Воловець, смт, Воловецький район, Закарпатська область

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Воловець, смт, Воловецький район, Закарпатська область

Повідомлення АннА »

Зображення
ВОЛОВЕЦЬ – с-ще міського типу Закарпатської обл., райцентр.
Розташований на р. Віча (прит. Латориці, бас. Дунаю). Залізнична ст.
Вперше згадується в документах 15 ст. З 1625 – у володінні Олекси Шимонова, з 1645 – власність кн. Ракоці Дєрдя I. Імперською грамотою 1628 Воловець передано у володіння графові Шенборну.
Від кін. 17 ст. входив до складу Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина).
Буд-во залізниці у 2-й пол. 19 ст. сприяло розвитку с-ща.
На поч. 20 ст. тут відкрито лісопильний з-д.
Під час Першої світової війни – тер. воєн. дій. Згідно Сен-Жерменського мирного договору 1919 у складі Закарпатської України приєднано до Чехословаччини.
1939 окупований гортиською Угорщиною.
За часів гітлерівської окупації на тер. Воловця діяв партизан. загін в.Русина.
В жовт. 1944 с-ще звільнили рад. воїни 95-го стрілец. корпусу.
29 трав. 1945 у складі Закарпаття Воловець приєднано до УРСР.
1946–53 – центр Воловецької округи, 1953–62 та з 1966 – райцентр.
С-ще міськ. типу від 1957.
Р-н відомий мінеральними джерелами, а також як туристичний центр.
Пам'ятки історії – могили загиблих під час I і II світ. воєн.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Воловець, смт, Воловецький район, Закарпатська область

Повідомлення АннА »

ВОЛОВЕЦЬ
(історична довідка)

На знімку поміщено герб Воловця 1844 року.
Джерело: А.Гречило, Ю.Савчук, I.Сварник "Герби мiст Украiни (XIV - I пол. XX ст.)"

Перша письмова згадка про Воловець – стародавнє слов’янське поселення – відноситься до 1433 року, коли він разом з навколишніми землями належав феодалам Переньї та частково Білкеям, з 1728 року маєтки Мукачівсько–Чинадіївської Домінії Нижньоверецької економії до якої входив Воловець, стали належати графу Шенборну.

За діакальним переписом комітату Берег 1749 року (з рукописної спадщини Тиодара Лигоцького) в поселенні Воловець нараховувалось 28 дворогосподарств.

В 1851 році у Воловці проживає 672 жителі.

В 1872 році на околиці села Воловець італійськими підприємцями розпочато будівництво залізниці Мукачево – Лавочне яке тривало 11 років, а в 1887 році залізничне полотно сягнуло Стрия, з’єднало Закарпаття з Галичиною. Це безсумнівно спонукало приріст населення Воловця.

В 1900 році у Воловці мешкає вже 1284 жителі.

1911 року Воловець відвідав відомий американський антрополог Джордж Дорсей, який дуже дивувався чому людям потрібно виїжджати на заробітки до Америки маючи такі благодатні умови проживання.

1931 році Чехословацька туристична спілка побудувала у Воловці два туристичні комплекси. Воловець розростався і вже в 1938 році тут проживає 2350 жителів.

1939 році у Воловці була побудована казарма прикордонної поліцейської сторожі.

Весною 1944 року із Воловця були депортовані всі єврейські сім’ї і вивезені до німецьких концтаборів.

Влітку 1944 року в пору сінокосів жителі Воловця потрясла велика залізнодорожна катастрофа. Внаслідок зіткнення двох військових ешелонів вигоріла вся вулиця Мадяровиця і частина Слатини.

Стародавні вулиці, назви яких в основному походять від прізвищ поселенців – Слатина, Мадяровиця, Худановиця, Лапташовиця, Баганя Берег (прізвища Мадяр, Худан, Баганич) – відомі і по сьогодні чи й не кожному корінному мешканцю Воловця. На сьогодні у Воловці нараховується 35 вулиць, проживає 7,014 тисяч жителів.

9 жовтня 1944 року до Воловця ввійшли Радянські війська, розпочалася інша доба в його історії.

29 листопада 1945 року Воловець став окружним центром, а 12 листопада 1953 року всі округи перейменовані в райони і Воловець стає районним центром.

В 1957 року Воловець віднесено до категорії селищ міського типу. Цього ж року в селищі було збудовано середню школу

ЦІКАВІ ФАКТИ
У 1850-х роках. в Воловці було збудовано найкращий в Австро-Угорщині на той час лижний трамплін. У 1862 року монарх Австро-Угорської імперії Франц-Йосип відвідав Воловець у супроводі герцогів Шварценберга та Естергазі. Тут вони весело провели час: спускалися з гір на лижах, стрибали з місцевого трампліна. На жаль від унікального трампліна збереглися тільки фундамент – бетонні тумби за смереками в урочищі Кілиця.
http://volovec.at.ua/index/istorija_geografija/0-4
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Воловець, смт, Воловецький район, Закарпатська область

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
Воловець — селище міського типу (з 1957 року), центр Воловецького району, розташований у долині річки Вичі (притока Латориці), біля підніжжя гір Темнатика і Плаю, на залізниці Мукачеве-Львів, за 115 км від обласного центру. Населення — 8,2 тис. чоловік.

Археологічні знахідки свідчать, що місцевість сучасного Волівця була заселена у добу бронзи. У 1930 році тут знайдено два скарби, які налічували 23 бронзових та 5 золотих предметів (втульчаті сокири, бойові чеканомолоти, рукозахисні спіралі, стріли, еліпсоподібні браслети), які підтверджують існування тут поселення у кінці II тисячоліття до н. е.

Воловець — старовинне верховинське поселення. За переказами, назва села походить від потічка Волівчика, в якому пастухи в давнину напували волів, що паслись на багатих травами полонинах. Воно виникло на важливому шляху, який вів з Русі до Угорщини.

Перші письмові згадки про Воловець відносяться до XV століття. У документах за 1433 рік зазначено, що територія сучасного району належала феодалам Перені і частково Білкеям.

В XVII сторіччі Воловець було приєднано до Мукачівської домінії.

Власники домінії нещадно експлуатували кріпаків. Як свідчать документи, праця на феодалів ставала все більш тяжкою повинністю. Панщина у 1567—1574 рр. досягла нечуваних розмірів. Селяни працювали на феодалів увесь час.

На початку 1649 року у Волівці жила 21 сім’я кріпаків з наділами і 27 желярів та піджелярів. Вони мали 12 коней, 100 голів великої рогатої худоби, 244 вівці і 58 свиней. Тут працювали два млини, лісопильня, де розпилювали ліс на дошки для Мукачівського замку.

В 1625 році капітан замку Янош Баліндя подарував ці володіння Олексі Шімонові з умовою, що той поселить тут нових кріпаків. Цю дарчу грамоту було затверджено у 1628 році в Дюлофегерварі. Пізніше, в 1645 році, Д’єрдь Ракоці поширив свою власність і на ці маєтки.

Селян було обкладено різними повинностями. З 1879 року від двох наділів вони змушені були давати замкові щорічно 8 курей, 2 гуски, 18 яєць, 0,8 кг масла, дві коробки смоли, а також виконувати різні роботи.

Імператорською грамотою 1628 року село Воловець було передано у володіння графу Шенборну. Населення й далі зазнавало неймовірно жорстокої експлуатації. Намагаючись здобути великі прибутки, граф Шенборн розширив і зміцнив свої володіння.

Поневолені та покріпачені мешканці Волівця намагалися довести до відома уряду і суду правду про своє тяжке життя. В архівних документах збереглося чимало скарг, у яких селяни розповідали про деспотизм і страхітливе знущання над ними. В одній із скарг за 1818 рік селяни писали, що адміністрація Мукачівсько-Чинадіївської домінії графа Шенборна примушувала їх працювати на панщині навіть вночі. На своїх наділах вони могли збирати урожай тільки пізно восени, коли вже випадав сніг. Найважчою для селян була гужова повинність: перевезення деревини та сільськогосподарської продукції до міста Мукачевого та інших міст краю. За найменші проступки селян жорстоко карали, били батогами, киями, різками.
Пригноблене селянство не мирилося з посиленням кріпосного гніту, воно виступало проти експлуататорів. Феодали та їх прислужники жорстоко розправлялися з непокірними. За свідченням правителів латифундії Волівця, у в’язницях та катівнях тільки в 1761—1762 рр. перебувало 33 чоловіки. Основною причиною їх ув’язнення був вияв непокори та ухилення від сплати податків.

Перша половина XIX століття характеризується дальшим наступом експлуататорів на селян-кріпаків та розширенням панського двору за рахунок кріпацьких господарств. Уже в 1833 році панський двір налічував 233 гольди землі, насильно відібраної від кріпаків В. Комарницького, І. Тимковича, Я. Грузура та інших.

Після скасування кріпосного права основні земельні угіддя захопили заможні селяни та торговці-переселенці. Переважну більшість населення Волівця становили малоземельні та безземельні селяни. Весною, літом і восени вони змушені були батрачити у Шенборна, Грінберга, попа та інших багатіїв, які захопили кращі землі, пасовиська. Ось як змалював важку долю верховинського трудівника воловецький окружний начальник, якого важко запідозрити у симпатіях до селянської бідноти. В одному з донесень в 1918 році він писав: «…до 1848 року земля була поміщицькою, поміщицькою залишилась і після 1848 року.

З проведенням так званої урбаріальної реформи сільське населення залишилось ні з чим. У нього відібрали і те, що було, його витіснили на скелі, де, в кращому випадку, тільки коза змогла б знайти скудну їжу. У селян забрали землю, воду, їм залишили тільки повітря…». Багато безземельних селян виїжджали шукати кращої долі за межі рідного краю. За мішок зерна вони цілий весняно-осінній період працювали на поміщицьких полях. Частина жителів Волівця емігрувала за океан. Однак більшість з них поверталася звідти хворими, виснаженими непосильною працею, з пустими кишенями. Знедоленими, після довгих років блукань за океаном, повернулися до рідної оселі В. А. Брунцвик, В. І. Конепуд, С. М. Мадяр, Ф. Ф. Брунцвик та інші.

У другій половині XIX століття Воловець був уже порівняно великим селом на Верховині. В ньому мешкало понад 600 чол. В селі 1870 року налічувалися 39 коней, 627 голів великої рогатої худоби, понад 1000 голів овець. Основна маса селянства Волівця майже не мала робочої худоби. У 1899 році селянам належало 122, а лихварям — 226 голів коней.

В 1872 році на околиці села розпочато будівництво залізниці Мукачеве — Львів. Італійські підприємці, які проводили роботи, спорудили робітничі бараки, а також майстерні. В 1877 році вони згоріли.

У гонитві за прибутками на початку XX століття власник великих лісових масивів навколо Волівця Грінберг відкрив лісопильний завод. На цьому невеличкому підприємстві, яке мало пилораму з паровим двигуном, було зайнято 25—30 чоловік. Робочий день тривав 12—14 годин, а заробітна плата була низькою. Техніка безпеки праці та страхування були зовсім відсутні. Багатію належали також єдиний на той час у Волівці триповерховий будинок і декілька особняків.

У 1906 році одна з будапештських фірм змонтувала у Волівці парову лісопильню, на якій виготовлялись будівельні матеріали. Мешканці села жили у маленьких дерев’яних хатинках під солом’яними стріхами. В одній кімнаті площею 10—12 кв. метрів жило по 8—15 чоловік. Серед населення дуже поширеним були рахіт, зоб та інші захворювання.

В роки першої світової війни становище трудівників Волівця ще більше погіршилося. У 1914—1915 рр. на території села відбулися кровопролитні бої. Російські війська двічі — у жовтні 1914 року і на початку 1915 року побували у Волівці. Населення радісно зустрічало російських солдатів.

Звістка про те, що в Росії влада належить робітникам та селянам, швидко проникла і на Верховину. Під впливом Великого Жовтня селяни Волівця захопили поміщицькі угіддя під випас худоби, в маєтках графа Шенборна рубали ліс. Місцева влада панічно доповідала про те, що в селі відбуваються «хвилювання», що в мешканців «нема поваги до особи та майна». Австро-угорські гнобителі, намагаючись придушити виступи селян, посилювали терор. Однак ніякі звірства не могли затримати революційного руху мас. Коли в Угорщині та на Закарпатті перемогла пролетарська революція, волівецькі селяни теж проголосили в селі Радянську владу і обрали Раду робітників, селян і солдатів. Але Радянська влада проіснувала недовго. Вона була придушена військами буржуазної Чехословаччини.

Насильне включення у 1919 році Закарпаття до складу Чехословацької республіки принесло жорстокий визиск, безправ’я, національні утиски. Знесилені злиднями і голодом, робітники та селяни Волівця звертали свої погляди на схід, за Карпати, де народ скинув владу кровопивців-експлуататорів і будує вільне щасливе життя. Вони одностайно заявляли про свою мету — об’єднатись з Радянською Україною в єдиній державі. Яскравим прикладом цього є виступ робітника залізничної станції Воловець В. І. Брунцвика, який виявив свій протест такими словами: «Ми чеських буржуїв звідси виженемо, ми цю справу поведемо самі. Ми вас тут не хочемо, щоб ви пожирали наш «русинський хліб».

У 1930—1933 рр. Чехословаччину охопила економічна криза. Вона сильно відбилася і на становищі трудящих Волівця.

В парламентській промові 22 січня 1932 року комуніст Й. Штєтка, який у складі делегації об’їхав села Верховини, в т. ч. побував і у Волівці, говорив, що злидні і голод охопили нині все Закарпаття, 80 проц. закарпатському збіднілому населенню загрожує голодна смерть. В районі Волівця тоді 70 проц. населення хворіло на черевний тиф та інші хвороби. Становище ускладнювалось тим, що знесилені голодом трудящі маси були позбавлені будь-якої медичної допомоги. Так, наприклад, у Нижньоверецькому окрузі один лікар обслуговував 26 тис. чоловік. За один день перебування в лікарні треба було платити 20—25 крон.

Загостренгія економічної кризи і голод викликали дальше піднесення класової боротьби у Волівці. В цей період посилюється діяльність комуністів села, зокрема Ю. В. Брунцвика, Ф. М. Бабинця, Ф. В. Селехмана, В. М. Ільницького та інших, які скеровували стихійний рух народного гніву на шлях свідомої революційної боротьби. Створена 1924 року Воловецька організація КПЧ з року в рік міцніла не тільки політично й організаційно, але й кількісно. У 1932 році вона налічувала в своїх лавах понад 150 комуністів.

Комуністи села влаштовували багаточисленні мітинги, організовували виступи проти політики чехословацького уряду, проти капіталістичних порядків. Одна з найбільших масових демонстрацій волівчан відбулася 10 лютого 1932 року. Вона була спрямована проти існуючого ладу, який привів трудящих до голоду і безробіття. У той день перед нотарським управлінням у Волівці зібралось 800 робітників і селян, які вимагали: «Хліба, роботу і волю давайте, а не гармати і пендрики». Жандарми розігнали голодних селян-демонстрантів. Масові демонстрації під керівництвом комуністів відбулися також у грудні 1932 та січні 1933 року. За ці 2 місяці у Волівці відбулося 6 масових походів голодуючих селян. Всі вони були розігнані жандармами, а 156 активних учасників походів кинуто до в’язниці.

Великим і найбільш масовим виступом трудящих Волівця була демонстрація, яка відбулася 2 березня 1933 року — в день боротьби проти безробіття. У той день із сіл Канори та Скотарського в напрямку Волівця вийшла колона демонстрантів у кількості 200 чол., на чолі якої йшли комуністи. До них приєдналися селяни Волівця й Гукливого. Поряд з вимогами економічного характеру — надання роботи або грошової допомоги безробітним, припинення всяких екзекуцій і списання податкових та банківських боргів з працюючого селянства, передачі в безкоштовне користування на 1933 рік полонинських пасовиськ, демонстранти висунули політичні гасла — викладання в школі рідною мовою, свобода зборів і демонстрацій, звільнення із тюрми сенатора-комуніста І. «Покоти та інших політичних в’язнів; припинення терору тощо.

Коли демонстранти підійшли до будинку нотарського управління, їх зустрів нотар і лицемірно заявив, що прийме делегатів від демонстрантів. До канцелярії зайшло 7 чоловік. Серед них були Ф. Бабинець, С. Мадяр, В. Павлишин та інші — представники від усіх сіл. Та не встигли ці ходаки переступити поріг канцелярії, як на них накинулись жандарми і почали бити. Згодом двері розчинились і звідти почулися постріли. Коли вітер розвіяв дим, на землі в калюжі крові лежало чотири важко поранених демонстранти. Серед них був молодий безробітний із села Скотарського Федір Селехман, який тут же помер.

Але на цьому провокатори не заспокоїлись. Вони кинулись доганяти демонстрантів, а друга група жандармів і прикордонної охорони вискочила назустріч втікачам, пустивши в хід багнети й приклади. Так, по-звірячому розправились карателі над мирною демонстрацією. Вони замели сліди ганебної провокації. В той же день на місце кровопролиття був посланий жандармський офіцер Бойтлер — досвідчений «спеціаліст» по фабрикації вигідних владі звинувачень. В складеному ним протоколі «розслідування» все зводилось до того, що в демонстрації брали участь «тільки комуністи» і що вони нібито були озброєні камінням та палицями, які були старанно зібрані як «речові докази». В дійсності таких «доказів» не було. Це була лише вигадка карателів. Один з учасників цих подій Ф. Бабинець згадує, як жандарми набили кишені вбитого Ф. Селехмана камінням, поклали біля мертвого лопату і косу.

Розправа над демонстрантами у Волівці викликала глибоке обурення серед усіх трудящих Закарпаття. Похорон Ф. Селехмана, який відбувся 4 березня, перетворився у справжню демонстрацію протесту проти голоду і терору. На похороні від Закарпатського крайового комітету Комуністичної партії Чехословаччини з промовою виступив П. Терек. Він гнівно засудив підлі дії влади, яка замість роботи і хліба намагалася «заспокоїти» виснажених від голоду трудящих оловом і гумовими кийками.

Чеська буржуазна адміністрація вирішила вчинити над демонстрантами судову розправу. 11 та 16 червня 1933 року нотарський слуга приніс у Вол овець та інші села 78 повісток про явку на засідання крайового суду. Під головуванням прокурора Кубічека суд доводив, що жандарми вбили Селехмана і поранили трьох чоловік, захищаючи себе від їх нападу. Для речового підтвердження на суді показали каміння, мотики, коси та старе залізо, якими нібито орудували демонстранти. Проте підсудні довели, що всі ці речові докази зробили самі жандарми. Та суд став на бік гнобителів — селяни всіх чотирьох сіл одержали 254 місяці тюрми і 30 тис. крон штрафу.

Однак виступи трудящих Волівця не припинялися. Влада була неспроможна залякати населення. У 1933—1934 рр. в селі тривали походи голодуючих, демонстрації, страйки лісорубів.

Колоніальна політика буржуазної Чехословаччини була спрямована і проти української культури, освіти. Власті не дбали про розвиток шкіл, про належний рівень викладання. Вся увага приділялась лише тим учбовим закладам, в яких навчання проводилося чеською мовою. До 1938 року у Волівці була тільки одна початкова школа, в якій працювало 7 вчителів і навчалося 120 дітей. Дітям селян і робітників середня та вища освіта була недоступною, бо треба було платити великі гроші. Тому до 1945 року ніхто з мешканців села Волівця не мав навіть середньої освіти.

Становище трудящих Закарпаття ще більше погіршилося, коли в 1939 році край був окупований хортистською Угорщиною. Угорські експлуататорські класи проводили політику звірячого терору, примусової мадьяризації та дальшого пограбування трудового народу. На голови робітників і селян обрушилась хвиля репресій. У Волівці в 1939—1944 рр. було страчено трьох чоловік, арештовано і посаджено до темниці 11 чоловік, інтерновано трьох чол., відправлено на примусові роботи 93 чол., під постійним поліцейським наглядом перебувало 15 чол. Найбільш поширеною формою покарання були звірячі побої. Фашисти карали селян за найменшу провину. За донесенням шпигунів 16 жовтня 1941 року був заарештований комуніст Г. Ю. Ільницький, мешканець села Волівця. Він разом з дружиною та малолітнім сином був ув’язнений у відділенні жандармерії Волівця. Всю сім’ю піддали суворому катуванню, а потім справу передали до окружного суду в Нижніх Верецьках.

Та трудящі не стали на коліна перед гнобителями. Вони відчували, що незабаром прийде визволення, і з радістю зустріли звістку про вихід Червоної Армії у вересні 1939 року на кордони Угорщини. Поліцейський капітан, який слідкував за державною безпекою на Закарпатті, повідомив 16 грудня 1938 року: «Комуністична пропаганда, що проводиться, знаходить чудовий грунту масах, багато людей з надією дивляться на Радянський Союз. Вони переконані і твердо вірять, що Підкарпаття, як і Західна Україна, назабаром стане органічною складовою частиною Радянської України, бо цього бажає більша частина населення».

Мешканці села саботували розпорядження окупантів, допомагали активістам комуністичного підпілля ховатися від переслідувань, переходити через кордон до Радянського Союзу. Тільки за жовтень 1938 року з Волівцядо СРСР втекло 50 чол. Емігрували нелегально в Росію, зокрема, С. В. Антоній, В. М. Берегій, М. І. Кочан, В. В. Антоній, Є. М. Тимкович, П. М. Токаревич та інші.

З наближенням Червоної Армії до кордонів Угорщини населення Волівця активізувало боротьбу проти окупантів. Група патріотів-волівчан — Ф. І. Росоха, І. В. Овсан, П. В. Кобрин, А. М. Мадяр та інші — збирала відомості про військові укріплення фашистів, їх розташування, перешкоджала вивезенню народного добра тощо. Серед бійців партизанського загону В. Русина, що діяв у районі Волівця — Мукачевого, були уродженці Волівця Д. І. Керечун, І. І. Шеленьо та інші. Своєю бойовою діяльністю вони внесли значний вклад у визволення рідного села від фашистського рабства.

В жовтні 1944 року жителі Волівця були провідниками червоних воїнів через гори, допомагали їм у ремонті мостів, шосейних шляхів та залізниць, по-братньому турбувалися про поранених. В ніч на 5 жовтня 1944 року в розпалі боїв за висоту біля села Канори селяни виділили певну кількість підвід для евакуації поранених. Василь Гулянич і Василь Кризина під вогнем ворога кинулися назустріч пораненим бійцям і подали їм негайну допомогу.

9 жовтня 1944 року трудящі Волівця радісно зустрічали воїнів-визволителів 95 стрілецького корпусу. В лавах радянських військ, що визволяли Закарпаття, було 35 юнаків Волівця, які нелегально перейшли до Радянського Союзу. Серед них — В. Ф. Брунцвик, О. М. Курах, Г. А. Кобрин, Ф. І. Беца та інші. Всі вони за бойові заслуги удостоєні урядових нагород.

Після визволення на зборах трудящих села було обрано Народний комітет, активними членами якого стали П. М. Мадяр, М. В. Токаревич, Г. М. Токаревич, О. Ф. Селянчин та інші. З перших же днів комітет розгорнув велику роботу по відбудові господарства села. Адже угорські війська під час відступу знищили 90 будинків, 4 шкільні приміщення, висадили в повітря залізничну станцію, 8 мостів, зруйнували лісопильний завод, 2 туристські будинки, лижний трамплін. У селян загарбники забрали 48 коней, 53 корови та 600 овець.

Важливими заходами, що їх здійснив Народний комітет, були націоналізація лісопильного заводу, конфіскація землі поміщика і багатіїв, розподіл її між безземельними та малоземельними селянами. Було розподілено 980 кадастральних гольдів землі, 840 кадастральних гольдів лук і 300 кадастральних гольдів пасовиськ.

Ставши господарями своєї землі, трудівники Волівця успішно здійснювали соціалістичні перетворення. Уже в перший рік роботи по-новому було досягнуто високого рівня на лісопильному заводі. Це підприємство було оснащено найновішим вітчизняним устаткуванням. Обсяг валової продукції з року в рік зростав. За 1957— 1965 рр. він збільшився на 74 проц. і становив 1939 тис. крб. Лісозавод випускав у 1968 році 10 видів продукції — чорнові меблеві заготовки, каблучний брусок, рейки для стільців, фрезу, заготовки для хокейних клюшок, клепку, паркет та інші. їх відправляють в Москву, Ленінград, Іркутськ, Воронеж, Омськ, Київ та інші міста.

На Воловецькому лісопильному заводі працює 340 чол., з них 13 інженерно-технічних працівників та службовців. Широкого розмаху набрав на підприємстві рух за звання бригад комуністичної праці. Це почесне звання уже завоювало 6 бригад, 80 робітників є ударниками комуністичної праці.

Значно зріс культурний та професійний рівень робітників. Більша частина їх стала справжніми майстрами виробництва. Так, А. С. Кризина прийшла працювати простою робітницею з освітою за 4 класи. Згодом вона стала верстатницею паркетного цеху, успішно закінчила середню школу, вступила в ряди КПРС. За сумлінну працю і високі показники у роботі її нагороджено орденом Леніна. Бригаду складальників готової продукції очолює І. В. Тимкович. Вона носить звання колективу комуністичної праці. Кращими виробничниками підприємства є О. М. Козик, В. В. Форзан, Г. М. Худан, І. П. Лакатош, І. Ф. Мадяр та багато інших.

Високі темпи виробництва досягнуто на соковинному заводі. В 1958 році тут діяли два цехи — безалкогольних напоїв та ковбасний. З 1961 року почали виробляти плодоягідні вина та соки. За останні роки тут значно зріс випуск продукції. Якщо в 1958 році її випускалось на 39 тис. крб., то в 1967 — на 1 млн. крб. Всі трудомісткі процеси механізовано. Передовими робітниками підприємства є А. І. Козик, М. І. Селехман, А. І. Смичко, В. О. Шишканинець та інші.

Підприємство має чудові перспективи. В 1968 році здано в експлуатацію два нові цехи, а за планом на 1969—1970 рр. намічено ввести у дію цехи: безалкогольних напоїв, по виготовленню маринованих грибів і натуральних соків, розливу плодоягідних і штучних вин. На розширення заводу держава асигнувала 100 млн. крб. Це дасть можливість збільшити обсяг валової продукції майже в два рази.

Гордістю Верховини є Теребле-Ріцька ГЕС, в систему якої входить і Воловецька електропідстанція. Вона безперебійно постачає електроенергію підприємствам селища, а також дає енергію іншим населеним пунктам Закарпаття. В 1961 році виробничникам підстанції надано звання колективу комуністичної праці.

Дедалі змінюється зовнішній вигляд селища. На очах у жителів воно з кожним роком оновлюється. В цьому немала заслуга робітників ремонтно-будівельної дільниці, яка створена у 1955 році. Систематичний ріст бюджетних асигнувань, механізація виробничих процесів, підвищення кваліфікації робітників дають можливість все краще провадити ремонтні роботи, впорядковувати вулиці Волівця. Передовими будівельниками дільниці є М. Брунцвик, І. Козик, В. Мацовка та інші, які прагнуть зробити рідне селище ще красивішим.

Під зорею Радянської влади відбулися значні зміни і в сільському господарстві. В 1948 році у Волівці була створена ініціативна група по організації колгоспу, яку очолювали комуністи й активісти села І. В. Словенко, П. М. Мадяр, Ф. В. Криванич та інші.

Ще до того воловецькі селяни посилали своїх представників до Чернігівської, Вінницької, Хмельницької та інших областей України, зокрема в артілі, що їх очолювали зачинателі колгоспного руху М. Посмітний, Ф. Дубковецький та інші. Здобутки тих колгоспів були переконливим свідченням переваг колгоспних господарств над одноосібними.

12 березня 1948 року у Волівці створено артіль, яку було названо «Радянська Верховина».

До колективного господарства вступило 87 родин, які усуспільнили 5 кінських плугів, 11 кіс, 3 кінські збруї, 2 борони, 4 вози і 3 свиней. Оце і все те, чим починали господарювати.

З кожним роком зростало і міцніло артільне господарство. В колгоспі виросли нові люди — передовики виробництва. Колишня батрачка Марія Саладь стала передовою дояркою. В авангарді змагання йдуть також послідовниці М. Саладь Г. А. Селехман, Г. Тимкович, М. Волошин, Г. Яким, М. Мадяр, Г. Пляшин та інші, які надоюють по 2200—2400 кг молока.

Воловецька артіль «Радянська Верховина» об’єднує 394 двори. Це велике багатогалузеве господарство, яке з року в рік одержує високі врожаї всіх культур, підносить продуктивність тваринництва.

Широкого розмаху набрало будівництво. Тут споруджено, зокрема, 5 корівників, 4 телятники, 3 вівчарники, 2 зерносклади, 2 конюшні, обладнано 3 кормоцехи для переробки кормів та інші громадські будівлі.

З року в рік росте і впорядковується Воловець, який в 1957 році віднесено до категорії селищ міського типу. За роки Радянської влади робітники та колгоспники побудували понад 500 нових житлових будинків. За той же період в селищі споруджено 15 комунальних будинків загальною площею 5206 кв. м. В 1963 році здано в експлуатацію готель на 50 місць, лазню. Капіталовкладення на житлове будівництво в 1965 році становили 83 тис. карбованців.

В селищі є підприємство зв’язку, комбінат побутового обслуговування, який має швейну, столярну, годинникарську, взуттєву та інші майстерні.

У Волівці до возз’єднання було тільки 4 приватні крамниці та дві корчми. Тепер створено широку мережу торговельних підприємств та підприємств громадського харчування: універмаг, продовольчі крамниці, магазини культтоварів, господарських товарів, книжковий магазин, 3 крамниці змішаних товарів, ресторан, їдальні, кафе-кондитерську, хлібопекарню, овочевий магазин, багато ларків, кіосків, буфетів та палаток.

Свідченням зростання добробуту трудящих є збільшення товарообігу. Якщо в 1945 році загальний обсяг товарообігу по Воловецькому округу становив 6 млн. крб., то у 1963 році — тільки по селищу Волівцю він складав 1461 тис. крб., а в 1965 році — 2163 тис. крб. За 1967 рік торговельними підприємствами селища продано 20 мотоциклів, 325 радіоприймачів, 109 телевізорів, 22 холодильники, 50 пральних машин і чимало інших товарів культурно-побутового призначення. Багато торговельних працівників стали справжніми ентузіастами своєї справи, серед них — А. Н. Притулюк, Г. А. Сидорова та інші.

Розширилася і мережа медичних закладів. В 1946 році у Волівці відкрито медичний пункт, а в 1947 році — лікарню на 40 ліжок. Тепер Воловецька лікарня має 110 ліжок, 6 відділень, в яких трудиться 18 лікарів та 75 чол. середнього медичного персоналу. Повагою серед жителів Волівця користуються лікар-терапевт І. Н. Глонь, медсестри А. Д. Долгушева, А. В. Дубович, які працюють в райлікарні з 1945 року.

Великими є досягнення і в культурному житті трудящих Волівця. В 1945 році тут відкрито середню школу. Працює також середня школа робітничої молоді, восьмирічна та початкова школи, в яких навчаються 1000 учнів. Юне покоління виховують 60 вчителів.

Багато старанних і вдумливих педагогів трудиться у Волівці. Заслуговує на увагу досвід роботи вчительки А. І. Гогни, яка протягом 12 років працює без другорічників, дає учням міцні та глибокі знання. Добре поставили навчально-виховну та позакласну роботу вчителі І. І. Шелелько, В. Ю. Ігнась, Т. І. Кедьо та інші. Вони організатори змістовних заходів по трудовому та естетичному вихованню учнів, користуються повагою у трудівників села.

Понад 34 роки працює на ниві народної освіти вчитель Ф. В. Криванич. 12 років він очолював середню школу. Криванич — перший помічник і порадник молодих педагогів. Його успіх у праці передусім у великій любові до своєї справи, до дітей. Криванич прагне дати своїм вихованцям якнайбільше знань, навчити їх переборювати труднощі. За сумлінну працю та успіхи в комуністичному вихованні підростаючого покоління його нагороджено медаллю «За трудову доблесть» та значком «Відмінник народної освіти».

Діти дошкільного віку виховуються в двох дитячих садках, які відвідує 135 малят. У дитсадах працює 12 чол. з середньою педагогічною освітою.

За роки Радянської влади Воловецьку середню школу закінчило понад 920 юнаків та дівчат — дітей колишніх бідняків, які навіть не могли мріяти про гімназію при пануванні буржуазної Чехословаччини та хортистської Угорщини. А тепер два сини І. І. Брунцвика після закінчення вузів працюють інженерами, дочка здобула середню медичну освіту. Син сільського коваля І. І. Шмідта Олександр трудиться лікарем, а його земляки — К. Шишканець, К. Тимкович, Г. Мадяр, Т. Бирак — на ниві народної освіти.

В селищі створено сприятливі умови для культурного відпочинку трудящих. До їх послуг Будинок культури на 350 місць, клуб лісозаводу на 250 місць, 7 бібліотек. Формуючи нове духовне обличчя трудящих, самодіяльні митці часто виступають з новими цікавими концертними програмами, виставами, а бібліотека проводить читацькі конференції, літературні вечори та інші цікаві заходи. Мешканці селища передплачують 3533 газети, 2249 журналів, що становить по 1344 примірники на 1000 чоловік. Бібліотеки мають понад 28 тис. томів. У 1967 році читачам видано 59 923 книги.

Велике значення в комуністичному вихованні трудящих селища мають нові обряди, свята, традиції, які все більш владно входять у життя і стали духовною потребою людей. У Волівці вже стало традицією проводити урочисту реєстрацію шлюбу, новонароджених, відзначати день повноліття, початок трудової діяльності, влаштовувати проводи в Радянську Армію, трудові і сімейні ювілеї. Вони є важливим засобом формування високих естетичних смаків, прикрашають духовне життя людини.

Приділяється значна увага і фізичній культурі. Партійні та комсомольські організації селища спрямовують свої зусилля нате, щоб вдосконалювати спортивно-оздоровчу роботу серед трудящих. Робота по фізичному вихованню трудящих Волівця зосереджена в спортивних товариствах «Авангард», «Спартак» і «Колос», які об’єднують 950 спортсменів. До їх послуг стадіон, волейбольні, баскетбольні та інші майданчики.

Досягнуто великих успіхів у господарському та культурному будівництві селища. Партійні, профспілкові й комсомольські організації селища постійно турбуються про дальше зростання промислових підприємств, артільного господарства, про піднесення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. В селищі працюють 7 первинних парторганізацій, 11 профспілкових та 20 комсомольських організацій. Багатогранною, зокрема, є діяльність партійних організацій лісозаводу та колгоспу «Радянська Верховина», які є найбільшими в селищі. Комуністи цих парторганізацій глибоко вникають у зміст ідейно-виховної і культурно-освітньої роботи, виховують людей по-ленінськи — вимогливо і дбайливо, принципових і сміливих, з творчою вільною думкою.

Діяльність цих парторганізацій залишає глибокий слід у політичній свідомості робітників та колгоспників. І зовсім не випадково саме у цих колективах Волівця все частіше іскриться ініціатива, люди стали вимогливішими в праці. І за кожною цифрою здобутків — люди, їх трудова активність, комуністична свідомість, організаторська вмілість. Комуністи в кожну справу вкладають частку свого серця. За це їм шана і повага, винагороди. Член КПРС І. Ф. Мадяр — кандидат в члени обкому КП України, а А. С. Кризина удостоєна ордена Леніна.

Озброєні величними накресленнями п’ятирічки, трудящі Волівця множать свої трудові успіхи. У найближчі роки в селищі намічено побудувати ливарно-механічний завод, турбазу на 450 місць, універмаг і фірмовий магазин, спортивний зал при середній школі. Будуть зведені нові корпуси житлових будинків та інших господарських споруд. Ще красивішим стане селище Воловець в недалекому майбутньому.

У перетворенні в життя рішень партії та уряду велику роль відіграє селищна Рада, до складу якої входить 42 депутати, які разом з 6 постійними комісіями удосконалюють форми і методи роботи з трудящими. Кожний захід і рішення виконкому, кожне питання на засіданні, всі депутатські клопоти зводяться до єдиного — створення найкращих умов життя для трудящої людини, задоволення всіх її матеріальних і духовних потреб. Взірцем для широких трудящих мас селища є депутати — передовики виробництва М. В. Тимкович, П. П. Балажі, І. М. Антоній, М. Ф. Конепуд, І. І. Шелелько, G. Г. Гаджега та інші.

На діяльності депутатів Воловецької селищної Ради яскраво видно, що нові форми і методи роботи з виборцями органічно випливають із самої дійсності сьогочасних обставин і спрямовані на краще служіння народові. В складі постійних комісій, вуличних комітетів — широкий актив: передові виробничники, ударники комуністичної праці, авторитетні працівники підприємств, установ і організацій, пенсіонери, старі комуністи. В громадських організаціях вони вчаться не тільки мислити, а й діяти по-державному, набувають потрібних знань і уміння, щоб служити народові з найбільшою користю, так, як служать йому кращі сини і дочки — депутати Рад.

А. С. САБІНІН, О. М. ТИМКОВИЧ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера В”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 27 гостей