Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Польське питання

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3249
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 3217 раз.
Подякували: 1466 раз.
Стать: Жінка

Польське питання

Повідомлення D_i_V_a » 22 липня 2016, 21:12

Думки про "польське коріння" ніколи не турбували мою свідомість. Про прізвище що дісталося при народженні (Дідковська) було відомо що воно "польське", але таких "поляків" було пів школи, пів класу, половина робочого коллективу і не тільки у мене, у нас всіх.
Може з половиною я і загнула, але одна третина населення України все-таки й досі має такі прізвища.
То, у моїй родині ніхто про це НІКОЛИ не говорив, а от почала копать коріння... і... пан Даніель Бовуа (французький історик, що досліджує питання шляхти) був перший, хто почав мене настирливо переконувати ;) , що мої предки ХІХ століття, що належали до дрібної декласованої шляхти були... польською шляхтою...

Тема створена для обговорення польського спадку в сьогоднішній Україні
Пошук предків: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Аватар користувача
 
Повідомлень: 1342
З нами з: 05 червня 2016, 18:36
Звідки: Вінниця
Подякував (-ла): 725 раз.
Подякували: 1828 раз.
Стать: Чоловік

Re: Польське питання

Повідомлення al_mol » 23 липня 2016, 11:21

Традиция создания фамилий пришла к славянам из Западной Европы в XIV веке и сначала утвердилась в Польше, где фамилии дворян стали образовываться от названия их земельных владений при помощи суффикса -ский/-цкий, ставшего своеобразной эмблемой шляхты.
В течение XV-XVI века эта традиция вместе с моделью образования фамилий получила распространение на территории современных Украины и Белоруссии, а также в России, где первыми их носителями также стали представители знати, получившие свои семейные именования по названиям владений (например, Вяземский).
В XIX веке много фамилий на -ский появилось в среде русского духовенства. Значительную группу представляют фамилии, образованные от названий церквей и церковных праздников: Успенский, Богоявленский, Рождественский. Ряд фамилий образован из русских фамилий путем перевода их основ на латинский язык: Бобров – Касторский, Скворцов – Стурницкий, Песков – Аренский. С подобными же переводами основ фамилий на греческий язык встречаемся в случаях: Хлебников – Артоболевский, Холмский – Лофицкий, Крестовский – Ставровский. Многие фамилии придумывались специально для лиц, обучавшихся в духовных училищах. Так, например, руководство Московской духовной академии сменило в 1838 году фамилию учащемуся Пьянкову на Собриевский от латинского sobrius – трезвый, трезвенник.
Фамилии на -ский сосуществуют параллельно со многими фамилиями на -ов, -ин, -овый: Орлов – Орловский, Надеждин – Надеждинский, Михайлов – Михайловский и т.д.
Бытует мысль, что фамилии на -ский – это в основном польские фамилии. Действительно, наибольшее распространение эти фамилии получили у поляков, однако они известны всем славянам: болгарам – Лавский, Чаковский, сербам и хорватам – Зринский, Мушинский, чехам – Коменский, белорусам – Кастарвицкий, россиянам – Белинский, украинцам – Розумовский. Поэтому нет никаких оснований считать их польскими.
При этом если в Польше суффикс -ский/-цкий утвердился как типичный польский фамильный суффикс, то в России, Украине и в Белоруссии в силу «благородства» своего звучания он стал широко использоваться для «улучшения» обычной фамилии.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские

Дослідження родоводу на замовлення - Podoliya@i.ua

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3249
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 3217 раз.
Подякували: 1466 раз.
Стать: Жінка

Re: Польське питання

Повідомлення D_i_V_a » 23 липня 2016, 17:35

D_i_V_a написав:...Тема створена для обговорення польського спадку в сьогоднішній Україні
Думаю, що буде доцільно одразу на початку теми сказать, що це тема не про національну особливість, не про політично-етнічні питання, а про дивовижний світ дослідження родоводу... коли рухаючись в глиб століть віднаходиш несподіванки про які вже ні хто з родичів не знає і не здогадується... якими би старими вони не були...

Колись у бесіді з батьком він сказав наступне - Ти знаєш, поляки завжди були не надійні... зрадники...
Коли відкопалось його, а також і моє шляхетне коріння, то стало зрозуміло, що ця думка не була спадком родинним, вона була нав'язана ззовні тим устроєм в якому він жив.
У Польщі мій батько ніколи не був, особисто з поляками не стикався, звідки йому про це знати? Коли я потрапила у Польщу вперше, то подиву не було кінця і краю - ми ж такі схожі... ми і поляки такі схожі... польська мова з українською має більше похожого ніж українська і російська... у нас майже однакова кухня... у нас навить однаковий гоноровий менталітет...

Сьогодні я вже маю думку, може вона і не правильна, хто зна, що ті люди яких у історичній науці називають "польська шляхта" не були всі поголовно етнічними поляками. Що якби корона Речі Посполитої свого часу не перейшла з Литви до Польщі, а історія пройшла би такий самий путь як вона пройшла, то їх би сьогодні називали "Литовська шляхта"... :D
Пошук предків: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Аватар користувача
 
Повідомлень: 264
З нами з: 28 грудня 2016, 22:30
Подякував (-ла): 108 раз.
Подякували: 176 раз.
Стать: Жінка

Re: Польське питання

Повідомлення viapolka » 20 січня 2017, 20:46

Польский адрес календарь 1924 года
http://bc.wbp.lodz.pl/Content/47364/Kal ... 4a_cz2.pdf
Осецкий, Орловский, Юзефович, Бега, Каеткин, Олексов, Князев, Патратий, Фредлов, Туревская

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3249
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 3217 раз.
Подякували: 1466 раз.
Стать: Жінка

Re: Польське питання

Повідомлення D_i_V_a » 20 січня 2017, 20:54

viapolka написав:Польский адрес календарь 1924 года
Адрес-календарі виготовлялися зазвичай для міст. Цей адрес-календар для міста ЛОДЗЬ...
А-а-а, так це виявляється прототипи пізніших телефонних довідників та в той час мабуть були такі по всій европі...
Цікаво...
Пошук предків: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Аватар користувача
 
Повідомлень: 264
З нами з: 28 грудня 2016, 22:30
Подякував (-ла): 108 раз.
Подякували: 176 раз.
Стать: Жінка

Re: Польське питання

Повідомлення viapolka » 21 січня 2017, 00:27

D_i_V_a написав:
viapolka написав:Польский адрес календарь 1924 года
Адрес-календарі виготовлялися зазвичай для міст. Цей адрес-календар для міста ЛОДЗЬ...
А-а-а, так це виявляється прототипи пізніших телефонних довідників та в той час мабуть були такі по всій европі...
Цікаво...

Я пролистала и не поняла для какого именно региона. Жалко было терять линк, такие вещи как-то попадаются так, что потом сам при желании не найдешь :D
Осецкий, Орловский, Юзефович, Бега, Каеткин, Олексов, Князев, Патратий, Фредлов, Туревская

Аватар користувача
 
Повідомлень: 1342
З нами з: 05 червня 2016, 18:36
Звідки: Вінниця
Подякував (-ла): 725 раз.
Подякували: 1828 раз.
Стать: Чоловік

Re: Польське питання

Повідомлення al_mol » 21 січня 2017, 09:55

D_i_V_a написав:
viapolka написав:Польский адрес календарь 1924 года
Адрес-календарі виготовлялися зазвичай для міст. Цей адрес-календар для міста ЛОДЗЬ...
А-а-а, так це виявляється прототипи пізніших телефонних довідників та в той час мабуть були такі по всій европі...
Цікаво...
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские

Дослідження родоводу на замовлення - Podoliya@i.ua

Аватар користувача
 
Повідомлень: 2187
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1408 раз.
Подякували: 517 раз.
Стать: Жінка

Re: Польське питання

Повідомлення АннА » 26 січня 2017, 18:20

ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ.
Поляки (самоназва Polacy) – народ (етнос), що належить до західнослов'ян. підгрупи слов'ян. мовної групи. У давньорус. і староукр. писемних пам'ятках відомі як "ляхи", мешканці "Лядської (Ляської) землі". В 10–11 ст., коли сформувалися Польс. і Давньорус. д-ви, навряд чи існувала чітка територіальна межа між поляками і русинами. Не існувало і мовного бар'єру між носіями давньопольс. і давньорус. діалектів. Перший відомий випадок поселення "ляхів" на теренах сучасної України стався 1031, коли київ. кн. Ярослав Мудрий "посадив" захоплених у поході на Польщу бранців у Пороссі. Представники Рюриковичів і Пястів укладали численні міждинастичні шлюби, завдяки чому у столицях рус. князівств з'являлися поляки у складі почтів польс. князівень. Рус. міста відвідували поляки-купці і катол. місіонери (найвідоміший з них – Гіацинт (Яцек) Одровонж, який наприкінці 1220-х – на поч. 1230-х рр. заснував у Києві і Галичі (давньому) домініканські монастирі).

Літ.: Флоря Б.Н. У истоков религиозного раскола славянского мира (XIII в.). СПб., 2004

Д.Я. Вортман

Внаслідок династичної кризи у Галицько-Волинському князівстві та смерті його останнього володаря Юрія II Болеслава Тройденовича, частина території князівства з центром у Львові (Галицька Русь) протягом 1340-х рр. перейшла під владу польс. короля Казимира III. Із утвердженням його як верховного володаря у Галицькій Русі починається поставлення на уряди старост (королів. намісників) переважно вихідців з польс. етнічних територій. Запровадження 1434 польс. права і утворення Руського воєводства і Подільського воєводства підтвердили практику, коли воєводами, каштелянами і старостами ставали етнічні поляки або вихідці з неукр. етнічних територій. Серед привілейованої верстви кількість поляків поступово збільшувалася за рахунок як прибульців, так і місцевих зем'ян-шляхтичів, які змінювали політичну орієнтацію. Загалом у цей час поляками у політично-правному значенні називали усіх представників шляхетської верстви. У містах кількість поляків збільшувалася завдяки прибуттю нових членів міських спільнот з інших польс. міст, а також поступовій полонізації нім. міщан, що виразно видно у Львові 16 ст. Катол. церк. структури на укр. землях у 14–16 ст. формувалися за рахунок переважно вихідців з польс. етнічних земель, що у свою чергу призвело до формування стійкого стереотипу католик = поляк.

На відміну від строкатих шляхетської корпорації та міщанського середовища Руського, Подільського та Белзького воєводств, у Волинському, Київському та Брацлавському воєводствах ці соціальні групу були моноетнічними. Після Люблінської унії 1569 і приєднання їх до складу Польського Королівства спостерігається значне збільшення етнічно польської шляхти та почасти і міщан на цих територіях.

Починаючи з поч. 16 ст. польс. мова поступово входить у діловодство на укр. землях (насамперед це стосується листування). У воєводствах, що увійшли до складу Польського королівства внаслідок Люблінської унії, вона у 17 ст. стала осн. мовою діловодства.

Літ.: Litwin H. Naplyw szlachty polskiej na Ukrainie 1569–1648. Warszawa, 2000.

В.М. Михайловський

Принципово нова сторінка в історії проживання поляків на укр. теренах розпочалась із серед. 17 ст., із вибухом на Подніпров'ї козац. повстання, що невдовзі охопило більшу частину укр. земель, трансформувавшись у масовий визвол. рух укр. народу (Національна революція 1648–1676). У ході розгортання визвол. руху, що відбувалося під гаслами ліквідації соціального, реліг. і нац. гніту, саме поляки ("ляхи") сприймалися як гол. ворог повсталого народу, хоча, важливо зауважити, світ "ляхів" часто-густо маркувався не за етнічними, а соціальними ознаками, отож до нього звично зараховували й укр. панів, навіть безвідносно до їхньої конфесійної належності – як римо-католиків, так і православних. Зважаючи на таке сприйняття "ляхів", у ході нац. революції 1648–76 польс. населення, рятуючись від погромів, було змушене масово залишати укр. терени, що потрапили в епіцентр соціального катаклізму. Значними були й жертви серед польського населення, особливо впродовж літа 1648, коли відбувалися процеси руйнації органів старої влади та погромів шляхетських маєтностей. У наступні роки в ході підготовки Зборівського договору Криму з Польщею 1649 та Гадяцького договору 1658 робилися спроби замирення сторін на базі компромісу, який би був обопільно прийнятним. Проте гострі суперечності, насамперед у сфері соціальних відносин та майнових прав на землю, завадили їх реалізації. Водночас приклади характерного для воєнного часу насильства, що проявлялось як з боку козац. військ і повсталих селян, так і коронних військ і шляхетського ополчення Речі Посполитої, поглиблювали конфліктне сприйняття українцями поляків і навпаки – поляками українців. Особливо болісними для укр. сторони стали згадки про жертви під Берестечком улітку 1651, винищення військами Речі Посполитої спільно з крим. військами Брацлавщини наприкінці 1654 – на поч. 1655, репресії коронних військ під орудою С.Чарнецького проти повсталих селян і міщан Київщини в серед. 1660-х рр. Для польського населення, крім погромів повсталими селянами та міщанами кінця 1640-х рр., украй важкими стали згадки про знищення коронних військ у Батозькій битві 1652.

Польсько-рос. примирення, реалізоване в постановах Андрусівського договору (перемир'я) 1667 та "Вічного миру" 1686, а також результати польсько-турец. суперництва за укр. землі, втілені в Карловицькій мирній угоді 1699, створили міжнародно-правове підґрунтя для закріплення Правобережної України у складі Речі Посполитої, а відтак – і повернення на правобережні терени коронної адміністрації, шляхти та їхніх адміністраторів. Підтримка правосл. населенням визвол. змагань козацтва, а також використання кер-вом Рос. д-ви проблеми міжконфесійного протистояння при реалізації своїх політ. цілей та здійснення тиску на владу Речі Посполитої істотно поглиблювали протистояння православних і католиків, котрі в Україні переважно асоціювалися з польс. населенням. Разом із тим кер-во Речі Посполитої за таких умов упродовж усього 18 ст. всіляко заохочувало прилучення правосл. парафій до унійної церкви, не протидіяло місц. урядникам і шляхті в їхніх утисках правосл. церкви. Крім того, зазначені чинники спровокували масове покатоличення й ополячення укр. шляхти, а це ще більше загострювало нац. взаємини, переносячи на них негативне сприйняття широкими верствами укр. сусп-ва соціального гніту шляхти та магнатів, які відтепер винятково асоціювалися з польс. світом.

Видання польським королем Станіславом-Августом Понятовським у лютому 1768 під тиском уряду Катерини II трактату про рівні права католиків, православних та протестантів спровокувало збройний виступ в Україні радикально налаштованої польс. шляхти (Барська конфедерація 1768), котра, захищаючи виняткові права Римо-катол. церкви, відверто зневажала та переслідувала прибічників правосл. церкви. А це, у свою чергу, зумовило широке розгортання гайдамацького руху та вибух найбільш масового в історії 18 ст. соціального катаклізму – Коліївщини, де тісно переплелися соціальні та міжконфесійні складові, які органічно екстраполювалися на сферу взаємин укр. населення з поляками. Наслідком цього стали жорстокі погроми повстанцями польс. та єврейс. населення, котре переважно служило в маєтностях польс. шляхти. Не відзначалася толерантністю й супротивна сторона під час погамування нар. виступу, вдаючись до надзвичайно жорстоких каральних акцій.

У процесі розбудови укр. нації впродовж 19 ст. українсько-польс. антагонізм як у часи визвол. змагань козацтва, так і кривавих ексцесів кінця 1760-х рр., став важливим елементом формування нац. міфу та націотворення загалом.

Літ.: Rawita-Gawroński F. Kozaczyzna ukrainna w Rzeczypospolitej Polskiej do końca XVIII wieku. Warszawa, 1924; Serczyk W.A. Koliscczyzna. Kraków, 1968; Sysyn F.E. History, Culture and Nation: An Examination of Seventeenth-Century Ukrainian History Writing. В кн.: The Millenium Series by the Ukrainian Studies Fund.Cambridge,Massachusetts, 1988; Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного (антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр.). К., 1989; Смолій В.А. Деякі дискусійні питання історії Коліївщини 1768 р. "УІЖ", 1993, № 10; Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утворенні модерної нації. "УІЖ", 1995, № 4; Mironowicz A. Prawosławie i unia za panowania Jana Kazimierza.Białystok, 1996; Serczyk W.A. Na płonącej Ukrainie: Dzieje Kozaczyzny 1648–1651. Warszawa, 1998; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). К., 1999; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: Стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665. К., 2001; Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах, 1648–1714 рр. К., 2003; Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. К., 2005; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. К., 2005.

В.М. Горобець

Поділи Речі Посполитої спонукали до боротьби патріотичні сили, які намагалися врятувати д-ву й припинити поділи польс. території. У відповідь на політику Торговицької конфедерації почалося повстання на чолі з Т.Косцюшком, військ. і політ. діячем, який брав участь у війні за незалежність США. Проголошений ним у Кракові 24 березня 1794 Акт повстання підтримала правобережна шляхта, зокрема волинська. Після його придушення Смоленська слідча комісія в політ. справах з'ясувала участь кожного і в активних учасників конфіскувала маєтки або наклала на них секвестр, розпочавши в такий спосіб розправу з польс. антирос. рухами.

Опинившись у складі Рос. імперії, анексована Правобережна Україна стала центром формування нової політ. польс. к-ри. Князь А.-Є.Чарторийський скористався наближеним становищем до рос. імп. Олександра I і вплинув на нього, аби забезпечити тут розвиток польс. шкільництва та освіти. Очолюваний ним Віленський навч. округ поширював просвітництво на Правобережжя шляхом відкриття середніх шкіл із польс. мовою викладання, доступних для шляхетських дітей, в яких ті виховувалися в дусі польс. патріотизму. Його помічник і візитатор, поміщик із Київської губернії Т.Чацький, культивуючи меценатство, разом із Г.Коллонтаєм заснували 1805 у Кременці на Волині ліцей, якому було надано статус вищого навч. закладу, і невдовзі той перетворився на провідний освітньо-культ. центр усього краю (див. Кременецький ліцей).

У ході Листопадового повстання 1830 (див. Польське повстання 1830–1831) за пропозицією члена новоутвореного уряду Й.Лелевеля сейм звернувся до населення Правобережжя із закликом підтримати виступ. Керівники у Варшаві хотіли залучити на свій бік селян і тому вимагали, щоб магнати й шляхта пообіцяли селянам продати частину землі, але ті на це не погодилися. На допомогу варшавським повстанцям виступили кілька загонів. У лютому 1831 в м. Бар відбувся з'їзд організацій, які заснували повстанський центр, керівниками повстання на Київщині – В.Тишкевича, на Волині – Я.Малиновського, на Поділлі – Я.Сулятицького. У Кам'янці-Подільському повстанням керував Союз вільних синів Поділля. Із Варшави на Волинь у квітні 1831 було послано кількатисячний загін польс. кавалерії ген. Ю.Дверницького, але вже наприкінці місяця той перейшов кордон з Австрією і здав зброю. Однак масового повстання підняти не вдалося, його не підтримали селяни, яким головнокомандуючий рос. військ генерал-фельдмаршал Ф.-Г. фон дер Остен-Сакен пообіцяв звільнення від поміщиків-поляків, в разі їх здачі рос. військовим. За таких обставин дії повсталих набули локального характеру і тривали два місяці. Полякам вдалося перемогти росіян під Боремелем (нині село Демидівського р-ну Рівнен. обл.) та в кількох дрібних сутичках. Армія ген. Ю.Дверницького у складі 4,7 тис. вояків, оточена рос. військами, склала зброю в с. Клебанівка (нині село Підволочиського р-ну Терноп. обл.). Партизан. загін О.Голинського на Поділлі також перейшов австрійський кордон і здався. Незначними були виступи польс. шляхти на Київщині, де повстанців очолив 80-річний генерал Б.Колиско, який хоча і сформував 11 кавалерійс. ескадронів, однак ті не виграли жодної битви з рос. військами. Поблизу м. Дашева на Поділлі вони зазнали поразки й припинили існування. Репресії в краї після повстання були жорстокішими, ніж у Царстві Польському. Почалося реформування структури польс. шляхти з наближенням до рос. зразка. Десятки тисяч її представників за підтримку повстання позбавляли привілейованого стану, переселяли в сх. і пд. губернії Росії та на Кавказ. Унаслідок політики декласації значна частина шляхти (340 тис. осіб) була позбавлена привілейованого стану і переведена до категорії однодвірців, державних селян і громадян. При її впровадженні було обмежене право губернських дворянських зборів підтверджувати шляхетне походження.

Після Листопадового повстання 1830 кн. А.-Є.Чарторийський очолив консервативно-аристократичний табір в еміграції й намагався залучити до боротьби проти Рос. імперії вихідців з України. Серед його близьких співробітників були Ф.Духінський і М.Чайковський, які передбачали створення в Наддніпрянській Україні козац. д-ви, щоб та перебувала у федеративних зв'язках із відновленою Польщею. Нова хвиля антирос. руху пов'язується з діяльністю польс. революц. групи "Молода Польща", що зосередилася у Швейцарії і відрядила одного зі своїх лідерів Ш.Конарського в Правобережну Україну для встановлення зв'язків зі шляхтою і селянством. Йому вдалося створити мережу конспіративних орг-цій у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці. Аби послабити політ. й екон. позиції шляхти, рос. верховна влада вдалася до організації генерал-губернаторської форми правління, яка поширювалася на три губернії краю – Київ. губ., Подільську губернію і Волинську губернію. Вона дозволяла виокремити ці території і здійснювати управління ними на основі законів, котрі були чинними лише в Південно-Західному краї. Використовуючи соціально-конфесійну ситуацію, генерал-губернатори здійснили потужний наступ на польс. землеволодіння, для чого при казенних палатах були утворені комісії у справах конфіскації маєтностей. Ними було конфісковано і передано у відання військ. мін-ва майже 56 тис. душ селян. Було також скасоване магдебурзьке право (1835). За домаганням генерал-губернатора Д.Бібікова із законодавчої практики витіснявся Литов. статут, який був замінений рос. зводом законів (1840), рос. мова стверджувалася як державна (1832) та навчальна, засновувалися російськомовні періодичні видання, витіснявся польс. театр.Інвентарні правила 1847–1848 обмежили владу поміщика над укр. селянином, дещо поліпшили його благополуччя і зробили спільником у боротьбі проти польс. засилля. На порушення Жалуваної грамоти дворянству 1785 запроваджено 1852 військову службу для 18-річних синів польс. поміщиків. У наступі на польс. освіту краю був закритий Кременецький ліцей і на його матеріальній базі, створеній доброчинництвом шляхти, заснований Ун-т св. Володимира в Києві з російськими мовою викладання і характером освіти (1834). Була заборонена діяльність парафіяльних катол. школок, які діяли в багатьох маєтках польс. власників, приватних пансіонів. Переслідувалася катол. церква, із ліквідацією землеволодінь, натомість, підтримувалася церква православна, якій передавалися костьоли та унійні храми.

Ліберальний курс політики рос. імп. Олександра II спричинив подання дворянськими зборами Подільської губ. адреси (1862) про приєднання її до Царства Польського. Під час Січневого повстання 1863 (див. Польське повстання 1863–1864) в трьох правобережних губерніях польська шляхта підтримала належним чином збройний виступ. Вона не відповіла на заклики Тимчасового уряду Варшави, однак польс. молодь активно підтримала патріотичні маніфестації напередодні повстання, які пройшли в містах і містечках Правобережжя (до 260-ти). Створювалися численні таємні патріотичні т-ва, гуртки, к-ти, які готували повстання. Гол. повстанська орг-ція "Провінційний комітет на Русі" проводила пропаганду та здійснювала підготовку до збройного виступу, готувала спільну платформу з Варшавським к-том для відновлення Польс. д-ви. Напередодні повстання влада, отримавши відомості про повстанські групи, провела арешти, переформувала військ. частини, мобілізувала священиків, аби ті роз'яснювали селянам фальшивість "золотих грамот". Сформовані повстанські бойові загони намагалися дати бій військ. гарнізонам у лісах біля Києва та в навколишніх повітах Київ. губ. У Подільській губ. виступів практично не відбулося, натомість у Волинській – вони прокотилися майже по всіх повітах завдяки оперативним діям Е.Ружицького, загін якого отримав кілька перемог у боях із військами, однак відступив на австрійс. територію. У придушенні Січневого повстання значну роль відіграло селянство, яке на заклик генерал-губернатора створювало сільс. озброєні варти, котрі розшукували повстанців, збройні склади та здавали їх рос. армії. Як наслідок, звільнення селян від кріпосної залежності в зх. губерніях відбулося з урахуванням цієї обставини. Швидшими темпами було здійснено перехід на викуп, викупну суму за наділи зменшено на 20 %, а самі сел. наділи збережено в розмірах 1847 зі збереженням права користуватися спільними землями.

Після придушення повстання слідчі комісії, створені в Житомирі, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Дубно, Немирові, Вінниці та Балті, конфірмували присуди 1840 особам. Як покарання за участь у повстанні рос. влада запровадила 10%-й річний податок із прибутків польс. маєтків, тоді як укр. і рос. поміщики сплачували в півтора раза менший. Конфіскація землі в учасників повстання продовжувалась до 1873, в результаті чого було відібрано 144 маєтки. Припинено у 1866 подання шляхтою документів на переведення у дворянський стан. Продовжилась політика декласації чиншової шляхти (300 тис. осіб), яку було позбавлено земельних наділів і яка стала базою формування міської і тех. інтелігенції.

Аби змусити польс. поміщиків продавати свої землі лише росіянам, їм було заборонено на основі указу від 10 грудня 1865 набувати нові землі будь-яким способом, крім прямої передачі у спадок. Натомість росіяни отримували значні пільги й цінову знижку при їх купівлі. 1884 здійснено ревізію орендних контрактів, унаслідок чого обмежено строк оренди до 12-ти років, застави до – 10-ти. 1891 Комітет міністрів Російської імперії заборонив власникам заповідати маєтки у повному складі одному з родичів, 1893 було заборонено успадковувати маєтності усім спадкоємцям, окрім подружжя та родичів по прямій лінії. Унаслідок чинності цих законів, що діяли до 1905, польс. землеволодіння було значно зменшене, але через затятий спротив, полюбовні угоди, здачу у фіктивну оренду, підкупи чиновників, родинні зв'язки рос. влада не досягла бажаного. Вжиті заходи не привели до витіснення польс. землевласників із Правобереж. України. На 1914 вони володіли майже половиною землі.

За правління Катерини II почалося усунення польс. шляхетства від місц. держ. служби шляхом обмеження його виборчих прав. Динаміку наступу сповільнив Павло I, який повернув виборчі права польс. шляхті та надав їх безземельному шляхетству. В часи Олександра I завдяки кн. А.-Є.Чарторийському поляки навіть займали посади губернаторів і віце-губернаторів. Новий виток наступу внаслідок Листопадового повстання 1830 призвів до позбавлення дворянських корпорацій права комплектувати держ. установи, і на виборні посади призначалися рос. чиновники. На держ. службу могли претендувати лише ті чиновники польс. походження, які мали 10-річний стаж військ. і статської служби. Обмеження польс. впливу здійснювалося у всіх сферах. Олександр II, сподіваючись на співпрацю з місц. елітою в проведенні Великих реформ, повернув полякам право обирати суддів та засідателів повітових судів (1855). Однак участь шляхти в Січневому повстанні 1863 призвела до закриття дворянських зборів, а також до позбавлення дворянства прав обіймати урядові посади в Пд.-Зх. краї. Реформи 1860–70-х рр. через нелояльність шляхти поширювалися в краї зі значним запізненням та обмеженням, пов'язаним із формуванням місц. органів на виборчій основі. На звільнені місця польс. чиновників і канцелярських службовців направлялися посадовці із внутр. рос. губерній, для яких значно збільшувалися розміри жалування, зберігалося пенсійне забезпечення з можливістю набувати землю на пільгових умовах. Здібних до управлінської діяльності та благонадійних поляків переводили на службу до внутр. губерній Рос. імперії. Усунення поляків від держ. служби посприяло тому, що вони активно зайнялися приватним підприємництвом, посіли впливові місця в бізнесі, банковій, аптечній, видавничій справі та адвокатській практиці. Привілейованість служби рос. чиновників було скасовано на поч. 20 ст.

Внаслідок надання політ. свобод 1905–07 переслідування польс. землеволодіння, к-ри й освіти припинилося, що спричинилося до соціального примирення, яке набуло особливого політ. забарвлення напередодні та під час Першої світової війни.

Дж.: Восстание поляков в Юго-Западной России в1863 г. К., 1863; Суспільно-політичний рух на Україні в 1856–1862 рр. К., 1963; Суспільно-політичний рух на Україні в 1863–1864 рр. К., 1964; Epsztein T. Polska własność ziemska na Ukrainie (gubernia Kijowska, Podolska i Wołyńska) w 1890 r. Warszawa, 2008.

Літ.: Драгоманов М.П. Евреи и поляки в Юго-Западном крае: По новым материалам для Юго-Западного края. "Вестник Европы", 1875, т. 4, кн. 7; Його ж. Историческая Польша и великорусская демократия. Женева, 1881; Франко І.Я. Русько-польська згода і українсько-польське братання. "ЛНВ", 1906, т. 33; Марахов Г.И. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. К., 1967; Kieniewicz S. Powstanie styczniowe. Warszawa, 1972; Кондрацький А.А. Поляки на Україні в Х–ХIХ ст. "УІЖ", 1991, № 12; Лісевич І.Т. Родом з України...: Польська національна меншина і культурне життя на Наддніпрянській Україні у другій половині ХIХ – на початку ХХ ст. К., 1995; Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863). К., 1996; Лісевич І.Т. Духовно спраглі (духовне життя польської національної меншини на Наддніпрянській Україні в 1864–1917 рр.). К., 1997; Його ж. Польська національна меншина в Наддніпрянській Україні (1864–1917 рр.). "УІЖ", 1997, № 2; Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863–1914: Поляки в соціоетнічних конфліктах. К., 1998; Горизонтов Л.Е. Парадоксы имперской политики: Поляки в России и русские в Польше (ХIX – начало ХХ в.). М., 1999; Буравський О.А. Поляки Волині у другій половині ХIХ – на початку ХХ ст. Житомир, 2004; Горук А. Національно-культурний рух поляків на Буковині (друга половина ХIХ ст. – 1914 р.). Чернівці, 2005; Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: ХIХ – початок ХХ ст. К., 2005; Западные окраины Российской империи. М., 2006; Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні: 1793–1830. Львів, 2007; Шандра В.С. Формування бюрократії в Правобережній Україні (ХIХ – початок ХХ ст.). "УІЖ", 2007, № 2; Поліщук Ю. Приєднання Правобережної України до Російської імперії та доля польського населення (кінець ХVIII – початок ХIХ ст.). В кн.: Ucrainica–Polonica, вип. 3. К.–Житомир, 2009; Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793–1914). М., 2011.

В.С. Шандра

На поч. 20 ст. поляки становили майже 28% жителів австрійс. Східної Галичини, переважаючи в більшості міст. Вони були власниками до 43 % всієї орної землі, а їхня частка серед великих землевласників сягала 90 %. Політика Габсбургів сприяла тому, що поляки у порівнянні з українцями займали вищі посади в адміністрації, судочинстві, армії. Поляки становили також значний відсоток населення Наддніпрянської України у складі Рос. імперії: за переписом 1897, в укр. губерніях мешкало 400 тис. осіб, які визнали рідною мовою польську (перепис за національністю не проводився). На 1914 р. польс. поміщикам належала майже половина всієї землі в Правобереж. Україні, у т. ч. 80 % великої власності. Багато землевласників і промисловців – поляків – було по всій Україні. Попри політику русифікації поляки в Україні зберегли нац. свідомість, мову, к-ру. Духовним центром, навколо якого вони гуртувалися, була Римо-катол. церква. Унаслідок лібералізації суспільно-політ. життя в Рос. імперії 1905–07 активізувався польс. нац. рух, однак столипінська реакція 1910 позначилася переслідуваннями польс. культурно-просвітницьких орг-цій в Україні.

У період I світ. війни 1914–18 багато поляків перебувало в лавах воюючих на землях України армій (особливо в австро-угор. та рос. арміях і флотах). На боці австро-угор. армії у Карпатах, на Буковині та Волині билися Легіони Польські та Польс. допоміжний корпус, у складі рос. армії – Польс. стрілец. д-зія, на Правобережжі перебували 2-й та 3-й Польські корпуси в Україні. Із 1915 внаслідок масової евакуації населення з окупованого Німеччиною Царства Польського кількість поляків в Україні значно збільшилася, особливо в містах (Київ, Харків, Одеса).

1917 польс. нац. життя в Україні активізувалося, з'явилися нові польс. молодіжні, громад. та політ. орг-ції: Польс. виконавчий к-т на Русі, Комітет боротьби з анархією, Центр. громадян. к-т, Польс. т-во допомоги жертвам війни, які захищали права польс. меншості в Україні. У військ. частинах рос. армії на території України та в гарнізонах укр. міст діяли об'єднання військовиків-поляків. Польс. політики (Польс. демократ. централ) входили до складу Української Центральної Ради, визнаючи її єдиною легітимною владою в Україні. На її засіданнях поляки обстоювали питання польс. нац. автономії, майбутніх українсько-польс. кордонів. 1917–18 існував польський відділ при ген. секретарстві зі справ національностей, пізніше – ген. секретарство польс. справ УНР на чолі з М.Міцкевичем; поляки (С.Стемповський, Г.Юзевський) займали й ін. посади в уряді Української Народної Республіки. 1919 Польс. демократ. централ відстоював незалежність України, зазначаючи, що "прагнення українського народу до утворення з українських земель колишньої російської імперії суверенної української республіки співпадає з політичними інтересами Польщі". На політ. погляди поляків України справляли впливи також праві партії, які не визнавали право українців на самовизначення (ендеція), ліві партії, що вважали соціальне питання важливішим від національного (Соціал-демократія Королівства Польського і Литви, Польс. соціаліст. партія-лівиця), а також прихильники Ю.Пілсудського.

Сел. заворушення 1917–18 спричинили розорення маєтків польс. поміщиків на Волині та Поділлі. Польс. землевласники намагалися протидіяти розподілу земель, фінансуючи польс. військ. формування, власні "партизанські" загони, що спричиняло збройні конфлікти із селянством на Волині, Поділлі, Київщині. Польс. населення України бажало опинитися у складі нац. д-ви, тому організовувало загони самооборони та вступало в ряди Війська Польського, що воювало за включення цих земель до складу Польщі. Водночас був чималий відсоток поляків, які брали участь у діяльності рад. органів влади, служили в польс. "революційних" військах та Червоній армії в Україні.

1920–21 ВУЧК провела викриття і розстріли діячів польс. підпілля та тих, хто їм симпатизував, у Києві, Харкові, Одесі, Житомирі й ін. містах. Політика "коренізації" в УСРР 1920-х рр. дала змогу зберегти культ. надбання польс. населення України. За переписом 1926, в УСРР було 476,4 тис. поляків. За постановою РНК УСРР 1925 в районах, де переважало польс. населення, почали утворюватися польс. нац. сільради, більшість польс. сільрад існувала в пд. і зх. областях УСРР. У цей час в Україні діяло 255 польс. шкіл. 1925–32 в Житомир. окрузі (із 1926 – Вінницькій окрузі, з 1932 – у Київській області) існував польс. нац. район (центр – у с. Довбиш, перейменованому на Мархлевськ; нині смт Довбиш Баранівського р-ну Житомир. обл.). Серед поляків України велася активна пропаганда, що змальовувала Польщу "буржуазною" д-вою, режим Ю.Пілсудського – "фашистським". Політ. агітація, колективізація сільського господарства, індустріалізація та антиреліг. боротьба викликали обурення поляків України. 1929 в СРСР розгорнувся рух проти "польського куркульства" та "агентів польського фашизму", 1935 закрито польські школи. Із кінця 1920-х рр. посилився еміграційний рух польс. населення УСРР до Польщі, що через заборони влади набував нелегальних форм. У 1930-ті рр. поляки УСРР/УРСР постраждали від масових репресій рад. влади, метою яких було знищення тієї частини населення СРСР, яка не сприймала рад. ладу: втрати поляків від Голодомору 1932–1933 років в УСРР становили бл. 21 тис. осіб, від "польської операції" НКВС 1937–38 – 150 тис. поляків СРСР. Жертвами репресій стали також сотні польс. ідейних комуністів (у т. ч. 1-й секретар ЦК КП(б)У С.Косіор). На 1939 число поляків в Україні зменшилося до 357,7 тис. осіб.

У Західній Україні міжвоєнного періоду поляки користувалися всіма правами титульної нації. 1920–23 польс. уряди з метою посилення польс. присутності та боротьби з нац. рухами проводили політику колонізації ("осадництва") сх. воєводств, зокрема надавали землі малозаселених теренів Волині й Галичини солдатам та бажаючим цивільним (7,3 тис. осіб). Відсоток польс. населення Зх. України збільшувався і в наступні роки внаслідок колонізації та примусової полонізації укр. більшості, особливо після 1938.

У період Другої світової війни польс. населення України зазнало величезних втрат. Поляки воювали 1939–45 у складі Війська Польського, Червоної армії, підпільних збройних формувань, 1-ї Польс. армії на території України; чимало з них загинуло під час оборонної війни у вересні 1939, Зимової війни з Фінляндією 1939–40, в обороні СРСР від Вермахту 1941 та при звільненні України 1943–44. Після включення Зх. України до УРСР у 1939 здійснювалася політика, спрямована на усунення поляків з усіх сфер суспільно-політ. життя Галичини та Волині. Конфісковувалися землі поміщиків, держ. чиновників і монастирів, націоналізовувалися банки та підпр-ва. Траплялися випадки пограбувань, убивств і спалення маєтків польс. колоністів, інспіровані рад. політикою класової ненависті. Із лютого 1940 до нападу Німеччини на СРСР власті провели 4 депортації польс. колоністів, чиновників, військових, біженців від нім. окупації та їхніх сімей до Сибіру та Центр. Азії. Десятки тисяч поляків Зх. України заарештовувалися НКВС УРСР, чимало з них було знищено й поховано в Биківні під Києвом навесні 1940 та під час наступу нім. армії влітку 1941. Вихідці з України були і серед розстріляних військовополонених у рад. таборах у Катині, Харкові та Калініні (нині м. Твер, РФ; див. Катинський розстріл 1940).

1941–44 німці за допомогою укр. націоналістів проводили політику "деполонізації" Галичини. Польс. сільс. населення України стало жертвою конфіскацій продовольства і каральних експедицій німців. Частина поляків піддалася нацистській агітації, що наголошувала на жорстокостях більшовиків та неминучості перемоги нім. зброї, і служила в окупаційній адміністрації та поліції, зокрема на Волині, однак більшість взяли активну участь у русі Опору проти нацистів (Армія Крайова та ін. формування). 1943 розгорівся кривавий українсько-польс. конфлікт у Зх. Україні, спричинений радикальними політ. поглядами кер-ва польс. й укр. підпілля і використанням нацистами та рад. спецслужбами польсько-укр. суперечностей для зміцнення своєї влади (див. Волинська трагедія 1943). Жертвами укр. збройних загонів Волині та Галичини стали, за різними оцінками, від 36 до 60 тис. поляків.

Із літа 1944 проводилася мобілізація польс. чоловіків і жінок Галичини, Волині й Поділля до польс. армії, а також мобілізація поляків до Червоної армії. Відповідно до угоди між прорад. Польс. к-том нац. визволення і рад. республіками із 1944 проводилася "евакуація" (примусове виселення) поляків із території України (за радянсько-польс. кордоном згідно з тимчасовим договором від 27 липня 1944) до Польщі. Повоєнна "деполонізація" Зх. України та жорстоке придушення антирад. підпілля здійснювалися тими самими методами, що й 1939–41, і спричинили помітне скорочення чисельності польс. населення України. У той час як Польща отримувала від СРСР хліб, поляки України, як і решта населення, 1946–47 страждали від голоду (див. Голод 1946–1947 років в УРСР). Післявоєнний період позначився також наступом на польс. культ. автономію, закриттям польс. шкіл, боротьбою з катол. церквою. Найбільшими і найкраще організованими в цей час були польс. меншини Житомирської області та Хмельницької області, де вони становили на 1959 відповідно 6,4 і 4,3 % населення. Курс рад. влади на побудову "радянського народу" спричинив культ., мовну, нац. асиміляцію поляків. На 1989 р. кількість поляків в Україні зменшилася до 219 тис. осіб. У польс. меншині в Україні спостерігалися також процеси укр. асиміляції – разом зі зменшенням відсотка поляків, які визнавали польс. мову рідною (із 18,8 % у 1959 до 12,5 % у 1989), збільшився відсоток тих, для кого рідною мовою була українська (66,6 % у 1989). Це пояснюється переважанням у міжетнічних контактах поляків зв'язків з українцями, зменшенням числа мононац. населених пунктів, зміною пріоритетів етнічної самосвідомості поляків України.

Наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр. відбулося нац., культ., мовне і духовне відродження польс. меншини України. 1988 створено Польс. культ. секцію Укр. відділення Т-ва дружби і культ. зв'язку із закордоном (пізніше – Культурно-освітнє т-во поляків в Україні), Т-во польс. к-ри Львівщини, пізніше створено Спілку поляків України, польс. громад. об'єднання в Чернівцях, Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку, Рівному, Житомирі, Хмельницькому, Одесі та ін. містах, а також Федерацію польс. орг-цій в Україні. У 1990-х рр. започатковано видання газет "Gazeta Lwówska", "Dziennik Kijowski". Відроджено діяльність катол. церкви, якій повернено деякі церкви і монастирі.

За переписом 2001, в Україні проживало 144 тис. поляків, із них більшість – у Житомирській (49 тис.) і Хмельницькій областях (23 тис.), де вони проживають компактними групами, а також у Львівській області (19 тис.) та ін. областях. В усіх областях поляки є переважно міським населенням. 71 % із них визнали рідною мову українську, 15,6 % – російську, 12,9% – польс. мову.
Папакін А.Г.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 1342
З нами з: 05 червня 2016, 18:36
Звідки: Вінниця
Подякував (-ла): 725 раз.
Подякували: 1828 раз.
Стать: Чоловік

Re: Польське питання

Повідомлення al_mol » 11 серпня 2017, 09:08

Сегодня 11 августа 2017 года исполнилось 80 лет со дня принятия этого приказа..... это не слова....
это 140000 человеческих судеб


ОПЕРАТИВНЫЙ ПРИКАЗ
народного комиссара внутренних дел
Союза С.С.Р.
11 августа 1937 г. г. Москва
№ 00485
Рассылаемое вместе с настоящим приказом закрытое письмо о фашистско-повстанческой, шпионской, диверсионной, пораженческой и террористической деятельности польской разведки в СССР, а также материалы следствия по делу „ПОВ“ вскрывают картину долголетней и относительно безнаказанной диверсионно-шпионской работы польской разведки на территории Союза.
Из этих материалов видно, что подрывная деятельность польской разведки проводилась и продолжает проводиться настолько открыто, что безнаказанность этой деятельности можно объяснить только плохой работой органов ГУГБ и беспечностью чекистов.
Даже сейчас работа по ликвидации на местах польских диверсионно-шпионских групп и организации ПОВ полностью не развернута. Темп и масштаб следствия крайне низкие. Основные контингенты польской разведки ускользнули даже от оперативного учета (из общей массы перебежчиков из Польши, насчитывающей примерно 15.000 человек учтено по Союзу только 9.000 человек. В Западной Сибири из находящихся на ее территории около 5.000 перебежчиков, учтено не более 1.000 ч.). Такое же положение с учетом политэмигрантов из Польши. Что касается агентурной работы, то она почти совершенно отсутствует. Больше того, существующая агентура, как правило, двойническая, подставленная самой польской разведкой.
Недостаточно решительная ликвидация кадров польской разведки тем более опасна сейчас, когда разгромлен московский центр „ПОВ“ и арестованы многие активнейшие его члены. Польская разведка, предвидя неизбежность дальнейшего своего провала, пытается привести, а в отдельных случаях уже приводит в действие свою диверсионную сеть в народном хозяйстве СССР и, в первую очередь, на его оборонных объектах.
В соответствии с этим основной задачей органов ГУГБ в настоящее время является разгром антисоветской работы польской разведки и полная ликвидация незатронутой до сих пор широкой диверсионно-повстанческой низовки „ПОВ“ и основных людских контингентов польской разведки в СССР.
ПРИКАЗЫВАЮ:
1. С 20 августа 1937 года начать широкую операцию, направленную к полной ликвидации местных организаций „ПОВ“ и, прежде всего, ее диверсионно-шпионских и повстанческих кадров в промышленности, на транспорте, совхозах и колхозах.
Вся операция должна быть закончена в 3-х месячный срок, т.е. к 20 ноября 1937 года.
2. Аресту подлежат:
а) выявленные в процессе следствия и до сего времени не разысканные активнейшие члены „ПОВ“ по прилагаемому списку;
б) все оставшиеся в СССР военнопленные польской армии;
в) перебежчики из Польши, независимо от времени их перехода в СССР;
г) политэмигранты и политобменные из Польши;
д) бывшие члены ППС и других польских антисоветских политических партий;
е) наиболее активная часть местных антисоветских националистических элементов польских районов.
3. Операцию по арестам провести в две очереди:
а) в первую очередь подлежат аресту перечисленные выше контингенты, работающие в органах НКВД, в Красной Армии, на военных заводах, в оборонных цехах всех других заводов, на железнодорожном, водном и воздушном транспорте, в электросиловом хозяйстве всех промышленных предприятий, на газовых и нефтеперегонных заводах;
б) во вторую очередь подлежат аресту все остальные, работающие в промышленных предприятиях не оборонного значения, в совхозах, колхозах и учреждениях.
4. Одновременно с развертыванием операции по арестам начать следственную работу. Основной упор следствия сосредоточить на полном разоблачении организаторов и руководителей диверсионных групп, с целью исчерпывающего выявления диверсионной сети. Всех проходящих по показаниям арестованных шпионов, вредителей и диверсантов — НЕМЕДЛЕННО АРЕСТОВЫВАТЬ. Для ведения следствия выделить специальную группу оперативных работников.
5. Все арестованные по мере выявления их виновности в процессе следствия — подлежат разбивке на две категории:
а) первая категория, подлежащая расстрелу, к которой относятся все шпионские, диверсионные, вредительские и повстанческие кадры польской разведки;
б) вторая категория, менее активные из них, подлежащие заключениюв тюрьмы и лагеря, сроком от 5 до 10 лет.
6. На отнесенных в процессе следствия к первой и второй категории, каждые 10 дней составляются списки с кратким изложением следственных и агентурных материалов, характеризующих степень виновности арестованного, которые направляются на окончательное утверждение в НКВД СССР.
Отнесение к первой или второй категории на основании рассмотрения агентурных и следственных материалов производится Народным Комиссаром Внутренних Дел республики, начальником УНКВД области или края, совместно с соответствующим прокурором республики, области, края.
Списки направляются в НКВД СССР за подписью Народного Комиссара Внутренних Дел республики, начальников УНКВД и Прокурора соответствующих республик, края и области.
После утверждения списков в НКВД СССР и Прокурором Союза приговор немедленно приводится в исполнение, т.е. осужденные по первой категории — расстреливаются и по второй отправляются в тюрьмы и лагеря, согласно нарядов НКВД СССР.
7. Прекратить освобождение из тюрем и лагерей оканчивающих срок заключения осужденных по признакам польского шпионажа. О каждом из них представить материал для рассмотрения на Особое Совещание НКВД СССР.
8. Всю работу по разгрому „ПОВ“ и всех остальных контингентов польской разведки умело и обдуманно использовать для приобретения новой агентуры по польской линии.
При отборе агентуры особо тщательное внимание обратить на меры, обеспечивающие органы НКВД от проникновения в сеть двойников-агентов польской разведки.
Списки всех намеченных к вербовке агентов, с исчерпывающей характеристикой на них, направлять на утверждение начальника ГУГБ НКВД тов. ФРИНОВСКОГО.
9. О ходе операции телеграфно доносить каждые 5 дней, т.е. 1, 5, 10, 15, 20, 25 и 30 числа каждого месяца.
п.п. НАРОДНЫЙ КОМИССАР ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СССР ГЕНЕРАЛЬНЫЙ КОМИССАР ГОС. БЕЗОПАСНОСТИ — ЕЖОВ
С подлинным верно: ОПЕРСЕКРЕТАРЬ ГУГБ НКВД СССР Комбриг (УЛЬМЕР)
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские

Дослідження родоводу на замовлення - Podoliya@i.ua


Повернутись до Польська генеалогія та етнологія

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість