Штанько

Відповісти

Це прізвище

Отримав при народженні
0
Немає голосів
Отримав через шлюб
0
Немає голосів
Знав, що воно є родинним
0
Немає голосів
Віднайшлось під час дослідження родоводу
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3179
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 107 разів
Подякували: 665 разів

Штанько

Повідомлення Вернер »

0 .П. Юренко, 1996
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ В.ВРАЖЛИВОГО
Письменник Василь Вражливий з’явився на світ після двадцяти літ власного життя. А до цього був селянський хлопець 1903 р. народження із містечка Опішнього па Полтавщині. Його батька - заможного козака Якова Штанька знали і шанували опішняни та люди у околишніх селах за успадковану хазяйновитість та достаток. Мати теж походила із багатого селянського роду. А відтак, хоч їхня родина і була чималенькою (восьмеро душ), та свого первістка батьки постановили вивести в люди. Після закінчення однієї із опішнянських початкових шкіл Василя віддали до гімназії у повітовий Зіньків1. Учився старанно із охотою, але останні роки вимріяної науки перервала громадянська війна. Залишивши 7-й клас гімназії, хлопець пішов навчатися в Опішнянську агрономічну школу, а після її закінчення здобув направлення до Харківського вечірнього робітничого технікуму, згодом реорганізованого в електротехнічний інститут.
Біда, що повінню розливалася по Україні, не обійшла і родину Штаньків. Коли Василь навчався у Харкові, батька розкуркулили, і він, рятуючись від неминучої прийдешньої розправи, спродав нашвидку рештки майна і переїхав до Полтави, опинившись згодом на утриманні дітей. Соціальне походження загрожувало подальшому Василевому студіюванню, хоча ще більш значущими виявилися чинники особистісного, внутрішнього характеру. Бо саме у цих драматичних обставинах і народжувався письменник Василь Вражливий.
1983 р. на еміграції, Іван Майстренко, єдиний, хто крізь їдучий чад андроповщини перед українською громадськістю сказав слово з нагоди 80-річчя В.Вражливого, засвідчив ту щасливу і водночас трагічну колізію його долі: “Десь на провесні, мабуть, 1924 року до мене, харківського студента, зайшов земляк - юнак Василь Штанько. Він несміливо запропонував мені вислухати його оповідання. Перше оповідання, пам’ятаю, називалося “В яру”. Я був вражений. Василь мав двадцять років. Оповідання “В яру” було його першим твором (який він хотів запропонувати читачеві). Але це був уже зовсім зрілий твір.
Після прочитання оповідання я сказав Василеві, щоб він негайно йшов до Хвильового і дав адресу”2.
Письменник Іван Сенченко теж не проминув авторського дебюту Вражливого, оповідаючи про літературні вечори Спілки селянських письменників “Плуг” у підвалі Селянського будинку в Харкові - знамениті “плужанські понеділки”: “Зокрема я пам’ятаю в цій аудиторії Павла Григоровича Тичину. Того вечора з читанням свого оповідання виступив Василь Вражливий. Вислухавши, Павло Григорович, сказав: “От уже готовий письменник!”3. До речі, може, саме з легкої руки І.Сенченка4 дехто із сучасних дослідників зараховує Вражливого до “Плугу”5, хоч він туди і не входив.
Тим часом, не чекаючи поки йому приліплять тавро класово-ворожого елемента, а головне - віддаючись цілковито своїй щасливо віднайденій стихії, того ж таки 1924 р. Василь залишив другий курс технікуму і круто змінив свою життєву дорогу6. Жити з творчих хлібів у літературній богемі було для нього неосяжною розкішшю. Аж тут трапилася цілком підходяща робота - вдосконалюючи мову і оволодіваючи стилістикою, влаштувався редактором до Державного видавництва України7. А червнем 1924 р. у Харкові з’явилася його перша книжечка “В яру” із чотирьох оповідань. Відкриває її новела “В ярах”, присвячена гіркій долі двох безземельних опішнянських глинокопів братів Каленика і Федора. І хоч авторові бракувало психологізму в характеристиках героїв, він всеж невимушено, навіть майстерно, подавав окремі побутові сцени, пейзажі, що підсилювало реалістичність його розповіді.
Так само як і братів-глинокопів, героя новели “Роздоріжжя” наймита Гордія буття увесь час виштовхує на безвідрадне життєве перехрестя, із якого немає жодної щасливої дороги. Але в цьому творі, не без впливу геніального “Життя” Миколи Хвильового, прорізається ще один потужний життєвий струмінь - реалістично, без фальшивого замилування, зображені інтимні стосунки Гордія і наймички Марини.
А до оповідань “У лісі” (“Ліс”) і “Темрява” вдирається нова тема: карного злочину, убивства. Та автор вдається не до інтригуючого сюжетно-детективного її втілення, а до оголення соціальних та психологічних коренів насильства, яке вже стало побутовим явищем. Новела “У лісі”, де проводиться аналогія між могутнім пралісом та його охоронцем Яремою, несхитним як дуб, менш вдала художньо8. Зате “Темрява”, увібравши певні ремінісценції класичного “Хіба ревуть воли як ясла повні?” Панаса Мирного, майстерно виконане, глибоке змістом оповідання. Характерно, що малюючи сільський бандитизм, Василь Вражливий не скотився у зручне, ба, навіть вигідне на той час вульгарно-соціологічне річище. Людська хижа зграя, зображена у цьому творі, складається зовсім не із куркулів чи заангажованнх ними “елементів”. Навпаки - її ватаг Федось Перевуд і його вовкуваті спільники - природжені незаможники. Отож якщо тут і є класовий підтекст то вельми своєрідний. Однак головне, що автор не боїться говорити і про споконвічно властиве людині тваринне начало, підсилене суспільною темрявою. І в цьому плані і назва твору (як і тема) хоч і не досить оригінальна, але виразно забарвлена соціальною метафоричністю9.
Позитивні відгуки літературних авторитетів, а серед них і Хвильового, нехитра, але цілком схвальна рецензія М.Биковця10 і жвава зацікавленість читачів збіркою підтримали і навіть окрилили молодого письменника.
Доля і непересічний письменницький хист поєднали початківця із уже відомими і старшими (хоч і не на багато) Павлом Тичиною, Олександром Копиленком, Іваном Сенченком, Аркадієм Любченком, Гордієм Коцюбою, Петром Панчем, Іваном Дніпровським. У купі з ними Вражливний 1924 р. опинився серед членів літературної групи “Урбіно”, фундатором якої був М.Хвильовий.
Зібравши здебільшого вихідців із літературного “Гарту” - гартованську молодь, це об'єднання взявши своєю назвою ім'я
італійського міста, батьківщини Рафаеля, заявило про початок українського ренесансу. Його ж художньо-тематичне спрямування:
подалі від патріархальної провінційності, орієнтація на модерну міську культуру, відзеркалив і виданий тоді ж альманах “Квартали”. Разом із тим було взято курс на добірний професіоналізм, “літературне олімпійство”. Це, звісно ж суперечило літературній політиці вождя “Гарту” В.Еллана-Блакитного, що обстоював літературний масовізм і ударництво11. Невеличка і не надто помітна група “Урбіно” стала предтечею славетної Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). У першому числі її оригінальних “Кварталів” було вміщено і оповідання Вражливого “Кабаре “Після бурі”12, відоме пізніше як “Паштетня”. Але його спробу показати один із темних фрагментів соціально-моральної панорами міського життя не можна вважати вдалою. Хоча автор і призвичаївся до міста (“Я звик до музики примусів, голосних розмов, дитячого крику, хоч і досі люблю тишу”)13 і психологічно, і творчо він тяжів до села. Це засвідчила і наступна збірка оповідань “Земля” (1925).
Крім п’яти вже згаданих творів, там було і три нових оповідання, що не лишилися поза увагою ні читачів ні критиків. Одне з них і дало назву книжці. Сюжет його, очевидно, становив певну самоцінність для автора - відтворював пригоди студента, який “зайцем” мандрує в село допомогти батькові на косовиці. Для нашого сучасника цей твір цікавий не так сюжетною лінією, як тонко відтвореним через художньо виписані деталі, нерідко трагічним, колоритом тієї вже далекої і досі не пізнаної епохи. Взагалі ж це оповідання одне з найбільш драматично сильних у письменника.
Не поверхова сюжетність, чи співзвучність назві, а глибинна, ідейно-художня спрямованість поєднує оповідання “Вовчі байраки” з цієї ж збірки із новелою М.Хвильового “Бараки, що за містом”. Герої розповіді знедолені “люди - не люди”, бездомні жителі нір на околиці міста: однорукий Сизон, його дружина вмираюча Векла, непутні сини Ванька Бистрий та Борка. Не зважаючи на неповноліття, ці останні двоє мешканців Вовчих байраків мають і вовчі життєві заповіді, що відбивають свідомість суспільного маргінесу-люмпену: украсти, пограбувати, вчепитися у горлянку власним батькам.
Овдовілий старець Сизон, у якого людське в душі ще трималося на селянському корінні, упосліджений суспільством, побитий та викинутий з нори власними синами, теж перетворюється на затравленого хижака. Тюрма для нього вздрівається раєм земним, і потрапити до неї - його найбільше бажання. “Місто розплющувало очі, потроху прокидалося. Сизон трусився на розі; в очах бродив туман. Він стояв і не прохав, тільки грів свою одну руку біля серця. А серце билося хутко, ніби надумало тікати від нього”. І коли перехожа перекупка подала йому “він вихопив старий довгий ніж, колодій, з розмаху вдарив чорним клинком у груди”14. Зрозуміло, що у центрі уваги автора не карний злочин, а проблема морального вибору, яку повсяк час вирішує кожна окрема людина і суспільство в цілому.
Новела “На станції” із подвійною законспірованістю героїв, належністю дружини і чоловіка - відповідно до злочинного світу і тих, хто йому протистоїть, найбільше відповідає ознакам пригодницького твору15. Критик і літературознавець Григорій Майфет, давши перший і єдиний накид літературного портрету В.Вражливого, попри деяку тенденційність, всеж у цілому правдиво охарактеризував своєрідний творчий нахил молодого письменника: “В тематиці помітно авторову увагу до темних боків життя: вражений ними він спиняється на випадках окремішніх, виняткових, не завжди висвітлює класовий грунт”16.
Його умовно пригодницьким оповіданням більше б пасувало визначення не “червоної пінкертонівщини”, як охрестив їх критик Б.Коваленко17, а соціального детективу. Розв’язуючи своєрідну дилему: чому віддати перевагу - живописанню побуту та шкіцам внутрішнього світу героїв, чи гостросюжетності з моторошними пригодами, письменник не робив останнє самоціллю, тим більше, що досягав помітніших успіхів у першому.
На баченні іншої характерної авторської риси в загальному контексті творчих шукань української пореволюційної літератури спинився Михайло Долепго, який відзначався серйозністю літературного аналізу: “Книжка Василя Вражлнвого звертає на себе увагу своїм малозвичайним для українського письменства лаконічним стислим стилем. Подекуди своїм стилем автор нагадує В. Підмогильного.
Наші прозаїки, як і поети, постійно ставлять собі ритмічні завдання, і в цілому наша проза ще не відірвалась остаточно від поезії, не виробила власного мистецького канону. Молода книжечка Вражливого саме тим і цікава, що вона наближається до чистої прози”18 .
Григорій Майфет проводив певну паралель між прозою Вражливого і Хвильового “з тим обмеженням, що В.Вражливий узяв із широкого діапазону новелістики Хвильового лише один тон темного біологізму з другорядним висвітленням класових моментів”19. Та якраз намагання в аналізі творчості молодого автора не збочити з класової позиції іноді заводило на манівці самого ж критика. Полуда марксистсько-ленінського догматизму закривала від його очей те, що глибше бачив літератор-початківець: темні закутки людської душі, де тисячоліттями ховалася інша істота. Вона змусила Павла Тичину свого часу кинути: “І зрозумів я: люди були і є звірми. О що ж ви наробили, прокляті, на землі!”. Звертаючись до такого “біологізму”, Вражливий сміливо витягував низьке і потворне перед людські очі, протестував проти нього і поборював його.
“Земля" була другою і останньою книжкою письменника, яку критика все ж на загал зустріла позитивно, близько до оцінки М.Доленга: “В цілому “Земля" становить хорошу збірку учневих етюдів і доводить, що автор її може вже братися до складніших художніх завдань"20.
Перші вісім оповідань стали найкращою рекомендацією 22-річному авторові на тогочасний український літературний Олімп, що гуртувався навколо Миколи Хвильового та Миколи Куліша. Оманлива доля другий раз сяйнула перед Василем Вражливим чарівним привабом, ведучи його по життю: спочатку до першої, по-юначому свіжої, новели, а тепер - до блискуче викристалізованої з “літературного процесу" ВАПЛІТЕ, якій судилося стати нетлінною купиною української літератури. Тож у листопаді 1925 р. В.Вражливий виявився одним із її перших членів21. Даниною часу увійшов до назви організації прикметник “пролетарська", та над часом підняли високі творіння осяяних нею Хвильового, Куліша, Тичини, Янонського, Довженка. І молодша, сформована у цьому середовищі, її гілка: Йогансен, Сенчепко, Копиленко, Гордієнко, Вражливий - розквітала буйним цвітом українського відродження. Отак у вихролітті двадцятих, ставши опішнянському хлопцеві таланом, дві речі: належність до українського письменства та вагілітянство - визначили його майбутнє, відмірявши те геть куцою міркою та ще і вготувавши терновий вінець соловецького мученика...
А вислід наступних двох років після “Землі", здавалося, був аж занадто скромним: у 1-й половині 1927 р. у журналі “ВАПЛІТЕ", а потім невеличкою, ледве за півсотці сторінок маленького формату, книжечкою у серії “Бібліотека ВАПЛІТЕ" №6 з'явилося оповідання “Життя білого будинку”. Але знане тепер одиницями, воно без перебільшення стало непоцінованим, ба навіть - спаплюженим, а все ж чи не найзначнішим творчим досягненням свого автора. І водночас вагомим здобутком вітчизняної літератури 20-х років.
З перших сторінок розповіді про життя занедбаного дитячого будинку у колишньому панському маетку із нікому не потрібними вихованцями, псевдопедагогами та захланною і масною дівою-економкою виникає згадка про “Колонії, вілли” М.Хвильового. Та оригінальність оповідання Вражливого не страждає від цього. Сюжет твору входить у цілковиту органічну єдність із тематично- ідейним задумом автора. Він хутко виводить читача на шлях до розуміння глибинної ідеї оповідання, позначений не копіюванням великих, а власним умінням та своєрідністю мистецького бачення. Прозірливими були слова корифея української літературної критики Олександра Білецького, сказані раніше: “В цім нахилі до сюжетності здорова риса молодого письменника і засновок його майбутньої досконалості...”22 .
Критика висловлювала нерозуміння твору: “Залишається непевним, що саме хотів сказати автор у цьому оповіданні, і які художньо-літературні завдання він мав на меті”. (Л.Старинкевич)23. “Досить важко уявити собі, що хотів автор, яку саме ідею він переслідував цим нежиттєвим і незрозумілим експериментом. Оповідання це цілком безпринципне” (Н. Г-й)24, або: “В чому сенс оповідання? Трудно сказати” (І.Теліга)25. І ніхто з критиків не визнавав твір художньо вдалим. Навіть загалом доброзичливий Г.Майфет, надибуючи гротескні деталі, відмічав: “Цей самий гротесковий план подекуди руйнує й вартість твору”26.
Справа дійшла до прямих звинувачень авторові. У них виразно лунали вже не художньо-мистецькі, а ідеологічні мотиви. ІО.Савченко оголосив, що оповідання поєднує із іншими творами, виданими у “Бібліотеці ВАПЛІТЕ”, “вишукування виняткових хворобливих явищ нашої дійсності, що дають привід до сатиричного її вимальования”27. А найбільш нищівними, був відгук Л.Підгайного: “Хочеться поставити кілька запитань, - розгнівано писав він, - Який глузд має це оповідання? Де можна бачити такі “експерименти”? І таких недорікуватих, що їх переводять? І де це можливо? Який соцвих, яке ІНО може дати таку методику роботи в дитячих будниках? І т.і., і т.і. Словом... - це лише найхимерніша фантазія може вигадати таку нісенітницю, що й купи не тримається... Оповідання і ідеологічно, і формально зелене, недотепне, надуманоштучне і загалом - нікчемне”. І все ж у потокові цієї лайки критика блиснув здогад, що недоброю іскрою підсвітив задум Вражливого: “революція” в дитбудинку - “безглузда карикатура на лютневу революцію”28. Але і в цього, і в інших ревнителів ідеологічної непорочності нашої літератури забракло не лише сміливості у думках, а й історичної перспективи, аби зрозуміти, що перед ними зовсім не безглузде, а дуже тонко скарикатуроване зображення тих подій, які довгі роки мусили звати сфальсифікованим ім'ям - “Велика Жовтнева соціалістична революція”.
У письменниковій візії недавня минувшина єдналася з його тогочасним і прийдешнім однією субстанцією безперспективності - тим “занепадництвом”, яке угледів у творі уважний Мих.Доленго29.
Тим часом зашморг партійної критики дедалі тугіше затягувався на шиї і творчої alma mater В. Вражливого - ВАПЛІТЕ.
Ортодоксальний більшовизм душив її руками новоствореної Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), різних ландскнехтів із числа літераторів та критиків. 28 січня 1928 р. було винесено інспіровану ЦК КП(6)У ухвалу про виключення із ВАПЛІТЕ Мик.Хвильового, Олеся Досвітнього, Михайла Ялового30. А через рік приперті до стіни таврами націоналістичних ухилів, хвильовизму, обвинуваченнями у тому, що “в “Державній нації” Д.Донцова ВАПЛІТЕ проголошується як його друзі” і від цього пішов неабиякий “шкідливий для партії і радвлади резонанс”, та ще багатьма іншими “провинами”, ваплітяни змушені були оголосити про самоліквідацію своєї організації. І Василь Вражливий не хотів та мусив на останніх зборах Вільної академії 12 січня 1928 р. сказати: “Що далі “резонанс” (лапки мої - О.Ю.) буде більший. Треба ліквідуватися саме негайно”31.
Та складати зброю не він, ні більшість його товаришів, аж ніяк не збиралися. Це ствердила його нова збірка “Молодість” (1929). Крім “Життя білого будинку”, туди увійшло ще два оповідання та повість “Батько”. Оповідання “Молодість” та “Лист до друга” споріднені тематично, бо у центрі обох добре знайоме самому авторові студентське життя у великому місті. Герої цих двох оповідань живуть у холоді та голоді, вчаться і мріють про краще. Але їхні мрії не сягають “загірної комуни”, вони цілком реалістичні і навіть приземлені. Ось як просторікує студент Вакула із “Молодості”: “Коли кінчу і буду інженером, у мене в кімнаті завжди буде тепло. Тоді й одружусь. Ляжу на канапі і скажу: “Жона, подай папиросу, там “Посольські” на столі лежать, а сама, коли хочеш, їж шоколад”32.
Подібні тиші і сцени стали особливо дражливими для невсипущої офіціозної критики. І знову на оповідання Леонідом Підгайним було навішено ярлик “нікчемних історій”33. А Юрій Савченко у притаманному юним героям коханні помітив ще один “нездоровий ухил молодого автора... Цей ухил - еротика, вірніше - еротизування життя”. І відразу ж перекинув місток до політики: “Ворожі класові впливи у літературі виявляються не тільки в прямій, безпосередній формі. Часто вони ховаються за різними, ніби невинними фіраночками, крізь які автор короткозоро спостерігає життя... Сумно читати ці безперспективні, безідейні накопичення матеріалів”34. А дехто, сховавшись за криптонім Н.Г-й, просто таки волав зі сторінок журналу “Службовець”: “Це ж прямо таки Вражливий зводить наклеп на наше пролетарське студентство. На нашу думку, Вражливий зовсім не розуміє слова “молодість”. Молодість - це бурхлива творча сила, робота на всіх ділянках нашого життя, а не гниле обивательське болото, що він його нам подає в своєму оповіданні”35.
Каменем спотикання для критиків виявилася назва збірки. Мовляв, незрозуміло, при чому тут молодість. Правда, Л.Підгайний зловтішно кинув: “Дуже влучно. Молодість в гіршому сенсі цього слова властива всій збірці. Вона молода й зелена”36. Сам же письменник, не падаючи до полеміки з тими, хто заробляв на ньому не так фахові, як політичні дивідейти, зауважував: “Хоч мені дуже не подобається, коли натякають на мою молодість, однак я навмисне дав заголовок книжці, що щойно вийшла: “Молодість”. Читач зрозуміє в чім річ”37. Привертаючи увагу до життя молодих людей, ба більше - до молодості існуючого суспільства, В. Вражливий переконує, що їхнє буття не відповідне цій, на перший погляд, щасливій порі, невідповідне до протилежності, як антонім. Тому не було у нього ні закоханості, ні симпатії, хоч не могло бути і ворожості, до зображуваної “молодості”.
Не знаходячи доброго слова для молодого письменника, найзапекліші його опоненти все ж визнавали серед інших творів найбільш зрілою повість “Батько”. Поза згаданою на разі збіркою (“Молодість”) вона була надрукована і окремою книжкою того ж таки 1929 р. Розповідь у повісті, лише на початку і в кінці облямованій прямою мовою автора, ведеться у формі переданих йому нотаток головного героя - розстриги-попа. У цих записках він сам переповідає історію всього свого життя. А відтак виклад набуває характеру сповіді і то найщирішої - бо вона ведеться перед самим собою.
Отець Василь нічого не нажив за ЗО літ пастирювання, крім сина Сергія, який ще гімназистом, відчужившись від батька-матері, пішов у революцію. А після її перемоги, осягнувши неабияке становище, поставив вимогу понад усе люблячому його батькові: “Хто б до вас не приїздив, кажіть, що я не ваш син. У вас, тату, сина нема!”38
Та ніхто не завдавав йому такого болю, як власна дитина. Залишивши церкву, понівечений і пограбований недавніми прихожанами, отець Василь “голодував поклавши собі спухнути і померти, але не просити допомоги в жорстокого сина. Аж тут “поталанило” - трапився убогий заробок у туберкульозному санаторії. Він мусив виконувати найбруднішу роботу, яка тільки існує на світі” - виварювати плювальниці з палат. Та колишній панотець не помічає ні бруду, ні глумлінь над собою. Здається навіть, що прийшло умиротворення: “Я вже не почуваю ні холоду, ні тепла, ні печалі, ні радості”. Але скоро авторові розповіли, що “чудний дідок” повісився39. Зрозуміти чому, не складно: у нього вмирає остання віра, віра у пришестя свого блудного сина. Повість Вражлнвого з її зовнішньою простотою - річ непересічна, далека від одновпмірпості та схематизму. А тому непроста для розуміння. Не дивно, що вона викликала і далеко не одностайні відгуки літературознавців. Дехто з них, оцінюючи твір в цілому схвально, знаходив великий позитивніш потенціал у образі сина, вважаючи останнього “героєм нашого часу”. “Постать сина-комуніста вражає послідовністю, монолітністю, - визначав Г.Майфет40 (до речі, сам син священника). Йому вторив А.Посадов: “Молоде покоління іде своєю власною дорогою, відмахуючись від надокучливих
батьківських приставань, не відгукується на жалісливі зазивання тих, хто може стати на перешкоді їхньому рухові вперед. Звідси - і камінна суворість, прикра нечулість Сергійова”41.
Дехто ж вважав Сергія постаттю негативною (І.Теліга, ІО. Савченко)42. Одначе і доброзичлива, і злостива критика сходилися на тому, що автор, піклуючнсь нещасливою долею інтелігенції у пореволюційну добу, вдається до нетипових обставин і персонажів. Одностайними були критики і в тому, що самого батька автор подає аж занадто у позитивному плані, а дехто робив із цього далекосяжні висновки. Наприклад, Л.Підгайний: “Автор занадто і одверто ідеалізує життя дрібного попика... Зате син - більшовик до краю жорстокий... Словом, оповідання пройняте толстовською філософією непротивленства, розраховане на те, щоб викликати найбільшу симпатію до попівства, довести, що вони не експлоататорп, а еіссплоатовапі і що жорстоке ставлення більшовиків аж ніяк не виправдане і не справедливе. Словом - твір явно реакційний і в даному разі автор може сміливо блокувати з ідеологами куркульства в сучасній цашій літературі”43.
А от на художнє виконання твору заідеологізована критика звертала аж надто мало уваги. Для цитованого Підгайного це було лише “формальною” стороною44, додатком до ідейно-політичного змісту. А.Посадов вважав, що “повість має пересічну літературну вартість, що бере свій початок цілком від класичної спадщини”45 ! Дійсно, Вражлнвий стояв на плечах у Бальзака з його “Батьком Горіо”, але також і у Хвильового із пронизливими “Я (Романтика)” та “Мати”, при тому виробивши свій власний стиль.
Л.Старинкевич теж кидаючи свій камінь у город Вражлнвого (“па пашу думку проблема ідеологічно неправильно поставлена, а тому й розв’язанні її незадовільне”), дорікав, що відсутня мовна характеристика отця Василя, лексика специфічно не типізована46. Де вже було цьому та іншим невсипущим “бійцям літературного фронту” угледіти, що автор, створюючи не вузький, станово- попівський, класовий, а загально-людський тип, відійшов від деяких художніх канонів, офіруючи їх своєму ідейно-творчому завданню: звернути погляд читачів до споконвічних соціальних та моральних проблем, сконцентрувавши їх навколо, здавалося 6, банальної теми батьків і дітей. Прикметно, що і назва твору відображає якраз одвічне і спільне для всіх людей.
Але було сюди вкладено ще один гіркий і дуже особистий мотив - біль за власного покривдженого “третім лихом” (якщо йти за термінологією Панаса Мирного) - хвилею комуністичного насильства, батьком.
І знову, як і у “Житті білого буднику”, Василь Вражлнвий постає митцем від Бога. Вирвавшися із політично-утилітарних лещат своєї жорстокої доби, він наважився кинути па якнапчутлпвіші терези, заховані у душах, дві цінності. Одну примарну, але тотально освячувану - “революційну доцільність”, а в ширшому сенсі - сам більшовизм, а з іншого боку - випхану на задвірки офіційної ідеології і зовсім поза межі реальної політики - людяність. І вивіряючи перше другим, дійшов до їх взаємонесумісності. Та водночас рішуче перекреслив велич, силу, “монолітність” збудовані на людському стражданні.
А па ядучі випади критиків, що заходилися жалити його з усіх боків, Вражливпй із властивим йому селянським гумором відповідав: “Мої оповідання здаються мені поганими тільки до того часу, поки їх не лають. Проте, це не значить, що вважатиму себе геніальним, якщо мене хтось назве нездарою”47.
Гуманістична спрямованість письменника відштовхувала його від кон’юнктурщини та літударнпцтва і тримала на обраному курсі. Відтак продовжував розробляти тему упослідженої революцією людини, яка не віщувала йому нічого доброго. Не один рік він виношував задум оповідання “Йоня Кац”48, який набирав дедалі масштабиішої форми. З цього приводу Іван Майстренко згадував: “Під час однієї зустрічі з Вражлпвнм він мені сказав, що хоче написати роман про опішнянського єврейського хлопця Йоньку. Йонька був молодий хлопець - сирота, затурканий в опішнянській єврейській громаді. Школярі вважали мовчазного Йоньку дурнуватим і знущалися над ним. А він мовчки й терпеливо витримував усякі знущання. Як бачимо, для Вражлпвого це був ще один варіант батька-священника”49.
Не марнослів’ячи, В.Вражливий повідав дещо про свої сокровенні думки читачам: “Друга книжка, на жаль, буде роман.
Легше писати самий роман, ніж про нього. Мені тільки хочеться сказати ось що: Я так зріднився із моїми героями, що ніколи не помилюся в кольорі очей їхніх і ніколи не напишу, що герой на одній сторінці має блакитні’' як небо, а па другій - “чорні, як ніч”. Такі мінливі очі наводять на сумні думки щодо самого автора.
Але про самий роман не слід говорити: по-перше, можна наврочити, по-друге, можна перехвалити, по-третє, - можна перелаятн, - а все це не задавольинть ні мене, ні читача”50.
Але таємниця цього роману так і залишилася нерозкритою - невблаганна дійсністю поглинула творчі плани (а може і написану вже книгу - хто знає?), і самого письменника.
Правда, світ побачили ще кілька його книг. 1929 р. - “Вовчі байраки”, а 1930 - “Шість оповідань”51, що складалися із уже згаданих творів.
Жити і творити В.Вражлпвому випало у. такий час, коли письменникові надзвичайно важко було залишатися наодинці зі своєю творчою індивідуальністю. Не дивно тому, що колишні ваплітянн вже у листопаді 1929' р. практично відтворили свою організацію під назвою “Об'єднання студій пролетарського літературного фронту” (“Пролітфронт”). Для Вражливого не було питання, чи знову організаційно єднатися з Хвильовим, Кулішем, Яновським, Досвітнім, Панчем, Яловим, Епіком у “Пролітфронті” - вони вже не один рік були міцно поєднані творчістю і життям.
Патріарх українського літературознавства на еміграції Григорій Костюк у своїх “Зустрічах і прощаннях” привернув увагу до того, “в якій замряченій і тяжкій політичній ситуації почав діяти “Пролітфронт” як організація”52. У нього відразу знайшлося чимало антагоністів - правовірні ВОЛПП, ВУСПП та подібні Гм. А за ними стояла ще грізніша сила - ВКП(6)-КП(6)У.
І вже через якийсь рік, за свідченням Г.Костюка “ясно було одне: “Пролітфроит” мусив умерти. Партія мала до нього абсолютне недовір’я. їй потрібно було мати тільки одну слухняну організацію - ВУСПГІ. У цю організацію вона хотіла убгати всіх пролітфронтівців. Мати їх під наглядом мнкитенків і кириленків буде спокійніше”53. На зборах “Пролітфронту” 19 січня 1931 р., після того як Хвильового, Куліша та Досвітнього ЦК КП(6)У почастував політичними шпіцрутенами, було прийнято рішення про “самоліквідацію” організації. Майже все пролітфронтівці (35) заявили про своє “бажання” перейти до ВУСПП. Василь Вражливий, можливо, випадково не був присутній на тих зборах54. Але і пізніше ще із кількома членами “Пролітфронту” так і не пішов до Спілки пролетарських письменників. І тут вже немає жодної випадковості.
А далі було гірше. У “Нотатках про літературне життя 20-40-х років” колишній ваплітяннн і пролітфронтівець Іван Сенченко 1970 р. розповідав про останній період Василевої творчості: “Був він гарний письменник, ініціативний. Сподобались йому чомусь Каспій, прикаспійські простори, він і поїхав туди на розглядини. Захопився підготовкою у тому краю до видобутку нафти, написав дуже гарний свіжий роман55.
Вражливий розумів: щоб урятуватися, треба виявити неабияку винахідливість, а головне - багато чого переламати, задушити, заховати у собі. Це якраз і проілюстрував згаданий роман. Звався він “Справа серця” і був опублікований зловісного 1933 року. Йому передувала видана у 1932 р. повість “Перемога” - скорочений виклад “Справи серця”.
Головнин герой цих творів - більшовик Ян Богуш, начальник пафто-пошукової експедиції у гирлі ріки Ембн. Він долає опір суворої природи і класових ворогів (казахських баїв та інженерів- шкідників), навіть розлуку із коханою лікаркою Ксаиою, і виходить таки на нафтові горизонти.
Плакатність, штампи, голий ідейний пафос проступають через людські образи, яким за художньою силою далеко навіть до персонажів перших новел письменника. Ось секретар окрпарткому вигукує: “Думка греблі рве! Як повінь, як нестримна вода! Руйнує, сплюндровує вщент старі традиції, звичаї. Люблю молодь!” Або кінцівка “Перемоги” - знайдено нафту і “увечері того дня робітники слухали під лікарчпнимп вікнами патефона, іцо безперестанно змінював платівки. Рідко коли так реготав Богуш - його сміх заглушав музику”56 .
Гірко читати такі сторінки, наповнені фальшивим пафосом, знаючи ім'я автора. Та в сто, в тисячу разів гіркіше було йому, примушеному глумитися із себе. “Спробу Вражливого щось написати на виробничу тему я розцінюю не як безпринципну “зміну віх”, а як намагання будь-як врятувати свій літературний талант, який Вражливнй ревно оберігав і вірив, що йому судилося дати щось значне”, - резюмував Іван Майстренко57, який сам у сибірській тайзі відчув сталінську турботу про долю творчої інтелігенції. Але жаданому порятунку не було звідки прийти до Василя Вражливого. Він був уже оточений смертельним колом.
...У недовгій творчій біографії героя цього нарису не обійти ще одного суттєвого моменту - перекладацької діяльності. Видавши перші збірки, він вирішив досконало оволодіти французькою мовою.
Ю.Смолич дотепно преповів, як троє приятелів: він сам,
Валерьян Підмогпльний і Василь Вражливий синхронно брали уроки у француза-регіетитора. З цієї оповідки виходить, що у той час (а відбувалося це не раніше грудня 1929 р.) Вражливий був цілковитим дилетантом у французькій і йому годі було змагатися із Підмопільннм, бо навіть Смоли чем58.
Ллє це видається дуже сумнівним з огляду на тс, що кількома місяцями раніше вже вийшов з друку роман О.Бальзака “Шагренева шкіра9' в українському перекладі В. Вражлнвого. Фахівці відзначили переклад як вдалий, підкреслюючи, що “сііробу перекладача ознайомити українского читача з творчістю французького романіста не можна не привітати як цікаве літературне починання’'59. І така спроба у Вражлнвого була непоодинокою. Вже після його арешту, 1935 р. Держлітвидав випустив двотомну книгу батька європейського реалістично- побутового роману А.-Р.Лссажа “Історія Жіль Блаза із Сантільяни (1715-1735)". Майже тисячу сторінок тексту відкрив українському читачеві Василь Вражливий, хоча у книзі вже не значилося прізвище перекладача.
Звісно, що герой цього нарису був живою і грішною людиною, а не скарбом чеснот. І сказати про це не зайве. Ю.Смолич свідчив, що після того, як Вражливий розлучився з дружиною, його помешкання у письменницькому буднику “Слово" нагадувало щось середнє між домашнім клубом та нічліжкою. Г.Костюк пригадує свою розмову із Іваном Багряним восени 1932 р. Спитавши, де Багряний знаходить дах, буваючи у Харкові, почув відповідь: “Та в того ж таки Васі Вражливого. То, знаєш, така переїзна квартира. Там зупиняються, як приїжджають всі наші кияни - і Гриць Косинка, і Антоненко-Давидович, і Боб Тенета, і Плужник”60. Тут же мешкала, переїхавши зі Львова родина письменника Антона Крушельннцького. “Сталінські ‘Чорні ворони” розправилися з Крушельиицькимп, годі прискіпалися до Вражливого, - констатував моторошний факт І.Сенченко. - Тут і ламати голову довго не доводилося, бо бачте, Василь Вражлпвий організував на своїй квартирі явочний пункт для шпигунів і диверсантів. І молоду людину, чудового письменника, свіжу благородну, творчу людину було знищено”61.
Та “розстріл цілої генерації” українських письменників (останні слова М.Хвильового) почався раніше із того ж будинку “Слово” 12 травня 1933 р. арештом Михайла Ялового. Вражливому довелося бути офіційним свідком при цьому. Прийшовши наступного дня до Ю.Смолича він не приховував свого горя і розпачу. Та його печальний монолог буквально був перерваний пострілом у власну скроню Миколи Хвильового62. Як він свідчив, самогубства М. Хвильового і М. Скрипника справили на нього жахливе враження63.
А страхітлива черга самого Василя Вражливого настала у ніч з 25 на 26 грудня 1934 р.64 За злою насмішкою долі, вдершися до його помешкання №54 у вже напівобезлюднілому “Слові” оперативники Харківською облуправління (ХОУ) НКВС повелися із ним так, як за десяток років перед тим він сам написав у оповіданні “Земля”: “Звичайними словами, що скрізь лунають по нашій розлогій країні, наказали піднести руки вгору”65.
Уповноважений 2 відділення секретно-політичного відділу облуправління НКВС Бліок, діючи у відповідності із розробленим сценарієм і вказівками керівництва, знайшов, що “Вражливий- Штаиько є членом підпільної контрреволюційної терористичної організації”66.
Цього безмежно шаблонного звинувачення було досить, аби причепити письменника до будь-якої “викритої” органами НКВС “організації”. На той час активно почала розкручуватися справа №1255 т.зв. “контрреволюційної організації колишніх боротьбистів”. Одим із її вислідів мала стати ліквідація групи українських прозаїків і поетів, а інша група йшла майже паралельно, у т.зв. “справі ОУН”. І все то був вицвіт національного відродження 20-х. Включили до складу цих заздалегідь приречених і Василя Вражливого, тим більше, що більшість заарештованих у цій справі раніше були його приятелями і “квартирантами”. Глибинні ж причини, що робили його потенційною жертвою режиму, виникли вже давно: український письменник, вихованець Хвильового, член крамольних ВАПЛІТЕ і “Пролітфронту”.
На першому ж зареєстрованому після арешту допиті від Вражливого домоглися найціннішого для “слідства” зізнання, на якому зрештою вибудувалася вся його частка “слідсправи № 1255”: “Я не був ні в яких партіях, був просто націоналістом. Я вихованець Хвильового, знаходився під його впливом, і вже у 1927- 28 роках це визначило мій наступний політичний шлях”. Неабияку роль у сатанинському мереживі цієї справи відводили зв’язкам Вражливого із Євгеном Плужником. Відтак з’явилося Василеве свідчення: “Плужник поставив завдання займатися шкідництвом у перекладах Будувати переклади так, щоб вони не були зрозумілі для широких кіл читачів”67.
Незабаром харківського арештанта привезли до Києва, де вже сконцентрували й інших підслідних по справі. За сценарієм, схваленим не лише шефом НКВС УСРР В.Балицькнм, а й
С.Косіором та П.Постпшевим, кожному із них накидалися неспокутні гріхи перед радвладою.
Крім “злочинної” належності до ВАПЛІТЕ, проти В.Вражливого висувалося і грізніше обвинувачення: належність разом із В.Підмогильпіім до “харківської терористичної групи”, буцімто керованої В. Поліщуком та Г.Епіком. Ця “група” нібн-то разом із аналогічними у Києві та Полтаві готувала теракт проти “вождів українського народу” Косіора, Постишева, Балпцького.
На підставі цієї навіженої фальсифікації Військова колегія Верховного Суду СРСР у ніч з 27 на 28 березня 1935 р. у Києві на чолі із своїм головою - щонайінтелігентнішнм сталінським опричником В.Ульріхом до кожного із 17 обвинувачених по “слідсправі 1255” підійшла шаблонно і по-катівському принизливо: вища міра, а потім її милостива заміна на 10 років концтабору. Те ж дісталося і Вражливому68.
Через чотири десятиліття щирий товариш Іван Сенченко, котрий сам ледь проминув гулагівське пеклище, адресував йому гірке і риторичне: “Де вони його діли: чи голодом заморили, чи
розстріляли з кулеметів, чи потопили в старій баржі - хто про це знає?”69.
...Тепер уже знаємо. І треба щоб про це також знало якомога більше людей. Засуджений тієї ж безвиглядної ночі великий драматург Микола Куліш із пазурів смерті прорік: “Ця правда виявиться. Ми дізнаємось про найбільш сокровенні таємниці стародавнього Єгипту, розкопуючи піраміди. Тим більше, правда наших днів, вона обов’язково виявиться і ми будемо виправдані”70.
...Після суду Василя Вражливого разом із більшістю “учасників боротьбі і стської організації” етапували до однієї з найпотужніших в СРСР фабрик смерті - Біломор-Балтлагу71. І нічого вже більше у житті, тільки виморожене арктичними вітрами каміння, мрячні бараки в зоні і рабська, день крізь день праця: Соловки.
Але і те життя - не життя - дражливо непокоїло Сталіна та людиноненависницьке сонмище його сатрапів.
Щелепи пожадливо-кривавої потвори заходилися трощити надламаних, вимучених, хворих зеків, що мали нещастя раніше бути українськими інтелігентами. Бо “з’ясувалося”, що і на Соловках, в Бамлазі, Магадані, на Колимі і всюди, де ще скнілося їм за колючим дротом, вони знову “створювали контрреволюційні організації”, готували “замахи””, “повстання”, “диверсії”, займалися “шпигунством”...
І тому: 8 грудня 1937 р. за постановою, ухваленою трійкою управління НКВС по Ленінградській області, був розстріляний Василь Якович Вражливнй (у минулому - Штанько), український письменник72.
Так обірвався його шлях у житті. Куди ж проліг він далі: у забуття чи у безсмерття?
ПРИМІТКИ
1 Архів Служби безпеки України (далі - архів СБУ), сир.36516 ФП, т.1, арк. 117; т.2, арк. 19.
2 Майстренко І. До 80-ліття Василя Вражливого 1903-1983//Сучасність. - 1983. - 9. - С.31.
3 Сенченко І. Нотатки про літературне життя 20-40-х років//Сенченко І. Оповідання, повісті, спогади. -К., 1990.-С.51.
4 Там само.
5 Мельник В. Василь Вражлнвпй//...З порога смерті... Пнсьмсніїикп України - жертви сталінських репресій. - К., 1991.-С.115.
6 Архів СВУ, спр.36546 ФП, т.2, арк.19.
7 Сенченко І. Назв.праця.-С.556.
8 ВражлнвпГі В. В ярах//Вражлнвип В. Земля. - Харків, 1925.-С.74-79.
9 Там само.-С. 115-127.
10 Биковець М. Бібліотека селянина. 1. Вражлнвпй В. В яру. 4 оповідання на 50 стор. 2. Павленко І. “Квіти життя”. Оповід. на 32 стор. Вид.“Шлях освіти”, наклад по 5000 прим.//Сільсько-господарський Пролетар (Харків).-1924.-№6.-С.40-41.
11 Смолнч ІО. Розповідь про неспокій. Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті.-Част.1.-К., 1968.-С.33-35.
12 Вражлнвпй В. Кабаре “Після бурі”. Фрагмент із повісті “Паштстня”. //Квартали (Харків).-1924. Альманах 1 .-С. 107-123.
13 Вражлнвпй В. Коли б не наврочити//Універсальний журнал (Харків).-1929.- ■No3.-C.23.
14 Вражлнвпй В. Вовчі байраки//Вражлнвпй В. Земля
15 Там само.-С. 101-114.
16 Майфст Г. В.Вражлнвпй (риси літпортрсту)//Червоннй шлях. 1929.-№8-9.- С. 107.
17 Коваленко Б. Вражлнвпй. “Земля”. Кннгоспілка, 1925 р., стор. 127. Ціна 40 кой.//Життя і революція (Київ). 1926.-№2-3.-С. 135.
18 Доленго М. Василь Вражлнвпй. Земля. Харків. Кннгоспілка. 1925.//Червоний шлях.-1925.-.N? 10.-С.215.
19 Майфет Г. Назв.праця.-С. 108.
20 Доленго М. Назв.рецензія.-С.216.
21 Луцький ІО. Ваплітянськнй збірник.-Торонто, 1977.-С.231-232.
22 Лейтсс А., Яшек М. Десять років української літератури (1917-1927).-Т. 1 .- Харків, 1928.-С.85.
23 Старннкевнч Л. Василь Вражлнвпй “Молодість”. Оповідання. Кннгоспілка (1929, 187 стор. Ціна 2 карб. 25 коп.)//Народній Учитель (Харків).-1929.-26 червня.
24 Г-й Н. В.Вражлнвпй. Молодість. Оповідання, вид.”Кингоспілки”, 3000 пр., 1929 р., 186 стор.//Службовець (Харків).-1929.-JS&45.-C. 16.
25 Теліга І. В.Вражлнвпй “Молодість”. Оповідання. В-во “Кннгоспілка”. Тир.- 3000, стор.187. Ціна 2 карбованці//Молодішк (Харків).-1929.-№7.-С. 139.
26 Майфет Г. Назв.праця.-С. 109.
27 Савченко Ю. №1. Ів.Сенченко. Із записок. Харків, 1927, ст.17; №2. Дніпровський І. Заради неї. Харків, 1927, ст.47; №3. Франсуа Моріяк. Літератор. Харків, 1927, ст.50; >М. Олександер Копиленко. Мати, Харків, 1927, ст.41; №5. Вражлнвпй В. Життя білого будинку, Харків, 1927, ст.52//Плужанин (Харків).- 1927.-Mb7.-C.68.
28 Підгайипй Л. В.Вражлнвпй. Молодість. Оповідання. Кннгоспілка. 1929. Ст.187, ц.2 карб.//Пролетарська Правда (Київ).-1929.-9 травня.
29 Доленго М. Післяжовтнева українська література//Червоний шлях.-1927.- № 11.-С. 184.
^Луцький ІО. Назв.праця.-С.234.
31 Там само.-С.244.
32 Вражлнвпй В. Молодість//Вражлнвпй В. Молодість.-Харків, 1929.-С.46.
33 Підгайннй Л. Назв.рецензія.
34 Савченко ІО. В.Вражлнвпй. Молодість. Оповідання. “Кннгоспілка”, 1929. Стор. 187. Ціна 2 карб.//Критика (Харків).-1929.-.N1° 7-8.-С.215-216.
35 Г-н II. Мазо.рецензія.-С. 16.
36 Підгайннй Л. Назв.рецензія.
37 Вражлнвнй В. Колн 6 нс наврочити.-С.22-23.
38 Вражлнвнй В. Батько.-С.62.
39 Там само.-С. 100-103.
40 Манфет Г. Назв.праця.-С. 111.
41 Посадов Л. Двобій сміливості н банальності. В.ВражлнвнГі. "Батько” - повість. 103 стор., ціна 60 коп., вид.’’Кнпгоспілка”//Гарт (Харків).-1929.-” 12.-С. 166.
42 Теліга І. Назв.рецензія.-С. 141; Савченко ІО. Вражлнвнй В. Молодість.-С.216.
43 Підгайннй Л. Назв.рецензія.
44 Там само. »
45 Посадов А. Назв.рецензія..-С. 165.
46 Старинкевнч Л. Назв.рецензія.
47 Вражлнвнй В. Коли 6 не наврочити.-С.22.
48 Письменники за працею//Червоний шлях.-1927.-JMb 11 .-С.260.
49 Майстренко І. Назв.праця.-С.35.
50 Вражлнвнй В. Коли б не наврочити.-С.23.
51 Його ж. Вовчі байраки. - Харків, 1929; Шість оповідань,-Харків, 1930
52 Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. - Кн.І.-Едмонтон, 1987.-С.280
53 Там само.-С.283.
54 Резолюція загальних зборів "Пролітфронту” в Справі консолідації сил пролетарської літератури від 19.1.31 р.//Червоний шлях.-1931 .-ЛІ91-2.-С. 155-157.
35 Сенченко І. Назв, праця. - С. 556.
56 Вражлнвнй В. Перемога.-Харків, 1932.-С.110.
37 Майстренко І. Назв.праця.-С.32.
58 Смолич ІО. Розповіді про неспокій немає кінця. Ще дещо з двадцятих і тридцятих років в українському літературному побуті.-К., 1972.-С. 109-110.
59 Панченко М. Опоре дс-Бальзак. Шагренева шкіра.//Червоний шлях.-1929.-№8- 9.-С.247.
60 Костюк Г. Назв.праця.-С.235.
61 Сенченко І. Назв.праця.-С.557.
62 Смолич ІО. В АПЛІТЕ і я //Жулннськнй М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини).-К., 1990.-С.295-297.
63 Архів СБУ, спр.36546 ФП, т.2, арк.159.
64 Там само, т.1, арк.124.
65 Вражлнвнй В. Земля.-С.7.
66 Архів СБУ, спр.36546 ФП, т.1, арк.125.
67 Архів СБУ, спр.36546 ФП, т.2, арк.15Й, 165.
68 Архів СБУ, сир. 36546. ФП, т.8, арк.60, 98.
69 Сенченко І. Назв.праця.-С.557.
70 Архів СБУ, спр.36546 ФГІ, т.2, арк.207.
71 Там само, т.8, арк.98.
72 Архів СБУ, спр.36546 ФГІ, т.8, арк.106.
Час плине
Відповісти

Повернутись до “Ш”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 17 гостей