Греки в Україні
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8876
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3562 рази
- Подякували: 2154 рази
Греки в Україні
ГРЕКИ В УКРАЇНІ
За переписом 2001, греків в Україні налічується 91,5 тис. осіб, основна ч. яких (77,5 тис.) проживає в Донец. обл. На сучасних укр. землях (Пн. Причорномор'я, Приазов'я) з'явилися в період Великої грец. колонізації (8–6 ст. до н. е.; див. Античні держави Північного Причорномор'я). Перше поселення засноване 647 до н. е. вихідцями з м. Мілет (існувало в Малій Азії) на о-ві Березань (див. Березанське поселення). У 10–11 ст. після прийняття християнства (див. Хрещення Київської Русі) пожвавилися відносини між Візантією (до складу якої входила Греція) та Київською Руссю. На Русь прибули візант. (переважно це були греки) священики, митці, будівельники, ремісники.
Після падіння Візант. імперії (1453) значна ч. греків знайшла притулок на укр. землях. Переселення греків на укр. землі тривали впродовж усього періоду панування Османської імперії на Балканах та о-вах Середземного м. Грец. переселенці були активні в торг. та екон. діяльності, мали розвинуту етнічну свідомість, що допомогло їм зберегти свою к-ру та мову.
Найбільші відомі грецькі громади сформувалися протягом 17 – поч. 19 ст. Вони складали кілька груп, а саме: греки Криму (до 1778) і Маріуполя (після 1780); греки Львова та Галичини; греки середньої ч. України (Київ, Ніжин, Кролевець, Полтава та ін. міста); греки пд. України (Миколаїв, Херсон, Одеса, Мелітополь); греки Керчі–Єнікале (і нова кримська еміграція 19 ст.). Формуванню грец. громад сприяли надані їм привілеї та право на самоврядування. Громади чисельно зростали внаслідок активізації політики Російської імперії на Балканах, рос.-турец. війн, а також завдяки особливому покровительству, що надавалося грец. поселенцям царською владою, що була зацікавленою в якнайшвидшому освоєнні багатих, але на той час малозаселених земель Пн. Причорномор'я.
Грец. громади в Криму і Приазов'ї відрізнялися від грец. громад у Херсоні та ін. містах. Переселенці з Осман. імперії часто розглядали своє перебування в Україні як тимчасове і розраховували повернутися на батьківщину. Однак після здобуття Грецією свободи й незалежності (1830; важливу роль у цьому процесі відіграла заснована в Одесі нац.-визвол. орг-ція "Філікі етерія") туди повернулися не всі.
Грец. громади на укр. землях переживали періоди спадів та піднесень, зумовлених політ., реліг., ідеологічними, орг. та ін. чинниками. Іноді на тер. одного міськ. центру існувало кілька грецьких общин, утворених внаслідок розпаду єдиної територіальної громади. На ранньому етапі історії новогрецької діаспори 16–17 ст. ці поділи були, як правило, пов'язані з реліг. суперечностями – вірністю греків Вселенському правосл. патріархові (див. Константинопольський патріархат) та невдоволенням Берестейською церковною унією 1596. В сучасну епоху, і особливо в повоєн. період (від 1945), збільшення кількості общин в одному й тому ж місті зумовлювалося не стільки ідеологічними, скільки орг. розбіжностями. Проте і в цих випадках громади одного міського центру продовжували складати єдине компактне поселення.
Про неперервність існування тієї чи ін. громади як певною мірою формалізованої або суспільно організованої етнічної групи можна говорити сьогодні тільки стосовно греків Маріуполя та навколишніх сіл. Це частково пояснюється переважно сільс. характером цієї діаспори та відносною її ізольованістю. В ін. місцях грец. громади, спільноти, т-ва з тих чи ін. причин зазнавали мовного руйнування як за часів Рос. імперії, так і СРСР.
Нині значна ч. греків України є членами нац.-культ. т-в, об'єднаних у 3 заг.-укр. структури: "Союз греків України", "Федерація грецьких товариств України", "Федерація греків Криму".
За переписом 2001, греків в Україні налічується 91,5 тис. осіб, основна ч. яких (77,5 тис.) проживає в Донец. обл. На сучасних укр. землях (Пн. Причорномор'я, Приазов'я) з'явилися в період Великої грец. колонізації (8–6 ст. до н. е.; див. Античні держави Північного Причорномор'я). Перше поселення засноване 647 до н. е. вихідцями з м. Мілет (існувало в Малій Азії) на о-ві Березань (див. Березанське поселення). У 10–11 ст. після прийняття християнства (див. Хрещення Київської Русі) пожвавилися відносини між Візантією (до складу якої входила Греція) та Київською Руссю. На Русь прибули візант. (переважно це були греки) священики, митці, будівельники, ремісники.
Після падіння Візант. імперії (1453) значна ч. греків знайшла притулок на укр. землях. Переселення греків на укр. землі тривали впродовж усього періоду панування Османської імперії на Балканах та о-вах Середземного м. Грец. переселенці були активні в торг. та екон. діяльності, мали розвинуту етнічну свідомість, що допомогло їм зберегти свою к-ру та мову.
Найбільші відомі грецькі громади сформувалися протягом 17 – поч. 19 ст. Вони складали кілька груп, а саме: греки Криму (до 1778) і Маріуполя (після 1780); греки Львова та Галичини; греки середньої ч. України (Київ, Ніжин, Кролевець, Полтава та ін. міста); греки пд. України (Миколаїв, Херсон, Одеса, Мелітополь); греки Керчі–Єнікале (і нова кримська еміграція 19 ст.). Формуванню грец. громад сприяли надані їм привілеї та право на самоврядування. Громади чисельно зростали внаслідок активізації політики Російської імперії на Балканах, рос.-турец. війн, а також завдяки особливому покровительству, що надавалося грец. поселенцям царською владою, що була зацікавленою в якнайшвидшому освоєнні багатих, але на той час малозаселених земель Пн. Причорномор'я.
Грец. громади в Криму і Приазов'ї відрізнялися від грец. громад у Херсоні та ін. містах. Переселенці з Осман. імперії часто розглядали своє перебування в Україні як тимчасове і розраховували повернутися на батьківщину. Однак після здобуття Грецією свободи й незалежності (1830; важливу роль у цьому процесі відіграла заснована в Одесі нац.-визвол. орг-ція "Філікі етерія") туди повернулися не всі.
Грец. громади на укр. землях переживали періоди спадів та піднесень, зумовлених політ., реліг., ідеологічними, орг. та ін. чинниками. Іноді на тер. одного міськ. центру існувало кілька грецьких общин, утворених внаслідок розпаду єдиної територіальної громади. На ранньому етапі історії новогрецької діаспори 16–17 ст. ці поділи були, як правило, пов'язані з реліг. суперечностями – вірністю греків Вселенському правосл. патріархові (див. Константинопольський патріархат) та невдоволенням Берестейською церковною унією 1596. В сучасну епоху, і особливо в повоєн. період (від 1945), збільшення кількості общин в одному й тому ж місті зумовлювалося не стільки ідеологічними, скільки орг. розбіжностями. Проте і в цих випадках громади одного міського центру продовжували складати єдине компактне поселення.
Про неперервність існування тієї чи ін. громади як певною мірою формалізованої або суспільно організованої етнічної групи можна говорити сьогодні тільки стосовно греків Маріуполя та навколишніх сіл. Це частково пояснюється переважно сільс. характером цієї діаспори та відносною її ізольованістю. В ін. місцях грец. громади, спільноти, т-ва з тих чи ін. причин зазнавали мовного руйнування як за часів Рос. імперії, так і СРСР.
Нині значна ч. греків України є членами нац.-культ. т-в, об'єднаних у 3 заг.-укр. структури: "Союз греків України", "Федерація грецьких товариств України", "Федерація греків Криму".
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8876
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3562 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Греки в Україні
Хто такі греки Криму
та яка їх історична доля?
Греки опинилися на Кримському півострові завдяки так званій «великій грецькій колонізації» VIII–VI ст. до н.е., що охопила спочатку Середземноморʼя. Частина шукачів нових земель або ринків збуту досягла північних берегів Чорного моря, де по-первах утворила торговельні факторії на узбережжі: так була заснована Ольвія. Упродовж V–III ст. до н.е. вихідці з різних грецьких регіонів засновують на півострові міста Керкінітіда, Херсонес, Феодосія, Німфей, Пантикапей, Тірітака, Мірмекій та ін. За своїм адміністративним устроєм це були міста-держави (поліси), що від початку укладали між собою різного роду союзи, а згодом входили до складу давніх держав: Боспорського царства, Понтійського царства, Римської імперії. Відносини прибульців з місцевим населенням були, швидше за все, мирними і взаємовигідними, що, властиво, й спричинило значний поступ у розвитку грецьких полісів. Важливе місце в діяльності грецьких громадян посідала торгівля: з одного боку, з кочовиками — скіфами, а з іншого, з грецькими метрополіями, куди доправляли продукти харчування, шкіру, сировину.
Значні зміни у відносинах між кочовими народами Надчорноморʼя згодом порушили мир на півострові і, починаючи з ІІІ ст. до н.е., грецькі поліси часто перебували у стані облоги або війни зі Скіфським царством. Зрештою, наприкінці ІІ ст., після зіткнення скіфів з, військом Понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, усі грецькі поліси Тавріди, а також Боспорське царство підпадають під протекторат Понту, а після поразки Мітрідата, підкоряються Риму. За римської доби життя у грецьких полісах нормалізується, приміське тубільське населення значною мірою асимілюється і сприймає грецьку культуру, часто вже в її християнському варіанті. Такий стан триває до ІІІ ст., коли до Тавриди раптом вдираються германські племена готів. Загарбники знищують пізню Скіфську державу, захоплюють дрібні грецькі міста, причиняють значні міграційні процеси серед населення, але зрештою осідають на півострові, утворюючи декілька самостійних держав.
Проте наступна християнізація готів сприяє їхньому входженню до єдиного цивілізаційного простору і зближенню з населенням грецьких полісів. «Велике переселення народів» ІV–VІ ст. частково вимиває з Тавриди активне кочове населення, але давні поліси, попри всі негаразди, продовжують своє існування. Укріплення Візантійської імперії упродовж VI–ІХ ст. сприяє подальшій консолідації населення на півдні півострова, формується декілька християнських єпархій на чолі з митрополитами. Саме в цей час, вірогідно, утворюється певне ядро грекомовного населення півострова, до якого увійшли представники різних стародавніх етносів: греків, скіфів, аланів, готів та ін.
Окремі зміни в культурному середовищі Тавриди могли бути також наслідком відомих в історії переселень з Візантійської імперії до півострова.
Так, під час релігійних конфліктів до Тавриди були вислані окремі християнські ієрархи і чимало ченців. Часта зміна влади у степовій частині півострова, здається, не мала суттєвого впливу на грецькі міста й поселення південного узбережжя Тавриди. Про заможність і культурний рівень греків може почасти свідчити захоплення найбільшого міста на півострові — Херсонеса — київським князем Володимиром у 988 р. Проте поступове ослаблення Візантійської імперії, надто падіння Константинополя 1204 р. залишають таврійських греків на самоті перед зростаючою загрозою захоплення міст войовничими кочовиками. Тому населення міст потроху зменшується і переходить до менших поселень і більшою мірою до землеробства, виноградарства й садівництва, а також риболовецького промислу. Однак нищівного удару візантійським підданим завдає татаро-монгольська навала 1223 р. Упродовж ХІІІ ст. колишні грецькі поліси занепадають. До того ж у містах і замках Тавриди зʼявляються військові формування венеціанців та генуезців, котрі через різницю між католицьким і православним обрядами сприймаються місцевим населення вкрай негативно. Ісламізація тюркських народів ХІV–XV ст. також додає чимало непорозумінь і дедалі збільшує прірву між різними групами населення.
Тим часом, залишені Візантійською імперією на призволяще, християни подекуди активізуються і навіть утворюють власні державні інституції.
Серед останніх найбільш відоме князівство Феодоро на горі Мангуп. У ХV ст. на півострові вже вкотре в історії встановлюється певна етнічна та конфесійна рівновага між Кримським ханством, генуезцями та напівнезалежними від них християнами-греками. Проте події в Малій Азії, де туркам-османам у травні 1453 р. нарешті вдається захопити Царгород, знову загострюють політичну ситуацію на півострові. 1475 р. османи знищують князівство Феодоро, захоплюють міста на південному узбережжі, повсюди встановлюються закони Османської імперії. Наступні два століття були, напевно, найтяжчими в історії християнського населення півострова.
Попри формальне невтручання держави у справи християн, посилюється тиск на «невірних».
Можливо, саме в цей період формується значна частина християн, носіїв тюркських діалектів — урумів, на відміну від румеїв,
що зберігають у побуті новогрецькі діалекти. Колишні християнські єпархії теж занепадають і нарешті 1678 р., за рішенням Константинопольського патріарха утворюють одну Готсько-Кафську митрополію.
У ХVІІІ ст. Крим стає ареною гострої політичної боротьби між Росією та Османською імперією за майбутнє Кримського ханства. За наслідками російсько-турецької війни і підписаного миру 1774 р. у фортеці Єні-Кале, поблизу Керчі розміщується російська залога, до складу якої увійшли греки з Архіпелагу — давні супротивники турків у боротьбі за національну незалежність. Майже одночасно в Криму розгортає діяльність призначений 1771 р. митрополит готський і кафський Ігнатій Гозадінов. Прогрецька в багатьох відношеннях політика російського уряду находить свою часткову реалізацію в проекті виводу християн з Криму, що розпочався влітку 1778 р.
Керував переселенням О.В. Суворов. За його відомостями, з Криму вийшло понад 31 тис. християн греків та вірмен. Останні (близько 13 тис.) оселилися в сучасній Ростовській області, а греки попрямували до Самарської паланки та Олександрівської фортеці, де змушені були зимувати. Проте й наступного, 1779 р., питання з відводом землі для греків не було вирішене. Лише навесні 1780 р. переселенці дійшли до узбережжя Азовського моря біля впадіння річки Кальміуса, а звідти почали наділяти землю на потреби окремих поселень. Румеї та уруми оселилися окремо в 20 селах, названих за іменами колишніх поселень у Криму. Тюркомовні мешканці християнського передмістя Бахчисарая Маріамполя заснували місто Маріуполь.
Не зважаючи на пасивний спротив переселенню й тяжкі випробування під час самого переселення, у Криму залишилися лише поодинокі грецькі родини та ті, що згодилися прийняти магометанство. Небагатьом вдалося й повернутися з Надазовʼя до Криму після анексії півострова Росією 1783 р. Між тим, грецька залога в Єні-Кале слугувала після 1783 р. певною запорукою покращення життя для значної кількості нових переселенців з теренів Османської імперії. Нові емігранти оселяються переважно в містах узбережзя Криму і зазвичай не утворюють стійких етнічних угруповань.
Винятком була група греків з Фракії, що прибули, вірогідно, разом з хвилею болгарських, гагаузьких та албанських біженців з Османської імперії, котрі перейшли до Надчорноморʼя в першій третині ХІХ ст. Нащадків цих «фракійських» за своєю новогрецькою говіркою греків можна й сьогодні зустріти в селі Чорнопілля на схід від Сімферополя. Загалом упродовж ХІХ ст. до Криму переїхала доволі значна кількість греків. Окрім згаданих греків з Архіпелагу та материкової Греції, що розмовляли новогрецькою мовою, до Криму переселялися також греки Понту — з районів Трапезунда та Карса, де зберігався особливий понтійський діалект. Гуртуючись навколо церков і просвітних товариств, греки Криму подекуди утворювали помітні міські або сільські громади. Окремі представники цих громад широковідомі в історії не тільки Кримського півострова, але й Російської імперії. На зламі ХІХ і ХХ ст. у Криму налічувалося, за різними оцінками, до 20 тис. греків.
Події 1917–1920 рр. уже вкотре призвели до зменшення грецького населення Криму. Значна частина греків виїхала разом з Білою гвардією барона Врангеля. Цьому сприяло, зокрема, грецьке консульство на півострові.
Пристосування греків України до нової влади було перерване репресіями 1930-х років. Наприкінці 1937 р. були заарештовані й на початку 1938 р. розстріляні тисячі найупливовіших і найактивніших членів грецьких громад по всій республіці. Постраждали й кримські греки.
Війна 1941–1945 рр. теж завдала тяжкого удару по грекам, які залишилися на півострові. Багато хто брав участь у партизанській боротьбі. Але це не врятувало ані їх особисто, ані весь народ від депортації в червні 1944 р. Було вивезено понад 15 тис. осіб. Місцями розселення призначалися різні міста й села Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану тощо.
Лише поодинокі греки проживали у Криму в наступні десятиріччя — переважно нові радянські «мігранти» або «приховані» за
чужими прізвищами місцеві мешканці, члени російських або українських родин.
Попри формальну реабілітацію депортованих народів у 1950-х рр., ані повернення втраченого майна потерпілим грекам, ані допомоги їм задля повернення до рідних місць не було до кінця 1980-х років. Більше того, існувала формальна заборона повертатися до Криму. Попри всі перешкоди, частина греків спромоглася повернутися до рідних місць.
Переїжджали до Криму й інші греки СРСР.
З початку 1990-х рр. на півострові поширюється рух за відновлення національних прав меншин. Сьогодні в Криму налічується близько 4 тисяч греків. Найактивніші з них обʼєднані в національно-просвітницькі товариства Севастополя, Сімферополя, Керчі та інших міст і сіл півострова. Більшість цих організацій увіходять до Федерації товариств греків України.
Євген Чернухін
та яка їх історична доля?
Греки опинилися на Кримському півострові завдяки так званій «великій грецькій колонізації» VIII–VI ст. до н.е., що охопила спочатку Середземноморʼя. Частина шукачів нових земель або ринків збуту досягла північних берегів Чорного моря, де по-первах утворила торговельні факторії на узбережжі: так була заснована Ольвія. Упродовж V–III ст. до н.е. вихідці з різних грецьких регіонів засновують на півострові міста Керкінітіда, Херсонес, Феодосія, Німфей, Пантикапей, Тірітака, Мірмекій та ін. За своїм адміністративним устроєм це були міста-держави (поліси), що від початку укладали між собою різного роду союзи, а згодом входили до складу давніх держав: Боспорського царства, Понтійського царства, Римської імперії. Відносини прибульців з місцевим населенням були, швидше за все, мирними і взаємовигідними, що, властиво, й спричинило значний поступ у розвитку грецьких полісів. Важливе місце в діяльності грецьких громадян посідала торгівля: з одного боку, з кочовиками — скіфами, а з іншого, з грецькими метрополіями, куди доправляли продукти харчування, шкіру, сировину.
Значні зміни у відносинах між кочовими народами Надчорноморʼя згодом порушили мир на півострові і, починаючи з ІІІ ст. до н.е., грецькі поліси часто перебували у стані облоги або війни зі Скіфським царством. Зрештою, наприкінці ІІ ст., після зіткнення скіфів з, військом Понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, усі грецькі поліси Тавріди, а також Боспорське царство підпадають під протекторат Понту, а після поразки Мітрідата, підкоряються Риму. За римської доби життя у грецьких полісах нормалізується, приміське тубільське населення значною мірою асимілюється і сприймає грецьку культуру, часто вже в її християнському варіанті. Такий стан триває до ІІІ ст., коли до Тавриди раптом вдираються германські племена готів. Загарбники знищують пізню Скіфську державу, захоплюють дрібні грецькі міста, причиняють значні міграційні процеси серед населення, але зрештою осідають на півострові, утворюючи декілька самостійних держав.
Проте наступна християнізація готів сприяє їхньому входженню до єдиного цивілізаційного простору і зближенню з населенням грецьких полісів. «Велике переселення народів» ІV–VІ ст. частково вимиває з Тавриди активне кочове населення, але давні поліси, попри всі негаразди, продовжують своє існування. Укріплення Візантійської імперії упродовж VI–ІХ ст. сприяє подальшій консолідації населення на півдні півострова, формується декілька християнських єпархій на чолі з митрополитами. Саме в цей час, вірогідно, утворюється певне ядро грекомовного населення півострова, до якого увійшли представники різних стародавніх етносів: греків, скіфів, аланів, готів та ін.
Окремі зміни в культурному середовищі Тавриди могли бути також наслідком відомих в історії переселень з Візантійської імперії до півострова.
Так, під час релігійних конфліктів до Тавриди були вислані окремі християнські ієрархи і чимало ченців. Часта зміна влади у степовій частині півострова, здається, не мала суттєвого впливу на грецькі міста й поселення південного узбережжя Тавриди. Про заможність і культурний рівень греків може почасти свідчити захоплення найбільшого міста на півострові — Херсонеса — київським князем Володимиром у 988 р. Проте поступове ослаблення Візантійської імперії, надто падіння Константинополя 1204 р. залишають таврійських греків на самоті перед зростаючою загрозою захоплення міст войовничими кочовиками. Тому населення міст потроху зменшується і переходить до менших поселень і більшою мірою до землеробства, виноградарства й садівництва, а також риболовецького промислу. Однак нищівного удару візантійським підданим завдає татаро-монгольська навала 1223 р. Упродовж ХІІІ ст. колишні грецькі поліси занепадають. До того ж у містах і замках Тавриди зʼявляються військові формування венеціанців та генуезців, котрі через різницю між католицьким і православним обрядами сприймаються місцевим населення вкрай негативно. Ісламізація тюркських народів ХІV–XV ст. також додає чимало непорозумінь і дедалі збільшує прірву між різними групами населення.
Тим часом, залишені Візантійською імперією на призволяще, християни подекуди активізуються і навіть утворюють власні державні інституції.
Серед останніх найбільш відоме князівство Феодоро на горі Мангуп. У ХV ст. на півострові вже вкотре в історії встановлюється певна етнічна та конфесійна рівновага між Кримським ханством, генуезцями та напівнезалежними від них християнами-греками. Проте події в Малій Азії, де туркам-османам у травні 1453 р. нарешті вдається захопити Царгород, знову загострюють політичну ситуацію на півострові. 1475 р. османи знищують князівство Феодоро, захоплюють міста на південному узбережжі, повсюди встановлюються закони Османської імперії. Наступні два століття були, напевно, найтяжчими в історії християнського населення півострова.
Попри формальне невтручання держави у справи християн, посилюється тиск на «невірних».
Можливо, саме в цей період формується значна частина християн, носіїв тюркських діалектів — урумів, на відміну від румеїв,
що зберігають у побуті новогрецькі діалекти. Колишні християнські єпархії теж занепадають і нарешті 1678 р., за рішенням Константинопольського патріарха утворюють одну Готсько-Кафську митрополію.
У ХVІІІ ст. Крим стає ареною гострої політичної боротьби між Росією та Османською імперією за майбутнє Кримського ханства. За наслідками російсько-турецької війни і підписаного миру 1774 р. у фортеці Єні-Кале, поблизу Керчі розміщується російська залога, до складу якої увійшли греки з Архіпелагу — давні супротивники турків у боротьбі за національну незалежність. Майже одночасно в Криму розгортає діяльність призначений 1771 р. митрополит готський і кафський Ігнатій Гозадінов. Прогрецька в багатьох відношеннях політика російського уряду находить свою часткову реалізацію в проекті виводу християн з Криму, що розпочався влітку 1778 р.
Керував переселенням О.В. Суворов. За його відомостями, з Криму вийшло понад 31 тис. християн греків та вірмен. Останні (близько 13 тис.) оселилися в сучасній Ростовській області, а греки попрямували до Самарської паланки та Олександрівської фортеці, де змушені були зимувати. Проте й наступного, 1779 р., питання з відводом землі для греків не було вирішене. Лише навесні 1780 р. переселенці дійшли до узбережжя Азовського моря біля впадіння річки Кальміуса, а звідти почали наділяти землю на потреби окремих поселень. Румеї та уруми оселилися окремо в 20 селах, названих за іменами колишніх поселень у Криму. Тюркомовні мешканці християнського передмістя Бахчисарая Маріамполя заснували місто Маріуполь.
Не зважаючи на пасивний спротив переселенню й тяжкі випробування під час самого переселення, у Криму залишилися лише поодинокі грецькі родини та ті, що згодилися прийняти магометанство. Небагатьом вдалося й повернутися з Надазовʼя до Криму після анексії півострова Росією 1783 р. Між тим, грецька залога в Єні-Кале слугувала після 1783 р. певною запорукою покращення життя для значної кількості нових переселенців з теренів Османської імперії. Нові емігранти оселяються переважно в містах узбережзя Криму і зазвичай не утворюють стійких етнічних угруповань.
Винятком була група греків з Фракії, що прибули, вірогідно, разом з хвилею болгарських, гагаузьких та албанських біженців з Османської імперії, котрі перейшли до Надчорноморʼя в першій третині ХІХ ст. Нащадків цих «фракійських» за своєю новогрецькою говіркою греків можна й сьогодні зустріти в селі Чорнопілля на схід від Сімферополя. Загалом упродовж ХІХ ст. до Криму переїхала доволі значна кількість греків. Окрім згаданих греків з Архіпелагу та материкової Греції, що розмовляли новогрецькою мовою, до Криму переселялися також греки Понту — з районів Трапезунда та Карса, де зберігався особливий понтійський діалект. Гуртуючись навколо церков і просвітних товариств, греки Криму подекуди утворювали помітні міські або сільські громади. Окремі представники цих громад широковідомі в історії не тільки Кримського півострова, але й Російської імперії. На зламі ХІХ і ХХ ст. у Криму налічувалося, за різними оцінками, до 20 тис. греків.
Події 1917–1920 рр. уже вкотре призвели до зменшення грецького населення Криму. Значна частина греків виїхала разом з Білою гвардією барона Врангеля. Цьому сприяло, зокрема, грецьке консульство на півострові.
Пристосування греків України до нової влади було перерване репресіями 1930-х років. Наприкінці 1937 р. були заарештовані й на початку 1938 р. розстріляні тисячі найупливовіших і найактивніших членів грецьких громад по всій республіці. Постраждали й кримські греки.
Війна 1941–1945 рр. теж завдала тяжкого удару по грекам, які залишилися на півострові. Багато хто брав участь у партизанській боротьбі. Але це не врятувало ані їх особисто, ані весь народ від депортації в червні 1944 р. Було вивезено понад 15 тис. осіб. Місцями розселення призначалися різні міста й села Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану тощо.
Лише поодинокі греки проживали у Криму в наступні десятиріччя — переважно нові радянські «мігранти» або «приховані» за
чужими прізвищами місцеві мешканці, члени російських або українських родин.
Попри формальну реабілітацію депортованих народів у 1950-х рр., ані повернення втраченого майна потерпілим грекам, ані допомоги їм задля повернення до рідних місць не було до кінця 1980-х років. Більше того, існувала формальна заборона повертатися до Криму. Попри всі перешкоди, частина греків спромоглася повернутися до рідних місць.
Переїжджали до Криму й інші греки СРСР.
З початку 1990-х рр. на півострові поширюється рух за відновлення національних прав меншин. Сьогодні в Криму налічується близько 4 тисяч греків. Найактивніші з них обʼєднані в національно-просвітницькі товариства Севастополя, Сімферополя, Керчі та інших міст і сіл півострова. Більшість цих організацій увіходять до Федерації товариств греків України.
Євген Чернухін
- al_mol
- Супермодератор
- Повідомлень: 2719
- З нами з: 05 червня 2016, 19:36
- Стать: Чоловік
- Звідки: Вінниця
- Дякував (ла): 948 разів
- Подякували: 2910 разів
Re: Греки в Україні
ЭТНОГРАФИЧЕСКИЕ ОЧЕРКИ
ИЗДАНІЕ РЕДАКЦІИ ЖУРНАЛА «ПРИРОДА И ЛЮДИ> 1878 .
ИЗДАНІЕ РЕДАКЦІИ ЖУРНАЛА «ПРИРОДА И ЛЮДИ> 1878 .
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8876
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3562 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Греки в Україні
ГРЕЦЬКІ КОЛОНІЇ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я Перше давньогрец. поселення у Пн. Причорномор'ї – Борисфеніда – виникає на о-ві (тоді п-ові) Березань у 2-й пол. 7 ст. до н. е. В 6 ст. засновуються майже всі найбільш значні пн.-причорномор. міста: біля гирла р. Тірас (нині Дністер) – Тірас, Ніконій; у пониззі Гіпаніса (нині Пд. Буг) – Ольвія; у Зх. Криму – Херсонес Таврійський, КЕРКІНІТИДА, Калос-Лімен; у Сх. Криму – Феодосія, Кіммерік (бл. 50 км на пд. зх. від Пантікапею), КІТЕЙ (бл. 38 км на пд. зх. від Пантікапею), Німфей, Тірітака, Пантікапей, МІРМЕКІЙ, 0Порфмій (біля найбільш вузької ч. Керченської протоки). На Сх. узбережжі Боспору Кіммерійського (нині Керченська протока) – Фанагорія, ГЕРМОНАССА, ГОРГІППІЯ, КЕПИ, Тирамба та ін. Практично навколо всіх міст виявлено залишки численних тогочасних сільс. поселень і садиб.
Крім міст, греки засновують кілька святилищ, що мали міжполісне значення: Афродіти Апатури – поблизу Фанагорії; святилище із статуєю Партенос – на мисі Партеній; кабірів, Афродіти, Деметри – у Німфеї; Деметри – на Гиполаєвому мисі (на місці злиття Дніпра та Пд. Бугу); гай Гекати – на Кінбурнському п-ові; Ахіллів дром – на Тендрівській косі. Особливе значення мало засноване ольвіополітами святилище обожнюваного героя Троянської війни Ахілла на о-ві Левка.
Антич. міста-поліси були самостійними д-вами, за держ. устроєм – аристократичними або демократ. республіками. Винятком було Боспорське царство, до якого увійшли, крім грец. міст, тер., заселені варварськими племенами синдів, меотів та ін.
У тисячолітній історії причорноморс. д-в виділяють три періоди.
Перший період – еллінський (2-га пол. 7 ст. до н. е. – серед. 1 ст. до н. е.) – це період поширення у Пн. Причорномор'ї грец. к-ри. Для цього періоду характерні тісні культ. та екон. взаємини з грец. світом – містами Середземномор'я та Причорномор'я, а також з навколишніми племенами. Основою матеріальної та духовної к-ри нас., політ. й адм. організації д-в і сусп-ва, норм життя, відправлення культів були еллінські традиції (див. Еллінізм). Серед нас. пн.-причорномор. міст процент вихідців з тамтешніх племен був невеликим.
Другий період – римський (2-га пол. 1 ст. до н. е. – 70-ті рр. 2 ст. н. е.). У цей час рим. вплив охопив усе Пн. Причорномор'я, а кілька міст, зокрема Тіра, Ольвія, Херсонес, були приєднані до рим. пров. Нижня Мезія.
Третій період – пізньоантичний – для Боспора та Херсонеса датується 3-ю чв. 3 ст. н. е. – серед. 4 ст.; для Ольвії – 3-ю чв. 3 ст.–70-ми рр. 4 ст. Для Ольвії та Тіри це час поступового занепаду.
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я Перше давньогрец. поселення у Пн. Причорномор'ї – Борисфеніда – виникає на о-ві (тоді п-ові) Березань у 2-й пол. 7 ст. до н. е. В 6 ст. засновуються майже всі найбільш значні пн.-причорномор. міста: біля гирла р. Тірас (нині Дністер) – Тірас, Ніконій; у пониззі Гіпаніса (нині Пд. Буг) – Ольвія; у Зх. Криму – Херсонес Таврійський, КЕРКІНІТИДА, Калос-Лімен; у Сх. Криму – Феодосія, Кіммерік (бл. 50 км на пд. зх. від Пантікапею), КІТЕЙ (бл. 38 км на пд. зх. від Пантікапею), Німфей, Тірітака, Пантікапей, МІРМЕКІЙ, 0Порфмій (біля найбільш вузької ч. Керченської протоки). На Сх. узбережжі Боспору Кіммерійського (нині Керченська протока) – Фанагорія, ГЕРМОНАССА, ГОРГІППІЯ, КЕПИ, Тирамба та ін. Практично навколо всіх міст виявлено залишки численних тогочасних сільс. поселень і садиб.
Крім міст, греки засновують кілька святилищ, що мали міжполісне значення: Афродіти Апатури – поблизу Фанагорії; святилище із статуєю Партенос – на мисі Партеній; кабірів, Афродіти, Деметри – у Німфеї; Деметри – на Гиполаєвому мисі (на місці злиття Дніпра та Пд. Бугу); гай Гекати – на Кінбурнському п-ові; Ахіллів дром – на Тендрівській косі. Особливе значення мало засноване ольвіополітами святилище обожнюваного героя Троянської війни Ахілла на о-ві Левка.
Антич. міста-поліси були самостійними д-вами, за держ. устроєм – аристократичними або демократ. республіками. Винятком було Боспорське царство, до якого увійшли, крім грец. міст, тер., заселені варварськими племенами синдів, меотів та ін.
У тисячолітній історії причорноморс. д-в виділяють три періоди.
Перший період – еллінський (2-га пол. 7 ст. до н. е. – серед. 1 ст. до н. е.) – це період поширення у Пн. Причорномор'ї грец. к-ри. Для цього періоду характерні тісні культ. та екон. взаємини з грец. світом – містами Середземномор'я та Причорномор'я, а також з навколишніми племенами. Основою матеріальної та духовної к-ри нас., політ. й адм. організації д-в і сусп-ва, норм життя, відправлення культів були еллінські традиції (див. Еллінізм). Серед нас. пн.-причорномор. міст процент вихідців з тамтешніх племен був невеликим.
Другий період – римський (2-га пол. 1 ст. до н. е. – 70-ті рр. 2 ст. н. е.). У цей час рим. вплив охопив усе Пн. Причорномор'я, а кілька міст, зокрема Тіра, Ольвія, Херсонес, були приєднані до рим. пров. Нижня Мезія.
Третій період – пізньоантичний – для Боспора та Херсонеса датується 3-ю чв. 3 ст. н. е. – серед. 4 ст.; для Ольвії – 3-ю чв. 3 ст.–70-ми рр. 4 ст. Для Ольвії та Тіри це час поступового занепаду.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8876
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3562 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Греки в Україні
ЕЛЛІНИ (від грец. Έλληνες) – самоназва греків. За доби античності майже протягом тисячі років (від 2-ї пол. 6 ст. до н.е. – до 4 ст. н.е.) Е. становили найчисленнішу групу осілого нас. Пн. Причорномор'я (див. Античні держави Північного Причорномор'я). За даними перепису 2001 в Україні проживало 91,5 тис. греків.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8876
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3562 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Греки в Україні
ЕЛЛІНІЗАЦІЯ ГРЕЦЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ 1926–1938 – умовна назва політики переведення культ. життя укр. еллінофонів (громадян грец. походження, які послуговуються грец. мовою), в т. ч. нар. освіти, на новогрец. мову – димотику (від грец. δημοτίκός – нар., загальнодоступний). Осн. напрями цієї політики (див. також Коренізації політика) розроблені урядовою комісією ВУЦВК та РНК УСРР з вивчення становища греків України (серп.–верес. 1925). Концепція Е.г.н.У. викладена в статті голови грец. секції ЦК нац. меншин при ВУЦВК С.Ялі "Про умови відродження грецької народності". В ній, зокрема, вказувалося на неідентичність маріупольських грец. діалектів та новогрец. мови й на те, що димотика може застосовуватися в навч. процесі лише з певними корективами.
Запровадження димотики до навч. процесу почалося 1926/27 навч. р. зі створення 15 пробних груп у межах початкової шк. У 1928/29 навч. р. еллінізованими (поряд з укр. та рос. тут викладалася новогрец. мова) вважалися 52 перші, 25 других і 15 третіх груп початкової шк.; у 9-ти семирічках у старших групах новогрец. мова викладалася як навч. предмет. Наприкінці 1930-х рр. димотика частково застосовувалася в 10-ти семирічках; 2 семирічки і серед. школа вважалися повністю еллінізованими. Більшою або меншою мірою димотика використовувалася викладачами в 11 початкових шк. Попервах учителів готували на короткотермінових курсах перекваліфікації учителів грец. походження, що проводилися щорічно від 1926. Із 1929 центром підготовки викладачів для грец. шк. став грец. сектор при Маріупольському пед. технікумі (згодом – Маріупольський грец. педагогічний технікум).
Важливе місце в розвитку нац. к-ри відводилося грец. вид-ву в Маріуполі (утворене 1930) і грец. філії Укрдержнацменвидаву в Харкові. 27 листоп. 1930 вийшов перший номер газ. "Колехтівістіс", а пізніше – ж. "Нєос Махітіс" і "Піонєрос". У берез. 1934 розпочалося видання літ. альманаху "Неон Зої". В 1920–30-ті рр. проводилися спеціальні дослідження к-ри та мови греків Маріуполя. Основи вивчення й класифікації маріупольських говірок були розроблені держ. комісією ВУЦВК, ЦК КП(б)У та Наркомосу УСРР 1925. Від 1926 вивчення зазначених діалектів здійснював Маріупольський музей краєзнавства, а 1928–30 до цієї роботи приєдналася експедиція Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. На поч. 1930-х рр. у Маріуполі розпочав свою діяльність грец. нац. театр.
Об'єктивними перепонами в реалізації політики Е.г.н.У. були заплутаність культ. проблем грец. нас. України, з одного боку, й нездатність тогочасного уряду послідовно ці проблеми вирішувати – з другого. 1933 уряд УСРР в особі наркома освіти В.Затонського зізнався в цілковитій безпорадності при вирішенні "грецької проблеми в УСРР" шляхом проведення політики еллінізації в напрямі поглинання культури маріупольських греків к-рою власне грецькою (у ст. В.Затонського "З питань національної політики на Україні" вперше констатовано, що Е.г.н.У. в тому вигляді, як вона запроваджувалася, мала асиміляційне спрямування). Штучність та непослідовність держ. рішень істотно ускладнювали політику еллінізації. Крім того, хронічно не вистачало навч. літ., що шкодило освіт. процесові в еллінізованих закладах, а саме місц. нас. виявилося непідготовленим до мовної реформи.
В історії Е.г.н.У. можна виділити 3 осн. етапи: 1-й – 1926–29 – визнання димотики, а не місц. діалектів, розмовною й офіц. мовою рад. греків; гальмування еллінізації через нестачу навч. літ.; опір нас. нововведенням; перетворення еллінізації на знаряддя ідеологічної боротьби. 2-й – 1930–33 – занепад політики еллінізації в умовах колективізації грец. села й голодомору 1932–1933 років в УСРР, посилання на невдачі політики еллінізації як на аргумент на користь згортання політики коренізації в Україні. 3-й – 1934–38 – формальне продовження Е.г.н.У., яке насправді прикривало згортання нац.-культ. відродження греків в Україні.
Запровадження димотики до навч. процесу почалося 1926/27 навч. р. зі створення 15 пробних груп у межах початкової шк. У 1928/29 навч. р. еллінізованими (поряд з укр. та рос. тут викладалася новогрец. мова) вважалися 52 перші, 25 других і 15 третіх груп початкової шк.; у 9-ти семирічках у старших групах новогрец. мова викладалася як навч. предмет. Наприкінці 1930-х рр. димотика частково застосовувалася в 10-ти семирічках; 2 семирічки і серед. школа вважалися повністю еллінізованими. Більшою або меншою мірою димотика використовувалася викладачами в 11 початкових шк. Попервах учителів готували на короткотермінових курсах перекваліфікації учителів грец. походження, що проводилися щорічно від 1926. Із 1929 центром підготовки викладачів для грец. шк. став грец. сектор при Маріупольському пед. технікумі (згодом – Маріупольський грец. педагогічний технікум).
Важливе місце в розвитку нац. к-ри відводилося грец. вид-ву в Маріуполі (утворене 1930) і грец. філії Укрдержнацменвидаву в Харкові. 27 листоп. 1930 вийшов перший номер газ. "Колехтівістіс", а пізніше – ж. "Нєос Махітіс" і "Піонєрос". У берез. 1934 розпочалося видання літ. альманаху "Неон Зої". В 1920–30-ті рр. проводилися спеціальні дослідження к-ри та мови греків Маріуполя. Основи вивчення й класифікації маріупольських говірок були розроблені держ. комісією ВУЦВК, ЦК КП(б)У та Наркомосу УСРР 1925. Від 1926 вивчення зазначених діалектів здійснював Маріупольський музей краєзнавства, а 1928–30 до цієї роботи приєдналася експедиція Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. На поч. 1930-х рр. у Маріуполі розпочав свою діяльність грец. нац. театр.
Об'єктивними перепонами в реалізації політики Е.г.н.У. були заплутаність культ. проблем грец. нас. України, з одного боку, й нездатність тогочасного уряду послідовно ці проблеми вирішувати – з другого. 1933 уряд УСРР в особі наркома освіти В.Затонського зізнався в цілковитій безпорадності при вирішенні "грецької проблеми в УСРР" шляхом проведення політики еллінізації в напрямі поглинання культури маріупольських греків к-рою власне грецькою (у ст. В.Затонського "З питань національної політики на Україні" вперше констатовано, що Е.г.н.У. в тому вигляді, як вона запроваджувалася, мала асиміляційне спрямування). Штучність та непослідовність держ. рішень істотно ускладнювали політику еллінізації. Крім того, хронічно не вистачало навч. літ., що шкодило освіт. процесові в еллінізованих закладах, а саме місц. нас. виявилося непідготовленим до мовної реформи.
В історії Е.г.н.У. можна виділити 3 осн. етапи: 1-й – 1926–29 – визнання димотики, а не місц. діалектів, розмовною й офіц. мовою рад. греків; гальмування еллінізації через нестачу навч. літ.; опір нас. нововведенням; перетворення еллінізації на знаряддя ідеологічної боротьби. 2-й – 1930–33 – занепад політики еллінізації в умовах колективізації грец. села й голодомору 1932–1933 років в УСРР, посилання на невдачі політики еллінізації як на аргумент на користь згортання політики коренізації в Україні. 3-й – 1934–38 – формальне продовження Е.г.н.У., яке насправді прикривало згортання нац.-культ. відродження греків в Україні.
- kbg_dnepr
- Повідомлень: 7459
- З нами з: 14 січня 2021, 15:44
- Стать: Жінка
- Звідки: Дніпро
- Дякував (ла): 5284 рази
- Подякували: 945 разів
Re: Греки в Україні
Грецьке село в горнилі "більшовицької перековки" (20-ті pp. XX ст.) / Якубова Лариса // ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. - 2010. - 19. - С. 173-217.
https://www.academia.edu/38389471/%D0%9 ... A1_173_217
Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х - 30-ті рр. XX ст.) / Якубова Л. Д. // Український історичний журнал. - 2004. - № 2. - С. 121-132.
https://www.academia.edu/38389406/%D0%9 ... A1_121_132
https://www.academia.edu/38389471/%D0%9 ... A1_173_217
Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х - 30-ті рр. XX ст.) / Якубова Л. Д. // Український історичний журнал. - 2004. - № 2. - С. 121-132.
https://www.academia.edu/38389406/%D0%9 ... A1_121_132
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
- kbg_dnepr
- Повідомлень: 7459
- З нами з: 14 січня 2021, 15:44
- Стать: Жінка
- Звідки: Дніпро
- Дякував (ла): 5284 рази
- Подякували: 945 разів
Re: Греки в Україні
ДНК-тест Валєрії Віноградової (Афанасієвої) з Маріуполя
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
- kbg_dnepr
- Повідомлень: 7459
- З нами з: 14 січня 2021, 15:44
- Стать: Жінка
- Звідки: Дніпро
- Дякував (ла): 5284 рази
- Подякували: 945 разів
Re: Греки в Україні
Харабет В. В. Харабет Ефим Викторович // Харабет В. В. Эллинистический мир. Хронология греков Украины. — Мариуполь: ООО «ППНС», 2016. — С. 352—354 : фот. — (рос.). — ISBN 978-617-7413-04-1
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Хто зараз онлайн
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 10 гостей