Україна - багатонаціональна країна

Відповісти
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Україна - багатонаціональна країна

Повідомлення АннА »

БАШКИРИ В УКРАЇНІ шість башкирів оселились в Україні за рад. часів унаслідок трудової міграції в СРСР.
Тюркське походження (термін "башкир" утворився від тюркських "баш" – голова та "курт" – вовк) зближує башкирів в Україні з кримськими татарами. Вони часто мають спільні громад. інституції (Респ. федерація татар і башкирів Криму).
Башкири складають нині одну з нацменшин України (на 2001 – 4,2 тис. осіб, 0,008 % від усього нас. України).
Історичною батьківщиною башкирів є Республіка Башкортостан, що входить до РФ на правах автономії. Нині 40 % башкирів мешкають за межами Республіки Башкортостан (башкири становлять 0,9 % нас. останньої).
Україна не належить до країн, де існує значна башкирська діаспора. Дружні стосунки між Україною і Республікою Башкортостан (2002 підписана угода про екон. і гуманітарне співробітництво) сприяють задоволенню культ. потреб діаспор в обох країнах (75 тис. українців Башкортостану мають найкращі в РФ умови для розвитку культ.-нац. сфери: тут діють нац. школи, укр. т-во "Кобзар" тощо).
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Білоруси в Україні

Повідомлення АннА »

БІЛОРУСИ В УКРАЇНІ За даними перепису 2001, білоруси зай- мають в Україні третє місце за чисельністю (після українців і росіян) – 275,8 тис. осіб, що становить 0,6 % нас. країни. Разом з українцями й росіянами білоруси належать до сх. слов'ян. Перша згадка про поселення білорусів на етнічній укр. тер. стосується раннього середньовіччя. Значна кількість білорусів замешкала в Україні в 16–17 ст. Селилися вони переважно в містах: Києві, Черкасах, Каневі, Звенигородці, Луцьку. В степовому Придніпров'ї осідали відхідники з білорус. земель, що займалися рибальством і мисливством. У 2-й пол. 18 ст. в Новоросії виникає чимало військ. поселень з білорусів у зв'язку з необхідністю захисту пд. земель від турец.-татар. нападів (села Бармашове, нині Жовтневого р-ну, та Явкине, нині Баштанського р-ну, обидва Миколаїв. обл.).

Від 2-ї пол. 19 ст. характер та спрямування міграційних процесів дещо змінюється. У зв'язку з вичерпанням фонду вільних земель на пд. України більшість білорус. переселенців цього періоду, зрештою, ставали робітниками на пром. підпр-вах Поділля, а також Донбасу й Придніпров'я, які швидко розвивались. Індустріальна праця й міськ. спосіб життя значно прискорили процеси розмивання й асиміляції білорус. нас. України. Цьому значно сприяли близькість мов та спорідненість к-р двох сусідніх народів, що мали також чимало спільних рис у госп. житті й побуті. Особливої інтенсивності асиміляційні процеси набули вже в 20 ст. Нині для білорусів характерним є, як правило, дисперсне розселення по всій тер. України. Найбільше їх проживає в Донец. обл. (44,5 тис. осіб), Дніпроп. обл. (29,5 тис.), АР Крим (29,2 тис.), Луган. обл. (20,5 тис.), м. Київ (16,5 тис.) та Харків. обл. (14,7 тис.). У пограниччі з Білоруссю частка білорусів серед усього нас. дуже незначна: виділяється в цьому відношенні Рівнен. обл., де чисельність білорусів становить 11,8 тис. осіб.

За даними соціологічних опитувань, на поч. 1990-х рр. 35,5 % Б. в У. вважали рідною мовою білорус., 55,2 % – рос., 9,3 % – укр.

Як засвідчили дослідження укр. учених кін. 1980-х – серед. 1990-х рр., освіт. й заг. трудовий потенціал білорус. етнічної групи досить високий, а її етнокульт. життя поступово пробуджується. Інтереси Б. в У. представляють кілька т-в, зокрема Білорус. культ.- освіт. т-во (АР Крим), Т-во білорус. к-ри ім. М.Богдановича (Запоріз. обл.), Білорус. т-во ім. Ф.Скорини (м. Львів) та інші.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Караїми

Повідомлення АннА »

КАРАЇМИ – 1) етноконфесійна група;
2) прибічники караїмізму – однієї з версій іудаїзму. В Україні 2001 проживало 834 К., з них у Автономній Республіці Крим 671 особа. За приблизними оцінками, 2006 караїмська громада в Євпаторії налічувала бл. 260 осіб, приблизно стільки ж у Сімферополі, бл. 100 – у Феодосії, бл. 50 – у Севастополі, 30 – у Ялті, 50 – у Бахчисараї. В усьому світі сьогодні проживає бл. 30 тис. К. Більшість К., які є громадянами України, Росії, Польщі та Литви, вважають себе народом тюркського походження. К., які є громадянами Ізраїлю, Єгипту, Туреччини і США, зараховують себе до єврейс. нас. Серед К., які є громадянами Франції, одна частина ототожнює себе з К. тюркського походження, а друга – з К. єврейс. походження. Згідно з законодавством Д-ви Ізраїль, К. підлягають закону про репатріацію.

Термінном "караїми" (на давньоєврейській – бней мікра, ба'алей мікра, караім – буквально – "люди Писання", "читаючі") – спочатку іменували рух, що виник приблизно в серед. 8 ст. в Багдаді (нині столиця Іраку) як протидія поширенню там равіністичної (талмудичної) версії іудаїзму. Засновником цього руху вважається Анан бен Давид, він виклав його осн. положення в праці "Сефер а-міцвот" ("Книга законів"), головне серед них – визнання Священного Писання (ТаНаХа) єдиним джерелом реліг. істини. Заперечуючи авторитет Талмуду, караїмська доктрина по-своєму тлумачила питання: ритуальної чистоти, обряду обрізання, шлюбного законодавства, правил ритуального офірування худоби, релігійного календаря і прибудов до синагог.

Період з кін. 10 до поч. 11 ст. вважається "золотим століттям" в історії караїмського руху. У цей час діяв його духовний центр у Єрусалимі. Він поширював свою версію іудаїзму в єврейс. діаспорах на Бл. Сході, у Візантії і в Пн. Африці. Бл. третини усіх євреїв, які жили в ті роки, дотримувалися караїмського варіанту іудаїзму. Караїмські громади почали діяти на Кавказі.

Питання про походження крим. К. є на сьогодні дискусійним. Одні дослідники (їх більшість) вважають, що крим. К. є субетнічною групою єврейс. походження, другі – доводять, що крим. К. є нащадками хозарів, половців та ін. тюркських народів (див. Тюрки), а їхня релігія заснована на давнотюркських віруваннях і має лише непрямий зв'язок з іудаїзмом.
Згідно з однією з новітніх гіпотез (Д.Шапіра і Г.Ахієзер), прибічники караїмської версії іудаїзму, переважно євреї, в роки перебування у складі Золотої Орди перейняли тюркську мову, наприкінці 14 ст. (на хвилі контактів вел. кн. литов. Вітовта з ханами Золотої Орди) потрапили в Литву (Тракай), потім – на Волинь (1392 оселилися в Луцьку), а ще пізніше – в Галич (тут вони оселилися 1578 з дозволу польського короля Стефана Баторія). У Криму вони з'явилися, очевидно, в 13 ст. під час монгол. вторгнення на п-ів, цілком імовірно, що вони були туди привезені разом з ін. ремісниками і торговцями для налагодження там звичної для Золотої Орди економіки. На користь даної гіпотези свідчать наступні факти.

По-перше, найдавніше письмове свідчення про перебування К. у Криму датується 1278 і походить не з візант. чи італ. колоній Криму, а з Солхату (нині м. Старий Крим) – першої татар. столиці п-ова.

По-друге, бл. 1342–46 починається експансія Золотої Орди в Пд.-Зх. Крим, татари захоплюють печерне місто Кирк-Єр (пізніша назва Чуфут-Кале), і там одразу ж з'являється караїмська громада, про що свідчать надгробні пам'ятники на караїмському цвинтарі в Йосафатовій долині (урочище Марьям-Дере біля чуфут-калинського городища; точну кількість надгробків, що там є, дотепер не встановлено, оцінки різних дослідників варіюють від 5 до 7 тисяч; останні поховання – до 10 надгробків – були зроблені після 1917). Найбільш ранні з достовірних караїмських надгробків датуються приблизно 1360-ми рр., тобто часом захоплення міста татарами. Окрім того, на цих надгробках присутні татар. імена. Це дає підстави вважати, що перші караїмські поселенці міста були тюркомовними.

По-третє, існують караїмські легенди, записані, однак, лише у 19 ст., в яких оповідається про прибуття К. у Крим разом з татарами.

По-четверте, мова крим. К. становить собою "етнолект (говір) кримськотатарської мови", що утворилася в ході запозичення крим. К. мови татар.

Власне розмовна караїмська мова (самі К. називають її "лашон кедар", що можна перекласти як "мова кочівників") належить до кипчакської групи тюркських мов. Розрізняють пн. (тракайський), пд. (галицький) і крим. діалекти караїмської мови. Священною мовою і мовою вченості в караїмському середовищі аж до кін. 19 ст. була давньоєврейс. мова, яка використовувалася в діловому листуванні, наук. працях, літургії і надгробних епітафіях.

Рання історія караїмських громад Криму недостатньо добре відображена в джерелах. Найдавнішою караїмською громадою Криму була громада Солхату (Єскі Криму). Вона існувала вже в 1270-х рр., про це свідчить візант. караїм Аарон бен Йосип а-Рофе (бл. 1250–1320), який побував у Солхаті й у книзі "Сефер а-мівхар" ("Книга вибраних трудів") повідомив, що 1278 між караїмською і рабанітською громадами Солхату відбулася календарна дискусія. Не менш древньою є караїмська громада Кафи (нині м. Феодосія): дані непрямих джерел дають змогу стверджувати, що роком зведення караїмської синагоги в Кафі є 1292.

У серед. 14 ст. караїмська громада з'являється в Кирк-Єрі, з часом це місто стало і тривалий час було столицею караїмів у Криму. У 17 ст. топонім "Кирк-Єр" змінено на "Чуфут-Кале" (у перекладі "іудейська/єврейська фортеця"). Перша письмова згадка про караїмську громаду Кирк-Єра датується 1459, саме цей рік значиться в ярлику хана Хаджі-Гірея I, даному жителям цього міста, серед яких згадуються і євреї (тобто караїми). Приблизно до 14 ст. дослідники відносять також появу караїмської громади в Карасубазарі (нині м. Білогірськ) і Ґьозлеве (нині м. Євпаторія). У 2-й пол. 15 ст. караїми з'являються на Мангупі (див. Феодоро), перші караїмські поселенці тут були грекомовними і переселилися в Крим з Візантії після 1453, коли Константинополь був захоплений турками-османами (про це свідчать написи грец. імен на мангупському караїмському цвинтарі).

У 16–18 ст. найбільш значимою і впливовою караїмською громадою в Криму була громада Чуфут-Кале. Місцеві К., очевидно, відігравали важливу роль у підтримці на належному рівні економіки розташованого по сусідству Бахчисарая, столиці Кримського ханату. К. були відомими як ремісники (зокрема шкіряники та ювеліри) і торговці, займалися вони також садівництвом і землеробством. У 17–18 ст. багато К. мали в Бахчисараї свої крамниці та майстерні, однак їм не дозволялося залишатися на ніч у місті. Будучи екон. центром, Чуфут-Кале був також реліг. і культ. осередком караїмського життя. У 2-й пол. 18 ст. К. Криму налагодили тісні зв'язки з К. Литви і Луцька (караїмська громада Луцька 1765 нараховувала 104 особи). Із Луцька в Крим переселилася група караїмських учених, серед них був, зокрема, Сімха Іцхак бен Моше Луцький, він оселився в Чуфут-Кале 1750. У своєму творі "Орах цаддікім" ("Шлях праведних") Сімха Іцхак бен Моше виклав історію караїмізму і дав огляд діяльності караїмських учених у різних країнах. Бл. 1731 в Чуфут-Кале на кошти караїмського лідера Ісаака бен Моше Сінан-Челебі була заснована караїмська друкарня.

Після приєднання Криму до Російської імперії 1783 місцеві К., намагаючися пристосуватися до життя в нових умовах, почали поступово віддалятися від єврейс. громади (див. Кримчаки). Водночас і рос. адміністрація виявила до К. Криму особливий інтерес. Це було пов'язано з тим, що наприкінці 18 – на поч. 19 ст. караїмська громада Криму переживала екон. піднесення. В період еміграції з Криму татар і турок, а також насильницького виселення з п-ова християн К. за безцінь скупили тут величезні угіддя і залишилися фактично єдиними господарями спустілих земель. Крім того, в їхніх руках була зосереджена торгівля тютюном, що приносила чималий прибуток. Однак дискримінаційні заходи рос. уряду щодо євреїв ("смуга осілості", подвійне оподатковування, обов'язкова служба в армії) спочатку поширювалися і на К. Криму. Тоді останні відрядили кілька посольств до вищої влади д-ви, метою яких було домогтися відділення караїмів від єврейс. нас. Рос. імперії. Як осн. аргументи представники караїмської громади наводили факт невизнання К. авторитету Талмуду, а також привілеї, якими наділяли К. колишні їхні володарі – литов. великі князі і крим. хани. 1795 імп. Катерина II звільнила підданих їй К., чисельність яких на той час становила 2400 осіб, від сплати накладеного на євреїв Росії дискримінаційного податку і дозволила мати земельну власність. 1827 К. Криму були звільнені також від військ. повинності; 1828 таке ж звільнення було даровано К. Литви і Волині.

У 19 ст. К. починають залишати Чуфут-Кале. В останній третині 19 ст. караїмський центр переноситься в Євпаторію. У цей час у Криму діяли караїмські громади також у Сімферополі, Севастополі, Керчі, Бахчисараї, Перекопі та Армянському Базарі (нині м. Армянськ).

1837 у Таврійській губернії К. були надані деякі права, якими користувалося мусульманське духовенство, у тому числі право реліг. самоврядування. Главою караїмського духовенства губернії став гахам, який обирався представниками караїмських громад і затверджувався міністром внутр. справ. Резиденцією гахама була Євпаторія. При кожній караїмській синагозі (кенасі) служили два газзани (посада, аналогічна посаді рабина) і один шаммаш; усі ці посади були виборними. Гахам і газзани євпаторійської синагоги складали Таврійське караїмське духовне правління (1850 до його відомства були прилучені й К. західних губерній).

У січ. 1839 новорос. і бессарабський ген.-губернатор М.Воронцов передав К. Новоросійського краю офіц. запит про їхнє походження. Цей запит означав необхідність подати рос. адміністрації додаткові докази того, що К. Криму повинні мати окремий від євреїв статус. Однак відповідних історичних свідчень у громади практично не було. Тому громада Євпаторії доручила А.Фірковичу (1787–1874) відшукати їх. 1839 А.Фіркович відправився у свою першу археогр. поїздку по Криму, результатом якої стали 58 копій написів, зроблених з надгробних каменів на цвинтарях Чуфут-Кале і Мангупа (найдавнішій з надгробків А.Фіркович датував 6 р. н. е.). 1840 він передав свої матеріали в Одеське товариство історії та старожитностей (уже тоді виникли перші сумніви в автентичності цих копій). 1872 А.Фіркович видав "Книгу пам'ятних каменів синів Ізраїлю", що містила надгробні написи з караїмських цвинтарів Мангупа, Чуфут-Кале, Євпаторії, Старого Криму, Феодосії і Тракая, а також авторську концепцію появи К. у Криму. Він вважав, що К. є нащадками древніх ізраїльтян, які відокремилися від ін. євреїв задовго до народження Ісуса Христа. До Криму вони прибули в часи перського царя Камбіза II (6 ст. до н. е.) після тривалих блукань землями Вірменії, Персії і Мідії. Бл. 750 вони, нібито, навернули хозар в іудаїзм караїмського зразка.

1853 караїми Тракая надали А.Фірковичу повноваження клопотатися перед урядом про дарування їм і їх крим. одновірцям повної рівноправності, причому прохання містило посилання на історичні пам'ятники (до 1 cт.), знайдені А.Фірковичем, а також на те, що "караїми не мають тих вад, якими вирізняються євреї". У груд. 1857 А.Фіркович подав уряду нову записку "Про походження караїмів" (оприлюднена 1859), і в квіт. 1863 клопотання про рівноправність і повне відділення К. від євреїв отримало силу закону (запис в офіц. документах "євреї-караїми" був замінений на – "караїми").

1871 А.Фіркович від імені галицьких К. склав аналогічну за історичною аргументацією записку до австрійського імп. Франца-Йосифа II. Після розгляду клопотання австрійс. влада зменшила К. Галича податковий тягар і урівняла їх у правах із християнами.

Загалом А.Фіркович здійснив подорожі по Палестині, Туреччині, Кавказу, Литві і Польщі й зібрав багато унікальних рукописних пам'яток про К. (нині вони зберігаються у фондах Рос. нац. б-ки в Санкт-Петербурзі).

Обговорення знахідок А.Фірковича викликало бурхливу полеміку в наук. колах, що не завершена й донині. Більшість дослідників висловила припущення, що караїмський патріарх фальсифікував датування ранніх надгробних написів, щоб довести стародавність походження крим. караїмів. У 1840–60-х рр. з критикою досліджень А.Фірковича виступили рос. вчені-сходознавці В.Смирнов і В.Григор'єв, вони оприлюднили гіпотезу, що К. не тільки навернули хозар в іудаїзм, а й злилися з ними етнічно. Це означало, що К. Криму мають тюркське походження з елементами семітської крові. Цю гіпотезу розвинув учений-філолог С.Шапшал (1873–1961). Хозарська теорія остаточно затверджується в караїмській літ. після зайняття С.Шапшалом 1915 посади гахама східноєвроп. К. (джерела, на яких С.Шапшал засновував свої докази, визнані сучасною наукою недостовірними).

Поступово К. стають багатими хліборобами, тримають у своїх руках тютюнові і фруктові плантації, налагоджують видобуток солі. 1897 загальна чисельність К. у Російській імперії складала 12 900 осіб.

Після Російської революції 1917–1918 частина крим. К. емігрувала до Польщі, Франції, Німеччини і Туреччини. Новоутворені караїмські громади Центр. і Зх. Європи налагодили тісні зв'язки з різними рос. емігрантськими орг-ціями. Центр караїмського культ. життя після Першої світової війни перемістився у м. Вільнюс. Чисельність крим. і польс.-литов. К. через запроваджувану в СРСР і Польщі політику асиміляції почала зменшуватися. 1926 в СРСР проживало 9 тис. К., за його межами – 5 тис.

Прихід нацистів (див. Нацизм) до влади у Німеччині і введення антиєврейс. законодавства спонукали нім. караїмську громаду, представлену 18 колиш. офіцерами армії генерала П.Врангеля, звернутися з проханням про невизнання їх євреями в Мін-во внутр. справ рейха. 5 січ. 1939 Імперське агентство генеалогічних досліджень ухвалило, що К. не належать до єврейс. реліг. громади. Під час Другої світової війни К., як правило, не переслідувалися гітлерівськими властями на окупованих тер. Після нападу на СРСР питання про К. знову обговорювалося в нім. відомствах. Причиною цього став направлений до Головного управління імперської безпеки (РСХА) запит командира айнзацгрупи "Д" поліції безпеки СД, яка вела приготування до знищення кримс. єврейс. громади, про те, яку політику треба здійснювати стосовно К. Криму. Берлін надіслав роз'яснення, що К. не слід знищувати. Питання про К. окупованої частини СРСР обговорювалося і пізніше, як у РСХА, так і в Мін-ві сх. окупованих територій.

Після II світової війни динаміка зміни заг. чисельності К., які проживали в СРСР, була від'ємною: згідно з переписами населення 1959 – 5700, 1970 – 4600 і 1979 – 3300 осіб.

В етнічній самосвідомості крим. К. продовжуються процеси, пов'язані з її внутр. деюдаїзацією (запереченням єврейс. спадщини в караїмській історії і к-рі) та тюркізацією (абсолютизацією в ній тюркської спадщини; це виявилося навіть у прагненні змінити етнонім з "караїми" на "кримські караї-тюрки"). У публікаціях лідерів та ідеологів крим. караїмської громади (зокрема, Ю.Полканова, А.Фукі, М.Хафуза) відстоюються різні варіації хозар. версії походження крим. К., адаптовані до сучасних реалій. Караїмське нац. відродження в Криму не має яскравого реліг. характеру. 1999 була відреставрована і відкрита мала синагога-кенаса в Євпаторії та відновлене в ній богослужіння, проводиться реставрація Великої і Малої кенас на Чуфут-Кале. Культ. життям К., які проживають в Україні, керують до десяти нац. культ.-освіт. т-в, об'єднаних у Всеукр. асоціацію крим. караїмів "Кримкарайлар". Під патронатом цих т-в проводяться дні караїмської к-ри, різні свята і заходи, присвячені пам'яті відомих караїмських діячів, ведеться сусп. і культ.-освіт. діяльність.
Тяглий М.І.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Україна - багатонаціональна країна

Повідомлення АннА »

КИТАЙЦІ В УКРАЇНІ та новітні китайсько-українські міждержавні відносини. За даними перепису 2001, в Україні проживало 2213 китайців, з них рідною вважали мову своєї національності 1817 осіб (82,1 %), рос. – 307, укр. – 73. Мешкали китайці в Харків. обл. (738 осіб), м. Київ (505), Одес. області (391), Донец. (165), Дніпроп. (103), Запоріз. (57). Ці дані свідчать про те, що наприкінці 20 ст. китайці становили одну з найменш численних і найменш асимільованих нац. меншин, які проживають в Україні. Взаємини українців і китайців, однак, мають давню історію. Сприяв цьому, головно, Великий шовковий шлях, що з'єднував суходолом Китай з Центр. Азією, Бл. Сходом і Зх. Європою. Окремі відгалуження цього шляху сягали Криму і Пн. Причорномор'я, а пн. гілка – Харкова, Полтави та Києва. Перші китайці на укр. землях з'явилися в часи панування тут Золотої Орди. Вони принесли з собою технології виготовлення бронз. дзеркал і книгодрукування. Завдяки їм тут набули поширення рахівниці. Їхні купці постачали на укр. терени різні тканини, передусім шовк, екзотичну продукцію с. госп-ва, худож. вироби. З ними пов'язана й поява в укр. мові нового слова – "китайка" (шовкова червона хустина). Безперечно, що 4 великі китайс. винаходи – папір, книгодрукування, порох і компас, які справили значний вплив на усю світ. цивілізацію, були добре відомі й українцям. Українці були обізнаними з ученнями китайс. мудреців Лаоцзи і Конфуція. Велику увагу китайс. філософії приділяв, зокрема, Г.Сковорода. Проте активно обживати укр. землю китайці почали лише з кін. 19 ст. Тоді в Києві та Одесі з'являються їхні невеликі колонії. На поч 20 ст. в Україні проживало кілька тисяч китайців, переважно робітників, ремісників і торгівців.
Великі групи китайс. робітників прибули в Україну під час Першої світової війни. 1916–17 китайці, завербовані в Харбіні, Чунчуні, Тяньцзині, працювали в тилових районах діючих армій Південно-Західного фронту. Після евакуації їх осн. контингенту частина з них залишилась в Україні. Під час громадянської війни в Україні 1917–1921 китайці брали участь у бойових діях у складі частин Червоної армії (див. Радянська армія). 1925 у Києві виходила китайс. газ. "Хуагун-дао" ("Китайська робоча газета").

За даними перепису нас., що проводився 1920, на тер. України було зафіксовано 239 китайців, у т. ч. в Києві – 33 особи. За даними Всесоюзного перепису нас. 1926, в УСРР мешкало 878 китайців. Їхня кількість дещо зросла після того, як частина китайс. робітників ("кулі"), які були завербовані СРСР для освоєння Сибіру, переселилася до Дніпропетровська, Луганська, Миколаєва, Одеси, Києва та ін. укр. міст. Кілька шахтарських районів на Донбасі й до сьогодні носять неофіційні китайс. назви, зокрема "Шанхай" – у Донецьку, "Пекін" – у Горлівці.

Після проголошення (1 жовт. 1949) Китайс. Нар. Республіки (КНР) і укладання між СРСР та КНР Договору про дружбу і взаємну допомогу до УРСР на навчання приїхали сотні китайс. студентів. У вузах Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська тоді було підготовлено багато китайс. фахівців для різних галузей пром-сті, с. госп-ва, охорони здоров'я, науки і освіти.

Після охолодження стосунків між СРСР і КНР багато китайців повернулося на батьківщину. 1989 в УРСР проживало 679 китайців.

Після проголошення Україною незалежності КНР визнала її суверенність і (4 січ. 1992) встановила з нею дипломатичні відносини. Того ж року в Києві розпочало свою роботу посольство КНР. 4 груд. 1994, після того, як Україна відмовилася від зброї масового знищення і приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Китай спільно з ін. ядерними державами – США, Росією, Великою Британією і Францією – надав Україні гарантії ядерної безпеки (це було безпрецедентним для зовнішньополіт. курсу КНР рішенням, оскільки Пекін зазвичай уникає брати на себе будь-які зобов'язання стосовно ін. країн). 20–23 лип. 2001 в Україні з офіц. візитом перебував Голова КНР Цзян Цземінь; тоді ж (21 лип.) в Києві було підписано Спільну декларацію про дружбу і всебічне співробітництво між Україною і КНР.

Китай є важливим торг. партнером України. З Китаю Україна одержує переважно рослинну продукцію, продукти харчування, тканини, взуття, мех. устаткування, комп'ютерну техніку та ін. товари. Налагоджено співробітництво двох країн у вир-ві бронетанкової техніки (виготовлення танків типу "Аль-Халід", проект "Аль-Зарат" – модернізація танків Т-59, що відповідають китайс. моделі Т-55). У Черкасах реалізується спільний проект укр. корпорації "Богдан" та китайс. корпорації "Дон Фенг", що посідає одне з провідних місць в автомобільній галузі своєї країни. Діють спільні Комісія з торг.-економічного співробітництва та Комісія з координації досліджень з освоєння космосу та вир-ва авіац. і косміч. техніки. Багато регіонів України та КНР встановили побратимські зв'язки. Зокрема, 2006 в Миколаївській області 22 місц. підпр-ва та приватних бізнесмени співробітничали з партнерами з провінції Шаньдун. Співпрацює з КНР влада м. Київ (це стосується, зокрема, таких сфер, як буд-во шляхопроводів, метробудування, охорона здоров'я, к-ра; діє Програма розвитку взаємовідносин з м. Пекін). Налагоджено творче співробітництво НАН України та АН Китаю в галузі природничих і технічних наук. Китаєзнавство розвивається в Інституті сходознавства імені А.Кримського НАН України, Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України, а також у Нац. інституті стратегічних досліджень, в Ін-ті міжнар. відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у Харків., Львів., Одес., Прикарпатському ун-тах та в ін. наук. закладах.

Від 2002 діє Укр. центр зв'язків з Китаєм.

Відомими поза межами України є імена науковців, які плідно працювали на ниві китаєзнавства – В.Кіктенко, Л.Лещенко, В.Сєднєв, О.Огнєва, А.Гончарук, В.Гамянін, М.Таран та ін.

Багато громадян Китаю навчаються у вузах України. Зокрема, 2005 у Харків. держ. ун-ті мистецтв здобували освіту 60 молодих китайців.

Ще однією з форм присутності китайців на тер. України є їхня нелегальна міграція через Україну на Захід.

У багатьох великих містах України є "китайські" базари, на яких громадяни Китаю реалізують товари китайс. виробників.

В Україні китайс. кінематографістами було створено кілька популярних кінофільмів, зокрема в Івано-Франківській області провадилися зйомки кінострічки "Дім літаючих кинджалів" (режисер Чжан Імоу).

У трав. 2004 у Києві проводились перші в історії двосторонніх відносин Дні культури КНР в Україні. На виставці "Шедеври вишивки міста Сучжоу" були представлені твори відомої майстрині Жень Хойсянь. На цій же виставці мисткиня Сюй Діньхуа демонструвала відвідувачам техніку традиційної сучжоуської вишивки. Дні китайс. культури відбулися і в Одесі. У численних мистецьких акціях, що проводяться в Україні, як правило, беруть участь і представники Китаю. Однією з двох володарок Гран-прі 7-го Міжнар. конкурсу юних піаністів Володимира Крайнєва, що відбувся в Харкові 2004, стала 14-літня Янг Тай; 2006 Гран-прі 8-го конкурсу було вручено 13-річній Лі Сінь Ян. Диплома 2-го ступеня з "Академічного співу" Всеукр. дитячого та юнацького фестивалю "Духовні джерела", що відбувся в листоп. 2005 у Києві, був удостоєний співак Чжан Чун (за виконання арії Петра з опери М.В.Лисенка "Наталка-Полтавка"). У 5-му Міжнар. дитячому фестивалі "Змінимо світ на краще!", що відбувся в серп. 2005 в Міжнар. дитячому центрі "Артек", взяли участь артисти Уенайської танцювальної школи.

Певний час в Україні проживали уродженці Китаю, які прославили свої імена у всьому світі. Зокрема, від 1988 в Черкасах у Центрі китайс. медицини працював проф. Кан Кай – представник видатної мед. династії (один з його предків – Цзу Дан Чі – вважається батьком китайс. медицини), у цьому ж центрі працював небіж Кан Кая – Ші Вей. Від 1996 у Харкові жила авторка популярної книги "Фэн-шуй та священні талісмани" Цай Ці Жун.
Винниченко І.І.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Україна - багатонаціональна країна

Повідомлення АннА »

СЛОВАКИ В УКРАЇНІ. За переписом населення 2001, в Україні проживало 6397 словаків (у 1989 — 7943 особи). Абсолютна більшість словаків, які є сьогодні громадянами України, проживають у Закарпатській області (5,6 тис.), половина з них — в обласному центрі Ужгороді, інші — у містах Мукачеве, Перечин, Великий Березний, Свалява, Чоп, смт Кольчино, а також у селах Середнє, Сторожниця, Тур’ї Ремети, Анталовці, Глибоке, Довге, Кленовець, Гута, Родникова Гута та ін. Поза межами Закарпаття найбільш чисельні громади словаків в Україні проживають у Києві та Львові. Питома вага представників цієї національності від заг. чисельності населення України — 0,013 % (станом на 2001). Переважна частина віруючих словаків в Україні — римо-католики, однак є невеликі групи греко-католиків і протестантів (лютеран). Мову своєї національності вважають рідною понад 2,5 тис. словаків (бл. 35 %), українську — приблизно така ж кількість, російську — понад 500 осіб (6 %).

Словаки на Закарпатті проживають як автохтонне населення, яке протягом 17—19 ст. збільшилося в результаті припливу значної кількості переселенців зі словац. областей Угорщини, серед яких були хлібороби й виноградарі, кваліфіковані ремісники — майстри по металу, дереву, склу. Серед словац. поселень поступово виникла певна диференціація за госп. діяльністю: мешканці Антоловець були відомі деревообробкою, Середнєго і Глибокого — виноградарством, Сторожниці — овочівництвом. Упродовж 1919—39, коли Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь входило до складу Чехословаччини, чисельність словаків і чехів у краї зросла за рахунок держ. службовців і спеціалістів різних галузей госп-ва. Якщо, згідно з переписом 1921, словаків та чехів на території Закарпаття було 7700 осіб, тобто 1,6 % населення, то 1930 — понад 35 тис. осіб (4,5 %). Міжвоєнний період був найсприятливішим у розвитку словац. к-ри в Закарпатті: відкривалися словац. школи та г-зії, дитсадки, працювали гуртки нар. творчості, театр. Проте вже наприкінці 1930-х рр., унаслідок приєднання Закарпаття до Угорщини, чисельність словаків і чехів у краї знову зменшилася до 12,2 тис. осіб. Після Другої світової війни Закарпаття було возз’єднано з Україною у складі СРСР і відповідно до угоди 1947 між СРСР і Чехословаччиною словаки разом із чехами отримали можливість рееміграції, чим скористалася значна їх кількість. Із деяких закарпат. сіл вони виїхали на рідні землі практично повністю (Гута, Новий Кленовець, Оноковці). Період 1947—89 був несприятливим у культ. розвиткові словаків, відбувалася їх поступова асиміляція. На поч. 1990-х рр. почалося відродження словац. етнічної меншини в Україні. Виник цілий ряд словац. культ. осередків — Закарпат. обласне культурно-освітнє т-во "Матіца словенска", Т-во словацької к-ри ім. Л.Штура, Закарпат. обласне культурно-просвітнє т-во словацьких жінок "Довіра", обласне т-во словац. інтелігенції Закарпаття, словац. Т-во ім. Р.Штефаніка у Львові. Крім того, функціонують два спільних т-ва словаків і чехів — "Матісе Волинська" в Луцьку і осередок словац. і чеського Т-ва ім. Я.Коменського "Стромівка" в м. Дубно. Зокрема, активною роботою серед них виділяється обласне культурно-освітнє т-во "Матіца словенска" на Закарпатті (голова — Й.Гайніш), засноване 1992. Представники "Матіци словенскої" беруть участь у діяльності Дорадчої ради керівників національно-культ. т-в, створеної при Закарпат. обласній раді нар. депутатів, яка ініціює розв’язання актуальних проблем життя етнонац. спільнот краю, а також підтримує тісні зв’язки зі Словаччиною та аналогічними орг-ціями в Угорщині, Румунії, Польщі, Сербії, Чехії та Швейцарії. Т-во видає газ. "Podkarpatsky Slovak" та щорічник "Наш культурно-исторический календар", присвячений історії, к-рі та побуту закарпат. словаків. Т-во "Матіца словенска" було серед ініціато-рів відкриття 2002 в Ужгороді пам’ятника почесному громадянину міста, першому президенту Чехословацької Республіки Т.-Г.Масарику. Із метою відтворення й розвитку нар. традицій в області регулярно проводяться Дні словац. к-ри і нар. творчості, у вересні в одному зі словац. сіл Закарпаття святкується "Словацька веселиця", під час якої відбуваються виставки, концерт, конкурси, змагання й розваги, на різдво в Ужгороді проходить "Словацький Бетлегем (Миколай)", перед великим постом у ресторані "Закарпаття" на "Словацький (Фашіанговий) бал" — народно-мистецьке свято, яке знаменує завершення різдвяно-новорічних свят і зустріч весни, з’їжджаються словаки з усього Закарпаття, навесні в с. Середнє проводиться співочий конкурс "Золотий соловейко", серед дітей проходить конкурс читців "Чарівні казки". Далеко за межами Закарпаття відомий фольклорний ансамбль "Словенка" із с. Середнє, якому присвоєно звання "Народний" (худож. керівник — О.Ленарт). Окраса словац. нар. свят — танцювальний ансамбль "Турянська долина" із с. Тур’ї Ремети (худож. керівник — І.Пастеляк), нар. фольклорний колектив "Ліптаки" з м. Великий Березний, ансамбль "Гутнянські вечорниці" із с. Родникова Гута та ін.

Словаки в Закарпат. обл. України є депутатами та членами виконавчих органів сільс., селищних і міських рад, входять до управлінських структур обласного, районного і міських рівнів, вони мають усі можливості для реалізації своїх прав на задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб. Укр. д-ва підтримує розвиток словац. к-ри, зокрема, у респ. книжковому вид-ві "Карпати" створено редакцію словац. видань. Словац. мовою, напр., були надруковані Конституція України, антологія поезії "На нашій, на своїй землі", словацько-українсько-рос. розмовник, збірка "Словацькі народні пісні", словац. "Читанка" та ін. У місцях компактного проживання словаків у Закарпатті функціонують 7 клубів і 3 б-ки словац. к-ри, книжковий фонд яких становить бл. 6 тис. книг і журналів. На закарпат. обласному телерадіоцентрі працює редакція словац. програм, яка регулярно випускає телепередачу "Slovenske pohlady" (21,6 години на тиждень), ведуться щотижневі радіопередачі словац. мовою (8,4 години). Із 1992, коли вперше в повоєнні роки в Сторожницькій середній школі Ужгородського р-ну був організований клас зі словац. мовою навчання, розширюється факультативне вивчення словац. мови в районах компактного проживання словаків, відкриваються нові словац. класи, в Ужгороді функціонує школа № 21 зі словац. мовою навчання. Із 1996 на філол. ф-ті Ужгородського національного університету працює кафедра словац. філології (зав. — проф. С.Пахомова), яка готує вчителів словац. мови та літератури, перекладачів. Кафедра водночас виступає науково-методичним центром словакістики в Україні, на її базі організовуються міжнар. наук. конференції "Українсько-словацькі взаємини в галузі мови, літератури, історії і культури", видається наук. збірник "Studia Slovakistica", публікуються студентські переклади в альманаху "Між Карпатами і Татрами". На істор. ф-ті Ужгородського нац. ун-ту 2010 створено Центр істор. студій із богемістики і словакістики, який видає "Історичний часопис з богемістики і словакістики", проводить наук. конференції, напр. 2011 спільно із Пряшівським ун-том на тему "Словаки й українці крізь призму сусідства". У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка вивчається словац. право, у Київ. славістичному ун-ті та Дипломатичній академії України при МЗС України — словац. мова.

Місця компактного проживання словаків в Україні часто відвідують офіц. делегації зі Словаччини, в Ужгороді діє Почесне консульство Словац. Республіки. 2008 між Україною та Словац. Республікою підписана Угода про місц. прикордонний рух (зі змінами 2011), яка відкрила нові можливості для поглиблення спілкування закарпат. словаків зі своїми родичами, друзями та знайомими у Словаччині.
Віднянський С.В.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Україна - багатонаціональна країна

Повідомлення АннА »

УГОРЦІ В УКРАЇНІ. Угорці (самоназва magyarok — мадяри) — народ, який належить до уральської мовної сім’ї. На території України компактно проживають у Закарпатській області. За даними перепису 2001, в Україні налічувалося 156,6 тис. угорців, 96,8 % (151,5 тис. осіб) яких зафіксовано на Закарпатті. Поза межами Закарпат. обл. незначна кількість угорців, переважно закарпат. походження, проживає у великих містах.

Предки угорців (угри) прийшли в Карпатський басейн наприкінці 9 ст. з північнопричорномор. степів. Один із шляхів, яким угри проникли в цей регіон, пролягав через територію сучасного Закарпаття. Уже в 10 ст. в низинній частині сучасної Закарпат. обл. та вздовж шляхів, що вели до гірських перевалів, почав осідати угор. етнічний елемент, який зустрів тут густу мережу слов’ян. поселень. Після утворення бл. 1000 Угор. королівства ця територія стала частиною нової д-ви.

У березні 1241 в Угорщину через Верецький перевал вторглися монголи на чолі з ханом Батиєм. Значна частина угор. поселень та їхніх мешканців загинули. Після цього в край прийшли нові поселенці. Крім угорців, з’явилися нім. колоністи, а в 14 ст. — "руські" (русини) та волохи, які поступово заселили гірську частину Закарпаття. На цей час тут сформувалися 4 комітати (Унг, Берег, Угоча та Мараморош); були збудовані перші муровані замки (Невицький замок, Мукачівський замок та ін.); сформувалася мережа катол. парафій, частина церков яких разом із чудовими фресками збереглися донині; виникли численні катол. монастирі різних орденів — іоаннітів, францисканців й особливо павліканців (Ужгород, Великі Береги (нині село Берегівського р-ну Закарпат. обл.), Берегове та ін.).

Наприкінці 14 — на поч. 15 ст. сформувалися великі феод. володіння — домінії (Ужанська, Мукачівська, Ньолабська). Найбільшими землевласниками стали родини Другетів, Перені, Палоці та ін. Угор. населення краю займалося переважно землеробством, а в містах (Берегове, Мукачеве, Ужгород) — ремеслом, торгівлею та виноградарством. Угорці займали всі уряди в органах місц. і комітатського управління, а найбільші землевласники часто посідали й найвищі держ. уряди при дворі угор. короля (Другети).

1514 частина місц. дворян взяли участь у повстанні Дєрдя Дожі (див. Дожі Дєрдя повстання 1514).

Після поразки угорців від османців у битві під Могачем (Угорщина; 1526) Угорщина розпалася на 3 частини: Королів. Угорщину у складі володінь Габсбургів, Трансильванське князівство (Семигороддя) під протекцією Османської імперії та території, які ввійшли безпосередньо до Осман. імперії. Сучасне Закарпаття було поділене між Королів. Угорщиною (зх. частина) та Трансильванським князівством (сх. частина) по лінії, яка проходила через Мукачеве. У цей же час серед місц. угорців поширилася реформація кальвіністського напряму (див. Кальвінізм).

Протягом 17 ст. на території сучасного Закарпаття відбувалися запеклі сутички між прихильниками трансильванських князів — реформатами та прихильниками австрійс. правителів — католиками (повстання Іштвана Бочкої (1605—06), війни Габора Бетлена), внаслідок яких і зх. частина краю була включена до Семигороддя. У 1630—40-х рр. Мукачівська домінія перейшла в руки родини Ракоці, яка зіграла видатну роль не тільки в історії угорців Закарпаття, але і всієї Угорщини.

1657 угор. поселення зазнали великих спустошень після вторгнення польських загонів кн. Є.-С.Любомирського. Між 1682 і 1684 османці нагородили одного з ватажків антигабсбурзької боротьби Імре Текелі окремою "державою" — т. зв. Верхньою Угорщиною. Його дружина — Ілона Зріні — протягом майже 3-х років захищала від австрійс. військ Мукачівський замок. Після вигнання османців з Угорщини, наприкінці 17 ст. всі землі сучасного Закарпаття були включені до складу імперії Габсбургів. На цей час у 4-х комітатах — Унг, Берег, Угоча й Мараморош — угор. населення перестало бути домінуючим етнічним елементом.

Протягом 1703—11 край став центром антигабсбурзької визвол. боротьби під кер-вом кн. Ференца II Ракоці (див. Національно-визвольна війна угорського народу 1703—1711). У цій боротьбі активну участь взяло й укр. населення. Визвол. війна 1703—11, татар. напад 1717 та моровиця 1738—42 призвели на серед. 18 ст. до величезного скорочення угор. населення Закарпаття. Почалося нове заселення, переважно з навколишніх угор. областей. Цей процес тривав до поч. 19 ст., а потім продовжився в його другій половині. Проте угорці назавжди втратили в 4-х комітатах — Унг, Берег, Угоча й Мараморош — більшість серед населення, поступившись русинам (українцям).

Під час революції 1848—49 (див. Революції 1848—1849 років в Європі) угорці краю були її активними учасниками (Підгорянська битва). 1880 на території сучасного Закарпаття проживало 410 тис. осіб, з яких ті, які вважали своєю рідною угор. мову, становили 105 тис. (25,7 %). На 1910 ця цифра зросла до 185 тис., тобто 30,6 %. Однак це було частково пов’язане з інтенсивною політикою мадяризації неугор. етносів та зарахування до угорців більшості євреїв. Під час Першої світової війни закарпат. угорці брали участь у воєнних діях у лавах австро-угор. армії.

Із 1919 по 1938—39 територія сучасного Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь входила до складу Чехословаччини. Угор. етнос утратив свою панівну політичну, а значною мірою — й екон. роль. За переписом 1931, кількість угорців склала всього 116 584 особи. У всіх містах, крім Берегового, кількість угорців впала нижче 20-відсоткової відмітки, що привело до втрати ними права вживання угор. мови в муніципалітетах. У цей час також значно звузилася мережа угорськомовних шкіл, але політ., сусп. й культ. активність угорців не впала.

У листопаді 1938 заселені переважно угорцями землі краю були приєднані до Угорщини (згідно з 1-м Віденським арбітражем; див. Віденські арбітражі 1938 і 1940), а в середині березня 1939 — решта території Закарпаття (Карпатська Україна).

Протягом Другої світової війни закарпат. угорці (бл. 7—10 тис. осіб) взяли участь у бойових діях на Сх. фронті проти СРСР. У листопаді 1944, коли Закарпаття вже було під рад. військ. управлінням, бл. 10—15 тис. військовозобов’язаних угорців — чоловіків віком від 18-ти до 50-ти років — були вивезені на примусові відбудовні роботи вглиб СРСР. Із них 3—5 тис. осіб не повернулися додому.

У рад. час (1945—91) угор. етнічна меншина Закарпаття почала кількісно зростати: у 1959 їхня кількість на Закарпатті склала 146 тис. осіб (15,9 % населення області), у 1970 — 151 тис. (14,4 %), у 1979 — 158 тис. (13,7 %), у 1989 — 155 тис. (12,5 %).

За роки незалежності України (1991—2013) угорці Закарпаття переживають різноманітні трансформації. Понад 10 тис. етнічних угорців переселилися в Угорщину, що справило значний вплив на зменшення їхньої кількості й питомої ваги в складі всього населення Закарпаття. З другого боку, угорці України, перш за все за рахунок підтримки Угорщини, активно розвивають свою освітню інфраструктуру, яка на сьогоднішній день включає повну вертикаль від дошкільних закладів до вищого навч. закладу — Закарпат. угор. педагогічного інституту ім. Ференца II Ракоці (м. Берегове). Тут діють 2 угор. етнічні політ. партії та понад 20 різних громад. орг-цій. Угорці України видають угорськомовні газети, літературні, фахові й реліг. журнали; активно розвивають книговидавничу справу; мають професійний театр; угорськомовні радіо- і телепередачі; проводять різноманітні культ. заходи.
Кобаль Й.В.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Україна - багатонаціональна країна

Повідомлення АннА »

ЧЕХИ В УКРАЇНІ. За переписом населення 2001, в Україні проживало 5917 чехів (у 1989 — 9,1 тис. чехів). 1992—93 у зв’язку з Чорнобильською катастрофою 1986, наслідки якої торкнулися чеських поселень на Волині, Україну покинули 1800 чехів. Найбільше чехів проживало в Житомирській області — 839 осіб, Запорізькій області — 808 осіб, Автономній Республіці Крим — 749 осіб й Одеській області — 503 особи. Компактні поселення чехів: м. Львів, с. Богемка Врадіївського р-ну Миколаїв. обл., с. Новогородовка (колишня колонія Чехоград) Мелітопольського р-ну Запоріз. обл., с. Веселинівка Березівського р-ну Одес. обл., с. Мала Зубівщина Коростенського р-ну Житомир. обл., с. Миколаївка Козятинського р-ну Він. обл. В Криму найбільше чехів у Сімферополі та в Джанкої, а також у селах Лобанове Джанкойського р-ну і Олександрівка Красногвардійського р-ну. Незначна кількість чехів проживають на Закарпатті, зокрема в Ужгороді. Під час останнього перепису населення 20,1 % чехів в Україні назвали рідною мовою чеську, 42,3 — українську, 36,2 % — російську.

Перші згадки про чеські поселення на Русі-Україні належать до 13 ст. Зокрема, у польс. хроніках згадується, що під час голоду в Чехії 1281—82 деяке число чехів оселилося в Галицькому князівстві. Вихідці з Чехії, Моравії і Силезії були й серед оточення князів Юрія II Болеслава та Владислава Опольського, а також серед галицької та волин. шляхти (родини Хотко, Врани). Були чехи і серед римо-катол. духовенства на рус. землях, у т. ч. дехто з єпископів. Згодом у польс. війську перебували чеські наймані "роти", що виконували переважно охоронну службу на польсько-молдов. кордоні над Дністром (рота Кани наприкінці 15 — на поч. 16 ст.). Експедицією на Молдову 1509 командував Ян Чернін. В Україні й Литві чехи були відомі як гармаші в польс. залогах і замках. Індивідуально селилися чехи в Перемишлі, Коломиї, Холмі, а гол. чин. у Львові, який із 15 ст. став містом, котре через своє торговельно-госп. значення притягало колоністів із чеських і нім. земель. Серед львів. міщан на той час було вже кілька прізвищ з додатком "Чех", "Чеський" та ін. Один із них — Ніколас Богемус — побудував каплицю на честь чеських святих Віта, Вацлава і Прокопа, а Альберт Чех Тучампський був війтом Львова. У наслідку реліг. війн у Чехії, зокрема після Білогорської битви 1620 і втрати Чехією незалежності, на західноукр. землях селилися втікачі з чесько-братської спільноти. Напр., діяч цієї спільноти Ян Брож разом зі своїми однодумцями в 1630-х рр. поселився на Підляшші у Володаві (нині м. Влодава Люблінського воєводства, Польща); тут 1634 відбувся з’їзд представників чесько-братських громад Польщі й Литви, в якому брав участь Я.-А.Коменський. Чехи були пов’язані з козацтвом українським. Окремі козац. родини мали чеське походження. Із козац. старшин, напр., відомий рід Орликів (гетьман П.Орлик), який веде свій початок від чехів. Чеські впливи (таборитів) помітні в термінології козац. війська, організації табору (див. Ваґенбург), військ. тактиці. Одним із генералів рос. царя Петра I був Ян-Бернар Вейсбах, який брав участь у Полтавський битві 1709 й одержав від царя великі посілості, що належали гетьманові І.Мазепі та його старшині, а 1731—35 був київ. губернатором. На отриманих землях Я.-Б.Вейсбах розвинув активну госп. діяльність, зокрема в текстильній пром-сті.
Масове переселення чехів з володінь австрійс. Габсбургів на територію України почалося в 2-й пол. 18 ст., коли рос. імп. Катерина II заселяла Крим і заохочувала до переселення на півострів європейців, обіцяючи виділити їм землю. Тоді 170 чеських сімей зважилися поміняти місце проживання. Зокрема, з цього часу на укр. землях були відомі чеські музиканти, які своїми капелами мандрували від міста до міста: цією діяльністю уславилися Ян-Богумір Прач, А.Єдлічка, Я.Ландвара. Постійно приїжджали в Україну купці, ремісники, а до Галичини та Буковини — австрійс. службовці чеського походження. Популярними на укр. землях були чеські броварі.

Наступний етап чеської колонізації України розпочався в 2-й пол. 19 ст. Після скасування кріпосного права, впродовж 1860—70-х рр. виникли перші чеські колонії (переважно хліборобські), зокрема на Волині, Поділлі, у Криму. 1868—70 на Волині оселилися 946 чеських родин, які одержали 17,5 тис. десятин землі. У Рівному було створено спец. комісію для поселення чехів, які на вигідних умовах купували поміщицьку землю, переважно в Дубенському, згодом — Луцькому, Острозькому, Житомир. та Володимирському повітах, а також на Херсонщині, в Таврії і на Кубані. Гол. поселеннями чехів були села: Людгардівка (1863) на Волині, Чехівка на Поділлі, а в Криму — Табір, Царевич, і поблизу Мелітополя — с. Чехоград. Із 1870 чеським переселенцям було дозволено приймати рос. підданство й вони отримували право організовувати окремі громади та волості, право на свободу віросповідання, а також звільнялися на 5 років від будь-яких платежів і податей та військ. служби. Було утворено 4 чеські волості: Рівненську, Лубенську, Луцьку і Купічевську. Ін. чеські поселення належали до укр. волостей Житомир., Овруцького, Новоград-Волин. повітів. 1870—71 вихідці з Богемії купили в поміщиків 20 тис. десятин землі в центр. частині Крим. п-ова, що стало початком заснування тут і на прилеглих землях невеликих чеських колоній. Так, у Таврійській губернії з’явилася Новгородовка, а в Херсонській губернії — с. Богемка. Із 1874 потік чеських переселенців в Україну зменшився через ускладнення процесу придбання землі та поширення на них військ. обов’язку. На поч. 20 ст. всіх чеських поселень в Україні було бл. 130, а число чехів доходило до 65 тис. осіб. Чимало чехів — ремісників, будівельників, пивоварів — оселилися в містах України — Львові, Києві, Житомирі та ін., своєю ініціативною працею сприяючи розвитку передового пром. вир-ва.

Незважаючи на часткове злиття з укр. к-рою, чеські переселенці все ж трималися осібно й компактно мешкали у своїх селах. Більшість чехів належали до Римо-катол. церкви і протестантської громади "чеських братів", частина з них прийняли православ’я. Культ. потреби львів. чехів задовольняло т-во "Ческа бесіда" (1867—1939), що видавало свою газету і мало б-ку. У Києві, на Шулявці, перебувала колонія чехів, які переважно працювали на з-ді Гретера і Криванека (нині з-д "Більшовик"; див. "Гретер і Криванек"). На Шулявці був влаштований парк "Стромовка", в якому проходили нар. гуляння, виступали духовий і струнний оркестри, давалися спектаклі самодіяльного Чеського театру. Поблизу парку з ініціативи чеських національно-культ. орг-цій була побудована й відкрита 1907 Київ. чеська школа (1910 в ній навч. 86 дітей з чеських родин, директор — Я.Боучек), яка діяла до 1934. У Києві виходили чеські газети: "Cesky pravoslavny kalendar" (1888, редактор Ф.Яреш), "Rusky Cech" (1906—08, редактор В.Вондрак), "Cechoslovan" (1911 —14, 1916—18, редактори В.Швіговський і В.Хорват), "Ceskoslovensky Dennik", "Ceskoslovensky Vojak" і "Svoboda" (1917—18), які в роки Першої світової війни пропагували програму національно-визвол. руху чехів і словаків та створення незалежної Чехословац. д-ви. У серпні 1914 в Києві з місц. чехів був організований батальйон рос. армії — "Чеська дружина", до якої згодом приєдналися військовополонені чехи і словаки з австрійс. армії і яка стала першоосновою Чехословацького корпусу (Чехословац. легіону) в Росії, сформованого в Києві у вересні 1917. У Києві містилося відділення Чехословацької національної ради

на чолі з В.Чермаком, яке підтримувало приязні взаємини з Українською Центральною Радою, а також діяли К-т громадян Чехословац. республіки і Т-во з імпорту с.-г. продукції, в Одесі — Чехословац. торг. палата. В Українській Народній Республіці за чеською меншиною визнавалися права згідно із Законом Української Народної Республіки про національно-персональну автономію 1918. У лютому—березні 1918 певна частина укр. чехів від’їхали з відступаючими частинами Чехословац. легіону на схід Росії, до Владивостока (нині місто в РФ), і далі — до Франції. Чимало чеських офіцерів були в Українській Галицькій армії Західноукраїнської Народної Республіки.

За Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 бл. 20 тис. західноукр. чехів (понад 70 % від тих, які мешкали в межах сучасної України) опинилися в складі Польщі. Водночас, у силу різних обставин, чехи мігрували й оселялися в рад. Україні, зокрема на Одещині, Донбасі. Загалом на території України в міжвоєнні роки статистикою зафіксована наступна чисельність чехів: у 1924 — 9137 осіб, у 1927 — 12 500, у 1930 — 15 905 осіб, що становило 0,05 % усього населення республіки. А в УСРР і Крим. Автономній СРР 1926 жило 17 500 чехів. Чеських колоністів — власників великих підпр-в, дрібних підприємців, інженерно-тех. і с.-г. робітників — уряд Чехословаччини розглядав у міжвоєнний період як "піонерів чехословацького народногосподарського і культурного життя" та посередників у чехословацько-укр. госп. взаєминах і надавав їм усіляку підтримку.

Значною групою чехів, які жили на укр. землях у міжвоєнні роки, були чеські службовці, військові, торгівці, підприємці й колоністи на Закарпатті. Вони масово заселяли цей край після приєднання Підкарпатської Русі (Закарпатської України) до Чехословац. Республіки 1919: якщо 1921 їх було тут 2 тис. осіб, то 1930 — уже 21 тис., а 1938 — понад 30 тис. осіб. Наявність у Закарпатті значної кількості чехів з вищою, ніж у місц. населення, освітою, фаховою підготовкою та позицією "панівної нації" забезпечувала їм упривілейоване становище. Напр., керівний урядовий апарат краю в центрі і на місцях на 80 % складався з чеських службовців. У містах (Ужгороді, Мукачевому, Чопі) розбудовувалися окремі квартали для чеських мешканців, впроваджувалося чеське шкільництво (1935 в Закарпатті було 3 чеські г-зії, учительська семінарія, 23 горожанські та 182 початкові школи), поряд із місц. партіями діяли філії чехословац. партій, виходила чисельна чеська преса тощо, що сприяло поступовій чехізації краю. У часи автономної Карпато-Укр. д-ви (жовтень 1938 — березень 1939) чисельність чехів у краї дещо зменшилася, а після окупації Закарпаття Угорщиною чехи практично повністю залишили його.

Напередодні Другої світової війни 1939 в Україні мешкали 52 тис. чехів. Під час війни укр. чехи, зокрема волинські, підтримали заходи зі створення чехословац. військ. частини, вступивши 1944 до Чехословац. військ. бригади на чолі з Л.Свободою, яка брала участь у визволенні ряду міст і населених пунктів України. Після війни, на підставі чехословацько-рад. угоди про обмін населенням 1945, досить значна частина чехів виїхали з України на батьківщину: у 1959 їх в Україні залишилося лише 14,5 тис. осіб.

Нині чеські громади мають свої т-ва в багатьох регіонах країни. У Києві, напр., діють національно-просвітнє т-во ім. Я.-А.Коменського і "Вишеград", у Львові — "Чеська бесіда", у Житомирі — Т-во волин. чехів, у Мелітополі — "Богемія", у Сімферополі — "Кримські чехи". 1993 було засновано Крим. культурно-просвітницьке т-во "Влтава", 2000 — національно-культ. т-во "Чеська родина" в Одесі. Створені культ. т-ва чехів на Волині, Закарпатті та Донбасі. Чеське т-во Донбасу, напр., об’єднало не тільки етнічних чехів Донецької області, а й окремих людей, які проживають в ін. областях України. А Ужгородське т-во чеської к-ри ім. Я.-А.Коменського і Клуб ім. Т.-Г.Масарика в Ужгороді були серед ініціаторів відкриття 2002 в обласному центрі Закарпатської області пам’ятника почесному громадянину Ужгорода, першому президенту Чехословац. Республіки Т.-Г.Масарику. Останніми роками з ініціативи чеських т-в в Україні проводиться Всеукр. фольклорний фестиваль чеської к-ри "Чехи України", який вже проходив у Києві, Одесі, Джанкої, Луцьку.
Віднянський С.В.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Україна - багатонаціональна країна

Повідомлення АннА »

Не знайшлось теми, то нехай буде тут
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Багатонаціональна Україна + Етно”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 15 гостей