Кочівники

Відповісти
Аватар користувача
cronoster
Повідомлень: 537
З нами з: 26 листопада 2016, 23:28
Стать: Чоловік
Звідки: Галицький Гуцуленд
Дякував (ла): 117 разів
Подякували: 997 разів

Кочівники

Повідомлення cronoster »

Культура номадів центральної Азії (казахів, башкирів, монголів, каракалпаків та ін.) викристалізувала поняття шежіре (казах., цежєрє-монгол., шежере-башкир.)

Шаджараарабської-дерево) чи шаджаратун-насабі (родовідне дерево). Найдавніша усна етно-культурна традиція, яка бере за основу генеалогічне дерево роду, племені та народу. У казахів включала в себе термін "жеті ата"-"сім дідів".Обов"язковий для знання кожного казаха, перелік предків по чоловічій лінії до 7 коліна. Окрім того ця усна традиція виконувала роль соціонормативного регулятора усього життя кочівників: впорядковувала сімейно-шлюбні відносини, розприділення пасовищ, розсадка гостей під час трапези чи курултаїв, порядок шикування ополчення..Десь на початку 19 століття шежіре стали записувати.

Найраніші башкирські шежіре датуються часами Волжскої Булгарії (10-13 ст.), тобто мають більше тисячі років. Зрозуміло, що початки таких родоводів губляться в сивій давнині і мають легендарний відтінок. Проте можуть фіксувати важливі історичні події.
p.s.:за даними вікіпедії, книга Вострова та Муканова "Родоплемінний склад і розселення казахів", книга Кузєєва " Башкирські шєжєрє "
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Коли згасне людська пам'ять й замовкнуть літописи, говоритиме каміння.
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Кочівники

Повідомлення АннА »

КОЧІВНИЦТВО. Віхи з історії кочовиків на українських землях. К., або номадизм (від грец. νομάδες, що, у свою чергу, є похідним від νέμω – пасу) – це характерний для минулих епох і притаманний лише окремим сучасним людностям спосіб життєдіяльності, що базується на веденні випасного скотарства, пов'язаного з великими перегонами худоби на нові місця паші та водопої й відповідними пересуваннями цілих родин людей. Кочування передбачає нетривалі сезонні зупинки в місцях, багатих на корми для худоби та воду, а також більш тривалі зупинки для зимівель. Гол. рисами кочовиків є відсутність у їхньому госп. житті землеробства й постійне пересування общинами (чи групами сімей) разом з належною їм худобою. Цим вони відрізняються від т. зв. рухливих скотарів, госп. діяльність яких більш чи менш пов'язана із землеробством і які практикують найрізноманітніші варіанти поєднання рухливості й осілості.

К. з'явилося в регіонах, що були малопридатними або й зовсім непридатними для землеробства чи то через спекотний (сухі степи, напівпустелі, пустелі), чи то через надто холодний клімат (тундра, тайга). У ході істор. поступу відбувалося неухильне зменшення придатних для К. просторів; величезного прискорення цей процес набув у новітні часи (гол. складовими його стали розорювання степів, видобуток нафти та ін. корисних копалин, повсюдне буд-во пром. об'єктів і їхніх міст-супутників тощо). На поч. 21 ст. у світі зосталося всього лише кілька мільйонів кочовиків. Осн. регіонами їхнього розселення є: в Африці – пн. й сх. околиці Сахари (тут господарюють бедуїни, бербери, туареги, араби, масаї й ін.), а також р-ни пд. Африки (готтентоти); в Євразії – Передня, Середня й Центр. Азія (бедуїни, араби, курди, туркмени, белуджі, афганці, пуштуни, монголи, якути, тібетці та ін.), а також пн. р-ни (нганасани, саами).
Кочовий спосіб життя спрощує побут і не сприяє накопиченню матеріальних цінностей. Єдиним багатством для кочовика є худоба, він зневажає землероб-ську працю й осілий спосіб життя. Його гол. пріоритетами є простір, рух, військ. звитяга й численні стада. Приватна власність на худобу й майнове розшарування продукують у кочовиків соціально-екон. нерівність та відчуження, натомість спільне кочування й спільне користування пасовиськами консервують у їхніх спільнотах архаїчні родові відносини (див. Рід). Для кочових общин характерними є як приховані способи експлуатації людини людиною під виглядом кооперації праці й взаємодопомоги, так і неприховані – наймитування та оренда худоби. Кочівницька економіка жорстко залежна від природних умов, особливо негативно на ній позначаються епізоотії (поширення інфекційних хвороб тварин на значних тер.), суворі сніжні зими, джут (нестача кормів для худоби в районах зимівель, спричинена обледенінням пасовищ), тривалі посухи. Високоспеціалізований і екстенсивний характер позбавляє її внутр. потенціалу для розвитку. Тому способи життя й соціальні організації давніх і сучасних кочовиків принципово не відрізняються.

Моногалузеве госп-во спрямовувало інтереси кочовиків назовні, у т. ч. й до осілих землероб-ських народів, за рахунок яких можна було компенсувати недоліки власної однобокої економіки й отримати землеробську і ремісничу продукцію та престижні речі. Кліматичні негаразди, перенаселеність, а також прагнення знайти для себе більш вигідні екологічні й соціальні (поруч розвинених осілих народів) ніші змушували кочовиків долати величезні простори, що, однак, не суперечило їхньому способові життя, а його мобільність цьому навіть сприяла. Це стосувалося, у першу чергу, кочовиків помірної та спекотної смуг (саме такими були походи кімерійців та скіфів до Передньої Азії, поява гунів у Європі). Проте вихід оленярів за межі субарктичного й арктичного кліматичних поясів чи острівних вівчарів за межі тих островів, де вони жили, унеможливлювався суто природними обставинами.

Піднесення кочовиків було пов'язане, передусім, з діяльністю їхніх ватажків, спрямованою на завоювання нових тер. та експлуатацію осілого населення. Разом з тим налагоджування життя на нових землях супроводжувалося зазвичай, по-перше, включенням землеробської периферії до кочівницької "імперії" на правах данниці, а по-друге, частковим переходом до осілості самих кочовиків як через збідніння окремих сімей та общин (для нормального кочування необхідна певна мінімальна кількість худоби), так і через заг. демографічний приріст, який досить швидко наростав. Сила кочівницьких об'єднань трималася на особистісних якостях їхніх лідерів, тому, коли після смерті могутнього лідера в об'єднанні розгорталася боротьба за владу і жоден з претендентів не міг взяти гору, об'єднання руйнувалося. Це, з одного боку, давало змогу землеробам вивільнитися з-під "опіки" кочовиків, а з другого, робило ослаблих кочовиків жертвою руху нових кочових орд.

Процес становлення К. історики пояснюють таким чином. У ході поширення комплексного землеробсько-скотарського відтворювального госп-ва із первинних осередків його виник-нення (див. Неоліт, Неолітична революція) до ін. регіонів відбувалася і певна його трансформація. Залежно від природних умов, у яких змушені були жити тогочасні спільноти, одні з них віддавали більшу перевагу землеробству, інші – скотарству. Там, де питома вага землеробства в заг. госп. діяльності почала переважати, виникли землеробські сусп-ва, а там, де головним стало скотарство, з'явилися скотарські (або пасторальні) суспільства. Поступово, впродовж тисячоліть, у середовищі скотарів формувалися необхідні для переходу до К. складові – схеми й маршрути перекочування та досвід визначення необхідних для кочування якісних і кількісних параметрів стад худоби.

Гол. чинниками, які визначали схему перекочування і довжину маршруту (у межах річного циклу від десятків до тисяч кілометрів), були наявність води, стан трав'яного покриву в тих чи ін. регіонах у різні сезони, склад стада, а також відтворювальні можливості пасовиська. Щоб запобігти деградації пасовиськ, слід було не допускати їх надмірного витоптування та ослаблення їхнього трав'яного покриву в ході випасання на них худоби, а для цього необхідно було постійно змінювати пасовиська та організовувати випасання не одним великим стадом, а багатьма малими, що потребувало "розсіювання" кочовиків на значних тер. невеликими колективами. Для помірної і холодної смуг оптимальним є меридіональне кочування – "за теплом" (влітку – на пн., а з пізньої осені – на пд.). За сніжної й холодної зими особ-ливо важливими стають зимові пасовиська та природні укриття для худоби і людей. У помірній і теплій смугах, що примикають до гірських районів, звичними є т. зв. вертикальні перекочування: весною з рівнин (місць зимівок) на гірські пасовиська, а восени – назад. У глибинних районах степів і пустель схеми перекочувань визначалися тим, що ці відкриті простори були придатними для випасання худоби лише нетривалий період – напровесні чи після сезону дощів; посушливий період доводилося перечікувати біля джерел води – у долинах річок та низинах, в околицях землеробських поселень. Так поступово формувалися оптимальні для того чи ін. регіону конфігурації перекочувань – коло, чотирикутник, трикутник, прямі різноспрямовані лінії тощо, а також набувалися знання про оптимальний для перегону на значні відстані та для виживання в умовах нестачі кормів і води склад худоби. У північно-африканському й передньо-азійському регіонах більшість у стадах складали вівці та кози, а осн. транспортною й верховою твариною був верблюд. На пд. від Сахари вирощували головно велику рогату худобу. В євразійських степах основу стада складали вівці, хоча тут також розводили й велику рогату худобу. Осн. транспортною й верховою твариною тут був кінь, меншою мірою – віл, а в пд. районах – і верблюд. Особлива роль верблюдів та коней надавала їм виняткової цінності – з часом саме вони стали своєрідним мірилом соціального та майнового становища їхнього власника, а також слугували своєрідною умовною одиницею вимірювання багатства та всього поголів'я стада – у кількості одиниць "верблюдів чи коней": за даними різних джерел, кінь та верблюд прирівнювалися приблизно до 6–10 і навіть більше овець чи 10–20 кіз. Можливість використання коней та верблюдів для їзди верхи надавала їм особливої значимості у військ. діях – як для захисту стад, так і для грабіжницьких наскоків і підкорення нових територій. Це визначило активну участь кочовиків Пн. Африки та євразійських просторів у подіях історії. Для євразійських кочовиків коні відігравали ще одну важливу роль. Ця тварина здатна до тебеньовки – розгрібання (копитами) снігу і розбивання крижаної плівки, що уможливлювало доступ до сухої трави під нею. Це відкривало доступ до кормів і для решти стада (великої і дрібної рогатої худоби), що рухалася слідом за ними.

Своєрідне явище складають кочовики крайніх пн. районів Азії та Європи, де землеробство в минулі часи взагалі було немож-ливим. Вони спеціалізувалися на розведенні оленів (такими були і частково є саами в Норвегії, Швеції й Фінляндії, нганасани, евенки, чукчі, самодійці в Росії) або овець (норвежці, шотландці, ісландці, фарерці). Вони активно поєднували скотарство з мисливством, рибальством та морським промислом.

Кочовики створили характерний для мобільного способу життя матеріально-тех. та побутовий комплекс: легкий і міцний посуд (зокрема дерев'яний, шкіряний та металевий), розбірне житло (юрта, чум, шатро, намет), відповідну екіпіровку для їзди верхи (вуздечка, сідло, штани), транспортні засоби (вози, сани, нарти тощо). Виробили режим харчування, який базувався, зокрема, на різних способах перероблення й консервації м'ясних і молочних продуктів (в'ялене або сушене м'ясо, сир, сквашене молоко та напої з нього – кумис і арак, топлене масло та сало), а також на вживанні крові, взятої з шийної артерії тварин. Загалом кочовикам притаманні бережливе ставлення до худоби та повна утилізація продуктів скотарства: шкури (покрівля для жител, одяг, шкіряні вироби), хутра, вовни овець та верблюдів, шерсті кіз (повсть, кошма, тканини), кісток та ріг (різні вироби, паливо), кізяків (паливо, ліки), сечі (миття рук, ліки).

Будучи потомками скотарів, кочовики через віки пронесли характерні риси к-ри своїх предків, напр., курганний обряд поховань, кам'яні стели (т. зв. баби), звичай давати небіжчику "в дорогу" шматок м'яса або ховати з ним цілу тварину чи її опудало (шкуру з кінцівками й головою).

Виникнення К. науковці датують рубежем 2–1 тис. до н. е. Саме на той час уже повністю визрів увесь необхідний для ведення кочового способу життя комплекс передумов, який збігся із впровадженням залізної індустрії (див. Залізний вік), яка стала "каталізатором" процесу виокремлення К. із скотарства. Для вирощування худоби в природних умовах відкриття заліза не мало принципового значення. Але для мобільності скотарів залізо, зокрема й через значну поширеність і доступність залізної руди, відкрило нові перспективи, з нього почали виготовляти зброю і захисний обладунок (мечі та кинджали, бойові сокири, наконечники для стріл, панцирі, кольчуги, шоломи, бойові паски), а також досконалу металеву вуздечку. Все це надавало кочовикам впевненості в собі – вони могли надійніше захищати свої стада, а також набути більшої свободи у виборі життєвого простору (динаміка пересувань). У помірній смузі завершальна стадія процесу становлення К. відбувалася паралельно зі змінами, які спричинило впровадження заліза в землеробство. І це мало неабияке значення. Саме залізо дало змогу інтенсифікувати землеробство в помірній смузі, і воно остаточно тут утвердилося як провідна галузь господарювання. А це означає, що скотарське нас. могло отримувати хліб від осілого нас., а отже, могло повністю покінчити з власним землеробством, стати справжніми кочівниками. Проте це сталося не скрізь. Чимало мобільних скотарів продовжували вести традиційне госп-во, поєднуючи скотарство із землеробством. Такий спосіб життя зберігся й донині, особливо в передгірських і гірських місцевостях. Найпізніше (мабуть на поч. 2 тис. н. е.) виникло оленярство. Але не пн. народи визначали роль К. в історії, а кочовики помірної й теплої смуг.

Із виникненням К. в історії з'явилося чітке протистояння: кочовий світ – осілий світ. Воно стає визначальним для поступу людства на євразійських просторах, зокрема й на землях, що є нині укр. (див. Кордони державні України). Землеробський світ, мов магніт, притягує кочовиків. Прив'язаному до ланів і садиб хліборобському нас. важко було захищатися від непередбачуваних і зухвалих наскоків степовиків. Через це воно змушене було миритися з ними і сплачувати їм данину, а також докладати зусиль для захисту своєї землі і зведення укріплень. Проте в будь-якому разі протистояння з кочівниками стало стримуючим чинником для розвитку осілого населення. Нестабільності додавала й відкритість південноукр. степів зі сх., звідки накочувалися раз за разом хвилі кочовиків.

Віхи з історії кочівництва на українських землях. Історію К. на укр. землях розпочинають кімерійці (9 – 1-ша пол. 7 ст. до н. е.). Їхню могутність та руйнівні навали пізнали навіть жителі Середньої Європи та Передньої й Малої Азії. Завдяки цьому кімерійці потрапили в аннали писемної історії (ассирійські та давньогрец. джерела, Біблія). За такого сусідства лісостепове нас. почало консолідуватися й будувати лінію оборони на порубіжжі зі степом (у Потясминні, Середній Наддністрянщині) у вигляді низки укріплень – городищ, обнесених валами й ровами. Сліди згарищ і руйнації таких городищ свідчать про те, що запеклий спротив зем-леробів не завжди був успішним (див. Чорноліська культура).

З часом на кімерійців знайш-лася сила, могутніша за них, це були скіфи (серед. 7 – поч. 3 ст. до н. е.). Скіфи, як писав у 5 ст. до н. е. Геродот, прийшли у Пн. Причорномор'я із глибин Азії. Спершу інтереси скіфів були спрямовані до Передньої Азії, куди вони ринули, переслідуючи буцімто кімерійців. Однак скіфи не випускали з поля зору й зем-леробів лісостепової зони. Нас. праукр. земель, намагаючися захистити себе, здійснило безпрецедентні заходи – звело городища по всій своїй території. Серед них і величезні – у сотні й тисячі гектарів (Більське городище, Трахтемирівське городище, Ходосівське та Басівське городища й ін.) зі складною й потужною сис-темою укріплень. Важко навіть уявити, скільки сил і енергії було витрачено на це. Однак вистояти не вдалося. По завершенні передньоазійських походів, з кінця 6 ст. до н. е., осн. зоною інтересів скіфів стає Пн. Причорномор'я. У той час там почали розквітати грец. міста (див. Античні держави Північного Причорномор'я) й налагоджуватися взаємовигідні для грец. колоністів і землеробів Лісостепу відносини. Та скіфи вклинилися поміж ними. Грекам різними засобами (дипломатія, дарунки, військ. сила) вдавалося стримувати, хоча й не завжди, скіф. натиск. Тому жерт-вою скіф. царів, які захоплювалися славою своїх попередників і здобутими ними багатствами в передньоазійських походах, стали землероби Лісостепу. З них скіфи викачували все, що могло стати в нагоді їм самим і що могло бути продано грекам, – хліб, худобу, сировинні ресурси, людей. Від 5 ст. до н. е. квітуча землеробська к-ра починає згасати, натомість могили скіф. вельмож наповнюються дорогоцінними речами. Виснаживши свої ресурси й ресурси лісостепового нас., могутня Скіфія пішла в небуття, залишивши "золотий слід" в археології України.

Наприкінці 3 ст. до н. е. південноукр. степи зайняли нові кочовики – сармати (язиги, роксолани, аорси, алани). Нічого нового в економіку цього регіону вони не внесли. Як і скіфи, сармати допікали антич. містам, приставали на участь у всіляких конфліктах, рвалися за Дунай і постійно конфліктували з Римом Стародавнім. На початку нової ери вони вдерлися в Середню Наддніпрянщину і на 150 років перетворили її на свої кочів'я, чим спричинили деструкцію праслов'ян. світу (див. Зарубинецька культура).

І кімерійці, і скіфи, і сармати за мовою належали до давніх іранців. А от гуни, нашестя яких сколихнуло в 370-х рр. Пн. Причорномор'я, виявилися народом зовсім чужим (монголоїдна раса) і з незрозумілою мовою (тюрки), народом, що – як писав рим. історик Амміан Марцеллін – палав невгамовною жагою до знищення чужого багатства. Поява гунів спричинила частковий відтік причорномор. нас. за Дунай, що одразу ж додало проблем Риму, цих проблем стало ще більше, коли гуни з праукр. земель рушили далі на зх. Час панування гунів історики називають ще Великим переселенням народів. Однак по смерті вождя гунів Аттіли (п. 453) союз їхніх племен розпався, і вони розчинилися в середовищі ін. кочівних угруповань.

У 550-х рр. через степи Пн. Причорномор'я, підкорюючи тутешніх землеробів і кочовиків, стрімко пройшли авари, які обрали своєю ставкою Середнє Подунав'я. Підбурюваний Візантією Аварський каганат завдав багато лиха слов'ян. племенам, особливо антам і дулібам. Покінчив зі свавіллям аварів король франків Карл Великий (791).

За часів Аварського каганату в Прикаспії на роль лідера висунулися хозари. Столицею Хозарського каганату в серед. 8 ст. стало м. Ітиль у пониззі р. Волга. Влада хозарів поширювалася на величезні простори, зокрема й Пн. Причорномор'я, а підвлад-ними їм були не лише кочові племена й землеробська околиця, а також ті кочовики, які почали переходити до напівосілого й осілого життя (про такий перехід свідчать рештки салтівсько-маяцької культури). Важливою складовою економіки Хозарії була торгівля між Пн. Європою та Сходом. Упритул підійшовши до слов'ян. рубежів, хозари обклали слов'ян даниною, проте, як вважають дослідники, поміркованою. Поклав край цьому вел. кн. київ. Святослав Ігорович, він розгромив965 м. Ітиль.

На той час Хозарія вже втрачала могутність, зокрема й через печенігів, які з початку 10 ст. проникають у причорномор. степи. Розгром Святославом Ігоровичем Хозарії відкрив для печенігів шлях на рус. землі, і результати не забарилися. 968 печеніги взяли в облогу Київ, однак підкорити його не змогли, проте 972 вони підстерегли та вбили Святослава Ігоровича, коли той повертався Дніпром до Києва з виснаженим військом після невдалої спроби закріпитися на Балканах. Агресивна політика печенігів спонукала вел. кн. київ. Володимира Святославича до укріплення пд. рубежів країни (було збудовано систему т. зв. Змієвих валів та зведено кілька нових міст). Останній напад печенігів на Київ відбувся 1036, перемогу вел. кн. київ. Ярослава Володимировича над ворогом кияни увічнили зведенням собору Св. Софії. Після цього печеніги спрямували свої походи проти Візантії, 1091 імперія завдала їм нищівного удару.

Доки точилися ці війни, причорномор. степи зайняли торки (так їх називали давньорус. літописці, у сх. писемних джерелах їх іменували узами, гузами, огузами) і половці. Зазнавши 1060 нищівної поразки від Ярославичів, торки стали підлеглими кількох країн: частина їх разом з печенігами увійшла до Половецької орди, друга частина осіла у Візантії, а третя – на пд. кордонах Русі, ставши союзниками й васалами київ. князів. Натомість для половців (у сх. джерелах вони іменуються кипчаками, у зх. – куманами, команами) причорномор. степи стали другою Батьківщиною аж до монгол. нашестя. 200-літнє сусідство з цими кочовиками вивело "половецьке питання" на перше місце в політиці рус. князів. З поч. 12 ст. русичі перейшли до рішучого наступу на половців, який скінчився розгромом останніх і перенесенням ставки їхнього хана на Пн. Кавказ. Смерть Володимира Мономаха (1125) стала початком відродження колиш. могутності половців на пд. рубежах Русі, пік цього відродження припадає на час правління хана Кончака (2-га пол. 12 ст.). Попри те, що половецькі сили залучалися рус. князями для боротьби за київ. престол, а князівські родини родичалися з половцями через шлюби, відносини слов'ян і половців були напруженими. Походи на степ, як і набіги половців на рус. міста, були звичним явищем аж до поч. 13 ст. Загроза монгол. нашестя змусила об'єднатися рус. князів з половцями. Їхня спільна поразка у битві на Калці (див. Калка, битва на річці 1223) стала прологом для нової навали монголів (з 1236), яка знекровила Половецьку орду й сплюндрувала давньорус. міста і села (див. Монголо-татарська навала).

Формально давньорус. землі не входили до складу Золотої Орди. Однак їхня залежність від Орди позначалася тим, що вони сплачували їй данину, а монгол. хани могли втручатися в їхнє політ. життя. До того ж, окрім страшенного розгрому Києва 1240 й спустошення ін. тер. Русі, укр. землі зазнали ще кількох тяжких навал (1300, 1399, 1416).

Унаслідок послаблення Золотої Орди та її розпаду лідерство в причорномор. степах перейшло до Кримського ханату (1449), який згодом став васалом Османської імперії. У 2-й пол. 16 ст. на укр. землі прикочувала т. зв. Мала Ногайська орда (ще один нащадок Золотої Орди). Згодом вона розпалася на кілька орд, які стали васалами Крим. ханату (див. Ногайська орда). Дослідники вважають, що цей період в історії укр. земель був особливо руйнівним і в цей час взаємини місц. люду із кочовим світом надзвичайно загострилися. Укр. землі перебували в стані постійної загрози нападу з боку кочовиків, великі походи (напр. розгром Києва Менглі-Гіреєм I 1482) чергувалися з менш великими стихійними нападами ординців на укр. села і міста, причому практикувалося навіть полювання на людей, яких потім продавали в рабство (див. Ясир). Реакцією на це стало виникнення укр. козацтва, яке почало захищати пд. рубежі своїх земель та, у свою чергу, завдавати ударів по кочовому світові.

Історія Крим. ханату скінчилася з приєднанням Криму до Росії (1783). Проте ногайці остаточно полишили укр. степи лише після Кримської війни 1853–1856.
Бунятян К.П.
дата публікації: 2008 р.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Багатонаціональна Україна + Етно”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 8 гостей