Коротко оглянемо два чи не найвагоміші українські літописні книжкові шедеври цього періоду в контексті не стільки їхнього змісту, а історії творення і подальшої видавничої ролі.
3. Книжкові шедеври ХІ-ХVІ століть.
Реймська Євангелія. Цей маловідомий у нашій історії книжковий раритет створений у першій половині ХІ століття й тоді ж вивезений з України. Назавжди. Але нині нам належить не стільки шкодувати за ним, скільки пишатися. Адже книга ця, написана тогочасною мовою княжого Києва при дворі Ярослава Мудрого, стала, як це не дивно звучить сьогодні, одною з найцін-ніших духовних реліквій… французького народу. На ній присягалися згодом французькі королі, цілуючи її сторінки у пам'ятний день своєї коронації. Книга ця неодноразово зникала з Франції, а згодом знову поверталася туди вже в дописаному іншою мовою вигляді. Книга, про яку так багато написано наукових досліджень. На превеликий жаль, іноземними, а не українськими авторами. Як жаль і те, що в наших нинішніх підручниках з історії про неї ще не написано так, як вона цього заслуговує.
Книга, яка найбільше цитується за кордоном у контексті й історії Європи, і зокрема історії Франції, нині називається Реймська Євангелія. У Франції її ще називають коронаційною. А має вона до української історії найбезпосередніше відношення. Бо пов'язана з іменами і Ярослава Мудрого, і його знаменитої доньки-красуні Анни.
Зробимо невеликий відступ. Ще за радянських часів якось незаслужено непомітно пройшов на екранах кінотеатрів фільм про сиву київську давнину. Називався він "Анна Ярославна — королева Франції". Увагу багатьох глядачів привернув один промовистий епізод у цьому фільмі. Після урочистого прийому на території Софії Київської високоповажного посольства з далекої Франції на чолі з представником короля Генріха І єпископом Сюр Марн Роже Ярослав Мудрий дає останні розпорядження щодо посагу своїй наймолодшій доньці Анні, яка має тепер виїжджати до тієї далекої Франції як майбутня дружина французького престолонаступника. В тому немалому переліку різних видів срібного й золотого посуду, різноманітного хутра, який ретельно фіксувався самим Сюр Марн Роже, одним із перших, як найдорожчий подарунок Анні, Ярослав Мудрий назвав і тут же передав у руки доньці Євангелію. Євангелію, написану зовсім недавно для знаменитої великокняжої бібліотеки. Написану тогочасною давньоукраїнською мовою. І оправлену в позолочені прикраси так, як оформлялися тоді всі рукописні книги при монастирських і соборних школах переписувачів книжок.
Виявляється, цей епізод з фільму — не вигадана сценаристом чи постановником художня деталь, а достовірний історичний факт, який у майбутньому мав цікаву й неоднозначну інтерпретацію цілого ряду зарубіжних істориків. На жаль, про цю унікальну книгу, яка справді дуже часто цитується в зарубіжних наукових виданнях, в нашій вітчизняній історичній літературі, написано надто скупо. Очевидно ж, серед найголовніших причин — і віддаленість пам'ятки від України, а тому її малодоступ-ність для сучасних дослідників. Однак останнім часом у величезних архівних і книжкових сховищах ученими віднайдено ряд цікавих документів і свідчень про непросту долю цієї книги і значення її не лише для французів, а й для українців.
Анна Ярославна привезла подаровану батьком книгу до невідомої їй Франції 1049, а за іншими даними — 1050 року. Ця дав-ньоукраїнська Євангелія, як засвідчують багато зарубіжних дослідників, була напи-сана-таки в Києві спеціально для Анни, бо її ім'я зазначене в самому рукописі. І написа-не, до речі, з одною літерою "н" — Ана. Са-ме так розписувалася згодом Анна Ярослав-на, ставши королевою Франції, на всіх важ-ливих документах, що благословлялися нею.
Написана кирилицею, книга довго нагадувала мудрій доньці Ярослава Мудрого про її далеку Батьківщину на берегах Дніпра. Вона й присягалася на цій книзі, ставши незабаром королевою Франції — улюбленою королевою невідомих досі їй французів. І, може, це з її доброї легкої руки, покладеної в урочистий момент коронації на сторінки батькової книги, наступні королі Франції започаткували цю традицію — присягу на вірність своєму народові, засвідчену на привезеній з Києва Євангелії. Принаймні цей ритуал зафіксований у королівських хроніках від Франсуа І (1512) до Людовіка ХVІ (1774).
Після смерті Анни Ярославни Київська Євангелія якийсь час зберігалася в королівських палатах. Та ось майбутній король Чехії Карл IV, проводячи свої юнацькі літа у Франції в 1331-1335 роках, вивозить цю духовну реліквію до Праги. З добрими намірами, аби послужилася вона чеському народу, він дарує книгу одному з бенедиктинських монастирів своєї столиці. 1135 року її ретельно переписує один празький монах, додаючи в замітці, що автором першої частини книги був Святий Прокіп — ігумен Сазаватського монастиря, що в Чехії. На думку ряду дослідників, Святий Прокіп за походженням був з Київської Русі, народився в Хотові, навчався у Вишгороді. Друга частина книги вже була дописана тогочасною чеською мовою.
Незабаром заново переписана книга, вже з доданим чеським варіантом, знову опиняється у Франції, у місті Реймсі (звідси — назва Євангелії — Реймська), а в 1793 році вона знову зникає з архівів. По закінченні революції її віднаходять і з 1799 року вона вже назавжди прописується в Реймській бібліотеці Карнежі.
У різний час відомі у світі знаменитості, передусім державні діячі, приїжджаючи до Франції, прагнули якщо не потримати в руках, то бодай подивитися на цю легендарну книгу. Свідчення цього — ряд написів, залишених на сторінках книги різними іменитими особами. Так, перший напис, зроблений на другій сторінці обкла-динки, де французькою мовою зазначається, що 26 і 27 червня 1717 року віце-канцлер російського царя Петра І з почтом прочитали першу сторінку Євангелії і заявили, що вона написана їхньою мовою, другу частину, чеську, не знали, як прочи-тати. На другій, внутрішній, обкладинці занотовано, що 4 липня 1902 року болгарсь-кий принц Фердинанд оглядав Євангелію. Напис за 19 вересня 1906 року сповіщає нащадкам, що книгу оглядали російський цар Микола ІІ та його дружина Олександра.
Остерігаючись, аби ця книга знову не зникла безслідно, як вже не раз було за історію її перебування у Франції, паризький переписувач книг Сильвестр, за матеріаль-ної підтримки одного небайдужого до фран-цузької історії багатія Жюля Люді перепи-сав її, до того ж, не в одному примірнику. Пізніше один з таких переписаних примір-ників був подарований російському цареві Миколі І. Цікаво, якою була доля цього примірника?
Приблизно в цей же час давньоукраїнсь-кий текст Реймської Євангелії був перекладений латинською мовою. Архівні документи засвідчують, що перекладачі Копітар і Ганка були удостоєні за цей переклад від Миколи І ордена святої Анни.
Документально доведеними можна вважати й факти присяги французьких королів на тексті цієї книги. Про це, зокрема, занотовано в архівах Реймського архієпископства, де йдеться про коронацію таких французьких королів, як Франц І, Генріх ІІІ, Людовіки ХІІ, ХIV, ХV, ХVІ. В одному з коронаційних описів, віднайде-ному французьким дослідником Плішаром, привертає увагу така замітка в контексті нашої Євангелії: "На ній, тобто, Євангелії, королі присягали, доторкаючись рукою та цілуючи її".
І ще один важливий аргумент, який переконливо засвідчує українське поход-ження цієї унікальної книги. До речі, на це неодноразово звертали увагу саме зарубіжні дослідники Євангелії. Йдеться про кольори ініціалів, заголовних літер і різноманітних заставок, якими завжди славилися київські рукописні шедеври. Нерідко літописці, ченці чи спеціально підготовлені перепи-сувачі книг місяцями працювали саме над цими художніми елементами, вкладаючи в них свій талант, свої думки, емоції, переживання. І, безумовно, мають рацію ті дослідники, які вважають, що саме в розмальовки і різноманітні прикраси до своїх книг їхні творці вкладали передусім своєрідний національний код свого народу, особливості його світосприйняття й мислення.
Так, у художньому оформленні Реймської Євангелії, як й інших наших давніх книг, переважають синій, жовтий і малиновий кольори. Це ті барви, які були на прапорах Київської держави, а відтак і козацької України.
Хто тільки не "присвоював" собі Реймську Євангелію, синьо-жовті й червоні кольори якої на ініціалах та заставках, як і словниковий ряд (неділя, третю годину, по правді вам, ідіте і ви в виноградники мої) не можуть не переконувати в її українському корінні: і чехи, і словаки, і греки, і навіть… росіяни. Та й серед самих українців, як зазвичай, і в інших принципових питаннях нашої історії, також не було та й досі немає єдиної думки.
Уважно вчитуючись в окремі сторінки нашої історії, нерідко приходиш до висновку, яке несподіване продовження мають окремі її події і факти, в якому тісному взаємозв'язку з нинішніми подіями вони часом перебувають, як впливають на них. Логічно випливає в контексті цієї розповіді таке твердження. У тому, що одна з найвеличніших святинь українського народу — Софійський собор — зберігся до наших днів, ми передусім маємо завдячувати і доньці Ярослава Мудрого Анні, і привезеній нею до далекої Франції батьковій Євангелії.
Щоб пояснити цю думку, варто бодай фрагментарно згадати ще один факт нашої історії — вже недавньої, радянської. Сере-дина 30-х років. У зв'язку з планами сталінського керівництва перенести сто-лицю радянської України з Харкова на береги Дніпра у високих чиновницьких кабінетах Москви обговорюється проект забудови урядового майдану Києва, який передбачалося розмістити між Володи-мирською гіркою і Золотими воротами. Великим півколом тут мав постати масивний будинок урядових і партійних органів (частина реалізованого проекту —нинішнє приміщення Міністерства закор-донних справ). Все, що стояло на шляху здійснення цього проекту, мало бути знищеним. Першим злетів у повітря Михай-лівський золотоверхий собор, наступною на черзі була Софія Київська. Тільки застережна нота французького уряду, який нагадував Кремлю про велику королеву Франції Анну Ярославну і пам'ять про неї, яку зберігає справжній шедевр світової культури — споруджена Ярославом Софія.
Безумово, ґрунтовне вивчення і справед-ливе з історичного й наукового боку утвердження цієї пам'ятки серед найвагомі-ших набутків української культури ще попереду, як і повернення її в Україну шляхом перевидання факсимільним спосо-бом. Останнє французи вже давно зробили. Переписаний празьким монахом 1395 року з київського оригіналу рукописний примірник Реймської Євангелії, як і раніше, зберігаєть-ся у спеціально виготовленому вогнетрив-кому сейфі за сімома замками в місті коронації Анни Ярославни — Реймсі, а факсимільна копія — в Парижі, у відділі рукописів Паризької національної бібліоте-ки. Отож, вона є доступною сьогодні й для українських дослідників, і для тих високо-посадових чиновників, від патріотизму і волі яких залежатиме вирішення на міждержавному рівні питання про повернення Євангелії в перевиданому вигляді до своєї Батьківщини.
Ось такі вони, круті віражі української історії, пов'язані з долею однієї із сотень наших перших рукописних книг, покритих таємничим серпанком не лише української, а й європейської історії.
Пересопницька Євангелія. Неповтор-ною пам'яткою вітчизняної культури, вершиною українського рукописного мис-тецтва вважається Пересопницька Єванге-лія. Це перший із відомих нам повний переклад Чотириєвангелій тогочасною українською літературною мовою.
Робота над створенням книги розпоча-лася 15 серпня 1556 року у Троїцькому монастирі в селі Двірець на Хмельниччині, закінчилася 29 серпня 1561 року в Пересопницькому Пречистенському монас-тирі, що в колишньому давньоруському місті Пересопниця (тепер село на Рівненщині).
Перекладачем Святого Письма мовою свого народу був архімандрит Пересопниць-кого монастиря Григорій — високоосвічена на той час людина, яка володіла кількома мовами. Про це чітко зазначено в післямові до цієї книги: "Тиї книгі чтири єуангелисто-ве соут оустроєни кротким смиренним і боголюбивим єромонахом Григоиєм, Архимандритом Пересопницким, силою Божією і поспішеннєм святого духа, і моленієм святия Владичницица нашея Богородици".
Писар Євангелії Михайло Васильович, "син протопопа Саноцького", походив з галицького містечка Сянок — відомого осередку української книжкової писемності. "Благовірною і христолюбивою" фундатор-кою цього справжнього літературного і мистецького шедевру стала, як зазначається в рукописі, княгиня Анастасія Заславська-Гольшанська — волинська поміщиця, яка спричинилася до активного опору частини православних культурно-освітніх діячів краю войовничому католицизмові.
Текст складається з чотирьох послідовно розміщених Євангелій — від Матвія, Марка, Луки, Іоанна. Кожній з Євангелій передує детальний покажчик його основних частин. Наприкінці книги вміщено велику післямову, а також покажчик читання за місяцями. Має вона 960 пергаментних сторінок, обкладинку склали обрамлені в зелений оксамит дубові дошки.
Книга написана графічно виразним і естетично привабливим почерком, який нагадує пізній устав. Особлива художня вартість видання — мініатюри, заставки, ініціали, які по праву можна вважати гордістю українського Ренесансу. Саме на неповторне художнє оформлення рукопису звернув свого часу увагу академік В. Пе-ретц: "Вишуканість малюнка в стилі Відродження, яка ще не вульгаризована малодосвідченими рисувальниками, різно-манітність, свіжість і міцність фарб вказують на те, що над художнім оздобленням рукопису трудився небуденний майстер свого часу, до якого далеко іншим, що залишили свій слід у мистецтві Євангелій та інших рукописів ХVІ ст".
Значення Пересопницької Євангелії лежить і в мовній площині. Книга є наочним свідком активного вживання української мови в нашій церкві вже в середині ХVІ століття, на чому з ідеологічних міркувань раніше не наголошувалося. Словникові, граматичні й синтаксичні особливості видання дають підстави говорити про високий рівень розвиненості народної мови на ту пору і про активне використання її у книжному стилі. Власне, мова цієї книги дуже наближена до простої народної мови, лише з певним домішком церковнослов'ян-ських і польських слів. Простежимо лише за вибірковим рядом суто українських слів, взятих, скажімо, з Євангелії від Луки: аби, аж поки, але, бо, болячка, будувати, ворог, врядник, глек, година, громадити, дах, докучати, досить, жадати, забороняти, засоромитися, копа, криниця, лічба, мовити, мусимо, надто, нехай, ніколи, отож, пекло, позичати, помста, рута, рядно, сором, стежка, стодола, торба, тиждень, челядь, чинити, шкода. Це лише частина слів, які не властиві, скажімо, мові російській.
Надзвичайно цікава і драматична доля цієї пам'ятки. Після передачі князем Миколою Черторийським Пересопницького монастиря 1630 року єзуїтам, православні монахи покинули його, захопивши й цю святиню. Якимось дивом вона потрапила до рук гетьмана Івана Мазепи. 1701 року він дарує її Переяславському кафедральному собору, про що засвідчує напис на кількох початкових аркушах. Після заборони московською владою відправи богослужб українською мовою цей примірник книги було передано Переяславській семінарії, згодом — Полтавському єпархіальному му-зею, де й зберігався до 1941 року. після війни книга потрапила до музейних фондів Києво-Печерської лаври. Нині зберігається в Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вер-надського НАН України. У новітню українську історію започатковано традицію присягати на цій книзі новообраним президентам Української держави.
1. Запаско Я. Ошатність української книги — Л.: Фенікс, 1998. — С. 10 — 43 (Розділ "З історії української рукописної справи").
2. Маслова О. М. Рукописна книга. — К.: ДВУ, 1925. — 117 с.
3. Патерик Києво-Печерський / Упорядку-вання, адаптація українською мовою І. Жиленко. — К.: КМ Академія, 1998. — 346 с.
4. Рукописна україніка: Матеріали міжнародної науково-практичної конферен-ції 20-21 вересня 1996 року. — Л., 1999. — 652 с.
5. Степовик Д. Історія Києво-Печерської лаври. — К.: Видавн. відділ УПЦ КП, 2001. — С. 15 — 136 (Розділ 1, 2).
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php? ... ticle=1019