ВИЛКОВЕ, місто, Кілійський район, Одеська область, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

ВИЛКОВЕ, місто, Кілійський район, Одеська область, Україна

Повідомлення АннА »

Вилкове.jpg
ВИЛКОВЕ – місто Кілійського р-ну Одес. обл. Розташов. на лівому березі Кілійського гирла Дунаю, на о-вах, за 18 км од Чорного М., за 190 км від Одеси. Мор. аванпорт. Нас. 10,6 тис. осіб (2001).
Поселення засноване в 17 ст. на тер. Пд. Бессарабії, яка була під владою Османської імперії. Нас. в. зростало за рахунок переселенців з числа донських і запороз. козаків. За Бухарестським мирним договором 1812, в. у складі Бессарабії відійшло до Російської імперії і згодом увійшло до Iзмаїльського пов. Бессарабської губ. В серед. 19 ст. належало до казенних сіл Iзмаїльського градоначальства. Від 1840 – місто. Од 1918 до 1940 належало Румунії. Від 1940 – у складі УРСР (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі), місто Кілійського р-ну Iзмаїльської обл., з 1954 у складі Одес. обл.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941– 1945 перебувало під румун. окупацією від лип. 1941 до 24 серп. 1944. в. називають «Українською Венецією», в ньому багато проток і каналів, які утворюють своєрідні вулиці. Поблизу міста – заповідник «Дунайські плавні».
Архіт. пам’ятка: Церква Різдва Христового (1850).
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ВИЛКОВЕ, місто, Кілійський район, Одеська область, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Ви́лкове, Вилків (рум. Vâlcov, рос. Вилково) — місто, розташоване в українській частині дельти Дунаю, на крайньому південному заході України, в Кілійському районі Одеської області. Це останній населений пункт на берегах Дунаю перед його впадінням в Чорне море. Відстань до обласного центру становить близько 207 км і проходить автошляхом Т 1628. Місто є адміністративним центром Вилківської міської громади.
У місті розташований Усть-Дунайський морський торговельний порт. Діє пункт контролю на кордоні з Румунією Вилкове — Переправа.
Загальні відомості
Місто засновано 1746 року під назвою Посад Липованське, статус міста отримано в 1762 році.
Це місто також відоме під назвою «Українська Венеція» завдяки численним каналам (місцеві жителі називають їх єриками), проритим вздовж вулиць. Тому човен тут є звичнішим засобом пересування, ніж автомобіль. Місто налічує близько 11000 мешканців (на 2001 рік), з них близько 70 % — росіяни-липовани, близько 25 % — українці, а також румуни, молдовани, гагаузи та болгари.
Найбільша християнська конфесія міста — православні старообрядці-липовани (близько 70 %, в основному росіяни), решта — вірні Української Православної Церкви Московського патріархату. В місті три церкви: дві належать старообрядцям, одна — УПЦ.
З огляду на те, що Вилкове розташоване посеред боліт дельти Дунаю, загальноприйнятий в Одеській області тип зернового сільського господарства тут неможливий, тому найбільшою сферою зайнятості населення є рибальство на Дунаї, озерах дельти та в Чорному морі. Окрім рибальства Вилкове відоме як місце виноградарства та вирощування полуниць (ці культури масово вирощуються мешканцями міста на островах дельти).
У Вилковому розташована адміністрація Українського Дунайського біосферного заповідника, чия територія охоплює острови дельти вгору та вниз за течією Дунаю, плавні на північ від Дунаю, озера дельти та двокілометрову смугу морської акваторії вздовж узбережжя.
Поблизу міста створено ботанічний заказник місцевого значення Ліски.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ВИЛКОВЕ, місто, Кілійський район, Одеська область, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Вилкове — місто районного підпорядкування, розташоване на лівому березі Кілійського гирла, що розгалужується на численні рукави, за 190 км від Одеси та за 16 миль по воді і 54 км по суші від районного центра Кілії, а також за 63 км від найближчої залізничної станції Дзинілор. Населення 10,3 тис. чоловік.

Місто Вилкове (в дореволюційній літературі частіше Вилків) засноване понад 200 років тому учасниками Булавінського повстання 1708 року, що втекли з Росії на придунайські землі. Датою заснування вважають 1746 рік, хоч є відомості про те, що після придушення повстання частина донських козаків під проводом Гната Некрасова втекла з Дону на Кубань, а звідти — в турецькі володіння, де й поселилася в гирлі Дунаю в 1740—1742 рр. Дійшовши до гирла Дунаю, вони зупинилися на невеликому, оточеному з усіх боків водою, піщаному узвишші, намитому ще в сиву давнину морем. Навкруги на десятки кілометрів були плавні та величезні заболочені масиви, порослі густим непролазним очеретом, частково чагарником і деревами. Нащадки донських козаків побудували тут свої курені і почали займатися рибальством. Згодом, у 70-х роках XVIII століття, після зруйнування Січі, сюди переселилося чимало українців, переважно запорізьких козаків.

Спочатку рибальське поселення називалося Липованське. Цю назву воно дістало від того, що його перші поселенці належали до секти старообрядців — т. зв. «пилипонів», оскільки її засновником був якийсь Пилип. Згодом членів секти стали називати «липованами», а поселення Липованським. Під цією назвою воно вперше було нанесено на російських географічних картах за 1775 рік. Десь на рубежі XVIII—XIX століть поселення почали називати Вилків, від того, що в цьому місці Дунай розгалужується численними руслами, вилками.

Перебуваючи під владою Туреччини, вилківські рибалки, крім різних повинностей, сплачували їй т. зв. десятину за право рибного лову. Постійно обкладаючи місцеве населення податками, турки по суті грабували його — «віра ваша, горілка ваша, а риба наша»,— так твердили яничари.
Українські та російські селяни, які втікали на Дунай від поміщицького гніту, ніколи не забували про батьківщину. Під час російсько-турецьких воєн вони охоче допомагали своїм братам у боротьбі проти турецьких поневолювачів. Так, у рапорті головнокомандуючого Молдавською армією генерала М. І. Кутузова від 20 травня 1811 року підкреслювалося: «Жителі поселення Вилкова, що розташоване на Дунайських Кілійських гирлах, з самого початку вступу військ виявили свою старанність, проводячи в Кілійські гирла судна нашої флотилії.

На своїх човнах і на власному утриманні перевозили по річці Дунаю провіант та казенне майно до флотилії і до сухопутних військ без будь-якої від казни платні, залишаючи навіть промисли, які їм давали б прожиток. Такі їх подвиги не могли лишитися поза увагою, і командуючі військами нашими на винагороду надали їм право користуватися рибною ловлею і продажем вина.

Коли Бессарабія ввійшла до Росії, у Вилкове почали прибувати нові групи селян, переважно старообрядці з Казанської, Саратовської, Чернігівської та інших губерній. У 1827 році тут налічувалося 77 родин та 46 одиноких старообрядців з Росії і 26 родин та 28 бурлаків (тобто несімейних) українського походження. Всього в селі було 510 жителів, в т. ч. 294 чоловіки і 216 жінок.

Вилкове якийсь час належало до казенних сіл Ізмаїльського градоначальства, створеного 28 жовтня 1830 року. Царським указом від 18 квітня 1840 року його зарахували до розряду посадських поселень, що давало право багатим жителям переходити в стан міщан. Купці, що торгували рибою, були записані до третьої гільдії. 21 листопада 1840 року посадом почала управляти ратуша, яка проіснувала до 1859 року. До її складу входили бургомістр, 3 ратмани і секретар. Незважаючи на те, що представники царської адміністрації суворо обмежували прописку селян-втікачів, часто виловлювали їх і знову повертали кріпосникам, все ж немало з них лишалось у Вилковому. Корінне населення по-братерському ставилося до тих, хто тікав від кріпацького гніту. Не випадково в 40-х рр. XIX століття бургомістр У. Ф. Чорний, ратмани В. Карасьов, Д. Молдаван, Я. Кабан і секретар К. Ребдєв були обвинувачені у видачі документів на прописку втікачам-кріпакам тa в інших «незаконних» вчинках. Коли прописка стала неможливою, тоді за допомогою місцевого населення втікачі переправлялися через Дунай, за кордон. Про це свідчить один з тодішніх чумаків: «Прийшли ми до Дунаю, а тут у Вилкові були вже такі, що допомогли перевезти нас».

Серед рибалок існувала соціальна нерівність. Більшість жителів Вилкового, які свого часу відвоювали в моря цей шматок незайнятої землі, були позбавлені можливості розпоряджатися виловленою рибою — єдиним джерелом їх існування. Так, за свідченням місцевого священика Бахталовського, що деякий час був секретарем вилківської посадської управи, «відкупщики експлуатували вилківських рибалок і закабаляли їх до себе в наймити, видаючи їм рибальські снасті, харчі і в рахунок майбутніх уловів — гроші».

Рибу скуповували за дешевими цінами вилківські купці, які потім вивозили її в промислові центри і наживали на цьому великі бариші. Ще в гірше становище потрапили рибалки після того, коли з 1840 року палата державних маетностей здала на відкуп всі рибні багатства в Кілійському гирлі купцеві Широкову з Варшави. Протягом 1840—1847 рр. він прибрав до своїх рук 35 рибних «заводів» і одне велике рибообробне підприємство. Кожний такий «завод» мав певну кількість човнів з необхідним комплектом рибальських снастей. Працювало тоді на цих «заводах» від 3 до 20 найманих робітників. Згодом рибні багатства потрапили до рук нових експлуататорів — купців Гольденберга з Кишинева і Гедульда з Одеси.

Після Кримської війни 1853—1856 рр. Росія втратила Ізмаїльський повіт, гирло Дунаю, в т. ч. й Вилкове, в якому на той час мешкало близько 1,5 тис. чоловік. Внаслідок цього рибалки змушені були платити податки двом державам: Румунії і Туреччині.

Відірвані від батьківщини, вилківські рибалки з нетерпінням чекали визволення. Під час російсько-турецької війни 1877—1878 рр. вони брали активну участь у боротьбі проти загарбників. Безкорисливо і самовіддано, як і їх предки в минулих битвах, рибалки допомагали російським військам переправлятися з усім своїм спорядженням через Дунай. Вони не раз добровільно ходили в розвідку у ворожий тил, охороняли дунайські береги, а російську Дунайську флотилію провели на ударну позицію тими місцями, де її ніколи не чекав ворог. В подяку за це на прохання російського командування указом від 5 липня 1881 року Вилковому посаду було даровано всі прилеглі води в Кілійському рукаві Дунаю і в його протоках до Старо-Стамбульського гирла з островами, розташованими серед цих проток.

Проте указом скористалися не трудящі-рибалки, а купці та куркулі. Автори «Живописной России», характеризуючи становище вилківських рибалок, писали, що вони стали жертвою нещадної експлуатації. Переважна більшість їх — не що інше, як наймити, холопи кількох куркулів. Експлуатація, доведена до тонкощів, стала системою. Досить рибалці позичити грошей у куркуля для придбання снастей або взяти їх у нього натурою, як він назавжди потрапляв у кабалу. Весь вилов зобов’язаний був повністю поставити своєму кредиторові, який приймав за ціною, встановленою ним самим, завжди в кілька разів нижчою від базарної ціни. До того ж, рибалка майже ніколи не отримував грошей готівкою, оскільки в куркуля була лавка з усіма припасами для щоденного вжитку.

Більшість мешканців Вилкового була неписьменною. Навіть ратмани не завжди вміли розписатися на документах. Так, під час виборів до посадської управи, що відбулися 1879 року, з 211 виборців, які брали участь у голосуванні, виявилося не більш як 40 грамотних. Причиною великої кількості неписьменних було те, що тут вперше відкрили церковнопарафіяльну школу та міське одно-класне (пізніше трикласне) училище лише у 80-х роках XIX століття. Зате в посаді ніколи не бракувало шинків, де трудящий люд часто заливав своє горе горілкою та вином, на чому наживалися місцеві торговці.

Життя пригнобленого рибальського населення, яке протягом багатьох років жило в безпросвітній темряві, на початку XX століття сколихнув відгомін революційних подій у Росії. 15 червня 1905 року в порту застрайкували матроси судна «Болгарія», що належало Російсько-Дунайському пароплавству. Команда заявила про свою солідарність із страйкуючими робітниками Одеси.

Посилилася класова боротьба в роки першої імперіалістичної війни, зокрема після Лютневої буржуазно-демократичної революції. Весною 1917 року у Вилковому була створена Рада робітничих депутатів. Оскільки до її складу ввійшли заможні риболови, які в усьому солідаризувалися з посадською управою, де верховодив чорносотенець М. Петрекеєв, органом революційної влади вона не стала. Вилківська Рада, як і посадська управа, підтримувала буржуазний Тимчасовий уряд.

Одержавши звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді, трудящі з більшою впевненістю вступили в боротьбу проти буржуазних ставлеників у місті. Однак зразу досягти перемоги вони не змогли. Коли ж у січні 1918 року війська боярської Румунії почали окупацію півдня Бессарабії, а вилківські рибопромисловці не вживали заходів для відсічі ворогові, трудящі Вилкового рішуче стали на бік революційних мас Росії. їм на допомогу прибули матроси-більшовики Чорноморського флоту. У місті відбувся багатолюдний мітинг, на який запросили рибалок і селян з найближчих сіл. Активний учасник революційних подій у Петрограді А. Г. Железняков розповів трудящим і матросам Дунайської флотилії про значення Жовтневої революції, про більшовицьку партію, роз’яснив суть декретів Радянської держави. Мітинг пройшов під лозунгами «За визволення Бессарабії!», «За більшовиків!», «За Радянську владу!». Резолюція, прийнята на мітингу, відбивала одностайне прагнення трудящих — всіма силами боротися проти загарбників.

7 січня 1918 року у Вилковому був створений військово-революційний комітет, який розпочав формування червоногвардійських загонів. До нього ввійшло 7 чоловік. Головою ревкому і командиром Червоної гвардії став Й. Суворов (Косов), а комісаром— Й. Платов (Поляков). Протягом короткого часу рибалки сформували дві червоногвардійські роти чисельністю понад 200 чоловік у кожній, кулеметну команду, дві легкі батареї і санітарний загін. Оскільки їм самим забезпечити оборону фронту було не під силу, військревком надіслав своїх представників для створення загонів у Жебріяни, Галілешти, Зелюкари і Нерушаї. Заклики вилківських революціонерів дати відсіч окупантам трудящі цих сіл схвалили. Вони твердо вирішили «разом з Червоною гвардією і зі зброєю в руках боротися за визволення Бессарабії».

Військово-революційний комітет встановив зв’язок з Верховною колегією в російсько-румунських і бессарабських справах, створеною за декретом Раднаркому в січні 1918 року. 17 січня 1918 року з Одеси сюди прибув загін канонерських човнів на чолі з А. Желєзняковим. Крім того, на допомогу оборонцям Вилкового прийшов революційний морський батальйон, сформований в Одесі. В ході боїв кілька десятків румунських солдатів також перейшло на бік захисників Вилкового. Однак сили виявилися нерівними. Окупанти мали велику перевагу в озброєнні. Оточивши Вилкове з усіх боків, противник здійснив комбінований наступ з моря і суші. Після кількаденного бомбардування вранці 4 лютого 1918 року ворожі війська вдерлися в місто. Бійці революційних загонів, відступили і переправилися морем до Одеси.

Загарбавши Вилкове, окупанти в перші ж дні ліквідували всі завоювання Радянської влади. Трудящі рибалки знову стали залежати від скупників риби, які обплутували їх на кожному кроці і наживалися. Внаслідок цього рибалки ніколи не могли вільно розпоряджатися своїм уловом. Марними були намагання рибалок позбутися залежності від скупників, ставши на шлях створення кооперативів по збуту риби. Невдовзі в них стали господарями місцеві торговці. До того ж від кожного улову 10 проц. натурою і 10 проц. грішми відраховувалося на користь королівської казни, чималий податок сплачували й на утримання місцевої адміністрації.

Населення Вилкового уважно стежило за успіхами соціалістичного будівництва в Радянській країні і продовжувало визвольну боротьбу. Наприкінці 1920 і в першій половині 1921 років І. Мишурнов, Н. Виноградов, П. Золотарьов проводили агітацію серед молоді, закликаючи вступати до лав Червоної Армії. В результаті цього кільком десяткам молодих людей вдалося вийти з окупованого міста й добратися до Одеси, де вони вступили до лав Червоної Армії. 8 серпня 1921 року сигуранца арештувала організаторів революційної пропаганди серед вилківської молоді. І. Мишур-нова засудили на 5 років тюремного ув’язнення.

Під час Татарбунарського повстання 1924 року трудящі Вилкового заявляли про свою солідарність з його учасниками. Щоб запобігти повстанню рибалок, окупанти силоміць посадили їх на баржі і передали під нагляд військових кораблів. З приводу цього командир боярсько-румунської Дунайської флотилії контр-адмірал Гаврилеску в наказі від 30 вересня повідомляв: «Підозрюваних у зв’язках з Радами позбавлено змоги діяти проти нас. їх посадили на баржі, де вони й перебувають під вартою наших моряків. Цими заходами їхню діяльність завчасно паралізовано, отже, ми змогли запобігти повстанню в такому чималому центрі, як Вилкове, де воно мало б незліченні наслідки. Інтенсивну сторожову охорону на воді виконували і вдень і вночі на наших кораблях у районі Кілія — Вилкове — море, не даючи революціонерам жодної можливості перепливати Дунай на південь або відступати в море».

19 вересня 1924 року поблизу Вилкового регулярні війська і польова жандармерія розбили останній загін повсталих селян, які відступали з Татарбунар до берегів Чорного моря. Більшість із них полягла в нерівному бою. Згодом їх поховано в братській могилі у Вилковому.

В наступні роки боротьба проти окупантів не припинялась. Підпільні комуністичні групи продовжували провадити серед населення Вилкового агітаційну роботу, поширювали нелегальні видання, що закликали трудящих до класової солідарності. В підпільній газеті «Красный Юг», що вийшла в день 1-го Травня 1933 року, говорилося: «Товариші рибалки повинні організовуватися на боротьбу. В Румунії немає більш експлуатованого прошарку робітників, як рибалки. Держава забирає понад половину вилову риби. Тяжкі умови життя кидають рибалку в нестерпно тяжку кабалу капіталіста-лихваря. В результаті цього ми бачимо, що всі рибалки обплутані лихварськими боргами. Жалюгідний вигляд має сучасне м. Вилкове. Рибальство тут є головним і майже єдиним заняттям трудящого люду. Грабіжництво держави привело рибалку до розорення. З початком зими він лишається голодним і роздягненим. А шуліки-капіталісти підстерігають його, дають йому гроші і продукти, аби він не помер з голоду, щоб можна було весною здерти з нього три шкури. Товариші рибалки повинні негайно організувати комітети дії для боротьби за несплату податків і боргів, проти надмірного грабіжництва держави».

На початку 30-х років у місті діяв підпільний комуністичний осередок, створений революціонеркою Наталією Чорною. До нього входили А. Ізотов, Є. Смазнов, Н. Фаліков та І. Хомутов. У 1933 році, коли сигуранца натрапила на слід підпільників, організація налічувала в своїх рядах 17 чоловік.

Революційна діяльність комуністів Вилкового під керівництвом Н. Чорної і С. Бурлаченка не припинялася і в наступні роки. Так, улітку 1939 року вилківський міський комісаріат поліції повідомляв у таємному донесенні в Ізмаїл, що місцеві комуністи поширювали серед населення свої ідеї, «обіцяючи їм нові життєві перспективи при існуючому в даний час режимі в Радянській Росії». Характеризуючи політичне становище в місті, комісаріат поліції змушений був констатувати, що серед тутешнього населення є сприятливий грунт «для розвитку і поширення комуністичної доктрини та ідеї».

З великою радістю зустріли вилківські рибалки прихід Червоної Армії на береги Дунаю в останні дні червня 1940 року. Тут відразу ж почало налагоджуватися життя на соціалістичних засадах. На місці приватних підприємств створюється рибозавод, база державного лову риби. На початку 1941 року тут було організовано 4 радянські рибальські артілі, які об’єднали 1,1 тис. вилківських рибалок. Між артілями розгорнулося соціалістичне змагання за кращі показники вилову риби. Нові методи роботи на рибальських промислах забезпечили постійне зростання продуктивності праці.

В рибальському місті виникли підприємства та культурно-освітні установи. Близько 90 чоловік працювало в 4 цехах промислової артілі «Зоря свободи». Було засновано міське споживче товариство, відкрито нові продуктові й промтоварні крамниці. Вперше рибалки дістали право на безкоштовне лікування в поліклініці та лікарні міста. Почали працювати школи, клуб, пошта, аптека тощо.

Не минуло й року з дня приєднання Придунайського краю до Радянської країни, як розпочалася Велика Вітчизняна війна. Вже вранці 22 червня 1941 року з румунського берега Дунаю фашистські агресори відкрили артилерійський вогонь по місту. Проте військові частини 14-го стрілецького корпусу та кораблі Дунайської флотилії, в т. ч. вилківська група кораблів у складі монітора «Мартинов», загону бронекатерів і сторожових катерів, мужньо обороняли радянські кордони, відбиваючи атаку за атакою фашистських загарбників. А ворог рвався захопити місто на Дунаї.

В тісній взаємодії воїни сухопутних і морських сил міцно утримували рубежі своєї Вітчизни на Дунаї з 22 червня по 18 липня. Лише різке погіршення обстановки на суміжних ділянках фронту примусило їх відійти з державних кордонів. 19 липня 1941 року військова флотилія залишила води Дунаю. Згодом відійшли від берегів і прикордонні та регулярні сухопутні війська.

В липні 1941 року Вилкове було окуповано фашистськими загарбниками. Почався лютий терор. Першими жертвами стали потомствен і вилківські рибалки К. Ізотов, М. Гнеушев, Ф. Сухов, І. Хомутов, А. Котець.

На світанку 24 серпня 1944 року на Дунай повернулись кораблі Дунайської військової флотилії. Вони висадили десант на східній околиці міста. В той же час з півночі підійшли бійці 384-го окремого батальйону морської піхоти. Одночасним ударом з двох боків — корабельного десанту з півдня і загону морської піхоти з півночі — місто було визволено від окупантів. Підтримані бронекатерами і мінометними катерами, вони розгромили фашистський гарнізон, що стояв у Вилковому. Понад 300 ворожих солдатів і офіцерів було вбито, а 2 тис. взято в полон. Моряки захопили кілька самохідних зенітних гармат, велику кількість боєприпасів та інші трофеї. Трудящі Вилкового свято шанують пам’ять про тих, що загинули в боях за визволення рідного міста. У 1949 році на могилі, де поховані радянські моряки, споруджено пам’ятник.

З перших днів після визволення рибалки знову організували 4 колгоспи. Відновив роботу рибозавод. Щоб допомогти країні продуктами харчування, яка продовжувала війну проти фашистських поневолювачів, рибалки висунули патріотичний лозунг: «Багатим виловом риби допоможемо Червоній Армії громити німецько-фашистських загарбників!». Рибалити доводилося в дуже складних умовах. Адже тільки що пройшов фронт і залишалося багато мін. На кожному кроці рибалок чекала небезпека. Однак вони свого слова додержали. План вилову і обробки риби в 1944 році був виконаний на 132 проценти.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни налагодження життя у Вилковому, головному центрі рибальства на Дунаї, відбувалося досить швидко. За короткий час тут відбудували рибозавод, базу державного лову риби, судноремонтну станцію. В 1947 році створено Вилківську моторно-риболовецьку станцію. Почали працювати школи, Будинок культури, бібліотеки, радіовузол. Одразу після війни було відкрито рибопромислову школу юнг на правах фабрично-заводського училища. В 1951 році при школі організували курси плавскладу, на яких навчалися кращі рибалки міста.

Поліпшилась механізація всіх виробничих процесів на підприємствах. 25 грудня 1955 року стала до ладу Вилківська теплоелектроцентраль. Невеличкі електростанції побудували й на узбережних рибальських пунктах лову риби («Прорва», «Потапова» та інших). З’явилися нові рибальські професії: механіки, мотористи, радисти, яких підготувала місцева рибопромислова школа.

У 1959 році 4 рибоколгоспи, створені раніше, об’єдналися в одне велике господарство — рибоколгосп ім. Леніна. Колектив артілі поповнився досвідченими механізаторами лову та інженерно-технічними працівниками. Якщо раніше вилківські рибалки задовольнялись весняно-літньою путиною, то тепер вони почали ловити рибу в різні пори року на Чорному та Азовському морях. Рибоколгосп ім. Леніна має не тільки весловий і парусно-моторний флот, що займається промислом у дельті Дунаю, але й швидкохідні сейнери, котрі виходять далеко в море, аж до берегів Криму та Кавказу. В господарстві налічується понад 400 моторних човнів, 8 мотофелюг і 15 морських сейнерів. А звичайних човнів у рибальському місті дуже багато; вони є основним видом місцевого транспорту. Вилківський рибоколгосп має і свої допоміжні підприємства, зокрема майстерні для поточного ремонту човнів і мотофелюг, а також підсобне господарство і риборозплідник. Добре налагоджено виготовлення та ремонт рибальських сітей.

Оснащений новітньою технікою і забезпечений кваліфікованими кадрами, рибоколгосп у 1967 році здав державі понад 90 тис. цнт риби. Прибутки артілі перевищували 1,9 млн. карбованців.

Основою технічного оснащення рибоколгоспу є сейнерний флот, який дає 85 проц. усього вилову. Великих трудових успіхів досяг екіпаж опорно-показового сейнера «СЧС-21» під керівництвом капітана-бригадира В. Г. Полякова. Від наймита до капітана промислового судна — такий життєвий шлях В. Г. Полякова. Народився він у бідній сім’ї вилківського рибалки. З 12 років пішов у найми до місцевих багатіїв, щоб допомогти батькові прогодувати сім’ю. З відновленням у 1940 році Радянської влади в Придунайському краї Влас Поляков одним із перших вступив до риболовецького колгоспу. Працював бригадиром риболовецької бригади. Потім вчився на курсах судноводіння. З 1953 року почав працювати на посаді капітана сейнера, спочатку на моторно-риболовецькій станції, а потім у риболовецькому колгоспі ім. В. І. Леніна. В. Г. Поляков нагороджений орденом Леніна і медаллю «За трудову доблесть».

Високими урядовими нагородами відзначені передовики рибного промислу, зокрема, ордена Леніна удостоєні X. Л. Жигарєв, І. А. Личарда, ордена Трудового Червоного Прапора — М. М. Маковецький, Ф. В. Мелентьєв, ордена «Знак Пошани» — В. А. В’язовський, Г.Я. Касьянов, С. Г. Маляренко, В. Т. Перов та голова артілі І. П. Галкін.

Всі ці трудові досягнення вилківських рибалок стали можливими завдяки постійному піклуванню Комуністичної партії. Партійна організація рибоколгоспу, створена в 1944 році, тепер налічує в своїх рядах 74 комуністи. Всі вони сумлінно працюють на найбільш відповідальних виробничих ділянках. Колгосп ім. Леніна став чи не найкращим з усіх риболовецьких господарств Чорноморського виробничого управління рибної промисловості.

Помітне місце в економіці міста посідає рибозавод.

Там, де колись стояли темні й похилі лабази, тепер височать нові корпуси — холодильний цех, електростанція, коптильні камери. Потужне підприємство має цехи по переробці і зберіганню рибної продукції. Тут заморожують, солять, коптять, консервують рибу, яка надходить з 13 далеких і близьких рибоприймальних пунктів. На морських рибоприймальних пунктах встановлено механізовані лінії по прийманню і обробці риби. Підприємство має достатню кількість транспортних суден і рефрижераторів — «Айсберг», «Ангара», «Снєжура» та інші,— які використовуються для приймання риби у відкритому морі. Продукція рибозаводу — морожена, солона і копчена риба — надходить у Москву, Ленінград, Київ та інші міста країни.

З великим піднесенням зустріли вилківські рибалки Указ Президії Верховної Ради СPСP від 3 травня 1965 року про щорічне відзначення «Дня рибалки». Це свято особливо близьке жителям «рибальського центра» в пониззі Дунаю. Адже їх основним заняттям з давніх-давен є рибальство на Дунаї і в морі.

Росте і кращає рибальське Вилкове. Тут широко проводиться колективне та індивідуальне житлове будівництво. Особливо збільшився його обсяг після великої поводі, що сталася в 1967 році. Споруджено будинок побуту, автоматичну телефонну станцію, прокладено першу чергу водопроводу. Згідно з постановою бюро Одеського обкому КП України і виконкому обласної Ради депутатів трудящих «Про подання допомоги трудящим Кілії і Вилкового у зв’язку з повіддю» виділено кошти на відбудову об’єктів житлового і комунально-побутового призначення. Завдяки державній допомозі лише протягом 1967 року споруджено 212 будинків. Передбачено збудувати дитячий садок на 140 місць, восьмирічну школу на 960 учнів, 2 робітничі їдальні й ресторан рибкоопу, лазню, розширити мережу водопроводу. У Вилковому виросла нова пароплавна пристань. У 1953 році тут побудували річковий вокзал, двоповерховий дебаркадер. До пристані почали причалювати комфортабельні пароплави «Бєлінський» і «Осетія», швидкісні кораблі на підводних крилах типу «Ракета» і річкові трамваї. Повз рибальське місто часто проходить теплохід «Вилкове», який курсує на далекій вантажній лінії Дунай — Туреччина.

Невпинно поліпшується добробут жителів міста. Так, протягом 1966 року було продано трудящим 144 швейних і 145 пральних машин, 448 радіоприймачів, 160 телевізорів, на 110,6 тис. крб.— меблів, на 40,5 тис. крб.— електротоварів, на 90,2 тис. крб.— шерстяних тканин. У 1967 році товарооборот Вилківського рибкоопу становив 5354 тис. карбованців.

За роки Радянської влади у Вилковому добре налагоджено охорону здоров’я трудящих. Тут є лікарня на 75 ліжок і один фельдшерський пункт. У рибальському місті працюють 8 лікарів і 50 чоловік середнього медичного персоналу. А колись усе медичне обслуговування міста покладалось на одного лікаря, фельдшера і повитуху.

Разом з економічним розвитком міста зростає освіта, культура. У повоєнний час ліквідовано неписьменність і малописьменність. Люди старшого покоління, що перебували тривалий час в окупації, побачили справжнє світле життя лише в роки Радянської влади.

У Вилковому є Палац культури рибалок, кінотеатр ім. Горького, Будинок піонерів, 2 міські бібліотеки (для дорослих і дітей) тощо. Особливу увагу привертає Палац культури, який споруджено на кошти рибоколгоспу ім. Леніна в 1964 році. Він має два зали для глядачів: великий — на 500 і малий — на 200 місць. На всіх прибережних пунктах лову риби працюють червоні кутки. Деякі з них мають зали для глядачів на 100 місць. Тут демонструються кінофільми, читаються популярні лекції, відбуваються виступи агіткультбригади Палацу культури рибалок.

У 1960 році в місті відкрито кабінет політичної освіти, що працює на громадських засадах. Завідує ним комуніст Т. І. Гончаров, який брав участь у громадянській війні та у визволенні рідних місць в роки Великої Вітчизняної війни.

Є в місті природознавчий музей. У ньому зберігається велика колекція різноманітних птахів і риб дельти Дунаю. Цінні експонати при допомозі рибалок та мисливців зібрали працівники Вилківської науково-експериментальної бази Інституту гідробіології Академії наук УРСР. Наукові працівники інституту гідробіології вивчають рибні багатства Придунайського краю, узагальнюють багаторічний досвід місцевих рибалок.

Ще на початку XIX століття Вилкове стали називати українською Венецією. Часто так його називають і тепер. В автобіографічній повісті російський радянський письменник І. Константиновський, який народився й виріс у Вилковому, писав: «На човні було якнайпростіше проїхати все селище від краю до краю. З кожного двору стрибали в човен і, обережно лавіруючи між зарослими берегами, повертаючи з каналу в канал, випливали на вільний простір Дунаю, а звідти вузьким гирлом, майже занесеним мулом, можна було проїхати в море, в океан, хоч на край світу».

І дійсно, Вилкове не схоже на інші міста. Його вулиці — це здебільшого протоки й канали, по яких плавають човнами. Через них перекинуті вигнуті дугою дерев’яні містки, а вздовж каналів простяглися дощаті кладки-тротуари на високих палях. У місті прокладено 45 км дерев’яних тротуарів, 76 містків і переходів через єрики. Від кожного каналу-вулиці, як правило, прорито невеличкі канали в двори рибалок. Останнім часом дерев’яні кладки замінюються залізобетонними тротуарами.

Своєрідність і краса рибальського міста описана в багатьох нарисах сучасних літераторів, журналістів, що приїздили сюди, в край, який прославляють звитяжною працею мужні рибалки. І хоч автори не завжди Вилкове називають власним іменем, проте його чудові пейзажі читач все ж може впізнати. Оспівують рідне місто й місцеві автори. Саме тут, в одному із колективів художньої самодіяльності, народилася «Пісня дунайських рибалок» (слова і музика С. Саханова). Разом з іншими народними і класичними піснями вона лунає зі сцен клубів і червоних кутків, а потім пливе далі понад дунайськими берегами. Ця пісня прославляє щасливе життя, яке принесла вилківським рибалкам Радянська влада.

В. Т. ГАЛЯС
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера В”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 18 гостей