Етнологія, етнографія

Відповісти
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Етнологія, етнографія

Повідомлення АннА »

Етноло́гія (етнос — народ, логос — наука, вчення) — наука про пізнання народів, прогресу і цивілізацій. Вживається як рівнозначний з етнографією, або позначає окрему дисципліну. Першим, хто започаткував етнологічні теорії (біологічний дифузіонізм та культурний еволюціонізм), був Хосе де Акоста (1590), запропонувавши їх на прикладі розселення індіанців Америки[1].

Історія
У науковій обіг термін «етнологія» був введений ще в 1784 pоці А. Шаванном, проте справжнє поширення він набув лише у першій половині XIX ст. завдяки роботам В. Едвардса і Андре-Марі[2]Ампера.

У різних наукових школах та у різні періоди етнологія мала неоднозначний статус: і як наука про народи на відміну від антропології — науки про людину, і як частина соціальної антропології, і як дисципліна описова і, навпаки, теоретична галузь знання. Згідно з найбільш усталеною концепцією (К. Леві-Строса) етнологія є проміжним етапом у процесі наукового пізнання людини взагалі. Етнологія — це перший крок до синтезу знань та філософсько-соціологічного осмислення емпіричних даних.

Етнографія позначає науку описову, а етнологія — загальнотеоретичну, яка розв'язує загальні народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовує методи опису.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D1 ... 1%96%D1%8F
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Етнологія, етнографія

Повідомлення АннА »

ІДЕНТИЧНІСТЬ ЕТНІЧНА, поняття та деякі підсумки його використання в українській історіографії. Терміном "етнічна ідентичність" означають одну з форм самосвідомості індивіда чи групи людей, що ґрунтується на відчутті ними своєї належності до певної етнічної спільності. Фундаментом І.е. є закорінена в істор. пам'яті сукупність антропологічних та культ.-символічних ознак (спільність походження, мова, релігія, тер. проживання, традиції, звичаї тощо). Ідентифікація з етносом за певних умов стимулює самоорганізацію етнічної спільноти на засадах її етнічних інтересів і потреб, а також забезпечує самозахист у ситуаціях міжетнічної напруженності. Вона ж визначає тональність інтерпретації істор. досвіду й орієнтаційні культ. пріоритети, здебільшого обернені в минуле. І.е. базується на "голосі крові" й укорінена в особливостях психологічного складу, темпераменту, етнодемографічного потенціалу людей, які є її представниками. Вона створює підґрунтя ідентичності національної й протистоїть натиску космополітизації сусп. життя.

Процес визначення індивідом своєї І.е. не є жорстко детермінованим. Він відбувається через багаторівневе відтворення індивідом (через сім'ю, етнічні орг-ції, просвітницькі т-ва, культ.-мистецька діяльність) ознак власної етнічної самобутності, групових базових цінностей та емоційно-вольових устремлінь, а також етнічних символів і святинь. Результатом цього процесу є складне переплетення вроджених і набутих рис, раціональних та ірраціональних уявлень і реальних актуальних інтересів.

Потреба в психологічній спільності з етнічною групою в різних людей виявляється по-різному. Глибина процесів асиміляції, а також ситуації невизначеності провокують відозміни "етнічного коду": суб'єктивна самоідентифікація часто не збігається з етнічним походженням. Процес зіставлення індивіда з певною спільнотою може усвідомлюватися або ні, бути однозначним або багатозначним. Люди, повністю або частково асимільовані, віддають перевагу "не своїй" етнічній самоідентифікації. Дуже поширеним внаслідок міграцій та розвитку інформаційної мережі є т. зв. етномаргінальний тип самоідентифікації, позбавлений орієнтації на спорідненість із певною к-рою. Космополітичний тип у своїх крайніх проявах взагалі вважає етнічні критерії ознакою провінційності й орієнтується виключно на загальноцивілізаційні цінності.

Серед важливих для етнічної групи функцій, які виконує І.е., на першому місці стоїть консолідуюча – вона забезпечує стійкість зв'язків між членами спільноти, формує її істор. пам'ять. Консолідуюча функція І.е. тісно пов'язана з символічною – відстоюванням символів, реліквій та ритуалів етнічної спільноти. Ідентифікаційна функція І.е. дає змогу групі з'ясувати свої пріоритети, місце в системі міжетнічних відносин. Естетична функція спрямована на відтворення притаманних групі ідеалів гармонії, істини, краси. Морально-етична – на забезпечення регулятивних начал, вироблених століттями спільного існування. Психологічно-компенсаторна функція І.е. дає змогу індивіду знайти у своїй групі емоційний захист від уніфікаційних процесів, стандартизації, знеособлення.

Наукова концептуалізація поняття "етнічна ідентичність" відбувалася впродовж 2-ї пол. 20 ст. Вона супроводжувалася гострими дискусіями навколо питання, чи є І.е. вродженою, чи ситуативною. Прихильники розгляду етносу як історично сформованого соціального явища – примордіалісти (англ. primordial – первісний, споконвічний) вважають, що групові зв'язки, які ґрунтуються на спільності походження, релігії, мови та звичаїв, закорінені або в підсвідомості кожної людини (Е.Шилз, К.Гіртц), або в кровній біологічній спорідненості, якої зазвичай цілком вистачає для формування почуттів етноцентризму (П. ван ден Берг). Для більшості прихильників таких поглядів етнічні почуття є вродженою якістю, яка не підлягає раціональному поясненню.
Представники ін. школи в етнології – конструктивісти (Б.Андерсон, Ф.Барт, Е.Гелнер) вважають етнічність суб'єктивним феноменом, а І.е. – ситуативною. Самоідентифікація індивіда, на погляд Ф.Барта, не визначається об'єктивно існуючими культ. відмінностями. Індивід сам обирає те, що йому видається значущим. При цьому, однак, прийнята індивідом та чи ін. схема категоризації як така зобов'язує його до певної рольової поведінки й, отже, є фактором, що відтворює об'єктивні культ. відмінності. З позиції такого підходу етнічна група має розглядатися не як реальність набору об'єктивних ознак, а лише як реальність відносин.

Спробою подолати концептуальний різнобій у вивченні І.е. став аналіз кризових трансформацій етнічності в контексті "соціальної дистанції" та "культурних кордонів" (Л.Дробіжева, Ю.Арутюнян). Такий аналіз не відкидає припущення про реально існуючі етнічні якості спільноти, але акцент робить на "соціонормативних культурних відмінностях", що виникають у ході культ. ідентифікації і є її символами.

Сучасні типи І.е. формуються під відчутним впливом глобалізаційних процесів (див. Глобалізація), які водночас і розхитують, і зміцнюють ціннісну базу етнічності. Реакцією сусп. свідомості на такі фактори, як, з одного боку, поглиблення поділу націй на "бідні й багаті", посилення соціальних конфліктів у країнах з перехідними економіками, а з ін. – консолідація етнічних діаспор (див. Діаспора), спричинена розвитком транспортних комунікацій і засобів зв'язку, є підвищення мобілізаційної ролі І.е. При цьому притаманна етносам, що живуть поруч, "правда" про себе і "правда" про інших досить часто стає підґрунтям для політизації І.е. А утвердження пріоритетів І.е. як найважливіших смисложиттєвих орієнтирів індивіда (гіперідентичність) здатне стимулювати в поліетнічному сусп-ві дезінтеграційні тенденції. Основою гіперідентичності є етноцентризм, жорсткий поділ на "своїх" і "чужих", формування етнічної свідомості за типом етноізоляціонізму. Посилення таких різновидів гіперетнічності, як нац. фанатизм і реліг. фундаменталізм, є свідченням переходу І.е. в кризову фазу.

Українська етнічна ідентичність. Сучасна українська І.е. є "розмитою". Це спричинено тривалою бездержавністю й розчленуванням укр. етнічної тер. Разом з тим, уже починаючи з 16 ст., коли в середовищі укр. людності виник конфлікт т. зв. роздвоєної лояльності (за походженням і за належністю: рус. походження і польс. політ. громадянство), можна впевнено говорити про укр. І.е. як про феномен, що може бути досліджуваним не лише теоретично, а й емпірично. На поч. 17 ст. автор латиномовної поеми "Дніпрові камени" І.Домбровський протиставляє "доблесних русів" "диким мосхам", "безтурботним ляхам", "міцним духом литвинам". П.Беринда, який усвідомлює себе русином, розрізняє великоросів, білорусів, болгар і сербів, а також "словенську" (церковнослов'ян.) і "словеноруську" (нар. староукр.) мови.

Тогочасну кризу укр. І.е., яка була спричинена спольщенням укр. еліти, так і не вдалося подолати, оскільки невдовзі польс. деструктивні впливи змінилися аналогічними рос. (див. Русифікація). Наслідками цього стали оборонний присмак в українській національній ідеї та "малоросійство".

На підвладних Російській імперії укр. землях здобутки укр. к-ри настільки активно засвоювалися Рос. д-вою, що практика поглинання енергії укр. етносу сприймалася як норма. Таке неприродне "донорство" знизило рівень І.е. українства до небезпечної межі її розчинення в І.е. ін. етносу. Київ. книжники (школа І.Ґізеля) доклали руку до формулювання ідеї єдиного "роду Расєйского", яка дістала худож. втілення в символіці єдності "трьох дів" – Росії, України та Білорусі. Однак процес розмивання І.е. українців не став безповоротним. Свідченням цього є, зокрема, "література канцеляристів" (особливий жанр козац. публіцистики), в якій було виразно засвідчено готовність козацтва "стояти до смерті при знаменитих і славних знаках" "предковічної вітчизни нашої". В ній поляки асоціюються із давніми кривдами, а турки – з абсолютним злом.

Під сильним впливом нім. романтиків (див. Романтизм), для яких етнічний принцип стає домінантним у питаннях "національного духу", в укр. середовищі (Дніпрові камениІ.Домбровський протиставляє "П.Беринда, який усвідомлює себе русином, розрізняє великоросів, білорусів, болгар і сербів, а також "

Тогочасну кризу укр. І.е., яка була спричинена спольщенням укр. еліти, так і не вдалося подолати, оскільки невдовзі польс. деструктивні впливи змінилися аналогічними рос. (див. Русифікація). Наслідками цього стали оборонний присмак в українській національній ідеї та "

На підвладних Російській імперії укр. землях здобутки укр. І.Ґізеля) доклали руку до формулювання ідеї єдиного "козацтва".

Під сильним впливом нім. романтиків (див. Романтизм), для яких етнічний принцип стає домінантним у питаннях "Кирило-Мефодіївське товариство) зароджується ідея укр. месіанізму. Вона сформувалася на основі поєднання християн. (див. Християнство) і нац. ідей та стала потужним стимулом для утвердження укр. І.е. як першооснови нац. єдності.

Для етнічної самоідентифікації українства Галичини велике значення мала діяльність "Руської трійці". Дещо пізніше під впливом досить сильної течії москвофільства тут створюється ґрунт для конструювання рос. ідентичності. Престиж укр. І.е. намагалися відновити представники народовецької (див. Народовці) течії в укр. русі.

З часом ідентифікаційні відмінності між наддніпрянцями і галичанами стали настільки виразними, що, як вважав М.Грушевський, цілком реальним могло бути утворення з одного етносу двох націй, за зразком сербів і хорватів. Цього не сталося завдяки свідомому вибору еліт обох частин України, які намагалися перетворити Галичину на "український П'ємонт".

У ході української революції 1917–1921 вибір пересічного українця між рос., малорос. та укр. І.е. був ускладнений класовими та реліг. розмежуваннями. Наслідком стала етнічна ідентифікаційна невизначеність, яка дорого обійшлася насамперед укр. етнічній еліті та гол. носієві укр. етнічності – укр. селянству. Еліта була майже повністю винищена (див. "Розстріляне відродження"), а селянство надломлене розкуркуленням та голодомором (див. Голодомор 1932–1933 років в УСРР). Зрештою відбулося майже цілковите витіснення укр. І.е. ідеологічним безнац. сурогатом ("радянська ідентичність"). Рад. система міжнац. спілкування ґрунтувалася на уявленнях, що майже повністю заперечували основоположні етнічні цінності. Під тиском інтернаціоналістських (див. Інтернаціоналізм) ідеологічних догматів, активно утверджуваних у процесі формування "радянської ідентичності", сусп. свідомість змирилася з існуванням своєрідної нерозчленованої рос.-укр. ідентичності. Окремі спроби протистояти цьому не мали успіху.

Поза межами УРСР групова ідентифікація на основі укр. етнічних пріоритетів нерідко оберталася ультрарадикалізмом, стимулювала пошук іноетнічних ворогів або породжувала настрої втоми та зневіри.

Відновлення престижу укр. І.е. стало можливим лише в процесі нац. відродження 1990-х рр. Проте згуртувати націю на основі обернених у минуле укр. етнічних пріоритетів не вдалося.

Етнічні спільноти, які живуть в Україні, по-різному себе ідентифікують. Кримські татари вважають себе окремою етнічною спільнотою, що має право на політ. самовизначення. На Закарпатській Україні значна ч. українців ідентифікує себе як русинів, наполягаючи на існуванні окремого русинського етносу.

Ідентифікаційні стандарти осн. маси українців розмиті. Говорити про глибоку закоріненість укр. І.е. можна лише щодо Західної України і Середнього Подніпров'я. В Сх. Україні і Пд. Україні більшість нас. виявляє байдужість до етнічної самоідентифікації або ідентифікує себе як "російськомовних". Реліг. само-ідентифікації нас. України теж відмінні: на зх. переважають греко-католики (див. Українська греко-католицька церква), на решті тер. – православні, у свою чергу розколоті за симпатіями до УПЦ (МП; див. Московський патріархат), Української православної церкви Київського патріархату чи Української автокефальної православної церкви; значна ч. нас. – атеїсти. В прикордонних зонах типи етнічної самоідентифікації місц. нас. часто невиразні й навіть плутані. В Зх. Поліссі, де проживають спільно українці та білоруси, ті українці, які віддають перевагу укр. І.е., називають себе поліщуками, а білорусів литвинами, хоч останні самі себе називають поліщуками, а литвинами – лише жителів Білорусі.

Зменшення ролі етнічності як чинника самоідентифікації індивіда та паралельне зростання питомої ваги локальних ідентичностей потребує толерантних і злагоджених політ. кроків етнічних еліт, які діють нині в Україні. Етнокульт. баланс у сусп-ві передбачає як існування спільного для всіх громадян країни культ. середовища, так і належний рівень поваги до прагнень етнічних спільнот зберегти й розвивати свою етнічну, культ., мовну та реліг. самобутність.
Нагорна Л.П.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Етнологія, етнографія

Повідомлення АннА »

ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА, поняття та деякі підсумки його використання в українській історіографії. Як поняття "національна ідентичність" означає широкий комплекс індивідуалізованих і неіндивідуалізованих міжособистісних зв'язків та істор. уявлень, який становить основу самоідентифікації окремих осіб та груп людей з певною нацією як самобутною спільнотою, що має свою істор. тер., мову, істор. пам'ять, к-ру, міфи, традиції, об'єкти поклоніння, національну ідею.

Відчуття своєї І.н. є одним з найважливіших мотиваційних чинників поведінки. Жоден із членів нації не знає й ніколи не знатиме всіх своїх співвітчизників, але між ними існує анонімна й символічна солідарність, сила якої буває дивовижною, особливо в періоди тяжких випробувань. Будучи специфічною асоціацією людей, нація наділена такими джерелами саморозвитку та самозбереження, яких не має жодна ін. спільнота. На підтримку її існування працюють численні соціальні групи та громад. об-ня (професійні, екон., культ., реліг. та ін.), зрештою – на її підтримку працює держава.

Чітку концептуалізацію І.н. утруднює полісемантичність поняття "нація" – воно може означати й етнонацію, й політ. націю (див. Нація політична), отже, І.н. може як ототожнюватися з ідентичністю етнічною, так і визначатися лише через приналежність особи до певного громадянства.

Осн. відмінності між етнічною та нац. ідентичностями є такими: в ідентифікації з нацією значно виразнішими, ніж в ідентифікації з етносом (для якої важливими в першу чергу є антропологічний, обрядовий та реліг. моменти), є територіальний і політ. компоненти. На відміну від етнічної, І.н. знаходить свій гол. прояв у зв'язках членів спільноти як співгромадян, а отже – у спільних актуальних інтересах. Нарешті, І.н. є переважно суб'єктивно, а не об'єктивно детермінованою. Вияв особою своєї нац. ідентичності – це її особистий духовний вибір.

Люди можуть розмовляти різними мовами, мати відмінні культ. орієнтації й уподобання, але наявність у них стійких комунікативних зв'язків і спільних екон. і соціальних інтересів створює фундамент для високого рівня їхньої групової – нац. солідарності. В сусп-вах, що сформувалися як політ. нації, І.н. є, по суті, відчуттям такої групової солідарності. Розмаїття ідентичностей етнічних в одному й тому ж сусп-ві не становить для нього ніякої загрози, за умови, що д-ва оберігає як особисті права індивідів, так і колективні права етнічних і нац. спільнот.

Як правило, процес формування І.н. відбувається паралельно (але не обов'язково синхронно) із процесом державотворення. Розмивання расових і етнічних основ ідентичності під впливом глобалізаційних (див. Глобалізація) процесів збільшує питому вагу "сконструйованих" нац. ідентичностей. Полеміка між прихильниками глибокої об'єктивної закоріненості нац. самоідентифікацій та прибічниками поглядів на націю як "уявлену спільноту" дістала новий імпульс у зв'язку з гострими ідентифікаційними кризами кін. 20 – поч. 21 ст. й активним заміщенням І.н. іншими – наднаціональними, субнаціональними, реліг. ідентичностями. Але оскільки І.н. має потужні внутр. резерви самовідновлення, її здатність виконувати інтеграційні й мобілізаційні функції не ставиться під сумнів.
І.н. включає певні стереотипи й уявлення про характер між-етнічних комунікацій, про зовн. світ, єдине громадянство та нац. інтереси. Цим самим вона забезпечує гомогенність і згуртованість соціуму, визначає способи соціальної взаємодії між його членами та механізми соціалізації індивіда. І.н. створює відчуття захищеності від ударів долі та причетності до високих культ. цінностей, компенсує індивідові втрату індивідуальності, спричинювану стандартизацією виконуваних ним анонімно-казенних функцій та формальних соціальних ролей. І.н. створює механізми гармонізації у свідомості індивіда нац. (групової) та особистісної ідентичності, власних цінностей і нац. традицій.

Етапи розвитку української національної ідентичності. Процес формування усталеної укр. І.н. ще не завершився. Цьому завадила бездержавність і розчленованість укр. тер. між різними д-вами в минулому. Особливою перешкодою на шляху становлення окремої укр. ідентичності була роздвоєність самоідентифікації у вищих прошарків сусп-ва: спочатку укр.-польс., а потім укр.-російська.

Виокремлення українців із християн. загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті укр. етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків реліг. порозуміння між правосл. і катол. конфесіями (див. Православ'я, Католицизм); поширення протестантського руху (див. Протестантизм) і реформаційного вільнодумства; розвитку правосл. церк. братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби правосл. церкви з катол.; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з правосл. церквою. Могутній поштовх процесам само-ідентифікації укр. вищих прошарків сусп-ва з укр. людністю ("народ наш руський", "народ українсько-малоросійський"), з укр. тер. ("ця земля – предковічна вітчизна наша"), з укр. реліг. цінностями ("народ наш православний християнський") був даний національною революцією 1648–1676. Однак після прийняття Гетьманщиною протекції рос. царя (див. також Березневі статті 1654, Переяславська рада 1654) ці процеси поступово почали згасати. Козац. еліта віддавала перевагу не стільки політ. чи етнореліг. ідентичності, скільки становій (див. Стани), добиваючись урівнення себе в правах з рос. дворянством. Це поклало початок формуванню "малоросійської" ідентичності, характерними рисами якої були, з одного боку, лояльне ставлення до царського уряду, а з ін. – помірковане відстоювання самобутніх "прав і вольностей".

"Малоросійську" ідентичність інколи розглядають як комплекс редукованого патріотизму, як намагання зберегти деякі місц. особливості ціною демонстрації вірнопідданства Російській імперії. Проте об'єктивно "малоросійство" виявилося ідеологічною, культ. та психологічною перешкодою на шляху формування укр. І.н., яка істотно утруднювала звільнення нац. свідомості від комплексів провінціалізму й меншовартості. В поєднанні з українофобською політикою царизму, що розглядав будь-які вияви укр. нац. свідомості крізь призму "австрійської інтриги" й "сепаратизму", ці комплекси стримували розвиток нац. само-ідентифікації.

Поштовхом до відродження укр. І.н. стали загальноєвроп. істор. зміни 18 ст. Вони збудили в укр. еліти потребу знайти свою "українську правду". І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам укр. козацької старшини, однак створення укр. елітою власного істор. міфу (найвиразніше представленого в анонімній "Історії Русів") та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної нації української.

Осн. віхи на шляху формування укр. І.н. добре вписуються в сконструйовану М.Грохом схему поступу нац. рухів "малих" європ. націй. На матеріалах істор. досліджень М.Грох встановив, що нац. рухи "малих" європ. націй (тобто націй, які в минулому не мали "повної" соціальної структури й тривалої культ. традиції) проходили кілька фаз нац. самоусвідомлення. Перша, академічна, починалася зі збирання істор. документів, фольклору, із зацікавлення старовиною – на цьому ґрунті здійснювався "вивід прав" місц. еліти на престижне місце в сусп. ієрархії. Друга, культурницька, починалася зі "спалаху" інтересу до місц. мов, відродження культ. традицій. Третя, політ. – з формулювання вимог та орг. забезпечення нац. орієнтованою елітою власного права на самовизначення. Всі ці етапи укр. нац. рух, а разом із ним і укр. І.н. пройшли впродовж століття.

Однак навіть після "самовизначення" І.н. в Україні ще довго лишалася ситуативною. Цим не в останню чергу були зумовлені невдачі української революції 1917–1921. Цим же зумовлені й труднощі в становленні сучасної укр. політ. нації.

Формування І.н. в сьогоденній Україні надзвичайно ускладнене строкатістю етнонац. і регіональних ідентифікацій. Великі групи людей, які юридично є громадянами України, живуть поки що в різних щодо нац. визначеності ціннісно-смислових полях, перебувають під впливом різних міфологем. Сучасний укр. соціум не відчуває себе достатньою мірою укр.; поняття "патріотизм", "національна самоповага" широко вживані лише в політ. дискурсі. Сегментованість соціуму знаходить свій прояв у різноспрямованості сусп. (ментально-ідеологічних, геополіт., соціально-екон., інституційно-правових та ін.) пріоритетів, у формуванні груп інтересів на корпоративній основі, в міжрегіональних, міжетнічних, міжконфесійних протистояннях, у виразних особливостях політ. субкультур.

Процес особистісної "пере-ідентифікації", що нині відбувається в Україні, пов'язаний з кардинальними змінами у відчутті людиною "соціального простору" та "соціального часу". Люди змушені засвоювати нову – сучасну систему нац. цінностей й обирати нові – сучасні прагматично-реалістичні орієнтири для своєї діяльності. Але багато хто віддає перевагу традиціоналізмові – як у ставленні до поняття "батьківщина", так і в пошуках істор. "точки опори". Причому в одних випадках традиціоналізм ґрунтується на ностальгії за всім "радянським", а в ін. – на повному запереченні будь-якого "радянського позитиву".

Шляхи подолання орієнтаційної роздвоєності та перспективи нарощування консолідаційного потенціалу І.н. визначаються оптимальністю етнонац. політики й темпами формування громадянського суспільства. Саме від чіткого політ. визначення нац. пріоритетів і нац. інтересів безпосередньо залежить сьогодні становлення укр. політ. нації на основі співгромадянства та подолання залишкових комплексів "малоросійства" й меншовартості.
Нагорна Л.П.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Етнологія, етнографія

Повідомлення АннА »

ІНОРОДЦІ – у законодавстві Російської імперії термін, яким визначали підвладні царському уряду національні групи, племена і народності з особливим правовим статусом.
Цей статус визначався Положенням про інородців 1892, положеннями та правилами про управління окремими областями, Зводом законів про стани (1876), Статутом про управління інородців (1822) та деякими ін. нормативними актами.
Згідно з ними інородці, зокрема, вважалися "самоїди" Архангельської губ., калмики, які кочували в Астраханській і Ставропольській губерніях, сибірські киргизи, буряти, якути, хакаси, ногайці, кочові і бродячі народи Сибіру, Казахстану і Закавказзя, євреї та деякі ін.

Інородці не ставали, ними народжувалися. Всі вони поділялися на категорії: кочові, бродячі та осілі.
Осілі інородці зрівнювалися в правах і в порядку управління з корінним населенням, а кочові та бродячі інородці нарівні із сільс. жителями утворювали окремий стан, який мав власну своєрідну систему управління.
Статус кочових і бродячих народів був в основному схожим: вони користувалися, хоч і з певними відмінностями, одними й тими ж правами, особливістю яких була наявність для них деяких пільг з відбування держ. повинностей (військ., грошових тощо). Вони мали своє окреме управління. Так, інородницьке нас. Туркестанського краю адміністративно поділялося на волості, осіле – на сільські, кочівники – на аульні громади. Органами управління в них були відповідно сільс. схід або аульний з'їзд, волосний з'їзд виборних, волосний правитель, якого призначав губернатор; діяли також нар. суди.

Сибірські кочові інородці в адм. відношенні поділялися на стійбища або улуси, в основі управління якими лежав принцип родового управління й які мали в управлінні своїх старост, виборних засідателів, степові думи і голів, гол. родоначальників, яких затверджував губернатор або генерал-губернатор. Ними управляли інородні управи (1822–1901), які діяли на основі Статуту про сибірських киргизів (1822) та Статуту про управління інородців (1822). Свої особливості в управлінні мали також калмики, що в адм. відношенні поділялися на кибитки, хотони, аймаки та улуси, де органами управління були відповідні сходи. Всі інородці переважно перебували у підпорядкуванні мін-ва держ. маєтностей, а киргизи Внутрішньої орди – мін-ва внутр. справ.

Правовий статус євреїв відзначався обмежувальним характером. Цей статус обумовлювався не тільки нац. належністю, а й віросповіданням. Закон вимагав від євреїв приписки до одного із встановлених у д-ві станів, скажімо, купецького, цехового, міщанського, інакше з ними поводилися як із бродягами. Євреї повинні були мешкати в спеціально відведених для них місцевостях (смуга осілості, поза межами якої дозволялося перебувати лише тимчасово). Ця смуга проходила по територіях зх. та пд.-зх. губерній Рос. імперії. Хоч постанови з цього питання не мали абсолютної сили, закон (Статут про паспортну систему 1903) визначав, в яких саме губерніях євреям дозволялося жити. Зокрема, на тер. України це були Волинська, Подільська, Полтав., Катериносл., Таврійська, Херсон., Черніг. та Київ. (крім м. Київ) губернії. Тимчасовими правилами (1882) євреям було заборонено й у смузі осілості мешкати поза містами й містечками. Кожен єврей обов'язково мав зберігати за собою без зміни успадковане або на основі закону прийняте прізвище, в усіх публічних актах вживати рос. мову. Встановлювалися певні квоти прийому євреїв до вищих навч. закладів.

Упродовж століть склалося своєрідне внутр. право рос. інородців (інородницьке право), засноване на нормах звичаєвого права.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Етнологія, етнографія

Повідомлення АннА »

АВТОХТОНИ (від грец. αύτόχϑων – корінний, місцевий) – 1) корінні жителі певної місцевості (те саме, що аборигени);
2) етнічні спільноти, що виникли на даній території.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: Етнологія, етнографія

Повідомлення kbg_dnepr »

Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: Етнологія, етнографія

Повідомлення kbg_dnepr »

Див. також тут viewtopic.php?f=117&p=31991#p31991
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Відповісти

Повернутись до “Багатонаціональна Україна + Етно”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 15 гостей