Тютюнник

Відповісти

Це прізвище

Отримав при народженні
1
100%
Отримав через шлюб
0
Немає голосів
Знав, що воно є родинним
0
Немає голосів
Віднайшлось під час дослідження родоводу
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 1

Аватар користувача
cronoster
Повідомлень: 537
З нами з: 26 листопада 2016, 23:28
Стать: Чоловік
Звідки: Галицький Гуцуленд
Дякував (ла): 117 разів
Подякували: 997 разів

Тютюнник

Повідомлення cronoster »

Спочатку, як ведеться, був тютюн
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Коли згасне людська пам'ять й замовкнуть літописи, говоритиме каміння.
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Re: Тютюнник

Повідомлення Вернер »

Зальцбург, українаський тижневик "Промінь" №16, п'ятниця 22 квітня 1949 року

ЦЕ БУЛО В СОВЄТСЬКОМУ РАЮ...
В. СТАРИЙ

Він зрадив генерала Тютюнника

Слухаючи черговий радіо-заклик уряду Совєтської України за підписами Гречухи й Коротченка звернутий до всіх українців, що перебувають поза межами батьківщини, щоб поверталися додому, де на них чекають праця і всякі почесті, я пригадав один епізод.
Влітку 1928 р. мене познайомили в Харкові з інструктором сільсько-господарської кооперації Заярним. Кооператорів знав я багато, знали й кооператори мене, отже, нічого особливого, на перший погляд, нове знайомство мені не давало. Заярний працював у «Сільському Господарі», на вулиці 1-го травня (колись Московська) ч. 18. Був чоловічок років тридцяти, трохи нижчесереднього зросту, білявий, з застиглими, безбарвними очима, рідкими рудими бровами, мав пухлі, дівочі губи, був вайлуватий, неповороткий, завжди ніби глибоко задуманий. Припадав на одну ногу. Чи то в нього природня була вада, чи набута в бурхливому підсовстському житті — я не знав.
Зацікавило мене в Заярному те, що він був тоді не тільки «радіо-малахольний», як і більшість харківського населення і я між ним (радіо саме входило в моду), а й, як мені відрекомендували його, сам радіомайстер. Він робив радіо-апарати. Моє захоплення новим знайомством кінчилося тим, що Заярний за кілька місяців змайстрував для мене дуже незграбну на вигляд, чорну, квадратову коробку на одну радіолампу і вициганив за це з мене досить значну ціну. І я мав утіху, через причеплені до коробки навушники, інколи, крім звичайного шкварчання, почути ще й деякі музичні номери з харківської студії Всеукраїнського радіо-комітету, що містився всього за кілька кварталів від мого житла.
У процесі виготовлення Заярним радіоприймача, я мав негоду ближче до нього придивитися. Насамперед, від першої нашої зустрічі, він почав відразу звертатися до мене на «ти». Була така звичка у підсоветських людей. Але дуже скоро я став підсвідомо відчувати, що хлопець має щось на душі невисловлене, всіляко намагається звести розмову на національні українські справи, висловлюється туманними натяками, набивається — просто набивається людина! — на інтимну дружбу. Я собі пояснював це так. Заярний знав, що я причетний до літератури, і мені здавалося, що всі ті його намагання походять від звичайного бажання поділитися з людиною, яка «пише», чимось пережитим, або й цілою історією свого життя. І я старанно уникав таких розмов. Але часом спадало на думку й інше; чи не пасткою гепеупівською тхне від тебе, громадянине Заярний? Бо, як і всякий підсовєтський громадянин, я мусів бути дуже обережним. Подвійно я був обережний із Заярним ще й тому, що він же комуніст. Цю мою настороженість до нього, мабуть, він відчував, бо за всякої чергової невдачі втягти мене у відверту розмову, виразно сумнів, замовкав, нашвидку прощався, але все похвалявся:
— Ну, ось уже скоро «апарат» буде готовий — занесу, прилаштую, тоді поговоримо...
Адресу мою він знав. Але я, чимдалі більше розчаровуючися в його здібностях радіо-конструтстора, сподівався, що той час настане не скоро, і на тому заспокоювався.
Та якось одного осіннього вечора Заярний з’явився з готовим радіо-приймачем у моїй кімнаті на п’ятому поверсі харківської кам’яниці. І я примушений був стати єдиним слухачем його «сповіді», якщо можна так назвати його схвильовану розповідь про дні українського Відродження та про ролю в ньому його, сьогоднішнього кооперативного інструктора, Звярного.
Мені дуже хотілось обмежити нашу розмову обсягом досить туманних для мене нонять про катоди й аноди та про власність довгих і коротких радіо-хвиль, але Заярний, швидко вичерпавши цю тему, несподівано, ніби між іншим, сказав:
... Бачив сьогодні на Сумській Тютюнника.
І пильно подивився на мене: яке враження?
Я відповів якнайбайдужіше:
— Ну, і що?
— Нічого ... В наркомторзі працює колишній наш генерал ...
— Ну, й нехай працює... Слухай, Василю, а що, коли твій приймач перестане працювати? — намагався я звернути гостя з дражливої теми.
— Та кинь ти про це! — благально вимовив Заярний, — як треба буде, я й десять разів прийду й направлю... А чи знаєш ти, що в житті генерала Тютюнника я відіграв не останню ролю?
І на моє, знову байдуже, «не знаю», Заярний став похапцем, наполегливо, стараючись, щоб я часом не перервав його, розмовідати ...
Порушуючи всякі вимоги літературної архітектоніки, мушу наперед сказати, що то була розповідь провокатора, в звичайнісінькому розумінні цього слова і, водночас, то був несамовитий крик наболілої людської душі. Крик душі скаліченої, спотвореної й ганьбою прокляття таврованою, української людини.
Так, Заярний був українець. З діда-прадіда українець родом, з юнацьких своїх років - українець переконаннями. Більше того — борець за долю свого нещасного, поневоленого народу. Борець, який раз, єдиний раз, перед обличчям смерти спіткнувся, звернув із правої дороги борця і... покотився в безодню вічного прокляття.
Розповідь Заярного, несподівано для мене, захоплююча, повна високо-драматичних моментів, але повна й усяких побічних відступів, досить, зрештою, хаотичних, тяглася всю ніч — до світанку. Щов переказати її дослівно, треба було б списати цілу гору паперу. Обмежуюсь переказом фактів.
Заярний згадав про відому відозву ген. Юрка Тютюнника, яку він опублікував тут, звертаючись до залишків колишньоі своєї армії за кордоном, із закликом повертатися додому, як це добровільно зробив сам Тютюнник, і працювати, спільно і советською владою, на користь українського народу.
Я знав, що такий заклик справді опублікували. Але, як і кожний підсовєтський українець, не вірив, у свякому разі, в «добровільність» такого звертання генерала до колишніх своїх вояків. Тішив себе тим, як і більшість українців, що колись істрія скаже олово чистої правди і про цю трагічну подію в долі нашого народу.
Для мене цю правду несподівано сказав тієї ночі Заярний.
Від був членом української комуністичної партії. Верхівка партії в 20-х роках злилася з капебеушниками — московськими комуністами — з партією КП(б)У. Заярний залишився осторонь. Його київське Чека кинуло в підземелля. Колишній однопартіець і соратник його по боротьбі за кращу долю українського народу Затонський відвідав його у в’язниці вже тоді, коли Заярний відбув належний іспит усяких допитів з тортурами. Приніс йому смертний вирок. Сказав, що виконати вирок можуть кожної хвилини на наказ його, Затонського. Затонський був тоді у комуністів всемогутньою людиною. Це його руками червона Москва жорстоко розправлялася з непокірною Україною, десятками тисяч винищуючи цвіт української нації. Це він, разом із Петровським та Балицьким, підписав вирок про знищення 359 героїв Базару. Затонський натякнув Заярному, що той мав вибрати між смертю і життям, що є вихід, про який вій йому скаже завтра, і залишив камеру.
Заярний розповідав, що то була найстрашніша ніч у його житті. Він мусів вибирати між зрадою і смертю. І вибрав.., зрараду.

Другого дня Затонський власною автомашиною завіз його до якогось багато умебльованого мешкання одного з тодішніх київських комуністичних вельмож. Там було добірне товариство: голова губчека Ліфшиц, усі члени ревкому і ще якісь майстрі таємничих справ. За розкішно уставленим дорогими винами і стравами столом (це в час, коли на вулицях Києва десятками валялись трупи загинулих від голоду людей — підкреслив сам Заярний), йому Запропонували вговорити ген. Тютюнника повернутися з-закордону.
План був справді диявольський. Заярному влаштують голосну «втечу» з ЧК, широко оповістять про це в пресі, газети потраплять закордон, отже, там до нього поставляться з довір’ям. До того він матиме безліч власноручних листів від найближчих друзів і соратників самого генерала та його штабистів. А найголовніше - Тютюнника треба впіймати на гачок всеукраїнського повстання проти совітів, нібито цілком підготованого на терені всієї України. Чекають, мовляв, тільки його, Тютюнника, щоб очолив цей рух. І Україна, нарешті, буде визволена, — саркастично було заявлено Заярному. Потрібна була тільки згода самого Заярного. За успішне виконання цього завдання йому обіцяли, поперше, прощення його провин перед пролетарською державою, партією й урядом, отже — життя, а подруге — життя багате й безтурботне в майбутньому. За невиконання — невблагання, нввідклична смерть, яка його всюди знайде ... Заярний згоду дав.
Перший виїзд його й побачення закордоном із ген. Тютюнником успіху не мали. Не зважаючи на купу листів і особистих спільних знайомств, не зважаючи на авреолю «героя», яка витала над «утікачем із лабетів ЧК», ген. Тютюнник поставився до всіх пропозицій Заярного недовірливо, а до нього самого — підозріло. Був момент, коли Тютюнник, майже переконаний, що бачить у Заярному провокатора, притиснув був до його скроні нагану і залишалось тільки порушити гашетку ... Але тут, вже з власної ініціативи, провокатор, іще раз, рятуючи своє життя, ударив ген. Тютюнника в найболючіше місце людського серця. Він пообіцяв повернутися в Україну і привезти власноручного листа від дружини генерала, яка все ствердить...
Заярного відпустили, і він повернувся до Києва. Затонський дуже лютував. Може тому, що не сам додумався наділити провокатора ще й листом від дружини ген. Тютюнника, яка сиділа в ЧК і була в його цілковитій волі, а може й тому, що взагалі справа загальмувалася, а перед Москвою вислужуватися треба. Отже, він ухопився за пропозицію Заярного, і вже через день провокатор мав довгого листа, писаного власною рукою дружини ген. Тютюнника, під диктант може й самого Затонськото ...
Заярний вирушив закордон ще раз. Цього разу ген. Тютюнник сумнівів уже не мав. Він погодився — з єдиним провідником Заярним — виїхали на Батьківщину, щоб очолити всеукраїнське повстання проти червоних гнобителів. Таємний перехід кордону відбувся на румунській території. Треба було переплисти човном Дністер. Підкуплена з обох боків румунська варта охоче пропустила двох порушників кордону. Те, що ген. Тютюнник погодився переходити кордон у супроводі лише одного Заярного, схоже на байку, але Заярний клявся, що було саме так, і що в цьому — його особиста заслуга, яку, знову таки, треба завдячувати листові до генерала його дружини, яка в своїх писаннях змалювала Заярного, як найвідданнішу людину, як рідного сина.
Тільки човен із двома перебіжчиками пристав до українського берега, Заярний пошепки попросив ген. Тютюнника пройтися за ним кілька кроків —делегація чекає ось тут, за уступом скелі, і сам пішов наперед. За ним рушив і генерал. І вже через кілька кроків із-за найближчої скелі вискочив здоровило-чекіст і з усісї сили вдарив генерала наганом. Тютюнник впав непритомний. Його підхопили на ноші і несли кілька кілометрів до автомашини. Заярний невідступно ступав поруч нош. По дорозі до авта, генерал на одну мить очуняв. Підвів голову, оглянувся навколо, очевидно, все зрозумів, побачив Заярного і вимовив тільки одну фразу:
— Ага, ти тут, Іудо? . .
А потім знову знепритомнів. Дійшовши до цього місця розповіді та вимовивши слова опритомнілого бранця, Заярний на хвилину замовк, ніби ще раз переживаючи глибочінь свого нелюдського злочину або, може, чекаючи, чи не зареаґую на цей драматичний момент якимось чином я. Я промовчав. Як мовчав і підчас усієї розповіді. Тоді Заярний розповідав далі.
Ген. Тютюнника забрали в ЧК. Від нього зажадали листа-заклику до всіх його співпрацівників за кордоном, щоб поверталися на батьківщину. Поставили ті самі умови, що й Заярному і генераловій дружині: або смерть, або лист. Ген. Тютюнник обрав смерть. Але Москва вимагала більшого за смерть, хоч і видатної, одиниці: їй треба було добитися — хоч би там що — власноручного листа-заклику Тютюнника. І слухняні наймити московські довго добивалися від в’язня усіма доступними для них засобами такого листа. Але він уперто волів ліпше вмерти. Тоді знову, може, якраз на підшепт Заярного (цього він не сказав), чи вже з власної ініціативи, використали останній засіб. Генералові влаштували побачення в казематі з його дружиною, з маленькою дочкою на руках, з подругою його життя, вимученою, сторозтерзаною, як із хреста знятою. І новий ультиматум: або лист, або смерть і їй, і дитині, і, звичайно, самому винуватцеві.
Заярний з особливим притиском підкреслив, що цього не зміг витримати і сам ген. Тютюнник. Він своє звернення, під дослівний доктат чекістів, власноручно написав...


За якийсь час Тютюнника випустили на волю. Він справді працював, як фахівець, у народньому комісаріаті зовнішньої торгівлі в Харкові, в будинку промисловості на майдані Дзержинського. Крім того, відомо, що за його сценарієм було зроблено одну видатну українську кіно-картину. Другий його сценарій — про селянські заворушення на Лівобережжі України в XVII віці — схвалений кіно-фабрикою, не побачив світу, бо незабаром і для самого ген. Тютюнника світ закрився навіки. Він зник, і донині невідомо, де і як його знищили.


Заярний, «висповідавшись», прощався зі мною на світанку. Перед відходом, він, ніби жартуючи, сказав: — Ти ж, дивись, нікому про це — ані слова ... сам розумієш... А втім, — Усю цю історію добре знас і, здасться, вже опублікував до загального відому славнозвісний Вурцев у Парижі...
Я запевнив Заярного, за тодішнього формулою підсовстського життя, щоо я не тільки нічого не чув від нього, а що вій і взагалі цієї ночі у мене не був, бо й сам я в ці дні десь поза Харковом... Заярнии в’яло посміхнувся.
Здавалося мені що він якось побадьорішав — ніби звалив великий тягар із душі. Проте, на прощання, я запитав його:
— Ну, а як же тобі, Василю, віддячили?
- Так. Мені запропонували або орден Леніна, або тисячу карбованців грошима.
— І ти вибрав?..
— Серебряники... — з уїдливим сарказмом відповів провокатор і, відчувши млявість стискання моєї руки, а може спостерігшії огиду, яка мусіла перекривити моє обличчя, знову враз посумнів, повернувся і вийшов у затіненний ранковими сутінками коридор моєї кімнати.


Тої осени, за порадою лікарів, я мусів з Харкова виїхати на довгий час, і з Заярнім ніколи більше в житті не зустрічався.


До Харкова повернувся я тільки напочатку 1930 року, щоб заселити пайове мешкання в новозбудованому будинку письменників «Слово». Родина й усе майно ще залишались на півдні, частина речей була в дорозі залізницею, і я сидів уже кілька днів у новому приміщенні самотній, на вузлах і валізках. Не було в хаті ані стільця, ані ліжка.

Саме тоді в Харкові почався прилюдний процес СВУ, а по всій Україні відбувався незримий процес шаленного винищування усього свідомого українського елементу, так чи інакше причетного чи й зовсім непричетного до СВУ. Розстріл більш, як двох тисяч юнаків — ніби членів СУМ’у, розстріл цілого українського полку десь на Полтавщині, масові арешти, розстріли й заслання вчительства, інженерів, агрономів, лікарів, широка, у зв'язку з цим, праця провокаційної сітки агентів ҐПУ, розрахована на «уловленіе душ человеческіх" — це була атмосфера, в якій здригалася в ті дні повалена, але непідкорена Земля Українська. Десь на четвертий чи п’ятий день мого повернення в Харків, до мого нового мешкання надвечір хтось несміливо постукав. Не сподіваючись ніяких відвідувачів, бо ще мало хто із знайомих знав про мій приїзд, я кинувся відчиняти.
— Я до вас, товаришу Старий, — почув я жіночий вимучений голос у темному коридорі.
— Прошу, заходьте!
Провів відвідувачку до світлої кімнати. На порозі її стала струнка, вищесереднього зросту, з інтелігентним українським обличчям, із глибоко запалими темними очима, неймовірно з вигляду виснажена, ще недавно, безперечно, вродлива, жінка. Біля неї боязько тулилась, достоту тулилась, як зовсім маленька, дівчинка років десятьох — тінь людської дитини. Обос вони були дуже змучені, вбрані вбого і зовсім легенько, коли зважити на тодішню погоду.
Без передмови в світлій кімнаті відвідувачка почала:
— Я — дружина генерала Тютюнника Юрка ... А це — донька наша ...
— Дуже радий .. Чим можу служити?
(А в голові — блискавицями тисячі думок, припущень, передбачень, здогадів ...)
- Може б ви мені чимось допомогли .. Бідуємо ... Мене післав до вас товариш Сосюра ...
Згадка відвідувачкою Сосюри — того, безперечно Богом обдарованого юнака, але людини страшенно непевної в переконаннях і огидно-брудної з морального погляду, вмить затамувала в мені найсвятіші почуття, протверезила, нагадала про тодішню дійсність, і я тільки й міг якось аж надто холодно видушити з себе:
— Але вибачте, товаришко, я зараз у такому стані... Ось тільки що повернувся до Харкова ... Речі нерозпаковані... В кишені — ані шеляга грошей (це була свята правда!)... Стільця в хаті немає, щоб запросити вас посидіти ...
— Дякую, не турбуйтеся, — байдуже якось відповіла відвідувачка. — Я вже якось так...
А через одну мить:
— А може б ви мені порадили, до кого з товаришів письменників звернутися нам по допомогу?
(І в голові — блискавицями шаленні перестороги: прислав Сосюра, я післав до іншого — готова, за гепеупівським рецептом «змова» контрреволюційна, готова «організована» участь у допомозі «ворогам народу»!..)
Образ Заярного спалахнув тоді у моїй уяві, лист моєї гості до свого чоловіка, подиктований їй у казематі ЧК — лист, що вирішив долю не тільки ген. Тютюнника, а й тисяч тих, що повірили правдивості його заклику й повернулися на Батьківщину, щоб сьогодні чи завтра бути знищеними невблаганною машиною — м'ясорубкою ЧК .. А де гарантія, що й сьогодні, за допомогою Сосюри, ҐПУ не використовує цю сердешну, як сліпе знаряддя своєї сатанинської політики виловлювання й винищування?..
— Даруйте, але, їй-Богу, й сам не знаю, що вам порадити. За кожними дверима цього будинку живе сьогодні якийсь письменник ... Можете спробувати перші-ліпші двері, якщо хочете ...
Жінка попрощалася і тихо рушила до виходу.
Я поволі замкнув двері...


Два дні перед тим мене двічі підряд відвідував, з виразною метою спровокувати на подібну домопогу родині обвинуваченого в процесі СВУ Андрія Ніковсьхого — колишнього міністра іноземних справ Української Народньої Республіки, знайомий бухгальтер видавництва, недавно випущений з в’язниці ҐПУ. Плів якісь нісенітниці, ніби його особисто прислав Андрій Васильйович. - Того я збув рішучою відмовою. І був певний, що про мою рішучу відмову того ж дня ҐПУ було поінформоване.
Всього того було мені забагато.
Якось зустрівши на редакційній нараді журналу «Червоний Перець» прокурора Республіки Ахматова — політичного редактора журналу (фактичним редактором і душею журналу був Остап Вишня), я відвів на мене, висловивши йому своє обурення такими методами виловлювання «ворогів народу». (Ахматов був хоч і комуніст, але дуже симпатична людина, йому українські письменники багато в чому довіряли, підчас єжовщини був знищений і він). Прокурор Республіки уважно мене вислухав і серйозно сказав:
— Добре, що ти мені розповів це. І мудро ти уникнув щонайменше десятьох років далеких таборів
Час плине
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Re: Тютюнник

Повідомлення Вернер »

Харків, часопис "Вісти ВУЦВК" №242 від 27.10.1923, стор.1
Каноса отамана Тютюнника.
Розвиток революції на Україні ішов своєрідним шляхом. Визиск і насильства класів—командувачів над трудящим людом України виливався тут у форму ще і національного поневолення. І коли на півночі вибухнула революція, що одразу набрала форми класової боротьби, боротьби робітників і селян проти поміщиків і буржуазії, то на Україні вона ускладнилася національним моментом. Буржуазним і дрібнобуржуазним угрупованням удалося, на значно довший час, захопити вплив на селянські маси, ведучи іх під національно революційними гаслами. Це прекрасно використав у своіх цілях міжнародній капітал для боротьби із соціяльною революцією. У руках українських буржуазних і дрібнобуржуазних політиків, що стали слухняними маріонетками міжнароднього капіталу, українська національна революція діалектично перевернулася в націоналістичну контрреволюцію з того моменту, як іі гасла були протиставлені гаслам соціяльноі революціі.
Історія украінськоі радянської влади — це історія очунювання українського селянства від націоналізму, усвідомлення ним спільности своіх інтересів із інтересами робітництва незалежно від його національности, усвідомлення протилежности їх інтересам своєі рідноі і міжнародньоі пансько-буржуазноі зграї. У наслідкові цього історичного процесу маємо становище, при котрому єдиною українською національною і, разом з тим, класового, робітниче-селянською, державністю, є радянська влада, в той час, як недобитки украінськоі буржуазної державности, викинуті з Украіни на еміграцію, розкладаються, гниють і смердять на смітниках буржуазної Європи, одержуючи від міжнароднього капіталу утримання і обіцянки використати їх сили для обдурювання і придушування українського трудового народу в той момент, коли для цього створилась-би відповідна обстановка.
Але цієї обстановки, умов, при котрих міжнародній капітал міг-би використати сили своіх наймитів для боротьби з радянською владою, нема. Спроби авантюр і повстань проти радянської влади, організовані, при найближчій участи штабів світовоі реакції, на Україні провалилися. Це поставило, перед українською жовто-блакитною еміграцією, питання про перегляд своіх позицій. Всі ті, для кого національно-визвольна боротьба була не лише гаслом, що прикривало класові, буржуазнопанські апетіти, почали, по одинці і групами, еволюціонувати в бік визнання радянської влади з того моменту, як для них ставало ясним, що політика радянської влади в національному питанні, направлена на розвиток сил, раніше гноблених, недержавних націй.
Останні роки дали нам низку ілюстрацій зміни настрою в лавах жовто-блакитноі еміграції. Яле чи не самою яскравою ілюстрацією буде визнання радянської влади і прохання дозвілу на поворот на Україну групи активної еміграціі на чолі із отаманом Тютюнником. Цей останній був одною з тих фигур, на котру, з надією, ввертала очі вся розбита жовтоблакить. Про його антирадянську активну діяльність складалися цілі легенди. У військових і партизанських колах українських націоналістів користувався він популярністю, що затьмарювала популярність «самого» Симона Петлюри. І от цей Тютюнник, що протягом кількох років активно провадив боротьбу проти рядянськоі влади, що був одним із найзапекліших іі ворогів, зараз, із цілою групою своїх прихильників, йдуть до «Каноси», віддають себе в роспорядження радянської влади УСРР, визнаючи іі єдиною, дійсною, законною українською владою і пориваючи з своїм минулим, вільних чи не вільних, наймитів французького, польського, румунського капіталу.
Як бачимо із заяв, прийшли вони до такого рішення шляхом досвіду, а не теоретичних міркувань. На власні очі, після спроб працювати серед українського селянства під гаслами жовтоблакитноі контр-революціі, побачили ці затяті вороги радянської влади, що вона твердо стоіть на ногах, спираючись на підтримку мас найширшого робітниче-селянського суспільства і що боротьба проти нєі є актом зради по відношенню до Украіни. Це примусило Тютюнника і групу його однодумців прийти до радянської влади з словами каяття, як доказ своєі щирости, представивши в іі руки багатющий матеріял про лицемірну політику тих, з наших сусідів, що підписами на умовах запевняли своє «добросусідське» відношення. Є це ще одним доказом, ще одною ілюстрацією того, що в боротьбі двох сил —реакції і революції, остання міцнішає і іде до перемоги, тоді, як капітал губить своіх прихильників і наймитів, розкладаючись і ідучи до загибелі.
Час плине
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Re: Тютюнник

Повідомлення Вернер »

Львів, часопис "Діло" №134 від 19.06.1929, сторінка 3
Тютюнник розстріляний?
Варшавські часописи повідомляють, будьто би з Харкова прийшла вістка про розстріляння на приказ більшовицького уряду отамана Тютюнника. Його арештували ще з 8 товаришами і розстріляли під замітом, що веде протибільшовицьку акцію
Час плине
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Тютюнник

Повідомлення D_i_V_a »

Зустрівся запис 1785 року, Півні. Люди, як батьки дитини, так і куми, не місцеві. Прізвище хрещеного звучить якось дивно і прийшло мені у голову, що це може бути Тютюнник :roll: :

...Воспреемники биша Сидор Тутумик и Катерина сторожиха...
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: Тютюнник

Повідомлення kbg_dnepr »

Файзулін Ярослав. Невідомі спогади генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника . . . 290
УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЗБІРНИК 2011 (Ви ... view-paper[/url]
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Re: Тютюнник

Повідомлення Вернер »

Дзвін (Кривий Ріг) №26 від 30.11.1941, сторінка 4
Загублені метрики на ім'я Тютюнника Валентина, Віктора та Юрія вважати за недійсні.
Час плине
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Re: Тютюнник

Повідомлення Вернер »

Дзвін (Кривий Ріг) №22 від 21.11.1941, сторінка 4
Загублені документи: пашпорт, військовий квиток і метрика на ім'я І. Н. Тютюника вважати за недійсні.
Час плине
Аватар користувача
MiyRodovid
Повідомлень: 2059
З нами з: 05 березня 2023, 19:34
Стать: Жінка
Звідки: Харків
Дякував (ла): 599 разів
Подякували: 442 рази
Контактна інформація:

Re: Тютюнник

Повідомлення MiyRodovid »

Тютюнык Арсений Филиппов
Тютюнык Емельян Филиппов
Тютюнык Козьма Филиппов
Тютюнык Павел Никитов

(сл. Деркачи 1908 рік, домовласники)
Скорбач, Лобойко, Вакуленко, Свечкарь, Федоренко, Чепеленко, Филатов, Серой, Ломака (Козача Лопань, Цупівка, Татарка, Дементіївка, сл. Борисовка, хутор Красный, Наумовка).
Узких, Фёдоровы, Зыряновы, Долидёнок (Забоевка, Новосибирская обл. д. Пьянкова, Екатеринбургский уезд)
Дайлидёнок, Розвадовские, Роговские, Демьянчик (д.Хотиловцы, Дисненский уезд, Виленская губерния)
Відповісти

Повернутись до “Т”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 22 гостей