Про козацький антропонім "запорожець"

Відповісти
Аватар користувача
Vitaly Savitar
Повідомлень: 988
З нами з: 16 лютого 2016, 23:42
Дякував (ла): 17 разів
Подякували: 217 разів
Контактна інформація:

Про козацький антропонім "запорожець"

Повідомлення Vitaly Savitar »

Антропонім – власне ім’я людини (ім’я, прізвище, по батькові).

Антропоніміка – галузь ономастики, яка вивчає власні імена людей, прізвиська, клички та псевдоніми.

Ономастика – розділ мовознавства, який вивчає власні імена, їх виникнення, розвиток і функціонування.
Патронім – ім’я батька, що приєднується до імені дітей; по батькові; вид псевдоніму – прізвище, утворене від імені батька.

Патронімія – сукупність прізвищ, що походять від імені предків по батьківській лінії; група сімей, що походять від спільного предка і зберігають певну господарську і суспільну єдність.

Тлумачний словник пояснює слово «запорожець» як український козак, що жив в пониззі Дніпра за порогами. Цей неологізм виник майже одночасно із заснуванням у 1556 році князем Дмитром Вишневецьким на острові Мала Хортиця Січі-фортеці. З тих пір «запорожець» і «козак» стали словами-синонімами. Слово «запорожець» помандрувало від порогів навсібіч степами над Дніпром. Але мандрувало не тільки слово, яке стало першоосновою українського прізвища, і їх власники – запорозькі козаки.

Прізвище Запорожець, Запорожцев, Запорожченко, Запороженко, Запорожевський, Запорозький походить від загальної назви Запорозького краю – Запоріжжя, тому воно однозначно вказує на місце проживання Родоначальника носіїв цих прізвищ – всі Січі за Дніпровими порогами у ХУІ – ХУІІІ століттях. І нехай скептиків не вводять в оману чергування голосних і-, о- в коренях слів «Запоріжжя» і «Запорожець», - перше слово є первинним, а прізвище є його наслідком. Семантика й етимологія прізвища Запорожець (тут і далі будемо вживати тільки цей антропонім, бо всі інші – похідні від нього) настільки очевидні, що не потребують подальших пояснень, звідки воно виникло. Але мушу застерегти всіх сучасних носіїв цього прізвища – бажання знайти точне давнє місце проживання свого Родоначальника приречене на невдачу.
По-перше, це однозначно не сучасне місто Запоріжжя, бо цей топонім виник тільки в 1921 році.

По-друге, географія ж всіх Січей по Дніпру розтягнута на сотні кілометрів. Відомо вісім Запорозьких Січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території м. Запоріжжя). П’ять інших – на території сучасного м. Нікополя та Нікопольського району Дніпропетровської області, дві – в Херсонській області.

По-третє, кожен козак-запорожець приписувався до куреня – військової господарської одиниці на Січі. Куренів було 38. Кожен із них мав здебільшого таку саму назву, що й найменування місцевості, з якої походили козаки, об’єднані в ньому. Назви куренів – яскраве свідчення того, що Січ приймала вихідців з усієї України: були там Полтавський, Уманський, Корсунський, Канівський та інші курені.

Отож, антропонім Запорожець утворився після того, як Родоначальник вже був за межами Вольностей Війська Запорозького низового. До цього він мав, звичайно, інше прізвище чи кличку. Варто познайомитися з «Реєстром Війська Запорозького після Зборівського договору з королем польським Яном Казиміром, складений 1649 року жовтня 16 дня» й виданий О. М. Бодянським – істориком, секретарем імперського товариства історії та древностей російських при Московському університеті.

Декілька слів про цей «Реєстр». Під час національно-визвольної війни в серпні 1649 року була знаменна перемога Б. Хмельницького над поляками під Зборовом. Після неї Україна отримала право різко збільшити кількість козаків у реєстрі Війська Запорозького до 40 тисяч. Новий реєстр склав Генеральний писар Війська І. Виговський особисто, і в жовтні він уже був підписаний королем.

Наш Родоначальник Запорожців та Запорожцевих, звичайно ж, ще не мав цього прізвища. Можливо, він був одним з тих, хто значився в Реєстрі як Петро Візьмидуля, Сава Алілуй, Овдій Масло, Самійло Писарів зять, Лук’ян Кисла Брага чи Ясько Великого син або Савка Даниленко перший (бо був і другий!). Можна записати і простіше: Даць з Кам’янки. Ну, не було у І. Виговського іншої інформації, а козак, очевидно, був добрий!
Це лише декілька прізвищ з Реєстру, взятих зі списків одного тільки Корсунського полку. А всього по Реєстру 16 полків (9 – на правому березі Дніпра, 7 – на лівому), 40 тисяч прізвищ і прізвиськ. І всі в майбутньому могли стати Родоначальниками Запорожців, Запорожцевих, Запорожченків та Запороженків, бо були свого часу у Війську Запорозькому.

Та ось настали гірші часи. В червні 1651 року відбулася інша битва – Берестецька. Для козаків вона була, м’яко кажучи, невдалою. Як наслідок, у вересні того ж року в Білій Церкві було укладено новий договір, за яким різко обмежувалася територія і функції гетьманського управління, магнатам і шляхті поверталися їхні маєтності, а козацький реєстр зменшувався з 40 до 20 тисяч козаків.

Політичні наслідки наступних років виявилися катастрофічними, більшість здобутків визвольної боротьби на кінець 1653 року були знецінені, навіть автономія, не говорячи про незалежність України, була втрачена.
І ось тут почалося. Основна маса українців, особливо козацтво, сприйняла нав’язані поляками умови дуже боляче. В Україні розпочався козацько-селянський повстанський рух, очолюваний козацькими полковниками або повстанськими ватажками, які не бажали визнавати ні умови Зборовського (8 серпня 1649 року), ні Білоцерківського (18 вересня 1651 року) договору Б. Хмельницького з поляками. Новий козацький реєстр, зменшений вдвічі, викликав чергову хвилю покріпачення значної частини козацтва. Тікаючи від цього, в бік Московії на незайняті території майбутньої Слобожанщини потяглися валки козаків і селян.

Такі подробиці з історії національно-визвольної війни важливі для усвідомлення того, що відтепер оті згадувані вище Петро Візьмидуля, Сава Алілуй, Овдій Масло, Самійло Писарів зять, Лук’ян Кисла Брага, Ясько Великого син або Савка Даниленко перший і другий, а також тисячі інших носіїв прізвищ і прізвиськ Колибаба, Новохата, Лихоман, Моргосліп, Шаповал, М’якоход, Білоус, Чорноус, Рідкокаша, Стародуб, Семиряга, Суморок, Забийворота, Сухорада, Сухомлин тощо (або, за Білоцерківським договором, половина з них - умовно) стали «колишніми» козаками Війська Запорозького, тобто, колишніми запорожцями. Багато з них самостійно або, вливаючись в козацько-селянські загони, йшли на Слобожанщину.
Так, відомо, що на Слобожанщину відступили загони сотників Сахна та Чорного Лиха, які певний час протистояли польським військам, що намагалися закріпитись на Лівобережжі. Подалася туди й значна частина жителів Конотопа, які не бажали опинятися ні під владою польського гарнізону, ні підлеглим польському королеві козацьким підрозділам Б. Хмельницького. Після них найбільший козацько-селянський загін очолив полковник Іван Дзиковський (він же Дзик, він же Зіньківський). Сформувавши свій, уже військовий, а не адміністративний, козацько-селянський полк із залишків Чернігівського полку та згуртувавши навколо них дрібні гурти козаків, що прибули до Чернігова, він перейшов кордон з Московією і привів це своє воїнство до Путивля, де в цей час правив московський воєвода.
Воєводи в Путивлі, Валуйках, а згодом Острогожську, як представники царської адміністрації, дозволяли козакам з Надніпрянщини і Чернігівщини селитися на незайманих землях Слобожанщини. Так, полк Івана Дзика закріпився обабіч річки Тихої Сосни по Подонню.

Канцелярії воєвод проводили рутинну роботу – реєстрацію прибулих «черкас». Того часу ще не було законів про прізвища для простих підданих. Ім’я, прізвище і по батькові в Московії вживали лише цар, великі князі, бояри, окольничі та скарбники. Інші ж мали ім’я та батьківське наймення (патронім) із суфіксом –ов (значна частина селянства Росії не мала прізвищ навіть на початку ХІХ ст.). А тут прийшли українці зі сформованими напівофіційними найменнями та прізвиськами. Правда, воєводам та їх канцеляристам прийшлось покрутити носами над деякими прізвиськами, які, можливо, не подобалися і самим козакам (ну, був ти колись на Січі Самійлом Писаревим зятем чи Лук’яном Кисла Брага, а тепер - де те Запоріжжя з «Реєстром» Виговського?!). Тому, за обопільною згодою чи, навіть, не питаючи такої, декого писали за походженням або з добавкою до основи прізвищно-патронімічного українського суфікса -енко або московських суфіксів -ов, -ев. Так в московських «ревизских сказках» на Слобожанщині з’явилися антропоніми Запорожець, Запорожченко (тобто, син Запорожця) або Запорожцев (те ж саме).

Була у козаків і інша мотивація записатися під іншим прізвищем. Вона спільна для козаків Запоріжжя і Дону: прибувши на Січ чи на Дон, втікачі від польських чи російських гнобителів записувалися в козацькі документи під іншими іменами і прізвищами; і тоді, пане чи барине, листай реєстри не листай - шукай вітру в полі! Те ж саме завбачливо робилося і на Слобожанщині.

Та повернемося в 50-ті роки ХУІІ століття. Відомий «Реєстр» Івана Виговського формувався з різних категорій покозаченого населення України: 1) реєстрових козаків, внесених в списки, які існували на Січі до 1649 року; 2) охочекомонні (нереєстрові) козаки; 3) посполиті – простий люд, яких доля відірвала від позамілітарних справ. Аж ось частина з них в кінці 1653 року під тиском обставин залишилися поза офіційним скороченим реєстром. Козаки залишилися козаками, тільки нереєстровими, і на новому місці проживання чи вдома, на малій Батьківщині, їх прозвали «запорожцями». На Наддніпрянщині ця доморощена кличка у декого стала прізвиськом, потім прізвищем (без втручання царських воєвод, як на Слобожанщині). Згодом ці козаки доростали до старшинських звань і їм до прізвища добавляли характерну ознаку: суфікс –ський або –зький, що свідчило про «аристократизм» прізвища. Так, в книзі «Українська козацька старшина» (автори Кривошея В. В. і ін., кн. 3 «Значкове товариство») є два прізвища значкових товаришів козацьких військ Гетьманщини перед 1764 роком – Запорожевський і Запорозький. Можливо, я помиляюся щодо «аристократизму» і наявність суфіксів свідчить не про одворянення колишніх козаків, а лише про традицію робити основою своїх прізвищ назву місцевості (відтопонімічне прізвище). Тобто, прибув козак з Січі, з-за порогів, - став Запорожцем, - добавив відповідний суфікс і став Запорозький (подібних «географічних» прізвищ рядових козаків багато зустрічається у вже не раз згадуваному тут «Реєстрі» І. Виговського, особливо багато їх у Брацлавському полку).Козаки на сторожі

Географія прізвищ Запорожець була доволі широка вже у ХУІІІ ст. – від Бугу до Подоння, включно з м. Калач Воронежської губернії. В огляді найбільш розповсюджених прізвищ в Калачі на рубежі ХУІІІ-ХІХ століть були українські прізвища, серед яких знаходимо 5 дворів Запорожцевих (суто українське прізвище Запорожець стало писатися на московський манер - Запорожцев. І не тільки це. Вчитаймось там же: Котляров, Колесников, Бондарев, Хвостіков, Левченков, Бутков, Варавін і ін. Такий «гібрид» - наслідок давньої русифікації українського населення Слобожанщини).
У ХУІІ ст. Калач був сотенним містечком Острогозького слобідського полку. В 30-х роках ХУІІІ ст. завершилося переселення з деяких сіл і містечок Острогожчини частини козаків цього полку на Приайдарщину. Це була територія, «зачищена» від тих, хто підтримав повстання К. Булавіна. Серед козаків сотника Якова Головинського, які утворили на півночі нинішньої Луганщини Білолуцьку сотню Острогозького полку, очевидно, прийшли Запорожцеви. Пишу «очевидно», бо документального підтвердження цього ще немає, але декілька сімей у Білолуцьку і Можняківці (Головинські, Кореневи, Кузнецови і, власне, Запорожцеви), передають сімейні перекази, згідно яких їх предки прибули сюди з Воронежського Подоння, з тієї її частини, яку колонізували в 1653 році прийшлі українські козаки Івана Дзиковського (Зіньківського).

Можняківка постала як наслідок утворення Білолуцької сотні. І тільки тут ще в першій половині ХХ ст. на півночі Старобільського повіту жили носії прізвища Запорожець, предки яких здійснили карколомний шлях з Січі на Лівобережну Україну, і через Путивль, Валуйки та Острогозьк прийшли осадчими в слободу Білу Лучку і Можняків хутір.
За більш ніж 270 років з часу утворення Білолуцької сотні в моїй Можняківці утворилися п’ять гілок Запорожців, які не вважають себе кровними родичами один одного. Чи то часу пройшло багато і забувся спільний предок, чи, може, Родоначальник і дійсно був у Запорожців не один, вже не розберешся… Мої земляки ділять Запорожців за кличками, які давно прижилися в селі: Запорожці-Ґедзи, Запорожці-Холодняки, Запорожці-«кацапи» (бо один з предків цієї лінії говорив російською), Запорожці-Василенки (від «Василенківка »- місцевого можняківського топоніму), і Запорожці-Митрофани ( з Макітрівки).

Насправді ж ареал цього прізвища дуже широкий. Після введення в пошук Інтернету прізвища Запорожець і Запорожцев отримано близько 800 тис. відповідей (правда, це з прізвищем відомої малолітражки!), в т.ч. 1 тисяча по Луганській області. Та ще карта СНД з прапорцями місць, де живуть носії цих прізвищ. Інтеграційні і глобалізаційні процеси і далі розширятимуть цей ареал.

Інтернет також видав цікаву інформацію для досліджувачів інших ліній «розселення» запорожських козаків. На одному з сибірських сайтів я знайшов списки запорожців, засланих в Сибір в 1770 році за участь в гайдамацькому повстанні Залізняка і Гонти проти польських можновладців і панської сваволі. Як відомо, повстання подавлене російськими і польськими військами, а козаків, російських підданих, заслали. В списках засланих в різні місця 219 запорожців в Семипалатинську зустрілось прізвище Запороженко Клим Семенович, запорозький козак.

…Взагалі, прізвище – не примха. Відомий ономаст Володимир Никонов охарактеризував людське наймення, як соціальний знак. В одному випадку цей знак, скажімо, в сім’ї, якійсь громаді чи суспільстві, певним чином виділяє людину, в іншому – об’єднує з громадою чи групою людей. В нашому випадку таким соціальним знаком є антропонім Запорожець і похідні від нього, що, як мінімум, дає привід для гордощів за своє очевидне козацьке походження, і цим виділяє його із «тисяч свинопасів» (за Т. Шевченком). А як об’єднує цей соціальний знак Запорожців з суспільством – це вирішувати самим Запорожцям, Запорожцевим, Запорожченкам…
http://kozatskavarta.com.ua/?art=551
Український хостинг для веб-сайтів на потужних VPS/VDS серверах в Європі --> https://kr-labs.com.ua/service/web-hosting/
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Про козацький антропонім "запорожець"

Повідомлення АннА »

КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ. Виникнення козацтва на укр. землях в 15 ст. було цілком закономірним, оскільки в ту добу пд. укр. землі становили собою складову «кордону», що розділяв світи осілого землеробського нас. (див. Землеробство) і степових кочівників (див. Кочівництво). Наявність типологічно подібних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансильванії (істор. обл. на пн. Румунії), Волощині та Рос. д-ві (гайдуки, ускоки, граничари та ін.) свідчить про певну логіку поступу процесів самоорганізації «вільних» — не обмежених держ. правовими нормами — людностей. Разом з тим укр. козацтво настільки розвинулося, що стало потужним соціальним станом (див. Стани), який почав грати помітну роль у східноєвроп. історії. Подібні до козацтва соціальні явища на укр. теренах відомі з давніх часів (див. Бродники). Проте свою характерну назву «козацтво» вони отримали лише в 2-й пол. 15 ст., саме тоді козаками почали іменувати групи охоронців пд. прикордоння й уходників-промисловців (тобто тих, хто мав ті чи ін. промисли на «нічийних» землях). Перші писемні згадки про козаків містяться в актових джерелах (див. Акти історичні) за 1492 та в хроніці 16 ст. М.Бєльського (див. М. і Й. Бєльські) у статті про події 1489 і стосуються якраз цих груп людей. У серед. 16 ст. на Подніпров’ї та Поділлі козакування стало певним видом занять і специфічним способом життя багатьох людей. Зростанню їхньої чисельності сприяло створення Запорозької Січі. Запороз. громада досить швидко поповнювалася енергійними, здібними до військ. справи представниками різних національностей і різних соціальних верств. Провідними принципами співжиття цих людей стали демократизм, рівність, відданість груповим інтересам, а також особиста незалежність і відчайдушна хоробрість (див. Запорозьких козаків система цінностей).
Укр. козацтво почало набувати ознак соціального стану та окремі привілеї в процесі залучення козаків на держ. війск. службу. Політ. і правове визнання козацтва як нового соціального стану стало реальністю після затвердження в 70-х рр. 16 ст. урядом Речі Посполитої реєстрового війська (див. Реєстрові козаки, Козацькі війська). За реєстровиками закріплювалася певна низка вольностей — прав і привілеїв, що вирізняли їх з-поміж ін. верств тогочасного сусп-ва (елементи цих привілеїв козацтво, ймовірно, перейняло в бояр — див. Бояри-слуги, Бояри-путні — та шляхти).

Згодом участь козаків у повстаннях наприкінці 16 — 1-й пол. 17 ст. зумовила появу сеймових постанов, які фактично скасовували надані козакам права.

Лише в ході національної революції 1648—1676 ці права було відновлено. У договорах (див. Зборівський договір Криму з Польщею 1649 та Березневі статті 1654) було зафіксовано право козаків на власну адміністрацію, судочинство, політ. діяльність, військ. службу, на землеволодіння. Правові норми цих документів означали, по суті, що козаки стали повноцінним соціальним станом Укр. козац. д-ви.

Політ. лад Гетьманщини успадкував традиційні форми козац. самоврядування, що існували в серед. 17 ст. (див. Полковий устрій, Сотенний устрій, Городовий отаман).

У період громадянських війн в Україні другої половини 1650 — першої половини 1660-х років укр. козацтво було розмежоване кордонами і політ. впливами Речі Посполитої, Рос. держави та Османської імперії.

За умовами «Вічного миру» 1686 до Речі Посполитої відійшла Правобережна Україна. Там протягом 1684—85 було відроджено козац. устрій. І хоча 1699 польс. уряд ліквідував козац. полки, однак козацтво як стан в Правобереж. Україні продовжувало існувати до 1714.

Осн. частина козацтва жила в Гетьманщині, однак і тут вона була змушена відстоювати свої права. Рос. самодержавство постійно втручалося у внутр. справи Укр. козац. д-ви, всіляко обмежувало її зовнішньополітичну діяльність (див. Переяславські статті 1659 та Московські статті 1665).

У ході Північної війни 1700—1721 в Гетьманщині активізувався процес визвол. руху. Перехід частини козаків на чолі з гетьманом І.Мазепою на бік швед. короля Карла ХII зумовив хвилю репресивних заходів проти козаків з боку Рос. д-ви, зокрема руйнування за наказом царя Петра I столиці Батурина (1708) та Чортомлицької Січі (1709).

Після перемоги над шведами, щоб посилити контроль над укр. козацтвом, царський уряд запровадив Малоросійську колегію (1722—27) та Правління гетьманського уряду (1734—50). Козаків почали також залучати до важких буд. робіт на тер. Росії (спорудження військ. укріплень і водних шляхів сполучення). Усе це зумовило матеріальне зубожіння козацтва, а також поділ їх на виборних козаків та підпомічників.

З метою уніфікації держ. управління в країні рос. імп. Катерина II своїм указом від 10 листоп. 1764 ліквідувала гетьманату інститут. Влада в Лівобережній Україні перейшла до президента відновленої Малорос. колегії П.Румянцева (див. П.Румянцев-Задунайський).

28 лип. 1765 імп. Катерина II своїм указом ліквідувала козац. полки, у т. ч. створені в середині 17 ст. на тер. Слобідської України (див. Слобідські козацькі полки).

У ході російсько-турецької війни 1787—1791 із запорожців було сформоване Військо вірних козаків, яке згодом перейменували на Чорноморське козацьке військо. Переважну більшість його складу невдовзі було переведено на Кубань. Ін. частина козаків переселилася на Дунай, де заснувала Задунайську Січ (остання чв. 18 ст. — 1828). 1828 задунайські козаки повернулися під владу Російської імперії та з дозволу уряду оселилися на тер. Приазов’я. З них було сформовано Азовське козацьке військо.

На початку української революції 1917—1921 із укр. добровільних частин було створене вільне козацтво. Його отаманом у квіт. 1917 на з’їзді у Звенигородці було обрано П.Скоропадського. Восени козац. рух на підтримку політики Української Центральної Ради охопив Київщину, Полтавщину та Херсонщину. Проте наступного року на вимогу нім. командування (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) вільне козацтво було розформоване.

У складі Червоної армії (див. Радянська армія) діяли підрозділи Червоного козацтва України (див. Червоне козацтво).

У 2-й пол. 1980-х рр. у багатьох областях України утворилися громад. т-ва нащадків козаків. Сучасне укр. козацтво стоїть на засадах відродження козац. традицій, збереження та відновлення пам’яток вітчизн. історії, бере участь у громад. та політ. житті держави.
http://www.history.org.ua/?encyclop&ter ... _ukrainske
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Про козацький антропонім "запорожець"

Повідомлення АннА »

КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ В ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ. Розвиток козацької тематики в образотворчому мистецтві умовно можна поділити на два періоди — період козацької доби, коли митці могли творити художні образи конкретних видатних укр. козаків з їхніх живих прототипів, і період посткозацької доби, коли такої можливості у митців уже не було.

Козацька доба. Одними з перших образотворчих робіт козацької тематики є три гравюри, якими було ілюстровано панегірик ректора Київ. братської школи (Касіяна Саковича), декламований на похороні гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного. Ці гравюри відтворювали похоронну хоругву (див. Корогва) з кінним портретом (вершник на коні) П.Конашевича-Сагайдачного і двома сюжетами: угорі — «Здобуття Кафи запорожцями», внизу — «Герб Війська Запорозького» (постать козака з мушкетом через плече). Використання похоронних хоругв було запозичено у поляків у 16 ст., проте не прижилося, з 2-ї пол. 17 ст. така практика зникає. Похоронні хоругви шили з дорогих шовкових тканин, прикрашаючи золотом і тороками. Кінний портрет на таких хоругвах — суто козац. надбання. За Б.Хмельницького такі хоругви ще виготовлялись, про це свідчить згадка, датована 1653, Павла Алеппського про наявність хоругви в похоронному ритуалі сина гетьмана — Т.Хмельницького.

Намальовані з натури портрети гетьмана Б.Хмельницького не збереглися. Більшість відомих сьогодні його портретів, які свого часу прикрашали оселі козацької старшини, виконано за гравюрою на міді голл. худож. Вільгельма Гондіуса (1597—1658). Вірогідно, ця гравюра вважалася найдостовірнішим із зображень гетьмана. Сам В.Гондіус для роботи, очевидно, використовував оригінал, автором якого вважають голландця А. ван Вестерфельда (він був придворним художником литов. гетьмана кн. Я.Радзивілла, який влітку 1651 стояв табором під м. Біла Церква, де у той час підписувався Білоцерківський договір). Тиражований з гравюри портрет гетьмана є овальним, репрезентативним поясним портретом. Кирея з широким хутряним коміром і атласний жупан прикрашені рядами металевих ґудзиків, щедро оздоблених, як і булава та ефес шаблі. Шапка обшита хутром і прикрашена двома страусовими перами. У гетьмана виразне обличчя — складка на переніссі, запалі щоки під вилицями, опущені темні вуса, впевнений, але невеселий погляд, масивна статична постать. Праворуч угорі — герб Війська Запорозького. Під овалом — напис латиною: «Богдан Хмельницький, Війська Запорозького командувач, вірний слуга, ініціатор козацького повстання і українського народу князь».
У літописі С.Величка є портрет Б.Хмельницького без головного убору, який в цілому не подібний до гравюри В.Гондіуса. Ще одне зображення гетьмана, також не подібне до гравюрного, є на істор. ілюстрації «Освячення козацької корогви» до Служебника єпископа Лазаря (Барановича), написаного в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі (1665, нині зберігається в Історичному музеї у Москві). На цій ілюстрації, позначеній правдивими життєвими рисами, гетьман зображенний разом з козаками.

Відомо, що в Чигиринській церкві свого часу знаходилася картина (робота не збереглася) «Богдан Хмельницький з полками», у кін. 19 ст. її придбав відомий колекціонер В.Тарновський. Картина була виконана у 18 ст. простим маляром. Вона передавала зміст п’єси, поставленої 1728 київ. школярами на честь гетьмана. На ній гетьман зображений у повний зріст, він стоїть на рідній землі; біля його ніг — Дніпро з притоками, з боків — сцени, що передають текст п’єси.

Події національної революції 1648—1676, її козац. образи яскраво відображені в низці творів іконопису, зокрема в «Козацьких Покровах». Найвідомішою є «Покрова» із с. Дашки на Київщині (кін. 17 ст., Національний художній музей України, далі — НХМУ) з портретним зображенням Б.Хмельницького. На ній зображено Богоматір, яка прикриває гіматієм (шаль, накидка) осіб, котрі навколішки звертаються до неї з молитвою. Зліва під покровом — єпископ Лазар (Баранович), архієрей з ченцями, праворуч — рос. цар Олексій Михайлович у золотій короні, за ним — Б.Хмельницький із золотою булавою і два жіночі обличчя. На гетьманові така ж шапка, як і на гравюрі В.Гондіуса. Його образ ідеалізований в дусі образотворчого фольклору (молодий, чорновусий, чорнобровий). Плавні ритми видовжених постатей, складок вбрання, насичений колорит, поширена в укр. іконописі гама червоних і синіх кольорів, квітковий нар. орнамент — усе це створює святковий, урочистий настрій.

У Свято-Покровській церкві м. Нікополь зберігалася січова ікона з портретом П.Калнишевського, останнього кошового отамана (копія 19 ст., Одеський краєзнавчий музей, далі — ОКМ). Угорі — невелике зображення Богородиці з небесними покровителями Січі — св. Миколаєм і архістратигом Михаїлом, внизу — картуш з військ. арматою, з боків — дві групи сивих запорожців (у правій — П.Калнишевський), які виступають узагальнено як уособлення всього Війська Запороз. і водночас — як ктитори своєї церкви.

Ктиторські (див. Ктитор) портрети — зображення осіб, які підтримували церкву або монастир; з часів Київської Русі поміщали в інтер’єри правосл. храмів для прославлення благочинності і заслуг зображених. У розписах Успенського собору Києво-Печерської лаври в галереї ктиторських зображень був портрет Б.Хмельницького на повний зріст (18 ст.). У часи Гетьманщини ктиторами виступали гетьмани і козац. старшини. Від кін. 17 ст. замість настінних ктиторських зображень почали поширюватися станкові портрети (прижиттєві чи посмертні) козац. верхівки, які стали неодмінними атрибутами в церк. інтер’єрах (їх несли поміж ікон під час процесії). Вони призначалися для широкого загалу глядачів, їх стиль увібрав риси укр. фольклорної образотворчої традиції.

Прагнення до світськості вносить виразні зміни у стиль і характер укр. іконопису (див. Іконотворчість). На іконах з’являються зображення козац. верхівки. Так, на іконі «Розп’яття» (кін. 17 ст., НХМУ) у центрі її композиції — образ розп’ятого Ісуса Христа на тлі крупних золотих орнаментальних завитків. Біля нього ліворуч — лубенський полк. Л.Свічка (він фінансував спорудження монастирської церкви в околицях м. Лубни) з молитовно складеними руками на тлі пейзажної гірки і монастиря. Полковник у червоному кунтуші (зелена шапка, підбита хутром, — за звичаєм, на землі перед хрестом). Зображення його простого і мужнього, з набожним виразом обличчя є близьким до світського портрета, а його постать, написана площинно і чітко, виступає на глухому зеленуватому тлі. Праворуч розп’ятого Ісуса Христа — Матір Божа — Марія та апостол Іоанн Богослов у вишневому із рожевим та зеленому з червоним біблійному вбранні. А одна з найкращих ікон Свято-Преображенської церкви с. Сорочинці (нині с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтав. обл.; церква була побудована 1732 гетьманом Д.Апостолом як родова усипальниця і славилася виняткової краси бароковим іконостасом — понад 100 ікон) — ікона «Святої Уляни» (В.Реклинський, бл. 1732, НХМУ) — являє собою ікону-портрет Уляни Апостол, дружини гетьмана Д.Апостола.

Посилення світського начала проявляється і в настінних розписах церков. Так, у настінних розписах Свято-Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври (вони вважаються найвизначнішою пам’яткою укр. монументального мист-ва 18 ст. — 1730-ті рр.) у композиції «Перший Нікейський собор» поряд з духовенством зображена група представників козац. старшини на чолі з гетьманом І.Скоропадським.

З часом сформувались стильові особливості станкових портретів козаків — площинність постаті, застиглість пози і підкреслено гордовита постава, індивідуальна виразність ледь промодельованого обличчя; посилена увага до відтворення одягу і аксесуарів, декоративність і орнаментальність; обов’язкові атрибути влади (пернач чи булава), герб, предмети реліг. вжитку і напис (ім’я, титул і дата).

Серед таких портретів високими худож. якостями виділяється репрезентативний портрет отамана Всевеликого Війська Донського Д.Єфремова (1752, НХМУ), на схилі літ отаман відвідав Києво-Печерську лавру і зробив їй щедрі пожертвування. Подібними стильовими рисами характеризується і портрет полк. М.Миклашевського (був фундатором двох храмів у Видубицькому Свято-Михайлівському монастирі; див. Миклашевські). Цей портрет, як і низка ін. репрезентативних зображень 18 ст., дійшов до нашого часу в пізнішій копії (зберігається в НХМУ).

У кін. 17 — на поч. 18 ст. створювалися жін. ктиторські портрети на весь зріст — переконливі живописні свідчення про статус жінки у сусп-ві козац. доби. Худож. І.Паєвський 1697 намалював дружину новгород-сіверського сотника Л.Журавки — Євдокію.

Портрет Феодосії, дружини фастівського полк. С.Палія (1711, втрачений), був створений посмертно і зберігався в м. Біла Церква у храмі, заснованому С.Палієм. Відомо, що героїня портрета, як дружина полковника, за відсутності чоловіка командувала козаками і гідно приймала моск. купців.

Наприкінці 18 ст. репрезентативний ктиторський портрет виходить з ужитку. В останніх за часом виконання ктиторських портретах все виразніше виявляються реалістичні тенденції. У Нікопольській церкві, побудованій колиш. запорожцями вже після зруйнування Нової Січі, коштом братів І. та Я. Шиянів було споруджено іконостас, по боках якого розміщувалися їхні портрети (1794, ОКМ). Вони справляють враження істор. правдивістю, рідкісним мистецьким поєднанням рис суворої достовірності і типовості, нетлінності козац. образів. Козаки зображені на повен зріст у коричневих тонах — одна рука на поясі, у другій — шапка, традиційний антураж відсутній, написи збережені. Увагу привертають обличчя — худорляві, обвітрені, виконані з натури і написані кольором і світлотінню, широким мазком з енергійними світловими відлисками. Вольове, замислене обличчя Якова і більш просте, з довгим оселедцем — Івана. Невідомий церк. маляр представив світські портрети типових виразників широких нар. кіл, простих, уже немолодих козаків, відданих минулим часам бойової слави, які з гідністю, мужньо дивляться у вічі прийдешності.

До серед. 17 ст. портретний жанр переважно був пов’язаний з іконописом, з 2-ї пол. 17 у Лівобережній Україні поширюється і у 18 ст. розвивається світський портрет (йому, однак, досить довго були притаманні риси іконописності й репрезентативності), зокрема — парадний. Він прославляв нових героїв — представників козац. верхівки — гетьманів, козац. полковників, військ. товаришів (див. Знатне (значне) військове товариство), — які поставали втіленням ідеальних якостей — воїнської доблесті і мужності, він утверджував також їхню станову значущість і знатність. Усе це створило стиль парадних репрезентативних портретів з монументальною узагальненістю композиції, урочистою статурністю фігур, декоративною силою живописних рішень. На відміну від ктиторських портретів, що виставлялися в церкві, світські портрети призначалися для житла.

У 18 ст. в середовищі козац. старшини набули розповсюдження камерні портрети, створювалися родові галереї (Сулим, Ґалаґанів, Дараганів).

З’являються такі типові і водночас достовірні портретні зображення з укр. козац. середовища, як портрети значкового товариша І.Забіли та його дружини (бл. 1713, НХМУ).

Меморіальний характер портретів не допускав нічого випадкового; в зображеннях облич поєднувались типові риси з індивідуальною виразністю; парадні, статичні пози, урочисті костюми (чол. костюм з часом мінявся швидше, а жінки до кін. 18 ст. продовжували носити вбрання минулого століття). Авторами портретів були іконописці і цехові ремісники, випускники Київ. академії (див. Києво-Могилянська академія) та Харківського колегіуму, кріпосні художники. Портрети малювали з натури або за описом; була поширена практика замовляти копії з портретів іменитих предків, яка продовжувалася й у 19 ст. (так, Т.Шевченко 1859 на замовлення нащадка генерального судді Війська Запороз. В.Кочубея виконав портрет останнього, спираючись на один з його овальних портретів 1-ї пол. 18 ст.).

З-поміж портретних зображень 18 ст. особливою вишуканістю вирізняється репрезентативно-парадний портрет значкового товариша Василя Гамалії (1750-ті рр., НХМУ).

Портрет Олени Ґалаґан (серед. 18 ст., Черніг. історико-краєзнавчий музей), дружини чигиринського і прилуцького полк. Г.Ґалаґана, ще в дослідженнях кін. 19 ст. визнаний кращим серед старовинних укр. портретів.

Посткозацька доба. З ліквідацією Гетьманщини, Запорозької Січі розвиток козац. портретного жанру поступово згасає.

Т.Шевченко у серії офортів «Живописна Україна» (1844) вперше в укр. станковій графіці поставив за мету показати картини сучасного життя народу у зв’язку з його істор. минулим. Серія задумувалась як періодичне вид. (по 12 естампів щороку) і мала розвивати 3 жанрово-тематичні лінії: укр. краєвиди, нар. побут та істор. події. Т.Шевченкові вдалося випустити 6 офортів («Дари в Чигирині 1649 року», «Старости», «Судна рада», «Казка», «У Києві», «Видубицький монастир у Києві»); вони стали одним з найвидатніших явищ укр. худож. к-ри і не мають аналогів у мист-ві слов’ян. народів.

1845, після закінчення петерб. Акад. мист-в, Т.Шевченко приїздить до Києва і влаштовується художником Київської археографічної комісії (1845—46), що давало йому можливість подорожувати Україною. У його завдання входило точне відображення архіт. об’єктів та краєвидів. Серед акварельних малюнків художника — «Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква в Суботові», «Козацькі хрести» (всі — 1845, Нац. музей Т.Г.Шевченка, далі — НМШ). Т.Шевченко завжди вносив багато особистого в зображення архіт. пам’яток і краєвидів, пов’язаних з темою козацтва («Будинок І.Котляревського в Полтаві», «Мотрин монастир» — обидві 1845, НМШ; «Чумаки серед могил», «Коло Седнева» — обидві 1846, НМШ, та ін.).

Творчість Т.Шевченка неабияк вплинула на зростання уваги художників до України. В укр. мист-ві працювали його послідовники — Л.Жемчужников, І.Соколов, К.Трутовський.

У 2-й пол. 19 ст. відбувається становлення і розвиток укр. нац. худож. шк., яка звертається до сільс. тематики та істор. минулого. Тема козацтва, яка вирішувалася на основі принципів побутової та істор. правдивості, посідає важливе місце в творчості таких укр. художників, як П.Мартинович, О.Сластіон, С.Васильківський, М.Самокиш, М.Пимоненко, Ф.Красицький, О.Мурашко, А.Ждаха, І.Їжакевич, К.Устиянович, М.Івасюк, А.Манастирський та ін. Ці митці належали до представників реалістично-демократ. напряму і, згідно з духом часу і власними мистецькими уподобаннями, розв’язували тему в побутово-етногр. чи героїко-епічному ключі.

Побутово-етногр. вирішення теми притаманне картинам О.Сластіона («Проводи на Січ», 1898), Ф.Красицького («Гість із Запоріжжя», 1901), М.Пимоненка («В похід», 1902), поштовим листівкам з ілюстраціями до нар. пісень А.Ждахи та ін.; тенденція до героїко-епічного зображення сюжету виступає в деяких творах С.Васильківського («Козаки в степу», 1890—1900, «Похід козаків», 1917), О.Мурашка («Похорон кошового», 1900). М.Івасюк присвятив свою картину «В’їзд Б.Хмельницького в Київ» конкретній істор. події, а С.Васильківський через архіт. пейзажний мотив (слідом за Т.Шевченком) залучав глядача до осмислення особистості Б.Хмельницького («Руїни в Суботові», 1890-ті рр., НХМУ).

При розмаїтті підходів до вирішення козац. теми у багатьох художників переважав героїзований, овіяний бойовою романтикою образ запороз. козацтва. Насамперед це стосується полотна рос. худож. І.Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880—91, Держ. рос. музей у Санкт-Петербурзі), яке вважається апофеозом героїки України.

Вплив «Запорожців» на учнів І.Рєпіна був такий значний, що навіть ті з них, хто потім ніколи не звертався до істор. жанру, малювали конкурсні роботи на сюжети з історії козацтва (з України в його майстерні навчалися О.Мурашко, Ф.Красицький, П.Шарварок, О.Курінний, С.Прохоров, Ю.Бершадський, Г.Цисс, С.Чуприненко, І.Шульга та ін.). Звання художника за конкурсні роботи на сюжети з історії укр. козацтва отримали такі учні І.Рєпіна, як П.Шарварок («Мазепа, спійманий козаками в степу», 1899), О.Мурашко («Похорон кошового», 1900), С.Чуприненко («У похід збираються», 1900), Ф.Красицький («Гість із Запорожжя», 1901), І.Шульга («Козаки пішли», 1909). Не були безпосередніми учнями рєпінської майстерні, але відчули на собі її вплив А.Кандауров («Запорожці викликають ворога на герць», 1894) та Г.Крушевський («Тривога», 1899).

Значним внеском у розвиток і популяризацію козац. теми була творча праця групи художників — вихідців з України — у петерб. ілюстрованих журналах, і найбільше — у «Ниві» (М.Ткаченко, М.Зінов’єв, М.Глоба, Г.Крушевський, М.Сергєєв, П.Левченко, М.Кравченко, Х.Платонов, П.Шарварок, К.Крижицький та ін.). Вони виконували ілюстрації до укр. сюжетів, що користувалися популярністю (зокрема, це були сцени з козац. життя). З-поміж них вирізнявся обдаруванням І.Їжакевич; його композиції сприймалися як продовження альбомів «Живописна Україна» Т.Шевченка та Л.Жемчужникова.

З’являється низка монументальних і станкових скульптурних творів, що увійшли в історію мист-ва, і серед них — один з кращих монументів 19 ст. в Україні — пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (1888), створений рос. скульп. М.Микешиним.

1910—14 було проведено 4 конкурси на проект пам’ятника Т.Шевченку в Києві. Серед представлених робіт яскраво вирізнялися монументальністю та внутр. динамізмом проекти скульп. з Полтави М.Гаврилка, особливо нереалізовані композиції на козац. тему — «Бандурист», «Прощання», «Козак на коні», група з гетьманом (1910—11, гіпс, місцезнаходження невід.).

На зх. землях України в останній третині 19 — на поч. 20 ст. станковий живопис розвивався в дещо відмінних від ін. укр. земель політ., екон. і культ. умовах Австро-Угорщини; крім того, він перебував під впливом ін. худож. центрів — віденської і краківської Академій мист-в (при віддаленості від худож. центрів Наддніпрянської України) та ін. До козац. теми, крім К.Устияновича, М.Івасюка та А.Манастирського, виявляли інтерес чимало менш знаних художників: Т.Копистинський (триптих «Гальшка Острозька»), С.Томасевич («Напад татар на церкву»), О.Скруток (Скрутка; композиції на теми козацтва), Я.Пстрак (портрет Б.Хмельницького, 1906; «Козак з полоненим яничаром», 1904; «Козак-литаврист»), Ю.Пігуляк (портрет Б. Хмельницького, 1887), Й.Курилас («Визволена») та ін.

Після перемоги на укр. землях більшовиків влада почала проводити «класову» культ. політику. Це надало нового спрямування станковим видам мист-ва; відтепер гостро ставляться питання «соціальної дієвості змісту і форми»; інтенсивно розвиваються види мист-ва, розраховані на контакти з масовою аудиторією: тиражна графіка, агітаційно-масове мист-во, монументальна скульптура тощо. У досить короткий період нац. відродження, позначений прагненням до синтезу нових ідей з формами нар. творчості, в укр. мист-ві 1920-х рр. сильно прозвучала козац. тема в мистецтві книги і театру: вона блискуче втілилася в ілюстраціях Г.І.Нарбута (до «Енеїди» І.Котляревського та до «Української абетки»); знайшла розвиток у творах талановитих митців із кола М.Бойчука — І.Падалки, В.Седляра (ілюстрації до творів І.Котляревського, Т.Шевченка); розкрилася в творчих пошуках молодих художників укр. театру — А.Петрицького, В.Меллера, К.Єлеви («Тарас Бульба» М.В.Лисенка, «Мазепа» Ю.Словацького, «Гайдамаки» Т.Шевченка). Активізувалося худож. життя — інтенсивно виникали і працювали творчі угруповання, натхненно велися пошуки нових форм для відтворення революц. змін, розвивалися різні варіанти поєднання комуніст. ідейності і реалізму, але вже на поч. 1930-х рр. усі вони вольовим чином були злиті у формулі «соціалістичного реалізму». Закладена в ній нормативність націлювала митців на «правдиве зображення життя» в дусі «історичного оптимізму». Мист-во, не маючи можливості об’єктивно відображати процеси життя, створювало уявну прикрашену реальність — соціаліст. міф.

У цьому ідеологічно-мистецькому контексті окремо виділяється цикл картин з історії Запороз. Січі М.Самокиша, присвячений конкретним іменам і подіям, над яким художник наполегливо працював у 1930-ті рр. Найвідоміше його полотно — «Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934, НХМУ) оспівує героїку козацтва як захисника укр. народу від іноз. поневолювачів, — утверджує ідею справедливості.

Серед молодих художників того періоду найбільше козац. тема приваблювала М.Дерегуса. Він талановито звернувся до неї в життєствердних ілюстраціях до «Енеїди» (1936), в істор. картині «Кодня» (1941, не збереглася), де в зображенні конкретної події — трагічної розправи польс. шляхти над гайдамаками 1768 — відчувається намагання передати непереможний дух свого народу; в низці творів, пов’язаних з ім’ям Б.Хмельницького, образ якого він розкривав у сюжетах серії «Хмельниччина» (1943—45); у відомих олійних ілюстраціях до «Тараса Бульби» (1952); у двох портретах звитяжного гетьмана — молодого, мужнього (1945) — і поважного держ. діяча (1953, за В.Гондіусом); у картині «Переяславська рада» (до сюжету звертався тричі — 1948, 1951 і 1954), де гетьман зображений у святковому червоному вбранні, з булавою у простягнутій руці в момент звернення до народу, що півколом оточив поміст, на якому поряд з Богданом стояли рос. посол В.Бутурлін, козац. ватажки і старшини.

Офіц. парадність і штучна патетика властиві й полотнам, що були виконані викладачами Київ. та Харків. худож. ін-тів у межах держ. програми відзначення «300-річчя возз’єднання України з Росією», — М.Хмелька «Навіки з Москвою, навіки з російським народом» (1951—54) та О.Хмельницького «Навіки разом» (1953; дипломна робота в Харків. худож. ін-ті).

На картині «Навіки з Москвою…» представлена театрально-парадна сцена: на площі перед Переяславським собором козаки вітають Б.Хмельницького, який вийшов у супроводі рос. посла. Шапки, що злітають над натовпом, блиск піднятих шабель, яскраве вбрання, корогви і прапори на тлі засніжених дахів і церк. бань — усе це покликане передати заг. піднесення багатолюдного зібрання людей.

О.Хмельницький, перенісши гол. дійових осіб на другий план, в інтер’єр собору, зосереджує увагу глядача на зображенні простих людей, на їхніх настроях. Цю сюжетно-композиційну схему першим розробив рос. худож. О.Ківшенко в акварельній ілюстрації «Переяславська рада» (1880) до книги «Отечественная история» (укладена С.Рождєственським, С.-Петербург, 1905).

Майстерністю живописного виконання, психологічною виразністю образів гетьмана і його соратників позначена картина І.Задорожного (1921—88) «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану свого сина Тимоша» (1954).

У перші роки після закінчення Другої світової війни в істор. жанрі переважала воєн. тематика. Перед героїкою сучасності давня історія відійшла на другий план. Поодиноким винятком стали картини, які ілюстрували історію козацтва, що їх на замовлення Центр. істор. музею в Москві виконав учень І.Рєпіна І.Шульга. 1944 він намалював картину «Московські посли вручають грамоту Б.Хмельницькому», пізніше ще дві картини закінчував у Харкові — «Дума козацька» та «Переяславська рада».

Новому посиленню інтересу до козац. тематики сприяли приготування до урочистого відзначення «300-річчя возз’єднання України з Росією», у т. ч. організація всесоюзної виставки (1954). З істор. достовірністю відтворена сцена проводів козаків і селян у картині «Весна 1648» (1954) К.Трохименка і В.Кравченка (н. 1924). Поетично-пісенним трактуванням козац. теми вирізнялася картина М.Кривенка (н. 1921) «Їхав козак на війноньку…» (1954, НХМУ), де на першому плані зображена вродлива дівчина в нар. вбранні, яка стоїть одиноко серед степу, проводжаючи козац. загін. М.Дерегус у триптиху «Дума про козака Голоту» (1961) та в картині «Перебендя» (1964) передав величний ритм укр. дум, їхню пісенну романтику. Львів. живописець М.Федюк (1885—1965) намалював гостропсихологічний портрет Б.Хмельницького (1950-ті рр., Запоріз. худож. музей, далі — ЗХМ). Героїку козац. мор. походів передав луган. худож. П.Бондаренко (н. 1915) у живописному полотні «Гамалія» (1964) за поемою Т.Шевченка.

Відомий укр. пейзажист М.Глущенко майстерно виконав сонячний літній пейзаж «Площа Богдана Хмельницького» (1970, ЗХМ).

Тема козацтва представлена також в укр. книжковій графіці. У 20 ст. в цій сфері працювало багато талановитих митців, зокрема Г.І.Нарбут, І.Падалка, В.Касіян, М.Дерегус, О.Кульчицька, С.Караффа-Корбут, О.Данченко, Г.Якутович, А.Базилевич, В.Перевальський, В.Лопата.

А.Середа у нарбутівських традиціях декоративно-шрифтової к-ри виконав обкладинки до книг «Кобзар» (1927, з центр. постаттю козака Мамая) та «Козацькі пісні» (1928, із постаттю козака з мушкетом, в овалі), а І.Падалка (1894—1938) — обкладинку до «Енеїди» (1931, з романтизованою постаттю Енея на тлі козац. човнів). В.Седляр створив у техніці малювання пензлем оформлення «Кобзаря» (1931, з ритмічно і пластично організованими, виразними масовими сценами, позначеними простотою та експресією).

В.Касіян 1934 артистично оформив поезії Т.Шевченка (туш, пензель). Наполегливо працював над ілюструванням «Кобзаря» І.Їжакевич (1939, 30 малюнків).

1936 вийшла друком «Енеїда» з ілюстраціями М.Дерегуса. Майстерно побудовано багатофігурні композиції; образні характеристики позначені незвичним поєднанням академічних, містичних і гротескних рис. 1943 М.Дерегус задумав серію картин під назвою «Хмельниччина» — «Заспів», «Зустріч Богдана Хмельницького з реєстровими козаками», «Після Корсунської перемоги» та ін.

У Львові О.Кульчицька звернулася до козац. теми в дереворитах «Козаки в поході» (1934), «Гамалія» (1936). В окупованому Львові вона продовжувала розвивати сюжети з історії козацтва («Хмельницький під Львовом», «Кривоніс здобуває Високий замок» та ін.).

Серію образів-типів козац. старшинської верхівки (гуаш) виконав М.Бутович (1895—1962).

Над темою Запороз. Січі працював графік Е.Козак (1902—92).

У книжковій ілюстрації повоєн. років помітним явищем стали ілюстрації І.Їжакевича до «Енеїди» (1950, у співавт. з Ф.Коновалюком), В.Касіяна до «Кобзаря» (1954), М.Дерегуса до «Тараса Бульби» (1952) та до «Переяславської ради» (1953).

Серед створених 1954 до «300-річчя возз’єднання України з Росією» станкових графічних творів є серія офортів О.Данченка «Визвольна війна українського народу 1648—1654 років», позначена виразністю образів, сповнена героїчного пафосу.

Лірико-епічна серія (кольоровий офорт, акватинта) М.Дерегуса «Українські народні пісні та думи» (1958) охоплює широку пісенну тематику. Серія набула популярності й увійшла до укр. образотворчої класики 20 ст. Образ козака, який виділяється великим планом на тлі тривожного неба, став для художника одним із улюблених і присутній у подальшій його творчості.

Помітним явищем образотворчого мист-ва стали портретні зображення керівників козац.-сел. повстань, образів Шевченкової поезії — М.І.Залізняка, С.Наливайка, Гамалії та ін. — відомої львів. худож. С.Караффи-Корбут (1963, кольорова ліногравюра), 1967 їх видано у вигляді ілюстрацій до «Кобзаря».

Із 7 кращих ілюстрованих книг, що вийшли в 1960-х рр., 4 були присвячені темі козацтва: «Козак Голота» М.Пригари з ілюстраціями Г.Якутовича (1965), «Козацькому роду нема переводу» О.Ільченка з ілюстраціями О.Данченка (1967) і дві «Енеїди» І.Котляревського, ілюстровані А.Базилевичем (1968) та О.Данченком (1969). Вони представляли досягнення укр. графіки, що відроджувалась як мист-во умовної площинної форми, мист-во створення образу книги через синтез літ. тексту й образотворчих та поліграфічних елементів. Не випадково цей процес збігався з поверненням до істор. (козац.), нац.-фольклорних сюжетів (М.Дерегус, В.Перевальський, С.Караффа-Корбут, Г.Якутович, О.Данченко та ін.).

Нова для укр. мист-ва графіки система образотворчості, в якій етногр. риси піднесені до метафори, стала особливо відчутною в працях художників 1960—80-х рр.

Різні пласти нар. мист-ва надихали графіків «нової хвилі» 1970—80-х рр., зокрема у творах, пов’язаних із козац. тематикою. У цій сфері художники демонструють широкий діапазон пошуків самовираження — через нар. картину і давню гравюру, через нарбутівські стилізації, космічно-просторові візії чи живописну експресію (В.Гордійчук, М.Кочубей, Я.Волкотруб, Є.Харькова, Ю.Харьков, О.Лисенко, Г.Гончаренко та ін.). Світ елегійно-ліричних образів створювали О.Івахненко та В.Ульянова. О.Івахненко (н. 1949) у 1980-ті рр. гідно заповнив ще одну сторінку шевченкіани (ілюстрації до «Гайдамаків», 1981, кольор, ліногравюра; до книги «Поеми» Т.Шевченка, 1984, темпера). За ці роботи художника удостоєно Держ. премії УРСР імені Т.Шевченка. Гротескно-бурлескну картину укр. життя пропонує талановитий графік В.Гордійчук (н. 1947) в ілюстраціях до «Енеїди» (1986—87). М.Компанець (н. 1939) для ілюстрацій до повісті М.Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1980, перо, акварель) обрав світ сел.-козац. фантасмагорії, дивних і поетичних перетворень, які відбуваються з літ. героями (породженими щедрими фольклорними джерелами).

Про неперервність творчого осмислення Шевченкової поезії, пребагатої на твори козац. тематики, свідчать нові роботи О.Данченка (1984) та В.Лопати (1993). Йдеться про видання «Кобзаря» з їхніми ілюстраціями.

Козац. тема розроблялася й в укр. театральному декоративному мист-ві. 1918 визначний живописець, проф. Київ. худож. ін-ту Ф.Кричевський створив в Укр. нар. театрі барвисті костюми до п’єси М.Старицького «Богдан Хмельницький». З оформлення опери М.В.Лисенка «Тарас Бульба» в новоствореному Київ. театрі муз. драми (1919) бере початок розвиток нац. традицій в історії укр. декораційного мист-ва.

1920 в 1-му Держ. драм. театрі ім. Т.Шевченка новаторське оформлення п’єси з історії козаччини («Мазепа» Ю.Словацького) здійснив видатний діяч укр. театру В.Меллер (1884—1962), а К.Єлева (1887—1950) в тому самому театрі оформив славетну інсценізацію «Гайдамаків» Т.Шевченка за режисурою Л.Курбаса.

1927 на сцені Київ. театру опери та балету з’явилася опера М.В.Лисенка «Тарас Бульба» в оформленні А.Петрицького (яскраві образи і костюми, об’ємні декорації, звернення до нар. буд. традиції у зображенні хати Тараса Бульби та куренів Запороз. Січі).

1933 Ф.Кричевський оформив оперу «Тарас Бульба» у Харків. театрі опери та балету. 1936 О.Хвостенко-Хвостов (1895—1968), який успішно працював над оформленням оперних вистав, звернувшись до кращих традицій укр. мист-ва, підготував декорації і костюми до опери «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського в Київ. театрі опери та балету.

У 1939 Ю.Стефанчуком (н. 1908) було оформлено виставу «Гайдамаки» в Запорізькому укр. драм. театрі ім. М.Заньковецької, а Д.Власюком (1902—94) — виставу «Богдан Хмельницький» О.Корнійчука в Одес. театрі ім. Жовтневої революції.

1939 А.Петрицький створив худож. оформлення до вистави О.Корнійчука «Богдан Хмельницький» у Київ. театрі імені І.Франка, а 1940 цю саму виставу оформив у Малому театрі в Москві. 1941 укр. художники оформили виставу «Тарас Бульба» В.Соловйова-Сєдого у Великому театрі СРСР.

1954 А.Петрицький у Київ. театрі опери та балету створив декорації до опери К.Данькевича «Богдан Хмельницький», позначені творчою фантазією, історично правдиві, просторово та емоційно насичені. Серед спектаклів, в оформленні яких художники успішно використовували прийоми театральної умовності, була вистава Чернів. укр. муз.-драм. театру ім. О.Кобилянської «Тарас Бульба» (Д.Нарбут, кін. 1950-х рр.). З конструктивною чіткістю і лаконізмом оформив виставу «Гайдамаки» у Львів. укр. драм. театрі ім. М.Заньковецької М.Кипріан (1964).

У 1980-х рр. В.Грипич поставив «Енеїду» в Запоріз. і Черніг. театрах. М.Кипріан оформив цю виставу в Київ. театрі ім. І.Франка, 1989 — «Гайдамаки» у Львів. та Черкас. театрах. 1992 в Запоріжжі пройшов всеукр. мистецький фестиваль «Козацькому роду нема переводу», присвячений 500-річчю запороз. козацтва, в якому взяли участь, крім Запороз. обласного театру (місц. театр показав виставу «Байда, князь Вишневецький» за п’єсою П.Куліша), ще 5 обласних театрів — з Дніпропетровська, Миколаєва, Тернополя, Херсона, Чернігова. 1994 у Запоріз. театрі відбулась прем’єра вистави «Богдан Хмельницький» за п’єсою С.Носаля «Судна ніч» (худож. А.Пельковський).

На межі століть у нових сусп. умовах укр. мист-во переживає етап осмислення свого місця у світ. мистецькому просторі. Найактуальніше постає питання ідентичності національної, тісно пов’язане з проблемами новаторства і традицій через осягнення мистецьких вартостей минулого — від глибинних джерел нар. творчості до здобутків нац. мист-ва 19 — поч. 20 ст. — у сучасній образотворчій інтерпретації. Ці процеси простежуються, зокрема, й у виставках: до 500-річчя укр. козацтва (1991—92); «Козаки Мамаї» (1993), «Хутір I, II» (1994, 1995); до 400-річчя до дня народження Б.Хмельницького (1996); «Кум Мамай» (1998) та ін.

Серед сучасних живописців козац. тему наполегливо і концептуально розробляє Ф.Гуменюк.

Живописець В.Цимбал розвиває сучасну образотворчу стилістику в нац. формах. Картина «Кубанський мотив» (1989, ЗХМ), немов сповнена мелодією укр. пісні, щемливо відтворює далекий образ рідної землі; на ній опустив голову білий кінь, проступають постаті в укр. костюмах і рветься світлим стовпом у небо пісня-душа… У картині «Шумлять тополі про козацькі долі» (1991) ясніше видно елементи власного стилю, що випливають із нар. джерел.

У діаспорі до козац. теми зверталися відомі митці — П.Андрусів («Зустріч Мазепи з Костем Гордієнком», 1968, полотно, олія), Ю.Кульчицький («Погоня», 1998, дереворит).

Поміж митців, які вже представляли свою творчість в Україні, — О.Мазурик (н. 1937), відомий працями в галузі реліг. мист-ва. У 1980—90-ті рр. він виступив із серією «Козаків Мамаїв» (див. також «Козак Мамай»).

Зібр. творів художників української діаспори комплектує Нац. худож. музей України.
http://www.history.org.ua/?encyclop&ter ... _mystectvi
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Козацтво”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 16 гостей