Греко-католики

Ваші пращури були греко-католиками і ви

про це знав/знала
1
33%
віднайшов/-шла інформацію в джерелах
0
Немає голосів
знав, що пращури були різних конфесій
0
Немає голосів
довідався, що пращури були різних конфесій
2
67%
ваша відповідь (напишіть в темі)
0
Немає голосів
ваша відповідь (напишіть в темі)
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 3

Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Re: Греко-католики

Повідомлення Вернер »

О.Г.Бажан
ГРОМАДСЬКИЙ РУХ ЗА ЛЕГАЛІЗАЦІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ В 60-80-Х РР.
Помітним явищем не лише в релігійному, а й в суспільно-політичному житті України останніх трьох з половиною десятиріч став широкий громадський рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка рішуче викорінювалась владними структурами з теренів України.
Прагнучи зберегти свою церкву, керівництво УГКЦ настійно шукало контактів з вищими органами державної влади та державного управління СРСР. Вже в грудні 1944 року митрополит Йосип Сліпий направив в Москву повноважну делегацію, якій доручив запевнити Раду в справах релігій при РНК СРСР в тому, що УГКЦ завжди стоятиме на позиціях додержання радянських законів, сприятиме миру і злагоді в державі1. Однак, в 1946 р. з ініціативи вищого політичного керівництва, зусиллями уповноважених Ради в справах релігій, органів державної безпеки католицька церква східного обряду була ліквідована в Західній Україні, а в 1948 році - на Закарпатті.
Наскільки “добровільно” проходив процес возз’єднання УГКЦ з РПЦ свідчать такі основні факти. В період підготовки сумнозвісного Львівського Собору або відразу після його завершення були заарештовані і засуджені митрополит Йосип Сліпий, 4 єпископи, близько 350 священиків, ліквідовані 48 монастирів2. За десять наступних років (з 1946 по 1956) в західних областях України у православ’я було “переорієнтовано” 2959 греко- католицьких храмів з 3147, 1241 священиків з 1832. Як повідомляв голова Ради в справах РПЦ при РМ СРСР В.Карпов, близько 230 парафій, що не дали згоду на возз’єднання, в адміністративному порядку розпускались, а духовенство, яке не підтримало рішень Львівського та Ужгородських Соборів - заарештовувалось, засуджувалось, або ж в кращому випадку, позбавлялось парафій3.
Процес лібералізації радянського суспільства другої половини 50-х - початку 60-х років, повернення в Україну переважної більшості священнослужителів і вірних УГКЦ вселив надію на відродження Української греко- католицької церкви.
Характерним в цьому плані став випадок в м.Виног- радові Закарпатської області. На одному з чергових богослужінь священик української греко-католицької церкви І.Сокіл запропонував надіслати листа голові Ради Міністрів СРСР М.Булганіну, в якому порушити питання про визнання ліквідації УГКЦ неправомірним і незаконним актом. Згаданий лист підписало більше п’ятисот віруючих4.
Цей же священик в присутності групи віруючих Берегівського району Закарпатської області заявляв: “Для мене недійсні ніякі розпорядження єпископів, що знаходяться під управлінням самозванця Алексія, який такий же бандит, яким був Джугашвілі, портрети якого рішенням уряду викидаються з різних офіційних приміщень. Джугашвілі і Алексій - це антихристи, на яких розповсюджується характеристика одкровення в цифрі 666. Греко-католицьку церкву ліквідували Джугашвілі з Алєксієм. Скоро буде нове рішення уряду і наша церква буде відновлена...”5.
З проханням про відновлення УГКЦ звернувся до М.Хрущова і засуджений в 1945 р. предстоятель цієї церкви митрополит Й.Сліпий6, який в середині 50-х років утримувався на напівтюремному режимі в Маклаківському інвалідному будинку Красноярського краю*.
На жаль, “відлига” не принесла віруючим УГКЦ нічого крім розчарувань. Більше того, в другій половині 50-х років спостерігається новий рішучий наступ на УГКЦ. В серпні 1956 року в Київ з особливою місією, за дорученням заступника голови Ради Міністрів СРСР М.Первухіна прибув голова Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР В.Карпов, який спільно з уповноваженими Ради по Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Чернівецькій та Закарпатській областей займався розробкою заходів, спрямованих на “остаточне викорінення залишків уніатства “7.
Через кілька років цей же регіон відвідали численні комісії, “створені з благословення Його Святості Патріарха Алексія”. Одна з них - під головуванням архієпископа Варлаама перебувала в Станіславській, Львівській, Тернопільській, Чернівецькій та Закарпатській областях з 3 по 18 січня 1961 р. і прийшла до втішних для Ради і Патріарха висновків, що “процес оп- равославлення” в Україні проходить нормально8.
Важко сказати, чим керувалися члени зазначеної комісії. Очевидно, “заспокійливими” доповідями, надісланих в цей регіон єпископів РПЦ, які на догоду Патріарху, намагалися видати бажане за дійсне. Зокрема, занадто оптимістичними нотками позначена до- повідь єпископа Львівського і Тернопільського Григорія, який повідомляв Патріарха Алексія про свої власні здобутки у викоріненні унії. “...Вступивши з волі Вашої Святості, - повідомляв він предстоятеля РПЦ, - в управління Львівсько-Тернопільської єпархії я поставив своїм завданням рішуче і послідовно продовжувати в єпархії справу утвердження православного віровчення, богослужбового обряду і православної церковності, домагатися повної ліквідації залишків унії. За моєю вказівкою були звільнені з роботи колишні уніатські мо- нахині-василіанки та інші особи, так чи інакше зв'язані з уніатським минулим”. Як важливий захід в боротьбі проти УГКЦ розглядав архієрей позбавлення уніатських храмів їх традиційного внутрішнього оздоблення: ікон, конфесіоналів (сповідальниць католицького типу), лав для сидіння і крісел для колінопреклоніння, грамот, емблем, пам’ятних таблиць тощо. В ліквідації цих чисто зовнішніх ознак вбачав він шлях до підриву позицій УГКЦ9.
Менш оптимістичними виглядали звіти уповноважених в справах РПЦ, в яких відзначалась наявність серйозного опору з боку духовенства і віруючих УГКЦ. Так, в ході перевірки у Львівській області виявлено 158 священиків, які відкидали саму ідею ліквідації унії, в Закарпатській -109, Станіславській - 60, Тернопільській - 4110.
Крім того, на території Західної України в цей період налічувалось кілька десятків груп ченців, що складались з двох-трьох осіб приналежних до чернечих орденів “Ре- демптористів”, “Василіан”, “Студитів” і колишніх священиків. Наприклад, у Львові таких груп налічувалось п’ять-дві групи черниць ордену “Св.Вікентія” на чолі з ігуменею Понне Аліцією та черницею Березюк, дві - ордену “Василіан” на чолі з ігуменею Слободян, одна - слу- жебниць на чолі з черницею Дубок11.
Особливе занепокоєння політичного керівництва, спецслужб викликала діяльність греко-католицького духовенства з числа найближчого оточення Андрія Шеп- тицького і Йосипа Сліпого. Серед них: 74-річного Миколи Хмелевського, висвяченого в 1944 році в єпископи. Як довідуємось з оперативних зведень, повернувшись З ув’язнення в листопаді 1954 року Хмелевський “згрупував навколо себе осіб з числа уніатів, вороже настроєних проти Радянської влади. Серед своїх довірених осіб, Хмелевський заявляв, що він є генеральним вікарієм (особа, що заступає єпископа - авт.) колишнього митрополита уніатської церкви Йосипа Сліпого, який знаходиться після відбуття покарання на спецпоселенні в селищі Маклаково Єнісейського району Красноярського краю. На своїй квартирі Хмелевський створив нелегальну церкву, де проводив систематично богослужіння”12.
В поле зору органів держбезпеки попав також 70- річний священик Володимир Грицай, в минулому особистий секретар митрополита А.ПІептицького, колишній архіваріус консисторії греко-католицької церкви. Як повідомляло загадкове “джерело інформації”, В.Грицай, використовуючи підставні адреси, підтримує листування з митрополитом Йосипом Сліпим, єпископом Миколою Чернецьким та іншими,надає їм через різних осіб матеріальну допомогу13.
В Закарпатті під щільною опікою спецслужб перебували вікарний єпископ Микола Мураній та Олександр Хіра, що звільнилися в 1956 році з місць ув’язнення. Щоб позбавити останніх контактів з духовенством і віруючими був застосований такий випробуваний метод як висилка за межі України14.
Не викликало довіри у державних органів і колишнє греко-католицьке духовенство, перереєстроване в православне. Причому для цього були певні підстави. Так аналізуючи ситуацію в Станіславській області, працівники апарату Ради в справах РПЦ помітили, що ряд священиків здійснювали по кілька літургій в день, що допускалося канонічними законами католицької церкви і ні в якому разі не дозволялося православною. Крім того, перевірка 21 релігійної громади виявила наявність у 19 з них католицького церковного начиння (лави, сповідальниці тощо)15. У перепрофільованій у православну церкві с.Березниця Калушського району Івано- Франківської області була навіть знайдена українська національна символіка.
Непоодинокими були випадки, коли колишні греко- католицькі священики приховували від парафіян свій перехід в православ’я. Так, наприклад, в розмові з протоієреєм Вончицьким з м.Львова священик з м.Брюхо- вичі Бемко заявив: “Якщо я ще маю вплив на віруючих, то лише тому, що я не говорю їм нічого про православ’я”16. Аналізуючи численні місцеві матеріали, можна твердити, що попри всі запевнення патріарших емісарів авторитет православних священиків серед віруючих західних регіонів залишав бажати кращого. Ось, наприклад, визнання православного священика з м.Імстичево Іршавського району Закарпатської області: “В церкву ходять всі, але за рік жодної людини я не поховав, жодної дитини не хрестив, жодної пари не вінчав, а були ж похорони, весілля і народження. Всі ці треби таємно виконує Сотмарі” (колишній ігумен греко-католицького монастиря)17.
Спецслужби і апарати уповноважених помітили ще одну форму опору насильницькому поширенню православ’я у західних областях України. “В останній час, - відзначали вони, - застосовується інша тактика: залишатися уніатствуючим формально у православ’ї, але не приймати православної ієрархії, не спілкуватися літургічно не лише з старо-православним, але й і з возз’єднаним духовенством, за виключенням тих осіб, які будуть вказані уніатським керівництвом. Кожний священик, взявший зобов’язання такого порядку, повинен залучити ще одного священика в цю таємну співдружність. Керівником цього руху називають уніатського священика Маргитича, у якого члени співдружності сповідаються і дають клятву при вступі”18.
Виробляючи детальний план по боротьбі з залишками уніатства, вище політичне керівництво республіки, апарат Уповноваженого Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР, місцеві виконавчі органи пропонували самий широкий комплекс заходів - від позбавлення колишніх священиків УГКЦ пенсійного забезпечення, виселення з місць проживання до судового переслідування непокірних. Свою рішучість, зокрема, владні структури довели засудженням в 1961р. священика Василика, який здійснював несанкціоновані служби в с.Надорожня Тлумачського району Станіславської області19.
В 1964 році до трьох років виправцо-трудових таборів та п’яти років заслання було засуджено священика викладача теології Михайла Вінницького*, який чесно і самовіддано виконував свій пастирський обов’язок. Згаданий термін покарання був далеко не останнім в біографії М.Вінницького. Відбувши повний термін покарання через кілька років він був знову притягнутий до кримінальної відповідальності за влаштування на власній квартирі у Львові в будинку по вул.Повітряній №21 католицької церкви східного обряду20.
Політичні репресії, різного роду переслідування хоча і внесли розгубленість серед кліру і віруючих УГКЦ, але не зламали їх опору штучному насадженню православ’я. В кінці 60-х - на початку 70-х рр. в західних областях України стихійно створюються ініціативні групи за відновлення УГКЦ, які збирали підписи під відповідними петиціями, листами, зверненнями, надсилали своїх представників до вищих органів державної влади та державного управління СРСР. Органи КДБ інформували ЦК КПРС та ЦК Компартії України про діяльність керівників таких ініціативних груп-Прокопіва у Львівській області, Верицинського в Хмельницькій області та ін.21
Певну моральну підтримку ініціативні групи по легалізації УГКЦ знаходили в рішеннях Другого Вати- канського Собору (1962-1966 рр.). Під час Собору, представники “Української церковної місії в Римі” розповсюджували серед представників вищої церковної ієрархії, зарубіжних кореспондентів листівки, в яких викривалися переслідування греко-католиків в СРСР і, зокрема в Україні. На одній з центральних площ Рима, в ті дні, відкрилася виставка “Церква-мучениця в країнах комунізму”22.
Згадана акція отримала широкий резонанс в світі. В зв’язку з цим, ЦК Компартії України не без підстав пов’язував активізацію греко-католиків з Другим Вати- канським Собором. “...Останнім часом, - констатував заступник завідувача відділом ЦК КПУ І.Орел, - збільшилась кількість листів з вимогою відновити греко- католицьку церкву, зареєструвати уніатські громади, повернути греко-католицькі приміщення у Львівській, Закарпатській та деяких інших областях, є ряд випадків самочинного захоплення уніатами знятих з реєстрації церков і проведення в них релігійних служб.
Деякі уніатські священики відправляють служби підпільно на квартирах, влаштовують зборища у віддалених від населених пунктів місцях, пускають різні провокаційні чутки про реєстрацію греко-като- лицької церкви”23.
За повідомленням уповноваженого Ради в справах релігій при PM СРСР по УРСР К. Литвина в другій половині 60-х років в Україні діяло близько 400 священиків УГКЦ. Причому переважна більшість з них вже не приховувала своєї орієнтації. Так, священик М.Куцкович, що повернувся із заслання в с.Середнє Закарпатської області, в листі до редакції газети “Правда Украины” намагався всіляко обгрунтувати необхідність відновлення унії, доцільність і своєчасність повернення греко-католикам їх церков та прийняття у Львові, призначеного Ватиканом, апостольського посланника24.
Оскільки питання легалізації УГКЦ навіть не розглядалися, греко-католики переходили до більш рішучих дій. Лише в другій половині 60-х років віруючими Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської та Тернопільської областей було захоплено близько ЗО колишніх греко-католицьких храмів25.
З метою задоволення духовних потреб віруючих, забезпечення їх релігійною літературою в різних регіонах України створювались підпільні друкарні, фотолабораторії. В червні 1967 р. на квартирі львівського священика Стадняка була виявлена підпільна фотолабораторія, в якій розмножувалась релігійна література та документи самвидаву26.
Пожвавлення серед духовенства і віруючих УГКЦ викликало відповідну реакцію з боку владних структур. Крім масованої ідеологічної кампанії, спрямованої на компрометацію УГКЦ, проти її пастирів застосовувались репресії. Так, спроба Володимира Василика з с.Тис- мениця Івано-Франківської області порушити питання щодо реабілітації УГКЦ кваліфікувались народним судом за ст. 62. КК УРСР, що передбачала на тривалий термін ув’язнення27.
В жовтні 1968 року зазнали переслідувань священики УГКЦ М.Дейнека, Й.Воровський, І.Цегельський, Г.Мо- тківський, П.Василишин, І.Лопотчак, В.Стернюк та інші. Під час обшуків у них вилучались релігійна література, предмети культу28. Залякати представників кліру і віруючих ставили за мету судові процеси над греко-като- лицькими духівниками. Наявні документи дозволяють усвідомити підноготну згаданих кримінальних справ.
Особливого розголосу набула справа ігумена монастиря ордену редомптористів Василя Величківського. В чому ж полягала провина 66-річного священнослужителя? Як з’ясувалося, після відбуття покарання, отриманого в період масової розправи над УГКЦ, Величківський не захотів відмовитись від своєї віри. В 1965-1967 роках він написав книжку “Історія чудотворної ікони Божої Матері безнастанної помочі”, в якій допустив численні критичні судження щодо гонителів УГКЦ. До того ж, як виявилось, Величківський регулярно слухав радіопередачі з Ватикану, оповідаючи новини Святого престолу своїм одновірцям. Інші злочини священнослужителя розкриває інформація Верховного Суду УРСР, направлена в ЦК Компартії України. З неї довідуємось, що Величківський В.В. “...в порушення законів про релігійні культи проводив активну організаційну роботу по відродженню уніатства в західних областях України. Зокрема, він надавав право незареєстрованим уніатським священикам відправляти богослужіння, розповсюджувати фоторепродукції з текстами релігійного змісту, хвалив діяльність підпільних курсів по підготовці свяще- ників-уніатів, а також...готував до чернечого життя Пло- хову Наталію...”29. Спираючись на подібні звинувачення, Львівський обласний суд своїм вироком від 23 вересня 1969 року засудив Величківського за статтями 138 ч.ІІ та 1871 КК УРСР до трьох років позбавлення волі у виправно-трудових таборах30*.
Процес Величківського поклав початок черговій кампанії виявлення греко-католиків в державних органах, громадських організаціях, науково-дослідних установах, вищих учбових закладах. Дещо пізніше, в лютому 1970р. завідувачі відділами пропаганди і агітації та науки і учбових закладів ЦК Компартії України Г.Шевель та В.Цвєтков повідомляли першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста про те, що “...в окремих вузах та деяких інших установах ...викладацьку, науково-дослідницьку і навіть виховну роботу ведуть особи, які нав’язують гре- ко-католицьку віру, допускають антирадянські висловлювання націоналістичного характеру”.. Серед “прихованих ворогів” були викриті-викладач Львівського політехнічного інституту Л.Панкевич, його дружина- лікар Д.Панкевич, вихователька дитячого комбінату № 8 м.Львова І.Ліга, редактор музичної редакції Львівської студії телебачення К.Паламарчук, старший інженер Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР К.Петришин, викладач Городоцького музучилища Б.Мешорунь та інші31.
Записка відділів ЦК Компартії України стала предметом розгляду на засіданні політбюро ЦК КПУ. В прийнятій з цього приводу постанові “Про недоліки в роботі партійних і радянських органів Львівської області по припиненню незаконної діяльності залишків уніатського духовенства” перед місцевими партійними і радянськими органами ставилось завдання “...вжити рішучих заходів для припинення протизаконної діяльності залишків уніатського духовенства, вирішити питання про закриття нелегальних монастирів та використання приміщень, що належали знятим з реєстрації релігійним громадам, посилити контроль за дотриманням радянського законодавства про культи”32.
Незважаючи на схвалені рішення, реалізувати викладені в них завдання практично не вдалося. За даними уповноважених Ради в справах релігій на 1972 рік у Львівській, Закарпатській, Івано-Франківській та Тернопільській областях вже налічувалось понад 800 священиків і ченців УГКЦ проти 400 в другій половині 60-х років. Спираючись на вірних продовжували діяти Львівське, Івано-Франківське (Станіславське), Дрогобицьке (Перемишлянське) єпархіальні управління УГКЦ на чолі з деканами, греко-католицькі монастирі різних орденів. Мали місце факти використання православними священиками під час проведення служб греко-като- лицьких атрибутів.
Уповноважені Ради повідомляли вище політичне керівництво про те, що греко-католицькі священики продовжували нелегально виконувати обряди, підштовхуючи віруючих до відкриття церков, розповсюдження літератури релігійного змісту тощо. Зокрема в м.Тлу- мачі і Тлумачському районі Івано-Франківської області великий вплив на віруючих мав священик Зіновій Кисілевський, який проводив обряди, виступав з проповідями, залучав до активної громадської діяльності віруючих. Такі ж функції в м.Болехові та с.Церковному Долинського району виконував священик Ілярій Лесів33.
Надзірні за релігійними культами органи попереджали, що сплеск активності духовенства і віруючих УГКЦ слід очікувати з утворенням Київсько-Галицького патріархату, ідея організації якого виходила від кардинала Йосипа Сліпого, переважної більшості єпископів. Так, в їх посланні до Папи Павла VI говорилося: “Наша державність не буде повного, якщо не створимо свого Київсько-Г алицького Патріархату”.
Усвідомлюючи всі можливі наслідки цього, керівництво ідеологічного апарату ЦК КГГУ в особі В.Маланчука, І.Орла, Г.Цибуляка в своїй доповідній записці від 15 січня 1973р. “Про активізацію уніатської церкви за кордоном і ворожу діяльність залишків уніатського духовенства в УРСР” пропонували швидко і ретельно “...розібратися по кожному пункту де є уніатське підпілля, вжити заходів по його ліквідації”34.
В документах вищого політичного керівництва рекомендувалось також у найкоротші терміни і всіма можливими засобами ліквідувати місця паломництв греко-католиків, які, на його думку, перешкоджали усуненню УГКЦ з теренів України. Так, на основі рішень ЦК КПУ було знищено “цілюще джерело” в с.Зарваниці Теребов- лянського району Тернопільської області, зруйновані “святі місця” на горі Тонші Чернівецької області, Серед- нянській горі Чернівецької області та інші35.
Втрачаючи свої святині греко-католики відшукували інші шляхи збереження духовної єдності одновір- ців.Керівник філіалу Інституту наукового атеїзму Академії суспільних наук при ЦК ІСПРС О.Онищенко інформував ЦК Компартії України про наявність серед греко- католиків “спроб організувати паломництво до могил уніатських сановників”. Як приклад, наводились дії двох львівських підпільно висвячених ченців “василіян”, що в 1978 році перевезли до Львова прах одного з найближчих сподвижників А.ІПептицького та И.Сліпого єпископа Й.Кошиловського, який був засуджений за т.зв. націоналістичну діяльність і помер у в’язниці. Останнього поховали в центрі Янівського цвинтаря і встановили хрест з написом “Просить молитви”. Біля могили ніколи не в’янули квіти”36.
В боротьбі з УГКЦ, як доводила практика, жорстокість і безцеремонність не приносили ніякого результату. Так, засудження в кінці 70-х - початку 80-хрр. чотирьох греко-католиків не викликало нічого, крім осуду світової громадськості^ Засоби масової інформації широко коментували виступ конгресмена Дарвінського в Палаті представників Конгресу СІЛА 19 грудня 1974 року, який, спираючись на повідомлення своїх кореспондентів в УРСР, заявив, що “найбільш жахливим переслідуванням піддаються уніати”. Тут же американський політик вказував на нескореність прибічників УГКЦ. “Вони відправляють у своїх помешканнях, - зазначав Дарвінський, - службу божу (літургію) та на прохання правлять релігійні треби. Троє уніатських єпископів діють підпільно. Якщо одного з них заарештують, або він помре, то відразу буде миропомазаний інший. Все це говорить про те, що уніатство в Західній Україні являє собою широкий національний рух”.
Очевидно, такої ж думки дотримувались завідувач відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ Л.Кравчук та завідувач відділом зарубіжних зв’язків ЦК Компартії України А.Меркулов, які в 1982р. знову забили на спо- лах щодо поширення УГКЦ37. Однак, навіть побіжний аналіз запропонованих заходів свідчить про те, що в першій половині 80-х рр. владні структури вже не могли рахуватися з світовою громадською думкою, хоча на практиці це аж ніяк не означало поблажливості в ставленні до прибічників УГКЦ. Останнє, серед іншого, засвідчило поводження з “Ініціативною групою захисту прав віруючих і церкви”*, створеною у вересні 1982 року. До складу згаданої групи, очолюваної багаторічним політв’язнем Йосипом Терелею, увійшли о.Григорій Будзинський, Стефанія Січко, Антон Поточняк, Олекса Гнидин38.
Одним з перших кроків “Ініціативної групи” стало її звернення до ЦК КПРС, в якому аргументовано доводилась неправомірність Львівського Собору 1946 року. Тут же висловлювались і конкретні вимоги, яких домагалися духовенство і віруючі УГКЦ. Серед них: проведення вільних виборів в усіх єпархіях Західної України і Закарпаття; надання дозволу будувати молитовні будинки; повернення в регіонах, де греко-католики складають більшість, молитовних будинків, а там, де складають меншість, створення умов для проведення релігійних культів; відновлення духовних семінарій у Львові та Ужгороді; надання можливості віруючим греко-католикам отримати духовну освіту за кордоном; повернення раніше конфіскованих друкарень; формування авторитетної комісії по розслідуванню діяльності органів КДБ та МВД спрямованої проти тисяч священнослужителів і віруючих39.
Відповіддю на звернення до вищого політичного керівництва країни став арешт 24 грудня 1982р. керівника “Ініціативної групи” Йосипа Терелі.
З арештом Й.Терелі “Ініціативна група” не припинила своєї діяльності. Його місце заступив 44-річний Василь Антонович Кобрин. Характерно, що до віри В.Коб- рин прийшов вже у зрілому 22-річному віці. Приставши до УГКЦ він відразу зазнав утисків з боку керівництва, громадських організацій Львівського телевізійного заводу, на якому працював.
Оголосивши групу, Василь Кобрин оприлюднив в Україні та за кордоном ряд заяв, сприяв виданню та розповсюдженню з березня 1984 р. “Хроніки Української католицької церкви”40.
22 червня 1984 р. В.Кобрин викликався на розмову до уповноваженого Ради в справах релігії УРСР по Львівській області Решетняка під час якої отримав письмове попередження про те, що подальша діяльність “Ініціативної групи” розглядатиметься як антирадянсь- ка з усіма можливими наслідками. Незабаром В.Кобри- на було заарештовано41.
Жорсткий тиск відчув на собі і секретар “Ініціативної групи” священик Григорій Будзинський, який ще в грудні 1944 р. входив до складу делегації, направленої митрополитом Йосипом у Москву для з’ясування стосунків між греко-католицькою церквою і державою.
Діяльність Будзинського, спрямована проти ліквідації УГКЦ не залишилась непоміченою Перший свій термін ув’язнення священик отримав в 1946 р. Через 10 років він знову опинився на лаві підсудних. Нове покарання очікувало Г.Будзинського в середині 80-х років. Лише внаслідок його похилого віку кримінальна справа виробництвом була припинена42.
Водночас не уникнули покарання греко-католицькі священики Р.Єсип, Каваців, віруючі М.Кліщ, Б.Поляна, М.Юрків, І.Ушганець. Знайшов свою смерть у слідчому ізоляторі Василь Карачун. Трагічно загинула на одній з львівських вулиць черниця М.Швець. Подібні приклади були, на жаль, не поодинокими43.
Протестуючи проти сваволі, клірики і віруючі УГКЦ почали застосовувати у 80-х рр. таку форму протесту як відмову від радянського громадянства. Зокрема, здали свої паспорти священик Стефаній Григорович та його дочка студентка V курсу медичного інституту Катерина Григорович. Відмовився від радянського громадянства і Іван Сметана, який неодноразово за свою релігійну діяльність засуджувався радянським судом. Останній раз він опинився на лаві підсудних в 1986 році і отримав за ст. ст.209,214 ч.И КК УРСР 3 роки виправно-трудових таборів суворого режиму і 2 роки заслання44.
Відзначаючи зростання хвилі протесту в першій половині 80-х рр., не можна водночас не визнати, що окремі розрізнені форми протесту в більшості своїй не приносили бажаного результату, легко зводились нанівець владними структурами. До того ж нелегальне або напівлегальне становище, на якому знаходились вірні УГКЦ, значною мірою обмежували їх можливості і вплив на реальний перебіг подій.
Все це, очевидно, послужило своєрідним поштовхом для прийняття рішення, схваленого 4 серпня 1987 р. частиною єпископату і кліру УГКЦ. Про нього вони повідомили Папу Римського Іоанна-Павла II заявою такого змісту: “Ми єпископи, священики, чернеці, черниці й вірні Католицької церкви в Україні, що нижче підписалися, заявляємо в зв’язку з перебудовою в СРСР і більш сприятливими умовами, що склалися, а також в зв’язку з ювілеєм тисячоліття хрещення України, вважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі, а тому просимо Вашої Святості сприяти всіми можливими засобами справжній легалізації Української католицької церкви в СРСР”45.
Наступним кроком стало відновлення в кінці 1987 року “Комітету захисту Української греко-католицької церкви”. Його голова - відомий правозахисник Іван Гель справедливо пов’язував цю подію з розширенням політичного ареалу боротьби за національне відродження українського народу.
Об’єднавши впливових політичних і релігійних діячів, “Комітет захисту УГКЦ” виробив і обгрунтував тактику боротьби обумовлену внутрішніми і зовнішніми чинниками на тому чи іншому етапі. Так, якщо 1988 рік за визначенням І.Геля був роком петиційних кампаній, численних звернень до органів державної влади та державного управління, то 1989 рік став роком масових богослужінь, маніфестацій і демонстрацій™
В 1989 р. багатотисячні демонстрації пройшли у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Стрию, інших населених пунктах. Кульмінаційним моментом в акціях протесту стали богослужіння та маніфестація у Львові 17 вересня 1989 р., в якій взяло участь близько 200 тисяч віруючих. Відомий український історик, академік НАНУ Ярослав Ісаєвич назвав згадану акцію винятковою подією в політичному житті України47. Широкий резонанс у світі мала також перманентна голодовка вірних УГКЦ у Москві, яка тривала з 19 травня по 24 листопада 1989 р.
Слід відзначити, що питання легалізації УГКЦ знаходили розуміння і підтримку демократичної громадськості Росії. З червня 1988 року на прес-конференції в Міністерстві закордонних справ академік А.Сахаров закликав радянський уряд легалізувати УГКЦ 48.
Займали конструктивну позицію в справі легалізації УГКЦ численні міжнародні релігійні та правозахисні організації, які широко оприлюднювали акції її прибічників. Певний тиск здійснював на радянське керівництво і Ватикан. Ще в червні 1988 р. спеціальний посланець Іоанна-Павла II вручив М.Горбачову меморандум про становище католиків в УРСР, в якому приділялась важлива увага питанням легалізації УГКЦ. Дещо пізніше, 5 жовтня 1989 року і сам Іоанн- Павло II на Синоді українських католицьких священиків в Римі заявив, що радянська демократизація не буде повною без легалізації УГКЦ49.
Зважаючи на масовий рух за легалізацію УГКЦ як в Україні, так і далеко за її межами, позицію Ватикану, широку міжнародну підтримку, 1 грудня 1989 року голова Ради в справах релігій при Раді Міністрів УРСР М.Колес- ник за кілька годин до зустрічі М.Горбачова з Іоанном- Павлом II був змушений прилюдно заявити про надання греко-католицьким громадам права реєстрації як і іншим релігійним конфесіям50. Виходячи з цього 23 січня 1990 р. в Преображенській церкві у Львові відбувся Собор УГКЦ, який визнав рішення Львівського Собору 1946 р. нека- нонічними і незаконними та проголосив Акт про легалізацію УГКЦ.
Таким чином, аналіз архівних джерел, опублікованих та оприлюднених матеріалів дають підставу зробити такі основні висновки: по-перше, рішення Львівського Собору 1946 р. були так і не визнані переважною більшістю кліру і віруючих Української греко-католицької церкви, що обумовила її існування на нелегальному становищі протягом останніх чотирьох з половиною десятирічь; по-друге, вже в кінці 40-х - на початку 50-х років сформувався і отримав численних своїх прибічників рух за легалізацію УГКЦ, який знайшов своє виявлення в функціонуванні неза- реєстрованих релігійних громад, створенні організацій захисту прав віруючих, ряді інших акцій протесту; по-третє, політичні репресії проти віруючих УГКЦ в 50-80-х рр. не лише не змусили їх зректись своїх переконань, а навпаки ствердили в бажанні послідовно домагатися своїх цілей; по-четверте, рух за легалізацію УГКЦ став невід’ємною складовою українського національного руху, відображав прагнення кількох поколінь наших співвітчизників до власної державності, вільного і самобутнього розвитку.
ПРИМІТКИ
1 Науковий архів Міжнародного науково- просвітницького товариства "Меморіал".-Ф. 103, папка "Релігія", спр. б.-Арк. 58.
2 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО України).-Ф. 1, оп. 24, спр. 4263.- Арк. 203.
3 Там само.
4Там само.-Спр. 4494,-Арк. 9.
5 Там само.-Спр. 4263,-Арк. 297.
6Там само.-Арк. 204.
* За підтримкою міжнародної громадськості і, в першу чергу Святого Престолу в 1963 р. виїхав до Ватикану.
7 ЦДАГО України.-Ф. 1, оп. 24, спр. 4263.-Арк. 205.
8 Там само.-Спр. 5407.-Арк. 44.
9 Державний архів Російської Федерації (далі - ДАРФ).- Ф. 6991С, оп. 1с, спр. 1442.-Арк. 122, 125.
10 ЦДАГО України.-Ф. 1, оп. 24, спр. 5408.-Арк. 123.
11 Там само.-Арк. 126.
12 Там само.
13 Там само.-Спр. 4081.-Арк. 4-5.
14 ДАРФ.-Ф. 6991с, оп. 1с, спр. 1442.-Арк. 14-15.
15 Там само.-Арк. 22.
16 ЦДАГО України.-Ф. 1, оп. 24, спр. 5028.-Арк. 23.
17 Там само.- Спр. 4263.-Арк. 295.
18 ДАРФ.-Ф. 6991с, оп. 1с, спр. 1442.-Арк. 31.
19 Там само. - Спр. 5408.-Арк. 128-129.
* Вінницький Михайло Ілліч, 1925 р.н. Священик УГКЦ. Вперше заарештований в 1950 р. і засуджений до 5 років позбавлення волі. В 1957 р. висвячений у священики. В 1964, 1975, 1985 рр. знову притягався до кримінальної відповідальності (Архів УСБУ по Львівській обл.-Спр. П-32115, т.
І.-Арк. 171-172; т. 2.-Арк. 258; Вести из СССР...-Кн. 1.-С. 17; Кн. 4.-С. 37
20 Мартирологія українських церков...-Т. 2.-С. 608-609. 21Там само.
22 ЦДАГО України.-Ф. 1, оп. 24, спр. 5663.-Арк. 5.
23 Там само.-Спр. 6291.-Арк. 10.
24 Там само.-Арк. 18.
25 Центр збереження сучасної документації (далі - ЦЗСД).-Ф. 5, оп. 60, спр. 24.-Арк. 21.
26 Там само.
27 Український вісник.-1970.-Вип.1-2.-Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971.-С. 58-59.
28 Там само.
29 ЦДАГр У|сраїни.-Ф. 1, оп. 25, спр. 205.-Арк. 94.
30 Там само.
* В січні 1972 виїхав за межі СРСР.
31 ЦДАГО України.-Ф. 1, оп. 25, спр. 186.-Арк. 5-8.
32 Там само.-Оп. 16, спр. 149.-Арк. ЗО.
33 Центральний Державний архів вищих органів влади України (далі - ЦДАВО України).-Ф. 4648, оп. 5, спр. 223.- Арк. 13.
34 ЦДАГО України.-Ф. 1, оп. 10, спр. ІЗбЗ.-Арк. 59.
35 Там само.-Оп. 25, спр. 872.-Арк. 76.
36 Там само.-Спр. 1887.-Арк. 5.
37 Там само.-Спр. 2403.-Арк. 52.
38 ЦДАГО України. - Ф. 1, оп. 25, спр. 2403. - Арк. 52.
* В документальних матеріалах Служби безпеки України (Архів УСБУ по Львівській обл.-Спр. П-28962, т. 2.-Арк. 63), працях окремих істориків та політологів (Камінський А. На перехідному етапі. Мюнхен, 1990.-С. 507 та ін.) збереглися розрізнені свідчення про те, що предтечею "Ініціативної групи..." став створений в 1975 році Центральний комітет українських католиків, який в 1976 році очолив після звільнення з таборів Йосип Тереля. Однак, фрагментарність згаданих матеріалів не дають змоги належним чином висвітлити його діяльність, осмислити місце і роль в консолідації руху за легалізацію УГКЦ. Цілком очевидно, що згадане питання ще потребує свого докладного вивчення.
39 Архів УСБУ по Львівській обл.-Спр. П-28962, т. 2.- Арк. 60 зв.
40 Там само.
41Там само.-Т. І.-Арк. 2-4.
42 Там само.-Арк. 10-12.
43 Там само.-Арк. 256-257.
44 Вести из CCCP...-Кн. 2.-С. 190, 300, 501-502.
45 Там само.
46 Камінський А. На перехідному етапі. Мюнхен, 1989.- С. 507.
47 Гель І. Грані культури. Львів, 1993.-С. 178, 180.
48 Там само.-С. 181.
49 Камінський А. Вказ. праця.-С. 515, 517, 531.
50 Там само.-С. 511, 539.
51 Там само.-С. 545.
Джерело - Історія України. Маловідомі імена, події, факти : зб. ст..- Київ. - 1997. - Вип. 2
Час плине
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Греко-католики

Повідомлення D_i_V_a »

З другої теми
В тексті "истекший век" - це 18 ст
DVK_Dmitriy писав:Похилевича надо постоянно перечитывать!

"В начале истекшего века, православные церкви существовали в обеих Солтановках. Унию они кажется приняли в одно время с церквами Белоцерковщины, то есть около 1737 года. В визите 1746 года (Хвастовс. декан.) отмечено..."
Це ти хочеш привернути увагу до слів автора, і робиш з того висновки що на Білоцерківщині унії зовсім не було до 1737 року?
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
DVK_Dmitriy
Супермодератор
Повідомлень: 5313
З нами з: 25 березня 2016, 19:59
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 988 разів
Подякували: 3907 разів

Re: Греко-католики

Повідомлення DVK_Dmitriy »

D_i_V_a писав:З другої теми
В тексті "истекший век" - це 18 ст
DVK_Dmitriy писав:Похилевича надо постоянно перечитывать!

"В начале истекшего века, православные церкви существовали в обеих Солтановках. Унию они кажется приняли в одно время с церквами Белоцерковщины, то есть около 1737 года. В визите 1746 года (Хвастовс. декан.) отмечено..."
Це ти хочеш привернути увагу до слів автора, і робиш з того висновки що на Білоцерківщині унії зовсім не було до 1737 року?
Выводов я пока не делаю.
Нашёл информацию, теперь ищу источники этой информации.
Кременецкие, Лазаренко, Бабенко, Чаплины, Абакумовы, Орловы, Белоконь, Тхор, Богомоловы, Шараевские, Бартковские.
Интересуюсь родом Кременецких от Аслана-Мурзы-Челебея.
Генеалогические исследования. Поиск в архивах Киева. Составление родословной.
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Греко-католики

Повідомлення D_i_V_a »

Цікаве спостереження останнього часу говорить, що православні українці в закордонні стороняться московського патріархату і тягнуться до греко-католицької церкви. Багатьом заважає друге слово в назві церкви, але після відвідин служби або відправлення треб сумніви зникають, бо служба така ж сама.
Може є зиск повернути стару назву - "уніатська"? Вона і по суті підходить краще до сучасності.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
SNIGURIVNA
Повідомлень: 1148
З нами з: 02 липня 2017, 11:49
Стать: Жінка
Дякував (ла): 398 разів
Подякували: 626 разів

Re: Греко-католики

Повідомлення SNIGURIVNA »

D_i_V_a писав:Цікаве спостереження останнього часу говорить, що православні українці в закордонні стороняться московського патріархату ...
У західному закордонні.
"В кінці наших пошуків ми знову будемо стояти там, звідки почали, і знову побачимо це місце вперше." Х. Банцхаф
Цього року виповнюється 30 років від дня, коли я намалювала перше дерево свого роду.
Тут мій Орловець
Тут Мій щоденник
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Греко-католики

Повідомлення D_i_V_a »

SNIGURIVNA писав:
D_i_V_a писав:Цікаве спостереження останнього часу говорить, що православні українці в закордонні стороняться московського патріархату ...
У західному закордонні.
А ви чули про греко-католицьку церкву східного закордоння?
Припускаю, що десь у катакомбах... :D

Ось знайшлось на російский вікі
Российская грекокатолическая[1] церковь (иначе Российская католическая церковь византийского обряда) — восточнокатолическая церковь sui iuris («своего права»), созданная для католиков, практикующих византийский обряд на территории России и для русских византокатоликов в эмиграции, т. н. Русский апостолат. В её рамках создано два апостольских экзархата в России (1917) и в Харбине (Китай, 1928). В настоящее время оба экзархата не имеют своих иерархов.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
SNIGURIVNA
Повідомлень: 1148
З нами з: 02 липня 2017, 11:49
Стать: Жінка
Дякував (ла): 398 разів
Подякували: 626 разів

Re: Греко-католики

Повідомлення SNIGURIVNA »

D_i_V_a писав:
SNIGURIVNA писав:
D_i_V_a писав:Цікаве спостереження останнього часу говорить, що православні українці в закордонні стороняться московського патріархату ...
У західному закордонні.
А ви чули про греко-католицьку церкву східного закордоння?
Припускаю, що десь у катакомбах... :D
Власне, я подумала не про Росію.
Але загалом саме так, східне українське закордоння найчастіше просто не має вибору, якщо його справді потребують, звичайно, бо тут теж є свої моменти.
Тому і зробила це зауваження.
"В кінці наших пошуків ми знову будемо стояти там, звідки почали, і знову побачимо це місце вперше." Х. Банцхаф
Цього року виповнюється 30 років від дня, коли я намалювала перше дерево свого роду.
Тут мій Орловець
Тут Мій щоденник
Аватар користувача
Balymba
Повідомлень: 643
З нами з: 10 березня 2016, 09:25
Стать: Чоловік
Звідки: Гуцульщина
Дякував (ла): 634 рази
Подякували: 795 разів

Re: Греко-католики

Повідомлення Balymba »

D_i_V_a писав:
SNIGURIVNA писав:
D_i_V_a писав:Цікаве спостереження останнього часу говорить, що православні українці в закордонні стороняться московського патріархату ...
У західному закордонні.
А ви чули про греко-католицьку церкву східного закордоння?
Припускаю, що десь у катакомбах... :D

Ось знайшлось на російский вікі
Российская грекокатолическая[1] церковь (иначе Российская католическая церковь византийского обряда) — восточнокатолическая церковь sui iuris («своего права»), созданная для католиков, практикующих византийский обряд на территории России и для русских византокатоликов в эмиграции, т. н. Русский апостолат. В её рамках создано два апостольских экзархата в России (1917) и в Харбине (Китай, 1928). В настоящее время оба экзархата не имеют своих иерархов.
Якщо говорити про УГКЦ, то її священники працюють в Росії (Тюмень, Сибір), Казахстані. Інше діло, що там немає організаційно оформлених єпархій, але це швидше питання політики і взаємодії із світською владою.
Левицький (придомок Попович), Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Ісайчук, Абрамюк, Дмитрук, Дудка, Микитишин, Gut
І-BY-78168/ Н
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Греко-католики

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:...Припускаю, що десь у катакомбах... :D...
Balymba писав:Якщо говорити про УГКЦ, то її священники працюють в Росії (Тюмень, Сибір), Казахстані. Інше діло, що там немає організаційно оформлених єпархій, але це швидше питання політики і взаємодії із світською владою.
Пояснення до вислову "у катакомбах".
Воно стосується релігійного життя християн.
Перші християни які жили в Римі, очолювані святим апостолом Петром, справляли свої служби у тамтешніх дуже розвинених підземельних печерах, точніше системі римських печер, які в усьому світі називаються катакомби. Перші римські християни були гонимі владою і мусили ховаться. Багато з них були за свою релігію страчені.
На постсовєтському просторі вислів "у катакомбах" пов'язують скоріше з 2-ю світовою війною, але це недоліки системи освіти і викривлених цінностей.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
Balymba
Повідомлень: 643
З нами з: 10 березня 2016, 09:25
Стать: Чоловік
Звідки: Гуцульщина
Дякував (ла): 634 рази
Подякували: 795 разів

Re: Греко-католики

Повідомлення Balymba »

D_i_V_a писав:Пояснення до вислову "у катакомбах".
Воно стосується релігійного життя християн.
Перші християни які жили в Римі, очолювані святим апостолом Петром, справляли свої служби у тамтешніх дуже розвинених підземельних печерах, точніше системі римських печер, які в усьому світі називаються катакомби. Перші римські християни були гонимі владою і мусили ховаться. Багато з них були за свою релігію страчені.
На постсовєтському просторі вислів "у катакомбах" пов'язують скоріше з 2-ю світовою війною, але це недоліки системи освіти і викривлених цінностей.
А Галичині "у катакомбах" прийнято називати період заборони УГКЦ в 1946-1989 роках, коли підпільні священники проводили таємні богослужіння в приватних домах, лісових хащах, чи поміж скелями в горах. Пам'ятаю це з 1970-80 років.
Левицький (придомок Попович), Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Ісайчук, Абрамюк, Дмитрук, Дудка, Микитишин, Gut
І-BY-78168/ Н
Відповісти

Повернутись до “Греко-католицька церква”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 5 гостей