Більче-Золоте, село, Борщівський район, Тернопільська область, Україна

Відповісти

У цьому селі/Цим селом/Це село

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим селом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Більче-Золоте, село, Борщівський район, Тернопільська область, Україна

Повідомлення АннА »

БІЛЬЧЕ-ЗОЛОТЕ печерне поселення – поселення часів середнього палеоліту і палеоліту пізнього, неоліту, енеоліту.
Розташов. в знаменитій печері Вертеба, за 2 км від с. Більче-Золоте Борщівського р-ну Терноп. обл.
При розкопках знайдено кам. знаряддя, керамічний посуд, статуетки з глини, кістяні вироби, дрібні мідні предмети.
Пам'ятки стали відомі від 1820.
Дослідження проводили А.Кірков (1876–78), Г.Оссовський (1890–92), В.Деметрикевич (1898–1904, 1907), О.Кандиба (1928–29), І.Свєшніков (1956), М.Сохацький (1990-ті рр.).
Очевидно, саме в цій печері були вперше в Україні зафіксовані матеріали трипільської культури. Неподалік печери є кургани бронзового віку та раннього залізного віку.

Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Більче-Золоте, село, Борщівський район, Тернопільська область, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Більче-Золоте (до 90-х років XIX ст.— Більче) — село, центр сільської Ради. Розташоване у великій мальовничій улоговині, поділеній навпіл річкою Серетом, за 18 км від райцентру та 12 км від залізничної станції Озеряни. Село сполучене з Тернополем і Борщевим асфальтовою дорогою. Дворів — 805. Населення — 2544 чоловіка. Сільраді підпорядковані села Міжгір’я (стара назва — Монастирок), Мушкарів і Юр’ямпіль.

Територія, де розкинулося сучасне село, була заселена ще в сиву давнину. На його околицях виявлено найдавніше на Тернопільщині поселення середнього палеоліту (50 тисяч років тому), два поселення трипільської культури, одне з яких — в печері Вертебі. Розкопано курганні поховання ранньоскіфського часу (VI—V ст. до н. е.); в урочищі Кадубах знайдено рештки поселення черняхівської культури. На високому березі Серету збереглися залишки одного з найбільших на Поділлі давньоруських городищ, оточеного потрійними ровами й валами.

На початку XV ст. неподалік колишнього городища, над річкою Серетом, виникло поселення Більче, яке вперше згадується в історичних документах за 1482 рік. У другій половині XVI ст. воно належало шляхетській родині Язловецьких. За тогочасним адміністративним поділом село входило до складу Червоно-городського повіту Подільського воєводства. В XVI ст. у Більчому був збудований замок, однак він не врятував населення від руйнівних нападів татар. Ці напади гальмували економічний розвиток села, завдавали страшного лиха жителям. За даними подимних реєстрів, у 1629 році тут було 37 осель, а 1650 року лишилося всього 203.

Селяни зазнавали дедалі тяжчого економічного й національного гніту. Якщо в першій чверті XVI ст. панщина від півланового господарства становила в середа ньому один день на тиждень, то в першій половині XVII ст. вона досягла 5—6 днів на тиждень. Силою насаджувалися католицизм і уніатство. З цією метою 1600 року неподалік Більчого, на території сучасного села Міжгір’я, засновано уніатський монастир василіан (руїни його збереглися до наших днів).

Місцеве населення не схиляло голови перед гнобителями. Під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. селяни Більчого активно підтримали козацькі загони, що діяли в цій місцевості. З їхньою допомогою був зруйнований уніатський монастир. В 40-х роках наступного століття жителі Більчого допомагали опришкам Олекси Довбуша. Про його перебування в селі збереглося чимало легенд. Кам’яну брилу на крутій прямовисній скелі Серету в народі й досі називають Довбушевою (до речі, це язичеський жертовник — один з небагатьох, що збереглися на Україні).
1772 року на зміну польському пануванню прийшло австрійське, та становище корінного населення лишалося таким же тяжким. Магнати Потоцькі, до яких наприкінці XVI ст. перейшло село, продовжували жорстоко експлуатувати селян. За даними 1787 року, земельні угіддя Більчого (разом з присілком Монастирком) становили 8137 моргів, у т. ч. 4023 морги орної землі. У фільварку Потоцького було більше половини всієї польової землі, 390 моргів сіножатей, пасовиськ, городу, 2752 морги лісу, 9 моргів ставів; 113 моргами володів відбудований уніатський монастир. Решта земельних угідь (2994 морги орної землі, 583 морги лук і городів) перебувала в користуванні 249 селянських родин. Земля між селянськими господарствами розподілялася нерівномірно; 14 парових користувалися наділами в 29 моргів, 118 поєдинкових — в 15 моргів, 117 піших — в 7 моргів. Крім того, в селі жив 21 халупник, яким виділялися лише невеличкі городи. У 80-х роках XVIII ст. жителі Більчого відробляли на рік 8663 дні тяглової і 5340 днів пішої панщини. Усі селянські господарства, що користувалися польовою землею, мусили давати феодалу курей, яйця, пряжу, десятий вулик з медом, десяту вівцю з ягням. Разом річні феодальні повинності і данини обчислювалися в 15,5 тис. золотих ринських. Крім того, феодал примушував селян за незначну плату додатково працювати у маєтку в жнива (т. зв. помічні дні), ремонтувати дороги, мости, постачати підводи для війська й чиновників. Тяжким тягарем для жителів була військова служба, яка тривала 14 років.

З 1810 по 1815 рік Більче перебувало в складі Росії. В ці роки становище селян дещо поліпшилося: були зменшені повинності, деякий час жителів не брали до армії. Але після того, як австрійські власті відновили тут своє панування, знов посилилася феодальна експлуатація. За даними 1820 року, із 411 селянських господарств Більчого (з присілком Монастирком) 280 користувалися земельними наділами до десяти моргів, тобто не могли забезпечити більш-менш нормального існування сім’ї. Особливо тяжким було становище 107 селянських господарств з наділами до 5 моргів.

Поширеною формою протесту селян проти злиднів, голоду, нещадного визиску були втечі. Тікала на Правобережну Україну переважно малоземельна та безземельна сільська біднота. Влітку 1838 року під час одного з найбільших антифеодальних заворушень на Чортківщині селяни Більчого рішуче відмовилися виконувати панщину. В донесенні військового командування від 9 липня 1838 року більчецьку громаду названо однією з найнеспокійніших. У вересні того ж року селяни знову відмовилися виконувати інвентарну панщину й літні допоміжні дні. До Більчого було відправлено каральний загін, який вчинив жорстоку розправу над населенням.

У 1848 році, у зв’язку з революційним піднесенням в імперії, в т. ч. і Галичині, австрійський уряд змушений був скасувати панщину. Але в сільському господарстві збереглися великі феодальні пережитки. Більша частина орної землі та пасовиськ і весь ліс залишилися в руках князя Сапєги, який на початку 50-х років купив маєток у Більчому. За скасовані повинності і побори він одержав з державної казни велику грошову компенсацію, яку селяни мусили виплачувати державі протягом двох десятиліть. І після реформи 1848 року жителі не припиняли боротьби проти поміщика. Особливо гострого характеру вона набула за право користування .лісом і пасовиськами. Так, у 1866 році Більчецька громада подала до Галицького намісництва скаргу на князя Сапєгу за позбавлення її сервітутів. У скарзі, яку підписали 490 чоловік, вказувалося також на знущання, що їх зазнавали селяни з боку власника маєтку. Не добившись задоволення своїх вимог у Львові, громада Більчого у грудні 1867 року звернулася зі скаргою до міністерства внутрішніх справ у Відні. Але й там селяни не добилися справедливості. Користуючись потуранням властей, поміщик всілякими засобами привласнював селянську землю. Тільки за один 1871 рік під виглядом «заокруглення» своїх угідь він захопив у жителів 25 земельних ділянок.

Антинародна політика правлячих кіл Австро-Угорщини, численні пережитки феодалізму в сільському господарстві, нещадний визиск з боку поміщиків призводили до розорення й деградації селянських господарств. Так, якщо 1848 року на 437 дворів припадало 270 коней, 514 голів великої рогатої худоби, то в 1900 році на 650 господарств — відповідно 308 і 6804. Отже, в розрахунку на двір кількість коней і худоби різко зменшилася. Розорені селяни мусили шукати засобів до існування, але в селі знайти роботу було майже неможливо. Хоч у 90-х роках XIX ст. Більче віднесено до розряду містечок (тоді ж перейменовано на Більче-Золоте), але з промислових підприємств тут існували лише гуральня, цегельня, кілька млинів. Усі вони належали поміщикові; працювали на них по 2—3 робітники. Частина жителів займалася ремісництвом. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у містечку налічувалося 10 ткачів, які виготовляли полотно, були також ковалі, теслярі, бляхарі. Селянська біднота наймитувала в поміщиків і куркулів.

З 1900 року в містечку діяла т. зв. народна трирічна школа. Проте значна частина дітей шкільного віку через злидні та нестатки не могла в ній навчатися. Більшість населення була неписьменна.

З початком першої світової війни, у серпні 1914 року, в містечко вступили російські війська, які з перервами перебували тут до липня 1917 року, а потім Більче-Золоте знову захопили австро-німецькі війська.

Животворні визвольні ідеї Великого Жовтня, що проникли через кордон до Галичини, сколихнули народні маси, збудили їх революційну енергію. Селяни Більчого-Золотого вимагали ліквідації поміщицького землеволодіння, розподілу земель Сапєги на основі ленінського декрету. Однак правлячі кола Австро-Угорської імперії, а після її розпаду буржуазно-націоналістичний уряд ЗУ HP нещадно придушували аграрні заворушення. Ще жорстокіше розправлялася з виступами народних мас буржуазно-поміщицька Польща, війська якої в липні 1919 року окупували західноукраїнські землі.

У липні 1920 року, коли Червона Армія вступила на територію Західної України, радість селян Більчого-Золотого не мала меж. Ревком, який було створено, взяв на облік усю поміщицьку і монастирську землю, панське майно й почав розподіляти їх між бідняками. Всіх дітей шкільного віку було охоплено навчанням, в школі запроваджувалася українська мова. Трудящі гаряче схвалювали всі заходи Радянської влади, але вона проіснувала в селі недовго. У вересні польські війська знову окупували Західну Україну.

Період панування буржуазно-поміщицької Польщі для Більчого-Золотого був часом економічного й культурного застою. Промислове і ремісниче виробництво мало мізерні розміри. За офіційними даними, в 1930 році тут працювали 2 олійні та поміщицький млин. Налічувалося 12 ремісників, у т. ч. 2 стельмахи, 3 ковалі, кравець тощо. У тяжкому становищі перебували селянські господарства. В 1921 році 727 дворам належало 3182 га землі, переважна більшість родин була малоземельною і безземельною. Селяни, що не мали землі, змушені були гнути спину на поміщика та куркулів. Взимку часто-густо вони наймалися на роботу лише за харчі. Зазнаючи жорстокого визиску, селянська біднота не раз піднімалася на боротьбу проти експлуататорів. Так, 1 квітня 1930 року оголосили страйк сільськогосподарські робітники, що працювали у фільварку Сапєги. Страйкарі вимагали підвищення поденної плати, поліпшення умов праці. Не набагато краще жилося й тим, хто мав клаптик землі, але мусив відробляти багатіям за тяглову силу. Важким тягарем на плечі трудящих лягали податки. Вони платили за землю, будинки, худобу, димарі і навіть собак. За несплату податків у хліборобів відбирали землю, майно. Не маючи змоги прожити з свого господарства, селяни поодинці й сім’ями емігрували в інші країни. Лише з 1927 по 1938 рік з Більчого-Золотого виїхало за океан понад 200 чоловік. Масова еміграція, а також велика смертність призводили до різкого зменшення кількості жителів. Так, якщо у 1928 році в містечку проживало 3500 чоловік, то вже в 1930 році — лише 3080.

Намагаючись закріпити за собою загарбані українські землі, польський уряд проводив політику полонізації населення. У 1932 році в Більчому-Золотому була семирічна школа з двомовним навчанням, в якій усі основні дисципліни викладалися польською мовою, хоч українське населення рішуче виступало за навчання своїх дітей українською мовою.

Початком нової історії для жителів Більчого-Золотого стали знаменні вересневі дні 1939 року, коли довгождану волю принесли з собою воїни Червоної Армії. На багатолюдному мітингу, що відбувся 20 вересня, трудящі створили селянський комітет, до якого перейшла влада в селі. Керуючись рішеннями Народних Зборів, які проголосили на західноукраїнських землях Радянську владу й висловилися за возз’єднання їх з Радянською Україною в складі СРСР, селянський комітет конфіскував поміщицьку землю, безкоштовно передавши її селянам-біднякам. У грудні 1940 року трудящі обрали депутатів до Більче-Золотецької сільської Ради. Сільрада подавала допомогу бідняцько-середняцьким родинам у проведенні сівби, жнив, організувала 303 супряги, очолила боротьбу селян за піднесення сільського господарства. У цьому активну роль відіграло соціалістичне змагання з жителями сіл Пищатинців і Мушкарова.

Депутати Ради, члени комсомольської організації, створеної 1940 року, роз’яснювали хліборобам переваги колективного господарства над одноосібним. На початку 1941 року трудяще селянство Більчого-Золотого стало на шлях колективного ведення господарства. Було організовано сільськогосподарську артіль «Червона Зірка», в якій об’єдналося понад 40 сімей. Радянська держава подавала їм всіляку допомогу. Додатково до усуспільненої землі артілі було виділено 100 га колишньої поміщицької землі, надано кредити для придбання коней, худоби, сільськогосподарського реманенту.

Великі кошти асигнувала держава на медичне і побутове обслуговування населення, розвиток освіти, культури. В селі організовано дитячий садок; безплатну медичну допомогу жителям подавали лікар і акушерка. Було відремонтовано й розширено приміщення семирічної школи. У 1940 році 11 вчителів навчали і виховували 367 хлопчиків і дівчаток. Викладання провадилося рідною мовою. Відкрито клуб, бібліотеку. При клубі працювали гуртки художньої самодіяльності.

Віроломний напад гітлерівської Німеччини на СPCP майже на три роки перервав соціалістичне будівництво. 7 липня 1941 року в село вдерлися німецько-фашистські окупанти і угорсько-хортистські війська. Того ж місяця неподалік Більчого-Золотого хортісти захопили і розстріляли 17 радянських воїнів, які потрапили в оточення. В селі почалися масові грабежі: в населення забирали хліб, худобу, хатнє майно; провадилися облави на молодь. Понад 120 юнаків і дівчат було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Жителі чинили опір фашистам та їх найманцям — українським буржуазним націоналістам: уникали примусової трудової повинності, відправки на фашистську каторгу.

8 квітня 1944 року радянські війська, форсувавши Збруч, вибили ворога з Більчого-Золотого. Та фашисти бомбами і снарядами перетворили село на руїни. В боях за Більче-Золоте загинуло 88 радянських воїнів.

Через кілька днів після приходу радянських військ близько 800 жителів влилося в ряди Червоної Армії і взяло участь у боротьбі проти гітлерівських загарбників на фронтах Великої Вітчизняної війни. Понад 140 з них за мужність і відвагу, виявлені в боях, удостоєно урядових нагород, близько 400 віддали своє життя в боротьбі з ворогом.. Населення свято береже пам’ять про них. 1965 року, в двадцяту річницю перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною, у сільському парку споруджено пам’ятники односельцям, які загинули на фронті та від рук українських буржуазних націоналістів, полеглим воїнам-визволителям. В 1969 році на місці страти 17 радянських воїнів встановлено обеліск.

Після визволення жителі Більчого-Золотого взялися за відбудову зруйнованого господарства. Обстановка в селі і в районі була дуже напруженою: буржуазно-націоналістичні банди намагалися будь-що перешкодити соціалістичному будівництву, вдаючись до залякування населення, вбивств комуністів, радянських активістів, до підпалів і руйнувань. У боротьбі з бандерівцями загинули голови сільської Ради І. П. Костюк і С. І. Бондарчук. Націоналісти по-звірячому вбили сім’ю активіста Ф. І. Шейчука. Та ні терор, ні залякування не могли перешкодити утвердженню в селі нового, соціалістичного життя.

В 1948 році відновив діяльність колгосп, названий ім’ям сина російського народу полковника В. О. Шеленкова, який загинув у боях за визволення села. Спочатку колгосп об’єднував 104 господарства і мав 494 га орної землі. В 1949 році в селі організовано ще два колгоспи — «Червона зірка» та ім. Чапаева. До кінця 1949 року в артілі вступило понад 90 проц. селянських дворів, а наступного року колективізацію було завершено. На той час колгоспи користувалися разом 3,5 тис. га землі, але в них не вистачало спеціалістів, техніки, сортового насіння, мінеральних добрив. Тому і врожаї були низькими. Пшениці збирали в середньому по 5 цнт з га, кукурудзи — 8,1, тютюну — 4,3 цнт. Відставало тваринництво: в артілях налічувалося всього 19 корів, близько 200 свиней, 168 овець. Коней було більше — 580. Справи пішли значно краще, коли в 1951 році три більче-золотецькі колгоспи об’єдналися в один, що дістав назву «Перемога». Того року валовий збір зернових досяг 18,3 тис. центнерів.

Восени 1958 року члени артілі прийняли у свою сім’ю трудівників колгоспу ім. XVI партз’їзду (с. Мушкарів), а згодом і артілі «Правда» (села Юр’ямпіль та Міжгір’я). Держава закріпила за колгоспом понад 5,3 тис. га угідь, з них 4,9 тис. га орної землі. Великі земельні масиви дали змогу краще використовувати робочу силу, ширше застосовувати сільськогосподарську техніку, передові досягнення агрономічної науки. За 12 років (1948—1960) врожайність зернових зросла втроє, тютюну — в сім разів. Постійна увага приділялася розвиткові тваринництва. Поновлювалося громадське стадо, будувалися тваринницькі приміщення. З 1951 по 1961 рік поголів’я худоби збільшилося в 4,5 раза, в т. ч. корів — в 11; свиней — у 9 разів.
Більче-Золотецька ГЕС. 1971 р.

Більче-Золотецька ГЕС. 1971 р.

Особливо успішно розвивався колгосп протягом восьмої, перших років дев’ятої п’ятирічок. За цей час він перетворився на багатогалузеве, високомеханізоване господарство. Тепер колгосп «Перемога» має більше сільськогосподарської техніки, ніж її було до 1939 року, за панування буржуазно-поміщицької Польщі, в усьому Тернопільському воєводстві. На артільних ланах працюють 75 тракторів, 39 комбайнів, 60 вантажних машин та ін. Лише в 1972 році колгосп одержав 6 тракторів з Білоруської РСР, 6 автомашин з Москви і Горького, глибинні водяні насоси з Молдавії тощо. В 1967 році, включившись у всенародне соціалістичне змагання на честь 50-річчя Великого Жовтня, трудівники артілі «Перемога» досягли чудових результатів. З кожного га було зібрано зернових культур по 41,7 цнт. П’ятирічний план виробництва зерна було виконано на 114 проц., технічних культур — на 150 проц. У 1971 році колгосп посів перше місце в районі по виробництву цукрових буряків і тютюну. Великими здобутками зустріли колгоспники 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, в складі якого вони знайшли справжнє людське щастя. У всенародне соціалістичне змагання, присвячене знаменному ювілею, включилися всі виробничі колективи. Того року в колгоспі зібрали високий урожай цукрових буряків — по 582 цнт з га. У дев’ятій п’ятирічці господарство спеціалізується на виробництві молока. 1972 року тваринники виробили на 100 га угідь по 658 цнт молока і 158 цнт м’яса. Заплановано будівництво молочнотоварного комплексу на 1,2 тис. корів з повного механізацією всіх виробничих процесів.

Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили самовіддану працю колективу передового господарства. У п’ятдесяту річницю Великого Жовтня колгосп «Перемога» нагороджено орденом Леніна. У 1967 і 1970 році йому було присуджено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради, видано грошові премії. Багато передовиків і новаторів виробництва відзначено урядовими нагородами. Ордена Леніна удостоєно колишнього бригадира четвертої комплексної бригади І. В. Савкуна, ланкову Г. В. Козак, завідуючого тваринницькою фермою А. О. Бекиша, який добився виробництва 816 центнерів молока на сто га сільськогосподарських угідь. Дванадцять чоловік нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, 8 — орденом «Знак Пошани». 14 років колгосп «Перемога» очолював Герой Соціалістичної Праці, кавалер орденів Леніна, Жовтневої Революції і Трудового Червоного Прапора В. І. Отецько (з 1972 року працює головою Борщівського райвиконкому). Його тричі обирали депутатом Верховної Ради СРСР, він був делегатом XXIV з’їзду КП України. Талановитий організатор вивів колгосп у ряди передових господарств не тільки району, а й області.

Провідну роль у перетворенні колгоспу на економічно міцне, високопродуктивне господарство відіграє партійна організація, створена у 1950 році. 1972 року під керівництвом партійного комітету тут працювало три цехові парторганізації, в яких об’єднано 68 членів КПРС. Комуністи очолюють найважчі, найвідповідальніші ділянки громадського виробництва, ведуть перед у соціалістичному змаганні.

Активним помічником колгоспної парторганізації є 198 комсомольців. Поряд з комуністами, комсомольська юнь показує приклад самовідданої праці. В 1967 році молодіжній бригаді тваринників було присвоєно почесне звання колективу ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Того ж року комсомольську організацію колгоспу «Перемога» нагороджено пам’ятним Червоним прапором ЦК ВЛКСМ.

Величезну роль у багатогранному житті села відіграє сільська Рада, до складу якої входить 52 депутати. Діяльність сільради, її постійних комісій охоплює широке коло питань. Тут і розвиток сільськогосподарського виробництва, і поліпшення медичного та культурно-побутового обслуговування населення, народна освіта, благоустрій села, зміцнення соціалістичної законності, підготовка висококваліфікованих кадрів та багато інших. Разом з партійною організацією і правлінням колгоспу сільська Рада дбає про виховання трудящих у дусі патріотизму, пролетарського інтернаціоналізму, ленінської дружби народів.
Монумент Праці, с. Більче-Золоте. 1972 р.

Монумент Праці, с. Більче-Золоте. 1972 р.

На базі передової артілі «Перемога» в Більчому-Золотому з 1962 по 1968 рік працювала обласна дворічна школа голів колгоспів. У село по передовий досвід часто приїздять гості з інших районів і областей. У 1972 році тут побували делегації трудящих з Пензенської області РРФСР, Заліщицького, Гусятинського районів Тернопільської області. Ширяться інтернаціональні зв’язки жителів села з трудівниками країн соціалістичної співдружності. 1968 року між колгоспом «Перемога» і кооперативом ім. Благоєва Слівенського округу Болгарії встановлено тісні виробничі і дружні стосунки. В 1970 році делегація з Більчого-Золотого гостювала в болгарських побратимів. У свою чергу, на запрошення колгоспу у селі двічі — в 1969 й 1970 рр.—побували представники болгарського кооперативу. Українським колгоспникам було про що розповісти й що показати друзям з Болгарії. За Радянської влади невпізнанним стало Більче-Золоте, заможним і культурним життя його мешканців. Це щасливе життя приніс їм колгоспний лад. І завжди пам’ятаючи про це, сільські трудівники 1967 року спорудили монумент Праці — пам’ятник тим, хто проклав першу борозну на артільних ланах. На гігантському молоті, обрамленому серпом, встановлено трактор. Внизу на колоні розміщено фотографії зачинателів колгоспного руху в селі.

Неухильне зростання прибутків господарства, які за роки восьмої п’ятирічки перевищили 13,9 млн. крб., державні кредити дають можливість збільшувати витрати на капітальне й житлове будівництво. У 1958 році стала до ладу гідроелектростанція потужністю 530 кіловат; 1962 року споруджено колгоспний хлібозавод, який повністю забезпечує потреби населення у хлібобулочних виробах. Протягом восьмої п’ятирічки здано в експлуатацію цегельний завод з річною потужністю 3,5 млн. штук цегли, що йде на потреби господарства та колгоспників; побутовий комбінат з кравецькою і шевською майстернями. У 1967—1972 рр. збудовано приміщення лікарні, поліклініки, їдальні, дитячого комбінату, двох дитячих садків, будинок тваринника, будинок культури із залом на 900 місць, два клуби, телевізійний ретранслятор та інші об’єкти.

Підвищення оплати праці членів колгоспу (в 1965 році вартість людино-дня становила 2 крб. 95 коп., а в 1972 році вже 3 крб. 95 коп.) дає змогу споруджувати добротні, красиві будинки під шифером і черепицею на 3—5 кімнат. За післявоєнний час справили новосілля понад 500 родин. У власності колгоспників є 34 легкові автомашини, 220 мотоциклів, 230 телевізорів, багато радіоприймачів тощо. Тільки у 1972 році через торговельну мережу села, що складається з 6 магазинів, населення придбало різних товарів більше ніж на мільйон карбованців. До послуг жителів — відділення зв’язку з автоматичною телефонною станцією на сто номерів, ощадна каса.

У Більчому-Золотому, де до вересня 1939 року була лише акушерка, тепер в лікарні на 50 ліжок працюють 2 лікарі і 14 чоловік середнього медперсоналу. У тваринницькому містечку для трудівників ферм створено профілакторій. Споруджується грязелікарня.

З 1951 року в селі працює середня школа. Вона має добре обладнані кабінети, майстерні, метеорологічну станцію, бібліотеку. В 1972/73 навчальному році контингент учнів складався з 543 хлопчиків і дівчаток, педагогічний колектив — з 31 вчителя. За час існування школи атестат про середню освіту одержало 615 випускників, з них 60 закінчили вищі навчальні заклади й стали висококваліфікованими спеціалістами різних галузей господарства. Багато молоді здобуває середню освіту у вечірній школі сільської молоді.

Центром культурно-освітньої і політико-виховної роботи в селі є будинок культури. Він стоїть у чудовому старовинному парку, віднесеному до пам’яток природи республіканського значення. Будинок культури має зал для глядачів на 900 місць, кімнати для гурткової роботи, кімнату бойової і трудової слави. При ньому працюють хоровий, драматичний і танцювальний гуртки, оркестр народних інструментів, духовий і естрадний оркестри, вокально-інструментальний ансамбль. Репертуар хору, якому 1970 року присвоєно звання самодіяльного народного, багатий і різноманітний. Поряд з піснями про В. І. Деніна, Комуністичну партію, великою популярністю користуються «Пісня про Більче-Золоте», «Надзбручанка», «Чарівні струни», написані самодіяльними митцями. Сільські співаки демонстрували своє мистецтво в Тернополі, Чернівцях і Львові, де виступали по телебаченню. 14 квітня 1968 року Більче-Золоте першим на Тернопольщині запалило факел Ленініани. Тут стартував обласний фестиваль самодіяльного мистецтва, присвячений 100-річчю з дня народження В. І. Леніна. На святі, яке надовго залишиться в пам’яті учасників, були численні гості з Тернополя та Борщева, представники всіх колгоспів області, які носять ім’я В. І. Леніна.

В селі є бібліотека, книжковий фонд якої перевищує 11 тис. примірників. Працівники бібліотеки, будинку культури систематично провадять конференції, літературні вечори, диспути, зустрічі молоді з ветеранами праці. Велику роботу по пропаганді матеріалів і рішень XXIV з’їзду КПРС ведуть 30 членів первинної організації товариства «Знання».

У побут населення дедалі міцніше входять нові звичаї та обряди. Цікаво провадяться зустрічі Нового року, свято врожаю тощо. Урочисто організовано проводи юнаків до лав Радянської Армії. Призовникам односельці наказують самовіддано служити соціалістичній Батьківщині, якій вони завдячують своїм повнокровним радісним життям. З величезним піднесенням відзначили трудящі свято всіх радянських народів-братів — 50-річчя утворення СРСР.

Зростає і молодіє оновлене Більче-Золоте, наполегливо працюють його трудівники над виконанням завдань третього, вирішального року дев’ятої п’ятирічки.

Г. П. ГАФІЙЧУК, С. М. ТРУСЕВИЧ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Б”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 15 гостей