ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область
ГАЛИЧ – місто Івано-Франк. обл., райцентр. Розташов. на правому березі Дністра при впадінні в нього річок Луква та Гнила Липа. Залізнична станція. Нас. 7,8 тис. осіб (1998). Виник на поч. 14 ст. за 5 км на пн. від зруйнованого 1241 Галича (давнього), на місці колиш. княжої пристані в гирлі р. Луква на Дністрі. 1349 приєднаний до Корони Польської, став центром староства. 1367 місто отримало магдебурзьке право і дозвіл на буд-во замку. Жителі Г. брали участь у Мухи повстанні 1490–1492, національній революції 1648–1676. У 16–17 ст. у місті набувають розвитку промисли, працюють 2 солеварні, відбуваються ярмарки й торги, розвиваються ремесла. Г. стає одним із великих ремісничих і торг. центрів Галичини. Значних втрат місто зазнавало від частих татар. нападів. Тільки впродовж 1590–1606 їх було 29. У 2-й пол. 17 ст. активізується сусп. життя міста. В 1690-х рр. засноване братство, починає працювати братська шк. (див. Братські школи). За 1-м поділом Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Г. у складі Галичини відійшов до Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина). Під час Першої світової війни у місті точилися кровопролитні бої: 1914 його захопили війська 8-ї рос. армії, 28 черв. 1915 – зайняли підрозділи Легіону Українських січових стрільців Від листоп. 1918 до трав. 1919 у Г. діяла влада Західноукраїнської Народної Республіки. На поч. літа 1919 після боїв 3-го корпусу Української Галицької армії з польс. частинами Г. захопила Польща. Від 1939 Г. – у складі УРСР. Райцентр від 1940. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 перебував під гітлерівською окупацією від 2 лип. 1941 до 24 лип. 1944, входив до складу Генеральної губернії. У Г. мешкали Я.Головацький (1833), М.Драгоманов та І.Франко (1870-ті рр.). Пам'ятки арх-ри: залишки замку (14–18 ст.), церква Різдва Христового (14–20 ст.).
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область
ГАЛИЧ (ДАВНІЙ) – давньорус. місто, археол. пам'ятка на тер. сучасної Івано-Франк. обл. Г.(д.) виник на основі кількох розташов. в межиріччі Дністра та його прит. городищ із посадами, що були у 12–13 ст. об'єднані в одну міську систему. Центр. городище з кафедральним Успенським собором та княжими палатами було укріплене могутніми валами і ровами та знаходилось над р. Луква (прит. Дністра) на місці сучасного с. Крилос. Перша писемна згадка про Г.(д.) належить нотарію угор. короля Бели IV (див. Анонім Угорський), припадає на 899 і вважається міфічною. Ін. літописні згадки про Г.(д.) позначено 1140–41, коли кн. Володимирко Володаревич переніс сюди свою столицю із Перемишля. 1199 волин. кн. Роман Мстиславич об'єднав Галицьке князівство і Волинське князівство в одну д-ву – Галицько-Волинське князівство із столицею в Г.(д.). На тер. міста в 12–13 ст. було бл. 30 білокам'яних храмів. Залишки їхніх фундаментів, архіт. деталей, високохудож. глиняні плитки, що покривали підлогу, засвідчують високу майстерність зодчих галицької архіт. шк. До сьогодні збереглася церква св. Пантелеймона (нині в с. Шевченкове Галицького р-ну). Значного розквіту місто набуло в 2-й пол. 12 – 1-й пол. 13 ст. за князювань Ярослава Володимировича, Романа Мстиславича, Данила Галицького. На той час Г.(д.) став визначним екон., політ. і культ. центром: розвивалися ремесла, торгівля, велося велике цивільне та церк. буд-во, було складено Галицько-Волинський літопис. 1241 укріплення Г.(д.) зруйновано монголо-татарською навалою. Столиця Галицько-Волин. князівства, ймовірно, була перенесена в Холм, а Г.(д.) залишився центром Галицької єпархії. Археол. дослідження Г.(д.) почалися в 50-х рр. 19 ст. Встановлено, що на його тер. було кілька давніх поселень, починаючи з трипільської культури 4 тис. до н.е. У 8–9 ст. існували слов'ян. поселення, а з 10 ст. –укріплені городища, зокрема центр. на Крилоській горі. Дослідження оборонних споруд виявили 3 хронологічних етапи в буд-ві міста: 10 ст., 12–13 ст. та 14–18 ст. В урочищі "Карпиця" розкопано фундаменти церкви Спаса. На "Замковій Горі" в сучасному м. Галич над Дністром, під розвалинами старостинського замку 14–18 ст. відкрито давньорус. городище 11–13 ст. На городищах та їхніх посадах, а також боярських дворах виявлено численні житла міщан, збудовані з дерев'яних плах, ремісничі майстерні – ювелірні, залізоробні, ковальські, гончарні, каменеобробні та ін. Кілька ювелірних монастирських майстерень відкрито на "Золотому тоці". Археол. матеріал зберігається в експозиції та фондах краєзнавчого музею Галицького нац. заповідника "Давній Галич" в с. Крилос.
Баран В.Д.
Баран В.Д.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
Галич — місто, розташоване на ріці Дністрі, за 26 км від Івано-Франківська. Залізнична станція. Від Галича проходять автотраси на Івано-Франківськ, Рогатин, Жидачів, Підгайці. Населення — 4799 чоловік.
Галич — центр району, площа якого становить 824 кв. км. Населення — 82 300 чоловік, у т. ч. 61 420 сільського і 20 880 міського. Пересічна густота на 1 кв. км. 99,2 чоловіка. В районі 78 населених пунктів, у т. ч. 1 місто, 3 центри селищних і 31 центр сільських Рад депутатів трудящих. На території району є 28 колгоспів, З радгоспи, рибне господарство, 3 лісництва. Природні багатства — марганцева руда, гіпсово-ангідридні пласти, вапняки, мергелі, суглинки, глина, пісок, гравій. Сільськогосподарські угіддя займають 54,4 тис. га, у т. ч. орні землі — 36,6 тис. га, сінокосні пасовиська — 10,6 тис. га, сади — 0,7 тис. га. Під лісами й чагарниками зайнято близько 14 500 гектарів.
У районі 14 промислових підприємств, 137 підприємств громадського харчування, понад 70 — побутового обслуговування, 220 універмагів, продовольчих і промислових магазинів та крамниць. Працюють тут 10 лікарень, 5 лікарсько-фельдшерських та 67 фельдшерсько-акушерських пунктів; 14 середніх шкіл (з яких 2 школи робітничої молоді), 37 — восьмирічних і 16 початкових, 3 будинки піонерів, 16 будинків культури, 62 клуби, 69 бібліотек, 5 кінотеатрів, 69 стаціонарних кіноустановок.
У стародавніх літописах Галич уперше названо в 1113 році, хоча згадка про «галичан» є значно раніше. Назва міста — слов’янська, можливо, походить від слова «галичь». На гербі Галицького князівства було зображено чорну галку.
Археологічні дослідження поблизу міста, в селах Крилосі, Комарові, Підгородді, Вікторові та інших свідчать, що на цій території оселилась людина ще в добу міді—бронзи. Верхнє Підністров’я, де розташовано місто, здавна було заселене стародавніми слов’янськими племенами. Римські монети імператорів Октавіана, Августа, Нерона, Траяна, знайдені в Галичі і навколишніх селах,— свідчення широких торговельних зв’язків слов’ян цих місць з Римською імперією в перших століттях нашої ери.
Стародавній Галич розкинувся на Крилоській горі, біля її підніжжя, у межиріччі Лукви та Мозолевого Потоку аж до Дністра. Вдале географічне розташування міста в поєднанні з штучними укріпленнями полегшувало його захист. Ще й досі збереглися залишки п’яти рядів могутніх фортечних валів, що досягають висоти близько 25 м. Тепер тут міститься філіал обласного краєзнавчого музею «Давній і сучасний Галич».
В найбільш укріпленій частині міста знаходилися двори: князівський з двоповерховим палацом та єпіскопський, багаті житла князівської дружини з різними господарськими службами, майстерні для виготовлення високохудожніх, властивих лише Галичу, керамічних плиток із зображенням фантастичних звірів та птахів, що прикрашали палаци й храми. Найвизначнішою архітектурною пам’яткою цього ансамблю був збудований за князювання Ярослава Осмомисла в 1157 році, Успенський собор, фундаменти якого досліджені археологами. Ремісники й торговці жили головним чином в неукріпленій частині міста, що тепер називається Підгороддям та Четвіркою.
Галич — місто, розташоване на ріці Дністрі, за 26 км від Івано-Франківська. Залізнична станція. Від Галича проходять автотраси на Івано-Франківськ, Рогатин, Жидачів, Підгайці. Населення — 4799 чоловік.
Галич — центр району, площа якого становить 824 кв. км. Населення — 82 300 чоловік, у т. ч. 61 420 сільського і 20 880 міського. Пересічна густота на 1 кв. км. 99,2 чоловіка. В районі 78 населених пунктів, у т. ч. 1 місто, 3 центри селищних і 31 центр сільських Рад депутатів трудящих. На території району є 28 колгоспів, З радгоспи, рибне господарство, 3 лісництва. Природні багатства — марганцева руда, гіпсово-ангідридні пласти, вапняки, мергелі, суглинки, глина, пісок, гравій. Сільськогосподарські угіддя займають 54,4 тис. га, у т. ч. орні землі — 36,6 тис. га, сінокосні пасовиська — 10,6 тис. га, сади — 0,7 тис. га. Під лісами й чагарниками зайнято близько 14 500 гектарів.
У районі 14 промислових підприємств, 137 підприємств громадського харчування, понад 70 — побутового обслуговування, 220 універмагів, продовольчих і промислових магазинів та крамниць. Працюють тут 10 лікарень, 5 лікарсько-фельдшерських та 67 фельдшерсько-акушерських пунктів; 14 середніх шкіл (з яких 2 школи робітничої молоді), 37 — восьмирічних і 16 початкових, 3 будинки піонерів, 16 будинків культури, 62 клуби, 69 бібліотек, 5 кінотеатрів, 69 стаціонарних кіноустановок.
У стародавніх літописах Галич уперше названо в 1113 році, хоча згадка про «галичан» є значно раніше. Назва міста — слов’янська, можливо, походить від слова «галичь». На гербі Галицького князівства було зображено чорну галку.
Археологічні дослідження поблизу міста, в селах Крилосі, Комарові, Підгородді, Вікторові та інших свідчать, що на цій території оселилась людина ще в добу міді—бронзи. Верхнє Підністров’я, де розташовано місто, здавна було заселене стародавніми слов’янськими племенами. Римські монети імператорів Октавіана, Августа, Нерона, Траяна, знайдені в Галичі і навколишніх селах,— свідчення широких торговельних зв’язків слов’ян цих місць з Римською імперією в перших століттях нашої ери.
Стародавній Галич розкинувся на Крилоській горі, біля її підніжжя, у межиріччі Лукви та Мозолевого Потоку аж до Дністра. Вдале географічне розташування міста в поєднанні з штучними укріпленнями полегшувало його захист. Ще й досі збереглися залишки п’яти рядів могутніх фортечних валів, що досягають висоти близько 25 м. Тепер тут міститься філіал обласного краєзнавчого музею «Давній і сучасний Галич».
В найбільш укріпленій частині міста знаходилися двори: князівський з двоповерховим палацом та єпіскопський, багаті житла князівської дружини з різними господарськими службами, майстерні для виготовлення високохудожніх, властивих лише Галичу, керамічних плиток із зображенням фантастичних звірів та птахів, що прикрашали палаци й храми. Найвизначнішою архітектурною пам’яткою цього ансамблю був збудований за князювання Ярослава Осмомисла в 1157 році, Успенський собор, фундаменти якого досліджені археологами. Ремісники й торговці жили головним чином в неукріпленій частині міста, що тепер називається Підгороддям та Четвіркою.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область
28-11-2015
https://risu.org.ua/ua/index/studios/st ... ons/61804/
Караїми Галича – історія і спадок призабутої громади
Володимир Мороз
Десятки народів населяють Україну у наші дні, і частина з них вважає цю землю також своєю батьківщиною. Ще десятки народів, котрі вважали землі України рідними, вже зникли. Але є також ті, що перебувають на межі між виживанням і забуттям. Про них українське суспільство знає надто мало, хоча живемо всі поряд упродовж століть. В останній групі перебувають нечисленні караїми: народ огузько-кипчацької підгрупи тюркської мовної групи.
Караїмське духовенство під час зібрання у Галичі в 1929 році
Майже всі представники цього народу сповідують караїмізм – авраамічну релігію, споріднену до юдаїзму, але водночас дуже відмінну від нього. Зокрема, вони визнають абсолютний авторитет Тори (Старого Завіту) і вважають, що його не можна доповнювати. Звідси – відкидання Талмуду [9, s. 140-141; 44; 47]. Старий Завіт, за караїмським віровченням, має читати і тлумачити кожен вірний особисто. Звідси – неприйняття рабіністичної традиції юдаїзму тощо. Зрештою, сам термін “караїми” у перекладі означає “читачі”. Тобто, читачі Завіту Старого [9, s. 138]. Очільниками караїмських громад здавна були гакками (hakkam, множина hakkamim) – мудреці, лідери громади [10, s. 102; 45]. У релігійній сфері, на відміну від юдеїв, очільниками громад караїмів стали газзани (hazzan, множина hazzanim) [45]. У ХХ ст., у караїмських громадах також з'явилася світська адміністрація, але, незважаючи на хвилі секуляризації, релігія в історії та сучасному житті караїмської спільноти відіграла і продовжує відігравати винятково важливу роль.
“Інколи релігія є дієвим (а то й єдиним) чинником збереження національної самобутності, культурної автономності тощо, особливо коли це стосується свободи буття національних меншин і корінних народів України” – це слова про караїмів [1, с. 156].
Чисельність і поширення караїмів
Появу караїмізму фіксують у VIII ст. у Багдаді. Засновником цієї релігії був Анан бен Давид із Басри [43; 47]. Надалі ця релігійна течія поширилася теренами Близького і Середнього Сходу й потрапила до Європи через Візантію та Хозарський каганат [2, с. 959; 19, s. 5]. У Україні караїми, як і кримські татари, офіційно визнані автохтонним народом Криму. Вже у 1991 р., як тільки покращилися умови для релігійного життя, на півострові розпочали свою діяльність дві караїмські громади [3, c. 25]. У 2008 р. їх було вже 13 [3, c. 41].
Кримські караїми ХІХ століття. Ілюстрація з книги «La Russie Historique» 1862 року за jewishencyclopedia.com
Караїми були серед депортованих в часи тоталітарного режиму й підпали під затверджену 10 січня 2002 р. Постановою Кабміну України програму адаптації та інтеграції в українське суспільство репатріантів [34]. У нашій державі, згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р., проживали 1196 караїмів. З них 671 мешкали в АР Крим, 106 – в Івано-Франківській області, 65 – в Одеській області і 64 – у Дніпропетровській області. Караїмську мову рідною у 2011 р. вважали в Україні тільки 96 осіб [35]. Якщо врахувати, що у 1989 р. караїмів в тодішній УРСР було 1404 [36], то ситуація виглядає насправді драматичною. Водночас через тривалу ізоляцію громад, розкиданих на теренах України, мовно караїмська спільнота України виробила не один діалект, а два: кримський і галицько-волинський (його ще називали південним по відношенню до “північного” або ж тракайського діалекту литовських караїмів – авт.) [17, s. 6].
Детальна історія караїмів у нашій державі досі залишається однією з білих плям. Вона овіяна легендами та альтернативними тлумаченнями, численними призабутими драмами й недомовками. Праць українських вчених, присвячених караїмам у часи незалежності, обмаль. Особливо бракує уваги до західноукраїнських караїмських громад – найбільшими тут були луцька та галицька спільноти. Першій із них у 2015 році присвятив книгу “Караїми Волині” Володимир Шабаровський [28]. Щодо галицької громади, то поява ретельного дослідження про неї є актуальним завдання української науки. Адже навіть те, що з’явилося у вільній науці “західного” світу не завжди є неупередженим і позбавленим історичних стереотипів щодо взаємин караїмів та українців – див. наприклад, численні узагальнені пасажі щодо переслідування караїмів українськими націоналістами і навіть про примушування їх вступати до ОУН у книзі М. Кізілова 2015 р., часто без потрібних посилань на джерела [15]. Цікаві дані про розвиток і культуру галицьких караїмів вміщені у караїмській пресі періоду між двома Світовими війнами, зокрема журналі «Myśl karaimska», у працях М. Балабана, А. Мардковіча-Кокізова тощо. Важливу музейну і дослідницьку роботу з вивчення місцевих караїмських строжитностей проводять у національному заповіднику “Давній Галич” та його структурній одиниці – Музеї караїмської історії та культури, заснованому у червні 2003 р. [33].
Початки громади у Галичі
Прихід караїмів до княжої столиці у Галичі не задокументований у літописах чи грамотах, а інтерес до появи представників цієї релігійної та національної спільноти на Галичині серед науковців з'явився доволі пізно, у ХІХ ст. Уже відтоді в історіографії закріпилися три теорії щодо походження галицьких караїмів. За першою з них, караїми осіли тут на початку XVI ст., емігрувавши з Османської імперії. У другій версії йдеться про переселення їх князем Вітовтом, але не у ХIV-XV ст., коли він насправді правив, а в ХІІІ ст. Згідно з третьою версією, 80 родин караїмів оселилися у Галичі в 1246 р., після того, як князь Данило Галицький уклав про це угоду з ханом Батиєм у середині ХІІІ ст. [9, s. 143-144; 14, p. 32, 200, 326-327; 26, s. 37–38, 39]. За М. Кізіловим, автором версії про поселення за часів короля Данила був, швидше всього, галицький караїмський мудрець Йосиф-Соломон Луцький. [14, p. 326-327]. Сам же дослідник схиляється до думки, що караїми могли прийти до Галича, повторюючи думку М. Балабана.
Вигляд Галича у ХІХ столітті. Робота Наполеона Орди 1873-1883 рр.
“Що сталося з караїмською громадою у Львові? Найімовірнішою є гіпотеза, що львівські караїми перебралися на початках XVI ст. до Галича, де вже існувала якась караїмська громада, або й узагалі такої не було, – писав М. Балабан. – Адже окрім твердження рабина Леоновича, у міських актах XV та навіть XVI ст. немає навіть згадки про них, хоча про євреїв якась згадка таки була” [7, s. 17-18].
Утім, уже в наступному реченні дослідник дає імовірну відповідь, припускаючи, що місцева адміністрація могла просто не відрізняти караїмів від юдеїв [7, s. 18]. Не слід забувати і того, що Богдан Януш у 1912 р. писав про галицьку громаду як найстарішу, з якої зародилася львівська [12, s. 8, 9]. Одним із доказів давності цієї спільноти у місті цей автор вважав розташування вул. Караїмської у найстарішій частині поселення – біля самого Високого замку [12, s. 9].
https://risu.org.ua/ua/index/studios/st ... ons/61804/
Караїми Галича – історія і спадок призабутої громади
Володимир Мороз
Десятки народів населяють Україну у наші дні, і частина з них вважає цю землю також своєю батьківщиною. Ще десятки народів, котрі вважали землі України рідними, вже зникли. Але є також ті, що перебувають на межі між виживанням і забуттям. Про них українське суспільство знає надто мало, хоча живемо всі поряд упродовж століть. В останній групі перебувають нечисленні караїми: народ огузько-кипчацької підгрупи тюркської мовної групи.
Караїмське духовенство під час зібрання у Галичі в 1929 році
Майже всі представники цього народу сповідують караїмізм – авраамічну релігію, споріднену до юдаїзму, але водночас дуже відмінну від нього. Зокрема, вони визнають абсолютний авторитет Тори (Старого Завіту) і вважають, що його не можна доповнювати. Звідси – відкидання Талмуду [9, s. 140-141; 44; 47]. Старий Завіт, за караїмським віровченням, має читати і тлумачити кожен вірний особисто. Звідси – неприйняття рабіністичної традиції юдаїзму тощо. Зрештою, сам термін “караїми” у перекладі означає “читачі”. Тобто, читачі Завіту Старого [9, s. 138]. Очільниками караїмських громад здавна були гакками (hakkam, множина hakkamim) – мудреці, лідери громади [10, s. 102; 45]. У релігійній сфері, на відміну від юдеїв, очільниками громад караїмів стали газзани (hazzan, множина hazzanim) [45]. У ХХ ст., у караїмських громадах також з'явилася світська адміністрація, але, незважаючи на хвилі секуляризації, релігія в історії та сучасному житті караїмської спільноти відіграла і продовжує відігравати винятково важливу роль.
“Інколи релігія є дієвим (а то й єдиним) чинником збереження національної самобутності, культурної автономності тощо, особливо коли це стосується свободи буття національних меншин і корінних народів України” – це слова про караїмів [1, с. 156].
Чисельність і поширення караїмів
Появу караїмізму фіксують у VIII ст. у Багдаді. Засновником цієї релігії був Анан бен Давид із Басри [43; 47]. Надалі ця релігійна течія поширилася теренами Близького і Середнього Сходу й потрапила до Європи через Візантію та Хозарський каганат [2, с. 959; 19, s. 5]. У Україні караїми, як і кримські татари, офіційно визнані автохтонним народом Криму. Вже у 1991 р., як тільки покращилися умови для релігійного життя, на півострові розпочали свою діяльність дві караїмські громади [3, c. 25]. У 2008 р. їх було вже 13 [3, c. 41].
Кримські караїми ХІХ століття. Ілюстрація з книги «La Russie Historique» 1862 року за jewishencyclopedia.com
Караїми були серед депортованих в часи тоталітарного режиму й підпали під затверджену 10 січня 2002 р. Постановою Кабміну України програму адаптації та інтеграції в українське суспільство репатріантів [34]. У нашій державі, згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р., проживали 1196 караїмів. З них 671 мешкали в АР Крим, 106 – в Івано-Франківській області, 65 – в Одеській області і 64 – у Дніпропетровській області. Караїмську мову рідною у 2011 р. вважали в Україні тільки 96 осіб [35]. Якщо врахувати, що у 1989 р. караїмів в тодішній УРСР було 1404 [36], то ситуація виглядає насправді драматичною. Водночас через тривалу ізоляцію громад, розкиданих на теренах України, мовно караїмська спільнота України виробила не один діалект, а два: кримський і галицько-волинський (його ще називали південним по відношенню до “північного” або ж тракайського діалекту литовських караїмів – авт.) [17, s. 6].
Детальна історія караїмів у нашій державі досі залишається однією з білих плям. Вона овіяна легендами та альтернативними тлумаченнями, численними призабутими драмами й недомовками. Праць українських вчених, присвячених караїмам у часи незалежності, обмаль. Особливо бракує уваги до західноукраїнських караїмських громад – найбільшими тут були луцька та галицька спільноти. Першій із них у 2015 році присвятив книгу “Караїми Волині” Володимир Шабаровський [28]. Щодо галицької громади, то поява ретельного дослідження про неї є актуальним завдання української науки. Адже навіть те, що з’явилося у вільній науці “західного” світу не завжди є неупередженим і позбавленим історичних стереотипів щодо взаємин караїмів та українців – див. наприклад, численні узагальнені пасажі щодо переслідування караїмів українськими націоналістами і навіть про примушування їх вступати до ОУН у книзі М. Кізілова 2015 р., часто без потрібних посилань на джерела [15]. Цікаві дані про розвиток і культуру галицьких караїмів вміщені у караїмській пресі періоду між двома Світовими війнами, зокрема журналі «Myśl karaimska», у працях М. Балабана, А. Мардковіча-Кокізова тощо. Важливу музейну і дослідницьку роботу з вивчення місцевих караїмських строжитностей проводять у національному заповіднику “Давній Галич” та його структурній одиниці – Музеї караїмської історії та культури, заснованому у червні 2003 р. [33].
Початки громади у Галичі
Прихід караїмів до княжої столиці у Галичі не задокументований у літописах чи грамотах, а інтерес до появи представників цієї релігійної та національної спільноти на Галичині серед науковців з'явився доволі пізно, у ХІХ ст. Уже відтоді в історіографії закріпилися три теорії щодо походження галицьких караїмів. За першою з них, караїми осіли тут на початку XVI ст., емігрувавши з Османської імперії. У другій версії йдеться про переселення їх князем Вітовтом, але не у ХIV-XV ст., коли він насправді правив, а в ХІІІ ст. Згідно з третьою версією, 80 родин караїмів оселилися у Галичі в 1246 р., після того, як князь Данило Галицький уклав про це угоду з ханом Батиєм у середині ХІІІ ст. [9, s. 143-144; 14, p. 32, 200, 326-327; 26, s. 37–38, 39]. За М. Кізіловим, автором версії про поселення за часів короля Данила був, швидше всього, галицький караїмський мудрець Йосиф-Соломон Луцький. [14, p. 326-327]. Сам же дослідник схиляється до думки, що караїми могли прийти до Галича, повторюючи думку М. Балабана.
Вигляд Галича у ХІХ столітті. Робота Наполеона Орди 1873-1883 рр.
“Що сталося з караїмською громадою у Львові? Найімовірнішою є гіпотеза, що львівські караїми перебралися на початках XVI ст. до Галича, де вже існувала якась караїмська громада, або й узагалі такої не було, – писав М. Балабан. – Адже окрім твердження рабина Леоновича, у міських актах XV та навіть XVI ст. немає навіть згадки про них, хоча про євреїв якась згадка таки була” [7, s. 17-18].
Утім, уже в наступному реченні дослідник дає імовірну відповідь, припускаючи, що місцева адміністрація могла просто не відрізняти караїмів від юдеїв [7, s. 18]. Не слід забувати і того, що Богдан Януш у 1912 р. писав про галицьку громаду як найстарішу, з якої зародилася львівська [12, s. 8, 9]. Одним із доказів давності цієї спільноти у місті цей автор вважав розташування вул. Караїмської у найстарішій частині поселення – біля самого Високого замку [12, s. 9].
Хто зараз онлайн
Зараз переглядають цей форум: Google Adsense [Bot], Вернер і 21 гість