Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ГАДЯЧ, місто, Полтавська область

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3173
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1826 раз.
Подякували: 653 раз.
Стать: Жінка

ГАДЯЧ, місто, Полтавська область

Повідомлення АннА » 30 квітня 2017, 19:22

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
ГАДЯЧ – місто Полтавської обл., райцентр.
Розташов. на р. Псел (прит. Дніпра), за 116 км від обл. центру. Залізнична ст. Нас. 26,6 тис. осіб (1998).
Уперше згадується в істор. джерелах під 1634.
1648–49, 1659–60 та 1671–1782 – центр Гадяцького полку.
Від 1649 до 1659 – сотенне місто Полтавського полку, а 1663–71 – Зіньківського полку.
Поблизу Гадяча укладено Гадяцький договір 1658 .
1663–68 Гадяч – резиденція гетьмана І.Брюховецького .
Після усунення з гетьманства І.Самойловича тут розпочалося Гадяцького полку повстання 1687 .
У 2-й чв. 18 ст. належав гетьману Д.Апостолу , а з 1764 – гетьману К.Розумовському .
1783 затверджено герб Гадча (на щиті на червоному полі зображено воїна, який простромлює списом змія).
Після розформування Гадяцького полку (1782) Гадяч увійшов до складу Чернігівського намісництва , 1791 – Київського намісництва , з 1795 – знову Черніг.
Від 1796 – повітове місто Малоросійської губернії , а з 1802 – Полтавської губернії .
Від 1923 – райцентр у складі Роменської округи , від 1932 – Харківської області , від 1937 – Полтав. обл.

Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 було окуповано гітлерівцями від 27 верес. 1941 до 12 верес. 1943, упродовж цього періоду владою розстріляно 252 жителя.

У Гадячі народилися: історик, автор "Опису Чернігівського намісництва" (1779–81) Д.Пащенко , письменник М.Макаровський, вчений і громад. діяч М.Драгоманов , письменниця та етнограф, мати Лесі Українки – Олена Пчілка , яка тут же видавала журнали "Рідний край" (1915–16) і "Молода Україна" (від 1914).
1858–65 у місті жив письменник Панас Мирний , а 1887, 1893, 1900, 1903 на околиці Гадяча, в урочищі Зелений Гай , у будинку матері, бувала Леся Українка.

Зображення
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3173
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1826 раз.
Подякували: 653 раз.
Стать: Жінка

Re: ГАДЯЧ, місто, Полтавська область

Повідомлення АннА » 05 серпня 2017, 09:51

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Гадяч — місто районного підпорядкування, центр Гадяцького району. Розташований в північно-східній частині Полтавської області, за 115 км від обласного центру, при впадінні річки Грунь у Псьол. Залізнична станція на залізниці Лохвиця—Гадяч. Населення — 13 тис. чоловік.

Територія, де розміщений Гадяч, була заселена з давніх часів. Недалеко від міста (біля с. Броварки) розташований великий могильник з курганами скіфського часу (приблизно V—III століття до н. е.), на цьому ж місці виявлені знахідки періоду Київської Русі (IX—X століття).

Згадки про Гадське городище і Гадяче зустрічаються в «Книге Большому Чертежу» та в інших документах XVII століття.

В другій чверті XVII століття за наказом польського короля Гадяч був укріплений і перетворений на опорний пункт у боротьбі з селянсько-козацькими повстаннями на Лівобережній Україні. В «Інвентарях» (переписах) польських королівських маєтків першої половини XVII століття Гадяч уже згадується як значне поселення. Його центр знаходився там, де тепер розташована сільськогосподарська школа. Про існування замка нагадує назва вулиці Замкової. Замок був обнесений дубовим частоколом, а з заходу його оточували земляний вал і глибокий рів.

Навколо замка утворився посад, де жили ремісники, торгові люди та інше міське населення. Від тих часів залишились і назви вулиць: Гончарівка, Старі кузні та інші.

Умови орендного договору, укладеного в 1643 році між власником Гадяча, польським магнатом С. Конєцпольським та шляхтичем М. Длуським, на Гадяч і навколишні селища дають деяке уявлення про утиски, яких зазнавали селяни та інше населення міста з боку польської шляхти.

Заплативши власникові 13 тис. польських злотих на рік, Длуський одержав право залучати до роботи на своїй ниві без будь-якої оплати селян з інвентарем, який вони мають, для того щоб: нажати по дві копи хліба, звезти і змолотити їх, косити сіно протягом дня, накошене зібрати, відвезти і скласти в стоги або дати готове сіно (чи заплатити по 15 грошів за віз). Кожний селянин, що мав коней або волів, повинен був привезти панові два вози дров на рік. Стягалися податки: від диму — по курці, а з чотирьох димів — гуску або за неї 6 грошів. Підсусідків орендар також примушував працювати на фільварковому городі.

Нелегкими були й повинності міщан: вони повинні були власним транспортом відвозити поташ з буд, а також мед, лагодити мости, греблі й замок. З оренди С. Конєцпольський виключив ряд податків: половинщину, десятину з пасік та інші побори більші від 3 кіп, право на збирання яких залишав за собою.

Населення міста страждало не лише від феодального гніту, який з року в рік посилювався, але й від міжусобної боротьби польських магнатів. Так у 1646 році один з найбільших польських магнатів І. Вишневецький — великий феодал на Полтавщині — із 7-тисячним загоном напав на володіння магнатів Конєцпольських, захопив Гадяч, Полтаву, Кременчук та інші міста, пограбувавши при цьому населення.

Обурене сваволею польських феодалів і орендаторів, які жорстоко пригнічували і визискували народні маси, населення Гадяча взяло активну участь у визвольній війні українського народу проти польсько-шляхетського поневолення. Гадяч на той час був значним укріпленим містечком, де вже налічувалось 821 господарство.

Більшість населення Гадяча становили феодально залежні посполиті (селяни) та козаки-підпомічники. Тут були також ремісники і кустарі, які чинили шкіри, виробляли гончарний посуд, шили взуття, одяг. Поблизу Гадяча виробляли селітру і скло.

На початку визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, у 1648 році, Гадяч став центром Гадяцького полку. (Першим його полковником у 1648—1649 рр. був Кіндрат Бурляй, сподвижник Богдана Хмельницького. К. Бурляй — дипломат; разом з С. Мужиловським він очолював козацьке посольство до Москви, яке вело переговори про возз’єднання України з Росією. Одним з полковників Гадяцького полку на початку XVIII століття був автор козацького літопису Г. І. Грабянка).

Наступного року Гадяч у складі гетьманської рангової маєтності (Гадяцького староства) був приєднаний до Полтавського полку. На початку 60-х рр. XVII століття Гадяцьке староство було ліквідоване і Гадяч увійшов до складу Зіньківського полку, що на початку 70-х рр. XVII століття був перейменований на Гадяцький.

У 1654 році, коли відбулося возз’єднання України з Росією, Гадяч був «пожалований» російським царем Олексієм Михайловичем Богдану Хмельницькому.

Після смерті Богдана Хмельницького зрадник українського народу І. Виговський намагався відірвати Україну від Росії і включити Україну до складу Польщі як «Велике князівство Руське». В нагороду за цю зраду польський уряд обіцяв козацько-старшинській верхівці шляхетство. Ці підступні дії викликали обурення українського народу, який повстав проти зрадника Виговського. Навесні 1658 року повстало і населення міста Гадяча, що залишилось вірним союзу з великим братнім російським народом. Повстанці приєдналися до війська Мартина Пушкаря — бойового соратника Б. Хмельницького, непохитного прихильника єдності з Росією.

Виговський надіслав три каральні загони на придушення повстання. Один з них, на чолі з Г. Гуляницьким, обложив Гадяч. Місто тривалий час оборонялось, але було захоплене і пограбоване. 16 вересня 1658 року І. Виговський підписав з польським урядом Гадяцький договір, за яким^Україна повинна була по суті знову повернутися під польсько-шляхетське іго, з його національним і релігійним гнітом. Населення Гадяча знову повстало проти І. Виговського. На цей раз місто мужньо витримало 3-тижневу облогу ворожих військ. За героїчну оборону Гадяча і за вірність союзу з Росією російський уряд нагородив жителів міста срібними карбованцями, а козацьку старшину — соболиними шубами.

Жорстока експлуатація і насильства старшинської феодальної верхівки викликали всезростаюче незадоволення народних мас. Тому повстання Гадяцького полку в липні 1687 року дуже швидко поширилось на цілий ряд районів Лівобережжя. Поряд з козаками виступили проти своїх гнобителів і селяни. За свідченням літописця, панів і орендарів повстанці «в смерть забивали по городам и в войску». Це повстання було одним з найбільших селянсько-козацьких повстань Лівобережної України проти феодально-кріпосницького гніту.

Після придушення повстання, щоб запобігти новим виступам у Гадячі, як і в інших містах і селах Лівобережжя, було розташовано російські гарнізони, заборонено брати селян у козаки. Незважаючи на ці заходи, влітку 1689 року серед козаків Гадяцького полку, що перебував у поході, знову відбувся антистаршинський виступ. Такі виступи мали місце і в наступні роки.

Під час Північної війни населення Гадяча вело непримиренну боротьбу проти шведів, які вдерлися на Україну. Український літописець Василь Рубан відзначав, що коли шведи були на території Гадяцького полку, то їх скрізь населення убивало таємно і явно. Знатніших же ловили і до його царської величності відводили.

19 листопада 1708 року шведам вдалося захопити Гадяч. Тут вони розмістили своє військо і склади з військовим спорядженням.

Під час здійснення плану по визволенню Ромен від ворога у грудні 1708 року передові російські загони знищили шведські склади з продовольством і фуражем на околиці Гадяча. Шведи вирішили, що російські війська намагатимуться штурмом оволодіти містом, і надіслали туди на допомогу свої війська з Ромен.

Незважаючи на 30-градусний мороз, шведи дуже швидко підійшли до Гадяча, але було пізно. Російські війська вже відійшли. Сотні обморожених шведів заповнили Гадяч. Місто перетворилося на справжній лазарет ворога. В усіх будинках були хворі і обморожені. На вулицях можна було побачити шведів, які ледве пересувалися.

Під натиском російських військ 13 березня 1709 року шведи змушені були втекти з міста.

Після закінчення Північної війни становище населення Гадяча, яке складалося в основному з посполитих (селян), підпомічників, козаків і міських обивателів, залишилося тяжким. У 1726 році в Гадячі налічувалось 412 дворів посполитих, переважно безземельних та малоземельних. Серед козацтва посилюється майнове розшарування. Козацька старшина намагається примусити козаків нарівні з селянами виконувати різні повинності.

Дальше закріпачення селянства відбувалося при гетьмані Данилі Апостолі, якому належав Гадяч у другій чверті XVIII століття.

Посполиті селяни, хоч і мали власну землю, яку могли обробляти на свій розсуд, але не могли нею розпоряджатися. Тому посполиті фактично були закріпаченими. Вони мусили відробляти панщину, не менше 2-х днів на тиждень.

За даними опису маетностей гетьмана Данила Апостола в Гадячі, крім посполитих селян, козаків, підпомічників, жило 162 ремісника, які займалися гончарством, шевством, чинбарством тощо, а також невелике число купців.

Щопонеділка в місті на торговій площі відбувалися торги, а п’ять разів на рік збирались ярмарки: Хрещенська, Георгіївська, Петропавлівська, Парасковіївська і по торгівлі худобою. На ці ярмарки приїжджали купці з усієї Полтавщини, а також з Курська та інших міст. Велась торгівля хлібом, медом, воском, тютюном, худобою, фруктами, горілкою

Населення Гадяча займалось також чумацьким промислом. У відомостях Кременчуцької, Переволочанської та Лялинської застав за червень 1724 року були зареєстровані чумаки з 17 населених пунктів Гадяцького полку. Чумаки привозили до Гадяча та інших населених пунктів солону рибу та сіль.

У 1764 році гетьману України К. Г. Розумовському за його відмову від гетьманства російський уряд встановив щорічну пенсію в розмірі 50 тис. крб. і пожалував Гадяч та навколишні містечка. У 1785 році Розумовський продав Гадяч у казну.

Після розформування Гадяцького полку в 1782 році Гадяч увійшов до складу Чернігівського намісництва, через 10 років був приєднаний до Київського, а 27 січня 1795 року знову ввійшов до Чернігівського намісництва. В 1797 році Гадяч став повітовим містом Малоросійської губернії. З 1803 по 1921 рік Гадяч — центр Гадяцького повіту Полтавської губернії.

Найбідніша частина населення все більше і більше розорялася, і в 1785 році господарств посполитих у Гадячі налічувалось усього 254. Безземельні і малоземельні господарства становили 67 процентів усіх господарств.

Описуючи Гадяч на початку XIX століття, один з сучасників писав: «Тут нема великих і красивих будівель. Бідні з солом’яними дахами хибарки, розкидані скрізь без усякого порядку, показують саму лише простоту давнини і бідності господарів своїх. Всю прикрасу міста в сучасний момент становлять церкви — дві кам’яні і чотири дерев’яні — і дуже мало кращих дерев’яних будинків, заново побудованих. Всіх будинків до 515, а жителів у ньому 1768 осіб чоловічої статі».

Міські прибутки були настільки обмеженими, що їх не вистачало на утримання поліції, тому царський уряд з 1836 року щорічно асигновував по 2 тисячі карбованців на утримання поліції в Гадячі.

В першій половині XIX століття населення міста значно зростає. У 1859 році в Гадячі населення становило 5115 чоловік. Тут було 754 будинки, 4 церкви, лікарня, поштова станція.

У повітовому училищі, що було у Гадячі, навчалися переважно діти більш заможних верств населення. Дуже образно в оповіданні «Іван Федорович Шпонька і його тітонька» М. В. Гоголь описував навчання в Гадяцькому повітовому училищі.

Реформа 1861 року не внесла істотних змін у економічне становище найбіднішої частини населення Гадяча і Гадяцького повіту. Більше третини селянських господарств, що були у 1884 році в повіті, не мали зовсім наділів або мали наділи до 3 десятин на господарство. Значна частина господарств не мала робочої худоби. Шукаючи засобів для існування, найбідніше населення міста йшло на заробітки в Донбас, Харків, Кривий Ріг та інші промислові міста. Переважна частина кращих земельних угідь Гадяцького повіту залишилася у поміщиків. Недалеко від міста був розташований величезний маєток графів Ламсдорфів — Галаганів, які жорстоко експлуатували селян-бідняків, що перебували на становищі тимчасовозобов’язаних.

Після реформи більш інтенсивно стали виникати нові промислові підприємства. Якщо в 1878 році в Гадячі було всього 2 підприємства, у 1891 році їх уже налічувалось 16.

Значно зросла і кількість ремісників. Найбільше (72) у Гадячі було шевців, деякі з них самі займались і чинбарством. 58 чоловік займалося ковальською справою. Досить чисельними серед ремісників були групи кравців (40) і каменярів (25). Був розвинутий і гончарний промисел (виробництво горщиків, макітр, мисок немуравлених тощо). Переважна більшість ремісників остаточно не поривала з сільським господарством і займалася ремеслом у зимовий час. Тільки ковалі, чинбарі та гончари виробляли свою продукцію цілорічно. Прибутки ремісників з року в рік зменшувались, бо місцеві ремісники не могли витримувати конкуренцію з фабричними виробами.

Важливе значення для розвитку міста мало будівництво залізниці Лохвиця — Лебедин, яке розгорнулося у 1893 році після того, як міністром шляхів сполучення став А. К. Кривошеїн,що мав у цій місцевості маєток. Але в зв’язку з його відставкою у 1895 році будівництво залізниці припинилося, і вона дійшла тільки до Гадяча, з’єднавши його з Лохвицею. Її спорудження сприяло зростанню промисловості, пожвавленню торгівлі в місті.

Тяжким і безрадісним було життя трудящих. Охороні здоров’я уряд та земство приділяли дуже мало уваги. На все місто у 1913 році була тільки одна лікарня на 75 ліжок, де працювало 3 лікарі.

Занедбана була і народна освіта. В чоловічій і жіночій гімназіях та міському училищі навчалися переважно діти духовенства, поміщиків та купців. Для дітей трудящих існувало 3 церковнопарафіальні школи, які мали зовсім непристосовані для навчання приміщення. Асигнування на освіту були дуже мізерні. У 1892 році, наприклад, вони становили лише 2,54 проц. земського бюджету.

У 1912 році земство побудувало «Народний дім» (в цьому приміщенні тепер розташований радіовузол). Але відкривався він дуже рідко. Існувало у місті і два кінотеатри «Ілюзіони». На кіносеанси, що влаштовувались тут, збиралося всього по 10—15 чоловік.

Наприкінці XIX століття серед місцевої молоді і інтелігенції Гадяча знаходять відгук ідеї народників. У 1883 році Василь Чайковський, дворянин, створив народницький гурток, до якого ввійшли Олександр і Онаній Лугові, Бойко, фельдшер Бондаренко та інші. Цей гурток підтримував зв’язок з народницькими гуртками Києва, Харкова, Полтави.

З Гадячем пов’язано кілька імен учених, письменників, громадських прогресивних діячів, діячів української та російської культури.

У Гадячі народилися український та російський природодослідник і лікар М. М. Тереховський (1740 р.); історик, автор «Опису Чернігівського намісництва» Д. Р. Пащенко (1759 р.). У 1818 р. працював учителем в повітовій школі український письменник М. М. Макаровський.

З 1858 по 1862 рік у Гадяцькому повітовому чотирикласному училищі вчився П. Я. Рудченко (Панас Мирний) — класик української літератури. В 1863—1865 рр. він служив у Гадяцькому повітовому суді на посаді канцеляриста. На будинку, де жив Панас Мирний, встановлена меморіальна дошка. Тут відкрито кімнату-музей.

У Гадячі проживав і брат Панаса Мирного — письменник І. Я. Рудченко (І. Я. Білик). Панас Мирний та Іван Білик — автори чудового твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Багато подій цього твору відображають життя Гадяцького повіту в пореформений період.

За ініціативою українського письменника І. Я. Білика, публіциста, історика, фольклориста М. П. Драгоманова (народився в Гадячі) та А. Л. Метлинського у 1861 році була заснована громадська бібліотека (тепер бібліотека ім. Лесі Українки). Вона була відкрита на приватній квартирі міського лікаря Черниша на кошти, зібрані аматорами за спектаклі, поставлені з цією метою. Книжки видавались за плату: три карбованці на рік. Це, звичайно, обмежувало кількість читачів, і в 1871 році, через 10 років після її заснування, бібліотека нараховувала лише 43 читачі, в т. ч. 10 учителів та 18 чиновників. За 56 років існування до Великої Жовтневої соціалістичної революції фонд бібліотеки не перевищив 8 тисяч томів, а кількість читачів не досягла більше 200 чоловік.

У Гадячі народилася українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова) мати Лесі Українки. На мальовничому березі Псла, за 3 кілометри від Гадяча, містилася дача Лесі Українки «Зелений гай».

Перебуваючи в Гадячі та в «Зеленому гаю», Леся Українка написала ряд творів: поему «Роберт Брюс, король шотландський», поезії: «Єгипетські фантазії», «Ні, ти не вмерла», «Осінь», «Останні квіти», «Останній плач, осінній спів», «Ніобея», «Напис на руїні» та інші.

У Гадяч до Лесі України в 1897 році приїжджав пропагандист марксизму, член Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» С. К. Мержинський, а в 1899 році — Ольга Кобилянська.

У 1903 році Леся Українка їздила з Гадяча до Полтави на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському. Трудящі Гадяча свято шанують пам’ять про видатну поетесу. В районній бібліотеці влаштовано куточок Л. Українки.

На території повіту і в самому Гадячі побували в різні періоди Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, А. П. Чехов. У 1888—1889 роках, у літні місяці, подорожуючи з Сум до Миргородського повіту, А. П. Чехов зупинявся в Гадячі та селах повіту. В листі від 21 червня 1888 року до Лейкіна А. П. Чехов писав: «Був я в Лебедині, в Гадячі, в Сорочинцях і в багатьох прославлених Гоголем місцях. Що за місця! Я просто зачарований».

Тут народився український радянський інженер-будівельник і педагог В. Г. Леонтович.

У Гадяцькій в’язниці з літа 1907 до весни 1908 року був ув’язнений український письменник революційно-демократичного напряму А. Ю. Тесленко.

У 1911 році до Гадяча була вислана під нагляд поліції активна діячка партії більшовиків, агент ленінської «Іскри», делегат II з’їзду РСДРП, секретар Одеського, а потім Петербурзького комітетів Л. М. Кніпович (партійна кличка «Дяденька»).

Пробудженню політичної свідомості трудящих Гадяча сприяли листівки РСДРП, які розповсюджувалися в місті та повіті. 13 грудня 1904 року на станції Гадяч у залізничних вагонах були виявлені листівки РСДРП, які починалися словами: «Ми вимагаємо народного правління».

В цей же час виникає в Гадячі і соціал-демократична організація, яку очолював син скляра І. С. Немзер. Пізніше в місті розповсюджувалися листівки РСДРП: «Нові царські милості», «Царський мир», «До солдатів і козаків». Ці листівки читали не тільки місцеві жителі, але й солдати 33 піхотного Єлецького полку, що містився тут.

Розповсюдженням листівок у Гадячі займались місцеві соціал-демократи на чолі з більшовиком І. С. Немзером. Листівки здебільшого були рукописними. Потрапляли листівки до Гадяча з Києва, а також через робітника І. Хлібка з Харкова, якого харківська соціал-демократична організація направила у Веприк для ведення революційної роботи серед населення. Листівки містили гнівне засудження царизму за його криваву розправу над робітниками Петербурга, закликали трудящих до революційної боротьби. В 1905 році учнівська молодь, робітники та службовці під впливом цих листівок організовували страйки, демонстрації, мітинги, на яких вимагали політичних свобод, 8-годинного робочого дня.

1 травня 1905 року революційно настроєні робітники і селяни зійшлись на маївку в урочищі «Галочка», що за 4 км від Гадяча. Коли розпочався мітинг, сюди прибули кінні козаки і поліція, які нагаями розігнали учасників майовки.

Робітники Гадяцьких майстерень восени 1905 року застрайкували.

Під впливом робітничого руху на революційну боротьбу піднімались і селяни, які виступали за знищення поміщицького землеволодіння. Соціал-демократична організація міста встановила зв’язки з селянами, надсилала в села листівки та соціал-демократичну літературу. Активну роботу по розповсюдженню соціал-демократичної літератури серед селян проводив селянин з с. Біленченківки І. Є. Пісний. Селяни збирались у хатах, клунях, читали нелегальну літературу, ленінську «Искру». В грудні 1905 року в Сарській волості був організований селянський мітинг, на якому селяни висунули вимоги: наділення селян землею, ліквідації поліції і земських начальників, заміни волосних суддів. Але російське самодержавство, поміщики і капіталісти придушили цей революційний виступ. Не виправдала сподівань на кращу долю і Лютнева буржуазно-демократична революція.

В період двовладдя у квітні 1917 року була організована Гадяцька Рада робітничих і солдатських депутатів з 30 осіб. До її складу входили робітники В. І. Грудін, О. С. Фесенко, Д. К. Оксюк та інші. Пізніше член Гадяцької Ради Д. К. Оксюк був обраний делегатом на III губернський з’їзд Рад Полтавщини.

Але Рада була слаба, і владу як у місті, так і в повіті фактично зосередили в своїх руках комісари Тимчасового уряду.

В червні 1917 року більшовики Гадяча М. Станкін, С. Пітель, С. Сомов, П. Голота та інші об’єднуються в осередок.

Багато жителів міста, а населення на той час становило 12 тис. чол.1, не могли знайти роботи на тих дрібних підприємствах, що були у Гадячі і змушені були перебиватися на випадкових сільськогосподарських роботах або займатися відхожим промислом чи ремеслом. У місті, зокрема, працювали заводи мінеральних вод та фарбовий, олійниця, скотобійня, 4 млини, слюсарні майстерні Данилевича і Шатровіна.

З великою радістю сприйняли трудящі Гадяча звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді посилився більшовицький вплив у Гадяцькій Раді та в профспілках. Головною революційною силою тоді були робітники слюсарних майстерень Данилевича і Шатровіна, парових млинів Рубінчика, друкарень.

У січні 1918 року в місті була встановлена Радянська влада. Активну участь у боротьбі за встановлення Радянської влади у Гадячі та повіті брали робітники лісництва Г. І. Кириченко та Ю. К. Орел, робітник-швець С. Г. Пітель, дрібні службовці Сомов, брат та сестра Станкіни, селяни з навколишніх сіл: Півень, Жебко, Хижняк та інші.

Був створений ревком у складі Г. І. Кириченка, В. І. Грудіна та Р. М. Немзер (дружина І. С. Немзера), якому належала вся повнота влади як у Гадячі, так і в повіті. Ревком організовував трудящих на боротьбу проти ворогів Радянської влади, займався налагодженням постачання місту продовольства та палива, здійснював контроль над роботою підприємств та розподілом сировини, палива тощо.

Більшовики Гадяча разом з активом провели велику роботу по мобілізації сил на боротьбу з кайзерівськими військами, що в лютому 1918 року вторглись на Україну.

Під час просування німецьких окупаційних військ на Україну Гадяч входив до опорно-оборонного району Суми—Лебедин—Гадяч. Оборона, створена навколо Лебедина, дала можливість на деякий час зупинити наступ німців на цьому напрямку. Але все ж німецькі окупанти в березні 1918 року захопили Гадяч. Вдершись до міста, окупанти і їх прихвосні — українські буржуазні націоналісти — стали відновлювати дореволюційні порядки.

На боротьбу проти поневолювачів піднявся увесь народ. Улітку 1918 року на околицях Гадяча діяв великий партизанський загін під командуванням Ю. К. Орла.

Гадяцькі підпільники підтримували зв’язок з більшовицьким ревкомом Ромен і організовували народ на боротьбу. В друкарні Епштейна друкувались листівки. Активісти їх поширювали серед населення.

На початку січня 1919 року частини Червоної Армії і партизани визволили Гадяч від військ Директорії, що захопила владу в місті в листопаді 1918 року, після краху німецької окупації на Україні.

В Гадячі був створений військово-революційний комітет, на чолі якого став учитель Григорій Чабай. До ревкому ввійшли також керівник московського продовольчого загону, який діяв у повіті, Сергій Бистров та С. Т. Кириченко з села Рашівки. На початку березня С. Т. Кириченко як делегат III Всеукраїнського з’їзду Рад був присутнім і на III з’їзді КП(б) України. В травні 1920 року IV з’їзд Рад України обирає його членом ЦВК України.

Ревком незабаром скликав перший повітовий з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. З’їзд обрав повітовий виконавчий комітет. Органи Радянської влади на місцях були відновлені, і в усьому повіті відновилась Радянська влада. Тоді ж був створений і повітовий партійний комітет.

В героїчний літопис боротьби за встановлення Радянської влади в повіті славні сторінки вписала і тодішня пролетарська молодь Гадяча, роботу якої спрямовували більшовики.

В квітні 1919 року відбулось перше засідання ініціативної групи по організації Гадяцької повітової Комуністичної Спілки Молоді.

В місті розгорнулися роботи по відбудові народного господарства. Партійний комітет, який вийшов з підпілля, поруч з налагодженням господарства велику увагу приділяв підвищенню культурного і освітнього рівня народу. 1 травня 1919 року в місті відкрився Пролетарський університет.

Почала працювати бібліотека-читальня імені Леніна. Стала виходити повітова газета «Известия».

Під час заколоту Григор’єва в Гадячі був створений військово-оперативний штаб, до складу якого ввійшли комуністи тт. Цимбал, Чабай, Шуб, Крамаренко, Пєнкін. Штаб відправив на фронт 80 процентів комуністів і 60 проц. комсомольців, а також багато добровольців-робітників і учнів. Оперативний штаб, керований партійною організацією, влаштовував мітинги, на яких велась посилена агітація за вступ трудящих у загони Червоної Армії.

Трудящі повіту гаряче відгукнулись на заклик вождя революції В. І. Леніна допомогти Петрограду. Вони здали для воїнів Петроградського фронту 10 тисяч пудів картоплі та 50 голів великої рогатої худоби.

1 серпня 1919 року Гадяч захопили денікінці. Комуністи пішли в підпілля для організації боротьби проти білогвардійців. Один із організаторів комсомолу, Павло Коблицький працював зв’язківцем. Білогвардійцям удалось його заарештувати. Страшенні тортури переніс комсомолець, але ворогам не вдалося вирвати у нього зізнання. Денікінці розстріляли відважного патріота на станції Ромодан.

Частини Червоної Армії 4 грудня 1919 року визволили Гадяч від білогвардійських військ генерала Денікіна. В цей же день почав діяти новостворений повітовий революційний комітет у складі 11 чоловік. Головою повітового ревкому було обрано Т. С. Домашенка, заступником голови — Я. І. Яковенка, секретарем — С. П. Дирявку.

Під керівництвом партійної організації ревком негайно приступив до відбудови зруйнованого народного господарства, до охорони революційного порядку як у місті, так і в усьому повіті. Ревком встановив контроль над роботою шкіряного заводу, олійниці, крупорушки, горілчаного заводу, млина.

Для керівництва господарським життям була створена Гадяцька повітова Рада народного господарства, яку очолювала колегія в складі М. Г. Козакевича, Н. С. Гречка, Ф. М. Рудченка і А. А. Улицького. Головою раднаргоспу був М. Г. Козакевич.

Повітова Рада народного господарства велику увагу приділила налагодженню і розвитку промисловості і господарства в Гадячі і повіті. Всі підприємства було взято на облік. На початку 1920 року було відкрито миловарний завод, а також фабрику по виготовленню медичних та дезинфекційних препаратів.

У зв’язку з поширенням у повіті різних захворювань ревком зобов’язав увесь медичний персонал Гадяча надавати населенню, незалежно від соціального положення, безкоштовну медичну допомогу. Для надання медичної допомоги сільському населенню, боротьби проти епідемій організовувались спеціальні медичні загони, які об’їжджали села. В місті відкрилась дитяча лікарня.

Водночас провадився ремонт шкіл, лікарні, мостів. З метою ліквідації неписьменності було відкрито 3 школи для дорослих. У будинку колишнього готелю ревком організував клуб. Через повітову газету «Известия» ревком звернувся до вчителів повіту з закликом взяти участь у політико-виховній роботі.

Комсомольський осередок, який відновив свою роботу після визволення міста від денікінців, став вірним помічником партійної організації в проведенні всіх цих заходів. Секретарем осередку в той час був Новітний.

Зміцнення Радянської влади відбувалося в обстановці складної класової боротьби проти різних дрібнобуржуазних партій. Зокрема, в Гадячі всім заходам, що їх здійснювали органи Радянської влади, протидіяли члени партії боротьбистів. При обліку запасів хліба з метою вилучення його лишків, який провадився у лютому 1920 року, боротьбисти вели посилену агітацію серед населення, що хліб «відбирають московські більшовики», що єдиною партією пролетаріату і селянства на Україні є боротьбисти. Всі свої зусилля вони спрямовували на те, щоб перешкодити створенню та зміцненню господарського і воєнного союзу трудящих Радянської країни в їх боротьбі проти спільних внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Не маючи підтримки серед населення, боротьбисти Коваль і Дмитренко разом з анархістом Буховецьким підбурили склад охоронної сотні при повітовому воєнкоматі до контрреволюційного виступу. 16 лютого 1920 року заколотники створили контрреволюційний штаб, який намагався захопити владу в свої руки. Штаб звернувся з відозвою до населення про створення Рад «без комуністів». Але населення не підтримало заколотників. Ревком у свою чергу 17 лютого видав наказ, в якому роз’яснював населенню суть контрреволюційного заколоту. Тоді боротьбисти спробували вдатися до маневру: вони запросили представників ревкому ввійти до складу штабу. Але і ця провокація не вдалася. Ревкомівці відмовились від співробітництва з заколотниками. Населення при допомозі латиського загону на чолі з представником ґубревкому Юрієм Коцюбинським, який прибув із Зінькова 18 лютого, ліквідувало заколот.

У березні 1920 року були націоналізовані млин (колишній Кагана), цукеркова фабрика, в січні 1921 року — крохмало-патоковий завод.

Велику роль у мобілізації трудящих по відбудові господарства відіграла газета «Зоря», що стала видаватися з 26 березня 1920 року у Гадячі. Вона була органом Гадяцького повітового виконкому Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів та повітового парткому.

Новий виконком повітової Ради був обраний на повітовому з’їзді Рад, що відбувався в квітні 1920 року. В роботі цього з’їзду взяло участь 178 депутатів, з них 20 — від Гадяча. З’їзд обрав своїм почесним головою В. І. Леніна і надіслав йому вітальну телеграму, в якій запевняв вождя, що трудящі Гадяча і повіту боротимуться за Радянську владу до переможного кінця.


Зображення
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3173
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1826 раз.
Подякували: 653 раз.
Стать: Жінка

Re: ГАДЯЧ, місто, Полтавська область

Повідомлення АннА » 05 серпня 2017, 09:52

Частина ІІ
Досить часто у 1920 році трудящим міста і повіту доводилося братися за зброю, щоб боронитися від нападів анархістсько-петлюрівських банд: Махна, Хрестового, Мандика, Крупського, Кулеби та інших, які тероризували населення.

Організаторами боротьби проти бандитизму виступали комуністи. В липні 1920 року партійний осередок прийняв постанову про створення з комуністів підрозділу частин особливого призначення, який разом з трудящими ліквідовував бандитські зграї.

Комсомол виступив як перший помічник партії і в цій справі. Спілка молоді в Гадячі тоді налічувала 30 чоловік. Комсомолки В. Чайка та П. Безталанна були відважними розвідницями, збирали відомості, необхідні для боротьби з бандитами. Т. Шкловська та О. Роднянська виїжджали в села організовувати комсомольські осередки, проводили збори молоді, мітинги незаможних селян тощо.

В боротьбі проти бандитів героїчно загинули голова Гадяцького повітового раднаргоспу М. Г. Козакевич, командир продовольчого загону Лев Оболонський та інші.

На місце загиблих ставали все нові і нові комуністи. На 1 грудня 1921 року в місті вже було 54 члени партії і 28 кандидатів в члени партії.

Під час громадянської війни народилася нова форма суспільної праці — комуністичні суботники. IX з’їзд партії оголосив день 1 Травня 1920 року Всеросійським суботником. Не тільки комуністи, але й багато безпартійних трудящих Гадяча взяло участь у цьому суботнику, чим продемонструвало свій ентузіазм у виконанні планів соціалістичного будівництва.

Велику увагу приділяла партійна організація і роботі серед жінок. Ще в грудні 1919 року Гадяцький партійний повітовий комітет звернувся до жінок із закликом надавати допомогу фронту: вступати сестрами-жалібницями в армію, брати участь у роботі радянських установ. У відозві відзначалось, що в новому житті жінка виступає як рівноправний товариш чоловіка, брата. В липні 1920 року жіночий відділ парткому, який очолювала Р. М. Немзер, провів конференцію робітниць і селянок, яка закликала всіх жінок нарівні з чоловіками брати активну участь у будівництві нового життя. Відгукнувшись на ці заклики, жінки міста і повіту шили білизну для червоноармійців, збирали речі серед населення під час «Тижня фронту», наводили порядок в дитячому будинку, проводили роботу по ліквідації безпритульності, обстежували підприємства щодо використання праці неповнолітніх, брали участь у роботі комнезамів, радянських установ тощо. Для жінок була організована школа ліквідації неписьменності, читались доповіді на теми: «Жінка в минулому і тепер», «Соціалістичне виховання дітей», «Роль жінки-робітниці в революції» та інші.

Під час боротьби проти інтервенції буржуазно-поміщицької Польщі була проведена нова мобілізація комуністів, комсомольців і безпартійних на Південно-Західний фронт, зокрема, в Першу Кінну Армію С. М. Будьонного. На багатолюдному мітингу 21 липня 1920 року, який відбувся з нагоди відправки на фронт мобілізованих, жителі міста дали наказ своїм товаришам нещадно бити білополяків.

Ті, що залишилися вдома, активно допомагали Червоній Армії громити ворога. Під час «Тижня фронту» в Гадячі і повіті було зібрано у фонд Червоної Армії близько 65 тис. крб., в тому числі серед жителів міста — 25 тис. крб. Крім того в цей фонд надійшло 388 пудів зерна, 91 пуд овочів та фруктів, 17 пудів сала і 8 пудів м’яса.

Водночас проводилась боротьба і проти бандитизму. Після того, як у 1921 році у повіті в основному було покінчено з бандитизмом, трудящі зосередили всі свої сили на мирному будівництві.

В Гадячі створюється ряд підприємств легкої промисловості. Зокрема, у лютому 1921 року відкрилися кравецька і шевська майстерні.

Незважаючи на труднощі, які в цей час доводилось переносити жителям Гадяча, вони подали велику допомогу голодуючим Поволжя. У 1921 році в Поволжя з Гадяча було відправлено 50 вагонів посівного матеріалу і 15 вагонів продовольства. Лише за тиждень (8—15 жовтня) на допомогу голодуючим поступило більше 11 тис. пудів хліба. Під час проведення «Тижня дитини» в Гадячі було обладнано два дитячих будинки для дітей, що прибули з Поволжя. Такі ж будинки були обладнані і в ряді волостей1.

Трудящі Гадяча брали активну участь в громадсько-політичному житті країни, їх делегат — голова Гадяцького повітового виконавчого комітету К. О. Матяш був учасником VII Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, що відбувся 10 грудня 1922 року, на якому стояло питання про утворення СРСР, і делегатом І з’їзду Рад СРСР від Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Посилаючи свого делегата на І з’їзд Рад СРСР, трудящі Гадяча одностайно схвалили ленінську ідею створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, заявляли про свою дружбу і солідарність з великим російським народом.

Під час проведення адміністративно-територіальної реформи на Україні 7 березня 1923 року було утворено Гадяцький район, який входив спочатку до складу Роменського, а потім Сумського округів. З 1 липня 1925 року Постановою ВУЦВК і РНК У РСР Гадяч віднесено до категорії міст. Після утворення областей з 1932 року Гадяч і район перебували в складі Харківської, а з 1937 року — в складі Полтавської області.

Розвиток нової соціалістичної економіки відбувався в умовах післявоєнної розрухи. Проте робітники, ставши господарями націоналізованих підприємств, знаходили можливості для успішного розгортання виробництва. В Гадячі створюється ще ряд промислових артілей, які виробляли найрізноманітнішу продукцію. Так, металообробна артіль «Плуг і молот» виготовляла цвяхи, ремонтувала металеві вироби. Артіль «Червоний кооператор» спеціалізувалась на пошиві тілогрійок та плетінні кошиків, артіль «Ідеал» виготовляла меблі. Тоді ж створюється і харчокомбінат.

Становлення нової радянської економіки відбувалося в обстановці гострої класової боротьби. Куркулі, утаюючи хліб від хлібозаготівельних загонів, привозили зерно у Гадяч і тут переховували його у родичів, знайомих. Але бригади по хлібозаготівлі проявляли пильність Вони знаходили куркульський хліб в очереті, в попелі і вилучали його.

Нещадно викривала тих, хто зривав хлібозаготівлі, районна газета «Будівник соціалізму», яка почала видаватись в 1930 році.

В грудні 1932 року Гадяцький нарсуд розглядав справу зграї колишніх бандитів з банди Хрестового, які знайшли притулок в «Заготзерні», чинили масове розкрадання державного хліба. Шкідники були покарані.

В роки довоєнних п’ятирічок колективи промислових підприємств та артілей міста вносили достойний вклад в справу побудови соціалізму в нашій країні. Збільшили випуск продукції цегельний завод, торфоартіль «Ударник», маслосирзавод та інші підприємства.

На 136,4 процента виконав план 1939 року колектив артілі «Плуг і молот». Хороших показників у змаганні добивалися і колективи промислових артілей «Чоботар», «Червоний кооператор», «Перше травня» та інші. Успішно працювали держмлин, маслосирзавод, цегельний, восковощинний і шкіряний заводи.

Колективи промислових підприємств та установ міста подавали велику допомогу новоствореним колгоспам. Працівники артілі «Панчішник» виділили дві бригади для ремонту і пошиву одягу для колгоспників. Студенти Гадяцького педтехнікуму допомагали колгоспникам с. Сари збирати цукрові буряки.

Активну участь взяли жителі Гадяча у збиранні коштів для зміцнення обороноздатності нашої Батьківщини. Колектив робітників «Союзпромкраму» відрахував одноденний заробіток на моторизацію прикордонних частин. По району до лютого 1932 року для цього було зібрано понад 2 тис. карбованців.

Вирішальну роль у зміцненні і розвитку колгоспів відіграла Гадяцька МТС, утворена у 1932 році. У 1940 році 100 робітників МТС відзначились у соціалістичному змаганні, 30 з них завоювали право участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Серед передових тракторних бригад була бригада т. Безпалого.

Про розвиток соціалістичного сектора в районі яскраво свідчить невпинне зростання бюджету. Якщо на кінець першої п’ятирічки обсяг бюджету становив 2 млн. 224,6 тис. крб., то на кінець другої п’ятирічки він зріс до 6 млн. 324,7 тис. тобто майже в 3 рази. На соціально-культурні потреби відпускалося 70 проц. бюджету.

Щасливо і радісно стали жити трудящі Гадяча. Зникли назавжди темрява, злидні і безправність. Достаток прийшов у дім кожного, хто самовіддано трудився на рідну державу, на себе. Великі права надала трудящим Конституція СРСР — конституція перемігшого соціалізму, проект якої обговорювався на багатолюдних зборах, що відбувалися і на підприємствах та в установах Гадяча.

Ще більше зросла активність трудящих міста під час виборів до найвищого органу державної влади в країні — Верховної Ради СРСР.

Повсюдно на виборчих дільницях Гадяча у 1937 році відбувалися збори виборців. До списків виборців були внесені всі громадяни, які на день виборів досягли 18 років. Як страшний сон пригадували старожили вибори, які відбувалися за часів ненависного царату. Сваволя царських сатрапів визначала тоді право участі у виборах. Полтавський генерал-губернатор 18 серпня 1907 року, проглядаючи списки виборців у Державну думу, виявив у них прізвище жінок і зажадав, щоб їх виключили з цього списку. Позбавилися виборчого права і інші громадяни. «Г.С. Лотоцький,— писав губернатор,— машиніст водокачки, належить до нижчих службовців і тому не може бути виборцем».

Не з меншою активністю виборців пройшли вибори до міської Ради депутатів трудящих 24 грудня 1938 року. За кандидатів блоку комуністів і безпартійних голосувало 97,88 проц. виборців. Серед обраних депутатів — робітники, службовці, представники інтелігенції, домогосподарки, пенсіонери. В числі депутатів міськради 14 жінок. Не багатство і знатність роду, як це було колись, а відданість спільній справі побудови соціалізму визначала вибір виборців, в той час як до революції бажаними депутатами були великі землевласники, буржуа і капіталісти.

За допомогою громадськості міська Рада провадила всі роботи по благоустрою, розв’язувала питання поліпшення роботи торговельних організацій тощо.

Розширилась мережа лікувальних закладів. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті працювали: Гадяцька районна лікарня на 110 ліжок, поліклініка, тубдиспансер із стаціонаром, клінічна лабораторія, райсанстанція, міжрайонна санстанція, бактеріологічна лабораторія.

Особливу увагу було приділено справі охорони дитинства та материнства. В Гадячі функціонувало 4 стаціонарні дитячі заклади. Недалеко від міста, на колишній дачі графа Ламсдорфа-Галагана було відкрито туберкульозний санаторій на 250 ліжок.

Збільшення асигнувань на народну освіту дало можливість розширити мережу шкіл і охопити всіх дітей шкільного віку загальнообов’язковим семирічним навчанням і значно збільшити прийом до середніх шкіл. У 1932 році на базі семирічної школи № 2 в Гадячі було відкрито середню школу, а з 1937 року було перетворено на середню і семирічну школу № 1. Тоді ж було відкрито ще 3 нові семирічні школи. Значно розширився і гадяцький педагогічний технікум (створений ще в 1917 році). В ньому у 1940 році навчалося 373 учні.

Для підготовки спеціалістів середньої кваліфікації в Гадячі в 1933 році відкрито дворічну медичну школу з акушерським і сестринським відділеннями, яка щорічно випускала до 100 спеціалістів. У 1940 році в цій школі навчалося 184 учні.

До 1933 року було ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. В 1935 році почала працювати школа для дорослих, в якій навчалося до 150 чоловік.

Значно поліпшили свою роботу Будинок культури, клуби і бібліотеки. Драмгуртківці Гадяча в числі перших у республіці силами самодіяльності з 1936 року почали здійснювати постановки великих п’єс українських радянських драматургів.

Нове приміщення одержала бібліотека ім. Лесі Українки. В 1940 році книжковий фонд зріс до 45 тис. примірників, а кількість читачів — до 2000 осіб. Функціонував кінотеатр.

Мирне творче життя трудящих було порушено 22 червня 1941 року віроломним нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. Розпочалась Велика Вітчизняна війна радянського народу. Сотні жителів міста були мобілізовані до лав Радянської Армії і мужньо боролися проти ворога. Жінки, підлітки і старики, що замінили на виробництві тих, хто пішов на фронт, працювали з подвоєною енергією.

Керуючись вказівками ЦК ВКП(б), Гадяцький райком партії у зв’язку з тим, що району загрожувала окупація, вжив заходів по створенню партійного підпілля і партизанських загонів. Було створено підпільний райком партії. До його складу ввійшли В. М. Степаненко (1-й секретар райкому), М. І. Кукольницький (голова райвиконкому), І. Т. Сахно (інструктор райкому партії), С. І. Мартиненко (голова промартілі «Червоний кооператор»).

З партійного активу та місцевого населення було сформовано партизанський загін, який складався з 15 чоловік. Командував загоном комуніст І. Д. Темник, який до війни працював головою виконкому міськради. В с. Плішивець було обладнано партизанську базу.

Фашисти вдерлися до Гадяча 27 вересня 1941 року. Встановлюючи «новий порядок», вони викинули на вулицю хворих, що перебували в лікарні, розстріляли сотні мирних громадян міста. В приміщенні середньої школи № 2 фашисти організували поліцейську катівню, а в агрошколі — табір для військовополонених. В приміщенні поліклініки окупанти розмістили комендатуру, в Будинку дитини та дитячих яслах — жандармерію. На стінах кімнат будинків, де утримувались в’язні, залишилися десятки написів — це слова гніву і прощання.

Боротьбою населення проти окупантів керував підпільний райком партії, що розмістився разом з партизанським загоном у Вельбівських лісах. Тут же перебував і Полтавський підпільний обком КП України на чолі з С. Ф. Кондратенком та Г. Ф. Яценком.

Підпільний райком партії мав свою підпільну друкарню, де друкувалися листівки, які партизани та їх зв’язківці поширювали серед населення.

Активно допомагав партизанам головний лікар Гадяцької лікарні О. Л. Карпенко. Він лікував поранених бійців і офіцерів Радянської Армії, партизанів.

Мужньо боролися проти ворога народні месники.

До останнього патрона відстрілювалися від карателів секретар підпільного райкому КП України В. М. Степаненко та член райкому І. Т. Сахно, коли на будинок, де відбувалася нарада керівників гадяцького підпілля, наскочили фашисти.

Майже два роки грабували і руйнували місто і його населення німецько-фашистські загарбники. Але воля радянських людей не була зломлена. Величезний патріотизм і героїзм їх забезпечили перемогу над ворогом.

На початку вересня 1943 року радянські бійці і офіцери, переборюючи шалений опір фашистів, підійшли до Гадяча і зав’язали бої на його підступах. 12 вересня 1943 року після жорстоких запеклих вуличних сутичок воїни 47-ї армії звільнили Гадяч від німецько-фашистських окупантів. Над Гадячем замайорів червоний прапор, прапор визволення. В боях за місто смертю хоробрих загинули командуючий армією генерал-лейтенант П. П. Корзун, Герой Радянського Союзу гвардії капітан Є. П. Кочергін, офіцери І. Шаріпов, М. Карнаухов та інші. В місті Гадячі в парку знаходяться їх могили. Тут же пам’ятник генерал-лейтенанту П. П. Корзуну, збудований у 1958 році.

З 1964 року щорічно в місті проводиться День пам’яті тих, хто загинув у боротьбі за щасливе і радісне життя радянських людей. До книги Вічної слави занесено імена почесних громадян міста. Першими в цій книзі стоять імена: генерал-лейтенанта П. П. Корзуна, секретаря Полтавського підпільного обкому КП України С. Ф. Кондратенка, капітана Героя Радянського Союзу Є. П. Кочергіна, одного з перших комсомольців П. В. Коблицького, командира партизанського загону Гадяча І. Д. Темника, комісара партизанської групи с. Гречанівки М. О. Радзея, головного лікаря Гадяцької районної лікарні О. Л. Карпенка, секретаря підпільного райкому партії В. М. Степаненка, командира партизанського загону В. О. Левченка, партизанів Й. А. Бузала, М. М. Бутка, Г. В. Петренка, С. П. Цюпи, О. Л. Василенка, Г. І. Ванжули, комісарів партизанських загонів І. П. Мигаци, С. О. Магди, Д. К. Ні-женця, Р. П. Котляра, капітанів М. Карнаухова, І. І. Шаріпова, старшини Горностаєва, старшого сержанта Угарова, рядового Бабухіна, єфрейтора Гвоздьова.

В роки Великої Вітчизняної війни багато уродженців Гадяча та району брали участь у визволенні народів Європи від фашистського гніту.

Трудящі негайно після визволення приступили до відбудови рідного міста. Керівництво роботами по відбудові здійснювали райком КП(б)У та райвиконком, які відновили свою роботу. Доводилося майже все починати заново. Окупанти знищили всі промислові підприємства. Багато житлових будинків фашисти перетворили в згарища і руїни. Загальні збитки господарству міста за час окупації становлять кілька мільйонів карбованців.

Братня допомога народів нашої Батьківщини дозволила трудящим за досить короткий строк відбудувати промислові підприємства. Вже наприкінці 1943 року в Гадячі працювали млин, шкірзавод, водопровід, дві хлібопекарні, меблева фабрика і підготовлена до пуску електростанція. За рік у районі відновили свою роботу 35 промислових підприємств і артілей.

Цінну ініціативу виявили комсомольці, які власними силами в 1944 році посіяли, зібрали і обмолотили урожай з 47 га ярих культур і передали зерно в фонд Червоної Армії.

Про великий ентузіазм трудящих, з яким вони працювали в перші післявоєнні роки, говорить той факт, що за підсумками роботи за 1946 рік Міністерство будівельних матеріалів УРСР винесло подяку колективу цегельного заводу. Цей колектив виконав план випуску цегли-сирцю на 118 проц., а випаленої — на 125 процентів. Одночасно робітники і інженерно-технічні працівники заводу освоїли виробництво гончарної черепиці і план її випуску виконали на 130 проц. Для задоволення потреб трудящих на заводі виготовлявся гончарний посуд, річний план випуску якого виконано на 205 проц. Розгорнулося будівництво черепичного цеху потужністю 500 тис. штук гончарної черепиці на рік.

Успішно йшла і відбудова Гадяцької МТС. Вже у 1946 році в МТС було 53 трактори проти 74 до війни. Механізатори успішно виконували поставлене перед ними завдання. 2435 га землі в зоні обслуговування МТС, які під час німецько-фашистської окупації не оброблялися, знову стали давати високі врожаї. Серед механізаторів особливо відзначалася бригада Ф. І. Офіціренка. Напередодні Великої Вітчизняної війни він працював трактористом і в 1939 році своїм трактором «У-2» виробив 837 га умовної оранки при нормі 340 га. Три роки підряд знатний механізатор був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки і удостоєний медалі виставки. Весною 1941 року його висунули на посаду бригадира тракторної бригади. Разом з іншими механізаторами був евакуйований до Воронезької області, де і працював до звільнення району. У 1944 році він повернувся до визволеного Гадяча. Віддаючи всі свої сили відбудові МТС і господарства колгоспів, механізатор з власних запасів продав у фонд Червоної Армії 100 кг зерна. Його приклад наслідували і інші члени бригади. У післявоєнні роки Ф. І. Офіціренко добивався найвищого виробітку по району на трактор: по 890 га умовної оранки.

Серед передовиків змагання післявоєнної п’ятирічки було чимало колишніх воїнів, що після перемоги над ворогом повернулися до рідних осель. Демобілізований воїн Анатолій Кошовий, який до призову в Червону Армію працював слюсарем в артілі «Плуг і молот», щоденно виконував виробничі завдання на 180—200 проц. На нього рівнялися і інші працівники артілі. В цілому артіль у 1946 році добилася зниження собівартості продукції на 20 проц. і підвищення продуктивності праці на 18 процентів.

Про успішне виконання плану першого року післявоєнної п’ятирічки рапортував і колектив залізничної станції Гадяч.

Першість у соціалістичному змаганні, яке розгорнулося серед колективів промкомбінатів області, завоювали колективи обозного, ковальського і гончарного цехів Гадяцького промкомбінату.

Колективи промислових підприємств міста подавали всіляку допомогу підшефним колгоспам і радгоспу. Робітники маслозаводу допомогли колгоспу «Шлях до комуни» Бобрицької сільради відремонтувати інвентар, перевезли посівний, матеріал. Шефи також надавали допомогу і в поліпшенні масово-політичної і агітаційної роботи.

Ще більш відчутною в роки семирічки стала шефська допомога колективів промислових підприємств селу. За допомогою інженерно-технічних працівників і робітників пункту хлібопродуктів в колгоспі «Прапор комунізму» в 1961 році була споруджена і введена в дію показова кукурудзосушарка. Шефи допомогли також колгоспу електрифікувати тваринницькі ферми.

Агіткультбригада районного Будинку культури систематично виступала в колгоспах району, надавала допомогу в організації сільської самодіяльності.

Одночасно трудящі Гадяча і району подавали допомогу у відбудові шахт Донбасу. Зокрема, вони відправили на Донбас 1500 кубометрів лісоматеріалів.

В наступні роки промисловість Гадяча розвивалася ще більшими темпами. Якщо у 1958 році колектив Гадяцького цегельно-черепичного заводу дав за рік 5 млн. штук цегли і 1600 тис. штук черепиці, то в 1965 році підприємство випустило 6 млн. штук цегли і 1700 тис. штук черепиці. На заводі також освоєно виробництво шиферу. У два рази за семирічку зросло виробництво на маслосирзаводі, продукція якого (сири «Голандський», «Ярославський», «Радянський» та інші) добре відома недільки в Гадячі, Полтаві, Харкові, а також і за межами нашої республіки. В цілому промисловість району виконала план 1965 року на 109,5 проц.

Трудящі промислових підприємств активно включилися в рух за комуністичну працю.

В районному об’єднанні «Сільгосптехніка» трудиться бригада комуністичної праці на чолі з комуністом М. Ф. Олешком. Токарі цієї бригади систематично виконують і перевиконують виробничі завдання, випускають продукцію відмінної якості, живуть і працюють по-комуністичному. Серед них жінка-токар Лідія Гвоздицька. На промкомбінаті присвоєно звання бригад комуністичної праці бригадам І. Я. Маслія, І. Ф. Фаріна, Михайлика. Цього почесного звання на птахокомбінаті удостоєні бригади В. Я. Комарова та С. А. Грицая. На комбінаті побутового обслуговування перед у соціалістичному змаганні веде бригада, очолювана комсомолкою Лідією Сухановою.

690 працівників міста удостоєні почесного звання ударників комуністичної праці.

За післявоєнні роки невпізнанно змінилося саме місто. Воно збагатилося новими просторими, світлими і благоустроєними будинками. Споруджено ряд нових підприємств: хлібозавод, електростанцію тощо. Через р. Псьол збудовано новий залізобетонний міст. Там, де були раніше пустирі, з’явилися нові вулиці. На зміну одноповерховим будинкам приходять дво- і триповерхові. За останні 3 роки введено в експлуатацію 316 індивідуальних будинків.

Вулиці і площі міста прикрашають великий на 700 місць Будинок культури, клуб Гадяцького хлібоприймального пункту, 2 кінотеатри, приміщення середньої школи № 1 на 960 учнів. Споруджено новий магазин «Псьол» і близько 10 магазинів міськторгу, дитячу лікарню, дитячу бібліотеку, поліклініку, дві їдальні тощо. Місто електрифіковано і радіофіковано. У користуванні трудящих є 2 тисячі радіоприймачів і більше 200 телевізорів.

З 1957 року почалася газифікація квартир трудящих. На початку 1966 року було газифіковано 703 квартири. Використовується балонний газ, але в майбутньому буде використовуватись місцеве газове родовище «Качанове».

Відповідаючи на звернення полтавців про перетворення свого міста на місто високопродуктивної праці, зразкового порядку і високої культури, трудящі Гадяча з 1960 року розгорнули боротьбу за впорядкування вулиць, скверів, садів, парків, території підприємств і установ, кожного подвір’я, прагнуть зробити Гадяч одним з найкрасивіших міст Полтавської області. З 1963 року ця боротьба проходить під закликом: «Перетворимо Гадяч в місто комуністичної праці і побуту». За велику роботу по благоустрою міста в 1962, 1963 і 1964 рр. Гадячу присуджувався перехідний Червоний прапор обласної Ради депутатів трудящих.

До послуг трудящих Гадяча широка мережа лікувальних закладів: районна лікарня на 160 ліжок, водолікарня на 35 ліжок, тубдиспансер на 50 ліжок, дитяча лікарня на 50 ліжок. В медичних закладах працює 48 лікарів, 154 медичні працівники середньої кваліфікації, близько 200 чоловік молодшого медперсоналу.

Для навчання дітей, юнаків і дівчат також створено найкращі умови. В Гадячі працюють дві середні школи з виробничим навчанням, школа-інтернат, восьмирічна школа, училище механізації сільського господарства № 7, організоване в 1954 році (за час свого існування підготувало більше 3 тис. трактористів, комбайнерів, електриків, слюсарів по ремонту, шоферів), заочна середня школа, вечірня школа робітничої молоді, технікум підготовки культосвітніх працівників, педагогічне училище. В усіх цих школах, технікумі та училищах навчається близько п’яти тисяч чоловік, працює близько 350 вчителів. У 1960 році відкрито дитячу музичну школу, де навчається 211 дітей. Тут є класи фортепіано, баяна, домри, народних інструментів. Школа забезпечена потрібними музичними інструментами і устаткуванням. Дбає держава і про найменших. В просторому будинку з великими світлими вікнами розмістився дитячий садок ім. В. І. Леніна.

Багато жителів Гадяча за роки Радянської влади здобули вищу і середню освіту. Всім відома в місті сім’я муляра Я. М. Маслія. У нього 9 дітей. Всі вони після закінчення школи і вищих навчальних закладів працюють тепер у різних куточках нашої Батьківщини. Син Михайло — полковник Радянської Армії, Ольга — вчителька школи-інтернату, Антоніна — зубний лікар. Син колишнього кравця М. П. Маляров працює на посаді першого заступника Генерального прокурора Радянського Союзу.

Значно зросла і мережа культурно-освітніх установ. Трудящих Гадяча обслуговують 2 районні бібліотеки з книжковим фондом 63 548 примірників. Крім того, в місті працює 10 профспілкових бібліотек, 23 бібліотеки шкіл та різних відомств. Число читачів у місті перевищує 6600 чоловік.

Велику і змістовну роботу серед трудящих проводять культурно-освітні заклади. Гадяцька районна бібліотека за успіхи в справі популяризації книг і організацію читачів нагороджена (в 1947 році) Грамотою Комітету в справах культурно-освітніх установ.

Люблять книгу у Гадячі. За розповсюдження книг серед населення міста і сіл району Гадяцька районна організація ЛКСМУ в 1958 році нагороджена Перехідним вимпелом ЦК ЛКСМУ і одержала третю премію.

При районному Будинку культури ще з 1959 року працює університет культури. З лекціями тут виступають викладачі технікуму культурно-освітніх працівників, вчителі шкіл, самодіяльні композитори району, поети початківці.

Чимало слухачів збирається двічі на місяць і на заняття дворічного університету охорони здоров’я. Головою Ради університету обрано заслуженого лікаря УРСР Я. І. Іваніну.

Працює також університет сільськогосподарських знань. За хорошу роботу він одержав диплом І ступеня республіканського товариства «Знання». В місті є організація товариства «Знання», яке об’єднує 223 чоловіки. Члени цього товариства у 1965 році прочитали для населення 465 лекцій і доповідей.

При районному Будинку культури працюють самодіяльні гуртки: хоровий, хореографічний, вокальний і драматичний, естрадний та духовий оркестри, ансамбль баяністів. Художньою самодіяльністю Гадяч славиться здавна. Ще в 1931 році в місті була створена самодіяльна хорова капела. У 1964 році за успішний виступ на огляді-конкурсі у Києві рішенням колегії Міністерства культури УРСР їй було присвоєно звання самодіяльної народної капели та нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Зростання добробуту значно підвищило купівельну спроможність населення. Тільки за один 1964 рік товарооборот торговельної сітки міста зріс в порівнянні з 1963 роком у 1,6 раза.

В Гадячі, як і в інших містах і селах області, в побут входять нові народні обряди, народжені революційною боротьбою нашого народу, всією соціалістичною дійсністю. Вони допомагають вихованню нової людини комуністичного майбутнього. На підприємствах міста і колгоспах району запроваджено обряд посвяти в робітники та колгоспники. Молодих працівників у трудову сім’ю в урочистій обстановці приймають ветерани праці. По-новому відбуваються реєстрація шлюбу, золоте і срібне весілля. Робітник-друкар В. А. Кошуба з дружиною в дружбі і злагоді прожили 50 років. Цей ювілей урочисто відзначала не лише родина Кошубів, але й громадськість міста.

Популярним серед трудящих Гадяча стало Свято трудової слави, на якому вшановуються ветерани праці підприємств і установ. Вони передають молоді естафету трудових подвигів. В останні роки почало проводитись свято «Тих днів не померкне слава», яке допомагає виховувати молодь на бойових традиціях батьків. Під час підготовки до свята молодь проводить походи, збирає матеріали про учасників Великої Вітчизняної війни. Біля пам’ятника воїнам і партизанам молодь клянеться священною пам’яттю тих, хто віддав життя за Батьківщину, бути вірною справі Комуністичної партії, не шкодувати сил на будівництво комунізму.

Для дітей взимку проводилося свято зимової казки, під час якого інсценізувались народні казки, діти розважались серед казкових снігових скульптур, їх катали на трійках.

Проводяться також свята Серпа і Молота, Нового року, зустрічі Весни, відзначення Дня народження дитини та інші.

Серед жителів Гадяча є чимало таких, що своєю працею звеличують нашу Батьківщину. Серед інтелігенції заслужений учитель школи УРСР Г. В. Швацький, заслужений лікар УРСР Я. І. Іваніна, заслужені агрономи УРСР Г. П. Брагінець та М. П. Залужний та багато інших.

Щасливо і заможно живуть трудящі Гадяча. Ще прекраснішим стане їх життя у чудовому місті комуністичного майбутнього.

Новим п’ятирічним планом передбачено реконструювати птахокомбінат, завершити будівництво асфальто-бетонного заводу і заводу залізобетонних конструкцій. Заплановано побудувати комбінат побутового обслуговування, будинок відпочинку, кемпінг, на березі річки — риболовно-спортивну базу і пляжі. Проектується будівництво нового вокзалу на залізниці.

Невпізнанним стане парк «Перемоги». Його площа розшириться до 30 гектарів. Гадяч стане містом-курортом республіканського значення, його вулиці та площі прикрасять павільйони побутового обслуговування, триповерховий готель, автостанція, Держбанк, універмаг райспоживспілки. Передбачається спорудити чимало житлових будинків. На благоустрій міста тільки у 1966 році виділено 325 тисяч карбованців. Буде реконструйована центральна площа міста — площа Революції. Капіталовкладення в 1966 році складають близько 2 мільйонів карбованців, у той час як у 1939 році капіталовкладення по району становили лише 875 тисяч карбованців (в масштабі цін 1940 р.).

Реальність цих накреслень — живі люди, які самовіддано працюють на підприємствах і установах, наближаючи час побудови комунізму в нашій країні.

М. С. КАРПУСЬ, Г. Ф. ОГАГІН, І. А. САДОВИЙ, В. Д. ТОЛСТОВА
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Г

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Baidu [Spider], Ceratiomyxa, Dr_Livsi, Google Adsense [Bot], Kasia, Samot, sergm, Василь Прокопченко, Людмила Тышкевич