Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3188
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1834 раз.
Подякували: 656 раз.
Стать: Жінка

ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область

Повідомлення АннА » 02 травня 2017, 10:45

Зображення

ГАЛИЧ – місто Івано-Франк. обл., райцентр. Розташов. на правому березі Дністра при впадінні в нього річок Луква та Гнила Липа. Залізнична станція. Нас. 7,8 тис. осіб (1998). Виник на поч. 14 ст. за 5 км на пн. від зруйнованого 1241 Галича (давнього), на місці колиш. княжої пристані в гирлі р. Луква на Дністрі. 1349 приєднаний до Корони Польської, став центром староства. 1367 місто отримало магдебурзьке право і дозвіл на буд-во замку. Жителі Г. брали участь у Мухи повстанні 1490–1492, національній революції 1648–1676. У 16–17 ст. у місті набувають розвитку промисли, працюють 2 солеварні, відбуваються ярмарки й торги, розвиваються ремесла. Г. стає одним із великих ремісничих і торг. центрів Галичини. Значних втрат місто зазнавало від частих татар. нападів. Тільки впродовж 1590–1606 їх було 29. У 2-й пол. 17 ст. активізується сусп. життя міста. В 1690-х рр. засноване братство, починає працювати братська шк. (див. Братські школи). За 1-м поділом Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Г. у складі Галичини відійшов до Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина). Під час Першої світової війни у місті точилися кровопролитні бої: 1914 його захопили війська 8-ї рос. армії, 28 черв. 1915 – зайняли підрозділи Легіону Українських січових стрільців Від листоп. 1918 до трав. 1919 у Г. діяла влада Західноукраїнської Народної Республіки. На поч. літа 1919 після боїв 3-го корпусу Української Галицької армії з польс. частинами Г. захопила Польща. Від 1939 Г. – у складі УРСР. Райцентр від 1940. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 перебував під гітлерівською окупацією від 2 лип. 1941 до 24 лип. 1944, входив до складу Генеральної губернії. У Г. мешкали Я.Головацький (1833), М.Драгоманов та І.Франко (1870-ті рр.). Пам'ятки арх-ри: залишки замку (14–18 ст.), церква Різдва Христового (14–20 ст.).

Зображення
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3188
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1834 раз.
Подякували: 656 раз.
Стать: Жінка

Re: ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область

Повідомлення АннА » 02 травня 2017, 10:49

ГАЛИЧ (ДАВНІЙ) – давньорус. місто, археол. пам'ятка на тер. сучасної Івано-Франк. обл. Г.(д.) виник на основі кількох розташов. в межиріччі Дністра та його прит. городищ із посадами, що були у 12–13 ст. об'єднані в одну міську систему. Центр. городище з кафедральним Успенським собором та княжими палатами було укріплене могутніми валами і ровами та знаходилось над р. Луква (прит. Дністра) на місці сучасного с. Крилос. Перша писемна згадка про Г.(д.) належить нотарію угор. короля Бели IV (див. Анонім Угорський), припадає на 899 і вважається міфічною. Ін. літописні згадки про Г.(д.) позначено 1140–41, коли кн. Володимирко Володаревич переніс сюди свою столицю із Перемишля. 1199 волин. кн. Роман Мстиславич об'єднав Галицьке князівство і Волинське князівство в одну д-ву – Галицько-Волинське князівство із столицею в Г.(д.). На тер. міста в 12–13 ст. було бл. 30 білокам'яних храмів. Залишки їхніх фундаментів, архіт. деталей, високохудож. глиняні плитки, що покривали підлогу, засвідчують високу майстерність зодчих галицької архіт. шк. До сьогодні збереглася церква св. Пантелеймона (нині в с. Шевченкове Галицького р-ну). Значного розквіту місто набуло в 2-й пол. 12 – 1-й пол. 13 ст. за князювань Ярослава Володимировича, Романа Мстиславича, Данила Галицького. На той час Г.(д.) став визначним екон., політ. і культ. центром: розвивалися ремесла, торгівля, велося велике цивільне та церк. буд-во, було складено Галицько-Волинський літопис. 1241 укріплення Г.(д.) зруйновано монголо-татарською навалою. Столиця Галицько-Волин. князівства, ймовірно, була перенесена в Холм, а Г.(д.) залишився центром Галицької єпархії. Археол. дослідження Г.(д.) почалися в 50-х рр. 19 ст. Встановлено, що на його тер. було кілька давніх поселень, починаючи з трипільської культури 4 тис. до н.е. У 8–9 ст. існували слов'ян. поселення, а з 10 ст. –укріплені городища, зокрема центр. на Крилоській горі. Дослідження оборонних споруд виявили 3 хронологічних етапи в буд-ві міста: 10 ст., 12–13 ст. та 14–18 ст. В урочищі "Карпиця" розкопано фундаменти церкви Спаса. На "Замковій Горі" в сучасному м. Галич над Дністром, під розвалинами старостинського замку 14–18 ст. відкрито давньорус. городище 11–13 ст. На городищах та їхніх посадах, а також боярських дворах виявлено численні житла міщан, збудовані з дерев'яних плах, ремісничі майстерні – ювелірні, залізоробні, ковальські, гончарні, каменеобробні та ін. Кілька ювелірних монастирських майстерень відкрито на "Золотому тоці". Археол. матеріал зберігається в експозиції та фондах краєзнавчого музею Галицького нац. заповідника "Давній Галич" в с. Крилос.
Баран В.Д.
Зображення
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3188
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1834 раз.
Подякували: 656 раз.
Стать: Жінка

Re: ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область

Повідомлення АннА » 02 травня 2017, 11:21

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
Галич — місто, розташоване на ріці Дністрі, за 26 км від Івано-Франківська. Залізнична станція. Від Галича проходять автотраси на Івано-Франківськ, Рогатин, Жидачів, Підгайці. Населення — 4799 чоловік.

Галич — центр району, площа якого становить 824 кв. км. Населення — 82 300 чоловік, у т. ч. 61 420 сільського і 20 880 міського. Пересічна густота на 1 кв. км. 99,2 чоловіка. В районі 78 населених пунктів, у т. ч. 1 місто, 3 центри селищних і 31 центр сільських Рад депутатів трудящих. На території району є 28 колгоспів, З радгоспи, рибне господарство, 3 лісництва. Природні багатства — марганцева руда, гіпсово-ангідридні пласти, вапняки, мергелі, суглинки, глина, пісок, гравій. Сільськогосподарські угіддя займають 54,4 тис. га, у т. ч. орні землі — 36,6 тис. га, сінокосні пасовиська — 10,6 тис. га, сади — 0,7 тис. га. Під лісами й чагарниками зайнято близько 14 500 гектарів.

У районі 14 промислових підприємств, 137 підприємств громадського харчування, понад 70 — побутового обслуговування, 220 універмагів, продовольчих і промислових магазинів та крамниць. Працюють тут 10 лікарень, 5 лікарсько-фельдшерських та 67 фельдшерсько-акушерських пунктів; 14 середніх шкіл (з яких 2 школи робітничої молоді), 37 — восьмирічних і 16 початкових, 3 будинки піонерів, 16 будинків культури, 62 клуби, 69 бібліотек, 5 кінотеатрів, 69 стаціонарних кіноустановок.

У стародавніх літописах Галич уперше названо в 1113 році, хоча згадка про «галичан» є значно раніше. Назва міста — слов’янська, можливо, походить від слова «галичь». На гербі Галицького князівства було зображено чорну галку.

Археологічні дослідження поблизу міста, в селах Крилосі, Комарові, Підгородді, Вікторові та інших свідчать, що на цій території оселилась людина ще в добу міді—бронзи. Верхнє Підністров’я, де розташовано місто, здавна було заселене стародавніми слов’янськими племенами. Римські монети імператорів Октавіана, Августа, Нерона, Траяна, знайдені в Галичі і навколишніх селах,— свідчення широких торговельних зв’язків слов’ян цих місць з Римською імперією в перших століттях нашої ери.

Стародавній Галич розкинувся на Крилоській горі, біля її підніжжя, у межиріччі Лукви та Мозолевого Потоку аж до Дністра. Вдале географічне розташування міста в поєднанні з штучними укріпленнями полегшувало його захист. Ще й досі збереглися залишки п’яти рядів могутніх фортечних валів, що досягають висоти близько 25 м. Тепер тут міститься філіал обласного краєзнавчого музею «Давній і сучасний Галич».

В найбільш укріпленій частині міста знаходилися двори: князівський з двоповерховим палацом та єпіскопський, багаті житла князівської дружини з різними господарськими службами, майстерні для виготовлення високохудожніх, властивих лише Галичу, керамічних плиток із зображенням фантастичних звірів та птахів, що прикрашали палаци й храми. Найвизначнішою архітектурною пам’яткою цього ансамблю був збудований за князювання Ярослава Осмомисла в 1157 році, Успенський собор, фундаменти якого досліджені археологами. Ремісники й торговці жили головним чином в неукріпленій частині міста, що тепер називається Підгороддям та Четвіркою.

На схід і північ від Крилоської гори виявлено багато приміських боярських, а також монастирських садиб із церквами. Найвизначнішими були: церква Пантелеймона (збудована 1200 р.), Спаська та Кирила й Мефодія. Архітектура і прикраси галицьких храмів, а також храмів Києва, Чернігова, Суздаля, Володимира на Клязьмі та інших давньоруських міст мають багато спільного, що свідчить про єдність культури слов’янських народів в ті часи.

Основним заняттям трудящих міста було ремесло. Високий розвиток ремесел підтверджують археологічні знахідки: знаряддя праці ремісників, готова продукція ювелірів, гончарів, ковалів, зокрема замки, ключі, кольчуги, мечі, сокири, ножиці тощо. Поруч з ремеслами в місті розвивалася й торгівля. Сюди надходили товари зі Сходу, Візантії, Угорщини, Польщі, Німеччини, Франції.

У XII ст. Галич з містечка удільних князів Київської Русі швидко перетворюється в столицю самостійного князівства, яке розміщалося на землях слов’янських племен, білих хорватів, тиверців, уличів.

На цей час припадає розквіт Галицького князівства й міста Галича, що стає одним з найбільших економічних, політичних і культурних центрів Русі. Тоді воно конкурувало з Волинським князівством і навіть з Києвом. Найбільшого піднесення досяг Галич за Ярослава Осмомисла (1153—1187), оспіваного в «Слові о полку Ігоревім».

Стародавній Галич вважався найбільшим староруським містом, в якому проживало до 15 тис. населення. Це пояснювалося насамперед його центральним положенням у Галицькій землі, багатій угіддями, ріками, лісами, покладами солі тощо. У французькому епосі Галицька земля прославлялася як багата країна, а руські билини називали місто «Галич старий, Галич багатий».

Багато уваги приділялося в цей час розвиткові освіти. В літопису згадується, що князь Я. Осмомисл «…мудрості… наставлял и учить понуждал. Монахов и их доходы к научению детей определял».

У XII ст. Галич не раз зазнавав нападів іноземних загарбників: угорських, польських та німецьких феодалів. Галицьке боярство, захищаючи свої вузькокласові інтереси в боротьбі проти князівської влади і проти народних мас, йшло на зраду, вступало у союз з іноземними загарбниками. Жорстока міжусобна боротьба між князями й боярами послаблювала Галич.

Князі, бояри, духовенство — власники великих маєтків — жорстоко визискували трудящих — селян, холопів, ремісників. Основною формою експлуатації населення у феодальних маєтках була натуральна рента. Селяни й міські жителі сплачували князеві й боярам оброк: селяни — натурою (медом, вівцями, льоном, збіжжям тощо), городяни — ремісничими виробами і грішми. Крім того, феодально залежні люди мали ремонтувати й будувати міські укріплення та мости, виконувати різні повинності на користь міста-замку, утримувати князівську дружину.

На посилення феодального гноблення селяни відповідали втечами та повстаннями проти князя і бояр. У літопису зазначається, що 1159 року Ярослав Осмомисл жорстоко придушив повстання жителів Галича.

Населення багато терпіло і від стихійного лиха. В середині лютого 1165 року в Галичі сталася повінь від розливу Дністра, через що місто зазнало значних матеріальних збитків. Загинуло понад 300 чоловік. Того року надзвичайно голодною для трудящих була зима й весна, ціни на хліб і продовольчі товари дуже зросли.

Високого розвитку Галич досяг у першій половині XIII ст. За часів князювання Романа Мстиславовича (1199—1205 рр.) місто стало столицею могутнього Галицько-Волинського князівства. Князя називали тоді навіть «самодержцем всієї Русі».

У 1205 році під час битви з польськими феодалами загинув князь Роман. Користуючись малолітством його синів Данила й Василька, князі й бояри розв’язали тривалу міжусобну війну, від якої найбільше потерпіло населення Галича. Скориставшись цим, угорський король у 1214 році захопив Галич і вчинив у ньому грабіж та насильство. Проти загарбників повстали жителі міста. Визволитися галичанам допоміг новгородський князь Мстислав Удалий.

Утвердившись на галицькому престолі, князь Данило Романович сприяв розвиткові ремесла й торгівлі, будував нові міста. Галич у цей період став великим містом. Місцеві майстри — будівельники й архітектори — звели тут чудові будівлі. Як і в інших містах Галицько-Волинської землі, у Галичі любили кам’яну скульптуру. Особливо слави тут зажив «хытрець» Авдій, який майстерно різав по каменю. Чималу увагу звертав Данило Галицький на розвиток Галича як річкового торговельного центру. При ньому створюється торговий і військовий флот.

Галич був значним літературним центром. У ньому складався відомий Галицько-Волинський літопис XIII ст. Ряд письмових пам’яток XII—XIII ст. ст. відзначається місцевими, «галицькими» особливостями. «Галич багатий» добре відомий і в народному епосі. В Галичі у XII—XIII ст. ст. написана уставом на пергаменті одна з найдавніших і найцінніших пам’яток староруської писемності Київської Русі — Галицьке євангеліє (четвероєвангеліє). Перші 228 аркушів написано в селі Крилосі з 1 жовтня по 19 листопада 1144 року, а решта 32 аркуші — в Галичі у XII— XIII століттях.

У другій половині XIII ст. в Галичі були складені «Толковий апокаліпсис» та «Хронограф», до якого увійшли візантійські хроніки. Оригінальними пам’ятками високої культури живопису є ікона «Покрови богоматері» та мініатюри Галицького євангелія XIV ст., які зберігаються в Державній Третьяковській галереї у Москві. Під час татарської навали у 1241 році Галич було зруйновано. Князь Данило переніс свою столицю до Холма, а пізніше до Львова. Крилос залишився місцем перебування галицького єпіскопату. Пристань у гирлі Лукви на Дністрі зберегла певне торгове значення. Тут згодом виріс сучасний Галич.

У XIV ст. Галич вже не мав фортечних стін і належної системи укріплень. Через це він став легкою здобиччю під час наскоків удільних князів і бояр, загонів татар та угорців. 1349 року польський король Казимир III захопив Галич і приєднав його до Польщі. Галич став центром староства. Ним управляли магнати Потоцькі. З 1353 року Галичем на короткий час оволоділи литовські феодали.

Управляти містом старості допомагали члени ради міста, названі «радцями». Самоврядування було надто обмеженим. Міське самоврядування за т. зв. магдебурзьким правом (з 1367 року) привело до посилення впливу іноземців, насамперед поляків і німців, які разом з місцевими багатіями обмежували в правах галицьких міщан.

У зв’язку з частими антифеодальними виступами та нападами на Галичину татарських, молдавських та угорських феодалів, польський сейм вирішив укріпити новий Галич. У 1367 році почалося будівництво на горі, над Дністром і Луквою, замку, основної твердині Галицького староства. Спочатку це була дерев’яна споруда, обнесена земляними валами.

У 1370 році Галич опинився під владою угорського короля Людовіка Анжуйського, потім підлягав його васалові князеві Владиславу. Через 17 років Галич захопив польський король Ягайло, і відтоді місто стало на довгі роки власністю польської корони.

У 1405 році король приєднав до Галича територію лівого берега Дністра, т. зв. оболонь. На ній дозволено було розширити межі забудови міста і використовувати пасовиська. Водночас визначалися й значні повинності, які мали виконувати жителі міста.

Посилення процесу закріпачення селян викликало значне зростання класової боротьби. Від пасивних форм опору вона зростає до збройних виступів. У селянському повстанні під проводом Мухи, що охопило в 1490—1492 рр. територію Галичини і Північної Буковини, брало участь багато трудящих Галича. Повстанці розгромили каральні загони Я. Потоцького та місцевої шляхти й у 1490 році оволоділи Галичем, а звідти пішли на Львів. Після придушення повстання шляхта жорстоко розправилася з його учасниками.

У XVI і на початку XVII ст. в Галичі продовжували розвиватися промисли й ремесло. За описом 1570 року в місті існувало 2 солеварні, броварня, працювали 10 різників худоби, 11 шевців. 1579 року тут налічувався вже 81 ремісник, тоді як у 1565 році їх було тільки 18 чоловік. 1585 року в місті засновано кушнірський цех. Цеховий статут закріплював нещадну експлуатацію ремісничої бідноти, т. зв. челядників.

У дуже тяжких умовах іноземного поневолення розвивалася в Галичі українська культура й освіта. 1568 року створюється рукописне українське євангеліє. У 90-х роках XVII ст. тут виникло братство, а наприкінці століття — братська школа. В 1604—1606 рр. у місті існувала «руська» друкарня, відкрита Гедеоном Балабаном та його братом Федором.

На економічний культурний розвиток Галича негативно впливали часті напади татар. З 1590 по 1633 рік на місто зроблено 29 татарських нападів, найбільш руйнівні з них були в 1594, 1612, 1624 роках. У 1621 році татари зруйнували Галич. На відбудову замку та оборонних споруд польські феодали стягли з трудящих міста понад 40 тис. злотих.

І все ж Галич поступово розвивався й зростав. Основну частину населення міста складали ремісники. В 1616 році тут проживало 2749 чоловік, з них 1566 були ремісники і члени їх родин. Переважну більшість становила міська біднота. 151 ремісник мав власний промисел, за який сплачував податок, було ще 189 власників будинків, 9 землевласників, 40 землеробів-загородників та ін. 1612 року в місті виник кравецький цех. Українці православної віри до керівництва цехами не допускалися.

На початку XVII ст. галицькі селяни замість грошової данини виконували всіляку роботу на користь пана по 5—6 днів на тиждень від лану. Крім того, вони мусили віддавати натурою на утримання замку сир, вівці, птицю, рогове від худоби тощо.

У XVI—XVII ст. ст. Галич став одним із значних ремісничих і торговельних центрів Східної Галичини. В місті відбувалися ярмарки й торги, від яких великий зиск мали староство та інші представники влади. Особливо розвинена була в Галичі торгівля дністровською рибою, а також виробами місцевих ремісників. З Києва сюди привозили мед, віск, шкіри, з Росії — хутра й шкіряні вироби.

Однією з форм поневолення українського народу була Брестська церковна унія. У 1604 році в місті сталися антиуніатські заворушення. Міський бургомістр скаржився галицькому старості на активний опір українського населення католицизму та називав понад 20 прізвищ організаторів боротьби проти окатоличення. До 1641 року, як відзначалося в актах, всі галицькі братства спільно відстоювали права православних.

Національно-визвольна боротьба жителів Галича мала різні форми. Трудящі писали скарги на експлуататорів, кидали свої оселі й тікали до опришків у Карпати або в південно-східні степи України, виступали зі зброєю проти гнобителів. 1628 року озброєні міщани під проводом Г. Худика й А. Куриловича розгромили маєток ксьондза Забешовського. Через три роки спалахнув новий збройний виступ міщан і селян Галича проти феодалів і польських властей.

Особливо активізувалася боротьба галичан проти шляхти під час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр.

До загону повстанців, очоленого Семеном Височаном, влилось багато галичан. Перелякана шляхта поховалась у Галицькому замку. Польські власті разом з феодалами жорстоко карали всіх, кого підозрювали в причетності до повстання. Шляхті вдалося спіймати посланця Б. Хмельницького Ярему Кончевського, який закликав народ до повстання. На допиті Кончевський заявив, що в самому Галичі він чув, як люди чекали «братів-козаків» із загонів Хмельницького.

Після відступу козацьких військ феодали вчинили жорстоку розправу над населенням. Щоб забезпечити собі спокій у майбутньому, шляхта на сеймику в Галичі 14 березня 1649 року ухвалила організувати загін військ у кількості 900 чоловік, завданням якого було нещадно придушувати будь-який виступ трудящих. Але народний рух не припинявся.

Влітку 1649 року козацькі війська знову прийшли в Галичину і здобули місто Галич. У літопису Самовидця говорилося, що в 1649 році козаки «ажи поза Дністром коло Галича,— і замков доставали». Багато галичан тоді вступило до козацького війська Б. Хмельницького. Не припинилася національно-визвольна боротьба галичан і в наступні роки. Коли в 1665 році під Галичем з’явились повстанські загони брацлавського полковника Василя Дрозденка, до нього приєдналося багато жителів міста.

Тяжкого лиха зазнавали трудящі Галича за турецько-польських війн. 1676 року на Галич напали турецько-татарські війська. Замок і укріплення були настільки зруйновані, що вже більше не відбудовувалися. До наших днів збереглися лише руїни замку на горі, біля підніжжя якої розкинулося місто.

Спустошливі війни другої половини XVII ст. дуже затримали розвиток ремесла й торгівлі в Галичі. До того ж його жителі багато терпіли і від різних епідемій, від частих неврожаїв.

За таких умов Галич майже не зростав. За описом 1765 року в місті було 216 будинків. У 110 з них проживала в злиднях і нужді міська біднота, зокрема на Руській вулиці, в Запарканні і лівобережному передмісті. В центрі Галича багато й привільно жила польська шляхта. Польський поет Ф. Карпінський, який відвідав Галич у час занепаду Речі Посполитої, так описував розгул шляхти в місті: «Я декілька разів бачив там у костьолі оголені мечі, а пізніше п’яних, які рубалися на вулицях, а на ринку шляхтича, який стояв на колінах перед відомим вбивцею Миколаєм Потоцьким…».

За першим поділом Польщі 1772 року Галичем заволоділа Австрія. Місто перестало бути адміністративним центром і увійшло до складу Станіславського повіту. Власті разом з шляхтою стягували з трудящих тепер учетверо більше різних податків.

На початку XIX ст. Галич з передмістям Залуквою став власністю уніатського митрополита Ангеловича. 85 селянських господарств передмістя Залукви щороку відробляли на митрополита 7280 робочих днів (безкінні господарства — 3744 дні т. зв. пішої панщини, господарства, що мали по парі волів — 3536 днів тяглової панщини). Крім того, міщани платили грошовий чинш, а селяни натуральний податок. Чимало було різних відробітків.

Важку й злиденну долю галицького селянства і ремісників відображено в народних піснях. 1833 року в Галичі побував український поет і вчений Яків Головацький. Він використав деякі дані з життя галичан у статті «Становище русинів в Галичині». Записані тут пісні ввійшли до його чотиритомника «Народні пісні Галицької і Угорської Русі».

Із скасуванням кріпацтва більшість селян Галича і навколишніх сіл залишились і без землі і без волі. Власті та духовенство і після реформи захоплювали ліси і пасовиська, якими раніше користувалися селяни. Це призводило до численних заворушень. Австро-угорський уряд придушував виступи галичан силою. У 1891 році за вироком суду 80 галицьких селян зазнали покарання.

Не дістали трудящі міста й політичних прав. У 1897 році під час т. зв. баденівських виборів до сейму між жителями Галича й поліцією сталися сутички, які в окремих місцях закінчилися кривавими розправами і численними арештами. Про злиденне життя населення міста не міг замовчати навіть австрійський імператор. Проїжджаючи через Галич у 1880 році, він визнав: «Так, я бачу, що народ бідний».

Наприкінці XIX і на початку XX ст. життя в Галичі дещо жвавішає. Тут мешкало 3464 жителі. Пожвавленню торгівлі сприяла прокладена в 1866 році через Галич залізниця Львів—Чернівці. На залізничній станції будуються великі склади для зберігання товарів і продуктів, що вивозились на ринки Австро-Угорщини і Росії.

У 1900—1905 рр. в місті споруджено річковий порт. Проте Галич не мав великих підприємств і залишався містечком дрібного промислу й ремесла, яке було в стані занепаду.

Перша буржуазно-демократична революція в Росії прискорила зростання політичної свідомості трудящих Галича. В місті відбувалися страйки й виступи сільської та міської бідноти. 20 травня 1906 року учасники селянського віча в Галичі вимагали передати їм у безплатне користування поміщицькі землі, скасувати панські привілеї, забезпечити рівні права українцям з іншими національностями тощо. У Галичі було оголошено надзвичайний стан.

З другої половини XIX ст. в місті сталися деякі зрушення в галузі освіти. На вимогу громадськості в місті було відкрито чотирикласну чоловічу й двокласну жіночу школи. Це були суто станові школи, бо посилати сюди дітей мали право лише чиновники, заможні міщани й духовенство. Ці школи були двомовними й перебували під контролем римсько-католицької консисторії. У 70-х роках Галич відвідали М. П. Драгоманов та І. Я. Франко, що сприяло деякому пожвавленню громадської думки серед жителів міста.

З 1900 року в Галичі існували п’ятикласні народна чоловіча й жіноча двомовні школи. Однак переважна більшість 4-тисячного населення міста залишалася неписьменною.

Австро-угорський уряд переслідував українську культуру, забороняв українську мову. У 1913 році в Галичі вже не стало двомовних шкіл. Працювали школи лише з польською мовою навчання. Міські й церковні власті розпалювали релігійну ворожнечу. Від українця, який шукав більш-менш оплачуваної роботи, вимагали прийняти католицьку віру, змінити національність.

Українські буржуазні націоналісти та москвофіли всіляко отруювали своєю пропагандою класову свідомість трудящих Галича.

Австро-Угорщина, готуючись до війни з Росією, укріплювала Галич і його околиці, перекладаючи весь тягар витрат на жителів міста. У 1885—1896 рр. було збудовано шосейну дорогу Станіслав—Галич—Львів та прокладено двоколійну залізницю Галич—Тернопіль. 1910 року через Дністер спорудили міст.

Перша світова війна принесла галичанам багато лиха. Уже в перший місяць війни місто дуже пограбували австро-угорські війська. Серед жителів почався голод. Завмерла торгівля. Лютувала холера.

2 вересня 1914 року 24-й корпус 8-ї армії під командуванням генерала О. О. Брусилова зайняв Галич. Населення з радістю зустріло російську армію. Коли ж у 1915 році російські війська відступали, багато галичан покинули рідні місця і виїхали до Східної України.

Після відступу російської армії з Галичини населення Галича зазнало масових репресій австрійських властей. Жителів міста, які симпатизували російській армії, звинувачували в зраді й шпигунстві. Близько 20 городян за це було страчено. Переслідувань зазнали і жителі, насильно забрані до австро-угорської армії. 127 інтернованих мешканців заслали до концентраційного табору в Талергофі. Там, як свідчила австрійська преса, відбувалися «сцени, подібні до опису пекла у Данте». Від каторжних робіт, голоду і епідемій тут загинуло 27 жителів Галича. 1929 року в місті їм спорудили пам’ятник.

Внаслідок воєнних дій 85 проц. будинків міста було зруйновано; зірвано міст через Дністер.

Під впливом Великого Жовтня жителі міста в 1918 році стали на шлях відкритої боротьби — відмовлялися виконувати різні примусові роботи; селяни захопили церковну землю.

Після розпаду Австро-Угорщини Галич потрапив у зону діяльності буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР. Трудящі ж міста створили Раду робітничих і селянських депутатів. Вони саботували заходи властей ЗУHP, відмовлялись вступати до загонів Української галицької армії ЗУHP (УГА), вимагали ліквідації поміщицького землеволодіння, добивалися встановлення Радянської влади.

Влітку 1919 року Галич захопила буржуазно-поміщицька Польща. Та окупація не зломила прагнень трудящих міста до возз’єднання з Радянською Україною. Коли в серпні 1920 року бійці Червоної Армії, переслідуючи білополяків і петлюрівців, вийшли до Дністра і визволили лівобережну частину Галича, населення допомагало їм продуктами, провіантом, кіньми тощо. Під час відступу загонів Червоної Армії частина галичан евакуювалась з радянськими військами, юнаки вступали до Червоної Армії. Галицькі жителі Р. Козловський, Ю та О. Івасюки, О. Мусякевич, Й. Павловський у 1920—1922 рр. перейшли до Радянської України і стали учасниками соціалістичного будівництва.

20-річна польська окупація міста була періодом найбільшого занепаду його економіки. У 1921 році населення міста становило 3442 жителі, у т. ч. близько 250 ремісників. Галич залишався містом дрібних кустарних підприємств, де працювала невелика кількість робітників. По 30—40 робітників налічувалося на тартаках, маслозаводі, на залізничній станції.

Основна маса населення, у т. ч. і переважна більшість ремісників, займалася сільським господарством. Більшість господарств мали 1—2 морги землі, орендованої у магістраті. Кращі землі належали поміщикам, церквам, монастирям. З 1932 року польський уряд заборонив поміщикам продавати землю українському населенню. Класове розшарування примушувало трудящих шукати заробітків та їхати до Канади, Бразілії, Аргентіни. В роки світової економічної кризи (1929—1933 рр.) близько 50 сімей Галича виїхали на вугільні шахти Франції і Бельгії.

У 20-х роках виникають робітничі організації. Профспілки залізничників, готуючи у березні 1926 року страйк, вимагали від головного правління профспілки залізничників, у Варшаві не поступатись уряду, що мав намір зменшити заробітну плату робітникам — членам їхньої профспілки.

З 1927 року в Галичі існував осередок, а згодом місцевий комітет КПЗУ. За його ініціативою у 1927 році виникає організація МОДРу, пізніше — місцевий комітет КСМЗУ. Цього ж року створено відділ професійної спілки робітників сільського господарства.

Комуністи стали організаторами й керівниками страйкового руху в місті. У 1928 році застрайкували робітники двох лісопилень. Страйк закінчився частковим задоволенням вимог робітників. Підприємці скоротили робочий день до 8 годин.

Напередодні 1 Травня 1933 року в місті з’явилися листівки із закликами: «Геть фашистського ката Пілсудського!», «Хай живе комуністична революція!» й інші. Комуністичні листівки, що закликали до боротьби, були розкидані в місті 12 жовтня 1933 року у відповідь на арешт прогресивних діячів Галича.

В квітні 1936 року делегація галичан брала участь у похоронах львівського безробітного В. Козака, вбитого польською поліцією. В ці дні посилилися виступи селян у Галичі і в сусідніх селах. Створений тут страйковий комітет оголосив загальний страйк селян і наймитів в митрополичих маєтках Галича, Залукви, Крилоса. 26 травня того ж року в Галичі страйкували маляри, вимагаючи підвищення заробітної плати до 2 злотих на день та постійної роботи.

В 30-х роках значно зміцніла комуністична організація Галича. 1938 року вона об’єднувала 10 чоловік. Навколо неї групувалися сотні співчуваючих.

День 17 вересня 1939 року приніс нове, щасливе життя. Ще до приходу Червоної Армії міські активісти на чолі з С. М. Лесевим роззброїли польську поліцію, створили міську дружину, запровадили революційний порядок. 19 вересня відбувся мітинг, присвячений зустрічі населення міста з військами Червоної Армії. Це був перший масовий мітинг за всю історію міста Галича. Галичани з радістю висловилися за возз’єднання з Радянською Україною. Тимчасове управління (голова С. І. Пізняк), взяло на себе функції місцевої влади. 22 жовтня 1939 року трудящі Галича під час перших, справді демократичних виборів, обрали до Народних Зборів Західної України М. Палагняка й селянку-біднячку П. М. Минулу. В грудні 1939 року місто Галич стало районним центром Галицького району (перший секретар райкому партії — О. Й. Цимбаліст, голова райвиконкому — А. 3. Берестенєв). 17 січня 1940 року почала діяти міська Рада депутатів трудящих (голова — С. І. Пізняк). Місцеві органи Радянської влади розгорнули велику роботу в усіх галузях господарського, політичного й культурного будівництва. Тоді у районі вже було організовано 22 споживчі товариства, які об’єднували 6969 чоловік, відкрито машинно-тракторну станцію, насіннєвий трест, плодоовочевий радгосп, рибну артіль, промартіль ім. Челюскіна, промкомбінат. Стали до ладу млини, цегельня, міська теплоелектростанція потужністю 80 тис. кіловат-годин на рік. Зникло безробіття. На керівні посади в промисловості й кооперації було висунуто місцеві кадри. Селяни Галича і навколишніх сіл одержали від Радянської влади близько 2 тис. га землі.

Значні кошти асигнували на благоустрій міста, освіту, охорону здоров’я, культуру. В центрі міста заклали сквер, реконструювали площу, вимостили тротуари, відремонтували житлові будинки. Запрацювали лікарня, 2 бібліотеки для дорослих і дітей, дитячий садок, аптека, районний будинок культури. Всі діти шкільного віку пішли до школи, де навчали українською мовою. Майже все доросле населення оволодівало грамотою в гуртках ліквідації неписьменності.

Місто жило великими планами на майбутнє. Та напад фашистської Німеччини зірвав усі задуми. Першого ж дня війни Галич був свідком одного з сміливих подвигів, здійсненого молодшим лейтенантом Л. Г. Бутеліним. Він протаранив німецький літак. У військкоматі з’явилися перші добровольці.

2 липня Галич окупували фашисти. Смертною карою загрожували вони жителям за збереження зброї, за ухилення від примусової праці і несплату податків. Німецько-фашистські окупанти за допомогою куркулів у перші ж дні війни убили в Галичі 57 чоловік, серед них 7 учителів. Восени 1942 року гестапівці потопили на Дністрі понад 200 чоловік. Вони по-звірячому замордували колишнього члена КПЗУ М. Ф. Сегіна, жорстоко катували в гестапо багатьох інших мешканців Галича. Перейшли страхіття Освенціму Г. М. Бродович, Е. Б. Сівецький та інші. Понад 800 чоловік єврейського населення було ув’язнено в концентраційному таборі Белзи.

Галичани постійно чинили опір окупантам: ухилялися від «вербовки» в дивізію «СС-Галичина», ховали хліб, худобу, розповсюджували відомості про події на фронтах, допомагали партизанам. 14 липня 1943 року партизанське з’єднання, очолюване Героєм Радянського Союзу С. А. Ковпаком, зупинилося за 12 км від Галича. На залізничній станції Слобідка-Більшівцівська, за 4 км від Галича, партизани підірвали 500 м залізничної колії і все станційне устаткування. Гітлерівці поспішно тікали з Галича й сусідніх міст і сіл до Станіслава. Місцеве населення допомагало партизанам переправитися через Дністер. Д. Голійчук провів їх у Чорний ліс, а Д. Васильчук, що з села Темирівці, загинув під час переправи через річку Лімницю.

За роки окупації фашисти зруйнували електростанцію, маслозавод, залізничну станцію, промкомбінат і промартілі, МТС, школи, лікарні, культурно-освітні заклади, понад 30 проц. житлових будинків. Переважна більшість населення голодувала всі роки окупації.

24 липня 1944 року частини 74-го стрілецького корпусу визволили Галич від німецько-фашистських загарбників. У боях за місто загинули сибіряк підполковник П. О. Алексеев, воїн із Грузії Д. М. Таташвілі. За визволення міста нагороджені воїни 147-ї стрілецької дивізії сержант Гаврилюк, єфрейтор Єхтібар’ян, рядовий Андреев та ін. Командири підрозділів цієї дивізії, нині полковник запасу А. К. Айрапетян і майор О. П. Павлов — почесні громадяни Галича.

Багато жителів міста влилося до загонів Червоної Армії, 108 з них відзначені урядовими нагородами.

3 перших днів після визволення трудящі Галича почали відбудовувати місто. Водночас багато робилося й для допомоги фронту: збирали теплий одяг для воїнів-фронтовиків, ремонтували залізниці, шосейні й грунтові шляхи, будували аеродром.

Постачали госпіталям продукти харчування, доглядали поранених. Очолювані комуністами, за активною участю комсомолу (організація створена на початку 1945 року), профспілок трудящі відбудували місто до першої річниці визволення. На той час працювали майже всі промислові підприємства. План випуску промислової продукції було виконано на 100 проц. Дала струм електростанція, працювали маслозавод, промкомбінат, млини, лазня. Відкрилися кінотеатр і бібліотека. В середній школі навчалося понад 400 учнів. У вечірній школі сіли tза парти понад 90 робітників і службовців. 130 дітей-сиріт прийняв дитячий будинок. Почала працювати лікарня, поліклініка, дитяча й жіноча консультації. На спорудження житлових будинків інвалідам Великої Вітчизняної війни міськрада визначила 660 тис. карбованців.

Окупанти завдали великої шкоди й сільському господарству. Багато доклали зусиль хлібороби, щоб відродити сільське господарство. Вже у 1947 році були відновлені посівні площі основних сільськогосподарських культур, на 80 проц. від довоєнного рівня зросло продуктивне тваринництво. Посильну допомогу господарствам подавала щойно відбудована МТС. Ініціативна група земельної громади розгорнула підготовчу роботу до створення сільгоспартілі. Шістдесятирічний селянин-бідняк І. М. Шумилович, подаючи заяву про вступ до колгоспу, так висловив свій погляд на дійсність: «Слово пан я розумію по-своєму: я тепер став паном життя, а всі трудящі — мої товариші». 12 листопада 1949 року була створена артіль «Перемога», яка нині носить ім’я В. Чкалова.

Соціалістичним перетворенням Галича перешкоджали націоналістичні банди. Жертвою їх рук стали голова райвиконкому І. Т. Павлюченко, дорожній майстер, активіст М. П. Дембовський, дружина листоноші С. М. Глушко та багато інших. Однієї зимової ночі бандерівці закатували 22 чоловіка на хуторі Лози.

Та бандерівців не підтримувало місцеве населення. Більш того, трудящі Галича створювали бойові загони для знищення банд. У збройних сутичках з ворогами загинули бійці винищувальних загонів Я. М. Заклинський, М. М. Бойко та інші.

У післявоєнні роки в Галичі швидко розвивалася промисловість. Було побудовано овочесушильний завод, промкомбінат, харчокомбінат, реконструйовано сироварний завод. Стали працювати рембуддільниця, комбінати комунального й побутового обслуговування. На розвиток місцевої промисловості держава вклала понад З млн. крб. Провідною галуззю промисловості Галича стала харчова, на яку припадає 83 проц. всієї валової продукції міста. Продукція овочесушильного заводу йде здебільшого у північні райони СРСР, її надсилали екіпажам китобійних флотилій «Слава» і «Україна».

З 1954 року працює харчокомбінат, який постачає місту і навколишнім селам району хлібопродукти, безалкогольні напої, соки, засолені овочі. У 1960 році став до ладу комбікормовий цех комбінату. З 1966 року пущено реконструйовану пекарню. У 1961 році запрацював завод калібрування кукурудзи. Важливе місце в економіці міста посів сироварний завод. Це високомеханізоване підприємство виробляє масло, сир, цільномолочну продукцію. Його вироби відомі далеко за межами району й області. Сир вищого гатунку експортується до Німецької Демократичної Республіки. На заводі виросло багато майстрів своєї справи. З 1959 року почесне звання колективу комуністичної праці здобув сироварний цех, де бригадиром працювала В. С. Лукичова, нині директор заводу, бригада технічного цеху, яку очолював М. Б. Сеньковський, нині головний механік заводу. 21 робітник завоював почесне звання ударника комуністичної праці. Механіком тут працює почесний громадянин міста В. М. Корнєв, який у 1944 році визволяв Галич від фашистів. У місті виросли кадри робітників, підготовлені через школи ФЗН, ремісничі та залізничне училища.

В Галичі побудовано новий залізничний вокзал, автодорожній міст через Дністер, завершено спорудження високовольтної лінії з підстанцією, завод залізобетонних конструкцій. Значно зросло комунальне й житлове будівництво. Лише за останні 10—15 років у місті зведено понад 300 індивідуальних жител, 15 державних будинків на 136 квартир, здано в експлуатацію раймаг, культмаг, чайну, лазню, готель, автобусну станцію. Стали до ладу новий кінотеатр, садок-ясла на 350 місць.

Виріс і економічно зміцнів приміський колгосп ім. Чкалова. Уже в перший рік існування він досяг значних прибутків. Це були перші успіхи. В наступні роки колгосп став одним з передових господарств не лише району, але й області. Він має 1767 га землі. Тут вирощуються зернові культури, картопля, цукрові буряки й інші культури. З 1961 року артіль спеціалізується на відгодівлі худоби. Сприятливо позначилися на розвитку її господарства рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. У колгоспі освоєно раціональні сівозміни, зміцніла кормова база. У 1968 році зібрано по 23,5 цнт зернових, по 685 цнт цукрових буряків й 178 цнт картоплі з кожного га. Грошові доходи зросли до 745 тис. крб., у т. ч. від тваринництва — до 600 тис. Вартість трудодня становить 3,43 карбованця. Давно забулися злиденне життя і тяжка ручна праця хліборобів. Нині понад 85 проц. усіх робіт механізовано. Колгосп має 13 тракторів, 10 автомобілів, 4 різні комбайни, електромотори тощо.

За добрі виробничі показники колгосп неодноразово був учасником Виставки досягнень народного господарства у Москві. Кращі його працівники — ланкова Є. Г. Сегін і бригадир Ф. І. Масляк — нагороджені бронзовою, а голова правління О. М. Гальовський — срібною медаллю ВДНГ. Ряд передовиків артілі удостоєний урядових нагород — орденів і медалей. Першою серед них була ланкова, колишня батрачка Є. С. Турянська.

Досягнуті успіхи — наслідок наполегливої праці старшого й молодшого поколінь колгоспників, величезної роботи партійної організації колгоспу, яку очолює понад 10 років економіст Б. Т. Полив’яний.

На зміну старшому поколінню хліборобів прийшло молоде поповнення. Ланкові М. Д. Легін, М. М. Заліскевич, Є. Г. Сегін збирають урожай цукрових буряків по 350—360 цнт, картоплі, по 180—200 цнт. Цих трудівниць обрано депутатами міської Ради, вони беруть активну участь у громадському житті міста. Відрадні успіхи молодіжного агрегату, очолюваного молодим комуністом І. Є. Масляком. Агрегат, що обслуговувався трьома механізаторами, без затрат ручної праці вирощував кукурудзу на площі 75 га і збирав урожай по 70—80 цнт зерна кукурудзи з гектара.

За роки Радянської влади незрівнянно зросли матеріальний добробут і культурний рівень жителів Галича. Про це яскраво свідчать попит на культурно-побутові товари. Лише за три роки (1966—1968 рр.) населення придбало 146 холодильників, 255 пральних машин, 404 телевізори, 85 мотоциклів, майже на 90 тис. крб. меблевих гарнітурів та багато інших коштовних речей. Загальний річний товарообіг промислових і продовольчих товарів у місті за ці роки в середньому становить 3,5 млн. карбованців.

Значні зміни сталися в галузі охорони здоров’я галичан. Якщо 1945 року в місті була невелика лікарня, в якій працювало кілька лікарів, то в 1968 році в Галичі вже діяла лікарня на 100 ліжок, тубдиспансер, поліклініка. Всі лікарські кабінети обладнано найновішою апаратурою. В лікарні — 28 лікарів і 59 працівників середнього медичного персоналу, серед них 5 відмінників охорони здоров’я, які дбають про здоров’я всіх жителів міста і сіл району. Багато з медичних працівників — жителі міста й сіл Галицького району. При лікарні працює дворічна школа медсестер, яку вже закінчили понад 40 чоловік.

Багато досягнуто і в розвитку культури та освіти. В місті працюють середня, восьмирічна школи, школа робітничої молоді. З 1964 року відкрито музичну школу. За 30 років середню освіту здобули понад 1330 юнаків і дівчат міста. Переважна більшість з них закінчила вузи й технікуми, частина стала науковцями. Близько 350 випускників шкіл працюють інженерами, лікарями, вчителями, юристами, музикантами тощо. В. Саврич і Й. Ю. Савчук — кандидати медичних наук, Т. М. Бродович — завідуючий кафедрою Львівського лісотехнічного інституту. Т. В. Бернацек — кандидат історичних наук, А. М. Краснодемський — кандидат фізико-математичних наук. Сім’ю П’ятківських знає в Галичі кожний. Голова сім’ї Станіслав Йосипович, наймит за панської Польщі, нині шановний усіма в місті робітник рембуддільниці. За сумлінну працю він удостоєний урядової нагороди. В сім’ї — 8 дітей. Всі вони здобули освіту. Наймолодші — учні середньої школи. Така ж щаслива доля й родин І. Р. Даниловича, М. М. Крижанівського та багатьох інших.

Чимало уваги приділяється розвитку культури. У 1968 році на культурно-освітню роботу в місті асигновано понад 800 тис. карбованців. Лише в 2 бібліотеках для дорослих і дітей книжковий фонд становить 72 300 примірників. У районному будинку культури завжди людно. Тут працюють духовий оркестр, хоровий, драматичний та інші гуртки, які об’єднують кілька сот юнаків і дівчат. Із задоволенням відвідують трудівники Галича народний університет культури, де слухають лекції з різних галузей знань. У 1966 році став працювати кінотеатр «Дністер» на 450 місць. Активно працюють групи товариства «Знання», що нараховують понад 60 лекторів. Корисну справу у вихованні трудящих робить секція атеїстів і атеїстичний клуб «Світоч», які часто виїздять з лекціями й доповідями в села району.

Заслуженою увагою читачів користується районна газета «Прапор Перемоги», яка 20 квітня 1966 року відзначила свій 20-річний ювілей. Її тираж перевищує 11 тис. примірників. Газета має значний робсількорівський актив, об’єднує молодих літераторів. В місті випускаються художні гумористичні й світлові газети, влаштовуються усні журнали.

1949 року з ініціативи виборців і за рішенням міської Ради в центрі міста споруджено пам’ятник В. І. Леніну, а в 1953 році — Т. Г. Шевченку. Місто на Дністрі потопає в зелені парків, скверів, садів. Оновлена площа прикрасила центр міста.

Галич — мальовниче місто над Дністром — переживає зараз свою другу молодість.

С. І. ВУЛЬЧИН, Д. І. ЮХНОВИЧ
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3188
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1834 раз.
Подякували: 656 раз.
Стать: Жінка

Re: ГАЛИЧ, місто, Івано-Франківська область

Повідомлення АннА » 09 серпня 2018, 13:48

28-11-2015
https://risu.org.ua/ua/index/studios/st ... ons/61804/
Караїми Галича – історія і спадок призабутої громади
Володимир Мороз

Десятки народів населяють Україну у наші дні, і частина з них вважає цю землю також своєю батьківщиною. Ще десятки народів, котрі вважали землі України рідними, вже зникли. Але є також ті, що перебувають на межі між виживанням і забуттям. Про них українське суспільство знає надто мало, хоча живемо всі поряд упродовж століть. В останній групі перебувають нечисленні караїми: народ огузько-кипчацької підгрупи тюркської мовної групи.

Караїмське духовенство під час зібрання у Галичі в 1929 році
Зображення

Майже всі представники цього народу сповідують караїмізм – авраамічну релігію, споріднену до юдаїзму, але водночас дуже відмінну від нього. Зокрема, вони визнають абсолютний авторитет Тори (Старого Завіту) і вважають, що його не можна доповнювати. Звідси – відкидання Талмуду [9, s. 140-141; 44; 47]. Старий Завіт, за караїмським віровченням, має читати і тлумачити кожен вірний особисто. Звідси – неприйняття рабіністичної традиції юдаїзму тощо. Зрештою, сам термін “караїми” у перекладі означає “читачі”. Тобто, читачі Завіту Старого [9, s. 138]. Очільниками караїмських громад здавна були гакками (hakkam, множина hakkamim) – мудреці, лідери громади [10, s. 102; 45]. У релігійній сфері, на відміну від юдеїв, очільниками громад караїмів стали газзани (hazzan, множина hazzanim) [45]. У ХХ ст., у караїмських громадах також з'явилася світська адміністрація, але, незважаючи на хвилі секуляризації, релігія в історії та сучасному житті караїмської спільноти відіграла і продовжує відігравати винятково важливу роль.

“Інколи релігія є дієвим (а то й єдиним) чинником збереження національної самобутності, культурної автономності тощо, особливо коли це стосується свободи буття національних меншин і корінних народів України” – це слова про караїмів [1, с. 156].

Чисельність і поширення караїмів
Появу караїмізму фіксують у VIII ст. у Багдаді. Засновником цієї релігії був Анан бен Давид із Басри [43; 47]. Надалі ця релігійна течія поширилася теренами Близького і Середнього Сходу й потрапила до Європи через Візантію та Хозарський каганат [2, с. 959; 19, s. 5]. У Україні караїми, як і кримські татари, офіційно визнані автохтонним народом Криму. Вже у 1991 р., як тільки покращилися умови для релігійного життя, на півострові розпочали свою діяльність дві караїмські громади [3, c. 25]. У 2008 р. їх було вже 13 [3, c. 41].

Кримські караїми ХІХ століття. Ілюстрація з книги «La Russie Historique» 1862 року за jewishencyclopedia.com
Зображення


Караїми були серед депортованих в часи тоталітарного режиму й підпали під затверджену 10 січня 2002 р. Постановою Кабміну України програму адаптації та інтеграції в українське суспільство репатріантів [34]. У нашій державі, згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р., проживали 1196 караїмів. З них 671 мешкали в АР Крим, 106 – в Івано-Франківській області, 65 – в Одеській області і 64 – у Дніпропетровській області. Караїмську мову рідною у 2011 р. вважали в Україні тільки 96 осіб [35]. Якщо врахувати, що у 1989 р. караїмів в тодішній УРСР було 1404 [36], то ситуація виглядає насправді драматичною. Водночас через тривалу ізоляцію громад, розкиданих на теренах України, мовно караїмська спільнота України виробила не один діалект, а два: кримський і галицько-волинський (його ще називали південним по відношенню до “північного” або ж тракайського діалекту литовських караїмів – авт.) [17, s. 6].

Детальна історія караїмів у нашій державі досі залишається однією з білих плям. Вона овіяна легендами та альтернативними тлумаченнями, численними призабутими драмами й недомовками. Праць українських вчених, присвячених караїмам у часи незалежності, обмаль. Особливо бракує уваги до західноукраїнських караїмських громад – найбільшими тут були луцька та галицька спільноти. Першій із них у 2015 році присвятив книгу “Караїми Волині” Володимир Шабаровський [28]. Щодо галицької громади, то поява ретельного дослідження про неї є актуальним завдання української науки. Адже навіть те, що з’явилося у вільній науці “західного” світу не завжди є неупередженим і позбавленим історичних стереотипів щодо взаємин караїмів та українців – див. наприклад, численні узагальнені пасажі щодо переслідування караїмів українськими націоналістами і навіть про примушування їх вступати до ОУН у книзі М. Кізілова 2015 р., часто без потрібних посилань на джерела [15]. Цікаві дані про розвиток і культуру галицьких караїмів вміщені у караїмській пресі періоду між двома Світовими війнами, зокрема журналі «Myśl karaimska», у працях М. Балабана, А. Мардковіча-Кокізова тощо. Важливу музейну і дослідницьку роботу з вивчення місцевих караїмських строжитностей проводять у національному заповіднику “Давній Галич” та його структурній одиниці – Музеї караїмської історії та культури, заснованому у червні 2003 р. [33].

Початки громади у Галичі
Прихід караїмів до княжої столиці у Галичі не задокументований у літописах чи грамотах, а інтерес до появи представників цієї релігійної та національної спільноти на Галичині серед науковців з'явився доволі пізно, у ХІХ ст. Уже відтоді в історіографії закріпилися три теорії щодо походження галицьких караїмів. За першою з них, караїми осіли тут на початку XVI ст., емігрувавши з Османської імперії. У другій версії йдеться про переселення їх князем Вітовтом, але не у ХIV-XV ст., коли він насправді правив, а в ХІІІ ст. Згідно з третьою версією, 80 родин караїмів оселилися у Галичі в 1246 р., після того, як князь Данило Галицький уклав про це угоду з ханом Батиєм у середині ХІІІ ст. [9, s. 143-144; 14, p. 32, 200, 326-327; 26, s. 37–38, 39]. За М. Кізіловим, автором версії про поселення за часів короля Данила був, швидше всього, галицький караїмський мудрець Йосиф-Соломон Луцький. [14, p. 326-327]. Сам же дослідник схиляється до думки, що караїми могли прийти до Галича, повторюючи думку М. Балабана.

Вигляд Галича у ХІХ столітті. Робота Наполеона Орди 1873-1883 рр.
Зображення


“Що сталося з караїмською громадою у Львові? Найімовірнішою є гіпотеза, що львівські караїми перебралися на початках XVI ст. до Галича, де вже існувала якась караїмська громада, або й узагалі такої не було, – писав М. Балабан. – Адже окрім твердження рабина Леоновича, у міських актах XV та навіть XVI ст. немає навіть згадки про них, хоча про євреїв якась згадка таки була” [7, s. 17-18].

Утім, уже в наступному реченні дослідник дає імовірну відповідь, припускаючи, що місцева адміністрація могла просто не відрізняти караїмів від юдеїв [7, s. 18]. Не слід забувати і того, що Богдан Януш у 1912 р. писав про галицьку громаду як найстарішу, з якої зародилася львівська [12, s. 8, 9]. Одним із доказів давності цієї спільноти у місті цей автор вважав розташування вул. Караїмської у найстарішій частині поселення – біля самого Високого замку [12, s. 9].

Із джерел відомо про значні громади караїмів не тільки у Галичі, а й у селі Кукезів теперішнього Кам'янко-Буського району Львівської області. Також по декілька караїмських сімей дійсно жили у Львові, Станиславові, Жовкві, Самборі, Тисмениці, Бережанах, Залукві, Жираві, Дорогові, Кончаках, Дубівцях, Кольчині та Бібрці [14, p. 89-90]. Іншою назвою вул. Вірменської у Львові за Б. Янушем, була вул. Караїмська [12, s. 8]. А.Зайончковський твердив, що Караїмською була колись вул. Бляхарська [26, s. 44]. Утім, менші громади потроху вигасли, і навіть спільнота у Кукезові зникла десь після 1831 р. Було й таке, що караїми з менших громад, що згасали, перебиралися до Галича та Луцька.

Тадеуш Чацький подавав, що галицькі караїми мали привілеї уже від XVI cт., хоча висловлював упевненість, що вони повинні були мати і давніші грамоти [9, s. 143]. З тих часів мала походити і стара галицька кенеса [7, s. 23].

Галицька караїмська кенеса наприкінці 1920-з років

За М. Балабаном, найстарша згадка про “жидів” у Галичі походить з 1488 р. і пов'язана з іменами Чечки та Машика з Галича [7, s. 18]. Надалі, аж до останньої чверті XVI ст. йдеться виключно про галицьких євреїв, але не про караїмів.

“І тільки 30 червня 1578 року отримують галицькі караїми свій локаційний привілей – це є перший акт, що свідчить про їх існування в Галичі. Цей акт караїми також вважали за основний і давали кожному королеві для підтвердження. Після поділу Польщі запропонували його й австрійській владі” [7, s. 19].

Привілей 1578 р. надав польський король Стефан Баторій, і в цьому документі справді є натяки, що караїмська громада існувала вже протягом тривалого часу: у документі вміщений вираз “за давніми правами і звичаями” [7, s. 19].
Галицькі караїми за першої Речі Посполитої

Детальніші звістки про караїмів у Галичі з'являються вже у XVII ст. Так, згідно з результатами люстрації Галича у 1627 р., у містечку було 24 караїмських домогосподарства і тільки декілька власне єврейських [7, s. 20; 15, s. 41]. Це вже пізніше, у XVIII ст., співвідношення між обома громадами змінюється. За переписом 1765 р., у Галичі було 99 караїмів та 258 євреїв рабіністичної традиції [7, s. 20; 26, s. 48].

У 1640 р. до Галича прибув із Єрусалиму караїмський кантор Давид Хазан і зафіксував те, що місцеві його співбрати не розуміли івриту, а спілкувалися тільки “татарською” [7, s. 21; 12, s. 9].

“Покинув він тоді галицьку громаду і подався до Литви, де розповів про здичіння галицьких караїмів, – пише М. Балабан. – Незабаром вибралися до Галича двоє братів “апостолів” Йосиф та Ісая. Старший з них став газзаном у Галичі і провів тут реформи на зразок литовських. Відтоді розпочалася нова ера в житті караїмської громади. Втягнута до кола спільнот цілої Речі Посполитої, підноситься вона духом і починає видавати з себе людей здатних, таких, хто мав значення для караїмської літератури” [7, s. 21].

Інтер'єр галицької кенеси на поч. ХХ ст. Ілюстрація зі статті Б. Януша “Останні з галицьких могікан”

Газзан Йосиф походив із Деражні на Поділлі і вже у Галичі прославився своїми тлумаченнями Псалмів Давидових [25, s. 15]. Він отримав прізвисько Га-Машбір і став засновником династії релігійних лідерів галицької громади. Після нього газзанами стали його сини Мойсей та Самуїл. Далі цю посаду займали родичі Га-Машбіра: Мордехай, син Самуїла Мойсей, син Мордехая Ісая і син Мойсея Самуїл. На останньому у 1802 р. вигасла лінія цих реформаторів релігійного життя караїмської спільноти [7, s. 21]. Могила Га-Машбіра була доглянутою на караїмському кладовищі біля Галича ще перед Першою світовою війною:

“Нехай буде записаний аж до останнього покоління той день, який приніс багато нещастя, зламав серця і поховав криницю мудрості – таємничими і красивими є його сентенції – на віки нехай прославляє той пам'ятник ім'я його: Йосифа Гамашбіра з міста Орон...”, — йшлоcя в епітафії на надмогильному камені [12, s. 9].

Фрагмент надгробку з епітафією із караїмського кладовища у селі Залуква біля Галича. Тепер – експонат Музею караїмської історії та культури

Згідно з декретом від 28 серпня 1787 року, єврейські родини Австрії повинні були прийняти німецькі прізвища, що й зробили. Натомість галицькі караїми, як пише М. Кізілов, прийняли в якості прізвищ полонізовані (цей дослідник часто відносить до польських впливів на караїмів впливи українські – авт.) версії традиційних єврейських імен [14, p. 91]. Ця особливість, за словами вченого, відрізняла караїмів Галичини від їхніх співбратів з Волині, Литви і Криму, серед яких були поширені тюркські імена та прізвища [14, p. 91]. Найпоширенішими прізвищами галицьких караїмів були Новахович, Єшвович, Леонович, Зарахович, Іцкович, Мордкович, Сулимович, Шулимович, Абрагамович [14, p. 91].
Громада та її провідники за Австрії

Після того, як газзанський рід Га-Машбіра обірвався, релігійним очільником спільноти протягом 1802-1810 рр. у Галичі став Шалом без Захарія Захар'ясевич (1765/1866 – 1813). Цей чоловік був добре освіченим у всіх сферах “ізраїльської мудрості”: філософії, теології, історії, граматиці, літургіці та містицизмі [14, pp. 105, 107].

Учнем і наступником Захар'яшевича – газзаном у 1810-1851 рр. – був Абрахам бен Леві-Леонович, “без сумніву найхаризматичніша фігура в історії галицьких караїмів у ХІХ столітті” [14, p. 107]. Батька цього газзана пізніші караїмські джерела називали засновником міського магістрату у Галичі [14, p. 108]. Леві-Леонович активно працював для добра громади з австрійською владою, юдеями рабіністичної традиції і християнами. Він вирішував фінансові питання громади, для цього навіть мандрував до Росії. Але водночас він цікавився історією свого народу, вів праведне життя і заслужив імена “святий” та “князь мудреців свого покоління” [14, p. 107; 25, s. 16]. Цей газзан вів активну переписку з провідниками єврейської Гаскали – руху за духовне відродження юдеїв [7, s. 22]. Вочевидь, що цьому діалогу сприяло доволі критичне ставлення представників Гаскали до талмудичної традиції [47]. Це зближувало їх з караїмськими інтелектуалами.

У 1813 р. до Леві-Леоновича звернувся листом львівський митрополит Антон Ангелович – просив інформацію про історію місцевої караїмської громади [7, s. 21; 14, p. 199; 29]. Відомо, що газзан відповів, але ані звернення, ані відповідь досі не знайшли; згодом до Леві-Леоновича звертався галицький історик Денис Зубрицький і навіть опублікував його хроніку [14, p. 200]. Коли у 1830 р. у Галичі згоріла стара кенеса, то Леві-Леонович доклав зусиль, аби відновити її і зробити ще кращою, що й здійснили у 1836 р. [7, s. 21-22, 23; 18, s. 26].

Абрахам Леві-Леонович помер 28 січня 1851 р. Наступним газзаном у 1851-1867 рр. став його син Йосиф Леонович (1794-1867). Як і батько, Йосиф був членом місцевого магістрату та займався наукою, зокрема вів переписку із провідниками Гаскали [7, s. 22].

“Позиція Леоновича у суспільстві стала навіть більш впливовою у 1859 р, після його подорожі до Відня, де він мав особисту зустріч з імператором Францом Йосифом. Найбільшим досягненням Леоновича було, імовірно, видання чотирьохтомного siddur (молитовника), спрямованого ексклюзивно на використання галицькою караїмською спільнотою” [14, p. 109].

Від 1869 р. караїми Австрійської імперії хоч і були зобов'язані проходити службу у війську, але їх набирали тільки у медичні частини [14, p. 326]. Завдячувати цьому потрібно саме Йосифу Леоновичу [7, s. 22].

Краєвид Галича на початку ХХ століття: караїмська кенеса – у центрі справа

Газзаном у 1867-1884 рр. був Йосиф Морткович, який також перебував під впливом Гаскали і “сподівався може... поєднати караїмів з євреями...” [7, s. 22]. Він же писав поезії і перекладав юдейські молитви караїмською [7, s. 22]. За Мортковича у 1871 р. Галицьку громаду провідав караїмський мудрець Авраам Фіркович і ця візитація була для “маленької усамітненої громади цілою смугою свят” [7, s. 22]. Були у громаді тих часів, звісно, і культурні діячі – серед них виділявся талантом поет Захарія Абрагамович (1878-1094) [30; 20, s. 16-17; 25, s. 12].

У 1884-1898 рр. газзаном у Галичі служив Йосиф Леонович, у 1898-1900 рр. – Сімха Леонович, у 1900-1922 рр. – Шалом Новахович [7, s. 23]. За останнього із них у 1913 р. в Галичі сталася пожежа, котра знищила більшу частину караїмських господарств і дах кенеси [7, s. 23; 18, s. 26].

І хоча М. Кізілов пише, що ізоляція галицьких караїмів від інших у 1772-1918 рр. та релігійна заборона на змішані шлюби призвели до зменшення їхньої кількості у містечку, у 1896 р. спільнота нараховувала 192 особи [14, p. 326; 26, s. 48]. Стан караїмської громади ускладнила Перша світова війна: кенаса і багато будинків у Галичі пограбували [15, p. 108].

“Одразу зайняли Галич москалі, а по їх відступі у 1915 р. вибухнула тут холера, котра забрала кільканадцять жертв. Швидко довкола Галича розпочалися бої й австрійське командування евакуювало ціле місто. Караїми разом з іншими мешканцями залишили свої одвічні садиби, а німецькі жовніри, бо у 1916 р. над Дністром стала німецька армія, розібрали більшу частину будинків на дрова для опалення або на матеріали для шанців, з кенеси залишилися тільки мури” [7, s. 23].

На вул. Караїмській уцілів тільки один будинок [18, s. 27]. Тож довелося вкотре все відновлювати.

Відповідно до офіційних даних, у 1919 році у Галичі, Львові та селах Залуква, Жирява і містечку Бібрка жило приблизно 150 караїмів [15, p. 111]. Більше того, коли у 1919 р. повернулися мобілізовані чоловіки, то виявилося, що всі залишилися живими [7, s. 23; 18, s. 27-28]. Утім, розпочалася епідемія тифу, котра забрала чверть громади, далися взнаки й українсько-караїмські непорозуміння [7, s. 23]. За статистикою, у 1830-1923 рр. у Галичі зареєстрували 468 народжень, 454 смерті і 124 шлюби караїмів [24, s. 33].
Галицька громада у міжвоєнний період

Після Першої світової війни Галичина опинилася у складі Польщі. На теренах цієї держави залишилися приблизно 1000 караїмів (у 1936 р. їх було вже біля 800) [19, s. 6]). Міжвоєнний період став, можливо, часом найбільшого розквіту караїмської громади, але й часом пошуку відповідей на виклики секуляризації, існування у радше антисемітській атмосфері та приховування юдейського характеру власної релігійності і тюркської етнічної ідентичності [14, p. 327-328]. У 1922-1934 рр. галицьким газзаном був Ісаак бен Мозес Абрагамович, а ще у 1919-му, місцеві караїми обрали перше світське керівництво [15, p. 117; 18, s. 28, 29; 26, s. 46].

Галицький газзан Ісаак Абрагамович (другий справа) у колі караїмського духовенства

У той час громаді як об'єднанню, належала ділянка під кенесою, невеликий сад біля неї і ¾ морга (42 сотих – авт.) орної землі у селі Залуква – значну частину потреб доводилося забезпечувати через збирання пожертв [18, s. 29].

Та міжвоєнний період характеризували масштабні зміни не тільки зовнішніх умов життя етнорелігійної спільноти, а й глибокі трансформації у внутрішньому житті. Зокрема, у 1930-х караїмська мова стала літургічною і літературною мовою польсько-литовських караїмів [14, p. 328]. У консервативній галицькій громаді ці трансформації, підтримувані на загальнокараїмському рівні гаккамом Сераєю Шапшалом, були повільнішими і не настільки відчутними [14, p. 328]. Утім, це не могло не вплинути і на найзатятіших консерваторів.

Кількісно караїмська громада Галича за часів Польщі була невеликою. Тож, коли серед чисельніших галицьких євреїв у міжвоєнний період зафіксовано тільки 1% мішаних шлюбів, караїми одружувалися поза межами власної спільноти частіше [14, p. 244-245]. У 1931 і 1934 роках у Польщі було 724-729 караїмів, у тому числі в Галичі – 145-150, що становило біля 3% місцевих мешканців [15, p. 111, 116].

За часів міжвоєнної Польщі основу господарства караїмських сімей становило землеволодіння та сільське господарство, хоча багато караїмів працювало службовцями різних держустанов, а також адвокатами і робітниками на залізниці [14, p. 241; 15, p. 116-117; 39, s. 19].

Духовенство караїмів. Ілюстрація кінця 1920-х років

У 1923 р. громада Галича єдиною з усіх громад тодішньої Польщі відмовилася від ідеї створення Караїмського релігійного союзу тодішньої Польщі, оскільки інші громади вважали, що очільник спільноти займає посаду протягом певного терміну, а в Галичі – що довічно [14, p. 242]. Це не означало розколу. Приміром, 30 лютого 1924 р. глава галицьких караїмів Захарія Новахович головував на загальнокараїмській конференції у Вільнюсі [15, p. 118]. І все ж, тільки у 1927 р. галицькі караїми приєдналися до вищезгаданої релігійної спілки, а вже 11-12 червня того року у Галичі відбувся з'їзд представників цього народу з Другої Речі Посполитої [14, p. 242; 15, p. 118; 16, s. 48; 22, s. 2]. Главою релігійного об'єднання караїмів у цей період був Серая Шапшал [10, s. 102; 19, s. 16].

Серая Шапшал – релігійний лідер караїмів Другої Речі Посполитої. Ілюстрація з журналу Myśl Karaimska за 1928 р.Від 19 квітня 1925 р. у Галичі після 10-річної паузи запрацювала відновлена зусиллями громади релігійна школа [7, s, 24; 23, s. 26]. У 1927 році громада звернулася до влади, щоб та надала субсидію для створення посади вчителя караїмської релігії, одначе з Міністерства віросповідань та освіти відповіли, що оскільки у містечку є тільки семеро караїмських дітей шкільного віку, то це неможливо [14, p. 243-244; 15, p. 119]. Відтак дітей навчав керівник громади газзан Ісаак Абрагамович, а також Мойсей Шулимович у домі Зараха Зараховича [14, p. 244; 15, p. 108, 119]. Взагалі галицька громада швидко увійшла у сферу духовного і культурного життя, ритм перебігу якого задавали литовські караїми: значну увагу галицьким співбратам приділяв С. Шапшал. Один із найурочистіших візитів цього душпастиря до Галича відбувся 28 травня 1929 р. [11, s. 42-44].
“Караїмська думка” та галичани у ній

Коли з 1924 до 1939 років у Вільнюсі почав виходити часопис – річник – «Myśl karaimska», галицька громада отримала гідну репрезентацію як на його шпальтах, так і в редколегії. Членами останньої, починаючи від третього номера, були газзан Шемайя Фіркович із Тракаю (Троків), Тадеуш Ковальський із Кракова, адвокат д-р Захарій Новахович із Галича, Ананьяш Роєцький із Вільнюса – редактор, Захарій Шпаковський із Луцька, Ананьяш Зайончковський із Кракова (із № 10 він став редактором і був уже доктором, доцентом Варшавського університету), Зарах Зарахович із Галича [5.]. Бачимо у цих переліках аж двох караїмів-галичан. Як можна переконатися з посилань у нашій розвідці, «Myśl karaimska» також активно висвітлювала життя караїмів у Галичі – про це писали передусім самі члени громади.

Зображення караїмської святині, яке публікували на обкладинках часопису «Myśl karaimska» між Першою та Другою світовими війнами

Деякий час «Myśl karaimska» була єдиним друкованим органом караїмів Другої Речі Посполитої. Коли ж у Вільнюсі почав виходити ще один – газета “Sahyszymyz” (Наша думка), то караїмська громада запротестувала. Річ у тому, що “Sahyszymyz” її редактор і видавець Овадіус Пілецький випускав паралельно тракайським діалектом караїмської мови і російською мовою. Караїмська громадськість сприйняла це як виклик та спробу кинути тінь на представників свого народу як толерантних громадян Польщі [5]. Більше того, 12 червня 1927 року у Галичі відбулася конференція караїмських общин, яка піддала осуду видання Пілецького і наголосила, що за його зміст “караїмська громадськість не несе відповідальності” [5; 6, s. 76]. Очевидно, що таку реакцію слід розглядати, враховуючи в якості тла тодішнью польську політику і польсько-радянські стосунки.

Серед караїмських інтелектуальних лідерів їхньої галицької громади у міжвоєнний період варто назвати уже згаданого мецената Захаріяша Новаховича (1883-1960), а також перекладача біблійних текстів на караїмську мову до дописувача у «Myśl karaimsku» Зараха Зараховича (1890-1952). Діяли у Галичі в ті часи і громадські організації “Гурток караїмських жінок” [27, s. 119], “Гурток молодих караїмів” та аматорський театр [13, s. 148; 15, p. 108, 119].

Свято у громаді галицьких караїмів 28 травня 1929 року

У першій половині 1930-х рр. громада активно обговорювала ідею будівництва власного Народного дому [8, s. 118–119]. Культурне життя, хоч і невеликої (на початку Другої світової війни у містечку й околицях було 122 караїмів), але цілісної громади тривало. У 1937 р. тут презентував свою поему “Галич” популяризатор караїмської мови та редактор видання “Karaj Awazy” Олександр Мордкович [про нього див. 46]. Твір був присвячений галицькій караїмській спільноті та її ролі у житті східноєвропейських караїмів [15, p. 122]. Того ж року Галич відвідали кримські татари-емігранти з Румунії [21, s. 148].
Війна, окупації та занепад

У 1939 р. розпочалася Друга світова війна і Галич зайняли радянські війська. Тоді у місті було 112 караїмів, об’єднаних у 30 родин [37]. Почався період непоправних втрат. Керівника громади Єшуа Леоновича заарештували і вислали на Сибір, де він загинув у 1940/1941 рр. [15, p. 312]. Майже одночасно у 1940 р. помер газзан Марек (Мордехай) Леонович і його замінив Мойсей Шулімович [15, p. 312]. В умовах радянського тоталітаризму громада мала доволі незначні шанси на виживання, але почалися бойові дії. Як виявилося, політика деюдеїзації караїмів та укріплення їхньої тюркської ідентичності не порушила добрих взаємин з юдеями, але врятувала представників цієї етноконфесійної групи від знищення нацистами під час Голокосту [15, p. 278, 284, 287, 288]. За М. Кізіловим, С. Шапшал добре знав про небезпеки з боку нацистів від своїх співбратів з Німеччини ще задовго до початку бойових дій і своїми діями рятував громаду [15, p. 292]. Зрештою, нацисти після певних вагань таки визнали, що караїми – не євреї [14, p. 328-329; 15, p. 309].

Інтер’єр караїмського помешкання у Галичі, відтворений у Музеї караїмської історії та культури

По війні влада дозволила караїмам емігрувати до Польщі на основі того, що вони були її довоєнними громадянами. У 1940-1950-х з Галича до цієї країни виїхали 24 караїмів, а до громади у Литві – 11 [15, p. 374, 378].

“Під час Другої світової війни галицькі караїми втратили більшість своїх інтелектуальних провідників. Газзан Мордехай Леонович помер у 1940 р., очільника громади Єшуа Леоновича вислали до Сибіру. Новий голова громади Самуель Єшвович помер під час війни. У 1946 р. колишній газзан і найосвіченіший член громади Ісаак Абрагамович виїхав. Залишили Галич також майбутні орієнталісти Зигмунд Абрагамович (1923-1991) та Юзеф Сулимович (1913-1973). Ще один інтелектуальний лідер громади міжвоєнного періоду Новах Шулимович після 1945 р. припинив усі контакти з караїмами. За інформацією, збереженою на надгробках місцевого кладовища, між 1939-1945 рр. померли восьмеро караїмів” [15, p. 378].

Окремо тут слід відмітити особу Юзефа Сулимовича, який був мобілізований спершу до радянської армії, у 1944 р. перевівся до польської, а по війні став знаним тюркологом і в травні 1964 р. відвідував Галич заради збирання караїмських експонатів [49].

У 1940-1950-х галицька громада караїмів нараховувала тільки 40-50 осіб, а впродовж 1946-2002 рр. у ній народилося тільки 5 осіб, у той час, як померло 17, а ще багато емігрувало [15, p. 379]. У кенесі в ті часи служив Мойсей Шулимович [37]. Також віряни збиралися для релігійних обрядів по приватних домівках, адже караїмській молоді забороняли ходити до кенеси, як українській – до церков [15, p. 380].

Сувій Тори XVIII століття у галицькому Музеї караїмської історії та культури

У 1959-1960 рр. галицьку кенесу закрили і перетворили на склад, а потім – на РЕМ. Утім, тодішній голова райвиконкому Іван Галущак попередньо підказав караїмам, щоб забрали значимі для них речі [30; 37]. Відтак вдалося врятувати як книги, культові та обрядові речі, так і чотириметровий вівтар-гехан – його згодом передали до Криму і встановили в малій кенесі в Євпаторії. Та у 1985 р. галицьку кенесу взагалі зруйнували, збудувавши поряд першу дев'ятиповерхівку Галича [15, p. 384; 30]. Як повідомив автору цих рядків завідувач науково-освітнього відділу національного заповідника «Давній Галич» Ярослав Поташник, на місці кенеси планують встановити пам’ятний знак.

У 1996 р. місцеві караїми святкували 750-річчя свого поселення у містечку, а в 2000 р. зареєстрували свою громаду [15, p. 437, 442]. Також протягом 1997-2000 рр. тривали наукові дослідження на караїмському кладовищі; тоді відчистили та переклали епітафії і видали каталог із понад 200 надгробків [30]. Але це сталося, на жаль, уже на схилі існування цієї невеликої караїмської оселі над Дністром.

Одна зі збережених книг галицької громади караїмів

Значних зусиль до збереження та популяризації спадщини галицьких караїмів доклав перший завідувач Музею караїмської історії та культури Іван Юрченко. Саме у цій установі можна дізнатися багато цікавого про життя, культуру і віру галицьких караїмів. Музей діє в одному зі збережених та відреставрованих караїмських будинків на майдані Різдва, 33 у Галичі. До комплексу включені експозиції вказаного будинку з багатьма речами із кенеси, будинки представників цього народу поч. ХХ ст. на вул. караїмське кладовище у селі Залуква [30; 31; 32; 33]. Музей працює щодня з 9.00 до 18.00, остання екскурсія може зайти о 17.00. Телефони: (03431)-2-31-05 та 2-16-63.



Джерела та література

Бучма О. Політологія релігії: становлення і зміст // Українське релігієзнавство, 2009, Спецвипуск, № 1. – С. 140-158.
Караїми // Енциклопедія українознавства. – Т. 3. – Львів: НТШ, 1994. – С. 959.
Колодний А. Конфесійна мережа України: конфесійні та регіональні зрізи // Україна релігійна, колективна монографія. Книга перша: Стан релігійного життя України // Українське релігієзнавство, 2008, № 46. – С. 23-48.
Релігійна мережа України Україна релігійна, колективна монографія. Книга перша: Стан релігійного життя України // Українське релігієзнавство, 2008, № 46. – С. 426-436.
Яблоновская Н. В. Журнал «Myśl karaimska» (1924–1947): диалог с караимскими периодическими изданиями 1920-1930-х годов // Культура народов Причерноморья, 2008, № 136, С. 315-32.
Sahyszymyz («Nasza Myśl») // Myśl karaimska. – 1928. – T.1. – № 4-5. – S. 74–76.
Bałaban Majer. Studja historyczne. – Warszawa, 1927. – 197+V s.
Budowa domu karaimskiego // Myśl karaimska. – 1936. – № 11. – S. 118–119.
Czacki Tadeusz. Rozprawa o źydach I karaitah. – Zeszyt 44. – Kraków: Nakładem drukarni Czasu, 1860, – 180 s.
Grewelski Stefan. Wyznania protestanckie I sekty religijne w Polsce współczesnej. – Sandomierz: Nakładem Diecezjalnego Zakładu Graficzno-Drukarskiego w Sandomierzu, 1935. – 166 s.
Historyczne dni w Haliczu // Myśl karaimska. – 1929. – № 2. – S. 42–44.
Janusz B. Ostatni z Mohikanów galicyjskych // Świat. 1912. – № 16. – S. 8-9.
Karaimski teatr amatorski // Myśl karaimska. – 1937–1938. – № 12. – S. 148.
Kizilov Mikhail. The Karaites of Galicia. An Ethnoreligious Minority among the Ashkenazim, the Turks and the Slavs 1772-1945. – Leiden, Boston: Brill, 2009. – 461 p.
Kizilov Mikhail. The Sons of Scripture. The Karaites in Poland and Lithuania in the Twentieth Century. – Walter de Gruyter GmbH & Co KG, 2015. – 528 p.
Konferencja w Haliczu // Myśl karaimska. – 1929. – T.2. – № 1. – S. 46.
Kowalski Tadeusz. Język karaimski // Myśl karaimska. – 1926. – T.1. – № 3. – S. 3–7.
Listy z Halicza. // Myśl karaimska. – 1924. – № 1. – S. 26–30.
Mardkowicz-Kokizow A. Ogniska karaimskie. – Łuck : Drukarnia Richtera, 1936. – 16.
Szulimowicz N. Ku obchodowi 20-lecia zgonu b. p. Z. Abrahamowicza // Myśl karaimska. – 1924. – № 1. – S. 16–17.
Tatarzy krymscy w Haliczu // Myśl karaimska. – 1937–1938. – № 12. – S. 1–4. 148.
Witaj pasterzu // Myśl karaimska. – 1926. – T.1 – № 4–5. – S. 1–4.
Z. Z. Halicz. Otwarcie szkoły parafjalnej // Myśl karaimska. – 1926. – T.1 – № 3. – S. 26.
Z. Z. Ze statystyki Karaimów w Haliczu // Myśl karaimska. – 1924. – № 1. – S. 32–33.
Zajączkowski Ananjasz. Literatura karaimska // Myśl karaimska. – 1924. – № 1. – S. 7–17.
Zajączkowski Ananjasz. Na marginesie studjum Bałabana “Karaici w Polsce” // Myśl karaimska. – 1928. – T.1. – № 4-5. – S. 35–69.
Zarachowicz Zarach. Koło pań karaimskich // Myśl karaimska. – 1936. – № 11. – S. 119.
Васильчук Надія. На землі галицьких караїмів відбулась презентація книги Володимира Шабаровського “Караїми на Волині” (11 серпня 2015 р.)
Васильчук Надія. Фундатори Музею караїмської історії та культури (11 березня 2015 р.)
Добош Галина. Галицькі караїми: лишилось тільки двоє
Музей караїмської історії
Музей караїмської історії та культури
Музейне коло Прикарпаття
Програма адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури та освіти
Розподіл населення регіонів України за рідною мовою
Розподіл населення за національністю та рідною мовою (0,1)
Ткачик Наталя. Останній караїм Галича (25 серпня 2015 р.)
Чемеринський Андрій. Про минуле караїмів і популяризацію їхньої історії говорили в Галичі (21 вересня 2012 р.)
Abkowicz Mariola, Sulimowicz Anna. Karaj jołłtary – karaimskie drogi. Karaimi w dawnej fotografii
Fortuna Małgorzata Urszula. Karaimizm w Polsce (17 grudnia 2011 r.)
Halicz
International Institute of Crimean-rite Karaites: Halich
Karaite Judaism // https://en.wikipedia.org/wiki/Karaite_Judaism
Karaites. Encyclopedia of World Cultures | 1996 | Colligan, Sumi COPYRIGHT 1996 The Gale Group, Inc.
Karaites – History and Cultural Relations
Mardkowicz Aleksander, Awazymyz
Pełczyński Grzegorz. Protestanci judaizmu? // Awazymyz. – 2006, 1 (12), № 12-13
Sulimowicz Anna. Czasopisma karaimskie. // Awazymyz 1999, 2 (3), 13-14
Sulimowicz Anna. Mieczek I Siunek // Awazymyz 2013, 1 (38), 4-13
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Г

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], D_i_V_a, Google [Bot], Google Adsense [Bot], sergm, ukrgenealogy