ГОРЛІВКА, місто, Донецька область

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ГОРЛІВКА, місто, Донецька область

Повідомлення АннА »

ГОРЛІВКА – місто обласного підпорядкування Донецької обл. Розташовано на каналі Сіверський Донець – Донбас. Залізничний вузол. Нас. 292 тис. осіб (2001).
Заселення території нинішньої Горлівки почалося на поч. 18 ст., коли запороз. козаки та селяни-втікачі на річках Корсунь (бас. Міусу), Кривий Торець з прит. Залізна, Бахмутка з прит. Кодима, Лугань (усі – бас. Сіверського Дінця) почали засновувати хутори та зимівники.
У 2-й пол. 18 ст., коли рос. царат розпочав широку експансію на своєму пд.-зх. порубіжжі, сюди переселялися серби, словени, угорці, молдовани, які утворювали військові поселення.
1776 виникли слободи Зайцеве (пд. ч. її наз. Микитівкою) та Залізна (заселена переважно переселенцями з Харків. губ.).
Одночасно ця місцевість залюднювалася селянами з Полтав. та Черніг. губерній, які протягом 1800–05 утворили хутори Щербинівський і Нелепівський.
Виникнення робітн. с-ща Горлівки пов'язане з розвитком вугільної пром-сті в Донбасі, розробкою поблизу хуторів Щербинівського та Нелепівського покладів вугілля і побудовою Курсько-Харківсько-Азовської залізної дороги (1868–70).
Заснували Горлівку 1867 у зв'язку з буд-вом кам'яновугільних шахт. Назва походить від прізвища гірничого інж. П.Горлова.
1879 довкола Горлівки відкрито родовище ртутних руд (Микитівське).
Восени 1885 розпочалося буд-во шахти "Софія", а пізніше – з-ду для вир-ва ртуті, де вже в груд.
1886 було одержано першу в Російській імперії заводську ртуть.
У серед. 1890-х рр. у Горлівці з'являються нові підпр-ва – маш.-буд., алебастровий, цегельний та цементний з-ди.
Наприкінці 19 ст. Горлівка стає важливим пром. центром півдня Рос. імперії.
В період революції 1905–1907 тут спалахнуло Горлівське збройне повстання 1905 (найбільше робітн. повстання в Україні).
У роки Першої світової війни в Горлівці набувають розвитку вугільна, ртутна та коксобензольна галузі пром-сті.
Від 1920 місто входить до складу Донец. губ., 1923–24 – Юзівської округи, 1924–32 – Донецької округи.
Наприкінці 1920-х – початок 1930-х рр. у Горлівці створено коксохімічний завод (1928), азотнотуковий завод (1933) – одне з найбільших хім. підпр-в СРСР.
Райцентр 1930–32.
Од 1932 Горлівка набула статусу міста обл. підпорядкування. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941– 1945 у період гітлерівської окупації від 29 жовт. 1941 по 5 верес. 1943 у місті діяла підпільна орг-ція на чолі з С.Щетиніним.
У 1950-х рр. у Горлівці стали до ладу з-ди – авторемонтний, пивоварний, молочних продуктів, ф-ка баянів.
У верес. 1968 за успіхи в госп. та культ. буд-ві, розвитку вугільної пром-сті Горлівку нагороджено Почесною Грамотою Президії ВР УРСР.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ГОРЛІВКА, місто, Донецька область

Повідомлення АннА »

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
Горлівка — один з найбільших промислових центрів Донецької області. Розташована за 40 км від Донецька на лінії залізниці Харків — Ростов. Територія Горлівки — 417 кв. км. Місто поділяється на 3 райони: Центрально-Міський, Микитівський і Калінінський. Населення — 335 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані Голмівська і Зайцівська селищні Ради.

Перші поселенці на території теперішньої Горлівки з’явилися на початку XVIII ст., коли запорізькі козаки засновували хутори на річках Корсуні, Залізній, Кривому Торці, Кодимі, Бахмутці, Луганці. Оселялись тут і кріпаки-втікачі. Основним заняттям населення було хліборобство, скотарство, полювання і бджільництво. З другої половини XVIII ст., коли царський уряд почав заселяти південні степи, сюди прибули серби, словени, угорці, молдавани, які повинні були нести службу по охороні південних кордонів Росії. Сформовані з них два полки розселили ротами по селах і хуторах. Так виникло село Государів Байрак, де в 1754 році стояла 9-а рота (нині це територія Калінінського району Горлівки).

Зимівники і хутори у балці Сухому Яру та в урочищі Жованому Лісі у 1776 році злилися у слободу Зайцеве, південну частину якої мешканці назвали Микитівною за ім’ям одного з її жителів Микити Дев’ятилова. Населення слободи зростало за рахунок переселенців з Чернігівської, Полтавської та інших губерній і вже у 1795 році становило 6514 чоловік. Протягом 1800—1805 рр. частина з них виселилась, утворивши хутори Щербинівський і Нелепівський. Одночасно з Зайцевим виникла слобода Залізна. Заселялася вона переважно переселенцями з Харківської губернії. 1884 року тут проживала вже 571 родина (3529 чоловік).

На початку XIX ст. в районі слобід Зайцевого, Залізної і хуторів Щербинівського та Нелепівського було відкрито поклади вугілля. Проте видобуток його тоді був мізерним. Швидкими темпами вугільна промисловість у Донбасі почала розвиватися після скасування кріпосного права, коли з’явилось багато дешевої робочої сили. Восени 1867 року на землях, що належали раніше селянам слобід Залізної, Зайцевого та інших почалися розвідувальні роботи. За 6 км на південний схід від Микитівни того ж року були побудовані бараки для робітників, майстерня та інші споруди. Так було покладено початок робітничому селищу, а згодом і залізничній станції, названих на честь талановитого гірничого інженера П. М. Горлова — Горлівкою. Протягом 1868— 1870 рр., одержавши велику урядову субсидію, купець Поляков побудував Курсько— Харківсько — Азовську залізницю і за допомогою П. М. Горлова розпочав видобуток вугілля. Горлов спершу пристосував для видобутку вугілля, необхідного для водокачок і паровозів, 2 селянські шахти, що були тут раніше, які поклали початок шахті «Кочегарка».

Дещо пізніше «Товариство південноросійської кам’яновугільної промисловості», створене в 1872 році, почало в цих місцях будівництво великого рудника з двох шахт, який назвали Корсунською копальнею № 1. На цьому руднику у 70-х рр. XIX ст. працювало 500 чоловік, що видобували до 300 тонн вугілля на добу. Чверть віку в товаристві переважали російські підприємці, але вже наприкінці XIX ст. хазяями цієї компанії стали фактично французькі капіталісти. Вони збільшили основний капітал товариства до 4 млн. крб., придбали понад 1000 десятин землі і збудували нові рудники: в 1889 році — № 5 «Альберт» (тепер шахта № 5 ім. В. І. Леніна), у 1897 — № 8 «Альфред» (нині шахта № 8 ім. Гайового). На початку 90-х років іноземні капіталісти заснували в Горлівці «Бельгійське товариство Государевобайрацьких кам’яновугільних копалень» і «Товариство Микитівських копалень». Навколо шахт виникали робітничі селища, набагато розширилась і т. зв. центральна колонія (безпосередньо сама Горлівка), де в 1898 році жило понад 7 тис. чоловік.
У зв’язку з інтенсивним розвитком вугільної промисловості бельгійська компанія в 1895 році почала, а в 1897 році завершила будівництво в Горлівці машинобудівного заводу (тепер ордена Трудового Червоного Прапора ім. С. М. Кірова), який виготовляв обладнання для шахт і металургійних підприємств. Тільки в основних його цехах працювало 800 робітників. Поблизу заводу виникло селище, де вже в 1899 році мешкало близько 3 тис. чоловік. Невдовзі заводське селище злилося з центральною колонією Горлівки.

Але не тільки на вугілля багаті степові простори довкола Горлівки. У 1879 році гірничний інженер А. В. Миненков відкрив тут родовища ртутних руд. Орендувавши ці землі у селян, він створив товариство для розвідки ртуті. Проте через брак коштів Миненков змушений був припинити роботи. Згодом родовище живого срібла прибрало до рук «Товариство ртутного виробництва А. Ауербах і К°». Восени 1885 року розпочалося будівництво шахти «Софія», а пізніше — заводу для виробництва ртуті, де 14 грудня 1886 року було одержано першу в Росії ртуть. У 1887 році завод дав 4 тис. пудів ртуті, а в наступні роки збільшив її виробництво майже в 10 разів. Росія перестала закуповувати цей цінний метал за кордоном і навіть змогла експортувати його в інші країни.

Наприкінці XIX ст. у Горлівці працювали алебастровий, цегельний і цементний заводи, кілька кам’яних кар’єрів і парових вальцьових млинів. Робітниче селище стає важливим промисловим центром півдня Росії. Промисловий розвиток Горлівки на початку XX ст. характеризувався дальшим зростанням і посиленням концентрації виробництва. Горлівські шахти об’єднував синдикат «Продвугілля». Вуглевидобуток на них у 1913 році досяг 2,2 млн. тонн, тобто зріс утроє порівняно з 1899 роком. На всіх горлівських підприємствах у 1913 році працювало 13 тис. робітників. В гонитві за наживою підприємці не думали про людей. Шахтарі працювали по 12 годин на добу в темряві, в задушливій, насиченій вуглекислотою атмосфері, при світлі кіптявої шахтарської лампочки, часом по коліна, а то й по пояс у воді. У пісні саночника, яку склали шахтарі Горлівки, були такі рядки:

Опустили мене в шахту

І по штреку повели,

Начепили тоді лямку

Та в санчата запрягли.

Женуть мене, як скотину,

І ланцюг тре по ногах,

Розідрав усю я спину,

Кров збігає по боках…

Обвали, пожежі і вибухи на шахтах були явищем звичайним. Тільки 12 березня 1889 року на руднику № 1 від вибуху газу загинув 31 робітник.

Не менш важкою і небезпечною була праця і на ртутних рудниках та заводі. Рудокопи працювали по 12 год. на зміну, робітники заводу — по 10 год. Багато робітників отруювалось ртутними випарами і газами. У 1904 році з 2 тис. працюючих на підприємстві непрацездатними було визнано понад 600 чоловік. Тих, що втратили працездатність, звільняли, і вони залишалися без засобів до існування. Оплата праці робітників становила від 40 коп. до 1 крб. 20 коп. на день. За свою каторжну працю шахтар одержував мізерну плату: вибійник — до 1 крб. 10 коп. на день, вагонник — 80 коп., робітник на вибиранні породи — 35—65 коп. Це при тому, що лише витрати на харчування шахтаря становили від 12 до 16 крб. на місяць.

Нещадно експлуатуючи робітників, капіталісти щорічно збільшували свої прибутки. Так, на шахті № 5 «Альберт» наприкінці 80-х рр. за кубічний сажень вирубаного вугілля платили при відрядній роботі 2,5 крб., а з 1895 року — лише 2,1 крб. За один лише 1913 рік шахтовласники «Товариства південноросійської кам’яновугільної промисловості» одержали 1 млн. крб. прибутку, що становило 20 проц. від основного капіталу. Для будівництва першої черги ртутної шахти і заводу акціонерне товариство витратило 600 тис. крб., які за чотири роки цілком окупилися. Виробництво одного пуда ртуті «Товариству» обходилося в 15 крб., а збували ртуть на ринках Петербурга і Гамбурга по 45—60 крб. за пуд.

Обстежуючи в 1910 році житлові та санітарні умови робітників «Товариства південноросійської кам’яновугільної промисловості», комісія земських лікарів відзначала, що майже половину оглянутих жител, де мешкало близько 10 тис. робітників, становили напівземлянки, сарайчики та літні кухні. Квартир у кам’яних і цегляних будинках на всіх трьох шахтах було тільки 365, а халуп, зроблених з обрізків дощок і обмазаних глиною,— 1273. Тільки 30 проц. робітників мали «спальні місця», тобто тапчани, нари або ліжка, а решта спала долі покотом, за постіль їм правив верхній одяг. «Будь-хто з цих шахтарів,— писала лікарка Кантарович, що провадила обстеження житла в 1911 році,— може позаздрити життю арештанта на будові Сибірської залізниці». Дитяча смертність була неймовірно високою. Так, при вибірковому опиті жінок-матерів комісія встановила, що з 425 дітей більше половини померло у віці до 6 років. За кімнату у напівземлянці робітник платив 1 крб. на місяць, а в кам’яному будинку — 3 карбованці.

У 1916 році в Горлівці та в прилеглих до неї колоніях проживало 30 тис. чоловік. У центрі селища містилися будинки власників підприємств і технічного персоналу, кілька десятків казарм і понад 1200 однотипних тривіконних будинків. Стояли вони на 18 лініях, в кожній до 70 будинків. На базарному майдані були крамниці, шинки і корчми. Посеред вузьких вулиць стояли ящики для сміття. Тут же простягалась низка літніх кухонь здебільшого без покрівель. Зелених насаджень не було. В місцевих колодязях води не вистачало, тому її доводилося привозити з інших місць; використовувалась також і вода з шахт. Ось що писала лікарка Холкіна, що обстежувала житла робітників на горлівських рудниках: «На шахті № 5, де особливо лютувала в 1910 році холера, відчувалась нестача питної води, а часом не було її зовсім… Стояв стогін по всьому руднику. Немає води! Немає лазні! А взимку воду не доставляли часто-густо по 2—3 дні». Підприємці виділяли дуже мало коштів на будівництво лікарень. Напередодні першої світової війни в Горлівці було всього 3 лікарні на 80 ліжок: одна збудована «Товариством південноросійської кам’яновугільної промисловості», друга утримувалась на кошти хазяїв ртутного рудника, а третя — на машзаводі. Медичний персонал лікарень складався з п’яти лікарів, трьох фельдшерів і одної акушерки.

Уся мережа навчальних закладів Горлівки в першому десятиріччі XX ст. складалася з 2 церковнопарафіяльних, 4 заводських та 10 двокласних земських шкіл, що містилися в бараках та хатах. Вони не охоплювали навчанням і одної десятої дітей робітників. Працювала ще штейгерська школа. У 1890 році в центрі міста «Товариством південноросійської кам’яновугільної промисловості» збудовано «Клуб-театр зібрання службовців», де виступали приїжджі актори, а також силами місцевої інтелігенції ставилися самодіяльні спектаклі, проводились вечори відпочинку. Відвідували його, передусім, службовці та місцева буржуазія. У 1914 році виник приватний «Клуб-кінотеатр Банакер» на 300 місць.

Жорстока експлуатація, духовний гніт і політичне безправ’я штовхали передових робітників на боротьбу проти капіталізму і самодержавства. Уже у 80-х рр. пролетарі Горлівки виступають з вимогою надбавки до платні і поліпшення життя. На середину 90-х рр. ця боротьба набула рішучішого характеру. Особливо впертим був страйк робітників «Корсунської копальні № 1» у травні 1896 року, в якому взяли, участь 650 шахтарів. Страйк тривав кілька днів. Цей виступ спричинився зниженням оплати праці перевізникам вугілля. Страйкарі вимагали збільшення заробітку, а також покарання табельників, що пропускали упряжки і обраховували їх. Власники рудника не пішли на поступки і викликали поліцейських та жандармів. Страйк було придушено. 20 найактивніших робітників заарештували і відправили у бахмутську в’язницю.

Великий страйк гірників спалахнув 1 жовтня 1900 року на шахті № 8 «Альфред» з приводу зниження розцінок на 10—15 проц. На знак протесту всі шахтарі припинили роботу, вимагаючи відновлення попередніх розцінок. Страйк тривав 3 дні. Лише після прибуття на рудник посиленого загону козаків та арешту найактивніших учасників страйку робота на шахті відновилась. Проте, побоюючись нового виступу, адміністрація вимушена була поступитися.

У роки промислової кризи кінця XIX ст. різко скоротився видобуток вугілля, виробництво машин і металу. Зросла армія безробітних. Горлівка стала пересильним пунктом, де повертали безробітних назад у їх села. 1901 року тут зібралося кілька тисяч безробітних, приречених на голодну смерть. Ленінська «Искра» у зв’язку з цим писала: «… перші безпорядки сталися 9 березня у посаді Горлівка, де шахтарі почали вимагати, щоб видали їм безплатні свідоцтва для проїзду додому і, після відмови, розгромили крамниці і напали на поліцейське управління».

Революційну боротьбу робітників Донбасу скеровували в той час Катеринославський і Донський комітети РСДРП, якими керували соратники й учні В. І. Леніна, професіональні революціонери І. В. Бабушкін, Г. І. Петровський, С. І. Гусєв та ін. У 1902 році Г. І. Петровський (тоді працював слюсарем на Нелепівському руднику) організував невеликий гурток, девізом якого стало: «Самим учитися й інших навчати». Гуртківці поступово перейшли до політичної пропаганди, яку вони вели серед шахтарів. Гуртківці знайомили робітників Корсунського, Нелепівського та ін. рудників з газетами «Искра» и «Южный рабочий», з революційними прокламаціями, листівками. У 1902 році гурток влився в «Соціал-демократичний союз гірничозаводських робітників», створений з ініціативи керівника Донського комітету РСДРП С. І. Гусєва. Але в цьому «Союзі» був сильним вплив меншовиків. Прибічники ленінського напряму в «Союзі» вирішили напередодні 1 травня 1903 року закликати всіх робітників до участі в одноденному страйку. З цією метою на 34 великих шахтах було поширено 18 тис. прокламацій і листівок, що закликали до протесту проти масових звільнень робітників. Робітники Горлівки одними з перших відгукнулися на цей заклик. Тут під керівництвом соціал-демократів прокотилася широка хвиля страйків і виступів.

Восени 1904 року в Горлівці виникла більшовицька група, до складу якої увійшли І. М. Сніжко, вчитель А. С. Гречнєв, фельдшер станції Є. І. Глушко, слюсар рудника № 1 В. П. Григоращенко, вибійники Д. Р. Галицев, К. І. Кисельов та ін. З ініціативи А. С. Гречнєва створюється школа ліквідації неписьменності серед робітників, тут також вивчали питання робітничого законодавства, читали марксистську літературу і роз’яснювали насущні завдання пролетаріату. Члени більшовицької групи поширювали серед робітників листівки і прокламації, організовували страйки. Значну допомогу Горлівській більшовицькій організації подавав Луганський комітет РСДРП. Восени 1904 року К. Є. Ворошилов передав горлівцям Статут і Програму РСДРП, а також іншу нелегальну літературу.

Активну участь брали горлівські робітники в першій російській революції. На події 9 січня у Петербурзі в Горлівці розпочався загальний страйк машинобудівників, залізничників і шахтарів рудника № 1, що тривав кілька днів. 21 лютого 1905 року близько 1500 робітників ртутного та вугільного рудників припинили роботу і зібрались на мітинг. Тільки після того, як по беззбройних робітниках поліцейські відкрили вогонь, виступ було придушено. 164 чоловіка було заарештовано і вислано з рудників. Гострий характер мали також і виступи влітку 1905 року.

В той же час серед гірників поширювалася листівка «Клятва», написана штейгером Корсунської копальні № 1 А. Я. Коцом. Листівку видав ЦК РСДРП, а в червні 1905 року її передрукувала Маріупольська група Донецького Союзу РСДРП. «Клятву» читали на зборах, мітингах.

Одним із найбільших виступів трудящих у Донбасі проти самодержавства було грудневе збройне повстання в Горлівці. 1-го грудня директор машзаводу бельгієць Лоест оголосив робітникам, що в зв’язку з посиленням кризи виробництво машин скоротилося і замість 10-годинного робочого дня встановлюється 6-годинний. Внаслідок заробіток знизиться на 40—50 проц. За пропозицією Горлівської більшовицької групи РСДРП робітники вирішили відповісти на сваволю адміністрації організованим страйком. Ще на початку грудня у відповідь на звернення Катеринославського Бойового страйкового комітету на залізничній станції Горлівка створюється страйковий комітет. До його складу ввійшли Є. І. Глушко (голова), І. М. Сніжко, Дудукалов, В. А. Ісиченко, Павленко та ін. Після одержання звістки про грудневе збройне повстання в Москві на квартирі робітника Є. І. Глушка відбулась нарада страйкового комітету залізничників. Нарада вирішила скликати 9 грудня мітинг, де й оголосити загальний страйк робітників Горлівки. Увечері 9 грудня робітники почали збиратися на залізничній станції. Прибуло близько п’яти тисяч чоловік — машинобудівники, шахтарі, залізничники, а також селяни навколишніх сіл. Член страйкового комітету І. М. Сніжко на мітингу закликав горлівських робітників наслідувати приклад пролетарів Москви й активно включитися в боротьбу проти царизму. Тут же обрали розпорядчий комітет, головою якого став більшовик Є. І. Глушко. До складу комітету ввійшли також І. М. Сніжко, А. С. Гречнєв, В. А. Ісиченко та ін. Жодне розпорядження рудникової чи заводської адміністрації не набирало чинності без відома комітету. На заводі і шахті № 1 було організовано 2 бойові дружини. Для придбання зброї розпорядчий комітет конфіскував у касі залізничної станції 300 крб., збирали також кошти серед населення. Всього зібрали понад 1000 крб. Спеціальним поїздом два члени комітету виїхали до Таганрога, щоб купити зброю.

16 грудня біля головної контори заводу зібралося до тисячі робітників з сім’ями. Члени страйкового комітету — коваль Євтушенко, слюсар Руденко, токар Смирнов та О. І. Кузнецов-Зубарєв пред’явили директорові заводу Лоесту вимогу: скасувати наказ про 6-годинний робочий день і пов’язане з цим зниження заробітної плати. Директор відмовився розмовляти з делегацією. Але робітники все ж примусили його погодитися з цими вимогами. Незабаром на заводський двір увійшли драгуни і солдати. Одержавши підкріплення, поліція зажадала від робітників видати керівників страйку, та це їй не вдалося. Тоді за наказом пристава і командира роти солдати і поліцейські дали два залпи по беззбройних робітниках. 18 чоловік було вбито і понад 50 важко поранено. Робітники, їхні жінки й діти кинулись тікати. Драгуни били їх нагайками і шаблями. Один з них покалічив О. І. Кузнецова-Зубарєва, відрубавши йому руку. Відразу ж після цього керівники страйку А. С. Гречнєв та І. М. Сніжко розіслали термінові депеші всім бойовим дружинам Донбасу. Ось одна з них: «Єнакієве. Бойовій дружині. Ми без зброї. Вимагаємо негайної допомоги з усіх боків». В ніч на 17 грудня на допомогу горлівцям прибули дружинники з Єнакієвого, Ясинуватої, Гришиного, Авдіївки, Дебальцевого, Харцизька, Кадіївки, Дружківки та Алчевська. На 7 годину ранку зібралося близько 4 тис. чоловік. Керівники бойових дружин на нараді розробили план повстання. Всіх дружинників було поділено на 3 загони, якими командували штейгер рудника № 1 П. А. Гуртовий, більшовик А. С. Гречнєв та вчитель з Гришиного П. С. Дейнега.

Повстання почалося вранці 17 грудня. Робітники повели наступ на казарми, де були розквартировані 3 роти піхоти і сотня драгунів. Після двогодинного бою дружинники захопили казарми. На допомогу урядовим військам з Єнакієвого підійшов великий загін козаків. Одержавши підкріплення, солдати вирушили проти повстанців і, стискуючи кільце, відтіснили їх до залізничної станції Горлівка. У нерівному бою загинуло близько 300 робітників. Хоча бій і закінчився перемогою урядових військ, але вони все ж відступили, побоюючись прибуття підкріплень дружинникам. З 17 по 20 грудня Горлівка перебувала в руках розпорядчого комітету.

21 грудня в Горлівку прибула каральна експедиція з кулеметами і шибеницями на залізничних платформах. Почалися повальні обшуки та арешти. Багатьох учасників повстання схопили і кинули до в’язниць. Деяким керівникам та активним учасникам повстання вдалося втекти. Так, А. С. Гречнєв добрався до Луганська, де комітет РСДРП допоміг йому перебратися за кордон. Уникли арешту також Є. І. Глушко, А. Осипович, М. Смирнов, Г. Суханов та ін. Три роки тривало слідство у справі Горлівського збройного повстання і захоплення робітниками Катерининської залізниці. Спершу збиралися судити заарештованих звичайним судом присяжних, але потім уряд вирішив перетворити «Горлівську справу» на «залякувальний процес». З 7 по 19 грудня 1908 року справу учасників Горлівського збройного повстання розглядав у Катеринославі суд Одеського військового округу. Із 131 підсудного військовий суд визнав винними 92, з яких 32 було засуджено до смертної кари через повішення. Соціал-демократична фракція третьої Державної думи подала запит урядові у справі горлівських робітників. Побоюючись, щоб жорстока розправа не призвела до нового повстання, уряд трохи пом’якшив вирок — його було винесено 8 засудженим, а іншим — замінили довічною каторгою. Засуджених до страти 8 місяців тримали в одиночних камерах смертників, домагаючись, щоб вони підписали прохання на ім’я царя про помилування. Але ні умовляння, ні погрози, ні підкупи не зломили волі революціонерів. В ніч проти 4 вересня 1909 року О. М. Кузнецов-Зубарєв, Г. Ф. Ткаченко-Петренко, A. П. Щербаков, А. І. Ващеєв, В.П. Григоращенко, П. Л. Бабич, І. Д. Митусов, B. В. Шмуйлович були страчені. Відзначаючи їхню відданість революції, більшовицька газета «Пролетарий» писала: «Безстрашно пішли вони — вісім героїв-робітників на смерть. їх повісили. Але вони лишились живі… Живі в пам’яті пролетарів, що ведуть боротьбу за щастя народу».

Жителі Горлівки свято шанують пам’ять тих, хто в 1905 році віддав життя за кращу долю трудящих. На місці бою робітничих дружин Донбасу з царськими військами встановлено пам’ятний обеліск. Поет Донбасу Павло Безпощадний у своїй поемі «Дружини» писав про події 1905 року в Горлівці:

…Здесь каждое место свято,

Где вы проходили, родные…

Где вы открывали митинг

И первый огонь по врагу.

Здесь дружная Горловка в пятом

Свой стяг поднимала крылатый,

Здесь каждое место поэма,

Легенда на каждом шагу.

І після жорстокого придушення грудневого збройного повстання 1905 року в Горлівці виступи робітників на рудниках тривали. Так, у другій половині травня 1906 року страйкували робітники Корсунської копальні № 12, а в червні того ж року — уже до 4 тис. шахтарів міста.

Працюючи в глибокому підпіллі, більшовики вели серед робітників агітаційну і пропагандистську роботу. Незважаючи на втрату багатьох товаришів, їм вдалося зберегти свою організацію. До її керівного ядра входили робітники В. Ф. Стожок, Ф. Ф. Кліпов, В. П. Максименко та інші.

На околиці робітничого селища рудника № 5 в халупі шахтарки П. Я. Вайнер була явочна квартира, а на Фурсівському руднику в землянці М. Бурих — підпільна друкарня, де відбувалися збори і зустрічі більшовиків. Сюди ж доставляли одержану з Петербурга, Катеринослава і Ростова нелегальну літературу, яку передруковували і потім поширювали серед робітників.

У 1912 році на рудник № 1 нелегально прибув і став працювати столяром один із ветеранів робітничого руху П. О. Мойсеєнко. Він швидко включився в партійну роботу, організував серед робітників передплату на газету «Правда». Від редакції цієї газети в грудні 1912 року в Горлівку приїжджав Г. І. Петровський, який провів конспіративні збори, роз’яснюючи робітникам завдання партійної роботи за нових

умов, викрив, позиції ліквідаторів і закликав робітників писати в «Правду» про своє становище і боротьбу проти капіталістів.

У роки реакції більшовики надавали великого значення роботі в уцілілих від розгрому легальних масових робітничих організаціях. На виборах керівництва лікарняної каси і робітничої школи на руднику № 1 та артилерійському заводі їм вдалося забезпечити обрання революційно настроєних робітників.

Коли почалась перша світова війна, вже в перші дні загальної мобілізації сталися антиурядові виступи робітників Горлівки. Вони були результатом великої роботи більшовицьких організацій серед мас. 21 серпня 1914 року на станції Микитівна більшовики П. О. Мойсеєнко, М. Бурих, С. Я. Безкоровайний та ін. організували мітинг серед мобілізованих в армію. Учасники мітингу прийняли резолюцію, де говорилося: «Робітникам і селянам війна не потрібна. Робітники й селяни вимагають її припинення. Ми проти братовбивства». У Горлівці раз у раз спалахували виступи робітників, невдоволених зростаючою дорожнечею і низькими заробітками. Тільки в травні 1915 року на рудниках Ауербаха протягом 16 днів страйкувало майже 2 тис. робітників. Близько 5 тис. чоловік взяли участь у страйку на Корсунській копальні № 1, на Микитівських і Государевобайрацьких рудниках масові страйки тривали 10 днів.

У квітні—травні 1916 року в Донбасі прокотилась хвиля мітингів і страйків, під час яких шахтарі Горлівсько-Щербинівського району продемонстрували високу свідомість і героїзм. 15 квітня розширена нарада представників більшовицьких організацій Горлівки, Микитівни і Щербинівки вирішила почати загальний страйк робітників району. Обраний на другій нараді страйковий комітет у складі С. І. Лапіна, М. М. Голдобіна, П. О. Мойсеєнка, Циганкова, Юрченка, Матросова та ін. виробив вимоги, які подав адміністрації підприємств: підвищити заробітну плату на 50 проц., скасувати примусові виходи на роботу, ліквідувати штрафи, поліпшити побутові та санітарні умови у селищах і на рудниках тощо. Згодом страйкарі висунули і такі вимоги, як запровадження 8-годинного робочого дня, страхування гірників за рахунок підприємців. Шахтовласники відмовилися задовольнити вимоги робітників, тоді 19 квітня комітет оголосив страйк, в якому взяло участь 25 тис. робітників. Уряд оголосив Бахмутський повіт на воєнному становищі і почав стягувати туди війська. 27 квітня в Горлівку прибули з військами катеринославський губернатор і управляючий гірничим департаментом. Бойові загони, створені робітниками, охороняли підступи до шахт і селищ. Щоб запобігти збройній сутичці, страйком надіслав телеграми до IV Державної думи, міністерства промисловості і торгівлі з протестом проти сваволі підприємців. Але відповіді не було. Кількох членів страйкового комітету заарештували, страйкарям перестали продавати продукти в кредит. Проте 29 і 30 квітня мітинги стали багатолюднішими. 30 квітня губернатор підписав наказ, яким забороняв провадити загальну першотравневу демонстрацію.

Щоб уникнути кровопролиття, страйком вирішив провести святкування 1-го Травня на кожному руднику окремо.

2 травня страйкарі з дружинами й дітьми рушили в балку на місце загальних зборів. На шляху стражники зустріли їх нагайками і прикладами. Кільком сотням гірників вдалося прорватися через поліцейські

заслони і зібратися на місці постійних зустрічей. Але тут їх оточили поліцейські та солдати. На виручку товаришам кинулися гірники. Солдати, співчуваючи шахтарям, відмовилися виконувати наказ своїх командирів. Тоді поліція і козаки відкрили вогонь по робітниках. Загинули К. О. Касаткін, Г. Г. Карканиць, І. Д. Малик, М. Д. Ремішевський, понад 20 чоловік було поранено. Під час страйку меншовики та есери агітували за відмову від збройної боротьби, намагаючись підірвати бойовий дух робітників. Більшовики ж всіляко підтримували страйкарів, організували збирання коштів для допомоги багатосімейним.

Після розстрілу демонстрантів у селищі почались арешти. Тільки в ніч на 3 травня поліція схопила 300 активних учасників страйку. Близько 100 з них прив’язали один до одного і, б’ючи нагайками, погнали з Щербинівки кружним шляхом через Горлівку в бахмутську в’язницю. Тих, що ледь трималися на ногах, або були знесилені спрагою й голодом, прив’язували до кінських хвостів. Але, незважаючи на жорстоку розправу, страйк закінчився лише 11 травня. Робітники змушені були стати до роботи майже на попередніх умовах — арешти, страшні злидні зробили свою справу. Звістка про криваву розправу над трудящими облетіла весь Донбас. До кінця травня 1916 року на знак солідарності з робітниками Горлівсько-Щербинівського району відбулося 16 страйків, в яких взяло участь близько 70 тис. чоловік. Налякані виступами робітників, підприємці Горлівсько-Щербинівського району підвищили заробітну плату на 25 проц. Влітку та восени того ж року страйкували гірники рудника № 1. По 2—3 дні не виходили на роботу до 500 чоловік, переважно прохідників і вибійників.

Виняткового напруження революційна боротьба горлівських робітників досягла у 1917 році. Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, більшовики Горлівки закликали робітників до створення Ради. Вийшли з підпілля керівники більшовицької організації С. І. Лапін і М. І. Острогорський. 5 березня з Петрограда прибув більшовик Ш. А. Грузман. Уже 2 березня на загальному мітингу робітників шахти № 1 і артилерійського заводу було обрано тимчасовий виконком Горлівської Ради робітничих депутатів, до складу якого увійшли більшовики І. Черкашин, Г. Морозов, В. Максименко, Д. Галицев, І. Клоков, П. Казимирчук, Ф. Кліпов, Г. Зосим. В той же час представники місцевої буржуазії створили орган Тимчасового уряду — т. зв. комітет громадського порятунку.

Уже на початку своєї діяльності тимчасовий виконком Горлівської Ради провів ряд революційних заходів. Представника Ради було направлено в суд. Робітники роззброїли поліцію і створили народну міліцію. Щойно створений гірничозаводський комітет профспілки організував споживче товариство, приділяв увагу питанням поліпшення умов праці, контролював оплату праці робітників. До його складу увійшли шахтарі Є. Ходотов, Білошапка, І. Черкашин та Черкасов.

7 березня 1917 року на нараді більшовиків було обрано комітет РСДРП Горлівського району, до якого увійшли П. Г. Казимирчук, Ф. Ф. Кліпов, Ш. А. Грузман та ін. Створюються також рудникові більшовицькі комітети. На ртутному руднику комітет очолив С. І. Лапін, на п’ятому — Седов, на Байрацькому — С. Бондаренко, на Нелепівському — Н. І. Дубовий. 16 березня 1917 року більшовики провели

тритисячний мітинг робітників машинобудівного заводу і рудника № 1. На ньому, незважаючи на опір меншовиків і есерів, було схвалено більшовицьку резолюцію, в якій вимагалося встановити 8-годинний робочий день і припинити імперіалістичну війну. Рада, висловлюючи волю трудящих, заявила протест Тимчасовому урядові у зв’язку з нотою Мілюкова. Робота більшовиків сприяла підвищенню політичної активності трудящих. 15 травня 1917 року робітники ртутного рудника і шахти № 5 в резолюції, схваленій на мітингу, зажадали переходу всієї влади до рук Рад, конфіскації всіх поміщицьких земель і націоналізації промислових підприємств та банків.

Горлівська районна партійна організація на квітень налічувала 1450 чоловік. В середині квітня відбулася І районна конференція більшовиків. Її учасники обговорили і одностайно схвалили Квітневі тези В. І. Леніна. Обраний комітет організував вивчення і роз’яснення тез серед робітників району. 23 травня в Микитівці відкрився з’їзд Рад Горлівсько-Щербинівського району за участю 176 делегатів від 10 великих підприємств і 150 дрібних шахт. Присутні тут меншовики на чолі з Трубіциним намагалися дезорганізувати роботу з’їзду. Однак більшовикам удалося привернути делегатів дрібних шахт на свій бік. При голосуванні було прийнято більшовицьку резолюцію. Зазнавши поразки, меншовики пішли із з’їзду. Це полегшило обрання делегатами на І Всеросійський з’їзд Рад більшовиків І. Семенцова і Ш. Грузмана. В липні більшовицька організація Горлівсько-Щербинівського району налічувала вже 2200 членів партії. На VI з’їзді РСДРП(б) від району були 2 делегати з вирішальним голосом — С. І. Лапін і С. Г. Головін.

Для надання допомоги селянам у боротьбі за землю в червні 1917 року більшовики Горлівки послали робітничі дружини в села, а також створили ковальсько-слюсарні майстерні для ремонту сільськогосподарського інвентаря. Наприкінці липня після ретельної підготовки вони провели загальнорайонний з’їзд рудникових і заводських виконкомів Рад робітничих депутатів. На з’їзді було обрано районну Раду робітничих депутатів у складі 40 чоловік, а через кілька днів до неї увійшли ще 4 представники від селян. Членами виконкому Ради були тільки більшовики, головою обрали П. І. Казимирчука. Рада перебувала в Микитівці, їй підпорядковувались всі горлівські рудники, артилерійський завод, залізничні вузли.

Капіталісти, що намагалися задушити революцію голодом і розрухою, затопили шахти № 5, № 8, «Государів Байрак» та ін. Цілими тижнями робітникам не відпускали хліба, гасу, мила та ін. товарів. Внаслідок нестачі фуражу почався падіж коней. Навіть мінімальні вимоги робітників адміністрація не задовольняла. У відповідь на саботаж промисловців 30 серпня 1917 року за пропозицією Г. І. Петровського II районний з’їзд Рад робітничих депутатів проголосив себе єдиною «владою диктатури пролетаріату і найбіднішого селянства». Для боротьби з контрреволюцією було організовано тимчасовий революційний штаб, до складу якого ввійшли С. І. Лапін, П. Дорофєєв, Г. Чалий та інші, всього 10 чоловік.

Тимчасовий уряд дав розпорядження про розпуск революційних Рад і роззброєння робітників, але тимчасовий революційний штаб Горлівсько-Щербинівського району за допомогою червоногвардійських загонів, створених при шахтах, роззброїв охорону рудників та заводів і попередив адміністрацію, що в разі саботажу вона буде притягнута до відповідальності за сприяння контрреволюції. У вересні надійшли повідомлення, що Керенський посилає в Ростов військове обмундирування, зброю, продовольство і гроші; Рада призначила своїх комендантів на станції Микитівна і Горлівка для контролю за рухом поїздів у цьому напрямі. Адміністрація залізниці підкорилася вимогам Ради і визнала її комендантів. Продовольство та одяг, вилучені з реквізованих составів, коменданти передавали робітникам на рудники.

11 жовтня 1917 року було створено Горлівсько-Щербинівський комітет РСДРП(б) який об’єднав 2660 членів партії. Він розгорнув напружену роботу в масах. Звістку про перемогу збройного повстання в Петрограді горлівські робітники зустріли з великим піднесенням. «З глибини шахт вітаємо і виражаємо повне довір’я II Всеросійському з’їздові Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, а також створену владу в особі Народних Комісарів і готові підтримати їх усією робітничою і бойовою могутністю»,— говорилося в одностайно прийнятій резолюції горлівських шахтарів. На кожному підприємстві створювалися профспілкові комітети — робітники самі організовували управління підприємствами. Але на молоду Країну Рад посунули вороги всіх мастей. Каледін захопив Ростов. У зв’язку з цим тимчасовий революційний штаб привів у бойову готовність червоногвардійські загони, які охороняли рудники, залізничні станції і селища, посилився контроль за рухом транзитних поїздів на Ростов. У грудні 1917 року загін Червоної гвардії під командуванням слюсаря машинобудівного заводу В. Шишковського роззброїв на станції Горлівка 3 ешелони з підрозділами 3-ї козачої дивізії, що прямувала з фронту на Дон.

Загроза контрреволюції викликала потребу об’єднати революційні сили Донецького басейну. З цією метою в ніч на 4 грудня 1917 року в Микитівці відбулася конференція Рад і ревкомів Донбасу, де було обрано Центральне бюро військово-революційних комітетів. Наприкінці грудня шахтарі Горлівсько-Щербинівського району влилися до Першого Червоної гвардії Донецького басейну полка. Бойове хрещення червоногвардійці прийняли наприкінці грудня 1917 року під Ясинівкою в тривалому бою з білокозаками. У складі радянських військ під командуванням Р. Ф. Сіверса 6 січня 1918 року під час наступу на Каледіна (в напрямку Іловайське— Ханженкове—Макіївка) діяли всі червоногвардійські загони Горлівки. В цих боях вони виявили зразки мужності й героїзму. Екіпаж бронепоїзда № 9, що складався з шахтарів Горлівки, в одному з боїв потрапив у засідку. Витративши усі боєприпаси, бійці підірвали паровоз і вступили в рукопашний бій з білогвардійцями. Смертю хоробрих полягли командир Степанов, шахтарі Крюков, Курочкін та ін. Червоногвардієць М. Трутнєв, колишній токар машзаводу, в бою під станцією Ханженкове був тяжко поранений в обидві ноги. Оточений ворогами він бився до останнього подиху.

Після розгрому каледінців мирний перепочинок не був тривалим — на Україну сунули німецькі війська. При наближенні ворога Горлівсько-Щербинівський партійний комітет своїм рішенням від 25 березня зобов’язав усіх членів партії, здатних носити зброю, вступати до загонів. 24 квітня 1918 року після запеклих боїв частини Червоної Армії залишили Горлівку і Микитівну, а через 5 днів внаслідок тривалого артилерійського обстрілу і безперервних атак німці захопили рудничне селище та станцію Байрак. Сотні горлівських робітників відступили з частинами Червоної Армії, багато пішло в партизанські загони Романенка і Русакова, що діяли в Байрацькому і Поклонському лісах. Розвідувальні дані партизанам давав житель гірничозаводського селища О. П. Бісиркін.

Населення саботувало накази німецького командування про відбудову шахт, всіляко ухиляючись від роботи. На знак протесту проти арештів і репресій, звільнень з роботи і збільшення робочого дня шахтарі Горлівки оголосили страйк, який тривав мало не місяць. В листопаді 1918 року німецькі гарнізони поспішно залишили Горлівку.

У неймовірно важких умовах розрухи шахтарі Горлівки приступили до відбудови шахт і почали давати перше вугілля. Частина гірників поповнювала ряди Червоної Армії. З шахтарів Горлівсько-Щербинівського району було створено 3 червоноармійські полки: Ртутно-Щербинівський, 11-й Залізнянський, 1-й Зайцівський. Із робітничої молоді рудників № 1, № 5 і с. Зайцевого було сформовано екіпаж бронепоїзда «2-й Сибірський», бійці якого відзначилися у боях на Східному фронті.

На початку 1919 року до Горлівки наблизились денікінці. У перших числах лютого вони захопили її, але вже в березні Червона Армія відтіснила ворогів. Розпочались оборонні бої. Робітники Горлівки подавали всіляку допомогу частинам Червоної Армії, що захищали місто. Вдруге Горлівку захопили денікінці на початку травня 1919 року. Білогвардійці встановили жорстокий режим. Тільки в перші дні вони стратили 25 робітників. Але, незважаючи на терор, горлівські робітники під керівництвом більшовиків вели боротьбу проти денікінців.

У грудні 1919 року частини Першої Кінної армії під командуванням С. М. Будьонного вийшли на рубіж Бахмут—Попасна—Микитівка—Дебальцеве. Після дводенних боїв у районі Щербинівки, Микитівки, Дебальцевого 11-а кавалерійська і 9-а стрілецька дивізії розгромили великі сили противника і 30 грудня визволили Горлівку та Микитівку. Відновили роботу радянські, партійні і профспілкові організації. 20 січня 1920 року за рішенням Промбюро Раднаркому УРСР були націоналізовані всі шахти Горлівки. На той час тут працювало лише шість дрібних шахт, що давали близько 500 тонн вугілля на добу.

Серйозну допомогу в мобілізації робітників на відбудову шахт партійним та радянським організаціям Горлівки подав агітпоїзд «Жовтнева революція» на чолі з М. І. Калініним. 12 березня 1920 року, виступаючи на мітингу гірників шахти № 1, Михайло Іванович розповів про важке становище в країні, про розруху і від імені Володимира Ілліча Леніна закликав робітників швидше відбудувати шахти і дати країні вугілля. У червні на допомогу гірникам Горлівки прибув у повному складі 4-й полк 42-ї дивізії, переведений на трудовий фронт. Бійці Червоної Армії за короткий час опанували різні шахтарські професії.

Активну участь у відбудові господарства Горлівки взяли комсомольці. У березні 1920 року за завданням Горлівського підрайкому КП(б)У молоді комуністи А. Корягіна і Г. Глушко почали створювати на підприємствах міста комсомольські осередки. Першими вступили в комсомол Д. Гахов, С. Єгупов, В. Пшеничний, П. Хижняков, С. Мелющев, О. Чумаков, Л. Лутовинова та ін. Комсомольські осередки міста об’єдналися в кущовий комітет, секретарем якого було обрано В. П. Пшеничного. Комсомольці бралися за будь-яку роботу: прибували вагони з лісом — вони їх розвантажували, не рахуючись із часом; після нічного чергування йшли прибирати шахтові двори, вантажити вугілля; влаштовували недільники. Вони навчалися військової справи у гуртках всеобучу, були бійцями ЧОПу, охороняли склади, млини, пекарні, крамниці. При осередках працювали гуртки політграмоти, драматичний, хорового співу тощо. Кошти, виручені за концерти і спектаклі, йшли у фонд Червоної Армії та дитячих будинків.

Важливу роль у залученні жінок до будівництва нового життя відіграли делегатські збори. Під керівництвом партійних організацій жінки провадили збори і мітинги, брали участь у роботі кооперативів, кас взаємодопомоги, виробничих партійних осередків. Делегатські збори контролювали будівництво дитячих садків та ясел. На руднику № 1 з 440 зайнятих на виробництві жінок — 387 були членами профспілки, 175 — членами клубу, 439 входили до складу кооперативу, 7 — депутатами Рад.

Комуністи Горлівки, послані в Раду партійними організаціями, робили все можливе для поліпшення постачання робітників продовольством, сприяли розвитку споживчої кооперації. Одним з кращих кооперативів у Горлівці став кооператив «Гірник», що об’єднував 95 проц. шахтарів. Широко практикувалося кредитування робітників. Завдяки роботі горлівської кооперації приватні крамниці закривалися. Активно працювали виробничі комісії районної і селищної Рад. Депутати відвідували шахти, організовували контроль за відбудовою підприємств, займалися також добором кадрів керівного складу шахт і заводів.

Великою подією у житті горлівців було присвоєння передовому руднику № 5 ім’я В. І. Леніна. 8 червня 1923 року відбувся багатолюдний мітинг. Виступаючі запевняли, що працюватимуть ще краще, по-ленінському і одностайно схвалили пропозицію вважати вождя почесним вибійником, а його заробіток відраховувати на культроботу. Робітники щиро бажали В. І. Леніну щонайшвидшого одужання. Під час ленінського призову комуністами стали учасники революції 1905 року В. А. Ісиченко, М. М. Рагулін, молоді робітники К. К. Смольников, С. Єгупов, А. Ф. Шейков, О. І. Чумаков та багато інших.

На 1926 рік у Горлівці були повністю відбудовані підприємства вугільної, ртутної, машинобудівної, хімічної і доломітної промисловості. Гірники за 1925/26 господарчий рік дали 2,2 млн. тонн вугілля. Розгорнулося житлове будівництво, розширилась мережа лікувальних закладів. 1923 року в місті працювало вже 4 лікарні на 250 ліжок, на кожній шахті було відкрито амбулаторії, а в місті — поліклініку і протитуберкульозний диспансер. У Горлівці працювало 11 лікарів, 26 фельдшерів і 125 чоловік молодшого медичного персоналу.

Вживалися заходи щодо підвищення культурного рівня робітників. Ще в травні 1921 року в місті створюються надзвичайна комісія ліквідації неписьменності і губернські курси, які того ж року підготували 20 інструкторів. Освітню роботу проводили вчителі, а також понад 500 культармійців — комуністи, комсомольці і члени профспілки. На кожному підприємстві, на кожній вулиці відкривалися школи лікнепу. Профспілкові організації придбали для учнів підручники і зошити. Не вистачало шкільних приміщень і під школи пристосовували конфісковані у підприємців житлові будинки, методом народної будови зводили нові школи. За перші десять років Радянської влади у Горлівці було відкрито 17 нових шкіл. На всіх заводах і шахтах працювали клуби. У 1925 році в місті діяло вже 7 кіноустановок.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ГОРЛІВКА, місто, Донецька область

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
Велике промислове будівництво розгорнулося в Горлівці наприкінці 20-х рр. Уже 1926—1927 рр. на механічному заводі стали до ладу цехи водовідливних насосів, експериментальних машин і металовиробів, ливарний та ін. 18 лютого 1933 року тут почав працювати найбільший у світі цех виробництва врубових машин потужністю 3 тис. машин на рік. На шахті № 5 ім. В. І. Леніна у лютому 1928 року вперше в Донбасі було проведено механізоване виймання вугілля на пластах крутого падіння.

У виконанні планів соціалістичного будівництва величезну роль відіграло масове соціалістичне змагання. Першою у 1929 році в рух ударників включилася бригада прохідників шахти № 1 на чолі з А. П. Циганковим. Він навчив майстерності усіх членів бригади, де працювали і 3 його сини. Кожен член бригади опановував усі види прохідницьких робіт, шахтарі досягли небачених темпів проходження штреку — 50 погонних метрів на місяць. Партосередок і шахтком профспілки поширили досвід Циганкова на всі бригади. Скликалися спеціальні виробничі наради, після яких Андрій Петрович демонстрував у штреку свої методи роботи. Бригади А. П. Циганкова та Я. П. Єрмакова звернулися до всіх трудящих Горлівки з закликом розгорнути ударництво і виконати першу п’ятирічку за чотири роки. Робітники шахт і заводів міста підхопили цей заклик. На 7 листопада 1930 року на машинобудівному заводі ім. С. М. Кірова в русі ударників брало участь уже 70 проц. усіх робітників. Перед у змаганні вели комуністи і комсомольці. Рух ударників, запровадження механізованого виймання вугілля дало змогу горлівцям виконати план 1929 року на 103,3 процента.

Одне за одним ставали до ладу нові підприємства: коксохімічний завод (1928 рік), шахти № 19—20 (1929 рік), ім. Рум’янцева (1932 рік). У квітні 1933 року запрацював азотнотуковий завод ім. Серго Орджонікідзе — одне з найбільших хімічних підприємств країни. Велика увага приділялася підготовці кваліфікованих кадрів для промисловості. Ще 1 вересня 1923 року на машинобудівному заводі відкрили школу ФЗН. Крім того, на підприємствах Горлівки в ті роки створюється широка мережа курсів і гуртків, де робітники підвищували технічну кваліфікацію. 1929 року діяло 11 технічних гуртків, а наступного року число їх зросло до 273. На допомогу раціоналізаторам інженерно-технічні працівники створили виробничі гуртки та осередки товариства «Техніка — масам».

У 1931 році Горлівку відвідала комісія ЦК КП(б)У на чолі з Генеральним секретарем ЦК КП(б)У С. В. Косіором. Докладно ознайомившись з роботою вугільних підприємств, С. В. Косіор виступив з доповіддю перед партійно-господарським активом міста. Відзначивши великі досягнення горлівців у розвитку вугільної промисловості, він водночас говорив про недоліки в роботі шахт і в шахтному будівництві, порадив, як їх усунути. Горлівський райком партії і райрада депутатів трудящих вжили заходів щодо поліпшення роботи шахт. Серйозна увага приділялась добору технічних кадрів. Перебудувало свою роботу й управління шахтами. Більше комуністів стало працювати на підземних роботах. Поліпшилося постачання підприємств технікою.
Партійний комітет шахти «Кочегарка» підтримав ініціативу вибійника М. О. Ізотова, який виступив з пропозицією — передавати молодим гірникам досвід вуглевиймання. Ізотов виконував по 5 змінних норм. Після зміни він навчав молодих робітників своїх методів підрубування вугілля. Горлівське рудоуправління організувало ізотовські семінари на шахтах, а райком КП(б)У з метою пропаганди передового досвіду провів 1 травня 1932 року загальнорайонну масовку шахтарів, на яку зібралося близько п’яти тис. чоловік. Постійну допомогу ізотовцям подавали парторг ЦК ВКП(б) В. Г. Стрижаченко і начальник шахти І. А. Юхман.

Велику роль у пропаганді і поширенні ізотовського методу роботи відіграла газета «Правда», виїзна редакція якої працювала в Горлівці у квітні—травні 1932 року. 11 травня 1932 року «Правда» надрукувала статтю М. О. Ізотова «Мій метод», на яку гаряче відгукнулися шахтарі всього Донбасу. Досвід роботи прославленого гірника поширювала і газета «Кочегарка», закликаючи «знайти Ізотова на кожній шахті і в кожній професії». Ініціатива М. О. Ізотова переросла у масовий рух. 25 червня на 1-й Горлівській міській партконференції Микита Ізотов виступив зі звітом про виконання зобов’язань, узятих при вступі до лав більшовицької партії. Якщо у січні він виконав завдання на 562 проц., то за 20 днів червня — на 2. тис. проц. Ізотов попросив виділити йому спеціальну гірничу дільницю, де б можна було навчати молодь.

1 січня 1933 року на шахті «Кочегарка» почала діяти ізотовська школа. Після навчання шахтарів переводили на інші дільниці, а на їхні місця приходили новачки. З усіх республік, країв та областей країни на адресу шахти № 1 та особисто Ізотову надходили листи. До Горлівки приїздили делегації робітників. Вони знайомилися з методами роботи ізотовців, укладали договори на соціалістичне змагання. Бакинські нафтовики встановили спеціальний прапор переможця ізотовського змагання. За патріотичну ініціативу і наполегливість у навчанні молодих робітників Уряд СРСР у 1934 році нагородив М. О. Ізотова орденом Леніна. До 50-річчя Радянської влади в центрі міста споруджено пам’ятник-монумент робітникові-патріоту.

Швидко поширювався рух передовиків на шахтах міста. 31 серпня 1935 року кадіївський шахтар О. Г.. Стаханов за зміну нарубав відбійним молотком 102 тонни вугілля, а вже 11 вересня М. О. Ізотов за зміну видобув 240 тонн вугілля. П’ять робітників ледве встигали кріпити за ним лаву. Через два дні, 13 вересня, вибійник шахти «Кочегарка», ізотовець Ф. Н. Артюхов нарубав за зміну 311 тонн вугілля. Невдовзі і це досягнення було перекрито. Інший учень Ізотова — О. Т. Степаненко — видав на-гора за зміну 552 тонни вугілля — кріпили лаву за ним десять робітників. 1 лютого 1936 року М. Ізотов встановив новий світовий рекорд — за 6 годин роботи відбійним молотком він нарубав 640 тонн вугілля. Чудових результатів досягла у тому ж році стахановська дільниця шахти № 8, керована гірничим техніком А. В. Баклановою. Гірники цієї дільниці виконали річний план за 9 місяців і 20 днів.

Масовий ізотовський і стахановський рух сприяв швидкому зростанню видобутку вугілля. У 1937 році на шахті «Підземгаз» було втілено в життя ідею Д. І. Менделєєва про підземну газифікацію вугілля. Якщо в 1930 році шахта № 1 не справлялася з добовим планом і давала лише 900 тонн, то в передвоєнні роки з її вибоїв гірники видавали на добу до 3600 тонн вугілля. Успішно працювали й інші горлівські шахти. За систематичне перевиконання плану видобутку вугілля у другій п’ятирічці колектив шахти «Олександр-Захід» 1 березня 1939 року було нагороджено орденом Леніна, а 8 квітня того ж року ордена Трудового Червоного Прапора удостоєно шахту ім. Калініна. 7 квітня 1940 року в Горлівці відбулася всесоюзна нарада вугільників, на якій шахтарі Горлівки і Кузбасу уклали договір на соціалістичне змагання. Змагаючись із кузбасівцями, горлівці включилися в боротьбу за дострокове виконання плану третьої п’ятирічки. На кінець 1940 року добовий видобуток вугілля в шахтах міста досяг 20 тис. тонн. Наступного року стала до ладу найбільша в Донбасі шахта № 4—5 «Микитівна». Всього перед Великою Вітчизняною війною в місті працювало 13 шахт, які в 1940 році видали 7,2 млн. тонни вугілля.

За роки передвоєнних п’ятирічок у Горлівці були збудовані нові промислові підприємства, значно розширено та докорінно реконструйовано старі — на 1940 рік тут діяло десять заводів. Тільки один машинобудівний завод ім. С. М. Кірова 1939 року випустив понад 900 важких і 400 легких врубових машин, понад 3 тис. насосів, освоїв серійне виробництво гірничих комбайнів С-24. Великий вклад у розвиток цього заводу внесли конструктори К. 3. Дем’яненко, О. Д. Сукач, М, Ф. Горохов, О. Я. Підопригора.

Широкого розвитку в місті набула й хімічна промисловість. Тут працювали два коксохімічні заводи та азотнотуковий ім. С. Орджонікідзе, колектив якого збільшив випуск аміаку в 1940 році порівняно з 1933 майже в п’ять, а випуск азотної кислоти — у 30 разів. Серед кваліфікованих кадрів робітників та інженерно-технічних працівників заводу було чимало передовиків виробництва. Це — найстаріший апаратник відділу синтезу Ф. В. Прудников, машиніст азотних компресорів У. М. Дашкова, старший машиніст аміачного цеху І. Ф. Легостаев. Значний вклад у розвиток заводу внесли інженери А. Г. Селченко, Н. Г. Довженко, Г. А. Сістер та інші.

За роки індустріалізації Горлівка з шахтарського селища виросла у місто обласного підпорядкування (з лютого 1932 року). 1939 року населення Горлівки становило 181,5 тис. чол., тобто зросло майже у 8 разів порівняно з 1926 роком. У червні 1941 року утворено 3 внутріміські адміністративні райони. Місто займало площу понад 100 кв. км. За роки першої п’ятирічки було збудовано 350 тис. кв. метрів житлової площі. Тільки для робітників шахти «Кочегарка» у 1930 році спорудили 95 чотириквартирних будинків і 20 триповерхових. На кінець 1940 року житловий громадський фонд міста становив 747 тис. кв. метрів. У 1933 році в місті знесли останні халупи, де мешкали гірники шахти № 1. Одну халупу зберегли як музейний експонат і накрили скляним ковпаком. За роки другої п’ятирічки в комунальне господарство Горлівки вкладено 11,4 млн. крб.; почалося спорудження нового водогону і каналізації, приступили до електрифікації міста. Було збудовано друкарню, фабрику-кухню, поштамт, універмаг, дві міські лазні, готель. Про поліпшення добробуту трудящих свідчило й зростання товарообороту торговельних підприємств міста, який в 1936 році досяг 200 млн. крб. Розширилась торговельна мережа — у 1941 році в Горлівці налічувалося 48 магазинів. Велику допомогу міськраді у благоустрої міста подавали дві селищні Ради, вісім рудникових і 7 сільрад (вони входили у міську смугу і налічували у своєму складі 1,5 тис. депутатів). Влітку 1933 року 8-кілометрова трамвайна лінія сполучила шахти № 1 і № 5. Споруджували її методом народної будови. Тоді ж за один місяць збудували стадіон на 10 тис. місць, де вже 1 вересня відбулася перша всесоюзна спартакіада профспілки гірників. Трудящі міста заклали парк культури і відпочинку, збудували літній кінотеатр і бібліотеку. 1934 року горлівці виступили ініціаторами змагання між містами всієї країни за краще впорядкування робітничих селищ та піднесення їхньої культури. Цю ініціативу підтримали трудящі Сталіно, Таганрога, Саратова, Баку та ін. міст країни. Горлівка кілька років завойовувала першість у цьому змаганні. Наркомат охорони здоров’я СРСР не раз нагороджував її Червоним прапором і грошовими преміями. Досвід роботи Горлівської партійної організації в упорядкуванні міста було узагальнено і поширено.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті функціонувало 6 лікарень і 3 пологові будинки, тубдиспансер, дитяча поліклініка, 7 шкільних лікарняних пунктів, дитячий санаторій. На всіх шахтах і заводах діяли медсанчастини. У Горлівці були гельмінтологічний пункт, протималярійна і санітарні станції, молочноконтрольна станція, три станції швидкої допомоги. В системі охорони здоров’я трудилося 150 лікарів. Відкрили 54 дитячі садки і ясла, які охоплювали понад 2 тис. дітей.

У 1940 році в Горлівці навчалося 33 тис. дітей. Тільки за 8 років — з 1932 по 1940 рік — в центрі міста і робітничих селищах збудували 42 школи. Внаслідок цього було ліквідовано тризмінні заняття. На спеціальних курсах, що працювали при школах, робітнича молодь готувалася до вступу у середні та вищі навчальні заклади. Партійна організація міста надавала великого значення підвищенню кваліфікації вчителів і забезпеченню шкіл кадрами. Директори середніх шкіл І. І. Яковлев і П. Є. Бредун організували опорні школи, де досвідчені викладачі передавали молодим учителям свій педагогічний досвід. Кадри для вугільної промисловості готував Горлівський гірничий технікум, створений у 1929 році на базі колишнього штейгерського училища. Крім того, протягом 1931—1932 рр. тут почали працювати медробітфак, робітфак мистецтв, ФЗУ громадського харчування, відділення Вищих інженерно-технічних курсів вузького профілю та Промакадемії, а також школа тваринників і городників. Якщо в 1926 році в Горлівці налічувалося кілька десятків людей з вищою освітою, то в 1939 році їх було вже 1380, а з середньою технічною і з загальною середньою освітою — 21 637 чоловік.

У місті і селищах створили широку мережу будинків культури і клубів. Уже 7 листопада 1927 року відкрив двері Палац праці, при якому працювала бібліотека; тут були читальний зал, кімната для любителів шахів, спортивний зал. Діяли драмгурток, художня студія та інші гуртки. У 1940 році в Горлівці було 22 палаци культури і клуби. 9 гуртків художньої самодіяльності об’єднували до 300 чоловік. У місті налічувалося 26 масових бібліотек.

Велику роль у політичному і культурному вихованні населення міста відігравала одна з найстаріших в Донбасі газета «Кочегарка» — орган Горлівського міського комітету КП(б)У і виконкому міськради. Перший її номер під назвою «Совет коммунистов» вийшов ще 1 лютого 1919 року. На сторінках газети друкувалися статті Г. І. Петровського, Н. К. Крупської, С. В. Косіора та інших діячів партії і Радянської держави, замітки робітничих кореспондентів, репортажі, розповіді про ударників і стахановців. Висвітлювався також досвід роботи Рад, партійних, комсомольських і профспілкових організацій. З «Кочегаркою» пов’язана літературна доля великої групи радянських письменників — П. Безпощадного, Ю. Чорного-Діденка, В. Торіна, Г. Баглюка, М. Слонімського та ін. 13 вересня 1932 року в зв’язку із святкуванням 40-річчя літературної і громадської діяльності О. М. Горького горлівці на загальноміських зборах обрали Олексія Максимовича почесним вибійником. 26 вересня 1932 року у привітальному листі Горькому з приводу нагородження його орденом Леніна вони писали: «40 років твоєї літературної і громадсько-політичної діяльності — велике свято пролетаріату… Поздоровляємо з нагородою і передаємо більшовицький шахтарський привіт… Це свято ми використаємо для нового трудового піднесення, для підвищення темпів вуглевидобутку». 9 березня 1934 року при газеті «Кочегарка» вийшов перший номер районної «Піонерської літературної газети». Вона подавала велику допомогу шкільним літгурткам у виявленні і вихованні юних талантів. У збірнику «Щасливе покоління Жовтня», виданому до XIII Всеукраїнського з’їзду Рад, надруковано 21 твір горлівських дітей.

У перші дні Великої Вітчизняної війни в міський військкомат надійшло понад 20 тис. заяв горлівців з проханням відправити їх на фронт. Добровільно вступили до лав Червоної Армії близько 3 тис. комуністів і понад 4500 комсомольців. Основні підприємства Горлівки швидко перебудували свою роботу на воєнний лад і приступили до випуску продукції для фронту. Так, машинобудівний завод ім. С. М. Кірова перейшов на виробництво мінометів та автоматів; коксохімічний — на виготовлення пляшок з пальною сумішшю «КС». Будівельні організації і механічні майстерні почали випускати нову продукцію — протитанкові їжаки і збірні залізобетонні доти. Як ніколи Батьківщині потрібне було вугілля, і горлівські шахтарі гаряче підхопили патріотичну ініціативу — працювати і за себе, і за товаришів, що пішли на фронт. Наприкінці жовтня 1941 року, коли виникла безпосередня загроза Донбасові, в Кемеровську і Челябінську області, Киргизію і Узбекистан було евакуйовано устаткування промислових підприємств. Туди ж виїхала і частина сімей робітників і службовців. Уральське дітище горлівців — Копєйський завод вугільного машинобудування — не раз нагороджували перехідним Червоним прапором Наркомату вугільної промисловості, а в 1945 році — прапором Державного Комітету Оборони. Героїчно трудилися, наближаючи день перемоги над ворогом, верстатники І. Г. Терентьев, І. І. Коваль, машиніст баштового крана Є. П. Шевченко, бригада формувальниць на чолі з Н. Пєсковською, десятки і сотні робітників, інженерів та техніків.

Заздалегідь, відповідно до вказівок ЦК КП(б)У в місті під керівництвом Донецького обкому партії створюється підпільний райком і 5 первинних парторганізацій. Всього для роботи в підпіллі залишилося 39 комуністів. Секретарем підпільного райкому партії був затверджений С. М. Щетинін, комуніст з 1932 року, колишній парторг ЦК на шахті № 5—6 ім. Димитрова тресту «Красноармійськ-вугілля».

З 22 по 29 жовтня на підступах до міста точилися запеклі бої радянських військ проти гітлерівців. Під натиском ворога 29 жовтня 1941 року частини Червоної Армії залишили Горлівку. Гітлерівські загарбники створили концентраційні табори в районі житлового селища заводу ім. С. М. Кірова та в лісі поблизу шахти ім. Калініна. За час окупації понад 14 тис. чоловік, у т. ч. жінок, дітей і старих, фашисти скинули в ствол шахти «Вузлова». На шахті ім. Рум’янцева окупанти розстріляли і замордували 70 чоловік, на шахті «Комсомолець» гестапівці заарештували 44 чоловіка, серед них шахтарів-стахановців М. П. Середу, І. П. Бутенка та ін. Всіх їх вороги розстріляли після нелюдських катувань. До літа 1942 року Горлівка перебувала у прифронтовій смузі. Тут зосередилась велика кількість військових частин і тилових установ противника. За таких складних умов розгорнув свою роботу Горлівський підпільний райком партії. Його ядро становили комуністи М. Ф. Стогнєва, В. Я. Орехов, М. Г. Шуклін, О. Г. Сергеев, Т. Й. Спицин, М. Г. Білані та ін. У листопаді 1941 року С. М. Щетинін, призначений на той час секретарем підпільного обкому партії, перейшов лінію фронту і зустрівся у Ворошиловграді з секретарем обкому партії Л. Г. Мельниковим. Від нього він одержав вказівки про роботу у ворожому тилу. Повертаючись у Горлівку, Щетинін встановив регулярний зв’язок з командуванням 18-ї армії, політвідділом 74-ї стрілецької дивізії, а також з підпільниками в Єнакієвому, в селах Зайцевому, Байраку, з комсомольськими організаціями на станції Микитівка. Завдання підпільний райком одержував від командування 18-ї армії та політвідділу 74-ї стрілецької дивізії. Виконували ці завдання комсомольці Горлівки й Микитівки під керівництвом підпільного райкому комсомолу. Юні підпільники переходили лінію фронту і передавали розвідувальні дані радянському командуванню. При виконанні завдання від рук гестапівців загинули комсомольці М. І. Жбир, В. І. Шейн, І. І. Касьянов, П. Г. Стешко та інші.

Підпільний райком створив диверсійну групу на чолі з колишнім головою завкому профспілки азотнотукового заводу О. С. Сотником. У листопаді і грудні 1941 року за завданням райкому партії ця група провела кілька диверсій: знищила склад військового майна і солдатську казарму, висадила в повітря автогараж, спалила німецьку продовольчу базу на станції Микитівна. Член підпільної партійної організації В. Я. Орехов 28 березня 1942 року на перегоні Горлівка — Микитівна пустив під укіс німецький ешелон, що прямував на фронт. Рух поїздів на цьому перегоні завмер на 10 годин. Згодом Орехов влаштував аварію ще одного військового ешелону, чим припинив рух у бік Дебальцевого на 8 годин. Комуніст М. Г. Шуклін за завданням підпільного райкому не раз переривав телефонний зв’язок між німецькими військовими підрозділами і комендатурами.

Навколо Горлівської підпільної партійної організації на початок 1943 року згуртувався актив, який вів пропагандистську і роз’яснювальну роботу серед населення. Комуністка М. Ф. Стогнєва очолила патріотичну групу, що розповсюджувала радянські газети, проводила бесіди з жителями селища заводу ім. С. М. Кірова, хутора Аксенівки, с. Корсуня. Агітаційні групи створилися на станції Байрак, шахтах № 8, ім. Гайового, доломітному комбінаті тощо. Значну агітаційну роботу проводили підпільні комсомольсько-молодіжні організації. Комсомольці О. Д. Бутов, М. М. Литвинов, І. А. Фатієв, Г. І. Проценко, В. Лунєв, Є. Чуприна та ін. слухали по радіо зведення Радінформбюро і писали листівки. З них населення дізналося про розгром під Ростовом групи Клейста, про ноту Радянського уряду з приводу звірств окупантів щодо радянських військовополонених.

Підпільна робота протягом усього цього часу проводилась під безпосереднім керівництвом ЦК КП(б)У. 22 червня 1942 року в Горлівці побував зв’язковий ЦК КП(б)У Д. Ю. Овчинников. Він передав С. М. Щетиніну вказівку Центрального Комітету КП(б)У з питань діяльності підпілля. На підприємствах міста створювались спеціальні групи, що всіляко гальмували проведення відбудовних робіт, а також видобуток вугілля на шахтах Горлівки. Кілька разів вони затоплювали шахти, виводили з ладу підойми, через що роботи припинялися на 2—3 дні.

1—2 вересня 1943 року частини 51-ї і 5-ї ударної армій Південного фронту розгорнули широкий наступ, внаслідок якого 5 вересня Горлівку було визволено.

У боях за місто відзначився колишній горлівський шахтар, командир танка, комсомолець О. Нігурицин. Екіпаж танка в запеклому бою знищив три протитанкові гармати і до 100 гітлерівських солдатів. Танкісти продовжували вести вогонь і після того, як їх машину було підбито ворожим снарядом. Прикриваючись вогнем, танкісти усунули пошкодження і на своєму танку увірвалися на вулиці рідної Горлівки. Наказом Верховного Головнокомандування за успішні бойові дії в боях за визволення Горлівки 126-й стрілецькій дивізії (командир — полковник О. І. Казанцев) і 127-й стрілецькій дивізії (командир — полковник І. П. Говоров) було присвоєно найменування «Горлівських».

Багато горлівців відзначились на фронтах Великої Вітчизняної війни. У серпні 1944 року на узбережжі Балтійського моря у боях за село Мединяй комсомолець М. М. Холод закрив амбразуру ворожого дота своїм тілом. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року рядовому М. М. Холоду посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Цього ж звання удостоєні Г. Є. Бойко, Б. О. Котов, О. Ф. Рульов, Ф. О. Чичкан, В. Ф. Молозєв, Ф. У. Черников, В. Г. Петренко, Д. С. Загоруйко, В. В. Щербина, В. Я. Єрмаков. Захищаючи Сталінград, горлівець І. П. Веденьов повторив безсмертний подвиг Миколи Гастелло — спрямував палаючий літак на ворожу колону і знищив її. Одним із перших зі своїм підрозділом переправився в районі Канева через Дніпро і тривалий час утримував плацдарм молодий горлівський поет Б. О. Котов, який загинув у цьому важкому бою.

Горлівці зберігають світлу пам’ять про своїх земляків, що загинули в боях з фашистськими загарбниками — 1969 року в парку «Юних комунарів» споруджено обеліск Слави. У центрі міста, в сквері ім. Радянської Армії, височить пагорб, весь у квітах. На вершині його встановлено танк Т-34, а біля підніжжя горить вічний вогонь Невідомому солдатові. Щодня опівдні тут лунає траурна мелодія «Пам’яті героїв Горлівки» (композитор Д. Б. Кабалевський). Горлівці підтримують зв’язок з військовими частинами, що визволяли їхнє місто.

Міська партійна організація з перших днів визволення міста зосередила свою увагу на політичній та організаторській роботі в масах. Відновили свою діяльність З райкоми КП(б)У, первинні партійні та комсомольські організації, райкоми комсомолу, профспілки, міськрада, 3 райради, 8 селищних і сільських Рад. Вони піднімали людей на боротьбу за ліквідацію наслідків війни. Фашистські варвари зруйнували в Горлівці 80 проц. житлового фонду, затопили шахти, підірвали корпуси азотнотукового, коксохімічного, машинобудівного заводів, доломітного і ртутного комбінатів, знищили всі підприємства місцевої промисловості та всі культурно-побутові заклади. Горлівці дружно взялися за відбудову промислових підприємств, житлових будинків і культурно-побутових закладів. 8 вересня 1943 року відбулися загальні збори мешканців селища шахти ім. Калініна, на яких одностайно схвалили відбудувати шахту і селище за короткий строк. Тут же було організовано комсомольсько-молодіжну бригаду у складі 34 чоловік. Очолив її колишній розвідник партизанського загону М. Фостов. Через день бригада налічувала вже 70 чоловік. Почали з упорядкування шахтового двору. Потім взялися за відбудову шахти. Щоб дістати із затопленого ствола насоси, комсомольці Гаташ і Розпутько кілька разів пірнали в крижану воду. Водночас з відбудовою промисловості трудівники міста збирали кошти у фонд оборони. За 5 місяців після визволення вони зібрали для будівництва танкової колони «Визволений Донбас» понад 6 млн. карбованців.

З усіх підприємств країни в Горлівку надходило устаткування для заводів і шахт міста. Машинобудівний завод тільки за першу половину 1945 року одержав 213 різних металорізальних верстатів, 35 пресів, п’ять мостових кранів тощо. Протягом 3—5 місяців відбудовано шахту «Рудуч», № 19—20 і збудовано близько 30 невеликих шахт. 1945 рік шахтарі Горлівки зустріли великою перемогою — достроковим завершенням річної програми 1944 року. На-гора було видано додатково до плану 170 ешелонів коксівного вугілля. Багато вибійників виконували по дві—три норми за зміну. Серед них 56-річний шахтар комуніст І. Ф. Петухов, старий шахтар І. Б. Сатанін та ін. Робітник шахти № 19—20 М. Афонін за два місяці виконав річну норму. Таку ж норму за три місяці виконали 48 шахтарів. За закликом вибійника шахти «Кочегарка» Г. А. Сидоренка в шахти повернулися пенсіонери. Але все ж робочих рук не вистачало. І комсомолка М. С. Гришутіна кинула заклик: «Жінки — у вибій!». Вона організувала дівочу комсомольську бригаду і 24 вересня 1943 року повела їх у вибій шахти № 19—20. Рубати вугілля комсомолок учив найстаріший майстер П. І. Борисенко. Дівчата швидко опанували шахтарські професії. М. Гришутіна 5 січня 1944 року виконала за зміну три норми, встановивши перший жіночий рекорд. Н. Кузьменко в січні 1944 року за одну зміну вирубала 43,3 тонни вугілля. Про славні діла молодих вибійниць знав весь Донбас. На початку травня 1944 року у вибоях шахти № 19-20 працювало вже 145 жінок, а всього на шахтах Донбасу — тисячі. Багато з них не відставало від чоловіків.

Успішно відбудовувалися заводи міста. Колектив машинобудівного заводу вже на початку 1944 року налагодив серійне виробництво відбійних молотків, вентиляторів тощо. На кінець війни виробництво продукції тут досягло двох третин довоєнного рівня. На відбудові заводу і в налагодженні виробництва відзначились В. Є. Глаголев, В. Л. Мухопад, О. М. Ханахбєєв, І. Т. Катеринич, І. С. Горбатенко, Н. Ф. Головченко, Г. А. Ткаченко та багато ін. Колектив підприємства п’ять разів виборював Червоний прапор Державного Комітету Оборони, а 2 червня 1945 року в зв’язку з 50-річчям і великими заслугами в справі розвитку шахтового машинобудування він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Незабаром від випуску серійної врубмашини ГВКЗМ («Горлівська важка») завод перейшов до виробництва досконалішої врубівки. Уже в 1947 році тут було випущено першу партію нових врубових машин ПВ-60 («Потужна врубова»). За її розробку і освоєння конструкторові заводу, комуністу О. М. Ханахбєєву присуджено Державну премію. У 1949 році колектив робітників та інженерно-технічних працівників заводу освоїв виробництво гірничовидобувних комбайнів «Донбас», що дістали визнання не тільки серед шахтарів Радянського Союзу, а й у зарубіжних країнах. На міжнародній промисловій виставці 1958 року в Брюсселі комбайн «Донбас» відзначено Золотою медаллю. 10 березня 1950 року машинобудівники рапортували про виконання п’ятирічного плану. П’ятирічку вони завершили за 4 роки і 65 днів. Сотні ж робітників провідних професій заводу виконали свої особисті плани за два-три роки.

Величезних збитків завдали німецько-фашистські окупанти хімічній промисловості Горлівки. Тільки по азотнотуковому заводу ім. С. Орджонікідзе вони становили суму понад 144 млн. крб. Заводська партійна організація та адміністрація організували змагання за звання гвардійських і фронтових бригад. Комсомольсько-молодіжна бригада, керована досвідченим бригадиром-монтажником Т. М. Доломаном, щодня виконувала норму виробітку на 300 проц. У 1944 році їй присвоїли звання гвардійської і присудили третє місце у всесоюзному змаганні комсомольсько-молодіжних бригад. Бригади слюсарів, керовані Д. П. Лебедєвим і М. В. Класовим, на відбудові котлів і канатної дороги парокотельного цеху систематично виконували норми виробітку на 200 і більше проц. 28 квітня 1944 року на заводі вже почалося виробництво кисню, 2 листопада — аміаку, 11 березня 1945 року — аміачної селітри; у 1952 році було введено в експлуатацію цех виробництва етилбензолу. Після закінчення відбудовних робіт колектив заводу швидко освоїв складне устаткування, нову техніку і технологію.

Відбудовувалось і упорядковувалося місто. На 1950 рік будівельники здали в експлуатацію 590 тис. кв. метрів житла. Почали працювати водогінна, електрична і каналізаційна мережі. Були відбудовані також усі школи та дошкільні заклади, 11 палаців культури і клубів, 2 кінотеатри, 73 магазини і 53 підприємства громадського харчування.

Бурхливими темпами розвивалась промисловість Горлівки у 50-х роках. Стали до ладу авторемонтний, два ремонто-механічні заводи, шахта «Кіндратівка-Західна», заводи — молочних продуктів, пивоварний, виноробний, переробки овочів; два хлібозаводи, фабрика баянів, шиноремонтний завод, меблева фабрика, реконструйовано також кілька шахт. Протягом 1968 року промислові підприємства Горлівки видали продукції на 760 млн. крб.

Шахтарі міста щороку дають країні понад 10 млн. тонн вугілля. Тільки в 1968 році вони видобули понад план 301 тис. тонн чорного палива. Високі успіхи у трудівників шахти комуністичної праці ім. Румянцева, нагородженої орденом Трудового Червоного Прапора. Цей колектив систематично перевиконує план видобутку вугілля.

За революційні й трудові звершення і з нагоди 100-річчя з часу заснування відома всій країні шахта «Кочегарка», нагороджена у 1967 році орденом Леніна. Велика заслуга в цьому партійної організації, 60 проц. комуністів якої зайнято на підземних роботах. Колектив «Кочегарки» переміг у змаганні за «донецький процент» на честь 50-річчя Великого Жовтня, завоювавши право відправити надплановий ешелон у розпорядження Ради Міністрів УРСР, і був нагороджений пам’ятним Червоним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР.

Зростання технічної озброєності шахт дало змогу збільшити механізований видобуток вугілля з 3 проц. (показник початку 1959 року) до 19,8 проц. у 1968 році, а на деяких шахтах досягнуто ще вищого рівня механізації. Так, на шахті № 5 ім. В. І. Леніна, нагородженій пам’ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів CPGP і ВЦРПС на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, механізований видобуток становить 40 проц. Ініціаторами впровадження нової техніки виступили бригади комуністичної праці, очолювані комуністами П. І. Гуржієм і С. М. Александровим. За впровадження комбайнів на крутоспадних пластах П. І. Гуржію, С. М. Александрову, О. П. Бочкарьову, С. В. Міхеєву, В. Ф. Лякіну та ін. у 1964 році було присуджено Ленінську премію.

У Горлівці є сім машинобудівних і ремонтних підприємств, найбільші з них машинобудівний завод ім. Кірова і Новогорлівський. Обсяг виробництва заводу ім. Кірова зріс за період з 1959 по 1965 рік на 65 проц. Тут освоєно випуск 30 типів вугільних комбайнів і організовано серійне виробництво 16. Тільки в 1968 році було випущено понад 1200 вугільних комбайнів. На заводі трудяться Герой Соціалістичної Праці О. М. Сторожев, уславлені верстатники П. О. Оксень, Т. В. Чернишова, М. А. Киросаренко, В. Д. Шепелев, Н. Ф. Головченко.

50 видів верстатів і механізмів виробляє Новогорлівський машинобудівний завод. Горлівський коксохімічний завод і Микитівський доломітний комбінат — підприємства тилу чорної металургії. Коксохімічний завод виробляє 1,2 млн. тонн коксу на рік, а також смолу, сульфат, бензол та інші хімічні продукти; Микитівський доломітний комбінат — доломіт і вогнетривкі вироби.

Горлівський ордена Трудового Червоного Прапора хімічний комбінат ім. С. Орджонікідзе — первісток довоєнних п’ятирічок. Це одне з найбільших підприємств хімічної промисловості нашої країни. З 1958 по 1968 рік валова продукція комбінату зросла в 3 рази. Стали до ладу більш як десять нових цехів. Серед підприємств кольорової металургії — Микитівський ртутний комбінат. За технологією видобутку ртутної руди комбінат — один із передових у країні. Тут трудиться багато новаторів виробництва, серед яких бригада, очолювана Героєм Соціалістичної Праці, заслуженим металургом УРСР В. Т. Кузьміним.

Продукція горлівських підприємств іде в 34 країни світу і майже в усі республіки СРСР. Великого розвитку набула місцева промисловість, що налічує 9 підприємств харчової і 8 легкої промисловості. Промислове і цивільне будівництво в місті здійснюють 4 будівельні трести.

Успішне виконання народногосподарських планів стало можливим завдяки героїчній праці горлівців, внаслідок широкого розвитку всіх форм соціалістичного змагання. У русі за звання ударників комуністичної праці переможцями стали 34 тис. трудівників. Звання підприємств комуністичної праці завоювали шахта ім. Румянцева, Нововузлівська ЦЗФ, міська друкарня, ЦЕЛ «Донбасенерго», станція Микитівка та ін., а також 4246 змін і бригад. Нинішнє покоління гідно продовжує розпочату піонерами перших п’ятирічок справу. 350 цехів, дільниць і бригад Горлівки, 3500 робітників провідних професій рапортували про виконання п’ятирічки до 100-річного ювілею В. І. Леніна — 22 квітня 1970 року. Серед них Герой Соціалістичної Праці, майстер-карусельник машинобудівного заводу ім. С. М. Кірова О. М. Сторожев — переможець у конкурсі за звання кращого майстра своєї професії серед підприємств «Головвуглемашу», токар цього заводу П. О. Оксень, вибійник шахти ім. Рум’янцева В. О. Сафонов, вибійники шахти ім. Калініна С. О. Лозовий, М. П. Андрієнко, вибійник шахти № 4—5 І. П. Копичко та багато інших. ЦК КПРС, Президія Верховної Ради СРСР, Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС за досягнення високих показників у соціалістичному змаганні на честь 100-річчя від дня народження В. І. Леніна нагородили Ленінськими ювілейними почесними грамотами такі горлівські підприємства: Калінінську центральну збагачувальну фабрику тресту «Донецьквуглезбагачення»; ордена Леніна шахту № 1—5 «Кочегарка» комбінату «Артем-вугілля»; ордена Трудового Червоного Прапора шахту ім. Калініна комбінату «Артемвугілля»; районне ордена Леніна енергетичне управління «Донбасенерго»; шахту № 5 ім. Леніна комбінату «Артемвугілля». 2 колективи — Горлівського радіотелевізійного ательє № 4 та Горлівського ордена Трудового Червоного Прапора хімічного комбінату ім. С. Орджонікідзе — нагороджені Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Української республіканської Ради професійних спілок.

Горлівка — один з найбільших транспортних центрів Донбасу. Тут є 4 залізничні станції — Микитівна, Горлівка, Трудова, Байрак. Колектив станції Микитівна ще в 1962 році першим у місті був удостоєний почесного звання підприємства комуністичної праці. В 1968 році автомобільним транспортом міста перевезено понад 45 млн. тонн вантажу. Горлівці були піонерами створення потокових ліній технічного обслуговування автомобілів. Перші потокові лінії ТО-1 і ТО-2 демонструвалися на ВДНГ у 1960 і 1961 рр. і були удостоєні Диплома 2-го ступеня. По 25 маршрутах міста ходять автобуси. В місті щороку трамваї перевозять понад 40 млн. пасажирів. Автобусним сполученням Горлівка зв’язана з Києвом, Харковом, Ворошиловградом, Дніпропетровськом, Запоріжжям, Сімферополем, а також з усіма містами Донецької області.

У 1962 році збудовано першу чергу автоматичної телефонної станції. З 1954 по 1969 рік за рахунок державних коштів у місті зведено 1 млн. 350 тис. кв. метрів житлової площі. Виникли нові мікрорайони, розташовані серед зелених насаджень, осторонь від промислових підприємств, біля водойм. Тут же — школи, дитячі заклади, магазини, будинкові кухні та інші побутові підприємства. Проведено велику роботу і щодо поліпшення водопостачання, газифікації, розширення каналізаційної мережі. Місто потопає в зелені, вулиці й тротуари асфальтовані. Серед комунально-побутових підприємств — 225 пунктів і майстерень побутового обслуговування, 71 перукарня, 39 механічних пралень тощо. Працюють багато магазинів, підприємств громадського харчування.

У Горлівці — 22 лікарні на 4085 ліжок, 33 лікувально-профілактичних заклади і 106 лікарсько-фельдшерських пунктів на підприємствах і в школах. У системі охорони здоров’я працюють 709 лікарів. Велику повагу заслужив завідуючий хірургічним відділенням лікарні № 2 Герой Соціалістичної Праці І. О. Кадьян. Понад 4 тис. успішних операцій на рахунку у В. Ф. Шостака, головного лікаря цієї лікарні. У 1963 році нагороджено орденом Леніна завідуючу пологовим відділенням Л. В. Погорілу. Трудівники міста щороку проводять відпустки в будинках відпочинку, санаторіях, вирушають у туристські походи. Тільки профспілка гірників для оздоровлення трудящих тресту «Горлівськвугілля» витратила в 1968 році 300 тис. карбованців.

Горлівка — місто учнів і студентів. Тут є педагогічний інститут іноземних мов, загальнотехнічний факультет Донецького політехнічного інституту, загально-науковий факультет Донецького державного університету, 6 технікумів, 13 професійно-технічних училищ. У 110 загальноосвітніх школах навчаються 66 725 учнів і працюють 4300 вчителів. Серед них заслужені вчителі школи УРСР В. М. Горяїнов, Н. Ю. Чичкан, К. П. Качалова, Ф. О. Брикульський. Для маленьких громадян Горлівки є 140 дошкільних закладів, де виховуються 14 тис. дітей. Працюють З палаци піонерів, дитяча технічна станція і спортивна школа.

Багато робітників міста навчаються у вечірніх і заочних вищих і середніх спеціальних закладах. Так, наприклад, уся зміна аміачного цеху хімкомбінату, керована Героєм Соціалістичної Праці О. П. Штихом, здобула вищу і середню освіту. О. П. Штих став начальником цеху, В. І. Зуєв, М. Гольченко і В. Кобзєв — начальниками змін, Л. Мірко і С. Зінченко — диспетчерами комбінату.

З ініціативи викладачів музичної школи О. І. Мазана, О. А. Серкутіної, А. П. Козлової, В. М. Рожкова та ін. у 1961 році створено міську народну консерваторію, де 25 викладачів на громадських засадах навчають музики обдарованих горлівців. 35 чоловік здобули тут музичну освіту. Серед них — електрослюсар А. Рукавцов, гірник В. Кочаров, завідуюча дитсадком В. Войнарська та ін. Тепер вони керують музичними гуртками в клубах і дитячих закладах. При Горлівському державному педагогічному інституті іноземних мов відкрито у 1959 році перший в GPGP народний університет іноземних мов з трирічним навчанням. Заняття тут провадять на громадських засадах студенти старших курсів і викладачі інституту. Понад 20 років працює міське відділення товариства «Знання». У 1968 році понад 3 тис. членів товариства прочитали 18 тис. лекцій.

В місті є 45 палаців культури і клубів, 7 кінотеатрів. Недалеко від шахти «Кочегарка» збудовано один з кращих у Горлівці Палац культури ім. Леніна. Тут працюють хоровий, танцювальний і драматичний колективи, вчаться баяністи, учасники духового оркестру і оркестру народних інструментів. Виконавське мистецтво танцювального ансамблю високо оцінили не лише горлівці, а й кияни, москвичі, а також гірники Англії, де в 1960 році побував цей колектив. Щороку відбуваються районні і загальноміські фестивалі самодіяльного мистецтва. Бажані гості горлівці — актори московських, донецьких та ін. театральних колективів. На проспекті Димитрова встановлено бюст Г. М. Димитрова — подарунок горлівцям від болгарських шахтарів. Часто приїздять сюди партійні, профспілкові та інші делегації Магдебурзької округи НДР і Катовіцького воєводства ПНР.

У Горлівці.— 70 бібліотек, книжковий фонд яких налічує понад 1 млн. томів. У 1960 році з ініціативи пенсіонерки Є. П. Пульверт в місті створено першу бібліотеку на громадських засадах. Тепер такі бібліотеки діють в селищах шахти ім. Румянцева, Байраці, Мирному, Микитівці, на станції Майорська. 16 великих підприємств видають багатотиражні газети. При редакції «Кочегарка» понад 40 років працює літературне об’єднання. Історики, робітники, журналісти, партійні працівники і члени літературного об’єднання написали книги з історії заводів і фабрик, серед них: «Наша кочегарка», «Донець іде через кряж», «Тепло людям», «Донецький арсенал», «Вічно живі традиції» та ін. У 1969 році в зв’язку з 50-річним ювілеєм газету «Кочегарка» відзначено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Міністерство вугільної промисловості СРСР нагородило її знаком «Шахтарська слава» 1-го ступеня.

Матеріали про революційні, бойові і трудові звершення старшого покоління зібрані в народному музеї історії Горлівки, створеному в 1958 році. Музеї трудової слави відкрито на шахтах «Кочегарка» та ім. Леніна. їхні експонати і документи широко використовуються в роботі по комуністичному вихованню молоді. У 1959 році в місті створено художній музей.

Дедалі більше горлівців залучається до роботи Рад депутатів трудящих, депутатських груп, громадських Рад мікрорайонів, квартальних та вуличних комітетів. У складі місцевих Рад працюють 1327 депутатів, у т. ч. обласної Ради — 22, міської — 422, районних — 685. Серед депутатів міської Ради — 238 робітників, 228 членів КПРС. Депутатом Верховної Ради СРСР обрано вибійника В. Ф. Мозгового; депутатами Верховної Ради УРСР — бригадира малярів К. М. Сипитого, апаратницю Т. С. Ластовецьку і прохідника С. І. Долгова.

Виконкоми міської, районних, селищних і сільських Рад у своїй роботі спираються на широкий актив. В роботі 383-х громадських організацій беруть участь понад 30 тис. чоловік, тобто кожен шостий дорослий житель міста. Великий авторитет мають громадські ради мікрорайонів, їх у Горлівці 20. Трудящі беруть активну

участь у роботі комітетів, груп і постів народного контролю. У місті створено 827 груп, постів і комітетів, в складі яких працюють понад 8600 народних контролерів.

Міським комітетом КП України і міською Радою депутатів трудящих заведено міську Книгу пошани і Дошку почесних громадян. Звання почесного громадянина міста Горлівки удостоєно бригадира апаратників бригади комуністичної праці хімічного комбінату, Героя Соціалістичної Праці О. П. Штиха; бригадира комбайнової бригади шахти «Комсомолець», лауреата Ленінської премії П. І. Гуржія; знатного будівельника міста, бригадира комплексної бригади БУ № 1 тресту «Горлівськжитлобуд», Героя Соціалістичної Праці К. М. Сипитого, поета П. Г. Безпощадного (Іванова), Героя Соціалістичної Праці, вибійника шахти ім. Рум’янцева Ф. П. Голубі’ятникова, заслуженого шахтаря УРСР диспетчера шахти ім. Гагаріна М. С. Гришутіну-Ломонос, уродженця Горлівки маршала військ зв’язку СРСР І . Т. Пересипкіна, завідуючого хірургічним відділенням міської лікарні № 2 Героя Соціалістичної Праці І. О. Кадьяна та учня М. О. Ізотова, тепер начальника відділу кадрів тресту «Горлівськвуглебуд» О. Т. Степаненка. У місті живуть і працюють два Герої Радянського Союзу, 22 Герої Соціалістичної Праці, 4 лауреати Ленінської і 5 лауреатів Державної премій.

Все, чим славиться місто, створене героїчною працею робітників і службовців, очолених згуртованим загоном комуністів, що налічує 19,2 тис. чоловік. Партійні організації наполегливо вишукують нові форми і методи роботи. Проводяться семінари секретарів партійних організацій, теоретичні конференції партійного активу. Стали традицією районні збори молодих комуністів; у ленінські дні та ін. знаменні свята новоприйнятим урочисто вручають партійні квитки. Організуються ленінські читання, вечори зустрічі трьох поколінь тощо.

Вірним помічником партійної організації Горлівки у роботі серед молоді є комсомол, що налічує у своїх лавах 33 тис. чоловік. Молодь міста бере участь у всесоюзному поході по місцях бойової слави радянського народу. У 1967 році молоді горлівці пройшли бойовими шляхами партизанського загону «Донецькі месники», побували у містах-героях Бресті, Ленінграді, Москві, Одесі, Волгограді й Києві. Багато уваги приділяють горлібські комсомольці міській піонерській організації, яка налічує в своїх рядах 28 тис. школярів.

У 1968 році горлівці відзначили сторіччя свого міста. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 вересня 1968 року за успіхи у господарському і культурному будівництві, розвитку вугільної промисловості Горлівку нагороджено Почесною Грамотою Верховної Ради УРСР. Рік у рік кращає місто шахтарської слави, місто-красень, місто-трудівник.

І. С. ПАВЛИК, Ф. Я. САМОХВАЛОВ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Г”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 13 гостей