Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Еміграція українців у ХХ ст

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2071
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1362 раз.
Подякували: 493 раз.
Стать: Жінка

Еміграція українців у ХХ ст

Повідомлення АннА » 27 лютого 2016, 13:32

Протягом двадцятого століття мільйони українців покинули свої домівки у пошуках кращого життя на чужині. Багатьох до цього спонукали соціально-економічні причини. Величезна кількість східних українців переселилась або була переселена на Урал. Залишаючись у територіальних межах Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу, вони не були емігрантами у традиційному значенні цього слова. Західні українці, навпаки, прямували на захід, до Нового Світу, де їм довелося зіткнутися не лише із незнайомою землею, а й із незвичними для них політичними, соціально-економічними та культурними явищами. Саме до них, як правило, й прикладається назва «українські емігранти». Інші українці покидали свою батьківщину в першу чергу через політичні обставини. Не визнаючи радянської влади, вони ставали вигнанцями. У загальному потоці українських емігрантів, що їх і досі прибиває до чужих берегів, можна з певністю виділити три великі хвилі.
Орест Субтельний "УКРАЇНА ІСТОРІЯ"
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2071
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1362 раз.
Подякували: 493 раз.
Стать: Жінка

Re: Еміграція українців у ХХ ст

Повідомлення АннА » 27 лютого 2016, 13:41

Перша хвиля: імміграція до 1914 р.

Українці, що іммігрували до Нового Світу перед першою світовою війною, як правило, намагалися поліпшити своє вкрай незадовільне матеріальне становище. Для цього вони обирали один із двох можливих шляхів. Більшість прямувала до Сполучених Штатів, де влаштовувалася робітниками на шахтах і фабриках, розташованих у великих містах або ж поблизу них. Ці іммігранти, переважно молоді парубки, спочатку планували залишатися у Сполучених Штатах доти, доки не зароблять стільки грошей, щоб повернутися до рідних осель, придбати там досить землі та загосподарювати. Втім, із часом, перспективи життя у Сполучених Штатах стали здаватися їм яскравішими, ніж ті, що чекали їх на батьківщині. З приїздом жінок-українок почалося бурхливе зростання українських громад у великих містах на північному сході Сполучених Штатів.
Іншу групу перших українських іммігрантів складали ті, хто, покидаючи свої села, сподівався зайнятися сільським господарством у чужих краях, де земля була дешевою та приступною. З самого початку ці іммігранти, що найчастіше лишали батьківщину цілими сім'ями, планували осісти на нових землях назавжди. Оскільки ці землі, як правило, містилися в незаселених районах (наприклад, де-небудь у е українців чи канадській глушині), цим іммігрантам доводилося вступати у важку, виснажливу боротьбу з природою.
...
Дуже важко встановити чисельність українців-іммігрантів, що мешкали у Сполучених Штатах напередодні першої світової війни. На перешкоді стає той факт, що деякі з іммігрантів часто навідувалися на свою стару батьківщину. Чимало українців були малограмотними й не мали виразної національної свідомості, а тому й фіксувалися американськими імміграційними службами як угорці чи австрійці — відповідно до того, звідки вони прибули. Деякі видавали себе за представників споріднених національних груп, наприклад, за словаків. А через те, що традиційною для західних українців була назва «русини», багатьох із них в Америці вважали росіянами. Як би там не було, більшість дослідників схиляється до думки, що у 1914 р. чисельність українців у Сполучених Штатах досягала 250—300 тис. чоловік. Майже половину з них становили закарпатці та лемки, що почали іммігрувати у 1880—1890-х роках; друга половина складалася здебільшого з галичан, масовий виїзд котрих почався наприкінці XIX е . Загалом українці складали крихітну частку майже 25-мільйонного потоку іммігрантів, які прибули до Сполучених Штатів у 1861 —1914 pp.
Орест Субтельний "УКРАЇНА ІСТОРІЯ" - http://shron.chtyvo.org.ua/Subtelny_Ore ... c290495983
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2071
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1362 раз.
Подякували: 493 раз.
Стать: Жінка

Re: Еміграція українців у ХХ ст

Повідомлення АннА » 27 лютого 2016, 13:42

Еміграція до Бразілії.
Для західних українців, що покидали свою батьківщину у пошуках землі, найбільш привабливою країною з самого початку здавалася Бразілія. У 1895 p., коли агенти італійських пароплавних компаній з'явилися в Галичині, розповідаючи про дешеву й родючу землю в Бразілії, почалася справжня «е українці лихоманка». Понад 15 тис. зубожілих селян, які практично не мали уявлення, де саме знаходиться ота Бразілія, поїхали до цієї країни. Але замість сподіваного чорнозему вони отримали клапті нерозчищеного лісу у штаті Парана, біля міста Прудентополіса.

Кинуті напризволяще, опинившись у незвичних кліматичних умовах, зіткнувшись із ворожістю індійців і, нарешті, не маючи медичної допомоги, вони найчастіше гинули незабаром після приїзду. Деякі поверталися на батьківщину. Ті, що залишилися, жили сам-на-сам із джунглями. Однак попри всі труднощі мрія про дешеву землю продовжувала вабити галичан. Напередодні першої світової війни десь 15— 20 тис. українців прибули до Парани. Та коли поширилися чутки про сприятливіші умови життя в Сполучених Штатах і Канаді, потік емігрантів до Бразілії став рідшати. У міжвоєнний період сюди прибуло тільки 9 тис. українців, переважно з Волині. Після другої світової війни до них приєдналися ще 7 тис. чоловік. Багато хто з них пізніше перебрався до Північної Америки. Нині чисельність українців у Бразілії становить близько 150 тис. З них майже 80 % проживає компактною масою у Парані, в районі, відомому як «Бразільська Україна». Місто Прудентополіс є осередком українського життя у цій країні. Найвпливовішою українською інституцією тут є Українська католицька церква, що включає 17 парафій і 52 священиків.

Останнім часом представники цієї етнічної меншості дедалі частіше, здобувши спеціальну освіту, стають бізнесменами, викладачами. Але більшість усе ж таки, як і раніше, складають бідняки-селяни, що за способом життя нагадують своїх предків. Ця консервативність помітно відрізняє їх від інших українських громад за кордоном. Обробляючи малородючі землі, не маючи значних прибутків, живучи у малорозвинених віддалених регіонах, українські селяни не мають нічого спільного з новітніми галузями бразильскої економіки. Й хоч понад 90 % із них народилися у Бразілії, вони, майже не контактуючи з неукраїнцями, зберегли свою рідну мову. Багато в чому їхні сільські громади майже не відрізняються від тих, що існували в Галичині у XIX ст .
Орест Субтельний "УКРАЇНА ІСТОРІЯ" - http://shron.chtyvo.org.ua/Subtelny_Ore ... c290495983

Прудентополіс - столиця української Бразилії - Прудентополіс – відомий на всю Бразилію центр української культури. Сюди приїздять, щоби побачити українські вишиванку, писанку, танці, послухати українські пісні. Є спеціальні тури на святкування української Пасхи. Українська кухня також дуже відома у Бразилії: де ж іще можна покуштувати борщ і пироги, як досі називають на Галичині «вареники».
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2071
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1362 раз.
Подякували: 493 раз.
Стать: Жінка

Re: Еміграція українців у ХХ ст

Повідомлення АннА » 27 лютого 2016, 16:35

Українці у Канаді - від хлібного колоска до Уейна Ґрецького
Першим імігрантом з України до Канади можна "жартома" вважати колосок української пшениці з Галичини, який у 1842 р. привезений був канадським фермером Давідом Файфом (David Fife) з Ґласґо у Шотландії, де розвантажувався ґданський пароплав з українською пшеницею. Цей український вид пшениці, який названо "Red Fife", родив набагато більшу кількість зерна, ніж інші види і мав прекрасну якість.

Згодом "Red Fife" став одним з основних видів, поширених у Канаді і північних штатах Америки. Його одинокою хибою були більша висота та пізніше дозрівання. Пізніше поширення набуло схрещення видів "Red Fife" та "Hard Red Calcutta", яке одержало назву "Marquis" (у новому гібриді наявне було сполучення якості та урожаю виду "Red Fife" зі скорішим на двадцять днів дозріванням "Hard Red Calcutta"). До 1928 р. 85 відсотків усіх посівів у Канаді ярої пшениці був вид "Marquis" з половинчастим українським походженням.

Міграцію до Канади прийнялось відзначати хвилями. За початки іміграції українців до Канади треба прийняти перші документовані приїзди у 1891-1892 рр., хоч загально вважається, що перші імігранти прибули до Канади значно раніше, але їх вплив на канадські громади був незначний.

Перша хвиля іміграції починається тоді, коли у квітні 1892 р. невелика кількість родин зі села Небилів (район Калуша у Галичині) поселилась на північному сході від Едмонтону. Перед ними Канаду відвідали Василь Еленяк та Іван Пилипів, які, а саме І. Пилипів, спонукали ці приїзди. Одначе усі ці приїзди були маленького масштабу, оперті на сімейних і сусідських контактах.
Щойно після 1896 р. праця Осипа Олеськова, професора сільського господарства у Львівській вчительській семінарії, який вважається батьком української іміграції, скерувала іміграцію до Канади на організоване русло.

За період 1891-1914 рр. до Канади приїхало близько 170 тисяч українців, емігрантів за землею з перелюднених Галичини й Буковини, які в основному поселились у кордонах сьогоднішніх Альберти, Саскачевану та Манітоби.
Емігранти з України за роботою у полі. Канада. 1904 р. - фото http://www.ukrmap.kiev.ua

У 1901 р. в деяких поселеннях наявна була значна концентрація українських імігрантів: Една-Стар (Edna-Star) - 9000, Дофин (Dauphin) - 5000, Йорктон (Yorkton) - 4500, Стюартберн (Stuartburn) - 3000, понад 1000 у Шоал Лейк (Shoal Lake), Інтерлейк (Interlake), Брокенгед-Уайтмауф (Brokenhead-Whitemouth), Фиш Крік-Роустгерн (Fish Creek-Rosthern).

Не всі поселенці, одначе, поселились на фермах, багато стало працівниками індустрій, пов'язаних з освоєнням земель та працівниками у містах. Перша світова війна та несприятливі
економічні умови у Канаді на деякий час припинили іміграцію з українських земель.
Група українських вуглекопів у Канаді. 1904 р. - фото з http://www.ukrmap.kiev.ua

Друга хвиля іміграції (1922-1939), значно менша, пов'язана з припиненням існування Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Загалом до
Канади приїхало близько 68 тисяч українців, в основному з Галичини та Буковини, але вперше також і з Волині, яка опинилась в кордонах польської держави.

Початком багатомасштабної іміграції стає 1925 р., а майже половина імігрантів приїжджає до Канади напротязі трьох років, від 1927 до 1929 р. Більшість імігрантів - це хлібороби, які їдуть сюди за землею, одначе добра земля близько поселень має вже свою ціну. З огляду на це, все більше імігрантів притягають міста та праця не на фермі.

Нова іміграція, у якій знаходилось також немало учасників визвольної боротьби 1917-1922 рр., вплинула на кшталт української діаспори і стала причиною конфлікту між першою іміграцією, зорієнтованою на канадські справи та новою хвилею, яка проявляла більше зосередження на покинутій батьківщині та визвольній справі. Дозрівала ідея і потреба
координаційної надбудови, яка б дозволила поєднати і цілеспрямувати різноманітність політичних, суспільних та конфесійних тенденцій.
Афіша першого українсько-канадського фестивалю у штаті Британська Колумбія. Фото - http://folkmusichistory.com

Третя хвиля іміграції (1946-1961) спричинена була Другою світовою війною та політичною ситуацією у Східній Європі, які примусили українців шукати притулку поза кордонами батьківщини. Близько 37 тисяч із них знайшло постійне місце проживання у Канаді. Серед біженців, тим разом з усіх регіонів України, були представники різних професій і галузей науки й мистецтва.
Український чоловічий хор з Вінніпегу. Фото з обкладинки альбому "Ukrainian Male Chorus Sings Folk Songs"

Ця група політичних втікачів була найбільш впливовою на українців попередніх іміграційних хвиль. Вона у короткому часі включилась у діяльність українських установ, поповнила їх та допомогла змінити імідж української іміграції. Чисельніша кількість інтелігенції у третій хвилі спричинилась до більшої активності поселенців у різних ділянках науки (в тому числі й українознавства), а також в уряді та бізнесі.

Нові приїзди українців пожвавились у 1980-х роках, коли розпочалась іміграція громадян Польщі українського походження. Серед істориків та соціологів немає одинокого підходу до цієї хвилі іміграції з огляду на невелику кількість наукових опрацювань. Деякі дослідники вважають її частиною четвертої хвилі (тобто іміграції з України і з постсовітського простору після занепаду Совітського Союзу у 1991) або її прекурсором - хвилею 4а, хоч є підстави вважати цей процес окремою хвилею.

За словами д-ра Андрія Макуха, наукового працівника Торонтонського університету, у вісімдесятих і дев'яностих роках переселилось до Канади від десяти до двадцяти тисяч українців. Доктор Макух вважає, що це була окрема хвиля іміграції (включно з приїздами українських переселенців з колишньої Югославії та невеликої кількості з України), яка позначилась на житті українців у Канаді.

Перш за все, більша частина цієї іміграції активно поповнила українські церкви й школи та включилась у політичне, релігійне і суспільне життя діаспори. Нові поселенці помогли встановити тісніші зв'язки українців Канади з українцями у Польщі. З огляду на це, що більшість нових імігрантів володіла українською мовою, сприяло це також зусиллям українців Канади у її збереженні. Не без значення також є факт, що у значної частини нових поселенців була вища освіта.
Найбільша в світі писанка встановлена в місті Вегревіль у провінції Альберта

Після 1991 р., у зв'язку з розв'язанням Совітського Союзу, почалась хвиля іміграції з незалежної України. Всеволод Ісаїв, професор соціології у Торонтонському університеті, вважає її п'ятою хвилею або другою частиною четвертої.

У 1991-2001 рр. приїхало до Канади близько 18-20 тисяч українських громадян (у тому часі бл. 100 тис. до Америки). Половина новоприбулих до Канади імігрувала з центральної або східної України, 41 відсотків з західної України (Галичина, Буковина), а дев'ять відсотків - з південних і інших регіонів.

У 12,8 відсотків із новоприбулих - середня освіта, 37 відсотків закінчило інститут, 36,1 відсотків має диплом університету. Серед імігрантів, які приїхали у 1991-2001 рр., 37 відсотків українських православних, шістнадцять відсотків вірних російського патріархату, 27 відсотків українських католиків, одинадцять відсотків невіруючих.

Зразок комерційної реклами, орієнтованої на українську діаспору в Канаді, дивіться у розділі "Відео"

На основі своїх дослідів (в опитуванні взяла участь половина приїжчих, випадково добрана, що становить репрезентативний прошарок нової іміграції), професор Ісаїв спостерігає, що заангажованість цієї хвилі в українських організаціях є дуже невелика (9% в організаціях, які існували перед приїздом 4-ої/5-ої хвилі, 4% в організаціях, створених новоприбулими). Участь цієї хвилі у подіях, спонсорованих українськими організаціями, також невелика (0,8% бере часто у подіях; 23,7% - час від часу; 20,1% - рідко; 48,2% - ніколи).

Одначе зацікавлення цієї групи українськими справами дуже велике - аж 92,3 відсотків опитуваних вважає важливим передати дітям культурні цінності українського народу, п'ятдесят відсотків посилає своїх дітей до українських шкіл, 24 відсотки на українські танці. З новоприбулих 82 відсотки часто читає українську еміграційну пресу, а 66,8 відсотків проявляє серйозне зацікавлення політичним життям в Україні.

Українці Канади у статистиці

У 1951 р. у Канаді проживало 14 004 429 мешканців. З них 395 043 мало українське походження. У 1988 р. населення Канади зросло до 25 334 000, з якого 754 980 подало своє походження як українське. У переписі населення 2001 р. 1 071 060 людей подало своє походження як українське з 29 639 035 усіх мешканців Канади. З числа мешканців, які подали своє походження як українське, 326 200 було з виключно українським походженням, 744 860 мало українське походження як одне з кількох.

Провінції з найбільшою кількістю мешканців з українським походженням (виключним та одним з кількох) - це Онтаріо (290 925), Альберта (285 725), Британська Колумбія (178 880), Манітоба (157 655) та Саскачеван (121 735), Квебек (24 030).

За переписом 2001 р. українці посідають дев'яте місце серед національностей у Канаді (10-е місце у Британській Колумбії, 7-е в Альберті, 6-е у Саскачевані, 5-е у Манітобі, 12-е у Онтаріо та 22-е в Квебеку).

До метрополітальних міст з найбільшою кількістю мешканців з українським походженням належать Едмонтон (125 720), Торонто (104 490), Вінніпеґ (102 635), Ванкувер (76 525), Калґарі (65 040), Гамільтон (24 070) та Монреаль (20 050).

Українську мову як першу вживає 26 675 жителів Торонто, 18 055 мешканців у Едмонтоні, 15 315 у Вінніпезі, 5805 у Ванкувері, 4945 у Саскатуні, 4685 у Монреалі та 4265 у Калґарі. У загальних цифрах кількість канадських українців збільшилась на 1,6 відсотка у порівнянні з 1991 р., однак число українців з виключно українським походженням зменшилось з 410 410 у 1991 р. до 326 200 у 2001 р.

Українська церква у Канаді

Українська церква у Канаді головною мірою поділена на два віросповідання: Українську католицьку церкву та Українську православну церкву. За адміністративним розподілом, Канада має ряд єпархій в обох віросповіданнях, але головний розподіл можна зробити за поділом на західну та східну частини Канади.

Українська католицька архієпархія має свій осередок у Вінніпеґу. Вінніпезька митрополія складається з п'яти єпархій: у Вінніпеґу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто. Архієпархією піклується Його Високопреосвященство архієпископ Лаврентій Данило Гуцуляк з допоміжним єпископом Давидом Мотюком. Згідно даних 2004 р., архієпархія нараховує 29 тисяч вірних, 144 парохії, п'ятдесят священиків, 27 монахинь, шістнадцять монахів та п'ятнадцять постійних дияконів.

Українську католицьку єпархію Саскатуну очолює єпископ Михайло Вівчар. Коли у 2001 р. загальноканадський перепис населення нарахував 17 тисяч українських католиків у Саскачевані, то за даними самої єпархії з 2004 р., кількість вірних не перевищувала 13 тисяч.

Вірні Української католицької церкви в Саскачевані зорганізовані у 99 парохіях і місіях з 32 священиками, п'ятнадцятьма постійними дияконами, сімнадцятьма монахинями та чотирнадцятьма монахами, які піклуються місіями, школами й шпиталями.

За даними 2007 р., Українська католицька едмонтонська єпархія має 28 750 вірних, 87 парохій, 39 священиків, тридцять мoнахинь, 24 монахів, п'ять постійних дияконів. Владикою
є єпископ Давид Мотюк, єпарх Едмонтонський.

Українська католицька єпархія у Нью-Вестмінстері, Британська Колумбія, єпископ Кеннет Новаківський, має близько 8000 вірних, п'ятнадцять парохій та місій, чотирнадцять священиків, дві монахині та двох постійних дияконів.

Українська католицька єпархія Торонто і Східної Канади, очолювана єпископом Стефаном Віктором Хмілярем, за даними 2007 р. нараховує 36 910 вірних, має 75 парохій, 96 священиків, 36 монахинь, п'ятнадцять монахів та дев'ятнадцять постійних дияконів.
Українські католицькі ієрархи Канади

У 2001 р. у Канаді було 12 793 125 католиків, що становило 43,2 відсотка (на 4,8% більше, ніж у 1991). Українських католиків в останніх роках було 115 660. З огляду на брак доступу до даних з попередніх років, важко оцінити тенденцію у цьому віросповіданні.

Українська православна церква у Канаді очолена Його Високопреосвященством митрополитом Іваном. На 21-у Соборі УПЦК, який відбувся в липні 2005 р. у Вінніпезі, архієпископ Іван (Стінка) був обраний митрополитом Української православної церкви в Канаді. Мeтрополітальна катедра, семінарія під назвою Колегія св. Андрея та адміністрація знаходяться у Вінніпезі.
Українська православна церква св. Михайла у Саскачевані. Більше фото - http://www.ukrainianchurchesofcanada.ca/

УПЦ у Канаді має дві єпархії - західну з осередком у Едмонтоні (на цей час без єпископа) та східну з осередком у Торонто. Архієпископ Юрій (Юрій Каліщук) є Архієпископом Торонто і Східної єпархії. УПЦ у Канаді має свої катедри у Вінніпеґу, Саскатуні, Ванкувері, Едмонтоні, Торонто та Монреалі. У 1990 р. у зв'язку з включенням УПЦ у Канаді до Патріархату у Константинополі вона стала канонічною церквою.

За переписом населення 2001 р., 479 600 людей у Канаді подало своє віросповідання як православне, половина яких проживала у Онтаріо. У порівнянні з 1991 р. це ріст на 24 відсотки (1,6% усіх мешканців Канади). У цьому самому часі число вірних українського православ'я у Канаді зменшилось на п'ять відсотків до 32 700. Середня віку серед українських православних 46 літ, старша від середньої віку загальної популяції Канади.

Українська євангельсько-баптистська конвенція Канади, заснована у 1946 р., гуртує євангельсько-баптистські церкви. Вона має осередок у Вінніпеґу, де у 1903 р. засновано першу українську баптистську церкву. Адміністративно євангельсько-баптистська церква поділена на два головні відгалуження: Східну та Західну конференції. У склад Західної конференції належать церкви у Едмонтоні, Саскатуні, Вінніпеґу та Россо Рівер (Rosseau River).

Східна конференція обіймає Торонто, Гамільтон, Ст. Катрінс та Український біблійний центр у Пітерборо (Peterborough). У 2005 р. церква ця нараховувала близько 3500 вірних та мала двадцять церков.

Визначні українці у канадській історії, культурі, політиці та спорті



На списку визначних українських канадських особистостей знаходяться політики, спортсмени, митці, люди науки, бізнесмени, космонавти та представники інших ділянок. Хоч деякі з цих визначних людей тільки частинно українського походження, вони при різних нагодах підкреслюють своє українське коріння.
Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук та Генерал-губернатор Канади Рамон Гнатишин. Вересень 1991 р

Серед них - покійний Реймон (Роман) Джон Гнатишин - колишній генеральний губернатор Канади, Ерні Івз - колишній прем'єр Онтаріо, Ґері Фільмон - колишній прем'єр Манітоби, Рой Романов - колишній прем'єр Саскачевану, Стівен Джуба (Степан Дзюба) - колишній мер міста Вінніпеґ, Пітер Ліба - колишній губернатор Манітоби, Сильвія Федорук - науковець та екс-губернатор Саскачевану, Ед Стельмах - теперішній прем'єр Альберти, Джерард Кеннеді - колишній міністр освіти Онтаріо та надія Ліберальної партії Канади, Джін (Євген) Звоздеський - міністр освіти Альберти в 2004-2006 рр., Стіве Пітерз - міністр праці Онтаріо, Джуді Василиця-Лейс, Борис Вжесневський, Волтер Ластівка, Марк Варава - депутати до федерального парламенту, покійний Джон Сопінка - юрист, колишній суддя Верховного суду Канади, покійний сенатор Пол Юзик, сенатор Рейнел Андрейчук, покійний Ярослав Рудницький - мовознавець, один з основоположників канадської політики багатокультурності, покійний Волтер Тернопольський - законодавець, Євген Мельник - власник фармацевтичної компанії "Biovail Pharma" та власник оттавського хокейного клубу "Ottawa Senators", покійний Петро Яцик - бізнесмен та меценат, Роберта Боднар - астронавт, Пилип Коновал - вояк у час Першої світової війни, відзначений Хрестом Вікторії, найвищої та найпочеснішої нагороди за мужність, Альберт Бандура - видатний вчений-психолог, покійний Віл'ям (Василь) Курелек - визначний канадський художник, відомий скульптор Лео Мол (Леонід Молодожанин), Люба Ґой - відома комедійна актриса та багато інших.

Серед відомих канадців українського походження також багато відомих хокеїстів (світової слави Уейн Ґрецький (Wayne Gretzky), Дейв Андрейчук, Дейл Гаверчук, Майк Босси, Джон Буцик, Терк Брода), представників різних галузей культури, людей науки, працівників телебачення, представників майже усіх ділянок канадського життя.
Кумир українського походження Уейн Ґрецький

Однією з болючих сторінок історії українців Канади є інтернування українців з австро--угорським громадянством як "союзників ворога". У 1914-1920 рр. запроторено в 24 концентраційних таборах 8579 людей, серед них жінок і дітей. З них тільки біля 3138 вважались "воєннополоненими", усі інші були цивільним населенням. Близько 5000 було українцями. Вісімдесят тисяч інших, в більшості українців, зараховано також у число "союзників ворога". Від них вимагали реєстрації у відповідних державних органах та регулярних перевірок у поліцейських відділеннях. Їх примушено носити при собі посвідку про тотожність з можливістю арешту або ув'язнення, якщо особа цієї категорії не перестерігала цієї вимоги.
Пам’ятний знак на честь в′язнів табору для інтернованих осіб Кастл Маунтін в національному парку Банфф (провінція Альберта). Фото - сайт "Українська діаспора"

Двадцять четвертого березня 2005 р. Інки Марк, депутат до федерального парламенту з округи Dauphin-Swan River-Marquette у Манітобі вніс на розгляд парламенту пропозицію акту, яким Канада визнала би історичну несправедливість супроти канадців українського походження. Акт під назвою Internment of Persons of Ukrainian Origin Recognition Act (Bill C 331) одержав одобрення федерального парламенту. У 2005 р. бувший прем'єр-міністр Канади Пол Мартін визнав інтернування Канадою громадян українського походження за темну сторінку канадської історії та призначив, на початок, 2,5 мільйона доларів на пропам'ятні заходи та освітні програми.

Джерело: "Український Альманах-2008" (видання Об'єднання українців Польщі, передрук з люб'язної згоди ОУП і видавництва "Тирса")
http://www.istpravda.com.ua/research/2011/02/13/24239/
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2071
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1362 раз.
Подякували: 493 раз.
Стать: Жінка

Re: Еміграція українців у ХХ ст

Повідомлення АннА » 27 лютого 2016, 20:22

Друга хвиля: іммігранти та емігранти у міжвоєнний період

Українська еміграція на Захід тривала і в міжвоєнний період, хоча суттєво відрізнялася від довоєнної. По-перше, різко зменшилася кількість іммігрантів. Перед першою світовою війною на Захід емігрувало понад 500 тис. українців; у міжвоєнний період ця цифра впала до 200 тис.: давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді.
Істотно змінився й напрям імміграційних потоків. Як і раніше, іммігрантів вабила Канада. Але внаслідок погіршення економічної кон'юнктури у сільськогосподарському виробництві та змін в імміграційній політиці кількість прибульців у міжвоєнний період зменшилася до 70 тис. Іммігранти охоче селилися у містах — Вінніпезі, Торонто, Монреалі, а не на заході, у преріях, як раніше. Ще істотніше змінилася ситуація у Сполучених Штатах. За років Великої депресії тут було вжито заходів, щоб обмежити імміграцію. Внаслідок цього у міжвоєнний період до США переїхали тільки близько 10 тис. українців — мізерна частка від тих сотень тисяч, що оселилися у країні перед 1914 р.
Хоч у багатьох країнах більше не було потреби в дешевій робочій силі, деяким усе ж таки вона ставала у пригоді. Південна Африка й Аргентіна відчинили двері іммігрантам, прагнучи заселити свої широкі простори й забезпечити робітниками фабрики та шахти. Сюди емігрувало близько 40 тис, українців. 30—40 тис. жителів Західної України переїхали до Франції, де знайшли собі роботу на півночі, в районі Меца.
Українські емігранти. Певно, найяскравішою рисою міжвоєнного періоду була поява нового типу українського переселенця — політичного емігранта. Після падіння у 1918—1920 pp. кількох українських урядів вигнанцями стали ті, хто їх підтримував,— солдати, офіцери, урядові функціонери, національна інтелігенція. Спочатку загальна їхня кількість наближалася до 100 тис. Але у 1923 p., коли стабілізувалася ситуація в Галичині, більшість західноукраїнських емігрантів повернулася додому. Після цього українська політична еміграція складалася переважно з вихідців із Східної України, зайнятої більшовиками; загальна чисельність емігрантів становила 40—50 тис. чоловік.
Ці люди стали вигнанцями через свої політичні переконання. Серед них було чимало військових; в еміграції опинилися й численні представники української національної інтелігенції. Для багатьох із них боротьба за незалежність України стала змістом життя. Щоб бути ближче до своєї батьківщини, вони оселилися у Польщі та Чехословаччині...
Орест Субтельний "УКРАЇНА ІСТОРІЯ" - http://shron.chtyvo.org.ua/Subtelny_Ore ... c290495983
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2071
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1362 раз.
Подякували: 493 раз.
Стать: Жінка

Re: Еміграція українців у ХХ ст

Повідомлення АннА » 06 березня 2016, 15:14

Еміграція і переселення українців поза межі України.
Причини й характер еміграції й переселень.

Історична доля розпорядилась так, що українці розсіялися по багатьох країнах світу. Українська діаспора (грец. діаспора — розсіяння), тобто українське населення, що живе поза етнічною територією, — становить понад 10 млн. чол. із загальної кількості понад 50 млн. українців. Приблизно 6 млн. українців мешкають у державах СНД, понад 4 млн. — у зарубіжних країнах.

З різних причин окремі українці, а то й групи їх переселялись в інші країни ще в середні й пізніші віки. Переїжджали з економічних, політичних, релігійних та інших причин. Так, після Полтавської битви 1709 р. Пилип Орлик та інші прихильники Мазепи емігрували за кордон, в межі татарських володінь на південь переселилась частина запорожців, після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р. знову невелика група козаків втекла в межі турецьких володінь за Дунай.

Є звістки, що українці перебиралися й за океан, в Північну Америку ще в XVII ст., брали участь у війні за незалежність Сполучених Штатів Америки (1775—1783 pp.), у громадянській війні північних штатів проти південних (1861—1865 pp.). У часи громадянської війни у США прославився українець за походженням генерал Турчин, під командою якого бригада Північної армії відіграла вирішальну роль у битві під Чікамаута (1863 р.). За героїзм і мужність Турчина прозвали «грізним козаком».

У час боротьби народів Латинської Америки проти іспанських колонізаторів у 1824 р. до визвольної армії Симона Болівара приєднався українець з Києва, дрібнопомісний шляхтич Михайло Скибицький і, виявивши мужність та героїзм, був нагороджений орденом «Бюсто де Лібертадор» і дослужився до чину інженер-полковника.

Переселялися українці з України і в межах Російської держави.

Але еміграція й переселення українців за межі етнічної території тривалий час не були масовими. Масовими вони стали лише з 70-х років XIX ст.

Різні причини змушували українців залишати свою рідну землю і переїжджати в далекі чужі землі. І в Наддніпрянській і в Західній Україні це було передусім тяжке соціально-економічне становище селянства і робітників: безземелля і малоземелля, брак вільних земель, перенаселеність і подріблення селянських земельних наділів, надлишок робочих рук, непосильні податки, велика заборгованість, низька заробітна плата робітників зумовлювали зубожіння, розорення й занепад селянських господарств і змушували селян і частину робітників шукати вихід із злиднів у еміграції в пошуках вільних земель і кращого життя.

До еміграції підштовхували й політичні причини: національне гноблення з боку австро-угорських і царських властей,, дискримінація щодо українців, переслідування; арешти, ув'язнення. Певну роль відігравали й релігійні мотиви, утиски і переслідування віруючих різних відгалужень католицької і православної церков (протестанти-меноніти, штундисти з Східної України, православні з західноукраїнських земель), а також прагнення уникнути обтяжливої військової служби.

В історії української еміграції виділяються три хвилі: перша — з останньої чверті XIX ст. до першої світової війни, друга — час між першою і другою світовими війнами і третя — період після другої світової війни. Можливо, що з кінця 80-х років XX ст. почалася нова хвиля еміграції. Але тут буде розглянута лише перша хвиля української еміграції і переселенського руху.

Переселення українців у межах Російської держави.

Переселення українців на російські землі відбувалося в тій чи іншій мірі з давніх часів, принаймні з XV — XVI ст. Але найбільш масовими вони стали з другої половини XIX ст. після скасування кріпосного права в 1861 р. і у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин, з розкладом селянства і зубожінням значної його частини. Селяни України, зокрема перенаселених місцевостей Лівобережжя й Правобережжя, стали шукати вільні землі, де вони могли б продовжувати сільськогосподарську працю і ведення свого власного господарства.

Почавшись ще наприкінці XVIII — на початку XIX ст., у другій половині XIX ст. інтенсивним став переселенський рух українців у Поволжя і Північний Кавказ. За цей час чисельність українського населення тут подвоїлася, досяг-ши на кінець XIX ст. 400 тис. чол. у Нижньому Поволжі і 1300 тис. чол. на Кавказі. Частка українців на Північному Кавказі тоді становила 33,6 %, в Кубанській області 47,4% (росіян — 42%), в Ставропольській губернії — 36,6 %. Понад 100 тисяч українців проживали тоді в Казахстані і Середній Азії, становлячи трохи більше 1 % загальної чисельності населення.

Найбільше турбувався царський уряд про заселення малолюдних територій Сибіру і Далекого Сходу. З 1861 р. по 1883 р. на Далекий Схід багато українських селян йшли пішки, з 1883 р. до кінця XIX ст., до побудови Транссибірської залізниці, переселенці добиралися на тихоокеанське узбережжя пароплавами з Одеси до Владивостоку. З побудовою цієї залізниці по ній українці перебиралися до Сибіру й Далекого Сходу, поселяючись значною мірою вздовж цієї магістралі. Уряд найбільше заохочував переселення українців у Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, в Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. До 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході українців стало близько 900 тис. У Казахстані й Середній Азії кількість українців становила тоді 790 тис. чол., що складало 10 % від усієї кількості населення.

В Сибіру, на Далекому Сході і в інших місцях нового поселення українці заснували багато селищ, назви яких були перенесені з України: Катеринославка, Звенигородка, Зіньківка, Чернігівка, Прилуки, Кролевець, Харківка, Київ, Ромни, Брацлавка та ін.

Одним з найбільших районів компактного проживання українців була територія в один мільйон квадратних кілометрів на півдні Далекого Сходу від Японського і Охотського морів до Забайкалля, яка була названа самими поселенцями Зеленим клином. Тут були зелені масиви листяних лісів, синє небо, помірної холодності зима, що нагадувало Україну. Центром Далекосхідної України, як інколи називали Зелений клин у літературі, було місто Нікольськ-Уссурійськ.

У нових місцевостях українські новосели тяжкою, виснажливою працею викорчовували лісові ділянки для хліборобства, осушували болота, вводили сотні тисяч цілинних земель у сільськогосподарський оборот. Вони застосовували не знані місцевим населенням способи обробки ґрунту й нові для нього сорти сільськогосподарських культур: картоплю, огірки, капусту, помідори, цукрові буряки, моркву та ін. Українські переселенці першими принесли на Далекий Схід бджільництво, внаслідок їх праці на 1914 р. мед з Далекого Сходу уже відправляли на експорт. і Але освоєння величезних земельних площ і розвиток ' на них господарства давалися українським переселенцям великою ціною. Багато з них, не маючи допомоги від уряду, не могли завести свої господарства, проїдали привезені гроші, голодували, впадали у злидні і вмирали.

Еміграція українців до Сполучених Штатів Америки.

У ті часи, коли наддніпрянські українці у великих кількостях переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави, з Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття емігрантський потік спрямувався в основному на захід, на Американський континент — у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію й Аргентину. Задушені безземеллям і малоземеллям, високими податками, правовою дискримінацією, нестерпним голодуванням і безпросвітними злиднями масово емігрували селяни, низькооплачувані і безробітні робітники, частково службовці й інтелігенція.

Першим емігрантом-українцем у США вважається Агапій Гончаренко (справжнє прізвище й ім'я Андрій Гумницький). Народився він у селі Криве (нині Попіль-нянського району на Житомирщині), закінчив семінарію у Києві, служив священиком, але за читання «Колокола» Герцена та іншої забороненої літератури і антицаристські погляди був заарештований. Втікши з-під арешту, він емігрував спочатку до Англії, де співробітничав з Вільною російською друкарнею Герцена, а в 1865 р. переїхав до США і оселився у Сан-Франциско. Вів православну службу, створив слов'янську друкарню, почав видавати английською і російською мовами газету «The Alaska Herald» («Вісник Аляски»), при цьому російська частина газети називалась «Свобода». Поширював знання про Україну, підтримував українських переселенців (помер 1916 p.).

Масова еміграція з західноукраїнських земель до США була започаткована 1877 р. Того ж року на заклик агентів однієї із вугільних компаній Пенсільванії група селян Закарпаття виїхала туди працювати на шахтах. Після цього еміграція закарпатців не припинялася, за ними відправлялися до США галицькі селяни, злидарі Лемківщини. Всього за час з 70-х років XIX ст. до 1914 р. у США зосередилося приблизно 700 тис. емігрантів-українців, при цьому майже всі вони прибули з Австро-Угорщини. З Росії за цей час до США емігрувало трохи більше однієї тисячі українців.

Абсолютна більшість емігрантів-українців у США працювали на найважчих роботах у промисловості: вугільній, металургійній і металообробній, ткацькій і швейній, у добуванні золота, срібла, олова, у будівництві, передусім залізничному і шляховому. Умови праці робітників були жахливими, особливо на шахтах і рудниках, де частими були аварії, загибель і травматизм. Доля вуглекопа так оспівувалася в одній з емігрантських пісень:

Нема там і дня такого,

Щоби що не сталось,

Тому побив уголь плечі,

Того поламало...

Українські робітники зазнавали дискримінації. їхня заробітна плата була нижчою в порівнянні з зарплатою корінних робітників.

Хоча серед українців-емігрантів переважали селяни, у сільському господарстві США займалися менше третини українців, при цьому мали свої гомстеди — ділянки землі й стали фермерами лише 0,3 %, а всі інші працювали найманими сільськогосподарськими робітниками-батраками.

Еміграція українців до Канади, Бразилії і Аргентини.

Початком масової еміграції українців до Канади вважається прибуття 7 вересня 1891 р. до порту Галіфанс у провінції Нова Скотіа на кораблі «Орегон» двох українських селян Івана Пилипіва і Василя Єлиняка з села Небиліва Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківської області).

Через кілька років, із 1896 p., еміграція українців до Канади набула.масового характеру і найширше охопила Східну Галичину й Північну Буковину. З 1896 р. до 1914 р. кількість українців, що прибули до Канади, зросла до 170 тис. чол.

Більшість українських емігрантів селилися в західних малолюдних лісистих і кам'янистих місцевостях Канади, переважно в штатах Монітоба, Саскачеван, Альберта. Поселенець мав право одержати гомстед (від англ. homestead — садиба, селянський двір) — земельну ділянку розміром НО акрів (акр — приблизно 0,4 га) за умови, якщо він досяг 18 років і вніс 10 доларів пепередньої плати. Він був зобов'язаний жити на цій ділянці не менше трьох років, розорати не менше ЗО акрів, спорудити хату й господарські приміщення. Лише за цих умов він ставав власником землі.

Не маючи необхідних знарядь праці, не говорячи про машини, поселенці спочатку споруджували землянки, потім вручну будували хати, корчували ліси, готуючи грунт для посівів. Для того, щоб заробити гроші для купівлі плуга, •борони та інших сільськогосподарських знарядь і робочої худоби, поселенці йшли на найтяжчі роботи в шахти, на заводи, фабрики, будівництво залізниць, міст, шляхів.

У народних піснях з глибоким сумом і горем розповідається про ці неймовірно тяжкі, виснажливі й небезпечні роботи, про безрадісну долю емігрантів. В одній з цих пісень говориться:

Ой, Канадо, Канадочко,

Яка ж ти зрадлива,

Не одного чоловіка

З жінков розлучила.

Ой, Канадо, Канадочко

Яка ж ти зрадлива,

Не одного чоловіка

З торбами пустила.

Розселяючись у малолюдних місцевостях і засновуючи свої фермерські господарства, емігранти намагались селитися один недалеко від одного і створювати етнічно українські поселення з своїми церквами, школами, поштою та ін. З'являлися селища, на які були перенесені назви з рідної землі: Україна, Київ, Галичина, Полтава, Тернопіль, Коломия, Карпати, Січ, Козак, Хмельницький, Сірко та ін.

Найтяжчим з усіх місць нового поселення були умови, в які потрапляли українські переселенці в Південній Америці — у Бразилії й Аргентині. Втікаючи від безпросвітних злиднів і голодної смерті з рідної землі, вони потрапляли в незаселені пустелі, прерії і джунглі з незвичним тропічним кліматом. Уряди Бразилії й Аргентини оплачували видатки за переїзд переселенців, надавали їм у власність ділянки землі 25—50 і більше гектарів з десятирічною відстрочкою за їх оплату. Заохочувані цими пільгами, українські переселенці оселялись у пустинних місцевостях, корчували й освоювали цілинні землі й засновували фермерські господарства.

Першою на бразильську землю прибула в 1872 р. родина М. Морозовича з Золочівського району Галичини. У 1876 р. туди прибула група з Буковини, яка оселилась на півдні штату Парана. Масова еміграція українців до Бразилії розгорнулася з 1895 p., коли пароплавні компанії за угодою з бразильським урядом зобов'язались перевезти до Бразилії десятки й сотні тисяч іммігрантів. До початку першої світової війни українських іммігрантів у Бразилії налічувалось близько 45 тис. чол. Більшість із них розселилась у штаті Парана.

До Аргентини до Буенос-Айреса першими з Косова (тепер Івано-Франківщина) прибули 12 українських родин 27 серпня 1897 р. Всього на 1914 р. в Аргентині було приблизно 14 тис. українських емігрантів.

Через незвичний тропічний клімат, тяжкі умови проживання не всі українські переселенці до Південної Америки змогли як слід адаптуватися й завести свої фермерські господарства. Виснажлива праця, антисанітарні умови, поширення хронічних хвороб приводили багатьох з них до смерті, частина з них поверталася на свою батьківщину, Інші, невлаштовані і бідуючі, змушені були йти на найважчі роботи на будівництві залізниць, на фабриках, заводах і портах, найматися батраками до власників кавових плантацій, поміщиків і фермерів, бути прислугою у багатих людей.

Життя і праця українських емігрантів.

Неймовірно тяжкі соціально-економічні умови, соціальний і національний гніт, повна відсутність перспектив на поліпшення життя на українських землях, зокрема у Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті, змушували десятки й сотні тисяч українців, передусім селян, зніматися з рідних місць і шукати кращої долі у далеких чужих краях. Наприкінці XIX — на початку XX ст. їх багато зосередилося в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Бразилії і Аргентині.

Найбільше українців працювало в США у промисловості: вугільній, металургійній, текстильній, добувній, у будівництві, в Канаді — здебільшого в сільському господарстві західних провінцій, у гірничій промисловості, шляховому будівництві, у Бразилії й Аргентині — в сільському господарстві й деяких галузях промисловості. Зусиллями й тяжкою працею українських емігрантів було розкорчовано й освоєно десятки й сотні тисяч гектарів цілинних, переважно лісистих земель, створено ефективні фермерські господарства, збудовано багато підприємств, залізничної колії й шосейних шляхів, видобуто мільйони тонн корисних копалин, вироблено велику кількість промислових та сільськогосподарських товарів і внесено значний вклад в економічний розвиток країн Американського континенту.

Умови праці й життя більшості українських емігрантів були дуже тяжкими. Вони, як правило, були зайняті найбільш важкими, трудомісткими роботами, їхня зарплата часто була нижчою, ніж у корінних місцевих робітників, а звідси їх життєвий рівень був значно нижчим.

Але сумлінною працею, дисциплінованістю й наполегливістю немало українців адаптувалися в нових місцях, завели свої фермерські господарства, а частина стала підприємцями-власниками ремісничих майстерень, крамниць, пекарень, корчем та інших закладів.

У місцях нового поселення поступово стало розгортатися серед українських емігрантів і громадське життя. Створювалися, передусім, церкви, зокрема православні і греко-католицькі, різні громадські, культурно-освітні організації, будівельно-позичкові, страхувально-допомогові, кооперативні та інші товариства.

Однією з найбільших українських організацій взаємодопомоги в США став «Руський народний союз, створений у 1894 р. З 1914 р. він називається «Український народний союз». Органом Союзу стала газета «Свобода», що почала виходити ще в 1893 р. і виходить понині. Союз на початку мав метою надавати допомогу потерпілим від нещасних випадків, хвороби, членам сім'ї померлого та ін.

З часом Союз став відігравати значну роль у політичному житті, у вихованні національної самосвідомості українців.

Активну політичну й видавничу діяльність у США вела поступово-робітнича організація «Гайдамаки», заснована в 1907 р. Вона видавала газету під такою самою назвою.

У 1915—1916 pp. у США почали діяти дві великі суспільно-політичні організації «Федерація українців у Злучених державах», що мала просоціалістичний характер, і «Українська рада в Америці», яка проголошувала необхідність політичної освіти для іммігрантів і задоволення інших їхніх громадських потреб.

Активним громадським життям жили українці в Канаді. У багатьох поселеннях були збудовані церкви — греко-католицькі і православні. Греко-католикам велику увагу приділяв галицький митрополит Андрей Шептицький, який у 1910 р. два місяці перебував у Канаді. Він направляв туди священиків, на його клопотання Ватікан надіслав до Канади окремого єпископа, там почалося видання газети «Канадійський русин». Для православних у Канаді виходила газета «Український голос».

У 1903 р. канадські ліберали почали видавати газету «Канадійський фермер», а консерватори з вересня 1904 р. до травня 1905 р.— газету «Слово». У 1908 р. в містечку Кобалт (штат Онтаріо) створилося Українське відділення Соціалістичної партії Канади. Воно видавало газету «Червоний прапор». її продовжувачем стала газета «Робочий народ», яка почала виходити в 1910 р. і була органом Української соціал-демократичної партії Канади (УСДП).

У 1910 р. українці Канади створили товариство ім. Мирослава Січинського, яке мало метою подавати допомогу визвольному рухові українського народу в Росії і Австро-Угорщині. У 1914 р. в Едмонтоні було засновано товариство «Самостійна Україна», яке мало завдання «нести поміч визвольному рухові України» і «вести просвітницьку й економічну роботу між українцями Канади».

З самого початку переселення в чужі краї українці намагалися зберегти свою мову, культуру, звичаї. Вони розгортали культурно-просвітницький рух — створювали свої школи, читальні, книгарні, влаштовували театральні вистави й концерти. Особливо широко ця робота проводилася в Канаді. Там, передусім, організовувалися для дітей українські або двомовні, переважно англо-українські школи, діяла система підготовки учителів для цих шкіл. Так, двомовних шкіл у 1915 р. у Манітобі було 120, в Альберті 130, Саскачевані — понад 200. У багатьох українських поселеннях Канади були читальні, в яких пропагувалась українська художня література, їхні працівники навчали дорослих, влаштовували театральні гуртки, вистави, концерти. У Вінніпезі працювало Українське видавництво, яке до сторіччя від дня народження Шевченка видало «Кобзаря» і серію дешевих книжечок «Шевченківська бібліотека».

http://readbookz.com/book/201/7686.html
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 1320
З нами з: 05 червня 2016, 18:36
Звідки: Вінниця
Подякував (-ла): 715 раз.
Подякували: 1789 раз.
Стать: Чоловік

Re: Еміграція українців у ХХ ст

Повідомлення al_mol » 03 квітня 2017, 16:30

Для тех кто считает, что в начале ХХ века страну покидали только через Одессу и Крым - скажу что это не так, и даже через Шепетовку ( которая сейчас далеко от границы) люди выезжали в Польшу
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские

Дослідження родоводу на замовлення - Podoliya@i.ua


Повернутись до Еміграція

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість