Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Річ Посполита

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3085
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1805 раз.
Подякували: 647 раз.
Стать: Жінка

Що таке Річ Посполита?

Повідомлення АннА » 04 січня 2018, 17:02

Для збору інформації та дискусій
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3085
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1805 раз.
Подякували: 647 раз.
Стать: Жінка

Re: Що таке Річ Посполита?

Повідомлення АннА » 04 січня 2018, 17:03

КОРОЛІВЩИНИ (лат. bona regalia, польс. – krόlewszczyzny) – узагальнюючий термін, що від 15 ст. традиційно використовується на означення королів., пізніше (від 1590) – держ. (скарбових, dόbr Rzeczypospolitej) маєтностей у Короні Польській, Речі Посполитій та на інкорпорованих до їх складу укр. землях. Термін умовний, оскільки маєтності, на які він указує, зазнавали в процесі сусп. розвитку значних змін. У ранньому середньовіччі в Польщі не було чіткого розмежування держ. та королів. власності. Власність держави, трактована як дідицтво (patrimonium) правителя, щедро роздавалася монастирям, посадовцям та рицарству, що призвело до її істотного скорочення. Збільшення королів. домену спостерігається лише в період формування станової монархії, у першу чергу за Казимира ІІІ Великого (1333–70), коли в широких масштабах проводилися колонізація краю, вилучення К. та конфіскація приватних володінь. К. передавалися в пожиттєве держання старостам ("до вірних рук"), в оренду та заставу на умові надання певної суми грошей чи виконання військ. повинностей і становили основу прибутків тогочасної польс.
д-ви – Корони Королівства Польс.

Розміри К. постійно змінювалися, переважно в бік скорочення, унаслідок дарувань, несанкціонованих захоплень магнатами, застав, які складали особливу небезпеку для королів. домену, оскільки, як правило, вчасно не викуповувалися й переходили у спадкове володіння, а також унаслідок нееквівалентного їх обміну на приватні володіння (т. зв. фримарки). Останні були особливо характерними для укр. земель. Найістотнішого зменшення К. зазнали в 14–15 ст., за часів перших королів Ягеллонської династії (див. Ягеллони). Задля запобігання розпорошенню королів. домену були прийняті Нішавські привілеї 1454, якими маєтності правлячої династії проголошувалися власністю д-ви, а також королів. статути 1440, 1454, 1478, 1496 і насамперед статут короля Олександра 1504, що встановили істотні обмеження застав та відчуження К.

Пйотрковський сейм 1562–63, підтвердивши попередні постанови, скасував усі застави, зроблені після 1504. Виняток становили лише маєтності, передані в заставне володіння у зв'язку з війною Польщі з Пруссією (1519–21). Ці маєтності, а також ті, які були передані в заставу ще до статуту 1504, стали зватися К. "на старих сумах". На противагу цій категорії К. всі ін., які заставлялися за правління Сигізмунда ІІ Августа (1548–72), дістали назву К. "на нових сумах". Пйотрковський сейм оголосив ревізію листів або актів записів на К., спрямовану на вилучення (екзекуцію; див. Екзекуційний рух) маєтностей, незаконно привласнених передусім магнатами-урядовцями. Водночас прийняли рішення про передачу 1/4 прибутків з К. (т. зв. кварта) на утримання постійного війська (див. Кварцяне військо). Прибутковість К. визначалася в ході їх люстрацій. За реформою 1590 частина К. перетворювалася на столові маєтки короля або економії (mensae regiae). До найбільших з них належала Самбірська економія. Столові маєтки підпорядковувалися надвірному підскарбієві, а решта К., названа скарбовими маєтностями або власністю Речі Посполитої (dobra Rzeczypospolitej), перебувала під контролем Коронного скарбу і вального сейму. К. поділялися на гродові та негродові староства. У 17–18 ст. осн. формою їх держання стає "доживоття". Державці К. зобов'язувалися сплачувати лише п'яту частину прибутків, яка продовжувала зватися "квартою". Спірні справи з державцями розглядалися створеним 1591 Скарбовим трибуналом. Теоретично король теж мав право розпоряджатися цією частиною маєтностей, вимагаючи сплати 3/4 прибутків з них. Проте практично польс. королі втратили цю можливість, оскільки вже наприкінці 16 ст. набув розповсюдження звичай надання староств разом із "трьома частинами". Скарбова власність до 1775 (до часу офіц. впровадження в Речі Посполитій оплат за виконання посадових обов'язків) служила винагородою для "заслужених людей" (panis bene merentium). Отримані в пожиттєве держання чи як винагорода К. могли пускатись у вільний обіг, що вело до їх розорення та скорочення держ. прибутків. Під час реформ 2-ї пол. 18 ст. частина К. (негродові староства) за сеймовою ухвалою 1775 перейшла в довготривалу (на 50 років) оренду. Чотирирічний сейм постановою від 23 груд. 1791 оголосив про поступовий розпродаж К. Після поділів Польщі 1772, 1793, 1795 вони поповнили фонд казенних володінь Російської імперії, камеральних маєтностей Австрії та доменіальних – Пруссії.
Майборода Р.В.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3085
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1805 раз.
Подякували: 647 раз.
Стать: Жінка

Річ Посполита

Повідомлення АннА » 27 серпня 2018, 20:47

РІЧ ПОСПОЛИТА – ранньомодерна монархія, створена шляхом об'єднання в єдину державу Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Існувала від 1569 до 1795, у різні періоди існування охоплювала частини території сучасних Литви, Білорусі, Польщі, України, Латвії, Росії, Молдови, Словаччини, Естонії. Межувала з Рос. д-вою на сх., землями "Священної Римської імперії германської нації" (Бранденбург, Силезія) на зх., Швед. королівством на пн., Угорщиною та Османською імперією на пд. Площа найбільшого територіального розширення 1619 становила приблизно 990 тис. км² із населенням бл. 10 млн осіб. Склад населення був строкатим; етнічне походження: поляки, русини (українці й білоруси), литовці, німці, татари, євреї та ін.; релігійна приналежність – католики, православні, греко-католики, лютерани, кальвіністи, мусульмани, іудеї. Суспільство мало традиційний для тогочасних європ. країн поділ на 3 осн. стани: шляхетський, міщанський і селянський, з-поміж яких шляхта займала домінуюче становище, зосередивши у своїх руках привілеї і владу в країні. Усупереч традиційному сприйняттю історії Р.П. ця д-ва не була суто польс. д-вою (не охоплювала всіх польс. етнічних земель, польс. землі не становили більшої частини території країни, поляки не творили більшість населення, серед монархів більшість складали неполяки). Її історія є складовою частиною польс., укр., литов. і білорус. історії.

Люблінська унія й утворення Речі Посполитої. Передумови створення Р.П. були закладені під час Кревської унії 1385, але її положення, умови наступних унійних договорів не були реалізовані (до 1569 унія між Королівством Польським і ВКЛ мала персонально-династичний характер: цими д-вами правили представники литов. династії Ягеллонів). У серед. 16 ст. збіг зовнішніх (невдала війна ВКЛ з Рос. д-вою за Прибалтику) і внутр. чинників (прагнення литов. боярства до емансипації, модернізація устрою ВКЛ, екзекуційний рух і відсутність спадкоємців у тогочасного короля польс. і вел. кн. литов. Сигізмунда II Августа) обумовив остаточне об'єднання Королівства Польського і ВКЛ в єдину д-ву.

Унія обговорювалася на коронних вальних сеймах 1550–60-х рр. На сеймі 1569, після складних переговорів, литов. делегація, виступаючи за збереження лише персональної унії, пробувала зірвати домовленості й 1 березня – 7 червня залишала вальний сейм. Остаточно до згоди вдалося дійти під тиском короля польс. і вел. кн. литов. Сигізмунда II Августа, який, керуючись нібито історико-правовими аргументами, видав привілеї про включення до складу Королівства Польського литов. провінцій – Підляшшя (5 березня), Волині (26 травня), Київщини та Брацлавщини (6 червня) – на умовах гарантування їм певної мовно-правової автономії (збереження територіального устрою, земських урядів та інституцій, суд. і адм. органів, юрид. системи на підставі Литов. статуту (див. Статути Великого князівства Литовського), використання староукр. мови в публічній і правовій сферах, право набуття місц. урядів земських лише тутешніми мешканцями). Дотримання такої відособленості Підляського воєводства, Волинського воєводства, Київського воєводства та Брацлавського воєводства і, відповідно, збереження звичного способу життя для їхніх мешканців обумовили відсутність з боку останніх якогось серйозного спротиву інкорпорації цих земель до складу Королівства Польського.

1 липня 1569 було складено присягу на Люблінську унію 1569, що означало створення Р.П. Осн. положення унії: утворення єдиної соборної д-ви із правителем (королем), якого обиратимуть спільно мешканці Королівства Польського і ВКЛ на території Королівства Польського та коронуватимуть у Кракові; повне й непорушне збереження прав і привілеїв "усіх земель і народів" та всіх станів Королівства Польського і ВКЛ; затвердження королями після обрання єдиних прав і привілеїв обох народів; ліквідація окремих виборів і коронації литовського великого князя; скасування дідичних (спадкових) прав короля на ВКЛ; збереження актуальності присяг литов. урядників та присяга новопризначених литов. урядників королю; спільні сейми й ради під зверхністю короля; скасування окремих сеймів у Королівстві Польському і ВКЛ; взаємодопомога обох народів у всіх труднощах і заборона сепаратних відносин з ін. країнами; уніфікація монети; скасування мит від власних речей для духовенства й шляхти та їхніх підданих; право вільно набувати маєтки "полякам" у Литві та "литовцям" у Польщі; непоширення екзекуції на ВКЛ і збереження його мешканцями всіх маєткових прав. Саме вміщення в акті останнього пункту суттєво посприяло укладенню Люблінської унії. Загалом такі унійні умови стали компромісним варіантом між вимогами діячів польс. екзекуційного руху, які прагнули повної інтеграції території ВКЛ до складу Королівства Польського та уніфікації її устрою за польс. зразками, і позицією литов. можновладців, котрі, намагаючись зберегти свій особливий статус у ВКЛ, старалися захистити хоча б обмежену її незалежність. Їхній поміркований характер гарантував у наступні століття, незважаючи на існування сепаратистських тенденцій у ВКЛ, дотримання умов Люблінської унії.

Люблінська унія і супутні їй події не лише спричинилися до створення Р.П., але й обумовили помітні (хоча й поступові) зміни в політичному, суспільному й економічному житті її мешканців. Для українських земель такими наслідками стали інтеграція в межах однієї д-ви, інтенсивніше поширення зх. к-ри, розпад традиційного суспільного устрою, загострення нац., реліг. і соціальних взаємовідносин між окремими групами й верствами укр. суспільства.

Адміністративно-територіальний поділ (устрій) Речі Посполитої. Територіальними одиницями у складі Р.П. були провінції, воєводства, землі і повіти (також князівства). Устрій сформувався на час створення і не зазнав принципових змін упродовж усього існування Р.П. Він був неуніфікований (у його основі – середньовічні князівства і землі, які згодом утворили Королівство Польське й ВКЛ або потрапили під їхню владу) і різнився в окремих регіонах: воєводства могли поділятися на землі й повіти або тільки на повіти, деякі землі мали статус воєводств. Площа окремих воєводств коливалася від кількох до кількохсот тисяч кілометрів квадратних. Поза адм.-тер. устроєм у Р.П. виокремлювали історико-географічні регіони, які лише частково збігалися з воєводсько-повітовим поділом. Назви одиниць утворювалися від назв їхніх адм. центрів або від назв історико-геогр. регіонів, які вони охоплювали. Існувала ієрархія воєводств і земель, яка проявлялася в порядку засідання їхніх представників у вальному сеймі, розгляді суд. справ у трибуналі, старшинстві урядів тощо.

У складі Р.П. виділялися 3 провінції: Великопольща і Малопольща (на території Королівства Польського) та Литва (на території ВКЛ). Станом на 1648 Великопольс. провінція поділялася на 12 воєводств, 2 землі й 1 князівство та, крім власне істор. Великопольщі (6 воєводств і 2 землі: Познанське, Каліське, Бжесько-Куявське, Іновроцлавське, Ленчицьке і Сєрадзьке воєводства, Вєлюнська й Добжинська землі), включала Мазовію (3 воєводства: Мазовецьке, Плоцьке, Равське) і Королівську Пруссію (3 воєводства і 1 князівство-єпископство: Мальборкське, Поморське, Хелмінське воєводства і Вармінське єпископство). Малопольська провінція поділялася на 11 воєводств та, крім власне істор. Малопольщі (3 воєводства: Краківське, Сандомирське, Люблінське), включала Підляшшя (1 воєводство: Підляське) і Русь (7 воєводств). У склад ВКЛ входили 9 воєводств (Віленське, Троцьке, Берестейське, Вітебське, Мстиславське, Новогрудське, Мінське, Полоцьке, Смоленське) і 1 земля (Жмудська). Інфлянтська земля (1598–1667 поділялася на 3 воєводства: Венденське, Дорпатське і Парнавське) вважалася спільним володінням Королівства Польського і ВКЛ й не входила до складу жодної з провінцій. Поза власне територією Р.П. влада її правителів певний час поширювалася на васально залежні країни: герцогства Пруссія і Курляндія, Сєвєрське князівство та ін.

Укр. землі, що входили до складу Р.П., перебували в межах Малопольс. провінції й творили 7 воєводств. Із них лише Руське воєводство мало ускладнений устрій і поділялося на землі й повіти, до нього входили Львівська (Львів. і Жидачівський повіти), Перемишльська (Перемишльський і Переворський повіти), Сяноцька (Сяноцький пов.), Галицька (Галицький, Коломийський і Теребовельський повіти) і Холмська (Холмський і Красноставський повіти) землі. Решта укр. воєводств поділялися на повіти, які подекуди могли називати землями (зокрема на Волині): Белзьке воєводство – Белзький, Буський, Городельський, Грабовецький, Любачівський повіти, Подільське воєводство – Кам'янецький, Летичівський, Червоногродський повіти, Волин. воєводство – Луцький, Володимирський, Кременецький повіти, Київ. воєводство – Київ., Житомир., Овруцький повіти, Брацлавське воєводство – Брацлавський, Він. повіти, Чернігівське воєводство – Черніг., Новгород-Сіверський повіти. Усі укр. воєводства вже існували на момент утворення Р.П., крім Чернігівського: його утворено 1635 із земель, що на підставі Деулінського перемир'я 1619 (1618) та Полянівського миру 1634 відійшли від Рос. д-ви до Р.П. (1618–1635 вони називалися Сіверським князівством і перебували під управлінням польс. королевича Владислава Ваза).

Така територіальна структура залишалася практично незмінною: навіть незважаючи на тимчасову (у ході воєнних дій) або сталу (у результаті укладення мирних договорів) втрату Р.П. території окремих воєводств і земель, вони де-юре продовжували перебувати в її складі (зберігалися уряднича ієрархія, шляхетський сеймик, представництво у вальному сеймі тощо). З укр. регіонів тимчасово не функціонували Брацлавське і Київ. воєводства (від 1648 і до кінця 17 ст. їхня територія переважно була підконтрольна укр. козакам); Подільське воєводство (1672–99 його територія перебувала під владою Осман. імперії); припинили своє існування Черніг. воєводство (реально 1648, формально 1667), Руське й Белзьке воєводства (1772 їхню територію опанувала Австрія); а також окремі повіти або їхні частини (Київ. воєводство 1667 втратило на користь Рос. д-ви свою лівобережну частину і м. Київ). Лише наприкінці 1793, коли внаслідок 2-го поділу Р.П. втратила значну частину своєї території, було здійснено адм.-тер. реформу: Королівство Польське поділено на 10, ВКЛ – на 8 воєводств. Укр. землі, що залишилися у складі Р.П., увійшли до складу воєводств: Волинського (Луцька, Кременецька, Поліська землі), Володимирського (Володимирська, Дубенецька, Ковельська землі) і, частково, Холмського.

Державний устрій Речі Посполитої, в основі якого лежав держ. лад Королівства Польського, визначали положення Люблінської унії 1569, його остаточне оформлення відбулося під час першого в історії Р.П. безкоролів'я 1572–73 та за правління перших монархів. В історіографії річпосполитський устрій часто трактують як "шляхетську демократію", а Р.П. – як "шляхетську республіку", що не відповідає дійсності. Ця теза, що ґрунтується на рівноправ'ї, широких політ. правах представників шляхетського стану й обмеженні королів. влади, обумовлена прагненням польс. істориків убачати в Р.П. прообраз модерних республік. Насправді Р.П. являла собою парламентську монархію ранньомодерного часу, в якій домінуюче становище (у політично-правовому відношенні) займала привілейована верства – шляхта. Ще до 1569 рицарство (шляхта) монополізувало у своїх руках політ. владу в країні, майже повністю усунувши від неї міщанський стан та позбавивши прав селянство. Участь у політ. житті країни могло брати лише катол. духовенство, яке значною мірою складалося із шляхтичів. Політ. лад Р.П. визначався взаємодією 3-х основних владних елементів: монарха (короля), парламенту (вального сейму) та місцевих шляхетських зборів (шляхетських сеймиків).

Королів. влада в значній мірі була обмежена шляхетськими привілеями, сеймовою постановою Nihil novi ("Нічого нового") 1505, за якою король не мав права приймати нових законів у країні без згоди вального сейму, і т. зв. Генриковими артикулами (див. Генрикові статті 1573) – зобов'язанням зберігати незмінним устрій Р.П., яке заприсягали новообрані королі (починаючи з Генрика Валуа, звідси назва). "Генрикові артикули" містили обов'язки короля: він не міг використовувати титул спадкового короля (короля можна було обрати лише шляхом вільної елекції); був зобов'язаний скликати вальний сейм кожні 2 роки терміном не більше, ніж на 6 тижнів; без згоди вального сейму не міг скликати шляхетське ополчення, запроваджувати нові податки й мита; при королі мала перебувати рада сенаторів (т. зв. сенатори-резиденти, яких призначав вальний сейм і четверо з яких постійно мешкали при королів. дворі, змінюючись щокварталу та звітуючи згодом перед вальним сеймом), та без її згоди король не міг приймати важливі рішення (особливо ті, що стосувалися війни та миру); король мусив забезпечувати в країні вільність віровизнання й віротерпимість (згідно з умовами Варшавської конфедерації 1573); короля зобов'язано зберігати всі привілеї, засади устрою і права Р.П., причому декларувалася залежність монарха від прав Р.П. (права вважалися вищими від короля). У випадку порушення привілеїв королем чи невиконання ним своїх зобов'язань шляхтич мав право відмовити в послуху королеві.

Поза "Генриковими артикулами" кожен новообраний монарх Р.П. підписував перед виборами короля і заприсягав під час коронації на особисті зобов'язання (т. зв. pacta conventa; див. Пакти конвенти), котрі могли містити вимоги й щодо заг. засад політ. устрою (напр., підтримувати єдність "народів" Р.П., одружуватися лише з відома і за згодою сенаторів, не вживати приватну печатку для завірення держ. актів, не тримати при королів. дворі багато іноземців і не прислухатися до їхніх порад тощо).

Попри значні обмеження влади монарха в Р.П. у правовій площині (у першу чергу законодавчій) королів. влада фактично не була слабкою: король у сеймовому законодавстві мав ініціативу і право вето; розпоряджався держ. маєтностями (королівщинами), котрі становили приблизно 1/6 частину території Р.П.; роздавав гродові й негродові староства та ін. королівщини; призначав на всі світські й найвищі духовні посади (але не міг позбавити їх); у суд. сфері за посередництвом канцлера коронного й референдарія здійснював "справедливість" (тобто був вищою суд. інстанцією) для окремих категорій населення (королів. селян і міщан, євреїв та ін.); був джерелом права для міст; надавав окремі привілеї (на практикування деяких професій, діяльність друкарень, заснування міст та ін.); мав право видавати імунітетні грамоти (т. зв. залізні листи) для підсудних або засуджених (але не міг помилувати або амністувати останніх); здійснював верховне головнокомандування збройними силами; вирішував низку питань зовн. політики (прямо або через сенат чи вальний сейм) і представляв країну на міжнар. арені, зрештою, при королів. дворі фактично знаходився центр публічного життя Р.П. (від 1595 королів. двір переважно перебував у Варшаві, що де-факто обумовило її столичний статус). Ці прерогативи давали можливість монархові тримати формальні й, особливо, неформальні важелі впливу на політ. життя країни, формувати з числа шляхтичів прокоролів. партію (регалістів).

Гол. слабкість влади монарха в Р.П. полягала в його виборності: король не міг призначати наступника на троні чи навіть агітувати на його користь, відтак Р.П. формально була позбавлена правлячої династії (хоча до 1669 наступним правителем ставала особа, пов'язана з попередніми правителями, – син, брат, родич по жін. лінії або через одруження). Ін. вразливим місцем королів. політики стала зафіксована в "Генрикових артикулах" засада непокори королеві (ius de non praestanda oboedientia): у випадку навмисного порушення королем прав і внесення суттєвих змін у держ. лад кожен шляхтич мав публічно оголосити про це та відмовитися коритися монархові (у підсумку це могло призвести до його детронізації). Саме цю засаду було застосовано у відповідь на спроби королів Р.П. реформувати її устрій (із метою посилити свою владу) і ліквідувати принцип вільної елекції, як це мало місце у випадку рокошів М.Зебжидовського і кн. Є.-С.Любомирського.

Вальний сейм Р.П. зосереджував у своїй компетенції законодавчу владу і складався з 3-х невід'ємних елементів ("станів") – монарха (від його імені видавалися всі сеймові ухвали), Сенату (див. Сенат у Речі Посполитій; вищої палати парламенту, до якої входили центр. урядники Королівства Польського і ВКЛ та всі воєводи й каштеляни) та Посольської ізби (нижчої палати, до якої кожного разу обиралися представники від шляхти всіх воєводств і земель). Хоча тематика сеймових дебатів пропонувалася королем, а остаточну редакцію ухвал розглядали на спільному засіданні сенаторів і послів, ключову роль у прийнятті сеймових конституцій (постанов; див. Конституції сеймові) відігравала Посольська ізба (її очолював маршалок сейму), у межах якої формувалися сеймові постанови. Останні приймалися на засаді одностайності, відтак незгода будь-кого з послів могла заблокувати роботу сейму (т. зв. liberum veto; див. "Ліберум вето"). Формально вальний сейм мав відбуватися раз на 2 роки і засідати 6 тижнів (т. зв. звичайний вальний сейм), проте на практиці чіткого графіку роботи вального сейму (як і чіткого регламенту) не існувало. Задля прийняття нагальних ухвал (стосовно податкових і воєнних питань) скликалися короткі, двотижневі, "надзвичайні" вальні сейми, а під час безкоролів'їв – конвокаційні (визначали порядок виборів короля і життя країни за безкоролів'я), елекційні (супроводжували обрання короля) і коронаційні (супроводжували коронацію новообраного короля).

На загальнодерж. й регіональному рівнях влада не була чітко організована і здійснювалася через систему центральних (коронних і литовських) та земських (у кожному воєводстві, землі та повіті) урядів, на які призначав (пожиттєво) король і посідати які могли виключно шляхтичі. Більшість із таких урядників були титулярними, решта виконували певні функції адміністративного (воєвода, каштелян), військового (хорунжий, войський) чи судового (підкоморій, суддя, підсудок, писар) характеру, часто поєднуючи їх (староста). Ключову роль в управлінні Р.П. відігравали особи, які займали т. зв. міністерські уряди (окремі в Королівстві Польському і ВКЛ) – канцлер і підканцлер (зовн. і внутр. політика), підскарбії (управління держ. і королів. скарбницею), гетьмани (керівництво військом), маршалки (організація королів. двору). Відсутність у Р.П. розбудованого бюрократичного апарату обумовлювала відсутність чіткої вертикалі влади і слабкість владних структур у регіонах, але, водночас, давала змогу обходитися без складної фіскальної системи: у Р.П. більшість податків мали непостійний характер, і рішення про їх збір кожного разу мусив приймати вальний сейм. Оскільки підґрунтям економіки Р.П. була фільваркова система в сільс. госп-ві, орієнтована на експорт збіжжя та ін. с.-г. продукції, податки накладалися переважно на села (ланове – від кількості орної землі, подимне – від кількості госп-в, поголовне – від кількості мешканців) і торг. операції (мита), а також на міста (шос), торгівлю алкогольними напоями (чопове) і окремі прошарки населення (єврейс. поголовне). Нерегулярність і повільність збору таких податків зумовлювали відсутність певний час постійної армії в Р.П., утримання якої було осн. статтею видатків у бюджеті країни. Початково основою збройних сил Р.П. було шляхетське (рицарське) ополчення (посполите рушення), яке збиралося за рішенням вального сейму й короля та мало низькі військ. якості (востаннє скликане 1672). Регулярними були лише підрозділи кварцяного війська (4–8 тис. вояків), створеного в 1560-х рр. для оборони укр. земель від татар. нападів. На час війни вербувалося наймане військо – згідно з компутом (реєстром), ухваленим і профінансованим вальним сеймом (т. зв. компутове військо), яке зміцнювали іррегулярними військами (вибранецька чи ланова піхота (див. Вибранці), магнатські підрозділи, запороз. козаки). Від 1652 компутове військо (переважно кавалерія) стало постійним (зменшувалося в мирний час), із 1717 зі сталою кількістю вояків – 24 тис. (18 тис. – у Королівстві Польському, 6 тис. – у ВКЛ).

Суд. систему Р.П. на рівні повітів творили місц. суди – гродський або старостинський (див. Гродський суд; кримінальний), земський суд (цивільний) і підкоморський суд (поземельний), поряд з якими також діяли спец. суд. органи для непривілейованих станів (селян, міщан) і сусп. груп (євреїв, вірмен). Функції вищих (апеляційних) суд. органів виконували королів. задворний (референдарський, асесорський) і сеймовий суди та трибунали – Коронний трибунал (із 1578) для Королівства Польського і Головний Литовський трибунал (від 1581) для ВКЛ. Мешканці укр. воєводств Р.П. брали участь у роботі малопольс. сесії Коронного трибуналу в Любліні (щороку навесні–влітку). Поява трибуналів (як, зрештою, і засади функціонування земських судів і підкоморських судів) стала проявом шляхетської емансипації та унезалежнення суд. влади від монарха.

Суттєву роль у публічному житті Р.П. відігравали земські сеймики – зібрання шляхти окремих воєводств, земель і повітів, котрі творили нижчу ланку парламентсько-представницької системи та, водночас, були органами місц. самоврядування. Сеймики обирали представників на вальний сейм, кандидатів на суд. уряди, збирачів податків, вносили пропозиції на вальний сейм, займалися різноманітними місц. справами (збір податків, підтримання громадян. спокою, вирішення екон. і соціальних питань тощо). В умовах політ. нестабільності в Р.П. та безрезультатної роботи вальних сеймів відбулося значне розширення сфер діяльності (військової і податкової) органів земського самоврядування, основними з яких були сеймики (особливо в період 1648–1717, який прийнято називати часом "сеймикових правлінь").

Політичний розвиток. Устрій Р.П. оформився під час перших двох безкоролів'їв. Перше настало після смерті 1572 бездітного Сигізмунда II Августа і показало – незважаючи на прагнення литов. можновладства до розриву унії, боротьбу між католиками і протестантами та сенаторами й сеймикуючою шляхтою – життєздатність новоутвореної д-ви. Вироблено принцип елекції "viritim", коли кожен шляхтич міг взяти особисту участь у виборах короля. Антинім. настрої серед шляхти обумовили обрання (на противагу Габсбургам) Генрика Валуа, герцога Анжуйського (брата франц. короля Карла IX Валуа). Проте його правління виявилося коротким: на поч. 1574 він прибув до Р.П., а вже в червні 1574 виїхав назад до Франції (де став королем Генріхом III Валуа). Наприкінці 1575 на престол обрано одразу герм. імп. Максиміліана II Габсбурга (сенатом) і трансильванського воєводу Іштвана Баторія (середньою шляхтою). Останній зумів швидко опанувати Краків, одружитися з Анною Ягеллонкою (сестрою Сигізмунда II Августа), коронуватися як Стефан (див. Стефан Баторій; 1576–86) і придушити опір Гданська. Лівонська війна 1558–1583, поновлена Рос. д-вою, виявилася успішною для Р.П.: після масштабного наступу рос. військ у Прибалтиці 1577 річпосполитські війська під кер-вом короля-воїна в кампаніях 1579–81 перенесли воєнні дії на територію Рос. д-ви, де їм вдалося завдати низку поразок противнику, опанувати ряд міст і фортець (Полоцьк (нині місто Вітебської обл., Білорусь), Великі Луки, Острів; нині обидва міста Псковської обл., РФ), обложити Псков (нині місто в РФ). Війна завершилася Ям-Запольським миром 1582, за яким Полоцьк, Веліж (нині місто Смоленської обл., РФ) та інфлянтські землі відійшли до Р.П. Військ. діяльність Стефана Баторія обумовила орієнтацію на потреби війни його внутр. політики: врегулювання скарбових справ, організацію вибранецької піхоти й реєстрового козацтва, підтримання реліг. спокою в країні, отримання згоди вальних сеймів на воєнні видатки коштом поступок на користь шляхетського стану (утворення 1578 Коронного трибуналу – незалежного від короля вищого апеляційного суду). Спирався на Я.Замойського – підканцлера коронного (1576), канцлера коронного (1578) і гетьмана великого коронного (1581), котрий, реалізуючи королів. політику, сформував власне політ. угруповання і став другою людиною в Р.П. після короля. Опозицію до Стефана Баторія і Я.Замойського очолили малопольські магнати Зборовські. С.Зборовського, звинуваченого в підготовці замаху на короля, було страчено без суду, що шляхетським загалом було сприйнято як прояв "тиранії" і призвело до політ. кризи наприкінці правління Стефана Баторія.Сигізмунд III Ваза (1587–1632). Під час бурхливого безкоролів'я 1587 знову було обрано двох королів: ерцгерцога Максиміліана Габсбурга, молодшого брата герм. імп. Рудольфа II Габсбурга, і швед. принца Сигізмунда Ваза, племінника Сигізмунда II Августа. Шляхта Р.П. розкололася на угруповання, які підтримували одного із претендентів на трон або займали нейтральну позицію ("нейтралісти" в Рус. воєводстві). Дійшло до збройного протистояння, Максиміліан Габсбург вторгся до Р.П. і спробував опанувати Краків, проте Я.Замойський, сталий противник Габсбургів, підтримав на противагу йому швед. принца, відстояв Краків і 24 січня 1588 розгромив війська Максиміліана Габсбурга та полонив його, змусивши через рік зректися претензій на польс. трон. Однак від самого початку між молодим королем Сигізмундом III і амбітним канцлером (той сподівався, що молодий монарх буде слухняним знаряддям у його політиці) виникла конкуренція за владу, яка найперше проявилася в різних векторах зовн. політики. Я.Замойський після масштабних татар. нападів на Галичину й Поділля в серпні 1589 прагнув до війни з Осман. імперією і розширення своїх гетьман. повноважень. Канцлер провів кампанії в Молдові (1595) і Волощині (1600), у результаті яких господарями там стали залежні від Р.П. Єремія і Симеон Могили. Прагнення жорстко контролювати козацтво українське, не даючи йому можливості нападати на осман. володіння (відтак провокувати Стамбул) та водночас використовуючи його у воєнних діях, спровокувало козац. виступи кінця 16 ст. (під проводом К.Косинського та С.Наливайка), котрі поширилися на укр. і білорус. регіони та були придушені. Натомість Сигізмунд III, який після смерті свого батька Юхана III Ваза зайняв швед. престол 1594, але через 5 років був детронізований унаслідок дій протестантської опозиції (на чолі з дядьком герцогом Карлом Судерманським), із 1600 розпочав війну проти Швеції (приводом послужило включення ним швед. Естонії до складу Р.П.). Нетолерантна реліг. політика короля по відношенню до некатоликів (усунення протестантів від урядів та утиски православних після підтриманої монархом Берестейської церковної унії 1596, протегування єзуїтам) дестабілізувала ситуацію в країні. Спроби Сигізмунда III посилити свою владу (утворення постійної армії, обмеження повноважень сеймових послів та коронація наступника) викликали критику опозицією королів. політики й закиди в порушенні шляхетських вольностей та утворення 1606 широкої антикоролів. конфедерації шляхетської. Від імені одного з її керівників подальші події отримали назву "рокош Зебжидовського" (1606–09), під час якого конструктивні пропозиції щодо реформування Р.П. було висунуто в таборі конфедератів (окрім звинувачень короля в прагненні до абсолютизму й радикальних закликів до його детронізації) та в таборі королів. прихильників (регалістів). Сигізмунд III зумів схилити на свій бік чималу частину шляхти і в липні 1607 завдати поразки рокошанам, але королів. плани не були реалізовані. Друга половина правління Сигізмунда III позначена лише зовнішньополіт. акціями: Р.П. довелося вести війни проти сусідів. Найбільш корисні для Р.П. наслідки мав сх. напрям зовн. політики. Заангажування укр. панів у похід Лжедмитрія I (до чого правлячі кола Р.П. ставилися початково неприхильно) та подальші події московської Смути обумовили війну з Москвою (1609–18). Військам Сигізмунда III 1610 вдалося завдати поразки рос. армії під Клушином (нині село Смоленської обл., РФ), опанувати Москву та полонити царя Василія Шуйського, а 1611 після дворічної облоги здобути Смоленськ. Проте Сигізмунд III не зумів посісти моск. престол (як планував), як і посадити на ньому свого старшого сина Владислава (на що погоджувалися бояри). Рос. війська повернули Москву, і 1 листопада 1612 річпосполитський гарнізон у Кремлі капітулював. Похід королевича Владислава 1617–18, в якому активну участь узяв козац. корпус під кер-вом П.Конашевича-Сагайдачного, і штурм Москви завершилися невдачею. Деулінське перемир'я 1619 (див. Деулінське перемир'я 1618) залишило за Р.П. Смоленщину й Чернігово-Сіверщину. Менш вдалими були дії на пд. напрямі зовн. політики. Після боїв 1617 з турец. армією під Яругою (нині село Могилів-Подільського р-ну Він. обл.) великий гетьман коронний С.Жолкевський уклав мирний договір у Буші (нині село Ямпільського р-ну Він. обл.), за яким Р.П. зобов'язувалася не втручатися у справи Дунайських князівств та роззброїти козаків (1615 атакували передмістя Стамбула). Невиконання цих умов Р.П., татар. напади на її територію 1618, а також дії лісовчиків і спалення козаками Варни (нині місто в Болгарії) призвели до конфронтації. Вторгнення С.Жолкевського в Молдову 1620 завершилося нищівною поразкою під Цецорою (нині с. Цуцора, Румунія), що спричинило панічні настрої в Р.П. У битві під Хотином 2 вересня – 9 жовтня 1621 об'єднана польсько-литов. армія і козац. корпус П.Конашевича-Сагайдачного зуміли зупинити наступ султанської армії на Р.П. Укладений тоді мирний договір встановлював кордон по Дністру, припинення нападів татар і козаків тощо. Нещасливі результати приніс пн. напрям зовн. політики, де тривала перманентна війна зі Швед. королівством за Прибалтику (1600–11, 1617–18, 1621–26, 1626–29). Якщо на початках річпосполитським військам вдавалося здобувати перемоги, то 1621 швед. армія, керована королем Густавом II Адольфом Ваза, опанувала Ригу (нині столиця Латвії), а 1626–29 розгорнула успішний наступ у Королів. Пруссії. За Альтмаркським перемир'ям 1629 (терміном на 6 років) шведам дісталися Інфлянтська земля (на пн. від Зх. Двіни) і Рига та майже всі прусські портові міста.

Після смерті Сигізмунда III королем практично без конкуренції обрано його старшого сина Владислава IV Ваза (1632–48), котрий користувався популярністю в різних групах річпосполитського сусп-ва. Під час безкоролів'я він, будучи релігійно толерантною людиною і прагнучи здобути підтримку протестантської й правосл. шляхти, гарантував їхні права, зокрема дав офіц. дозвіл на відновлення правосл. ієрархії в Р.П. Скориставшись безкоролів'ям, Рос. д-ва розірвала мирний договір і здійснила наступ на територію Р.П., захопивши міста Полоцьк, Орша (нині місто Вітебської обл., Білорусь), Новгород-Сіверський та ін. На укр. землях бойові дії йшли на території Чернігово-Сіверщини та були малоуспішними для Р.П.: більша частина регіону була опанована рос. силами. Гол. рос. армія під кер-вом М.Шеїна в жовтні 1632 обложила Смоленськ, але не зуміла здобути фортецю. У вересні 1633 надійшов із відсіччю Владислав IV і після важких боїв, у яких чільну роль відіграв запороз. козац. корпус, оточив і змусив до капітуляції рос. армію (25 лютого 1634). Подальший наступ на рос. територію виявився малоуспішним, і за Полянівським мирним договором (14 червня 1634) загалом підтверджено умови Деулінського перемир'я 1619. Утім нестабільною була ситуація на пд. (укр.) кордоні, де татари влітку 1632 і 1633 здійснили напади на володіння Р.П. (загалом були успішно відкинуті), а в жовтні 1633 дійшло до вторгнення армії сілістрійського паші Абази (діяв за вказівкою султана Мурада IV), яку великому гетьманові коронному С.Конецпольському (мав під своєю рукою кварцяне військо, пóчти укр. панів і козац. загони) вдалося зупинити під Кам'янцем (нині м. Кам'янець-Подільський). У квітні 1634 Осман. імперія демонструвала готовність розпочати повномасштабну війну з Р.П., але та сконцентрувала на укр. землях 35-тис. армію, і в підсумку 19 вересня 1634 було підписано мирний договір (за ним татари мали бути усунені з білгородських і буджацьких степів). Воєнні успіхи заохочували короля до подальшого ведення війн. На заплановану війну зі Швецією (як і його батько, Владислав IV був титулярним швед. королем) він 1635 отримав від вального сейму фінансову підтримку в кілька мільйонів злотих, провів ряд дипломатичних заходів (заручився підтримкою Австрії, Іспанії, Данії, Англії та Голландії), підготував військ. ескадру і сконцентрував у Пруссії армію (відсутністю військ в Україні скористався козац. гетьман І.Сулима, здобувши Кодак). Проте до війни не дійшло, і 12 вересня 1635 було підписано Штурмсдорфський мирний договір (терміном на 26 років), за яким Пруссія відходила Р.П., Інфлянти – Швеції, а Владислав IV зрікався швед. корони. Посилення під час війн Р.П. укр. козацтва, до якого Владислав IV ставився прихильно, черговий раз актуалізувало козац. питання, що вилилося в козац. повстання 1637–38, розгромлене річпосполитськими військами. Відтак від 1638 і до кінця правління Владислава IV Р.П. перебувала в мирі, що дало підстави назвати це десятиліття часом "золотого спокою". Намагання Владислава IV зміцнити свою владу всередині країни (запровадження "морського мита" і блокада Гданська 1636–37, створення прокоролів. орденської орг-ції, т. зв. Кавалерії, в 1637) виявилися марними, як і спроба в зовн. політиці переорієнтуватися з Відня на Париж, а толерантне ставлення до некатоликів призвело до конфлікту з папством (розрив дипломатичних відносин 1642–45). Хронічна нестача грошей у королів. скарбниці на утримання двору й меценатство робила Владислава IV залежним від волі вального сейму і шляхти, серед якої він втратив популярність. Вихід із ситуації він почав вбачати у вдалій війні з Осман. імперією, до чого спонукали регулярні напади татар (починаючи з 1640). Зблизившися із Папою Римським Інокентієм X, Венецією, Москвою і позичивши гроші у своєї другої дружини Марії-Людвіки Гонзага, Владислав IV розпочав підготовку до війни. 20 квітня 1646 навіть відбулася нічна аудієнція для козац. делегації (козакам обіцяно реституцію привілеїв, 20-тис. реєстр і вільну територію за Білою Церквою). Проте вальний сейм 1646, на якому стало відомо про королівські плани, зажадав припинення підготовки до війни і розпуску завербованих військ. Король пробував інспірувати війну, проте його смерть перекреслила ці плани.

На правління третього короля з династії Ваза на троні Р.П. Яна II Казимира (1648–68), якого обрано після смерті брата (майже без конкуренції), припав початок системної кризи. Козац. повстання під проводом Б.Хмельницького переросло в широкомасштабну "домашню війну", Національну революцію 1648–1676, до якої спричинилися нац., соціальні й реліг. негаразди в Р.П. Уже в кампанії 1648 козац. армія, за підтримки кримських татар, розгромила кварцяне військо й шляхетське ополчення та опанувала значну частину Р.П. (до Замостя; нині м. Замосць Люблінського воєводства, Польща), а 1649 завдала поразки королівській армії під Зборовом і змусила Яна II Казимира до підписання невигідного миру. Хоча 1651 в битві під Берестечком річпосполитська армія під кер-вом короля здобула рішучу перемогу, але ані тоді, ані під час наступних кампаній (битви під Батогом (нині с. Четвертинівка Тростянецького р-ну Він. обл.) 1652 і Жванцем (нині село Кам'янець-Подільського р-ну Хмельн. обл.) 1653) ліквідувати козац. д-ву не вдалося. Результатами Національної революції 1648–1676 стали втрата контролю над значною частиною українських володінь, військове й фінансове виснаження країни та її втягнення у збройне протистояння із сусідніми д-вами. Прийняття Україною в січні 1654 протекторату Рос. д-ви обумовило виступ останньої проти Р.П.: уже в травні 1654 рос. війська захопили Смоленськ та білорус. землі до р. Березина (прит. Дніпра). 1655 росіяни опанували Вільно (нині м. Вільнюс; рос. цар Олексій Михайлович проголосив себе великим князем литовським), а українсько-рос. армія розгромила коронне військо під Городком (нині місто Львів. обл.) і облягала Львів. Більш небезпечною стала війна зі Швецією (1655–60), у перший рік якої швед. війська швидко опанували значну частину польс. земель (у т. ч. Варшаву і Краків), чинячи численні насильства, руйнування й грабунки (ці події отримали назву "Потоп"). Ян II Казимир виїхав до австрійс. володінь, а владу швед. короля Карла X Густава визнали чимало польс. і литов. регіонів, на його бік перейшли багато річпосполитських урядників. Але вже в січні 1656 Ян II Казимир через Львів (одне з небагатьох міст, що залишалося під його владою) повернувся до Р.П., і до кінця року більшість територій, окупованих шведськими та союзними їм бранденбурзькими військами, було звільнено. Спроба шведів 1657 повернути втрачені позиції за допомогою семигородського князя Дєрдя II Ракоці, котрий здійснив похід на Варшаву (спільно з укр. корпусом А.Ждановича), завершилася невдачею. За Олівським миром 1660 Швеція зреклася будь-яких територіальних претензій до Р.П. Спроба розв'язати "козацьку проблему" укладенням Гадяцького договору 1658 з гетьманом І.Виговським і наданням автономії Україні в межах Р.П. не мала успіху, натомість активізувала війну з Рос. д-вою. Після розгрому рос. армії під Чудновом 1660 король безуспішно намагався повернути Україну під свою владу (похід на Лівобережжя 1663), але в підсумку 1667 уклав з Рос. д-вою Андрусівський договір (перемир'я) 1667, за яким до останньої відійшли Смоленська земля і Лівобережна Україна (із Києвом). Тривалі й невдалі війни супроводжувала і внутрішньопол. криза: застосовування від 1652 liberum veto робило безрезультатною роботу ряду вальних сеймів, а спроби Яна II Казимира допровадити до застосування принцип vivente rege (обрання наступного монарха за правління попереднього) та здійснити ін. держ. реформи, покликані зміцнити його владу, призвели до зіткнення з опозицією. Боротьба з лідером останньої, великим маршалком коронним і гетьманом польним коронним кн. Є.-С.Любомирським, вилилась у створення військ. конфедерації та громадян. війну 1665–66 ("рокош Любомирського"), яка поклала край реформам і призвела до занепаду політ. життя. Знеохочений поразками, Ян II Казимир 16 вересня 1668 офіційно зрікся корони Р.П., попередньо домовившись про це із франц. королем Людовіком XIV Бурбоном. Однак тому не вдалося домогтися обрання королем принца Людовіка Конде, і новим монархом усупереч волі магнатських угруповань став "шляхетський" кандидат – 29-літній кн. Міхал-Корибут Вишневецький (син кн. Я.Вишневецького, по жін. лінії – правнук Я.Замойського та кн. О.Острозького), людина непідготовлена до володарювання. Його коротке правління (1669–73) позначили гостра боротьба між прокоролівським ("регалістами") і опозиційним профранцузьким ("малькотентами") угрупованнями, безуспішні спроби повернути контроль над Україною (похід великого гетьмана коронного Я.Собеського 1671–72) та невдалий початок війни з Осман. імперією. 1672 турец. армія під кер-вом султана Мегмеда IV (100 тис. вояків) спільно з козац. загонами П.Дорошенка здобула Кам'янець і обложила Львів. За Бучацьким миром 16 жовтня 1672 (див. Бучацький мирний договір 1672) Поділля відійшло Осман. імперії, а Правобережна Україна перейшла під владу козац. гетьмана П.Дорошенка. Проте 11 листопада 1673 під Хотином турец. війська розгромила річпосполитська армія під кер-вом Я.Собеського (лідера "малькотентів"), якого після смерті Міхала-Корибута Вишневецького наступного року обрано королем – під іменем Яна III (див. Ян III Собеський; 1674–96). Його правління було орієнтоване переважно на зовнішньополіт. досягнення. Воєнні дії на території Руського, Подільського та Брацлавського воєводств завершилися підписанням 17 жовтня 1676 між Р.П. і Осман. імперією Журавненського мирного договору 1676, який в основному підтверджував положення Бучацького договору 1672. Спроба змінити напрям зовн. політики у профранц. руслі (таємний договір із Францією, укладений в Яворові 1675) та розв'язати війну проти Бранденбургу виявилися безрезультатними, і 1678 Ян III Собеський відійшов від орієнтації на Францію і повернувся до війни з Туреччиною. 1683 укладено союз між Р.П. і Австрією проти Осман. імперії, а 12 вересня Ян III Собеський, керуючи союзними військами (серед них був і козац. загін С.Палія), завдав нищівної поразки турец. армії під Віднем. Проте політ. вигод ця перемога не принесла: із 1684 Р.П. входила до складу антитурец. "Священної ліги" і впродовж наступного десятиліття вела малорезультативні воєнні дії на території Поділля, Молдови та Волощини (у рамках цих дій 1684 дійшло до відновлення – під королів. зверхністю – Війська Запорозького у складі 4-х полків). Із метою залучення до антитурец. ліги Рос. д-ви Ян III Собеський пішов на укладення з нею "Вічного миру" 1686, за умовами якого Лівобережна Україна, Київ з околицями та Смоленська земля назавжди відійшли від Р.П. до Москви, Запорозька Січ опинялася під спільним контролем обох д-в. Малоуспішна зовн. політика позначилася й на внутр. політиці Яна III Собеського, якому, всупереч його прагненням, не вдалося забезпечити трон Р.П. за одним зі своїх синів.Август II Сильний (1697–1706, 1709–33), саксонський курфюрст (із 1694 як Фрідріх-Август I) із династії Веттінів, вступив на трон Р.П. після бурхливого річного безкоролів'я і всупереч волі більшості шляхти, яка голосувала за Франциска-Людовіка Бурбона, герцога Конті. Однак Август II (під час елекції дістав понад 13 тис. голосів) випередив свого суперника: прийняв католицизм, на чолі саксонських військ швидко увійшов до Р.П. і в Кракові був коронований. Успіху Августа II сприяла підтримка противників франц. впливів у Р.П. (Австрії, Росії й Бранденбургу), а його укріпленню на троні – вдале завершення війни з Осман. імперією: за Карловицьким миром 1699 (див. Карловицький конгрес 1698–1699) Р.П. повернула територію Подільського воєводства разом із Кам'янцем. Август II пробував реформувати Р.П. у проабсолютистському дусі (що супроводжувалося "саксонізацією" країни), плануючи перетворити її на спадкову монархію. Намагаючися зміцнити свої позиції, Август II 1700 розпочав – у союзі з Данією й Росією – війну зі Швед. королівством за Інфлянти (Прибалтику). Однак його саксонські війська, що пробували здобути Ригу, були розгромлені швед. королем Карлом XII, котрий відразу вторгнувся на територію Р.П. Остання опинилася втягнутою в Північну війну 1700–1721. 1702–06 саксонські й річпосполитські війська, незважаючи на підтримку рос. допоміжних сил (серед яких були й козац. полки), зазнали кількох поразок: бойові дії в цей час поширилися й на зх. регіони України (1706 шведи здобули Львів). У підсумку швед. король Карл XII опанував більшу частину території Р.П., яка стала ареною громадян. війни між противниками (Варшавська конфедерація) і прихильниками (Сандомирська конфедерація) Августа II. 1706 під загрозою повного підкорення Саксонії Август II змушений був (за умовами Альтранштадського миру) зректися корони Р.П. на користь Станіслава I – познанського воєводи Станіслава-Богуслава Лещинського (1706–09), якого противники "саксонця" в Р.П. обрали королем ще 1704 за згоди швед. короля Карла XII. Августу II вдалося повернутися до Р.П. лише 1709, коли саксонські й рос. війська та підрозділи Сандомирської конфедерації звільнили територію Р.П. від шведів і прихильників Станіслава Лещинського. Проте спроби Августа II реформувати устрій Р.П. зустрілися з опором опозиції (Тарногродська конфедерація 1715–17), котра знайшла підтримку в рос. царя Петра I. Одноденний "німий" сейм 1717 поклав край королів. планам перетворити персональну унію між Р.П. і Саксонією на міждержавну. Завершення війни зі Швецією знаменувало падіння міжнар. впливу Р.П.: хоча її було зараховано до переможців, але жодних територіальних здобутків вона не отримала, а її землі були спустошені впродовж багатолітніх воєнних дій (це стало причиною екон. кризи). Посилилося втручання у внутр. справи Р.П. сусідніх д-в (у першу чергу Рос. імперії), котрі, підтримуючи опозиційні сили на противагу Августу II, сприяли її політ. занепаду. Публічне життя в Р.П. характеризувалося гострою боротьбою між магнатськими угрупованнями (Потоцьких і князів Чарторийських; див. Чорторийські), що зумовило безрезультатну роботу вальних сеймів і хронічну політ. кризу (протривала до кінця правління Августа II).

Закономірним наслідком непопулярного правління Августа II стало обрання 12 вересня 1733 наступним королем Р.П. його давнього суперника Станіслава Лещинського, якого підтримував його зять, франц. король Людовік XV Бурбон. Проте Австрія й Росія, не бажаючи посилення франц. впливів, підтримали саксонського курфюрста і сина попереднього монарха Фрідріха-Августа II Веттіна (коронований як Август III; 1733–63), елекція котрого відбулася 5 жовтня 1733 під захистом рос. військ. корпусу. Розпочалася війна за польс. спадщину 1733–35, у ході якої на території Р.П. тривали бойові дії між річпосполитськими військами та саксонськими й російськими корпусами. На українських землях розгорнулися бої між коронними підрозділами під кер-вом регіментаря Ю.Потоцького, які спиралися на Кам'янецьку фортецю, та російським корпусом генерала від кавалерії Й.-Б.Вейсбаха (1734 – генерал-лейтенанта принца Людвіга-Вільгельма Гессен-Гомбурзького). Вирішальні події відбувалися під Гданськом, де переховувався Станіслав Лещинський: саксонсько-рос. війська, що облягали фортецю, розгромили франц. десант і коронні війська, котрі йшли на відсіч. Станіслав Лещинський втік з країни і зрікся трону. Правління Августа III відбувалося в мирний для Р.П. час, проте характеризувалося подальшою політ. кризою (практично всі вальні сейми завершувалися безрезультатно), падінням авторитету королів. влади (король майже весь час перебував у рідній Саксонії), перманентною боротьбою за владу між магнатськими угрупованнями – "республіканцями" (Потоцькими) і "фамілією" (князями Чарторийськими) – та втручанням сусідніх д-в (особливо Росії) у внутр. справи Р.П. (під час Семирічної війни 1756–1763 її територією вільно пересувалися рос., прусські та австрійс. війська). Усвідомлення необхідності реформування Р.П. набувало дедалі більшого поширення в магнатських і шляхетських колах, особливо серед представників "фамілії", яку очолював рус. воєвода кн. А.-О.Чарторийський. Його племінник і фаворит рос. імп. Катерини II Станіслав-Антоній Понятовський став наступним королем Р.П. під іменем Станіслава II Августа (див. Станіслав-Август Понятовський; 1764–95). Новий монарх швидко вийшов з-під впливу "фамілії" і взяв курс на проведення реформ (обмеження liberum veto, вилучення податкових питань з-під компетенцій сеймиків, створення скарбових комісій, запровадження ген. мита, реформування суд. установ тощо), але їх здійснення викликало занепокоєння Пруссії та Росії. Рос. посол кн. М.В.Рєпнін брутально втрутився у внутр. справи Р.П. (із застосуванням військ. сили) і, використавши дисидентське питання (зрівняння в правах християн-некатоликів – лютеран і православних), домігся затвердження вальним сеймом 1767–68 т. зв. кардинальних прав, що зберігали устрій Р.П. непорушним і паралізували реформи. У відповідь на рос. втручання опозиція утворила 29 лютого 1768 в укр. місті Бар конфедерацію (див. Барська конфедерація 1768), і Р.П. стала ареною бойових дій між конфедератськими загонами та коронним і російським військами (на укр. землях їх супроводжував гайдамацький рух). Громадян. війна, у ході якої конфедерати намагалися захопити й детронізувати короля, протривала до серпня 1772 і завершилася їх поразкою та зумовила загальмування держ. реформ і встановлення рос. протекторату. Безпосереднім наслідком став 1-й поділ Р.П. (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795): від її території за договорами 5 серпня 1772 Рос. імперія відірвала Інфлянти і зх. частину Білорусі, Австрія – більшу частину Краківського, Сандомирського, Руського і Белзького воєводств, а також частини Подільського й Волин. воєводств, Пруссія – прусські воєводства, північні частини Великопольщі й Куявії; усього Р.П. втратила бл. 1/3 своїх земель (211 тис. км²) із населенням 4,5 млн мешканців. Під тиском іноз. військ вальний сейм 1773 мусив затвердити умови поділу. Подальші реформи Р.П., які фактично здійснювалися лише за згодою Рос. імперії, проявилися у створенні 1773 Едукаційної комісії (займалася організацією освіти), у діяльності від 1775 Постійної ради (найвищого виконавчого органу, що складався з короля, 18-ти обраних вальним сеймом послів і 18-ти сенаторів, був підзвітний вальному сеймові і поділявся на департаменти зовн. справ, "доброго порядку", війська, юстиції і скарбу), у реалізації 1775 військової (збільшення чисельності армії до 30 тис. вояків і її поділ на 6 д-зій, створення бригад нац. кавалерії) та скарбової (відновлення ген. мита і подимного податку та ін.) реформ. Натомість запропонований канцлером коронним А.Замойським проект процесуального, цивільного й кримінального кодексу вальний сейм 1780 відхилив. У 1780-х рр. в сусп-ві Р.П. дедалі рішучіше лунали голоси за проведення державно-політ. реформ, речниками яких стали С.Сташіц і Г.Коллонтай (представник волин. шляхти). Саме "патріотичне" (на противагу "старошляхетському") угруповання лобіювало реформи на Чотирьохрічному (Великому) сеймі, що тривав із 6 жовтня 1788 до 29 травня 1792, і, спираючись на прусську підтримку, спробувало усунути рос. впливи з Р.П. Чотирьохрічний сейм прийняв рішення про створення 100-тис. армії, реформував діяльність Постійної ради, запровадив постійні податки та цивільно-військ. комісії порядку в регіонах, ухвалив закони про сеймики і про міста. 3 травня 1791 "патріоти" провели конституцію, за якою в Р.П. королів. владу проголошено спадковою, скасовано liberum veto, реформовано виконавчу й суд. систему країни та підтверджено політ. монополію шляхетського стану. Рос. уряд сприйняв ухвалення Конституції Речі Посполитої Третього травня 1791 як загрозу політ. впливам Рос. імперії та інспірував створення 14 травня 1792 в укр. м-ку Торговиця (нині село Новоархангельського р-ну Кіровогр. обл.; насправді – 27 квітня в Санкт-Петербурзі) конфедерації, спрямованої проти реформ і конституції. На запрошення керівників Торговицької конфедерації до Р.П. увійшла 100-тис. рос. армія, яка в боях на території України та Білорусі розгромила річпосполитські війська, відтак конфедерати опанували Варшаву. 23 січня 1793 Пруссія і Рос. імперія здійснили 2-й поділ Р.П. (за ним Рос. імперії дісталися Київське, Брацлавське, Подільське і сх. частина Волинського воєводств). Гродненський вальний сейм 1793 (останній в історії Р.П.) підтвердив умови поділу та прийняв нову конституцію, що ґрунтувалася на "кардинальних правах". Організоване патріотичними силами повстання під проводом гене-рал-лейтенанта Т.Косцюшка (травень–листопад 1794) проти рос. підрозділів, що перебували на території Р.П., після початкових успіхів завершилося поразкою від рос. і прусських військ. Його наслідком стала остаточна ліквідація Р.П.: за 3-м поділом її територію було поділено між Рос. імперією (з укр. земель їй дісталися частини Волин. й Белзького воєводств та Холмська земля), Пруссією і Австрією, а 25 листопада 1795 Станіслав-Август Понятовський зрікся корони.

Причини падіння Р.П. історики – не завжди цілком обґрунтовано – вбачають як у недоліках її держ. устрою та магнатській (або шляхетській) сваволі, так і в сусідстві зі зміцнілими абсолютистськими д-вами, з якими Р.П. у 18 ст. не змогла успішно конкурувати. Ідею відродження Р.П. (або відновлення Польс. д-ви в кордонах Р.П.) у наступних століттях не раз використовували лідери польс. нац. руху, що спричинилося до героїзації та міфологізації історії Речі Посполитої.
Вінниченко О.О.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3085
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1805 раз.
Подякували: 647 раз.
Стать: Жінка

Re: Річ Посполита

Повідомлення АннА » 04 жовтня 2018, 13:39

СТАРОСТВО (лат. саріtaneatus, польс. starostwo). 1) У 14—18 ст. староства — адміністративно-госп. округи в королівщинах Королівства Польського, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та на укр. землях, що входили до їх складу. Поділялися на кілька категорій: гродові, негродові, пригродові, сумовні (ті, що перебували в заставному володінні), прикордонні. Першими за часом виникнення та сусп. значимістю є гродові староства, центром яких був замок (грод). Управління в них здійснював королів. намісник — староста, уряд якого був упроваджений у Польщі на межі 13—14 ст. за чеським зразком під час правління короля Вацлава II (1300—05). Втім, окремі дослідники допускають існування цього уряду ще за часів Болеслава I Хороброго (992—1025). За Казимира III Великого (1333—70) було створене одне з двох польс. ген. староств з центром у Львові (див. Руське генеральне староство). За Коріятовичів встановилося старостинське управління на Поділлі, що теж мало статус генерального (див. Подільське генеральне староство). Подільський ген. староста серед іншого міг вільно розпоряджатися місц. поземельним фондом, осаджуючи тут подільську та прийшлу шляхту. Повноваження гродських старост викладені польс. хроністом 16 ст. М.Кромером у його описі Польщі. Крім адм., фіскальних, госп., військових, староста виконував також суд. функції, очолюючи гродський суд. Повноваження старостинського уряду за час його існування поступово зменшувалися.

Королів. маєткові комплекси, що складалися з держань (найчастіше на правах доживоття) та володінь, переданих у заставу, — міст, містечок, сіл, пром. об’єктів, війтівств (advocatia), солтиств (sculletia), і в яких не було гродів, отримали назву негродових або сільс. староств. Їх державці (tenutariuszy), за традицією, теж звалися старостами, проте не мали права юрисдикції над привілейованою шляхтою. Прикордонний характер староств укр. воєводств певною мірою підвищував статус негродових старост, надаючи їм значно ширші адм. повноваження. Видержавлення та застава староств приносили великі прибутки польс. магнатам, більшість з яких одночасно могли володіти і кількома староствами. За рішенням Пйотрковського сейму 1563 посесори староств були зобов’язані до сплати четвертої (фактично п’ятої) частини прибутків (кварти), що йшла на утримання найманого війська. Територіальні межі староств не були сталими і змінювалися з волі короля та заслуг тих, кому вони передавались у володіння. На укр. землях староства набули особливо великого поширення. В люстраційних описах королівщин 16—18 ст. їх згадується бл. 120. Окремі з них (насамперед староства Київського воєводства) налічували іноді понад 100 населених пунктів і вирізнялися найвищою в Речі Посполитій прибутковістю.

За т. зв. емфітевтичною (з грец. emphyteusis (лат. форма терміна) — довготривала спадкова оренда) реформою 1775 передбачалося поступове припинення роздачі староств. Вони переходили в розпорядження скарбового департаменту Постійної ради і передавалися нею в довготривалу (на 50 років) оренду особам, які пропонували більш вигідні умови. Чотири укр. староства (Білоцерківське, Богуславське, Канівське та Хмільницьке) переходили у приватну власність останньому польс. королю Станіславу-Августу Понятовському як компенсація за втрату ним права розпоряджання королівщинами. 1790 він відмовився від наданих володінь, передавши їх гетьману великому коронному Ф.-К.Браницькому (Білоцерківське староство) та своїм родичам Понятовським. Конституція сеймова від 23 грудня 1791 проголосила повний розпродаж королівщин;

2) територіально-адм. одиниця на західноукр. землях за часів входження їх до складу Австро-Угорщини (1867—1918). Всього тут налічувалося 74 повітових староства, яким передавалася вся виконавча влада на місцях (див. Повіт);

3) повітовий орган на західноукр. землях періоду 2-ї Речі Посполитої (1918—39), очолюваний старостою, складова частина т. зв. об’єднаної адміністрації. Апарат управління С. складався із секторів (рефератів) та відділів. Староствам підпорядковувались органи територіального самоврядування — сільські (громадські), волосні та міські ради і правління. Сільс. громаду (гміну) очолював сільс. староста — солтис.
Maйбopoдa P.B.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3085
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1805 раз.
Подякували: 647 раз.
Стать: Жінка

Re: Річ Посполита

Повідомлення АннА » 04 жовтня 2018, 13:40

СТАРОСТИНСЬКІ МАЄТНОСТІ — у 14—18 ст. в Королівстві Польському, Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій та на укр. землях, що входили до їх складу, королів. (великокнязівські), пізніше (після 1590) — держ. (скарбові) маєтності — міста, села, замки, ліси, ставки, орні землі, пустоші, — адміністративно-територіально об’єднані в староства, які за привілеєм короля та згодоювального сейму передавалися в тимчасове або пожиттєве володіння магнатам і шляхті. Назва походить від посади королівського намісника — старости. Поява С.м. пов’язана зі змінами в системі винагород за справляння гродського старостинського уряду. Надання гродським старостам в якості оплати за службу права на пожиттєве володіння підпорядкованими староствами внесло в їхню діяльність елемент досить великої особистої зацікавленості. Староста став розглядати їх як свою власність, а вся його госп. діяльність спрямовувалася на одержання більших прибутків за рахунок підвищення рівня визиску селян, збільшення митних зборів, захоплення міських та приватно-шляхетських володінь, обмеження привілеїв міщан тощо. З часом гродські старости, обіймаючи по кілька держ. посад, не виконували особисто навіть покладених на них суд. функцій.

Магнати-урядовці прагнули зосередити у своїх руках по кілька гродових староств, передаючи їх у спадок своїм синам через уступне право на старостинський уряд. Маючи великі володіння, старости лише зрідка з’являлись у своїх маєтностях, передавши їх у руки адміністраторів або пускаючи у вільний обіг-оренду (повну чи часткову), заставу і навіть продаж. У результаті госп. стан старостинських маєтків суттєво погіршувався, відбувався процес їх подрібнення, падав оборонний потенціал замків, скарбові надходження з королівщин скорочувалися. У 18 ст. кварта (п’ята частина прибутків у держ. скарбницю) становила лише 5 % від заг. прибутків староств. Попри всі ці обставини і на схилку Речі Посполитої надходження зі староств укр. воєводств були значно більшими в порівнянні зі староствами коронних земель.
Майборода Р.В.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3085
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1805 раз.
Подякували: 647 раз.
Стать: Жінка

Re: Річ Посполита

Повідомлення АннА » 04 жовтня 2018, 13:41

СТАРОСТИНСЬКІ СЕЛЯНИ — селяни старостинських маєтностей у Королівстві Польському, Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій та на інкорпорованих до їх складу укр. землях. Перебували в особистій, поземельній і судово-адм. залежності. Поділялися на кілька груп залежно від розмірів земельного держання, кількості тягла та величини й характеру повинностей. Значну роль у майновому розшаруванні селян королівщин західноукр. земель відігравали промисли. Як держателі земельного наділу зобов’язані були до виконання відробіткової (панщина), продуктової (оброк), грошової (чинш) ренти. Розміри відробітків, насамперед, залежали від площі земельного наділу. Суттєвий вплив на розміри і зміст відробіткових повинностей могли мати такі фактори, як наявність тягла, кількість робочих рук у сел. родині, заг. стан госп-ва та потреби фільварка. Домінуючу роль у структурі відробіткових повинностей відігравала регулярна панщина, абсолютні показники якої з розвитком фільваркової системи зростали. Проте з часом підвищення рівня визиску відбувалося за рахунок регламентації панщини та збільшення додаткових відробітків. На противагу підданим приватних та церк. володінь С.с. користувалися більшою особистою свободою. Рівень їхнього визиску був дещо нижчим і контролювався королів. адміністрацією через періодичні інвентаризації (див. Інвентарі) та люстрації і через діяльність спочатку Асесорського, а з 1580-х рр. — відокремленого від нього Референдарського (у справах селян королівщин) суду. Можливість сільс. громад у випадку зловживань старост і держателів звернутися до суду, отримати королів. охоронну грамоту-ґлейт сприяла орг. консолідації та зростанню самосвідомості С.с. Проте громади сх. укр. староств практично не зверталися до названих суд. інституцій. Значну питому вагу в структурі повинностей займав чинш (за люстрацією 1765 в королівщинах Київського воєводства 80 % підданих сплачували лише грошову ренту). Доволі часто мали місце випадки заміни відробіткових повинностей грошовими виплатами (найчастіше в маєтках, розташованих неподалік крупних торг. центрів та в передгір’ях і гірських регіонах), що сприяло розвиткові сел. ініціативи. Контакти С.с. з ринком, пошук альтернативних джерел прибутків (торгівля, промисли) вели до швидкого майнового розшарування і створювали умови для капіталіст. перебудови села. Зміні становища С.с. сприяв закон 1791 про продаж королівщин, який проголошував право на вічне спадкове держання землі, а для тих, хто її не мав і не був пов’язаний контрактними угодами, особисту свободу.
Майборода Р.В.
Із повагою, Ганна


Повернутись до Воєводства

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Balymba, Bing [Bot], D_i_V_a, Google [Bot], Google Adsense [Bot], ukrgenealogy