Особливості демографічних процесів єврейської національної меншини в Україні

Відповісти
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Особливості демографічних процесів єврейської національної меншини в Україні

Повідомлення al_mol »

Кононенко Валерій

ДИНАМІКА ЗМІН ТА СТРУКТУРА ЄВРЕЙСЬКОГО
НАСЕЛЕННЯ ПОДІЛЛЯ В 1940-х — 1980-х роках ХХ століття

В статье анализируются численный состав, структура, особенности
демографических процессов еврейского национального меньшинства в
Украине и на Подолье 1940–1980-х годов ХХ столетия. Автор, анализируя
последствия Холокоста во время Второй мировой войны, эвакуацию
населения, репрессии, миграционные процессы, определяет их влияние на
динамику численности и расселения евреев на территории Подолья в
послевоенный период ХХ столетия.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Особливості демографічних процесів єврейської національної меншини в Україні

Повідомлення al_mol »

Отличный сборник закон, по которым жили евреи в начале ХХ века

кому нужна сама книга, пишите в личку
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Особливості демографічних процесів єврейської національної меншини в Україні

Повідомлення АннА »

ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ. Етнонім "єврей" (від арамейського "ебер", тобто той, хто прийшов до Ханаану (стародавня назва тер. сучасних Ізраїлю, Лівану та Зх. Сирії) з другого боку р. Євфрат) у Біблії вперше вживається щодо праотця Авраама (від давньоєврейс. – батько багатьох). Інша версія походження терміна – від "єгудит", "іудей" – пов'язується з державою Іудея (10–6 ст. до н.е.), де мешкало плем'я ("коліно") Іуди. В давньорус. мову термін "єврей" як назва певного етносу прийшов від церковнослов'ян. з середньогрец., а в українську – від західнослов'ян. мови. Іще одне етнічне ім'я – "жид" (з італ. "giudeo", з лат. judaeus) – походить від гебрейського імені Юда, що означає "славетний", "хвалений". В українську мову цей термін прийшов з польської мови. Проте наразі загальновживаним і політично коректним вважається етнонім "єврей".

Стародавній період та раннє середньовіччя. Перші відомості про євреїв на теренах сучасної України містяться в джерелах, в яких ідеться про античні держави Північного Причорномор'я часів понтійського царя Мітрідата VI Євпатора (109–63 до н.е.). Різні джерела повідомляють також про існування іудейських громад у Пантікапеї та ін. містах Боспору Кіммерійського з 1 по 8 ст., у Феодосії – у 4 ст., у Херсонесі Таврійському – з 2 по 8 ст. Серед виявлених написів на мармурових плитах є повідомлення про єврейс. молитовні доми (синагоги; рештки однієї з них розкопано в Херсонесі). Питання про час появи євреїв у передгір'ях Пд.-Зх. Криму дебатується вченими з серед. 19 ст. На думку А.Фірковича, вони оселилися тут ще за часів Ахеменідів (6–4 ст. до н.е.), пізніше відбулася їх поступова асиміляція – спочатку з таврами та скіфами, а в ранньому середньовіччі – з тюркомовними етносами, особливо з хозарами, в ході якої вони зберігали свою доталмудичну давньобібл. віру й, водночас, перейняли госп.-побутові навички та тюркську мову місцевого населення. Внаслідок цього сформувалася етноконфесійна група крим. караїмів. Серед надгробків величезного караїмського некрополя під Чуфут-Кале в т. зв. Йосафатовій долині є надгробок, що його А.Фіркович датував першими століттями нашої ери.

Середньовічна історія єврейс. народу на укр. землях пов'язана з існуванням Хозарського каганату – д-ви, до складу якої з кін. 7 до кін. 9 або серед. 10 ст. входили практично вся тер. сучасної Лівобережної України із Києвом та Крим. Очевидно, навернення неєвреїв-хозар в іудаїзм розпочалося в Дагестані (нині Республіка Дагестан, РФ) ще до 30-х рр. 8 ст. За даними різних джерел, у Терській Хозарії іудаїзм прийняв "місцевий князь" Булан (змінивши ім'я на біблійне Сабріель) з усім своїм двором. За онука Булана – Обадії – приблизно 799–809 іудаїзм став офіц. держ. релігією Волзької Хозарії, що зумовило навернення до нього верхівки каганату й нас. міськ. центрів. Місце та час прийняття іудаїзму верхівкою хозар залишаються дискусійними. Одним з нечисленних документальних джерел щодо цього є листування хозар. царя Йосифа з радником халіфа Кордови (нині місто в Іспанії) Хасдаєм ібн-Шапрутом, що датується 60-ми рр. 10 ст. й містить відомості про численну єврейс. громаду Києва.
Після падіння Хозар. каганату під ударами вел. князів київ. Святослава Ігоровича та Володимира Святославича єврейс. громади існували в прибережних містах Криму й Таманського п-ова. Частина євреїв Хозарії оселилася в містах Київської Русі, зокрема в Києві, чисельно поповнивши вже існуючу там єврейс. громаду. Київ був одним із перших східнослов'ян. міст, де мешкала єврейс. громада. Від 10 ст. тут стали оселятися купці-євреї – ра'данити. Про хозар.-єврейс. присутність у Києві свідчать літописні назви двох кварталів міста – "Козари" на Подолі та "Жидове" у Верхньому місті. Біля останнього була збудована брама – "Жидівські ворота" (неподалік від сучасної Львів. площі). Найдавнішим документом з відомостями про хозар.-єврейс. громаду Києва є "Київський лист", написаний у 10 ст. на стародавньому івриті. Авторитетне візант. джерело 2-ї пол. 10 ст. наводить другу назву Києва – Самбат, етимологія якого, вірогідно, єврейська. Окремі історики, зокрема О.Пріцак, висловлюють гіпотезу про "хозарське походження Києва".

З кін. 11 ст. на тер. Київської Русі почали переселятися євреї із Зх. Європи, які тікали від переслідувань хрестоносців (див. Хрестові походи). Зростанню їхньої чисельності у великих містах сприяло також те, що великі князі київські Ізяслав Ярославич і Святополк Ізяславич сприяли торгівлі і фінансовій діяльності євреїв.

Під час соціальних заворушень євреї, як заможна верства нас., подекуди ставали об'єктом виявлення ворожнечі з боку міськ. "низів". Так, 1113 в ході повстання в Києві (див. Київські повстання 11–12 століть) зазнало істотних руйнувань "Жидове". За часів великого кн. київського Володимира Мономаха євреїв було вигнано з Києва.

Литовсько-польська доба. Після монголо-татарського завоювання Криму та Київ. Русі (див. Монголо-татарська навала) економічна вага євреїв як посередників у торгівлі на тутешніх землях зросла, про це свідчать факти процвітання місц. єврейс. общин аж до татаро-литов. війни 1396–99 (див. Ворскла, битва на річці 1399). Вигнання євреїв із західноєвроп. країн у 13–14 ст. зумовило їхню міграцію на сх. через Австрію, Угорщину, Чехію, Моравію до Польщі та Османської імперії. В цей період починає зростати кількість євреїв і на укр. землях, особливо після поглинання Галицької Русі Короною Польською, коли слідом за шляхтою сюди став просуватися торг.-ремісницький люд різних національностей, у т. ч. й євреї. Перші згадки про євреїв у Львові датуються 1356, Дрогобичі – 1404, Підгайцях – 1420. 1500 євреї мешкали у 18 містах Руського воєводства. Характерні назви вулиць і майданів свідчать, що єврейс. громади тут були чималими. З появою прибульців-євреїв з Німеччини – ашкеназі – місц. єврейс. говір – стародавній іврит ("кнаанска мова") – і давньорус. мова, що ними послуговувалися тутешні євреї – т. зв. сефарди, поступово стали замінюватися, домінувати почала мова ідиш (від самоназви євреїв – "їд"; діалект верхньонімецької мови зі значними вкрапленнями івриту та слов'ян. мов). Окремі міські громади євреїв, які з часів Казимира III Великого за привілеями 1364 і 1367 користувалися протекцією польс. уряду, подекуди мали значний вплив. Напр., дрогобицький лихвар кін. 14 – поч. 15 ст. Волчко кредитував польських королів. Там, де в руках заможних євреїв поступово зосередилося лихварство й накопичилися чималі капітали, почав швидко розвиватися грошовий обіг. Так, у Львові на зламі 14–15 ст. між місцевими та іноземними купцями існували розвинуті грошові відносини з усталеною процедурою кредитних операцій, зокрема у сфері комерційного кредиту.

Згідно з 2-м Литовським статутом (1566; див. Статути Великого князівства Литовського) соціальний статус євреїв (так само як мусульман і татар) було визначено як статус "нехристиянина" ("басурманина"), "простої людини", "не шляхтича". Хоча саме євреї були провідниками урбанізації містечок Великого князівства Литовського, вони ніколи не мали статусу міщан, а були лише мешканцями міст, і на них не поширювалося магдебурзьке право. Відхід єврея від іудаїзму та його хрещення, відповідно до статей 3-го Литов. статуту (1588), кардинально змінювали його соціальне становище, а саме зрівнювали в правах з християнином (див. Християнство) й навіть виводили у благородний стан. Подібна традиція т. зв. нобілітації (див. Нобілітація) євреїв шляхом хрещення існувала й раніше. Одним з найбільш відомих прозелітів (від грец. προδήλυτος – новонавернений), який зробив блискучу кар'єру, був син київ. єврея Йoзефа Рябея (Рябчика) Авраам Юзефoвич, великий підскарбій Великого князівства Литовського. Після одного з татар. наскоків на Київ він перебрався до Берестя, став і там заможним підприємцем, охрестився, 1507 отримав призначення на службу держ. підскарбія і став членом пани-ради.

Згідно з указом вел. кн. литов. Олександра (1495; з 1501 Олександр – також і король польс.) євреї отримали автономний місц. уряд (кагал; давньоєврейс. kаhаl – зібрання, громада), що мав самоврядні права в галузі освіти, суду, реліг. справ, соціального забезпечення тощо. З серед. 16 ст. і до 1763 центр. органом єврейського життя в Короні Польс. був Ваад (рада) чотирьох земель – Великої Польщі, Малої Польщі, Червоної Русі (Галичини) та Волині.

Найбільша міграція євреїв на укр. землі почалася після Люблінської унії 1569. Євреї їхали сюди у зв'язку з освоєнням польс. шляхтою нових земель. Між 1569 і 1648 кількість євреїв в Україні зросла від 4 тис. до майже 51 тис. Єврейство було розселено в 115 містах і селищах Київського воєводства, Подільського воєводства, Волинського воєводства та Брацлавського воєводства. У ході розширення володінь польс. знаті на укр. землях євреї зайняли там важливе місце в прошарку панських управителів маєтків і збирачів податків, стали орендарями, а також торгівцями, посередниками, перекупниками, шинкарями, мірошниками, винокурами. Незвична для цих місцевостей активна єврейс. підприємливість одразу ж призвела до конфліктів з місц. підприємницькою громадою – зокрема в Києві (1619), Богуславі, Борисполі та Житомирі (після 1619). Потребуючи грошей, шляхта та королів. намісники дедалі частіше передавали в оренду заможним єврейс. підприємцям окремі населені пункти, а подекуди й цілі староства. В руках євреїв-орендарів у той чи ін. період перебували Житомирське, Корсуньське, Богуславське, Любецьке староства. В приватних володіннях і в королівщинах орендарі намагалися за короткий термін отримати великі прибутки, стягуючи мито всупереч звичаю та впроваджуючи наднормові роботи та податки. Помалу в руках євреїв зосередилася вся оренда млинів і корчем, а також госп.-пром. діяльність – випалювання поташу, варіння селітри, рибальство, купівля й перепродаж мисливських товарів. Співпраця євреїв з "ляхами" зумовила зростання юдофобії в Україні. Євреї-орендарі, на думку дослідниці Н.Яковенко, переключили на себе напругу у взаєминах, що завжди існувала між власниками та підданими, а оскільки таке переключення мало ще й реліг.-нац. складову, то чужинці-євреї стали особливо ненависними. На початку національної революції 1648–1676 єврейс. нас. зазнало численних погромів, євреїв також виселяли або примусово навертали в православ'я. Загалом на початку війни під проводом Б.Хмельницького на укр. землях проживало бл. 51 тис. євреїв. За роки війни майже 300 єврейс. громад припинили своє існування, при цьому загинув кожний другий член цих громад. Трагедія єврейства в Україні знайшла відображення в багатьох єврейс. хроніках, зокрема в хроніці уродженця Острога Н.Ганновера "Явен Мецула" ("Болото безоднє"), що вперше побачила світ у Венеції (Італія) 1653.

Зборівський договір 1649 проголосив козац. землі (див. Реєстрові козаки) вільними від єврейс. присутності. Після Андрусівського договору (перемир'я) 1667 між Рос. д-вою та Річчю Посполитою межі заборони на проживання іудеїв було перенесено ще далі на зх., оскільки Лівобереж. Україна та Київ відійшли до Рос. д-ви. Тривалий час євреям був закритий шлях до козац. служби. Однак уже за часів гетьманування І.Мазепи, коли напруга у взаєминах між українцями та євреями ослабла, до реєстру козацького потрапила значна кількість єврейс. родин – зокрема Лейбенків, Жидченків, Ушеренків, Перехристів. Найчастіше це було віддякою гетьман. адміністрації тим заможним єврейс. родинам, які її кредитували. Прийнявши православ'я та увійшовши до козацької старшини, єврейс. родини породичалися з найвідомішими старшинськими родами, ставши невід'ємною частиною укр. еліти. Чимало представників цих старшинських родів – зокрема Боруховичі, Герцики, Крижанівські, Магеровські-Перехрести, Марковичі, Перехрести-Осиповичі – відіграли значну роль в укр. історії та к-рі.

На укр. землях, які, згідно з Андрусівським договором (перемир'ям) 1667, були повернуті до складу Польщі, було відновлене єврейс. самоврядування. Король Ян II Казимир Ваза дозволив євреям, наверненим у православ'я, повернутися до іудаїзму. Були скасовані заборони євреям торгувати під час християн. свят, підтверджені деякі привілеї. Внаслідок цього більшість євреїв, які під час війни покинули домівки, повернулися на місця свого попереднього проживання. Відновлення єврейс. громад на Поділлі відбувалося й після переходу останнього 1672 під владу Осман. імперії (див. Бучацький мирний договір 1672, Кам'янецький ейялет): турец. уряд був лояльним до єврейс. громад. (Про поступову стабілізацію життя єврейс. громад на терені Польщі свідчать переписи єврейс. нас. 1764–65: кількість євреїв на підвладних Польщі укр. землях 1765 становила майже 150 тис. осіб.) Однак невдовзі, під час Гайдамаччини (див. Гайдамацький рух), і зокрема Коліївщини 1768, єврейської громади в Правобережній Україні знов зазнали тяжких втрат.

У серед. 17 ст. на Поділлі постало реліг.-містичне єврейс. віровчення – хасидизм, одним з засновників якого був Баал Шем Тов (або скорочено Бешт; 1700–60) з Меджибожа.

Євреї на українських землях, підвладних Російській імперії. Масове розселення євреїв у Росії було зумовлене поділами Польщі 1772, 1793, 1795, унаслідок яких значна частина польс. тер., де мешкало понад 900 тис. євреїв, увійшла до складу Російської імперії. Специфіка розселення євреїв визначалася тим, що їх зараховували до станів міщан і купців (див. Купецтво), яким, згідно з адм. заходами уряду, дозволялося селитися лише в містах. Переселення торговців-євреїв у міста та конкуренція з їхнього боку спричинили невдоволення рос. купців, і ті звернулися до імп. Катерини II зі скаргою на євреїв, які, начебто, шкодять їхній торгівлі. 21 груд. 1791 Катерина II видала указ, згідно з яким євреям надалі заборонялося "записуватися в стан купців у внутрішніх російських містах та портах", проте дозволялося користуватися правами міщанства в Білорусі та в Катеринославському намісництві Таврійської губернії. Так почала формуватися смуга осілості, до якої на теренах України згодом увійшли Волинська губернія, Подільська губернія, Катеринославська губернія, Київська губернія (крім м. Київ), Херсонська губернія (крім м. Миколаїв), Таврійська губернія (крім м. Севастополь), Полтавська губернія (крім козацьких та державних сіл) та Чернігівська губернія. Кількість єврейства на цих тер. постійно зростала. За даними перепису нас. 1897, тут мешкало 1 644 488 євреїв, причому переважна більшість – у містечках (штетлах). Традиційними залишалися й сфери соціально-професійної діяльності єврейства: понад 40 % були зайняті у торгівлі, 35 % – у пром-сті ( з них 10 % – робітники, 20 % – кустарі, 5 % – власники невеликих підпр-в, ремісники), 3–4 % – у с. госп-ві, бл. 5 % перебували на держ. службі та займалися "вільними професіями" (лікарі, юристи, літератори), решта – службовці приватних компаній, служники реліг. культу, військовослужбовці, особи "без певних занять", наймити. Важливу роль у розвитку місц. екон. життя відігравали заможні єврейс. підприємці: 1872 вони володіли, зокрема, майже 90 % винокурень, 56 % лісопилок, 48 % вир-ва табаку, 33 % цукроварень. Добре відомими були імена цукрозаводчиків Бродських, Гальперіних та ін. У торгівлі зерном у Пд. Україні єврейство мало міцні позиції в таких нових комерційних центрах, як Кременчук, Бердичів та Одеса. Остання за чисельністю мешканців-євреїв вважалася третім містом у світі після Нью-Йорка (США) та Варшави.

Незважаючи на існуючі офіц. заборони, євреї продовжували займатися й орендою землі: у 1872 на Київщині, Поділлі, Волині євреї, орендуючи в 914 маєтках 516 958 десятин землі, сплачували поміщикам 1 509 тис. рублів і отримували прибуток 3 600 тис. рублів. Водночас численні дискримінаційні заборони щодо євреїв зумовлювали постійне зубожіння значних мас єврейства: за інформацією Єврейс. колонізаційного т-ва, в 1898 нужденні євреї складали у Волин. та Черніг. губерніях – по 17 %, у Таврійській – 16 %, у Катериносл., Київ., Подільській, Полтав., Херсон. – бл. 20 % заг. кількості тамтешніх євреїв.

Гол. осередком єврейс. життя залишалася громада (кагал). У 18 ст. кагали мали широкі права. Без дозволу кагалу (і відповідних внесків до його каси) не можна було відкривати приватні молитовні доми, школи, ритуальні лазні. Кагал визначав чисельність меламедів (учителів) та учнів, встановлював порядок проведення реліг. ритуалів, наглядав за організацією весіль, сімейних бенкетів, за точністю мір і ваги, а також здійснював духовне й частково громадян. судочинство (вексельні та карні справи євреїв були передані заг. судочинству). У віданні кагалу перебували синагоги. В кожній з них діяли хедери (від давньоєврейс. – кімната) – школи для хлопчиків. Великі громади мали також єшиви – вищі реліг. навч. заклади для підготовки рабинів. Під егідою громад діяли численні орг-ції, які надавали благодійну допомогу лікарням, притулкам та богадільням, їдальням й таке ін. Євреї нерідко допомагали християнам: напр., під час голоду 1891 єврейс. громада м. Ромни зібрала для голодуючих селян 1000 руб., громади Проскурова (нині м. Хмельницький) та Нової Ушиці – по 500 руб.

Період ліберальної політики часів імп. Олександра I, коли євреї отримали деякі права, змінився реакцією після вступу на престол Миколи I. Запровадження 1827 натуральної військ. повинності, примусовий призов на військ. службу євреїв-підлітків (кантоністи), вигнання євреїв з Києва, Херсона, Севастополя, заборона кагалу (1844), публічного використання ідишу та івриту були спрямовані на примусову асиміляцію єврейства. За часів правління імп. Олександра II низка законів і розпоряджень суттєво поліпшила становище євреїв: обмежувалася рекрутська повинність, дозволялася держ. служба та проживання поза смугою осілості для певних категорій єврейс. нас., надавалися права обирати та бути обраними до земств, єврейс. діти отримали доступ до світської освіти. Однак після вбивства народовольцями імп. Олександра II (1881) єврейс. громади знову відчули на собі численні обмеження й тиск з боку влади, зокрема щодо екон. діяльності, реліг. та общинного життя. Згідно з "Тимчасовими правилами" від 3 трав. 1882 вводилися заборони на професії, на проживання в селах, відсоткова норма в навч. закладах, обмеження прав у торгівлі, промислах, оренді, скасування або обмеження виборчих прав. Ці обмеження не поширювалися лише на тих євреїв, які переходили у православ'я.

Остання чв. 19 – поч. 20 ст. позначилися хвилею погромів у Росії (1881–82, 1903, 1905). 1881 єврейс. погроми відбулися у 150 населених пунктах 6-ти губерній Рос. імперії. В берез. 1882 відбувся погром у Балті, в лип. 1883 – у Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). Широкий сусп. резонанс мав кривавий погром у Кишиневі (нині столиця Молдови) в квіт. 1903. Після видання маніфесту імп. Миколи II від 30(17) жовт. 1905 з обіцянкою дарування політ. свобод і скликання Думи у 28 рос. губерніях відбулося 690 погромів. Більшість погромів була спровокована чорносотенцями (див. "Чорна сотня)" при мовчазній підтримці з боку властей. Протистояти погромникам намагалися загони єврейс. самооборони, що були створені, зокрема, в Миколаєві, Одесі, Києві, Єлизаветграді (нині м. Кіровоград) та ін. населених пунктах. Апофеозом політики держ. антисемітизму в Рос. імперії став суд. процес у Бейліса справі 1913, звинуваченого в ритуальному вбивстві. Завдяки активній позиції громадськості як у Росії, так і в Україні суду довелося визнати М.Бейліса невинним.

Репресивні дії царського уряду спричиняли масову еміграцію євреїв (упродовж 1881–1914 – понад 1,2 млн осіб), водночас вони сприяли посиленню сіонізму. Україна стала одним із центрів сіоністського руху. Засн. "духовного" сіонізму Ахад Га-Ам народився на Київщині; уродженцями укр. земель були відомі поети Хаїм Бялик і Саул Черняховський, які писали мовою іврит і своєю творчістю істотно вплинули на зростання єврейс. нац. свідомості. 1882–84 бл. 60 членів харків. орг-ції Білу переселилися до Палестини (тер. сучасної Д-ви Ізраїль), поклавши початок першому в новій історії масовому переселенню євреїв. Центр сіоністської партії Ховевей Ціон з 1884 розташовувався в Одесі. 1890 тут почало діяти Т-во допомоги євреям – хліборобам і ремісникам у Сирії та Палестині. Програмовим документом сіоністського руху стала праця одес. лікаря Л.Пінскера "Автоемансипація" (1892). Від 1897 в Києві, Харкові, Одесі, ін. містах України діяли сіоністські гуртки, представники яких взяли участь у створенні всесвітньої "Сіоністської організації" на 1-му Сіоністському конгресі в Базелі (Швейцарія). Царська влада попервах ставилася нейтрально до сіоністів, однак 1903 заборонила їхню діяльність.

Популярними серед частини єврейства, особливо молоді, були ідеї марксизму та народництва. З 1880-х рр. у Кременчуці, Полтаві, Ніжині діяли нелегальні єврейс. революц. т-ва, гуртки самоосвіти соціаліст. спрямування. 1900–01 у Катеринославі Б.Борохов та Ш.Добін заснували першу орг-цію Поалей Ціон ("Робітники Сіону"), що згодом оформилася в Єврейс. соціал-демократ. робітн. партію Поалей Ціон. Царська влада намагалася протиставити підпільному єврейс. робітн. руху проурядову Єврейс. незалежну робітн. партію (див. також Зубатовщина): до літа 1903 її місц. від-ня були створені в Одесі, Києві, Харкові і Катеринославі. Євреї України брали активну участь також у загальнорос. революц. орг-ціях. Делегатами I з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії 1898 були представники від київ. "Рабочей газеты" Б.Ейдельман і Н.Вигдорчик, II з'їзду РСДРП 1903 – Л.Дейч, Л.Троцький та ін. В складі РСДРП до 1903 перебував Бунд, перші осередки якого були створені в Кременчуці, Одесі, Бердичеві, Житомирі, Києві, Катеринославі.

Євреї на українських землях у складі Австрії (з 1867 року – Австро-Угорщина). Серед нас. Галичини, яка після 1-го поділу Польщі 1772 увійшла до складу Австрії, євреї становили 7 %. Соціальна структура єврейства була диференційована, а екон. та громадян. права вкрай обмежені. Для зменшення природного приросту євреїв, дотримуючись практики Чехії й Моравії, імп. Марія-Терезія запровадила обмеження у вступі до шлюбу: створювати сім'ї дозволялося лише з відома чиновників намісництва, хоча чимало молодих брали шлюб без держ. реєстрації. Обмежувалася екон. діяльність євреїв.Освічений абсолютизм імп. Йосифа II вніс істотні зміни в становище єврейства. 19 жовт. 1781 було опубліковано цісарський патент (указ), згідно з яким євреї отримали право займатися всіма "ремеслами та мистецтвами", орендувати землі для ведення госп-ва. Скасовувалися закони, які вимагали від євреїв носити чорні лапсердаки і капелюхи. За правління імп. Йосифа II були ліквідовані обмеження в реліг. правах іудеїв: толерантний патент або "едикт терпимості" 1789 певною мірою сприяв зрівнянню в сусп. правах євреїв з ін. громадянами. Водночас у Львові євреї могли проживати лише в районі колиш. гетто та на деяких навколишніх вулицях. Поза гетто мали право оселятися тільки багаті євреї та ті євреї, які мали вищу освіту. Намагаючись ліквідувати відокремленість єврейс. громад, імп. Йосиф II видав 7 серп. 1785 указ про ліквідацію автономії кагалів. Указом від 18 лют. 1788 єврейс. юнаки підлягали призову на військ. службу.

За часів імператорів Леопольда II та Франца (до 1806 – герм. імп. під іменем Франц II, від 1804 – імп. Австрії під іменем Франц I) уряд знову запровадив низку дискримінаціних заходів щодо євреїв: обмежувалися права на свободу віросповідання, євреям не виділяли земельних ділянок, було встановлено заборону на торгівлю аптекарським крамом, службу в міськ. адміністраціях і шкільних відомствах, суд. органах, а також на працю в цехах і гільдіях, заборонено видання та імпорт кабалістичної та хасидської літ.

1846 кількість єврейс. нас. в Галичині становила 335 тис. осіб. 1869 в Зх. Галичині мешкало 147 356 євреїв, у Східній Галичині – 428 077, 1900 – відповідно 192 371 та 618 751. Заг. частка сільс. та міськ. євреїв щодо всього нас. сіл та міст склала в Сх. Галичині відповідно 12,9 % та 38,7 %. На поч. 20 ст. у чотирьох комітатах Закарпатської України (Березький, Мармароський, Ужанський, Угочанський) проживало 128,8 тис. євреїв, 15 % від заг. кількості нас.

Конституційні зміни 1867 в імперії Габсбургів (див. Конституції Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії) скасували обмеження для єврейства. В трав. 1873 активісти з "Шомер Ісраель" заснували Центральний виборчий к-т галицьких євреїв і, виступаючи єдиним блоком з представниками укр. громадськості на виборах до австрійс. парламенту (рейхсрату) та місц. органів влади, провели в парламент 5 депутатів. Галицькі сіоністи не висували чітких політ. вимог. Їхньою гол. метою була боротьба за збереження єврейс. ідентичності національної та утворення єврейс. держави в Палестині. В програмі заснованої 1893 Єврейс. нац. партії Галичини знайшли відображення 2 тенденції: захист політ., соціальних та екон. інтересів євреїв у Галичині та створення єврейс. д-ви в Палестині. Вплив сіоністів істотно посилився з 2-ї пол. 90-х рр. 19 ст. після виходу книги віденського журналіста Т.Герцля "Єврейська держава". На виборах 1907 сіоністи провели в австрійс. парламент 4-х депутатів, які утворили єдиний парламентський клуб. Попри значні успіхи ідеї сіонізму, однак, не стали домінуючим рухом серед єврейства, як і їхня протилежність – ідеї асиміляторства. Значною перешкодою асиміляторству стала належність більшості галицьких євреїв до хасидизму.

У 90-х рр. 19 ст. у Львові, Дрогобичі, Стрию постали єврейс. робітн. гуртки соціаліст. спрямування. У Львові 1891 був заснований робітн. союз "Яд Хазака", в Кракові, Перемишлі (нині м. Пшемисль; обидва в Польщі) та Станіславі (нині м. Івано-Франківськ) 1896 – "Брідерлехкайт". Ці союзи вважали себе частинами Галицької соціал-демократичної партії.

Хоча відносини євреїв з українцями в Австро-Угорщині також не були дружніми, все ж кривавих сутичок між ними на кшталт тих, що мали місце в Рос. імперії, тут не було. Характерною особливістю життя євреїв у Сх. Галичині було те, що багато хто з них мешкав на селі й послуговувався укр. мовою як рідною. Проте переважна більшість галицького єврейства мешкала в містах і була зорієнтована на польс. к-ру.

Соціально-екон. негаразди в Галичині на зламі 19 і 20 ст. спричинили масову еміграцію євреїв: лише до США протягом 1890–1900 емігрувало майже 100 тис. осіб, у 1900–07 – понад 125 тис.

Євреї в роки Першої світової війни. Істотний вплив на долю єврейства Росії та Австро-Угорщини справила Перша світова війна. На початку війни єврейс. громади обох країн активно підтримали патріотичні гасла своїх урядів. У Росії на шпальтах єврейської преси з'явилися статті войовничо-патріотичного змісту, в синагогах проводилися богослужіння про дарування перемоги рос. зброї: в Одесі в синагозі кантор і хор виконали гімн "Боже, Царя храни!" та "Славься", після чого відбулася маніфестація євреїв вулицями міста. За роки війни бл. 400 тис. євреїв були мобілізовані до рос. армії. Чимало з них відзначилися в боях й отримали нагороди (2500 євреїв стали георгієвськими кавалерами; див. Державні нагороди Росії 1698–1917). Асимільована й германізована єврейс. еліта Габсбургської монархії підтримала австро-угор. владу – почасти тому, що ворогом Австро-Угорщини була "антисемітська Росія", частково й через те, що активна позиція у війні обіцяла єврейс. громаді повне й остаточне визнання в "двуєдиній" монархії. Загалом форму австро-угор. армії одягли бл. 300 тис. євреїв, за виявлені мужність і звитягу 76 з них отримали вищу нагороду Австро-Угорщини – Золоту медаль за хоробрість, 22 – орден Залізної корони 3-го класу, бл. 25 тис. стали в період війни офіцерами, а 25 дослужилися до генеральських зірок.

Однак I світ. війна не виправдала жодних сподівань євреїв на позитивні зміни, натомість принесла їм чимало горя та страждань. У Росії, особливо після поразок армії на фронті протягом 1-ї пол. 1915, стало виразно проглядати посилення антиєврейс. настроїв. Євреїв почали звинувачувати в "шпигунстві на користь Німеччини", в "революційному розкладанні армії"; посилилася антисемітська агітація у пресі, водночас друкування повідомлень про героїзм євреїв на фронтах заборонялося цензурою; в самій армії поширювалися відверто антиєврейс. накази та розпорядження на кшталт надісланого влітку 1915 Гол. управлінням Генштабу "Переліку питань про ставлення євреїв до сучасної війни", що його належало використовувати командуванню частин для збирання інформації про "всю шкідливість перебування євреїв" у збройних силах. Просякнуті духом ворожості та упередження питання анкети – "Випадки недоброзичного ставлення до наших солдатів-неєвреїв і на загал до наших частин", "Випадки шкідливого впливу негативних моральних сторін солдатів-євреїв на інших солдатів частини", "Характерні випадки кволості та меншої витривалості, виявлені під час бойових дій", "Випадки участі місцевого єврейського населення в шпигунстві" й таке ін. – наперед визначали характер відповідей. Схожі процеси відбувалися і в Австро-Угорщині, де мусувалися стереотипні звинувачення євреїв у боягузтві, зрадництві, нагріванні рук на війні, й де, так само як у Росії, влада нічого не робила, щоб захистити сусп-во від проявів антисемітизму.

Бойові дії, що їх вели ворогуючі сторони, стали справжнім нещастям для цивільного єврейс. нас., яке проживало в прифронтових місцевостях. Численними погромами – знущаннями та вбивствами нас., нищенням синагог – супроводжувався вступ рос. військ до Сх. Галичини та Буковини після перемоги в Галицькій битві 1914. Іще однією сумної реалією війни стало масове біженство та примусове виселення євреїв. Після відступу австро-угор. армії біженці-євреї тікали до Угорщини, Чехії, Моравії, Верхньої Австрії. У свою чергу, рос. військ. командування під приводом захисту тилу від "потенційно ворожих елементів" депортувало євреїв у віддалені від фронту губернії Російської імперії – Нижегородську, Пензенську, Єнісейську.

Війна практично зруйнувала традиційний спосіб життя єврейства, посиливши в ньому, з одного боку, асиміляційні процеси, а з ін. – нац. рухи. Радикалізація міжетнічних взаємин в умовах війни, масові погроми, що їх пережило єврейство, об'єктивно сприяли посиленню серед євреїв сіоністських та ліворадикальних, соціаліст. настроїв.

Роки революції та громадянської війни. В ході Лютневої революції 1917 було повалено рос. самодержавство. Тимчасовий уряд скасував усі антисемітські закони царського уряду. Євреям були надані рівні громадян., політ. та нац. права з ін. народами Росії. Революція дала потужний поштовх розвиткові єврейс. політ., сусп. й культ. життя. Тисячі т-в, клубів, гуртків, що утворювалися по всій країні, сприяли відродженню єврейс. мови, історії та к-ри. Єврейс. політ. орг-ції та партії вийшли з підпілля. Сотні політкаторжан-євреїв повернулися із заслання. В містечках проходили вибори до єврейс. громад. органів. По всіх фронтах прокотилася хвиля мітингів і зібрань євреїв-військовиків, почалося їхнє об'єднання в спілки. Важливою подією стало утворення в Києві Спілки євреїв-воїнів Київ. військ. округу. Єврейс. партії політичні виявили активність і щодо представництва в укр. органах влади, вони, однак, виступали проти руйнації цілісності Росії, оскільки це призвело б до розриву тісних зв'язків між єврейс. громадами, що опинилися б по різні боки державних кордонів.

До складу Малої ради (див. Комітет Української Центральної Ради) увійшло 16 представників від єврейс. орг-цій і партій, а в Українській Центральній Раді євреям було відведено 50 місць. У складі Генерального секретаріату Української Центральної Ради було створено ген. секретарство з міжнац. справ, де передбачалася посада товариша (заст.) ген. секретаря з міжнац. справ з єврейс. питань. Після проголошення Української Народної Республіки в листоп. 1917 статус товаришів ген. секретаря з міжнац. справ було підвищено до рівня повноправних ген. секретарів. Пізніше було утворено ген. секретарство (згодом – мін-во) єврейс. справ, на чолі якого став М.Зільберфарб. У Раді народних міністрів Української Народної Республіки пра-цювали також такі єврейс. діячі, як С.Гольдельман, А.Марголін, М.Рафес та ін.

Ліберальні закони Тимчасового уряду, а також прогресивна нац. політика УЦР сприяли розвиткові єврейс. культури на укр. землях. На поч. 1918 в Києві було утворено Т-во сприяння розвиткові єврейс. к-ри (Культурліга). Яскравим свідченням плідної укр.-єврейс. співпраці стало прийняття УЦР 22(09) січ. 1918 Закону Української Народної Республіки про національно-персональну автономію, що за своїм лібералізмом був безпрецедентним у модерному законодавстві. Однак відмова єврейських партій в УЦР підтримати IV Універсал УЦР про держ. незалежність України (див. Універсали Української Центральної Ради) стала причиною погіршення укр.-єврейс. стосунків.

Після гетьманського перевороту 1918 всі законодавчі "соціалістичні експерименти" УЦР, в т. ч. Закон про нац.-персональну автономію, були скасовані. Тим часом єврейс. політ. партіям вдалося завершити роботу з підготовки виборів до Єврейс. тимчасового парламенту. 24–26 (11–13) серп. 1918 у Києві члени громад. рад обрали Єврейс. нац. секретаріат (Ваад Гапоель га-Леумі) – верховний виконавчий орган Тимчасових нац. зборів євреїв України. Із 125 членів Тимчасових нац. зборів 67 представляли сіоністів, 23 – Бунд, 12 – Фарейнігте, 4 – Фолькспартай, 19 – ін. політ. сили. За підсумками виборів були створені Малі нац. збори з 25 членів на пропорційній основі та коаліційний секретаріат. Певними здобутками було позначене в цей період єврейс. культ. життя: 9 черв. (27 трав.) 1918 засновано Єврейський народний університет.

За умов громадянської війни в Україні 1917–1921 єврейство було представлене в усіх політ. таборах, що виборювали владу в Україні: чимало єврейс. громад. і політ. діячів виявили прагнення до тісної співпраці з укр. владою (у складі Директорії УНР активно діяло Мін-во єврейс. справ), водночас частина зрусифікованої єврейс. інтелігенції підтримувала білий рух, євреї-анархісти (див. Анархізм) були серед ідеологів махновського руху (див. Н.Махно): П.Аршинов, В.Волін (Ейхенбаум), М.Черняк, Л.Зіньковський (Льова Задов), А.Буданов та ін. Помітною була відносна частка євреїв в органах рад. влади та верхівці РКП(б). Так, у нац. складі найвищої парт. еліти РКП(б) 1917–19 частка євреїв була другою після росіян (відповідно 44,4 % та 27,8 %). Загальновідомими в країні стали імена таких вождів революції, як Л.Троцький, Я.Свердлов, Г.Зінов'єв, М.Урицький та ін.

Ще 1 лют. (19 січ.) 1918 з метою впливу на єврейс. бідноту РНК РСФРР створила Комісаріат у єврейс. нац. справах (Єврейс. комісаріат, Євком), який мав статус відділу в керованому Й.Сталіним Наркоматі в справах національностей. Єврейс. комісаріат, очолюваний більшовиком С.Диманштейном, провадив доволі активну роботу з пропаганди ідей більшовизму серед євреїв і боровся з антисемітизмом. На початку лип. 1918 Євком скликав з'їзд представників усіх єврейс. громад. На ньому було обрано Центр. бюро з координації роботи всіх єврейс. орг-цій у країні. Значною мірою ця робота зводилася до закриття й ліквідації громад, культ. та госп. єврейс. орг-цій, що не були підконтрольними більшовикам. У черв. 1918 з метою поширення серед єврейс. нас. рідною мовою (ідиш) комуніст. ідеології (див. Комунізм) та залучення євреїв до "соціалістичного будівництва" почалося створення єврейс. комуніст. секцій у РКП(б). Щодо єврейс. політ. еліти в Україні, то наприкінці громадян. війни на бік переможців перейшла значна частина євреїв з єврейс. соціаліст. партій – недавніх союзників УЦР. В УСРР в трав. 1919 було утворено окрему Єврейс. комуніст. спілку (Комфарбанд) на основі Комбунду та ін. груп Бунду, а також Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії, до кер-ва якої увійшли М.Рафес, А.Мережин, А.Чемериський та ін. В черв. 1919, згідно з рішенням 2-ї конф. Євсекцій, Комфарбанд було ліквідовано, а в лип. 1920 його рештки влилися до КП(б)У (див. також Єврейські секції КП(б)У). Попри це багато євреїв лишалися байдужими до більшовицької справи. 1918–19 відсоток євреїв у Червоній армії (див. Радянська армія) був незначним, а 1920, коли були проведені масові мобілізації, він ледь досяг 1,3 % при загальній кількості євреїв у складі нас. всіх рад. республік – 4 %.

Тим часом громадян. війна обернулася жахливою трагедією для єврейс. громади України. Приналежність частини євреїв до того чи ін. ворогуючого табору, проголошення єврейс. громадами нейтралітету не рятували від погромів. За приблизними даними, протягом 1917 – поч. 1921 в 524 населених пунктах України різними військовими угрупованнями було вчинено 1236 погромів, внаслідок чого загинуло від 30 до 60 тис. осіб. Жах і руйнування спричинили також масове біженство серед євреїв. В деяких місцях погромникам намагалися протистояти стихійно створювані загони єврейської самооборони. Єврейс. представники в урядах УНР, РСФРР та УСРР ініціювали благодійну допомогу євреям, що постраждали від погромів. Значну роль у цьому відіграли Всеукр. єврейс. громад. к-т допомоги євреям, які постраждали від погромів (Всеукрєвгромадком), а пізніше – Амер. єврейс. об'єднаний розподільчий к-т (Джойнт).

Євреї у міжвоєнній УСРР– УРСР. Дії більшовиків, спрямовані на викорінення з свідомості людей релігії, зокрема іудаїзму, "червоний терор" проти "буржуїв", у т. ч. й дрібних власників (серед яких було чимало євреїв), запровадження "воєнного комунізму", ліквідація багатопартійності – не лише не сприяли нормалізації життя єврейс. громад, а навпаки – руйнували його. Багато євреїв вирішило якнайшвидше покинути підпорядковану більшовикам тер. Протягом 1920–21 з УСРР виїхало за кордон бл. 200 тис. євреїв. Кількість біженців була б ще більшою, якби з ініціативи Гол. бюро євсекцій при ЦК РКП(б) рад. уряд не вжив адм. заходів для гальмування еміграційного потоку.

У роки голоду 1921–1923 років в УСРР єврейство землеробських колоній та дрібних містечок України так само постраждало, як і представники ін. нацменшин. Значну допомогу голодуючим євреям, а також не євреям надав Джойнт.

Згідно з даними Всеукр. перепису нас. 1926 на терені УСРР мешкало більше 1,5 млн євреїв (1 574 391 осіб), що становило 5,4 % заг. кількості нас. республіки. Переважна більшість (74,4 %) проживала в містах, меншість (22,6 %) – у сільс. місцевості. За умов нової економічної політики відбулося певне оздоровлення екон. життя єврейс. громад. В містечках розвивалося кустарне вир-во. Від 1922 по 1934 більше ніж у 3,5 раза зросла чисельність євреїв-хліборобів, що стало наслідком реалізації держ. програми аграризації єврейства. Для створення єврейс. колоній протягом 1925–26 було виділено бл. 109 тис. десятин землі в пд. регіонах України й 58,4 тис. десятин у Криму. Протягом 1920-х рр. було створено 162 нові єврейс. колонії в Запорізькій окрузі, Криворізькій окрузі, Маріупольській окрузі, Мелітопольській окрузі, Одеській окрузі, Херсонській окрузі. Кер-во переселенням євреїв здійснював К-т із землевпорядкування єврейс. трудящих. Екон. допомогу надавали Агро-Джойнт, Єврейське колонізаційне т-во, Т-во землевпорядкування єврейських трудящих та ін. орг-ції. 28 берез. 1928 Президія ЦВК СРСР ухвалила виділити для заселення євреями район річок Біра та Біджан (обидві – прит. Амура; див. Біробіджанський проект). Упродовж 1928–33 з України та Білорусії до Біробіджану (нині адм. центр. Єврейс. а. о., РФ) прибули понад 20 тис. євреїв, проте більше половини з них згодом повернулися на місця попереднього проживання.

Проголошення ХII з'їздом РКП(б) (17–25 квіт. 1923) курсу на коренізацію (див. Коренізації політика) започаткувало проведення в СРСР нац. реформи, яка передбачала залучення представників корінної національності до органів держ. управління, створення мережі освіт. закладів, установ науки і к-ри, газет і журналів, розвиток книговидавничої справи нац. мовами тощо. В УСРР коренізація набула насамперед форми українізації політики. Поряд із цим відповідні заходи проводилися й серед національних меншин України, в т. ч. євреїв. Пристосування держ. апарату до обслуговування єврейс. спільноти передбачалося шляхом утворення в компартійних і рад. органах республіки нац. структурних підрозділів. З поч. 1920-х рр. офіц. робота серед євреїв України зосереджувалася в Гол. бюро євсекцій ЦК КП(б)У та відповідних бюро євсекцій губернських к-тів КП(б)У. Існувало також Центр. єврейс. бюро при Наркомосі УСРР, єврейс. бюро або інспекції при губернських, містечкових та повітових відділах нар. освіти. В квіт. 1924 розпочала діяльність Центральна комісія в справах національних меншин при ВУЦВК (ЦКНМ), у штаті якої передбачалося утворення єврейс. секції. Дещо пізніше під-розділи ЦКНМ при ВУЦВК були створені при окружних і районних виконкомах. Водночас при містечкових радах (переважно у фінансових, земельних відділах та ін.) діяли єврейс. "національні столи". Функціонували єврейс. суд. камери, єврейс. підрайони міліції. В контексті адм.-тер. реформи тривало створення нац. сільс., містечкових рад. 1925 в УСРР налічувалося 19 єврейс. сільс. і стільки ж містечкових рад, 1929 – відповідно 92 і 66. 1927 на Херсонщині було створено Калініндорфський єврейс. нац. р-н, 1929 на Запоріжжі постав Новозлатопольський, а 1930 – Сталіндорфський єврейс. нац. р-н (див. Національні райони УСРР). До 1931 нац. районуванням в УСРР було охоплено 250 тис. євреїв – 14,2 % їх заг. кількості. У Кримській Автономній Соціалістичній Радянській Республіці (РСФРР) було сформовано два єврейс. нац. р-ни – Фрайдорфський (1931) і Лариндорфський (1935). Створення єврейс. нац. підрозділів у держ. органах УСРР і Криму сприяло поліпшенню задоволення культ. і госп. потреб єврейства. Однак ці держ. структури так і не стали (і не могли стати) повноцінними представницькими органами широких мас єврейс. нас., оскільки формувалися за умов диктатури правлячої комуніст. партії, а отже виступали провідниками саме її інтересів.

Гол. знаряддям "комунізації" укр. єврейства за доби коренізації продовжували залишатися євсекції. Під їхнім постійним прицілом перебували реліг.-культ. інституції, які століттями регулювали соціальне й духовне життя єврейства. Значна увага приділялася також витісненню з широкого вжитку івриту як "реакційно-клерикальної мови". Навіюванню нових комуніст. цінностей сприяла нова єврейс. освіта, установи якої перебували у віданні Наркомосу УСРР. 1928/29 навч. р. в 475 єврейс. школах УСРР навчалося 70,5 тис. дітей, у 39 школах змішаного типу – 11,5 тис. У 1931 в УСРР діяло 3 пед., 5 с.-г., 20 індустріальних єврейс. технікумів. Абсолютна більшість єврейс. трудових шкіл існувала в місцях компактного проживання єврейства. Там, де єврейс. сім'ї мешкали некомпактно, нац. школи або ж взагалі не створювалися, або ж існували в дуже незначній кількості. Це сприяло мовній асиміляції єврейства. Разом із тим у серед. 1920-х рр. 38 тис. єврейс. дітей УСРР взагалі не відвідували держ. школи, віддаючи перевагу навчанню в підпільних хедерах.

За умов коренізації певних успіхів досягла видавнича справа. Випуском літ. мовою ідиш спочатку опікувалося кооп. вид-во Культурліги, пізніше – Державне видавництво України та Всеукр. філія Центр. вид-ва народів СРСР. 1930 мовою ідиш видано 419 найменувань книг і періодичних видань заг. накладом 2,6 млн прим.

Сповненим ідейного протиборства було єврейс. наук. життя. Так, хоча діяльність Гебраїстичної історико-археографічної комісії при ВУАН (кер. – гебраїст І.Галант) була досить плідною (зібрання унікальної колекції документальних матеріалів з історії та к-ри євреїв України за 1519–1919, видання наук. збірників), проте ставлення Гол. бюро євсекцій ЦК КП(б)У до комісії було негативним. Тому з його ініціативи 1926 було засновано Каф-ру єврейс. к-ри, зусиллями кер-ва якої Гебраїстична історико-археогр. комісія 1929 була ліквідована. В складі самої каф-ри протягом 1920–поч. 1930-х рр. працювали талановиті науковці, зокрема: Н.Штіф – знавець єврейс. мови та літ. 15–18 ст. мовою ідиш, І.Співак – лінгвіст, С.Боровий – історик.

Протягом 1920-х рр. тривало становлення молодих пролетарських письменників і поетів, сповнених рішучої готовності "служити пером" більшовицькій владі (І.Фефер, І.Кіпніс, Н.Лур'є та ін.). Поряд з ними все ще творили "ідейно нестійкі" літератори, які намагалися дистанціюватися від політики. Когорту цих останніх наприкінці 1920-х рр. поповнили єврейс. поети і письменники – Д.Бергельсон, Д.Гофштейн, Л.Квітко, П.Маркіш, Дер Ністер та ін., котрі повернулися з еміграції. В міру посилення репресивного тиску більшовицької влади ідейний вододіл між "пролетарськими" та "ідейно нестійкими" письменниками та поетами ставав дедалі більш умовним. Поетична зб. Д.Гофштейна "Радість нового буття", видрукувана трагічного 1933, стала сумним символом цього.

Рад. влада вживала цілеспрямованих заходів для централізації єврейс. театральної справи та встановлення політ. контролю над театральним репертуаром. Заборона єврейс. "буржуазно-клерикальних" постановок і натомість нав'язування "героїко-революційної" та атеїстичної тематики спричинили згортання діяльності одних єврейс. театральних колективів та зміну ідейного обличчя ін. 1925 в Харкові на базі ліквідованої театральної студії Культурліги постав Харків. держ. єврейс. театр, першою постановкою якого стала антиреліг. п'єса Е.Лойтера "Пурим-Шпиль". У наступні роки держ. єврейс. театри було засновано також у Києві (1928), Одесі (1933). Натомість створений у Києві 1922 стаціонарний єврейс. театр "Кунст-Вінкл" ("Куточок мистецтва") 1928 перетворився з стаціонарного на пересувний, а 1931 припинив своє існування. 1929 був ств. Київський державний єврейський театр, який 1934 об'єднався з Харків. держ. єврейс. театром, що переїхав до Києва.

Подібні процеси відбувалися в худож.-мистецькому житті. Після встановлення рад. влади чимало талановитих єврейс. художників виїхали за кордон. Ті митці, які залишилися в СРСР або повернулися з еміграції під впливом успіхів коренізації (І.Рабинович, О.Тишлер, Т.Фраєрман, Й.Чайков, Н.Шифрин), були, врешті-решт, змушені пристосовуватися до існуючих реалій – ідеологічних обмежень і визнання лише тих творів, у яких у райдужних тонах змальовувалися успіхи соціалізму. Щоправда, у 1920-ті рр. соціалістичний реалізм (див. Реалізм) у СРСР ще не був єдиним напрямом рад. мист-ва, і тому єврейс. художники мали можливість зображати дійсні картини традиційного життя єврейс. містечок.

Політика влади, націлена на руйнацію єврейс. традиції, викликала опір частини єврейс. спільноти. Несприйняття цієї політики проявлялося в триваючому наростанні еміграційних настроїв: 1925 певною лібералізацією еміграційної політики рад. влади поспішили скористатися 35 тис. укр. євреїв, наступного року про своє прагнення виїхати до США, країн Зх. Європи та Палестини заявили ще 60 тис. євреїв. Мала місце в цей період і нелегальна еміграція. Опозиційність владі виразно проявлялася й у наполегливих спробах частини єврейства, особливо містечкового, зберегти вірність реліг.-культ. традиціям. До кін. 1920-х рр. кількість синагог у радянській Україні все ще залишалася значною (станом на 1926 – 1034). Традиційно високим був і духовний авторитет рабинів. Активно працював створений на укр. терені 1922 К-т рабинів СРСР (Ваад раббаней СССР), засн. і кер. якого був ребе з Любавичів Й.Шнеєрсон. Знаковою подією в житті єврейс. реліг. громад стало проведення 1926 з'їзду рабинів у Коростені. Учасники зібрання обговорювали питання про порушення свободи совісті в СРСР та необхідність рішучої протидії антиреліг. пропаганді.

Найвиразнішим свідченням протидії найбільш активної частини єврейства радянізації стало існування впродовж 1920-х рр. в СРСР і, зокрема, в УСРР розгалуженої мережі підпільних осередків сіоністських політ. партій та молодіжних орг-цій. Формально єдиною легально діючою опозицією протягом 1920-х рр. залишалася Єврейс. комуніст. партія Поалей Ціон, під кер-вом якої (до злиття з Рос. комуніст. спілкою молоді в січ. 1923; див. Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді) діяла Єврейська комуністична спілка молоді. Через заборони та переслідуваня сіоністські партії були змушені перейти на нелегальне становище, проте не тільки зберегли, а й суттєво збільшили свою популярність серед широких верств єврейства. Це стосувалося, зокрема, осередків Сіоністської трудової партії та Соціаліст. сіоністської партії, що постали (1920) після розколу орг-ції Цеїре Ціон. У тісному контакті з сіоністськими політ. партіями діяли в Україні й численні сіоністські молодіжні рухи та орг-ції –"Маккабі", Гашомер гацоїр, "Гехолуц" та ін. Наприкінці 1925 на обліку Державного політичного управління УСРР перебував 7601 член сіоністських політ. партій, а кількість дійсних членів сіоністських орг-цій обраховувалася спецорганами в 30 тис. осіб. Восени 1924 по містах і містечках України прокотилася хвиля масових арештів активістів сіоністського руху. Завершенням розгрому цього руху стала офіц. заборона 1928 діяльності Поалей Ціон. Згортання непу, форсована індустріалізація, примусова колективізація сільського господарства та як наслідок цього – голодомор 1932–1933 в УСРР не обійшли єврейс. спільноти: попри відновлення на терені УСРР 1932–33 діяльності Агро-Джойнту помітна частина містечкового єврейства розділила трагічну долю укр. селян.

1930-ті рр. пройшли під знаком перманентного терору. В роки т. зв. антиреліг. п'ятирічки більшість синагог в Україні припинила свою діяльність, значна частина рабинів та ін. служителів культу були репресовані. Відійшла в минуле практика нац. районування, різко скоротилися кількість назв і наклади літ. та періодичних видань мовою ідиш. Єврейс. навч. заклади поступово були перетворені на звичайні, змішаного типу: 1939 ²/3 єврейс. дітей уже навчалися в рос., а третина – в укр. школах. Чимало євреїв – держ., компарт., військ. діячів, бундівців, сіоністів та пересічних громадян, запідозрених у потенційній нелояльності до комуніст. влади, було репресовано. Загалом у міжвоєн. період в Україні за політ. мотивами засуджено 264 тис. євреїв, ще 87 тис. проходили в кримінальних справах. 70 тис. дорослих і 35 900 дітей – членів сімей засуджених євреїв – "ворогів народу" – були вислані за межі України. Характерною рисою сусп. життя в СРСР 2-ї пол. 1930-х рр. стала прихована "боротьба" сталінського кер-ва проти "єврейського засилля" – поступове обмеження чисельності євреїв у складі органів держ. та парт. влади, силових структурах. За таких умов серед частини єврейства посилювалися асиміляційні настрої.

Євреї західноукраїнських земель у міжвоєнний період. Восени 1918 західноукр. землі перетворилися на об'єкт міжнац. змагань. За таких обставин єврейс. нац. ради, які утворилися в багатьох містах, презентували осібний політ. курс. К-т громад. безпеки, який утворився 1 листоп. 1918 у Львові, закликав євреїв до нейтралітету в польс.-укр. протиборстві (див. Листопадова національно-демократична революція в Галичині 1918).

Єврейс. нац. рада Буковини (утворена 14 жовт. 1918, складалася з представників Сіоністської партії, Буковинської соціал-демократ. партії та Єврейс. нац. партії) висловилася за дотримання нейтралітету в назріваючому укр.-румун. протиборстві. На поч. листоп., коли в Чернівцях виник вакуум влади, представники єврейс. громадськості намагалися виступити посередниками між претендентами на владу в регіоні. 11 листоп. румун. війська оволоділи Буковиною Північною. За цих умов євреї ухилилися від участі в Ген. конгресі Буковини, на якому було ухвалено з'єднати край із Румунією.

Ставлення євреїв Сх. Галичини до Західноукраїнської Народної Республіки почало змінюватися після 22 листоп. 1918, коли антисемітські елементи з-посеред поляків вчинили у Львові кривавий єврейс. погром. Серед єврейс. політиків почав формуватися проукр. табір. Його лідером став І.Вальдман, якого згодом, ухвалою диктатора ЗУНР Є.Петрушевича, було призначено уповноваженим у справах єврейс. нас. Сх. Галичини. Законодавство ЗУНР аж ніяк не обмежувало повноту громадян. та нац. прав для євреїв. В серед. лют. 1919 за євреями, як і за ін. нац. меншинами, визнано право на шкільництво рідною мовою та використання рідної мови в зносинах з держ. владою. Постановою секретаріату освіти і віросповідань від 26 берез. 1919 було надано дозвіл на вивчення в середніх навч. закладах єврейс. мови та історії. Євреям, пропорційно до їхньої чисельності, було гарантовано 27 місць у Сеймі ЗУНР, депутати мали обиратися в 5-ти нац. єврейс. виборчих округах. 5 квіт. 1919 був створений Єврейс. децернат (представництво) з метою захисту інтересів єврейс. нас. У складі Української Галицької армії під час українсько-польської війни 1918–1919 діяв Жидівський курінь Української Галицької армії.

Унаслідок низки воєн. та дипломатичних поразок укр. державницьких сил західноукр. землі були розділені між Румунією, Чехословаччиною та Польщею. Євреї змушені були шукати можливості інтегруватися в ці д-ви.

Такі пошуки виявилися складними. В Румунії, зокрема, зводилися штучні перешкоди на шляху набуття євреями громадянства. В груд. 1918 було ухвалено закон про "індивідуальну натуралізацію" євреїв, які мешкали на новоприєднаних землях (тобто – у Буковині та Бессарабії). Згідно з цим законом для здобуття громадянства кожен єврей в індивідуальному порядку мав звертатися до суд. інстанцій.

Чисельність євреїв та їхній відсоток від заг. кількості нас. в різних регіонах Західної України були різними. 1921 на тер. сучасних Львівської області, Рівненської області, Волинської області, Івано-Франківської області та Тернопільської області проживало 657 тис. євреїв. На Буковині разом із Хотинщиною 1924 мешкало 128 тис. євреїв, а в Закарпатті на початку 1930-х рр. – понад 80 тис. Найчисельнішою єврейс. громадою була львів., тут кількість євреїв у 1921 становила 77 тис. (у 1939 ця громада налічувала до 110 тис. осіб) У відсотковому відношенні (до всього загалу нас. міста) найбільше євреїв мешкало у Чернівцях. У Львові євреї складали 33 % заг. чисельності жителів міста, у Чернівцях – 37,8 % (42,5 тис. осіб).

Більшість євреїв проживала в провінційних містах і містечках. У деяких містечках вони складали найбільшу нац. групу й істотно впливали на їхнє життя.
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Особливості демографічних процесів єврейської національної меншини в Україні

Повідомлення АннА »

Продовження
Традиційно найпотужніші єврейс. партії вели активну боротьбу за право репрезентувати єврейс. громадськість у законодавчих органах. Інколи єврейс. партії діяли спільно з представниками ін. націй, зокрема, євреї співпрацювали з укр. громадськістю у виборчих кампаніях до законодавчих органів Польщі, Румунії та Чехословаччини (так було, напр., 1922 та 1928 на укр. землях, за винятком Галичини, що входили до складу Польщі).

Спроби євреїв досягти сепаратних домовленостей з владою, як це мало місце 1925 в Польщі, призводили до конфліктів з українцями. Погіршення укр.-єврейс. взаємин у Зх. Україні 1924–26 спричинили: процес над С.Штайгером – єврейс. студентом, якого було помилково запідозрено в замаху на польс. урядовця, скоєному укр. націоналістами (див. Українська військова організація); укладання єврейс. парламентарями сепаратних домовленостей з владою, що звело нанівець творення єдиного політ. табору нац. меншин у країні; процес над убивцею С.Петлюри в Парижі (Франція).

У повсякденному житті більшість євреїв говорила мовою ідиш, проте чимало євреїв активно оволодівали і держ. мовами. Зокрема, багато євреїв Закарпаття віддало перевагу угор. або чеській мовам. З серед. 1920-х рр. євреї на укр. землях, що увійшли до складу Польщі, а до 1917 були під владою Рос. імперії, масово почали оволодівати польс. мовою.

Характерною ознакою єврейс. сусп.-політ. життя стали симпатії нас. до сіоністської ідеології. Окрім сіоністських партій, активно діяли Єврейс. нац. фонд (Керен каємет) та Фонд для розбудови Палестини (Керен гайєсод), що провадили практичну діяльність щодо колонізації євреями Палестини. В багатьох містах і містечках діяли молодіжні сіоністські орг-ції, що готували євреїв до виїзду в Палестину, напр., орг-ція Гехолуц (Піонер). Прагнення прилучитися до нац. державотворення спонукало євреїв залишити місця постійного проживання та виїхати до Палестини.

Протягом 1919–23 євреї, які залишили західноукр. землі, заснували в Палестині с.-г. кібуци (добровільні спілки). Ті, хто переїхав до Палестини 1924–28, оселилися здебільшого в містах. 1929–39 з західноукр. регіону до Палестини виїхало понад 23 тис. євреїв. Однак Палестина не була єдиним напрямом єврейс. еміграції. Чимало євреїв виїжджали до Європи та США. Однією з інституцій, яка надавала їм практичну допомогу в цьому, було Єврейс. центр. еміграційне т-во в Польщі. Протягом 1925–31 його допомогою на Волині скористалися понад 10 тис. осіб.
Аналогічні еміграційні процеси відбувалися і в ін. регіонах. У міжвоєн. період рідні місця залишило бл. 10 % євреїв Закарпаття. Зменшилася й чисельність євреїв Буковини (зі 128 тис. у 1924 до 93 тис. у 1930). Чинники єврейс. еміграції були різними: з одного боку, бажання прилучитися до нац. єврейс. державотворення, з ін. – бідність, економічна конкуренція, що велася неекономічними методами, та прояви антисемітизму в місцях проживання.

Деякі політ. сили вимагали позбавити євреїв громадян. прав та змусити їх до еміграції, зокрема, цього домагалася Румун. нац. ліга християн. оборони. Такі само вимоги були популярними й серед польс. політикуму. Заклики щодо обмеження кількості євреїв в ун-тах лунали як у Польщі, так і в Румунії. Ареною антиєврейс. виступів стала Львів. політехніка. 1935 у ній, а 1937 й у Львів. ун-ті (нині Львівський національний університет) було запроваджено т. зв. лавкове гетто – на лекціях євреї мали сидіти окремо (зазвичай на останніх лавах) від студентів ін. національностей.

Євреї в роки Другої світової війни. На початку Другої світової війни до складу СРСР були приєднані Зх. Україна (див. Радянсько-німецькі договори 1939, Радянсько-польська війна 1939), Бессарабія та Пн. Буковина. Тут на той час проживало бл. 1 млн євреїв. Перші ж кроки рад. влади на цих землях спричинили зростання антисемітських настроїв серед місц. нас., зокрема, через різке збільшення частки євреїв у владних структурах усіх рівнів як у зв'язку з тим, що серед кадрів, надісланих зі сх. для парт. та рад. роботи, в органи НКВС, суд, прокуратуру тощо, було досить багато євреїв, так і через активну позицію місц. єврейства, т. зв. висуванців, які разом з українцями почали заступати місця, звільнені представниками польс. та румун. владної еліти.

Однак і серед репресованих новою владою також було чимало євреїв – представників "ворожих класів". Масовій депортації було піддано 65 тис. євреїв – біженців із Польщі, які відмовилися прийняти рад. громадянство. Впровадження на приєднаних тер. рад. влади призвело до руйнації традиційного способу життя єврейства. З метою збереження єврейс. к-ри і релігії виникла ціла мережа єврейс. підпільних орг-цій та таємних груп. Найбільш активними серед них були різноманітні молодіжні сіоністські орг-ції, зокрема Бетар. Чимало з членів цих груп так само, як і представники лівих єврейських партій, напр. Бунду, було заарештовано та знищено органами НКВС УРСР при відступі рад. влади влітку 1941 в тюрмах Львова, Добромиля, Стрия, Самбора, Золочева, Луцька, Дубна й ін. міст та містечок – серед тогочасних жертв рад. терору, які були закатовані органами НКВС, кількість євреїв сягала 10 %.

За умов гітлерівської окупації в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 переважна більшість євреїв західноукр. регіонів зазнала тотального знищення. На загал жертвами голокосту стали майже 1,6 млн євреїв України. У Бабиному Яру в Києві лише за два дні у верес. 1941 гітлерівці вбили бл. 34 тис. євреїв.

Ставлення місц. нас. до гітлерівської політики щодо євреїв було неоднозначним: від виразного осуду до безпосередньої участі в екзекуціях. У перші дні гітлерівської окупації антиєврейські погроми відбулися в десятках міст і містечок Зх. України, під час них загинули тисячі осіб, а укр. місц. поліція нерідко використовувалася німцями для пошуку, охорони арештованих та знищення євреїв. Водночас частина українців брала участь у рятуванні євреїв: в Галичині за допомогу євреям гітлерівці стратили 126 осіб. Активну участь у рятуванні євреїв брали священики Української греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А.Шептицьким, який особисто переховував у келіях собору святого Юра 15 дорослих євреїв і 150 дітей. Митрополит А.Шептицький був єдиним з церк. ієрархів, хто наважився на відкритий виступ проти гітлерівської політики геноциду проти євреїв: у лют. 1942 він написав листа до рейхсфюрера СС Г.Гіммлера з протестом проти винищення євреїв та використання в "єврейських акціях" укр. поліції.

Однією з активних форм опору євреїв гітлерівському геноциду на тер. України були повстання в гетто та таборах смерті. Влітку–восени 1942 озброєні виступи євреїв відбулися у гетто в містах Мізоч, Луцьк, Кременець. Найбільш підготовленим було повстання 22 верес. 1942 в гетто м-ка Тучин. Повстанці підпалили гетто, перерізали дріт і висадили браму. Цим скористалися бл. 2 тис. в'язнів, які втекли до лісу. Самостійні єврейс. загони виникли на Волині восени 1942. Це були загони й групи під кер-вом О.Абугова, М.Місюри, Г.Розенблата, М.Корчева, Е.Бакальчука, М.Конищука (Крука), М.Гендельмана та ін. У складі рад. партизан. з'єднань і загонів, що діяли в Україні (див. Партизанський рух в Україні в роки Другої світової війни), налічувалося бл. 3 тис. євреїв, 306 з них були висунуті на командирські посади різного рангу, 26 командували партизан. загонами і з'єднаннями України. Чимало євреїв служили й у лавах Української повстанської армії, причому не лише як мед. персонал, ремісники з виготовлення та ремонтування зброї, але і як рядові бійці.

У складі Червоної армії воювало кілька сотень тисяч євреїв. Внаслідок втрат, що євреї понесли під час голокосту, їхня частка в складі рад. ЗС була нижчою за їхню частку в заг. кількості нас. СРСР. Напр., у військ. частинах, що звільняли Україну від вермахту, євреї складали від 0,6 до 1,1 %. Водночас відсоток офіцерів серед євреїв, які воювали в складі ЗС СРСР, був найвищим серед аналогічних показників ін. рад. народів. Так, зокрема, у складі 287-ї стрілец. д-зії на квіт. 1944 було 66 євреїв-військовослужбовців, з них 36 офіцерів і 5 сержантів; в 309-й стрілец. д-зії – з 36 – 22 офіцери. За відсотковими показниками євреям належала першість серед нагороджених орденами і медалями. 157 євреям було присвоєне звання Героя Радянського Союзу (72 з них були уродженцями України).

В армії євреї здебільшого обіймали такі військ. посади як лікарі, інженери, політпрацівники, військ. журналісти. Напр., серед редакторів фронтових, окружних і армійських газет на кін. 1943 вони посідали друге після росіян місце.

Активно працювали євреї в рад. тилу, куди їх було евакуйовано з укр. земель (у кордонах 1939) бл. 700 тис. осіб (див. Евакуаційні заходи урядів УРСР і СРСР на території УРСР в роки Великої вітчизняної війни СРСР 1941–1945).

Сталінська політика щодо євреїв під час II світ. війни відзначалася бівалентністю. З одного боку, Й.Сталін продовжив розпочатий наприкінці 1930-х рр. процес усунення євреїв із владних структур (такі дії пояснювалися також ідеологічною війною з гітлерівцями, які активно й не без успіху обігрували у своїй пропаганді фактор "жидо-більшовизму"). З ін. – він активно використовував єврейс. фактор у зовн. політиці з метою отримання матеріальної допомоги від єврейс. громад з країн антигітлерівської коаліції (див. Єврейський антифашиський комітет).

Наслідки II світ. війни виявилися для євреїв України непоправно тяжкими, особливо в демографічному плані. К-ра штетлів – "ідишкайт", яка почала руйнуватися ще під час I світ. війни, зникла майже остаточно. Бл. 100 тис. євреїв не повернулися додому з евакуації, мова ідиш втратила більшість своїх носіїв.

Євреї УРСР в післявоєнні часи. Перші повоєн. роки позначилися досить високою міграційною активністю єврейс. нас. України. Більшість із тих, кому пощастило евакуюватися 1941 в сх. регіони СРСР, намагалися повернутися до рідних місць. Реевакуація ускладнювалася, однак, штучними перепонами, які вчиняла влада, а також спалахами в окремих містах УРСР антисемітизму, аж до погромів, як це сталося в Києві у верес. 1945. Причиною останнього, серед ін., була й найгостріша житлова криза.

Чимало євреїв виїхали з СРСР до ін. країн. Згідно з угодою між Польським комітетом національного визволення й урядом УРСР з України могли переселятися до Польщі громадяни польс. та єврейс. національності, які до 17 верес. 1939 були польс. громадянами.

У період від 10 жовт. 1944 до 15 верес. 1946 р. 30 408 євреїв перетнули укр.-польс. кордон. 1945–46 понад 20 тис. євреїв залишили Чернівецьку область, виїхавши до Румунії.

Після утворення Держави Ізраїль (1948) та початку проведення нею політики, орієнтованої на США, становище євреїв у СРСР значно погіршилося. Після розпуску Єврейс. антифашист. к-ту почалися репресії проти єврейс. інтелігенції. Найбільших обертів вони набули під час кампаній проти "безрідних космополітів" та в "справі лікарів". 28 січ. 1949 газ. "Правда" опублікувала статтю "Про одну антипатріотичну групу театральних критиків", що поклала початок кампанії по боротьбі з "безрідним космополітизмом" (див. Кампанія боротьби з "космополітизмом" 1949–1953). Під "космополітами" однозначно розуміли євреїв, яких звинувачували в нелояльності до Рад. Союзу. В УРСР було ліквідовано єдиний єврейс. наук. заклад (утворений 1936 на базі ліквідованого в тому ж році Київ. ін-ту єврейс. к-ри) – Єврейської історії і культури кабінет при АН УРСР. Незмінний кер. кабінету чл.-кор. АН УРСР І.Співак був репресований і помер у в'язниці. 1952 були також ув'язнені та страчені єврейс. укр. письменники Л.Квітко і І.Фефер, їх було звинувачено в тому, що вони начебто планували відірвати Крим від СРСР за допомогою світ. єврейства. Справа лікарів – "убивць у білих халатах" – почалася 13 січ. 1953 зі статті в газ. "Правда", в якій розповідалося про "жахливу змову", в якій немов брали участь багато відомих кремлівських лікарів. Помилковими діагнозами та неправильними методами лікування вони начебто намагалися прибрати тих, хто посідав у країні ключові політ. та військ. посади. "Більшість членів терористичної групи, – писала "Правда”, – були пов'язані з міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією "Джойнт”". Тільки смерть Й.Сталіна в березні 1953 врятувала радянське єврейство від чергової хвилі масового терору.

Період "хрущовської відлиги" (див. М.Хрущов) істотно не позначився на розширенні прав і свобод рад. єврейства, скоріше навпаки. Від 1957 в СРСР починається масований наступ на синагогу – єдиний легальний інститут єврейс. життя в повоєн. період. На поч. 1960-х рр. був штучно ініційований процес скорочення кількості легально діючих іудейських реліг. громад. За кілька років припинили свою діяльність 28 синагог із 41, що були зареєстровані станом на 1959.

УРСР в ті часи не лише перетворилася в "зону випаленої зем-лі" щодо наук., реліг. та культ. єврейс. життя, а й стала відігравати роль певного ідеологічного центру по боротьбі з сіонізмом. Тут продукувалася численна "наукова" літ. на кшталт сумно-звісної "Сіонізм без прикрас" Т.Кичка.

Все це призвело до еміграції євреїв з УРСР. 1959 в УРСР мешкало до 840 тис. євреїв (1,3 % від заг. числа нас. республіки), 1970 – 776 тис. осіб (1,6 %), 1979 – 632 тис. (1,3 %), а 1989 – 486 тис. (0,9 %). 1979 емігранти з України створили в Ізраїлі Громад. к-т за укр.-єврейс. співробітництво, який 1981 був перетворений у Т-во єврейс.-укр. зв'язків під кер-вом Я.Сусленського.

Статистичні дані з розподілу євреїв за соціальними групами були на той час такими: робітники складали від 34 до 38 %, службовці – від 61 до 65 %; чисельність євреїв – мешканців села – була незначною – від 0,6 до 0,4 %. Рівень освіти серед євреїв був досить високим: 1989 серед працюючих 45 % осіб мали вищу освіту, 30 % – спец. середню, 17 % – неповну середню. Виразною тенденцією в житті укр. єврейства стала в цей період асиміляція, передусім мовна. Так, якщо 1897 мовою ідиш послуговувалися 97 % евреїв, то 1959 її вважали рідною лише 17 % євреїв УРСР, а 1989 – 7,1 %. Своєю рідною мовою більшість євреїв вважали рос.: 1959 – 80,0 %, 1989 – 90,6 %.

Єврейс. нац. рух у СРСР набув певних орг. форм з поч. 1970-х рр. Найбільш поширеними й впливовими в ньому стали течії "еміграційників" і "культурників". Перші здебільшого ставили вимоги реалізації прав євреїв на еміграцію, другі вбачали своєю осн. метою проведення заходів, спрямованих на розвиток єврейс. мови і к-ри, організацію єврейс. вищої та середньої нац. освіти, створення мережі культ. закладів, поширення іудейських реліг. громад. Важливу роль у постанні та розвитку руху "культурників" відіграв єврейс. "самвидав".

У піднесенні активності "еміграційників" виняткове значення відіграли "відмовники" – група громадян, яким через об'єктивні, а здебільшого суб'єктивні причини було відмовлено у виїзді з СРСР. Кількість "відмовників" на рубежі 1960–70-х рр. зростала пропорційно кількості поданих заяв на виїзд. Якщо 1968 було відмовлено в праві на еміграцію 28 євреям, то 1969 – 1079, 1970 – 1439. Наприкінці 1970-х рр. кількість відхилених заяв уже становила по областях УРСР від 30 до 60 % заг. числа порушених клопотань. Форми протесту "відмовників" проти триваючих утисків з боку рад. властей були різноманітними: мітинги, демонстрації, ін. публічні акції, які, як правило, знаходили широкий резонанс і в СРСР, і за кордоном.

Відновленню істор. правди щодо єврейс. народу служили заходи по увічненню пам'яті євреїв, які стали жертвами геноциду в роки II світ. війни – насамперед у Бабиному Яру. Мітинги пам'яті проводилися тут з ініціативи активістів єврейс. нац. руху з 2-ї пол. 1960-х рр. 29 верес. 1966 з нагоди 25-ї річниці початку масових розстрілів у Бабиному Яру відбувся мітинг, який зібрав понад 500 учасників-євреїв та не-євреїв. На мітингу виступили Б.Антоненко-Давидович, В.Некрасов, І.Дзюба (текст промови останнього було незабаром оприлюднено на Заході). Збереженню істор. пам'яті євреїв сприяло функціонування в деяких населених пунктах УРСР (Києві, Харкові, Одесі, ін. культ. центрах) ульпанів – курсів, гуртків з вивчення мови іврит. Ульпани постійно перебували під опікою КДБ, а їх організатори зазнавали утисків і переслідувань.

У 1-й пол. 1980-х рр., у період гострої конфронтації між СРСР і США (див. також "Холодна війна"), масову еміграцію євреїв було припинено.

Протягом 1950–1980-х рр. єврейс. нац. рух, який перебував в опозиції (див. Дисидентські (опозиційні) рухи 1960–1980-х років в Україні) до існуючих владних структур, частково спирався на підтримку ін. опозиційних до влади сил (зокрема, укр. дисиденти І.Дзюба, С.Караванський, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, П.Григоренко активно співпрацювали в цей період з єврейс. дисидентами А.Вудкою, Є.Кузнецовим, О.Шифриним, І.Жигель та ін.) та міжнар. громадськості.

У 2-й пол. 1980-х рр., з початком перебудови, в обласних центрах УРСР почали засновуватися культ.-просвітницькі єв-рейс. т-ва та ін. самодіяльні єврейс. орг-ції. Одним із перших виникло Т-во ім. Шолом-Алейхема у Львові. В жовт. 1988 було засноване Київ. міське т-во єврейс. к-ри, яке згодом стало респ. Започатковувалися єврейс. преса та видавнича діяльність єврейс. товариств. У русі за нац. незалежність України брала участь і єврейс. інтелігенція, чимало євреїв приєдналося до Народного руху України. На поч. 1990-х рр. в Україні відкрилися перші держ. єврейс. школи та б-ки. Почали створюватися театральні колективи, з'явилися перші орг-ції соціального захисту. 1991 на держ. рівні було відзначено 50-річчя трагедії Бабиного Яру. Жалобні заходи підвели риску під тривалим замовчуванням рад. владою правди про трагедію. В черв. 1991 в Києві була проведена міжнар. конференція "Проблеми українсько-єврейських відносин", що започаткувала на укр. землі конструктивний діалог науковців та громадськості щодо спільних трагічних сторінок історії двох народів.

Євреї в незалежній Україні. Згідно.з даними Всеукр. перепису нас. 2001 чисельність єврейс. громади в країні становить 103,6 тис. осіб (0,2 % заг. кількості нас. д-ви). В Україні активно діють єврейс. громад., культ.-освіт. та благодійні орг-ції, що входять до складу двох осн. об'єднань – Єврейс. конфедерації України та Загальноукр. єврейс. к-ту. Відроджується єврейс. реліг. і нац.-культ. життя. В серед. 1990-х рр. в Україні діяло понад 40 реліг. громад, 24 синагоги, 15 єврейс. дитячих та 70 недільних шкіл, 11 дитячих садків, 8 єшив, 70 ульпанів. Від 1992 діє Міжнар. Соломонів ун-т. Дослідження в царині єврейс. історії та к-ри здійснюються від єврейс. історії к-ри Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, а також єврейс. громадськими орг-ціями Києва, Запоріжжя, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Харкова та ін. Започатковано новий напрям у вивченні юдаїки – україноюдаїка (М.Феллер, М.Москвич).
Гриневич Л.В., Гриневич В.А.

Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: Особливості демографічних процесів єврейської національної меншини в Україні

Повідомлення kbg_dnepr »

Андрій Бородій. Розвиток єврейського господарства на орендованих і приватновласницьких землях Правобережжя (1882–1914 рр.) .....112

// Український історичний збірник. – К.: Інститут історії України НАН України, 2014. – Вип. 17.
https://www.academia.edu/38979347/%D0%A ... card=title
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: Особливості демографічних процесів єврейської національної меншини в Україні

Повідомлення kbg_dnepr »

Доценко Віктор
РАДЯНСЬКА ПРОГРАМА ПЕРЕСЕЛЕННЯЄВРЕЇВ НА ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ ТА КРИМУ 1920-ті – 1930-ті рр. - с. 120-134

Костенко Антон, Мовшович Сергій
ХЕРСОНСЬКА МУЗЕЙНА ЮДАЇКА:ЛАПІДАРНІ ПАМ’ЯТКИ - с. 223-233

Міграції в історії і етнічних процесах України. Одеські етнографічні читання : Збірка наукових праць: наукове видання / За редакцією В. Г. Кушніра. – Одеса : Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, 2017. –398 с.

https://www.academia.edu/35135749/%D0%8 ... view-paper
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Відповісти

Повернутись до “Євреї”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 6 гостей