Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Казки - чи є там щось для генеалогії?...

Різноманітні етнографічні матеріали та їх аналіз
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4173
З нами з: 01 березня 2016, 11:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 3900 раз.
Подякували: 1705 раз.
Стать: Жінка

Казки - чи є там щось для генеалогії?...

Повідомлення D_i_V_a » 21 травня 2016, 21:57

Котигорошко.jpg
Чудова стаття з чудовими ілюстраціями - неможливо не відрегувати...
Тему стврорено для пошуку генеалогічної інформації у казках


10 фактів, які ви не знали про українські казки
Самі собі принцеси
У казках усього світу є конфлікт між мачухою і сиріткою, проте українські казки, що базуються на цьому сюжеті, докорінно відрізняються від інших.
Згадайте: у західноєвропейських казках конфлікт завжди розгортається між красунею-мачухою і красунею-сиріткою, про це розповідають і "Попелюшка", і "Білосніжка". Врода – головна риса героїнь, герой – багатий чоловік – мав вподобати гарне личко та струнку талію.
На Заході бути "на світі всіх милішою та гарнішою" – це питання виживання, адже жінки не мали права наслідування чи права власності, а отже, без прекрасного принца героїня, що прагнула жити довго та щасливо, ніяк не могла обійтись.
В Україні інакше: за звичаєвим правом у нас була материзна – тобто спадщина передавалася за материнською лінією і йшла тільки за жіночою лінією: ніхто з чоловіків не міг на неї претендувати.
Ця традиція брала початок із прадавніх часів і тривала до козацької доби.

Що ж цінували в український жінці значно більше за вроду?
Відповідь знову дадуть казки – головною чеснотою дівчини вважалася працьовитість.
Головною чеснотою українок в казках вважалася працьовитість. Ілюстрації Валентини Мельниченко до книжки "Кривенька качечка" (Видавництво "Веселка", 1981 р.)
Вміння обробляти землю та вести побут, створювати домашній затишок – от що було запорукою вдалого шлюбу в тому числі й для казкових героїнь. Саме завдяки цьому українська Попелюшка – Дідова дочка – завжди вигравала у злої мачухи та її ледачої дочки.

Ілля Муромець – наш
Найдавнішим жанром героїчного епосу українського народу були билини.
На користь їхнього українського походження говорить, по-перше, час виникнення – в період становлення Київської Русі.
По-друге, місця, де в билинах відбуваються події, – це Київ, Чернігів, тощо.
Так, в билині богатир Ілля Муромець доїжджає з дому до Києва всього лиш "від заутрені до обідні". І не дивно, адже його дім зовсім поруч – це містечко Муромськ, що на Чернігівщині (за іншими переказами – однойменний острівець неподалік від Києва).
А інший богатир, Кирило Кожум’яка, від початку мешкав у Києві.
Як же сталося, що цих супергероїв ми переважно знаємо в контексті російських казок? Річ у тім, що в українців, попри розвинену усну народну творчість, не було традиції записувати тексти казок та легенд. Історії передавались з уст в уста – таким чином дійшли вони згодом і до північних сусідів, які охоче їх привласнили і перекроїли на власний лад.

І Кощій Безсмертний – також
В українській казці про Івана Вітра головним антигероєм є страшний змій Козьолок, подолати якого у двобої нікому не вдавалося.
Зазнавши поразки, Іван Вітер вирішує діяти хитрістю: за допомогою жінки змія вивідує, де ж зберігається сила Козьолка. І виявляється, що вона – у чистому полі, де під великим каменем сховано скриню.
У скрині – заєць, у зайці – качка, у качці – яйце, розбивши яке, Іван і долає змія. Знайомий сценарій? Звісно.
Проте, на користь його українського походження говорить той факт, що, за думкою дослідників, сюжет казки про Івана Вітра, яка у своєму сучасному вигляді має багато тематичних нашарувань різних епох, вперше виникла ще за часів архаїки, а отже, Козьолок значно старший за російського Кощія Безсмертного.

7 героїв, які є лише в українських казках
Сюжети казок в усьому світі часто мають спільні мотиви та схожих героїв. Проте, є персонажі, котрі зустрічаються тільки в українських казках.
Це Дівка-семилітка – дитина, яка, маючи всього лише 7 років, рятує батька від розорення, одну за одною розгадуючи за нього надзвичайно складні загадки пана.
Пан Коцький – старий кіт, якого господар вивів у ліс помирати, але замість того хитрий кіт непогано влаштувався, обдуривши всіх лісових звірів, та ще й узявши лисичку за дружину.
Є в нас і ексклюзивні персонажі-страхіття: Залізноноса Баба, матір чорта, страшна відьма із залізним носом – настільки великим, що аж до підлоги дістає, а також Кобиляча Голова – вона має здатність літати і може нагородити за працьовитість величезним скарбом або ж – з’їсти за лінощі.
Також автентичні українські герої – Івасик-Телесик, хлопчик, що втік від змія на крилах лебедя, та Котигорошко, який розібрався зі змієм по-своєму – одним ударом величезної булави.
А ще цікавий персонаж – Видимо-Невидимо: невидимий чарівний помічник, який допомагає бідному чоловіку провчити жорстокого пана.

Казки-мандрівники
Деякі українські казки переїхали до інших країн.
Так, наприклад, Котигорошко "перебрався" до сусідньої Білорусі, а казка "Про Вужа-Царевича та вірну жону" відома в Литві як "Егле – королева вужів".
Українська казка "Про Івана Багатого" – це те саме, що й французька казка "Кіт у чоботях".
Але є приклади набагато ширшого "покриття": так, українська "Кривенька качечка" відома в Японії під назвою "Журавка", "Про багатого і бідного брата" – у В’єтнамі як "Карамблола", а казка "Чому море солоне" з такою самою назвою і сюжетом існує на Філіппінах.

Вітчизняний "майстер Йода"
Українські казки дивовижним чином переплітаються не лише з казками інших народів світу, але й з поп-культурою.
Ось, наприклад Ох – персонаж з однойменної казки: маленький, зелений, дуже розумний, наділений чарівною силою.
Український Ох дуже схожий на майстра Йоду. Ілюстрація Євгенії Чистотіної
До того ж – учитель, що бере собі в науку хлопця, з котрого за допомогою дуже жорстких (або ж навіть жорстоких) методів робить такого самого могутнього чарівника, як і він сам.
Невідомо, чи, вигадуючи свого майстра Йоду, Джордж Лукас знав про українського Оха, але вийшло дуже схоже.

"Поганці" не на 100%
Що окремо вирізняє українські казки, так це відсутність стовідсотково негативних персонажів. Дослідники пояснюють цей факт прадавнім походженням більшості сюжетів казок, які виникли ще задовго до приходу християнства з його однозначним поділом на чорне й біле.
Так, наприклад, найпопулярніший злотворець Змій у казках виявляє лицарське благородство: влаштовує частування герою, що прийшов його побороти, завжди питає "будемо битися чи миритися?", передає супротивнику право першого удару тощо.
У давніх українських казках зло могло бути з одного боку грізним, а з другого – помічним. Наприклад, русалки – вони можуть залоскотати, якщо не відповісти на їхні загадки: тобто карають за відсутність розуму.
Водяник може затягнути на дно того, хто купається під колесом млина, чого робити не можна.
Польовик насилає вічний сон на тих, хто працює в полі ополудні, коли сонце найбільше пече. Тобто казкові умовно злі герої слугують для регламентації поведінки.
Яскраво виражені негативні ознаки з’являються в подібних персонажів лише з плином часу. Наприклад, в українців побутував культ вовка: ще за архаїчних часів люди поклонялися йому як тотемному божеству.
Вшановуючи його, чоловіки племені вдягали на себе шкіри (длаки) і намагалися уподібнитися вовчій зграї, вили на місяць.
Із приходом християнства язичницькі боги та тотемні тварини були демонізовані, і таким чином вовкодлаки (люди у вовчих шкурах, що поклонялися божеству та не коїли чогось лихого) перетворилися на вовкулаків – однозначно негативних персонажів-убивць.

Українські "аватари"
Як відомо, слово "аватар" (або "аватара") означає втілення божества в різних подобах. В індуїзмі цей термін найчастіше асоціюється з Вішну та його десятьма основними аватарами, найпопулярніші з яких Крішна та Рама.
Аватари відображають різні риси та прояви одного божества, і в українських казках теж є дуже схожі істоти. Їх важко злічити: це такі персонажі, як Вернидуб, Вернигора, Той, що їсть і ніколи не наїсться, Пийвода, Холод, тощо.
Усіх їх об’єднує спільна риса: вони, фактично, здатні виконувати лише одну специфічну функцію, яка потрібна головному герою, аби подолати якісь перешкоди.
Функції ці можуть бути які завгодно: від здатності поглинути будь-яку кількість рідини (як у Пийводи) до вміння грати на музичних інструментах так, що ніхто не може припинити танцювати (Музика).
Але ці персонажі реалізують свої надздібності не заради себе, а заради головного супергероя: тобто фактично вони є його "руками й ногами" – аватарами.

Нестрашні страшні казки
У прадавні часи казки слугували іншим задачам, ніж зараз: вони не стільки розважали, скільки пояснювали світ в усіх його проявах – включаючи найтемніші та найсуворіші.
Саме тому в казках за буденними речами приховано багато символів, що мають сакральне значення.
Так, наприклад, звичайний ліс, в який іде головний герой безлічі казок, – це насправді символ потойбічного світу: адже саме у потойбіччі міфічні герої мають пройти свої ініціальні випробування.
Рушник, котрий повсякчас з’являється в різних казках, – це символ дороги, а ще смерті: адже саме на рушниках опускали труну в могилу.
Навіть у звичайній хаті є потойбічні "портали" – це вікна та комин: саме через них – і тільки через них, – може потрапити в помешкання нечиста сила, адже двері для неї зачинені.

Змій і Мачуха: що спільного?
Світ казки – це світ нескінченних перетворень і трансформацій, які відображають зміни у суспільстві та людському мисленні.
Особливо це помітно в українських казках на прикладі трансформацій головного злотворця.
Найпершим з них, що з’явився ще в архаїчні часи, був Змій – у своїй хтонічній подобі.
Але з плином часу він набув антропоморфних рис і, хоч так само називався Змієм, виглядав вже як людина – це відбивало процес поступового відходу суспільства від магічного мислення.
Героїко-чарівні казки стали менш популярними за суспільно-побутові: змій став трансфортуватися у Мачуху. Ілюстрації Катерини Штанко до казки "Івасик-телесик"
Із приходом християнства Змія з позицій "поганця №1" поступово витіснив Чорт. А вже ближче до наших часів, коли магічне мислення почало поступатися раціональному і героїко-чарівні казки стали менш популярними за суспільно-побутові, найчастіше згадуваним злотворцем стала зла Мачуха – персонаж, в якому вже не було нічого чарівного, але який, фактично, виконував ту саму функцію, що й давній Змій.
http://life.pravda.com.ua/society/2016/05/19/212506/
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Пошук предків: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 234
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Подякував (-ла): 48 раз.
Подякували: 51 раз.

Re: Казки - чи є там щось для генеалогії?...

Повідомлення Вернер » 15 вересня 2018, 14:16

Український історичний збірник, Вип. 12, 2009
Назарова Евгения (Москва)
УКРАИНСКИЕ СКАЗКИ В КОНТЕКСТЕ НАЦИОНАЛЬНОЙ ПОЛИТИКИ РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ (60-70-е гг. XIX в.)
Проблема взаимоотношения наций становится важной частью внутренней политики большинства государств современного мира, поскольку многонациональные страны теперь – скорее исключение, чем правило. Нерешенность этой проблемы в разных ее аспектах (языковом, конфессиональном и т. п.), обостряет социальные противоречия в обществе.
Необходимость выработки принципов национального консенсуса в государствах XXI в. побуждает историков к более тщательным исследованиям межнациональных отношений и национальной политики в империях прошлых веков.
Изучение национальной политики в Российской империи, в том числе тех ее вопросов, которые связаны со сферами применения титульного и местных языков в административных институтах, в образовании, в обществе, активизировалось в последнее десятилетие в разных странах постсоветского пространства. Особенное внимание историки уделяют западным регионам Российской империи, коренное население которых – эстонцы, латыши, литовцы, украинцы, белорусы – в XIX в. Находились в процессе национально-культурного возрождения; у них шло быстрое совершенствование национальной письменности, увеличивался словарный запас языков местных народов, развивалась письменная литература на родном языке. Формировался слой национальной интеллигенции/интеллектуалов, представители которого формулировали требования в области правового равенства народов империи. В этих этнических районах стремление имперского центра к языковой унификации – не только в административных структурах (что было вполне оправдано для общения и с Петербургом и с другими регионами государства), но и в сфере школьного образования – вызывало сопротивление (пассивное и активное), приводило к политической нестабильности1. Последствия подобных конфликтов могли быть весьма неприятны для империи, тем более, что постоянно во «взрывоопасном состоянии» находился «польский вопрос». О том, каким образом власти пытались проводить национальную политику в области образования, видно из документов Министерства Народного просвещения.
С середины XIX в. потребности научно-технического прогресса и развитие промышленности в мире потребовали и от Российской империи определенных шагов в преодолении отставания от развитых стран. Отмена крепостного права открыла возможности для создания системы народного (низшего) образования в масштабах всего государства. При этом встал вопрос о языке обучения в национальных районах. Было очевидно, что ввести обучение по-русски в Прибалтийских и литовских губернияхневозможно из-за незнания титульного языка детьми коренных народов. Тем не менее, учить по-русски начали в белорусских и украинских районах исходя из того, что данные языки – не самостоятельные, а наречия великорусского языка, использовавшиеся представителями низших сословий2. Однако на деле оказалось, что белорусские и украинские дети также не готовы учиться по-русски. На необходимость уточнения требований языку обучения в народных школах повлияло и польско-литовского восстание 1863–1864 гг.
«Положение о народных училищах» было утверждено 14 июля 1864 г. В нем не только устанавливались основные принципы обучения в народных школах, но указывалось на необходимость корректировки уже применявшихся программ в учебных заведениях национальных окраин империи. В частности подчеркивалось, что «в губерниях, как например, Белорусских и Малороссийских, где русский, то есть, великорусский язык, не есть местный, учебный курс не удовлетворяет потребностям, потому что учение начинается и заканчивается на русском языке, непонятном для детей, а язык местных совсем исключается»3.
Обратим внимание на текст документа, по форме изложения не характерный для государственного указа. Так, вместо обычного в таких случаях руководства к действию ставится вопрос и излагается ответ на него, будто бы разработчики «Положения» хотят обстоятельно довести до сведения общества предлагаемую ими программу: «Нужно ли везде ставить непременным условием обучение на русском языке или необходимо допускать местные языки?»4. Не исключено, что это было связано с популярными в русском обществе идеями объединения всех славян (кроме поляков Царства Польского) под эгидой Российской империи. Внимание к таким идеям усилилось после восстания 1863–1864 гг. В рамках славянских программ, помимо финансовой помощи славянским народам в борьбе за независимость от Австро-Венгерской империи, проводилась и пропаганда среди них идеи о переходе их с родных языков на русский во всех сферах жизни. Так что в конечном итоге в едином славянском государстве должен был быть один язык – русский5.
Действия российских подданных в поддержку борьбы славян вызывали у царских властей негативную реакцию из-за нежелания вступать в конфронтацию с Австро-Венгерской империей. Однако создавались условия для привлечения представителей славянских народов на работу и учебу в России. Так, уже в декабре 1865 г. по представлению доклада священника церкви посольства Российской империи в Вене был утвержден указ о привлечении на работу в русские гимназии учителей из славян Австро-Венгрии для преподавания древних языков6. С конца 60-х гг. славянам с территории Австро-Венгерской империи предоставлялись специальные государственные стипендии для обучения в российских университетах с правом последующей постоянной работы в России. Большинство из таких стипендиатов принимали российское подданство и православие, если до того были католиками или униатами7.
При подобных настроениях в стране отказ от обучения на русском языке «своих» славян – в украинских и белорусских школах – мог быть неадекватно воспринят русской общественностью, в том числе, такими влиятельными печатными органами как «Московские ведомости», а также другими газетами славянофильской ориентации.
Далее в «Положении о народных училищах» излагается мнение о том, как следует относиться к языку преподавания в разных регионах страны. Подчеркивается, что из соображения целесообразности необходимо постепенно переходить «с местных на русское наречие в объяснении предметов» в тех районах, где «языки близки к великорусскому». «Казалось бы естественно требовать, чтобы все жители империи знали господствующий язык – русский, но такое требование не возможно постановить в отношении ко всем инородцам, живущим в местностях, где русский язык вовсе не употребляется…»8. Здесь имелись в виду Остзейские империи, в которых русский язык в народных школах как предмет не преподавался до конца 60-начала 70-х гг. (исключение составляли школы при православных приходах)9. Так что постепенный перевод преподавания на русский язык подразумевался в «Положении» именно для обучения в украинских и белорусских школах.
Сколько времени было необходимо на то, чтобы полностью подготовить украинских и белорусских детей к преподаванию им всех предметов по-русски, в «Положении» не говорится. Однако источники указывают на то, что уже в первой половине 70-х гг. органы народного образования ограничивали и даже запрещали деятельность народных учителей по приданию таким школам облика действительно национальных по содержанию программ. Характерен в этом отношении документ, присланный в Московский Учебный округ из Департамента Разряда общих дел Министерства Народного Просвещения от 11 января 1875 г. за № 379.
В циркуляре перечислены несколько случаев отстранения учителей от должности с запретом на дальнейшую работу в учебных заведениях. По одному случаю приводится следующая информация: «Учитель Городищенского 2-х классного приходского училища при сахарном заводе Яхненко и Симиренко Черкассого уезда Киевской губернии Михаил Лободовский устранен от этой должности, так как при ревизии училища инспектором народных училищ обнаружено, что Лободовский заставлял учеников упражняться в письме песен и сказок на малороссийском языке и переводил с ними в классе на малороссийском языке из второй главы Евангелия от Матфея; кроме того ученики показали, что Лободовский говорил им в классе, что гораздо было бы лучше, если бы и самое богослужение в церкви совершалось на малороссийском языке, тогда бы оно было понятно для народа»10.
Отметим, что данный документ не отвергает записанного в вышеупомянутом «Положении» разрешения разъяснять школьникам на родном языке непонятный для них материал. Но учитель Лободовский превысил полномочия и по собственному усмотрению учил детей украинской словесности и письменному литературному украинскому языку. Иначе говоря, он внушал своим ученикам, что украинский язык должен иметь более высокий статус, чем просто наречие для местного общения на бытовом уровне. К тому же он покушался на принятый официальной Православной церковью язык богослужения, предлагая заменить его на украинский.
Не ясно, были ли уже ранее в Киевском губернском Департаменте народных училищ сигналы о нарушениях, допускаемых Лободовским, случайно ли по наивности проговорились малолетние школьники при расспросах инспектора, чему учит их Лободовский, или же попались нерадивые ученики, недовольные лишней нагрузкой в училище, а потому нажаловались на учителя. Последнее предположение вполне вероятно, если предположить, что в письме из Министерства Народного просвещения были в точности повторены слова из отчета инспектора: учитель «заставлял учеников…».
Кроме Лободовского, в том же циркуляре из Министерства Народного просвещения упомянуты взятый под надзор полиции учитель из Телавского уездного училища (в Грузии), а также уволенный из-за «неблагонадежности» учитель воскресной школы из Иркутска. Таким образом, проступок Лободовского приравнивался к политическим преступлениям.
Интересен сам характер этого циркуляра. В конце его сообщалось, что он рассылается «на случай ходатайства означенных лиц о принятии их вновь на учебную службу по ведомству Московского учебного округа»11. При этом слово «Московский» в названии округа было вписано отдельно – другим почерком и другими чернилами. Кроме того, на документе сделана пометка: «разослать по округу».
То есть, это был своего рода «волчий билет» для уволенных учителей. Сведения об учителях из разных частей империи, которым запрещена преподавательская работа, циркуляра за подписью министра (в данном случае – графа Д.А. Толстого), который затем
в копиях рассылался по всем учебным округам страны, а оттуда в низшие инстанции каждого округа.
Некоторое недоумение вызывает, правда, то, что между временем написания документа (11 января) и указания о дальнейшей рассылке циркуляра по губернским департаментам просвещения Московского учебного округа (11 марта) прошло три месяца.
Судя по другим документам из фонда Московского учебного округа, распоряжения из Министерства рассылались по низшим инстанциям в течение недели. Можно предположить, что специально выжидалось некоторое время, чтобы к моменту возможного появления изгнанных учителей в других регионах страны и попыток их устроиться там на работу, данный циркуляр не успел бы затеряться среди других бумаг.
Естественно, что подобный циркуляр-запрет на работу имел по форме универсальный характер, при этом не учитывалась национальность учителя. Тем не менее, вполне вероятно, что учитель Лободовский был достаточно образован и хорошо знал русский язык для того, чтобы работать и в русской школе. Иначе говоря, Лободовский – хорошо образованный представитель украинской интеллигенции, видящий свою задачу ввоспитании детей в национальных традициях таким образом, чтобы уберечь их отвоздействия официальной политики русификации.

1 Политическим и культурным аспектам национальной политики Российской империи посвящены многочисленные работы последних лет. См., например, серию сборников статей «Ab Imperio» (ежеквартальник, выходит в Казани с 2000 г.), также: Исторический путь литовской письменности. Сборник материалов конференции. Вильнюс: ИЛЯ. 2005 и др.
2 Гончар О. Проблема русификации украинских земель во второй половине XIX в. в переписке. Костомарова и В. Барвинского// Исторический путь литовской письменности. – С. 326.
3 Министерство Народного просвещения Российской империи. Сборник постановлений. Т. 3.
Царствование Александра II. 1855–1864. – СПб., 1865. – Стб. 1264.
4 Там же. – Стб. 1265
5 См. об этом, например, в переписке профессора Московского университета Н.А. Попова и вице-адмирала, журналиста и общественного деятеля А.В. Фрейганга. (Отдел Рукописей Российской Государственной библиотеки. – Фонд 20, Н.А. Попова. – Д. 41. – Л.л. 3 об.–7.
6 Министерство Народного просвещения Российской империи... – Стб. 266–267.
7 Центральный Исторический архив Москвы (далее – ЦИАМ). – Ф. 371. – Оп. 2 – Дд. 42, 163 и др.
8 Министерство Народного просвещении я Российской империи... – Стб. 1265–1266.
9 См.: Назарова Е.Л. Русский язык как инструмент русификации/обрусения Остзейского края в политике властей и представлениях общественности Российской империи: XIX век // Исторический путь литовской письменности. 272–274.
10 ЦИАМ. – Ф. 459. – Оп. 2. – Д. 3684. – Л. 178–178 об.
11 Там же. – Л. 178 об.
Час плине


Повернутись до Етнологічні нариси

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], Falcon, Google [Bot], Google Adsense [Bot], Вернер