Римо-католики

Відповісти

Ваші пращури були римо-католиками і ви

про це знав/знала
1
50%
про це не знав/знала
0
Немає голосів
віднайшов/-шла інформацію в джерелах
0
Немає голосів
знав, що пращури були різних конфесій
1
50%
довідався, що пращури були різних конфесій
0
Немає голосів
ваша відповідь (напишіть в темі)
0
Немає голосів
ваша відповідь (напишіть в темі)
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Римо-католики

Повідомлення АннА »

КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА (лат. Ecclesia Catholica) — християн. реліг. спільнота, об’єднує зх. християнство (крім церков, що постали в результаті Реформації), тобто Латинський патріархат (Римо-катол. церкву), а також сх. унійні та ін. локальні церкви, які визнають верховенство єпископа Риму (папи), перебувають у канонічному спілкуванні з ним та дотримуються єдності у справах віри й церк. дисципліни.

Слово «католицька» (від грец. καθολικός — цілісний, заг., універсальний, вселенський, неподільний) вживається для означення одного з найголовніших атрибутів Церкви (крім апостольства, єдності і святості) — повноти засобів спасіння, а також її поширення по всій землі.

Історія К.ц. є частиною історії християнства. До кін. 4 ст. християнство зберігало єдність, розвиваючись в умовах політ., екон., сусп. і культ. цілісності Рим. імперії (див. Рим Стародавній); формулювання гол. засад його віровчення завершилося в 4—5 ст., а в 5—6 ст. в перебігу роз’єднання зх. і сх. частин Рим. імперії та завоювання зх. частини варварськими племенами під час Великого переселення народів стався його поділ на візант. — східний (див. Візантія) — і лат. — західний — напрями, з притаманними для кожного з них особливостями теології, літургії, функціонування церк. інституцій, святобливості віруючих та ін. проявів реліг. життя. Церква, що визнавала патріарше зверхництво єпископа Риму і була пов’язана з лат. к-рою й мовою, зберегла за собою назву «католицька» (catholica).

З кінця 6 ст. лат. церква провадила євангелізацію нових народів і племен по всій території Зх. і Центр. Європи. Духовним підґрунтям для цього слугували ідеї св. Августина (354—430), Бенедикта Нурсійського (бл. 480— 547), папи Григорія I Великого (590—604).

Хрещення слов’ян. племен тривало з 7 до 11 ст. Особливо активно воно відбувалося в 2-й пол. 9 ст. завдяки діяльності папських посланців — Кирила та Мефодія — до Великоморавського князівства. Виконуючи свою місію, вони створили церковнослов’ян. писемність — глаголицю — і запровадили її до рим. літургії.

Починаючи з 9 і до 15 ст. здійснювалася християнізація угорців, сканд. і балт. народів.

Разом із християнством новонавернені народи переймали і реліг.-духовні традиції лат. церкви, а також спадщину антич. к-ри (див. Античність). Розвиток у них освіти, мист-ва і науки відбувався за безпосередньої участі лат. духовенства.

Керівним центром лат. церкви була Церква в Римі — Апостольській Столиці — на чолі з її єпископом — папою. До поч. 8 ст. папи перебували в залежності від візант. імператорів, потім — королів та імператорів Франкської д-ви (династія Каролінгів) і відновленої Зх. Римської імперії (династія Оттонів: див. «Священна Римська імперія германської нації»).

Після проголошення 1054 взаємної анафеми Константиноп. патріархом Михаїлом I Кируларієм (див. Константинопольський патріархат) і папським легатом Гумбертом Сільва-Кандідським стався дефінітивний (остаточний) розрив єдності церков Сх. і Зх. Надалі за Зх. церквою, яка зберегла канонічну єдність з Папою Римським, закріпилася назва К.ц., а за Сх. — Правосл. церква (див. Православ’я). К.ц. прийняла канони соборів 1-го тис. (див. Собори вселенські) і з 1123 почала скликати власні собори, на них ухвалювалися найважливіші рішення канонічного, дисциплінарного і доктринального характеру.
В 11 ст. папа Григорій VII (1073—85) здійснив реформу, спрямовану на здобуття для себе і всіх наступних пап статусу глави не лише Церкви, а й усього християн. світу. Це спричинило опір з боку світських монархів. Проте Апостольській Столиці таки вдалося централізувати церк. управління і створити багатонац. respublica Christiana (республіку Християнську), яка організувала хрестові походи на захоплену арабами у 7—8 ст. Святу Землю (Палестину) і Піренейський п-ів.

Від 1198 і до 1303, тобто починаючи від понтифікату (лат. рontificatus означає церк. владу і час правління папи; походить від назви одного з уживаних із 5 ст. титулів папи — великий понтифік) Інокентія III (1198—1216) і до понтифікату Боніфатія VIII (1294—1303), спільноту К.ц. об’єднували лат. мова і обряд, канонічне право, схоластична культура, а також визнання верховенства папи та його провідної ролі в сусп. і політ. житті Заходу. В цей період при монастирях і кафедральних соборах створювалися школи, а від поч. 13 ст. — ун-ти. Виникали нові спільноти монахів (католицькі чернечі ордени), які відзначалися особливо суворим аскетизмом (зокрема цистерціанців і картузіанців). Діяльність чернечих орденів францисканців і домініканців, а також створення інституту інквізиції (від лат. іnquisitio — дослідження, розслідування; судово-слідчий орган для боротьби з єресями) й оголошення хрестового походу проти єретиків (1208—44) сприяли подоланню неоманіхейських течій (катари, альбігойці) і рухів «євангельської бідності» (вальденси).

Взаємне відчуження Сх. і Зх. церков не перешкоджало обміну офіц. делегаціями між Римом і окремими митрополіями Константиноп. патріархату, зокрема Київ. (див. Київська Русь; Київські ієрархи), та шлюбним зв’язкам правосл. князів із правителями катол. д-в Європи. Монголо-татарська навала поклала край діяльності заснованої в Києві на поч. 12 ст. катол. місії (див. Адальберт Магдебурзький). Розбудова ієрархії К.ц. на рус. землях почалася в 1-й пол. 14 ст. (див. Католицька церква в Україні).

14 і 15 ст. стали початком кризи християн. універсалізму, вона спричинила, зокрема, рух за перебудову Церкви за моделлю парламентської д-ви й зачепила найважливішу інституцію К.ц. — папство. В результаті конфлікту між королів. владою Франції і Апостольським Престолом папи опинилися в Авіньйонському полоні (1305—77), а спроба одного з них повернутися до Риму призвела до появи антипап — Великої схизми (1378—1417), що була подолана на Константському соборі 1414—1418.

1439 на Ферраро-Флорентійському соборі було укладено унію з Грец. церквою (див. Флорентійська церковна унія 1439). Проте вона виявилася нетривалою — невдовзі візант. єпископи відмовилися від своїх підписів під нею. Попри це, рішення Ферраро-Флорентійського собору заклали підвалини унійного руху і слугували взірцем для укладення в майбутньому локальних уній, на основі яких створювалися нові сх. катол. церкви (Берестейська церковна унія 1596, Ужгородська церковна унія 1646 та ін.).

У 15 ст. папство втратило притаманну для нього політ. вагу в християн. світі й перетворилося на одну з італ. д-в. Потрапивши під вплив панівних для свого часу культ. та інтелектуальних течій, папи почали виступати в ролі світських правителів, а не духовних провідників, що призвело до занепаду звичаїв як при їхньому дворі, так і в резиденціях ін. церк. достойників. Характерними рисами К.ц. стали величезні багатства її інституцій та зацікавленість духовенства у світських справах, особливо в службі монархам, надмірна кількість священиків і брак поміж них належної підготовки. В останній період середньовіччя в церк. життя була привнесена потужна містична складова.

Нові можливості для місійної діяльності К.ц. створили Великі географічні відкриття, разом з тим у цей же період і в Зх. Європі сталися події, які особливо сильно вплинули на подальшу долю всієї К.ц. У 16 ст. в Європі постав реформаційний рух і були започатковані нові християн. церкви — євангелістсько-аугсбурзька, євангелістсько-реформована (див. Лютеранство), англіканська. Поза сферою впливу К.ц. опинилися значні тер. Німеччини, Швейцарія, сканд. країни, Англія, Шотландія, Бранденбург, Пруссія. Протестантизм здобув численних прихильників також у Франції, Польщі, Чехії, Угорщині й Італії. Досить часто правителі д-в запроваджували у своїх країнах протестантизм як держ. релігію всупереч волі підданих і жорстоко карали тих, хто чинив цьому опір. Віросповідний поділ зх. християнства спричинив реліг. війни в Німеччині і Франції.

Протестантська реформація стала серйозним викликом для К.ц. і тим самим зумовила розвиток у ній цілої низки конструктивних для неї змін — перш за все повернення її священиків і монахів до релігійно-морального способу життя. Особливе значення для посилення цих змін мав Тридентський собор (1545—47, 1551—52, 1562—63): на ньому було уточнено катол. розуміння правд віри, що піддавалися сумніву протестантськими реформаторами, видано важливі дисциплінарні декрети, зокрема, про створення духовних семінарій, про душпастирські обов’язки резиденцій єпископів і настоятелів, про єпископські візитації, про укладення шлюбів перед священиком і свідками. Піддаючи осуду помилки реформаторів, папа й отці собору не називали імена тих, хто ці помилки проголошував, однак цей тактичний хід не дав їм змоги досягти головного — церк. єдність зх. християнства відновити не вдалося.

На клопотання Апостольської Столиці до світської влади визнати декрети Тридентського собору першою відгукнулася і зробила це Польща (1564 на сеймі в Парчеві), а потім Іспанія (король Іспанії Філіп II визнав їх із застереженням — «наскільки не порушують королівських прав»). Однак в ін. країнах визнання відбувалося лише після їх схвалення на провінційних і єпархіальних синодах.

Справу Собору і реформ продовжили: папа Пій V (1566—72) — він видав рим. Катехизм (1566), рим. Требник (1568), рим. Служебник (1570), папа Григорій ХIII (1572—85) — засновував нунціатури і наук. колегії, видав Codex iuris canonici (1580), запровадив новий календар (1582; див. Календар), папа Сикст V (1585— 90) — реформував колегію кардиналів (1586) та Римську курію (1588).

Реформуванню К.ц. сприяло відродження чернецтва, насамперед в романських країнах (Іспанії, Італії, Франції). Ще до скликання Тридентського собору з’явилися нові спільноти монахів (театинів, капуцинів, барнабитів, сомасків, єзуїтів, боніфратрів), які зосереджувалися на активній місійній, просвітницькій, наук. і доброчинній діяльності. Собор дав поштовх для заснування чол. і жін. орденів, гол. завданням яких було лікування і догляд за хворими (каміліянці, лазаристи, шаритки, урсулинки). На виконання декрету Тридентського собору «Decretum de regularibus et monialibus» було здійснено реорганізацію давніх орденів, у т. ч. цистерціанців, бенедиктинців, францисканців, кармелітів.

16—17 ст. були періодом розвитку теологічних наук. У душпастирській практиці увага зверталася на поглиблення реліг. життя віруючих шляхом проведення реколекцій (духовних бесід) і нар. місій. Важливим явищем у житті К.ц. стала теологічна дискусія про результативність доброчинності. Реформи сприяли появі в різних країнах Європи, Пд. Америки й Азії видатних церк. діячів, згодом вони були проголошені святими.

Період між Тридентським собором і Вестфальським миром 1648 та Піренейською угодою 1659 вчені назвали Контрреформацією. Вестфальський мир 1648 підтвердив умови реліг. замирення в Аугсбурзі (1555) і відхилив принцип cuius regio eius religio (в перекладі з лат. — чия земля, того й віра). Катол. і протестантські д-ви взаємно визнали законність існування одні одних. Папа Інокентій Х (1644—55) безрезультатно протестував проти цього, вбачаючи в цьому поразку К.ц. на значних тер. Європи і в колоніях Англії та Нідерландів. Однак у європ. політиці настала епоха «інтересів держави», а не церкви. Правителі країн, у т. ч. з катол. нас., керувалися винятково екон. й політ. інтересами нац. д-в, а не протестами чи настановами пап. У цей період папи підтримували Габсбургів — іспанських королів та герм. імператорів, — сподіваючись, що таким чином збережуть католицизм у Німеччині, однак правителі країн не зважали на папські інтереси в європ. політиці. Після того, як 1701 бранденбурзький електор Фрідріх III Гогенцоллерн зі згоди герм. імп. Леопольда I Габсбурга посів королів. трон Пруссії (з ім’ям Фрідріх I), вплив К.ц. звузився до території Італії, Франції з Канадою, Іспанії й Португалії з колоніями, пд. Голландії, земель, успадкованих Австрією, пд.-зх. Німеччини та Польщі.

У міру зміцнення абсолютизму в Іспанії, Франції, Австрії, а також у всіх нім. д-вах їхні правителі все більше й більше практикували цезаропапізм (зосередження у своїх руках і світської, і духовної влади). Конкуруючи між собою за першість у Європі, правителі створювали династичні блоки (Габсбургів, Бурбонів) і втягували у свою боротьбу папство, намагаючись вплинути на вибір глави К.ц. у вигідному для себе напрямі. Для цього вони використовували, зокрема, право вето (ius excludendi) на конклаві (канонічний інститут з обрання папи). Цим правом скористалася в 1644 і 1730 Іспанія, 1650, 1670 і 1758 — Франція, а 1721 і 1903 — Австрія.

Гол. джерелами могутності європ. д-в ставали торгівля і розвиток пром-сті, тому уряди цих д-в вже більше дбали про розширення своєї компетенції в галузі науки та економіки, а реліг. проблеми відходили на задній план, ширилися толерантність та реліг. індиферентність (лат. іndifferens — байдужий). Скептицизм, критика авторитетів і віра в необмежені можливості людини створили передумови для поширення нової світоглядної течії — Просвітництва (див. Просвітництва доба), вона ґрунтувалася на раціоналізмі, натуралізмі та реліг. суб’єктивізмі. Д-ва, право, наука, економіка і мораль позбавлялися реліг. забарвлення і набували світського характеру (див. Антиклерикалізм). Виникли й почали активно діяти таємні політико-реліг. т-ва — масони (див. Масонство), ілюмінати.

Церк. справи в цей період складалися в кожній країні по-своєму, проте спільною виявилася тенденція до підпорядкування місц. церкви світській владі з одночасним унезалежненням її від Апостольської Столиці. Ці прагнення світської влади збіглися з прагненнями ієрархів місц. церков отримати для своїх церков широку автономію. Проявом цих тенденцій у Франції було галліканство (від лат. назви Франції — Галлія; реліг.-політ. течія, що відстоювала незалежність франц. церкви від Апостольської Столиці), у Німеччині — феброніанство (течія в нім. католицизмі, її прихильники виступали за створення нац. нім. церкви, частково незалежної від Апостольської Столиці), в Австрії — йозефизм (назва походить від імені герм. імп. і австрійс. государя Йосифа II (1765—90), який запроваджував реформи щодо обмеження впливу папства в країні). Подібними були дії правителів романських і бурбонських країн (Португалія, Франція, Іспанія, Королівство обох Сицилій), вони 1773 наполягли на ліквідації ордену єзуїтів. Світські абсолютистські монархії обмежували діяльність чернечих орденів і втручалися в їхнє внутр. життя: ліквідовували монастирі, ускладнювали контакти з Апостольською Столицею і її керівними органами, що перебували за межами д-ви, забороняли створення нових чернечих спільнот. Попри це, перелік спільнот монахів К.ц. в цей час поповнився багатьма новими назвами (маріани, пасіоністи, редемптористи, трапісти).

В ході Французької революції кінця 18 століття К.ц. у Франції зазнала переслідувань і руйнування ієрархії. Гоніння досягли Апостольської Столиці й особисто папи Пія VI (1775—99). Франц. імп. Наполеон I Бонапарт по-своєму облаштовував діяльність К.ц. у Франції й у нею завойованих чи їй підпорядкованих країнах (Бельгії, Голландії, Італії, Швейцарії, Іспанії, Варшавському герцогстві). Відголоски цих подій привели до секуляризації і руйнування орг. структур церкви також у Німеччині. Після завершення війни європ. д-в з наполеонівською Францією відповідно до рішень Віденського конгресу 1814—1815 було відновлено Церк. д-ву, а в Німеччині визнано громадян. і політ. рівноправність християн різних віросповідань. 1814 папа Пій VII (1800—23) відновив діяльність ордену єзуїтів і скликав Конгрес у надзвичайних справах церкви, останній дав поштовх налагодженню політико-церк. контактів з урядами багатьох д-в. У 1815—48 під час Реставрації в Зх. Європі було здійснено спробу реалізувати середньовічну модель співпраці «вівтаря з троном». Д-ви почали здійснювати політику підпорядкування собі церкви, а папство її підтримало, вбачаючи в цьому перешкоду революц. і антицерк. ідеям. Консервативні настрої цього періоду поділяли багато видатних католиків і всі понтифіки включно з Пієм IХ (1846—78). Це зміцнило моральний авторитет пап, збільшило повагу до Апостольської Столиці як центру К.ц.

У 19 ст. Європа залишалася осередком католицизму; межі його поширення на сх. і пн. визначали давні кордони Речі Посполитої, а на Балканах — володіння Австрійс. імперії. 1815 в Європі налічувалося 100 млн католиків, у т. ч. бл. 13 млн (римо-католиків і греко-католиків) на колиш. польс. землях (у кордонах до 1-го поділу Польщі 1772; див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795); після 1815 мільйони католиків опинилися на теренах правосл. Російської імперії.

Церковна політика пап періоду Реставрації була спрямована на упорядкування юридично-організаційних справ локальних церков, обмеження надмірного втручання з боку д-в у їхні справи та забезпечення правової охорони католиків у країнах, де вони були в меншості. Цьому слугувала розпочата Пієм VII політика конкордатів (укладання угод з урядами різних д-в щодо правового регулювання становища й діяльності на підпорядкованих їм тер. катол. церкви, її прав і привілеїв). Нею були охоплені країни Зх. Європи (у т. ч. протестантська Пруссія), правосл. Росія (1847), країни Лат. Америки, Азії, Бл. Сходу.

Зростання авторитету папства було також пов’язане з виникненням катол. лібералізму у Франції, Італії та Німеччині (тут католики вийшли переможцями у спорі стосовно змішаних шлюбів). Характерною рисою цього періоду було зацікавлення світських осіб церк. справами, їхня участь у розвитку катол. преси, науки й к-ри.

Із серед. 19 ст. до Першої світової війни К.ц. посилила централізацію свого управління, активізувала діяльність, спрямовану на розв’язання проблем, що виникли в процесі індустріалізації сусп-ва і розвитку новітньої к-ри. Найважливішими подіями в цей період були оголошення 1858 догмату про непорочне зачаття Божої Матері, а також 1-й Ватиканський собор (1879—80), який ухвалив догмат про непомильність папи у питаннях віри і моралі. Відбувався швидкий розвиток катол. чернечого життя, постали сотні нових орденів (з них до найвідоміших належать салезіанці, кларетини, вербісти, альбертини, служебниці, йосифатки).

Об’єднавчі процеси в Італії за відсутності в Церк. д-ви військ. підтримки з боку Франції (остання зазнала поразки у франко-прусській війні 1870—71) призвели восени 1870 до ліквідації Церк. д-ви і втрати папою світської влади. 1871 Пій IХ відкинув надані йому парламентом Італії т. зв. гарантовані права (йому надавалася суверенність і особиста недоторканність) й оголосив себе «в’язнем Ватикану».

Створені в багатьох д-вах нунціатури та папські делегатури (дипломатичні представництва Ватикану) представляли папу перед урядами й місц. єпископатами. 1909 Пій Х (1903—14) рекомендував єпископам раз на 5 років прибувати до Риму і звітувати про діяльність єпархії, тоді ж заснував видання «Acta Apostolicae Sedis», 1910 реорганізував Рим. курію.

Статус К.ц. у Римі вдалося врегулювати 1929: 11 лют. цього року на переговорах між Ватиканом та урядом Італії (папу представляв кардинал П.Гаспаррі, а короля Італії — прем’єр-міністр Б.Муссоліні) було підписано Латеранські угоди, згідно з якими на тер. Риму постала місто-держава Ватикан і була відновлена світська влада папи.

Під час Другої світової війни, періоду протистояння двох супердержав — СРСР і США (див. «Холодна війна»), бурхливих подій на тер. колиш. Югославії та в ін. гарячих зонах планети Апостольський Престол послідовно провадив незалежну, дистанційовану від інтересів окремих д-в і народів політику і цим самим здобув репутацію реліг. і моральної сили, яка чинить опір переслідуванням за віросповідною, нац. і расовою ознаками, виступає з мирними ініціативами в залагоджуванні збройних конфліктів, надає допомогу нас., яке потерпіло від воєн і стихійних лих.

За усіх понтифікатів 20 ст. Ватикан не раз відгукувався на найважливіші події в житті укр. народу. Зокрема, папа Бенедикт ХV (1914—22) був ініціатором надання гуманітарної допомоги нас. України, яке потерпало від наслідків I світ. і громадян. воєн та екон. експериментів рад. влади, Пій ХI (1922—39) засудив політику держ. атеїзму, переслідування Церкви та віруючих у СРСР, Пій ХII (1939—58) виступив на захист Української греко-католицької церкви, яка була ліквідована радянськими властями на Львівському соборі Української греко-католицької церкви 1946, Іоанн ХХIII (1958—63), Павло VI (1963—78) та Іоанн Павло II (1978—2005) намагалися врегулювати становище католиків в УРСР засобами дипломатії. 1989 із налагодженням офіц. відносин Ватикану з СРСР відбулася легалізація діяльності УГКЦ. Процеси відновлення структур К.ц. і реліг. життя католиків в Україні активізувалися після розпаду СРСР, проголошення Україною незалежності і встановлення 1992 дипломатичних відносин з Апостольською Столицею. 2001 відбувся перший в історії візит Папи Римського Іоанна Павла II до України.

Нині К.ц. є найчисленнішою християн. конфесією. На поч. 2003 в її складі було 13 патріархатів, 2 верховних архієпископства, 520 митрополій, 78 архієпархій, 2131 єпархія, 49 територіальних прелатур, 12 територіальних абатств, 26 апостольських екзархатів, 35 військ. ординаріатів, 1 персональна прелатура, 78 апостольських вікаріатів, 46 апостольських префектур, 7 апостольських адміністратур, 1 персональна апостольська адміністратура, 11 церк. місій, 9 патріарших екзархатів, 3 архієпископські екзархати, 112 єпископських конференцій. На службі К.ц. перебували понад 4,5 тис. єпископів, 405 тис. священиків, 55 тис. ченців, 801 тис. черниць, 126 тис. 365 світських місіонерів і 2 млн 641 тис. учителів основ віри.

На всіх континентах, окрім Європи, зберігається тенденція до зростання чисельності католиків. За 2004—05 число католиків зросло з 1 млрд 98 млн до 1 млрд 115 млн (це понад 17 % від заг. чисельності людства), половина з них мешкає в Пн. та Пд. Америках, понад 25 % — у європ. країнах, бл. 15 % — в Африці, решта — в Азії та Океанії. Духовенство К.ц. станом на січ. 2006 налічувало понад 406 тис. осіб, з яких бл. половини — вихідці з Європи, третина — з Амер. континентів, понад 20 % — представники народів Азії та Океанії.

19 квіт. 2005 новим Папою Римським обрано кардинала Йозефа Ратцінгера. Він узяв ім’я Бенедикта ХVI.
http://history.org.ua/?termin=Katolycka_cerkva
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Католицизм

Повідомлення АннА »

Ватікан.jpg
ВАТИКАН - (офіц. назва Lo Stato della Cittá del Vaticano) – держава-місто, реліг., адМ., політ. центр катол. церкви (див. Католицизм), резиденція Папи («апостольська столиця»). Розташов. на однойменному пагорбі у м. Рим (Італія). Пл. – 0,44 км 2, поза межами якої ще розміщено низку установ. Його історія як центру катол. церкви сягає раннього середньовіччя – з виникненням 756 на тер. Середньої Iталії теократичної д-ви – Папської (церковної) обл. Теперішній статус в. визначено Латеранськими угодами 1929 з урядом Iталії, згідно з якими відновлено світську владу пап, втрачену ними внаслідок утворення об’єднаного Iтал. королівства 1870. У в. працюють найвищі органи катол. церкви. Глава в. – Папа, який обирається колегією кардиналів довічно таємним голосуванням. Йому належить законодавча та виконавча влада. У своїй політ. і церк. діяльності в. спирається на розгалужений апарат катол. церкви і пов’язані з нею реліг. та світські орг-ції, профспілки, жін., молодіжні, ін. катол. об-ня, мережу власних засобів інформації та освіт. і наук. закладів. Екон. основу в. складають доходи від капіталовкладень і пожертв. На основі конкордатів (угод) він підтримує дипломатичні відносини з багатьма д-вами світу.
Під час християнізації Київської Русі «апостольська столиця» започаткувала дружні відносини з Києвом. Перші безпосередні дипломатичні зв’язки між ними здійснювали посольства Папи Iоанна XV (988 і 991) та Папи Сільвестра II (1000) до вел. кн. київ. Володимира Святославича. Через кілька років Володимир приймав папського місіонера до печенігів Бруно Кверфуртського. 1075 Папа Григорій VII виданням булл підтримав вел. кн. київ. Ізяслава Ярославича, який через прибулого до Рима сина Ярополка просив допомоги в боротьбі за престол у Києві. Зближенню папства з укр. землями сприяло направлене в Монголію за дорученням Папи Iнокентія IV посольство Карпіні 1245– 47, яке відвідало міста Київ, Канів, Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький), Галицько-Волинське князівство і вело переговори з місц. володарями. 1253, в надії здобути підмогу серед зх.- християн. д-в для відсічі монголо-татарській навалі, кн. Данило Галицький погодився прийняти від папи королів. корону, що й було здійснено папським легатом Опізо. В серед. 15 ст. у тісних стосунках з в. перебував київ. митрополит Ісидор, який кілька років мешкав у Римі й отримав сан кардинала. Наприкінці 70 – поч. 80-х рр. 16 ст., у зв’язку з планами об’єднання катол. й правосл. церков, папський нунцій (посол) А.Болоньєтто вів переговори з укр. магнатом в.-К.Острозьким. 1595, готуючи унію церковну, рим. курія організувала і фінансувала подорож до Рима укр. єпископів I.Потія і К.Терлецького, які підписали трактат з Папою Климентом VIII. Після проголошення Берестейської церковної унії 1596 відбуваються регулярні поїздки греко-катол. церк. діячів до Рима (Й.Рутський, Р.Корсак, Я.Суша та ін.). 1626 постійну репрезентацію при в. дістають прокуратори київ. митрополитів та чернечого чину (ордену) василіан. Від 1682 новопостала греко-катол. церква переходить у відання Конгрегації пропаганди віри, від 1917 – Конгрегації сх. церков.
У 16–17 ст. В. намагався включити укр. козацтво до антитурец. коаліції європ. д-в. 1594 з інструкціями Папи Климента VIII до козац. ватажків приїздив папський легат О.Комулович, щоб схилити їх на бік антиосман. планів. З цією ж метою в. використовував також посередництво дипломатичних місій ін. д-в у м. Чигирин – Венеціанської республіки (1650), «Священної Римської імперії германської нації» (1657). Стримуючим фактором у розвитку ватикано-укр. взаємин виступає політика Речі Посполитої, пов’язана з примусовим насадженням католицизму й унії на укр. землях і спротивом польс. панлатинізмові з боку правосл. люду. В 19–20 ст. В. вдається до політико-дипломатичних та ідеологічних заходів захисту унії від владних утисків Російської імперії, Польщі, СРСР. 1855 конкордатом з Австрією в. забезпечує масове заснування укр. шкіл під наглядом греко-катол. церкви, а конкордатом з Польщею 1925 врегульовує правове становище греко-катол. церкви в країні. В установах в., починаючи з 16 ст., здійснюється підготовка греко-катол. духовенства. Від 1845 українці навч. в греко-рус. колегії, од 1897 – у заснованій Папою Левом XIII укр. колегії тощо.
Перше постійне дипломатичне представництво в. в Україні – ген. консульство Папської обл. в Одесі – відкрилося в 1-й пол. 19 ст. і функціонувало до 1870. По закінченні Першої світової війни дипломатія в. опікувалася проблемами укр. державності. 1919– 20 налагодилися офіц. дипломатичні відносини з УНР; при в. працювала надзвичайна місія Директорії УНР на чолі з М.Тишкевичем, згодом – Ф.Бонном. 1920 Папа Бенедикт XV передав 100 тис. лір у фонд допомоги укр. населенню, а Конгрегація сх. церков – 50 тис. лір для греко-катол. священиків. Призначений в Україну апостольський візитатор Дж.Дженоккі, перебуваючи у Варшаві й Відні, встановив зв’язки з представниками уряду ЗУНР, 1923 відвідав Галичину. 1922 держ. секретар Гаспаррі підписав з кер. рос. екон. делегації в Iталії В.Воровським угоду про надання гуманітарної допомоги голодуючим Росії й України. 1939 в. відгукнувся на проголошення Карпатської України призначенням для неї свого офіц. представника.
Поворотним пунктом у ватикано-укр. взаєминах стало визнання в. незалежності України і встановлення між ними повномасштабних дипломатичних відносин, включаючи відкриття нунціатури в Києві 1992. 23–27 черв. 2001 відбувся візит Папи Iоанна Павла II в Україну.
В. – один із центрів світ. к-ри й науки. В його архівах, бібліотечних та мистецьких колекціях зосереджена найбагатша в Зх. Європі добірка матеріалів про Україну. До студії її документальних джерел зверталися В.Антонович, С.Томашівський, М.Грушевський та ін. укр. вчені. На базі ватиканських фондів здійснюються публікації істор. документів про Україну. Серед них – 100-томна серія «Римські документи до історії України» (вид. триває з 1952), «Iсторичні документи України» (14 т., 1964–77).
http://history.org.ua/?termin=Vatikan
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Католицизм

Повідомлення АннА »

ДІЄЦЕЗІЯ (лат. — dioecesis) — територіально-адмінистративна одиниця католицької церкви, що очолюється єпископом і входить до складу митрополії; може, однак, підпорядковуватися й безпосередньо римському папі.
В українських землях перші Дієцезії засновано наприкінці 14 ст. (Галич, Володимир-Волинський, Перемишль, нині м. Пшемисль, Холм, нині м. Хелм, обидва Польща) — у 15 ст. (Київ, Кам’янець, нині м. Кам’янець-Подільський).
Всупереч опору православної церкви (див. Православ’я) і згодом царату, число Дієцезій в Україні впродовж 16—19 ст. постійно зростало. В 1920—30-х рр. на теренах УСРР—УРСР Дієцезії були ліквідовані.
Діяльність Дієцезій РКЦ відновлено в Україні від поч. 1990-х рр.

Станом на кін. 2004 в Україні діє 7 католицьких Дієцезій латинського обряду: Львівська (архідієцезія), Києво-Житомирська, Луцька, Кам’янець-Подільська, Мукачівська, Харківсько-Запорізька та Одесько-Сімферопольська.
http://history.org.ua/?termin=Dieceziya
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Римо-католики

Повідомлення al_mol »

Деканаты и костелы Брацлавского воеводства по состоянию на 1742 год
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Римо-католики

Повідомлення al_mol »

Список костелов Подольской губернии по состоянию на 1863 г.


источник "РИМСКОЕ КАТОЛИЧЕСТВО И ЕГО ІЕРАРХІЯ ВЪ ПОДОЛИИ" 1872г
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Re: Римо-католики

Повідомлення Вернер »

Буравський О. А.
Соціально-економічне становище Римо-католицької церкви в Правобережній Україні (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.) 2012
http://eprints.zu.edu.ua/6517/1/I4_doc.pdf
Час плине
Аватар користувача
viapolka
Повідомлень: 285
З нами з: 28 грудня 2016, 22:30
Стать: Жінка
Дякував (ла): 113 разів
Подякували: 190 разів

Re: Римо-католики

Повідомлення viapolka »

Армян числилось 2 725 чел. Большинство проживало в Ки- шиневском (1 082 чел.) и Аккерманском уездах (915 чел.). Делились армяне на григориан (при присоединении Бессарабии к России их насчитывалось до 400 пришедших из Молдавии семейств) и като- ликов (жили преимущественно в Хотинском уезде - 107 чел.), при- шедших из Польши в начале XIX в. (после 1812 г.)."
Нашла такую фразу в книге про Бессарабию. Существуют в природе (точнее в архивах :D ) такие списки католиков?
Осецкий, Орловский, Юзефович, Бега, Каеткин, Олексов, Князев, Патратий, Фредлов, Туревская
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Римо-католики

Повідомлення D_i_V_a »

viapolka писав:Нашла такую фразу в книге про Бессарабию. Существуют в природе (точнее в архивах :D ) такие списки католиков?
Якщо це книга солідного автора або професіонального історика-дослідника, то там має бути список використаних джерел та літератури. Якщо автор пише цифри, то він має для них мати НАДІЙНЕ ДЖЕРЕЛО, і воно має бути зазначене вкінці книги.

Я таким чином вже замовляла справи в архівах.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
viapolka
Повідомлень: 285
З нами з: 28 грудня 2016, 22:30
Стать: Жінка
Дякував (ла): 113 разів
Подякували: 190 разів

Re: Римо-католики

Повідомлення viapolka »

я это пока тут оставлю, может кому пригодится, а по источникам, их указано такое множество, что честно говоря, сложно догадаться откуда взята именно эта информация:
В 40-х гг. XIX в. в Бессарабию стали переселяться бедные польские шляхтичи из Подольской губернии. Поляки жили преимущественно в Хотинском уезде, где их насчитывалось до 800 чел.89 Всего в губернии поляков к 1861 г. было 5 000 чел.

Греки жили большей частью в портовых городах Рени и Измаиле, а также в селениях нижней части Прута и южной части Бессарабии91. Их было в рассматриваемый период 2 000 чел.

Армян числилось 2 725 чел. Большинство проживало в Кишиневском (1 082 чел.) и Аккерманском уездах (915 чел.). Делились армяне на григориан (при присоединении Бессарабии к России их насчитывалось до 400 пришедших из Молдавии семейств) и католиков (жили преимущественно в Хотинском уезде - 107 чел.), пришедших из Польши в начале XIX в. (после 1812 г.).
По вероисповеданию жители Бессарабии к 1862 г. делились на православных - 865 583 чел., раскольников разных сект - 9 537, армяно-григорианского вероисповедания - 2254, римско-католического - 5 009, протестантского - 25 152, иудейского - 81 172, мусульманского - 24 чел.98

В 1897 г. в Бессарабии, по результатам переписи, проживало

1 935 412 чел.99 Среди них молдаван по языку было 920 919 чел. (47,58 %). Русских проживало 537 943 чел., распределявшихся по родному языку следующим образом: великорусский - 155 774 чел. (8,05 %), малорусский (к носителям малорусского языка приписали и русинов, которых в то время в Бессарабии было не менее 250 тыс. чел., однако родным русинский язык, как отличный от других русских языков, указали всего 64 чел. - С.С.) - 379 698 (19,62 %), белорусский

- 2471 (0,13 %). Поляков в губернии проживало 11 696 чел. (0,6 %), болгар - 103 225 (5,33 %), немцев - 60 206 (3,11 %), цыган - 8 636 (0,45 %), евреев - 228 168 (11,79 %), турок (по языку. - С.С.) - 55 790 (2,88 %), греков - 2737, армян - 2080100. Часть гагаузов записали родным языком болгарский, остальные считали родным турецкотатарский (в т. ч. турецко-османский). Среди признавших родным языком турецко-османский 55 615 чел. (97,7 % мужчин и 99,6 % женщин) были православными101. Это еще раз говорит о том, что язык не всегда определяет этническую принадлежность.
Осецкий, Орловский, Юзефович, Бега, Каеткин, Олексов, Князев, Патратий, Фредлов, Туревская
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Римо-католики

Повідомлення D_i_V_a »

viapolka писав:... а по источникам, их указано такое множество, что честно говоря, сложно догадаться откуда взята именно эта информация:...
Все зрозуміло, треба створить по цьому питанню тему, це все дуже просто коли знаєш.
Догадуваться не треба, там № сноски (посилання), а номер сноски це назва справи або праці, навіть з указкою про сторінку на якій ідеться ця цитата в кницзі або навіть і у справі, якщо справа велика, як-то ревізії чи переписи.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Відповісти

Повернутись до “Римо-католицька церква”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 7 гостей