Дігтярі, смт, Срібнянський район, Чернігівська область

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
surnameindex
Повідомлень: 780
З нами з: 18 липня 2016, 23:24
Дякував (ла): 194 рази
Подякували: 298 разів
Контактна інформація:

Дігтярі, смт, Срібнянський район, Чернігівська область

Повідомлення surnameindex »

Дігтярі, Срібнянський район, Чернігівська область
Дегтяри, Сребнянский район, Черниговская область

Дегтяри, Иванковская волость, Прилукский уезд

Преображенская церковь

Некоторые фамилии жителей с. Дегтяри (1821, 1856):
Бабенко
Балуненко
Белащенко
Белюга
Борисенко
Быхало
Василенко
Власенко
Галабутский
Галаган
Гапон
Гребеницкий
Гришко
Дзебенко
Дорошенко
Дуженко
Карпусь
Кириченко
Коваленко
Котенко
Крутянко
Кубаса
Кузменко, Кузьменко
Курочка
Левченко
Луценко
Мартиненко
Науменко
Негода
Овчаренко
Пархоменко
Прихода
Радченко
Редка
Ройко
Рубанов
Свистилник
Сезенко
Сердюк
Солодовник
Сотниченко
Стукота
Сынявский
Сысун
Тимковский
Усенко
Чернижевский
Чмель
Чубенко
Швидкий
Шиян
Юрченко
Якуменко
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Дігтярі, Срібнянський район, Чернігівська область

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки
Дігтярі — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на східному березі річки Удаю, при впадінні в неї річки Лисогору, за 20 км від районного центру. Населення — 2300 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Гнатівка й Іванківці. Поблизу селища в долинах річок та їх заплавах є промислові поклади торфу.

Місцевість навколо Дігтярів заселена здавна. На території Іванківців виявлено давньоруське поселення.

Вперше село Дігтярі згадується в історичних документах 1666 року. Жили тут вільні селяни, приписані до Варвинської сотні Прилуцького полку. Займалися вони виробництвом дьогтю в урочищах Сотницькому й Десятках. Поселенців навколишні жителі звали дьогтярями. Звідси й пішла назва поселення.

У 1714 році прилуцьким полковником став Г. Галаган, який, вдаючись до всіляких хитрощів, почав скуповувати навколо поселення землі й створювати тут ніби окрему слободу, поступово закріпачуючи жителів Дігтярів. Так, 1723 року два козаки Манджуренко та Гриценко дали підписку, що вони не можуть далі відбувати козацької служби, тому продають Галагану землю й самі погоджуються бути посполитими.

Під час ревізії 1729 року в Дігтярях було 5 дворів, що належали Варвинській ратуші, слобода Галагана мала вже 48 дворів, а в акті ревізії за 1753 рік значиться лише галаганівське село Дігтярі, про слободу ж. згадки нема. На 1777 рік у селі налічувалося кріпаків 231 чоловік.
Після сімейного розподілу маєтків у 1828 році Дігтярі стали власністю П. Галагана. Там, де зливається Лисогір з Удаєм, новий хазяїн почав будувати великий палац. Руками кріпаків протягом восьми років було споруджено палац, оранжереї та господарські будівлі. Поміщик запросив відомого в той час архітектора П. А. Дубровського й вченого-садівника І. Є. Бістерфельда. Галаган мав дворовий оркестр. Силами кріпосних артистів для гостей влаштовувалися вечори. На одному з. них 1845 року був присутній Т. Г. Шевченко. У повісті «Музикант» він гнівно викрив облудність таких «меценатів» мистецтва. Сум охопив поета, коли він побачив убогість селян. Шевченко пішов у село, щоб найняти коней і швидше виїхати звідти, але в селі не знайшлося ні коня, ні воза.

Внаслідок проведення реформи 1861 року 455 дігтярівських кріпаків одержали всього 1054 десятини й 71 кв. сажень землі, тобто по 2 десятини 759 кв. сажнів на ревізьку душу, за яку вони мали сплатити 35 121 крб. 53 коп. Отже, після скасування кріпосного права економічне становище дігтярівських селян не поліпшилось. Краща земля лишилася власністю поміщика. Селянські наділи були значно менші, ніж ті, якими хлібороби користувалися до реформи. До того ж, не було тягла, земля не удобрювалася. Весь час відбувалося подрібнення наділів, у зв’язку з виділеннями нових сімей. Все це призводило до того, що селяни розорялись і знову потрапляли в кабалу. Частина з них працювала на сукновальні Галагана.

У 1872 році Галаган, не маючи спадкоємців, подарував частину землі Полтавському губернському земству, яке здавало її в оренду місцевим багатіям. З 1877 року в селі почала працювати механічна майстерня земського ремісничого училища. В 1897 році Полтавське земство організувало школу-майстерню, яка готувала майстрів плахтових виробів.

На кінець XIX ст. Дігтярі вже були великим селом. Тут налічувалося 1766 жителів. Працювали 33 вітряки, 4 олійниці, сукновальня, 3 заїзди. На початку XX ст. селу належало 2217 десятин землі. Розподілялась вона нерівномірно: 16 дворів зовсім не мали орної землі, 16 — мали тільки городи, 18 дворів володіли ділянками від 25 до 120 десятин, наділи решти становили в середньому 3 десятини на двір. Полтавське земство 1902 року продало через селянський банк переселенцям із с. Галиці Ніжинського повіту 319 десятин землі. Кількість землі, яку можна було орендувати, поступово зменшувалася. Щоб якось прогодуватися й заплатити податки, багато селян, особливо молодь, йшли на сезонні роботи в економії Херсонщини, на цукрові плантації Правобережної України, в промислові центри.

Селяни, що працювали на відхожих промислах, були свідками й учасниками революційних подій 19.05—1907 рр. Так, восени 1905 року з-під Умані повернулася додому дочка бідняка Н. К. Комлик. Вона розповіла про виступи робітників і селян Київщини проти панів, що селяни нищать поміщицькі маєтки, робітники відмовляються працювати за низьку платню. Навесні 1906 року активніше виступила проти багатіїв і дігтярівська біднота. Наймит орендаря Фішера Г. Білан спалив паровий млин хазяїна. Запалали клуні куркулів. Селяни почали самовільну порубку поміщицьких лісів. Волосний урядник і староста не змогли «втихомирити» селян. До Дігтярів прибув загін козаків, які розправилися з «непокірними» шомполами та нагаями. 17 чоловік були заарештовані й відправлені до прилуцької тюрми. Після

тримісячного ув’язнення одного з активних учасників виступу М. І. Котляренка вислали до Сибіру на 6 років, а решту відпустили додому під нагляд поліції.

Столипінська аграрна реформа прискорила процес класового розшарування селян. На 1910 рік у Дігтярях з 265 селянських дворів 34 зовсім не мали землі. 102 — мали від 1 до 4 десятин, 18 куркульських господарств володіли ділянками від 15 до 50 й більше десятин. 34 бідняцькі сім’ї не мали ніякої худоби, 80 — робочих коней. Злидні, недоїдання були постійними супутниками сільської бідноти. Хліба не завжди вистачало навіть до весни, і доводилося позичати його в куркулів, а потім у гарячу пору жнив відробляти. Частина бідняків шукала заробітків поза межами села. Напередодні першої світової війни в пошуках кращої долі 16 селянських родин переселилися до Сибіру.

Мізерні наділи, зубожіння змушували селян братися за різні ремесла — ткацтво, теслярство, шевство та ін. Головним підсобним промислом було ткацтво. Виробляли різні види жіночого й чоловічого вбрання, прикрашаючи їх українським орнаментом, а також плахти, скатерті, рушники тощо. Збували вироби на ярмарках у містах, зокрема в Полтаві.

Власті мало дбали про освіту селян. На 1910 рік у Дігтярях неписьменних було 366 чоловіків (з 850) і 610 жінок (з 750). До Жовтневої революції у селі працювала тільки сільська однокласна школа, заснована в 1878 році (з 1913 року — чотирикласна). Навчали дітей один учитель і його помічник. Та не багатьом щастило здобути й початкову освіту. В шкільній книзі проти прізвищ більшості було позначено «залишив школу».

Тяжких випробувань завдала трудящим Дігтярів перша світова війна. Близько 200 чоловіків із села було мобілізовано. Для потреб армії у селян відібрали кращих коней, вози, хліб. Скоротилася посівна площа, занепадали селянські господарства.

Дігтярівці сподівалися, що після повалення самодержавства відбудуться якісь зміни, але війна тривала, земля лишалась у поміщиків. Улітку 1917 року до села почали повертатися фронтовики, які вже знали про партію більшовиків. Вони викривали справжню суть політики Тимчасового уряду, роз’яснювали селянам, що лише більшовицька партія на чолі з В. І. Леніним захищає інтереси трудящих, бореться за мир, землю й свободу. На власному досвіді дігтярівські селяни переконувались у правоті більшовиків. Незадоволення політикою Тимчасового уряду зростало з кожним днем, тому сільська біднота радісно зустріла звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді й розгорнула боротьбу за встановлення Радянської влади. На початку січня і 918 року загальний сход селян у Дігтярях проголосив Радянську владу й обрав Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів.

Під керівництвом Ради селяни приступили до розподілу поміщицької та куркульської землі, але в середині березня 1918 року Дігтярі окупували німецькі загарбники. Почалися реквізиції й арешти. Підвели голову куркулі, в яких сільська громада відібрала частину землі. З допомогою німецьких солдатів вони повернули вже засіяну селянами землю.

Після краху австро-німецької окупації у грудні 1918 року владу в Дігтярях захопили петлюрівці, але в січні 1919 року підрозділи Таращанського полку вибили їх із села. Одразу було відновлено Радянську владу. Землю передали селянам. Чимало дігтярівців пішли до лав Червоної Армії. Селяни допомагали радянським бійцям продовольством, фуражем. Але перепочинок був недовгим — наприкінці серпня 1919 року до Дігтярів вступили денікінці. Знову були відновлені старі порядки. Землю в селян забрали, за найменшу підозру в прихильності до Радянської влади розстрілювали без суду й слідства.

У листопаді 1919 року радянські війська визволили Дігтярі. В селі було остаточно відновлено Радянську владу. Поступово налагоджувалося мирне життя, але працювати доводилось у тяжких умовах. У повіті лютували петлюрівсько-куркульські банди. Протягом весни й літа 1920 року вони кілька разів нападали на село, грабували населення, вбивали активістів. У червні 1920 року в селі створено комітет незаможних селян, який упорядкував землекористування, організував допомогу фронту. Влітку 1920 року комнезамівці зібрали й відправили Червоній Армії 800 пудів хліба, 9 кращих коней і возів. Сім’ям фронтовиків допомогли виорати землю, дали насіння для посіву. 1921 року в селі організовано споживче товариство, яке поступово витісняло приватника з торгівлі. 1925 року в селі не було вже жодної приватної крамниці.

Сталися зрушення і в галузі освіти. В селі працювала початкова школа, вчителі якої вели значну роботу, щоб охопити навчанням дітей шкільного віку. Якщо в 1922/23 навчальному році в школі було 30 учнів, то наступного року — вже 158. Споживче товариство за свої кошти робило поточний ремонт шкільного приміщення, поповнювало бібліотеку, забезпечувало дітей бідняків підручниками. Розгорнулася боротьба за ліквідацію неписьменності. Працювали гуртки лікнепу, вчителі й молодь провадили також індивідуально-групове навчання. Місцевий драмгурток влаштував кілька платних вистав і всі виручені гроші передав на допомогу гурткам лікнепу. При сільраді створили жіночу раду, якою керувала вчителька М. С. Коваленко. Члени ради піклувалися про дітей-сиріт. На їх клопотання 1926 року в Дігтярях відкрито медичну амбулаторію, а в 1927 році — дитячі ясла.

Восени 1924 року в селі було засновано комсомольський осередок, секретарем якого обрали Ю. Л. Коваленка. Влітку 1925 року осередок налічував 35 чоловік. Комсомольці брали активну участь в охороні громадського майна, організували гуртки й школи лікнепу, вели агітаційну та роз’яснювальну роботу серед молоді, при сільському клубі створили гуртки художньої самодіяльності, в хаті-читальні обладнали ленінський куток. 1926 року в селі створено партійний осередок, очолив його Ю. П. Козилов. Осередок згуртував навколо себе комсомольців, комнезамівців, актив, які стали його опорою в здійсненні соціалістичних перетворень у селі, у відбудові економіки. Зокрема, велику роботу розгорнуло збутово-постачальне сільськогосподарське товариство, створене в 1925 році за ініціативою комуністів і членів КНС. Воно завозило насіння високоврожайних сортів зернових культур, багаторічних трав та нових технічних культур. На кредити, одержані від держави, придбало племінну худобу, сівалки, нафтовий двигун, побудувало завод ефірних масел.

Після закінчення громадянської війни відновила роботу ткацька школа-майстерня. Поступово відроджувався ткацький промисел. 1922 року, під час обстеження промислів, по дігтярівській майстерні, через яку здавали замовлення та надходили готові вироби, було зареєстровано 600 кустарів. 1926 року в селі створено художньо-технічну школу ткацтва, а в наступному році — промислову артіль ім. 8 Березня, яка стала навчально-виробничою базою школи. Для роботи в її майстернях залучили кращих ткаль плахтово-перебірних виробів Н. Сисун, Т. Рубан, П. Свістильник та інших.

Особливо широкого розвитку набули соціалістичні перетворення в селі у зв’язку з рішеннями XV з’їзду ВКП(б) і X з’їзду КП(б)У про розгортання колективізації сільського господарства. Наприкінці 1929 року в селі засновано колгосп «Нове життя», в якому об’єдналися 29 господарств. Першими до нього вступили комуністи й комнезамівці. Організаторами колективного господарства були секретар парт-осередку Ю. Л. Коваленко та голова сільської Ради Т. П. Мостова. В результаті агітаційно-масової роботи, що її проводили комуністи, комсомольці, члени КНС, на початок березня 1931 року з]580 селянських господарств 490 вступили до колгоспу. Але не вистачало кадрів, техніки, не було ні знань, ні досвіду керівництва таким великим господарством, тому в 1934 році артіль «Нове життя» розукрупнили — створили ще один колгосп ім. XVII з’їзду ВКП(б). Обидва господарства мали 2650 га сільськогосподарських угідь, з них 1680 га орної землі.

З кожним роком сільські трудівники добивалися все нових успіхів у громадському господарстві. В середині 30-х років у колгоспах розгорнувся рух за збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. На колгоспні поля вийшли трактори Варвинської МТС, у кожній бригаді були створені кінні загони для вивезення місцевих добрив, проводилося агронавчання. Комуністи очолили соціалістичне змагання між ланками й бригадами. Завдяки цим заходам значно підвищилась урожайність зернових і технічних культур, картоплі. Ланка М. Малиш зібрала в 1937 році небачений на той час урожай м’яти — 52 цнт м’ятного листу з площі 2 га. Ланки 6. Іваницької та М. Остах зібрали по 53—54 цнт тютюну з гектара. Колгосп «Нове життя» виростив у середньому по 168 цнт картоплі, а бригада А. Кулиненка — по 183 цнт на площі 8 гектарів. 1937 року до 20-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції колгоспи повністю завершили польові роботи, підготували до заліснення яри та балки, впорядкували шляхи й вулиці, обсадили їх деревами. На урочистих зборах у новозбудованому клубі колгоспники одностайно вирішили артіль «Нове життя» перейменувати на «20-річчя Жовтня». За високі врожаї зернових культур, зокрема озимої пшениці (до 29 цнт з гектара), цей колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Дігтярі, Срібнянський район, Чернігівська область

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
Із зростанням прибутків артілі вагомішим ставав трудодень, поліпшувався добробут хліборобів села. Так, у 1937 році дігтярівські колгоспи продали державі 1890 цнт хліба, розрахувалися натуроплатою за роботи, виконані МТС, забезпечили себе посівним матеріалом, фуражем і видали на трудодень по 6 кг хліба, 2 кг картоплі, 2 крб. грішми.

Міцніла виробнича база промислової артілі ім. 8 Березня. В 1936 році на підприємстві розгорнувся стахановський рух. Провадились стахановські п’ятиденки й декади, під час яких ткалі в 2—3 рази перевиконували норми. 1940 року артіль дала продукції на 2,5 млн. крб. У праці виросли справжні майстри народної творчості. Це, зокрема, Г. Чміль, У. Коваленко, О. Коваленко, К. Ященко та ін. Вироби артілі експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в селі було здійснене загальне початкове навчання. 1929 року початкову школу перетворено на семирічну, яку закінчувало близько 90 проц. дітей шкільного віку. 1936 року відкрито районну колгоспну школу, яка готувала для артілей бригадирів, рільників, обліковців. У селі працювали клуб, дільнична лікарня.

Підступний напад фашистської Німеччини перервав мирну працю трудящих. 300 дігтярівців влилися до лав Червоної Армії, щоб зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Коли фронт наблизився, громадську худобу було відправлено на Схід. 17 вересня 1941 року фашистські загарбники окупували село. Почалися арешти й розстріли. Гітлерівці та їх лакузи розстріляли 10 жителів села, в т. ч. бригадира комуніста X. Н. Вихала, голову колгоспу М. К. Малиша, зоотехніка Г. 3. Лисенка та інших; 57 чоловік вивезли до Срібного й разом з активістами району спалили живими; 28 юнаків і дівчат відправили до Німеччини на каторгу.
І все ж трудящі Дігтярів не скорилися ворогові. Багато хто вступив до партизанського загону, яким командував Є. X. Соколовський. Партизани перешкоджали окупантам вивозити награбоване добро, продукцію маслозаводу забирали для потреб партизанського загону й роздавали жителям. Коли фашисти відступали під ударами Червоної Армії, народні месники влаштували засаду, підбили три автомашини й знищили 19 ворожих солдатів, які почали палити село.

17 вересня 1943 року частини 60-ї армії дід командуванням генерал-лейтенанта І. Д. Черняховського визволили Дігтярі від фашистських загарбників. Окупанти 7 завдали значних збитків господарству села. Вони спалили 16 житлових, будинків, 25 надвірних будівель, вивезли 188 голів великої рогатої худоби; багато коней, свиней та інше.

Великі труднощі постали перед хліборобами Дігтярів. У селі на 1680 га орної землі лишилося 34 коней і 16 пар волів. Щоб вчасно провести осінню сівбу, колгоспники впрягали власних корів. Багато допомогли у відновленні поголів’я громадської худоби братні республіки, зокрема колгоспники Тамбовської області та Мордовської АРСР, які надіслали 12 корів і 10 племінних теличок. Держава дала 32 коней. Колгоспникам, чиї хати були зруйновані, виділено будівельний матеріал. Багатодітним вдовам надавалася грошова допомога. У жовтні 1943 року відновила роботу артіль ім. 8 Березня, відкрилися семирічна школа й дільнична лікарня. 1945 року оголосила набір учнів колгоспна школа, що спочатку готувала будівельників різного профілю, а з 1948 року — механізаторів колгоспного виробництва.

Колгоспники всіляко допомагали Червоній Армії добити ворога. Вони здавали у фонд оборони продукти, жінки в’язали для солдатів шкарпетки, готували махорку. Із своїх трудових заощаджень у грудні 1943 року дігтярівці внесли на спорудження танкової колони «Колгоспник Чернігівщини» 120 тис. карбованців.

Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни до села поверталися демобілізовані воїни. Не думаючи про відпочинок, вони-відразу приступали до роботи, Парторганізація й сільська Рада мобілізували людей на відбудову господарства колгоспів. Відновлювалося поголів’я худоби, зводилися господарські приміщення. Уже в 1948 році були повністю освоєні довоєнні посівні площі.

У вересні 1950 року обидві артілі об’єдналися в одне господарство, яке назвали ім. Жданова. Це дало змогу раціональніше використовувати техніку, зріс бюджет, що дозволило розширити капітальне будівництво. Поліпшилося керівництво колгоспом. 1959 року до артілі ім. Жданова приєднався колгосп ім. Шевченка с. Гнатівки. Укрупнене господарство назвали «Шлях до комунізму».

Правління колгоспу й партійна організація вживали рішучих заходів для дальшого піднесення господарства: поліпшено обробіток землі, .низьковрожайні та малоприбуткові культури виключено з посівів, а замість них введено нові, зокрема розширено площі під цукровими буряками. У колгоспі був створений механізований загін, який вивозив органічні добрива на поля. Протягом 1962—1966 рр. врожаї зернових культур зросли з 17,8 до 19,9 цнт з гектара. Значні зміни стались і в розвитку тваринництва. В 1966 році вже вироблено на 100 га угідь молока — 301 цнт. м’яса — 46,2 центнера.

За восьму п’ятирічку колгосп «Шлях до комунізму» виріс у велике багатогалузеве господарство, яке має 4417 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2440 га, орної землі. Тут вирощують переважно зернові культури, м’яту, цукрові буряки, картоплю. Включившись у всенародне соціалістичне змагання на честь 50-річчя Радянської влади і 100 річчя з дня народження В. І. Леніна, трудівники колгоспу взяли нові підвищені зобов’язання й успішно виконали їх. У восьмій п’ятирічці колгосп збирав врожаї по 18—20 цнт зернових з гектара, по 290 цнт цукрових буряків. Для забезпечення польових робіт укомплектовано механізовані бригади й ланки. На фермах колгоспу 1971 року налічувалося 1300 голів великої рогатої худоби і 1200 свиней. Протягом 1965— 1971 рр. побудовано 8 типових приміщень для худоби. Завдяки самовідданій праці тваринників за ці роки виробництво м’яса зросло на 16,5 проц., молока — на 21 проц. За успіхи, досягнуті у виробництві продуктів тваринництва та вирощування високих урожаїв зернових і технічних культур, 79 передовиків відзначені орденами й медалями, в т. ч. голова колгоспу І. Ф. Кулиненко удостоєний вищої урядової нагороди — ордена Леніна.

Економічне зростання колгоспу дає можливість щороку виділяти значні кошти для зміцнення його матеріально-технічної бази. У 1971 році машинно-тракторний парк налічував 18 тракторів, 12 комбайнів різних типів, потрібний причіпний інвентар, 11 вантажних автомашин. 1970 року господарство повністю електрифіковано. Тут працює 57 електромоторів. Неподільні фонди за п’ятиріччя зросли з 1098 тис. крб. до 1619 тис. крб., оплата людино-дня — з 1,85 до 2,63 крб. Середньомісячна зарплата доярок становить 130—140 крб., свинарок — 125 карбованців.

Далеко за межами республіки відома Дігтярівська фабрика художніх виробів ім. 8 Березня, створена 1961 року на базі артілі. Тут виготовляють покривала, скатерті, гобелени, українські килими та інші вироби побутового призначення. В основу технології виробництва покладено плахтово-перебірні особливості полтавського тканинного орнаменту. На підприємстві зайнято 570 чоловік.

Після удосконалення технології виробництва, зокрема встановлення в 1966 році нових крутильних машин, валовий випуск продукції зріс у 1971 році до 1215 тис. крб. Крім масових виробів, килимарниці в співдружності з художниками виготовляють унікальні килими-гобелени. Продукція фабрики має широкий попит не тільки в Радянському Союзі, вона експортується в Японію, Канаду, Бразілію, експонувалася на ярмарках у Марселі в 1959 і 1960 рр., на Всесвітніх виставках у Брюсселі (1958 р.), Монреалі (1967 р.), Токіо (1970 р.). Тільки в Монреаль фабрика відправила 4800 штук різних виробів на 70 тис. крб. Майстри фабрики готували костюми для Державного ансамблю танцю Української РСР, Державного академічного ансамблю народного танцю СРСР, Державної заслуженої капели бандуристів УРСР та багатьох інших професійних і самодіяльних колективів.

На фабриці з 1962 року за ініціативою партійної організації розгорнувся рух за звання ударників комуністичної праці. На січень 1970 року на фабриці було вже 15 бригад комуністичної праці. Кращим працівникам П. П. Сисун, С. О. Малиш, М. К. Кульзі, М. К. Виноградській, Г. Д. Денисенко та іншим надано почесне звання майстра народної творчості.

Новими трудовими успіхами зустрів колектив фабрики 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. План першого кварталу 1970 року виконали 25 березня. До цієї визначної дати в житті радянського народу ударник комуністичної праці майстер А. М. Демешко виткала килим «В. І. Ленін». За високі показники в роботі 55 передовиків виробництва нагороджено Ленінською ювілейною медаллю. Влітку 1970 року на фабриці розгорнулося соціалістичне змагання на честь XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України. П’ятирічний план випуску продукції колектив завершив до 10 листопада 1970 тюку. Понад план було виготовлено виробів на 264 тис. крб.

Першість у змаганні завоювала бригада Г. К. Карпусь. Партійна організація, яка налічує 46 комуністів, очолила змагання за дострокове завершення планів дев’ятої п’ятирічки. Всі комуністи виконують виробничі завдання на 140—150 проц. О. М. Коваленко була делегатом XXIV з’їзду КПРС.

Широкого розмаху серед колгоспників і трудівників фабрики набрало соціалістичне змагання на честь 50-річчя утворення СРСР. Уже в першому півріччі 1972 року колектив фабрики добився значних успіхів. План реалізації продукції виконано на 104 проц. Перед у змаганні ведуть 400 ударників комуністичної праці. Н. В. Бетченко і Н. Г. Грецька, які показують зразки високої продуктивності праці, занесені на Дошку пошани.

З розвитком економіки села змінювався його зовнішній вигляд. У 1960 році Дігтярі віднесено до категорії селищ міського типу. Протягом 1965—1971 рр. тут збудовано понад 400 добротних житлових будинків, які мають по кілька кімнат. Відкрито цехи пошиву одягу й столярний Срібнянського райпобуткомбінату. Виконком Ради приділяє велику увагу благоустрою Дігтярів. Прокладено тротуари, винесено за межі селища виробничі об’єкти колгоспу (тваринницькі ферми, тракторний стан тощо). Соціально-культурна комісія Ради займається питаннями планування садиб, розміщення в них житлових та господарських будівель.

У селищі є промтоварний, продовольчий магазини, магазин змішаної торгівлі, господарчих товарів, книгарня, два ларки, чайна. Річний товарооборот усіх торговельних підприємств становить понад 1,5 млн. крб. За восьму п’ятирічку населенню продано товарів на 2,2 млн. крб. більше, ніж за попередні п’ять років.

Значні зміни сталися в галузі охорони здоров’я й освіти. У Дігтярях є дільнична лікарня на 33 ліжка, де працюють 2 лікарі й 16 чоловік середнього медперсоналу. Колгоспники, які потребують санаторного лікування, одержують безплатні путівки. У селищній восьмирічній школі навчається 215 дітей і викладає 19 учителів, у профтехучилищі понад 600 юнаків і дівчат оволодівають спеціальностями шофера, тракториста, комбайнера, механізатора тваринницьких ферм. За роки Радянської влади 84 випускники школи закінчили вузи, 7 вихідців із села закінчили військові академії. Син колишнього фельдшера В. Г. Дроботько — український радянський мікробіолог, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР.

Центром культосвітньої роботи стали клуб та бібліотека. В години дозвілля жителі Дігтярів знайомляться з творчими звітами гуртків художньої самодіяльності, зокрема хорового й драматичного колективів фабрики художніх виробів, які дуже популярні в селищі.

Міцно ввійшли в побут трудівників книжки, газети й журнали. Якщо до Жовтневої революції в село надходило 14 газет і 4 журнали, то тепер дігтярівці одержують 3177 примірників газет і журналів. Селищна бібліотека налічує 10 200 примірників книжок. Асигнування на соціально-культурні заходи зросли з 36,1 тис. крб. в 1966 році до 54,7 тис. крб. у 1971 році.

Багатогранне трудове й культурне життя Дігтярів спрямовують три первинні партійні організації, які об’єднують 120 комуністів. Активними помічниками їх є комсомольці. У трьох первинних організаціях — колгоспній, фабричній та училищній — налічується 349 членів ВЛКСМ.

Важливу роль у житті Дігтярів відіграє селищна Рада депутатів трудящих, до складу якої в 1971 році обрано 56 депутатів, з них 26 робітників, 14 колгоспників і 16 службовців. Серед обраних — 26 комуністів. Рада розглядає й вирішує найрізноманітніші питання господарського й культурного життя селища, зокрема, розвиток колгоспного виробництва, стан охорони здоров’я, соціального забезпечення, виховання молоді тощо.

Натхнені рішеннями XXIV з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, трудящі Дігтярів сповнені прагнення успішно виконати план дев’ятої п’ятирічки, щоб створити всі умови для дальшого економічного й культурного зростання селища.

В. Д. ЛИТВИНОВ, А. П. ЛИШЕНКО
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Дігтярі, смт, Срібнянський район, Чернігівська область

Повідомлення АннА »

ДІГТЯРІ – с-ще міського типу Срібнянського р-ну Черніг. обл. Розташов. на р. Удай (прит. Сули, бас. Дніпра), за 20 км від райцентру і за 40 км від залізничної ст. Прилуки. Нас. 1,5 тис. осіб (1999).
Вперше село Дігтярі згадується 1666 у складі Варвинської сотні Прилуцького полку.
Від 1716 стало власністю поміщиків Ґалаґанів.
Для П.Ґалаґана 1825–32 тут був збудований палац з парком.
1845 у Дігтярях перебував Т.Шевченко.
1876 П.Ґалаґан передав садибу Полтав. губернському земству, в ній розмістилося земське ремісниче уч-ще.
1897 земство відкрило шк.-майстерню, яка готувала майстрів плахтових виробів.
На кін. 19 ст. населення становило 1766 осіб.
1926 в селі створено худож.-тех. шк. ткацтва, на базі якої з 1961 працює Дігтярівська ф-ка худож. виробів.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 Д. були окуповані гітлерівцями від 17 верес. 1941 до 17 верес. 1943.
Од 1960 має статус с-ща міськ. типу.
Історичні пам'ятки: панська садиба (1825–32), будинок, де зупинявся Т.Шевченко (1845), дігтярівський парк.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Д”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 12 гостей