Диканька, смт, Полтавська область, Україна

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
1
100%
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 1

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Диканька, смт, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА »

Диканька.jpg
ДИКАНЬКА — с-ще міськ. типу Полтав. обл., райцентр. Розташов. на правобережжі р. Ворскла (прит. Дніпра), за 29 км від залізничної ст. Полтава. Нас. 8,9 тис. осіб (1999). Вперше згадується 1658, коли поблизу Д. відбувся бій між загонами полтав. полк. М.Пушкаря і гетьмана І.Виговського. Від 1660 Д. входила до складу Будиської (Будянської, Великобудищанської) сотні Полтавського полку. 1687 за універсалом гетьмана І.Самойловича передана у власність генеральному писареві В.Кочубею. За його життя в Д. жив і працював укр. літописець С.Величко.
Від 1775 — у складі Полтав. пов. Новоросійської губернії. Від 1802 — Полтавської губернії, з 1923 — Полтав. округи, з 1932 — Харків. обл., з 1937 — Полтав. обл. Райцентр від 1923. С-ще міськ. типу від 1957.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 була окупована гітлерівцями від 4 жовтня 1941 до 22 вересня 1943. За цей час гітлерівці стратили 300 жителів Д., 200 жителів вивезли на примусові роботи до Німеччини.
За проектами рос. архіт. М.Львова у Д. в стилі класицизму споруджено Троїцьку (1780) і Миколаївську з дзвіницею (1794) церкви; за проектом архітекторів Дж. Кваренгі, Фераре, Томанте — палац Кочубеїв (кінець 18 ст. — 1810). На честь перебування у Д. імп. Олександра I споруджено тріумфальну арку (1820).
У Д. жили і працювали: вчений-ґрунтознавець В.Докучаєв, вчений-агроном О.Ізмаїльський. Тут бували І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, М.Гоголь (1831—32 видав «Вечера на хуторе близ Диканьки»), актор М.Щепкін, композитор М.Глинка.
http://history.org.ua/?termin=Dykanka
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Диканька, смт, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА »

Диканька — селище міського типу, центр Диканського району. Розташована вона серед мальовничих лісів державного заповідника на правобережжі річки Ворскли за 29 км на північ від Полтави. Повз Диканьку проходить асфальтова автострада Полтава—Зіньків—Гадяч. У східній частині селища, поблизу автостради, знаходиться археологічна пам’ятка — сліди скіфського поселення з попелищами (зольниками). Населення 6695 чоловік.

Селище поділяється балкою Бровар та дорогою на чотири частини: Воронянку, що здавна заселялася козаками, Нараджівку і Чигрівку, де селилися селяни, та Заліснянку. До складу Диканської селищної Ради входять ще села Василівна, Залісся, Курили, Мала Диканька, Плакидівка, Проні, Суха Балка та Трояни.

На території сучасної Диканьки виявлені сліди 3-х поселень ранніх скіфських часів, які існували тут в VII—VI століттях до н. ери.

Походження назви селища пов’язують з тією обставиною, що раніше Диканька була оточена густими лісами, віковими дубами, які надавали цій місцевості дикого вигляду. Існують також твердження, що ця назва походить від прізвища першого поселенця — Диканя. Подібні прізвища — «Дикань», «Дикий» — ще й зараз зустрічаються в районі.

За історичними джерелами Диканька стає відомою з середини XVII століття. Вперше документально вона засвідчена в 1658 році, коли поблизу неї стався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і зрадника українського народу гетьмана Івана Виговського. Останній 25 січня того ж року послав проти повстанців Пушкаря загін іноземців, що складався з волохів, сербів, яничар, і козацьке охоче (наймане) військо на чолі з полковником Іваном Сербином.

Наймані іноземні частини спочатку вирушили за Ворсклу і намагалися спалити село Опішню, але звідти їх відігнали повстанці. Тоді найманці повернули на Полтаву, намагаючись несподіваним маневром напасти на місто і захопити Пушкаря в полон. Але на марші збилися з дороги. Тим часом розвідка донесла полтавському полковнику про наближення небезпеки. Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорізької Січі Яків Барабаш поспішили виступити проти ворога. Очолювані ними повстанці 27 січня в урочищі Жуків Байрак напали на іноземців і розгромили їх вщент. Триста чоловік було вбито, решта повтікала.

З того часу місце бою стало називатися Сербинським полем. Ця назва збереглася і до наших днів.

Через десять років на Сербинському полі сталася сутичка між Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким. Обидва гетьмани боролися між собою за владу і намагалися розірвати союз двох братніх народів — українського і російського. Для здійснення своїх особистих інтересів кожен з них домагався військової допомоги від турецького султана, силкувався привернути на свій бік українське населення. Але підтримкою народних мас вони не користувалися, що добре показали події під Диканькою.

Козаки й селяни Диканьки спочатку підняли повстання проти Брюховецького, а потім, розгадавши продажну тактику Дорошенка, виступили і проти нього. Дорошенко змушений був окопатися у своєму таборі для оборони. А згодом, під натиском народних мас Лівобережної України, він повернувся на Правобережжя.
Події 1658 та 1668 років під Диканькою переконливо показали всю марність зусиль всіляких зрадників розірвати дружбу між українським і російським народами.

Нерушимість союзу двох братніх народів була особливо підтверджена подіями, що розгорнулися на початку XVIII століття під час Північної війни, яку вів російський народ проти шведських загарбників. У кінці 1708 і на початку 1709 року Диканька стала частиною арени, де відбувалась героїчна битва нашого народу проти іноземних поневолювачів та їх прихвоснів-мазепинців. У цей час село належало одному з видатних представників козацької старшини — генеральному судді при уряді гетьмана Мазепи — В. Л. Кочубею. Диканька була віддана йому ще гетьманом Іваном Самойловичем, а 20 листопада 1687 року Кочубей одержав на неї гетьманський універсал, стверджений російським урядом.

Диканька тоді була значним населеним пунктом, вона входила до складу Великобудищанської сотні (яка спершу ще звалась Будянською), створеної близько 1660 року.

Уже на початку XVIII століття в Диканьці було багато броварень, шинків, великих пасік, які належали козацькій старшині та служителям церкви. Працювали селітряні заводи, власником яких був Кочубей. Із селітри виробляли порох для армії.

Кочубей належав до тієї частини козацької старшини, яка орієнтувалася на Росію. І коли йому стало відомо про зраду гетьмана Івана Мазепи, який хотів з допомогою шведського короля Карла XII ліквідувати угоду про возз’єднання українського і російського народів і відірвати Україну від Росії, Кочубей разом з полтавським полковником Іваном Іскрою сповістив Петра І про ворожі дії гетьмана. Але Мазепа улесливо зумів вигородити себе перед Петром І і зобразив донесення Кочубея і Іскри як наклеп на нього. Оббріхані підступником, Кочубей і Іскра за наказом гетьмана 15 липня 1708 року були страчені в селі Борщагівці (недалеко від Білої Церкви). Диканський маєток Кочубея конфіскував Мазепа. Однак у 1710 році за наказом Петра І все було повернуто спадкоємцям Кочубея.

Пізніше, згадуючи про ці події, у своїй знаменитій поемі «Полтава» О. С. Пушкін писав:

Цветет в Диканьке древний ряд

Дубов, друзьями насажденных;

Они о праотцах казненных

Доныне внукам говорят.

За життя В. Л. Кочубея в Диканьці жив і писав свої твори відомий український літописець Самійло Васильович Величко. Він служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії, а в 1708 році був усунутий з цієї посади гетьманом Мазепою. З того часу до самої смерті (приблизно 1728 р.) жив у маєтку Кочубея в селі Жуках, де продовжував писати капітальний твір «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке», який був надрукований в чотирьох томах у 1848—1864 роках.

Після бурхливих подій середини XVII і початку XVIII століття для Диканьки наступає період затишшя.

На час Рум’янцевського перепису 1767—1769 рр. у Диканьці проживало 328 сімей з населенням 1509 чоловік, з них — 777 чоловіків, 732 жінки. В селі відбувалось значне соціальне розшарування населення. 47 господарствам належали хутори. Окремі господарства тримали робітників, мали свої винокурні, пасіки.

Тим часом біднота жила в тяжких умовах. 94 господарства не мали свого поля і змушені сіяти хліб на чужій землі. Понад 40 господарств володіли лише мізерними ділянками землі. Значна частина селян працювала по наймах.

В кінці XVIII — на початку XIX століття серед навколишніх сіл Диканька була вже помітним центром, вона привертала до себе увагу багатьох власників маєтків Полтавського повіту, які запобігали ласки у нащадків Кочубея. Часто-густо дрібні власники попадали в економічну залежність диканських магнатів і розорялися.

Навпаки, Кочубеї весь час розширяли свої земельні володіння. Нерідко вони захоплювали величезні простори цілинного степу, випасали там табуни коней, а потім ці масиви привласнювали. Це, очевидно, були ті «родові вотчини», які указами російських царів закріплялися за ними при наданні їм нових маєтків. Крім цього, Кочубеї скуповували землі у дрібних власників, вдаючись часто до шахрайських заходів.

Наприкінці XVIII століття Кочубеї були не тільки власниками Диканьки, а й багатьох навколишніх сіл.

Проте ще й на початку XIX століття в Диканьці проживали козацькі родини, які не відбували повинностей на користь панів. З приводу цього управитель економії Месон в 1802 році запитував графа, чи цим родинам і надалі залишатися незалежними, чи обернути їх в число інших підданих Кочубея.

Коли в 1803 році сенатським указом було дозволено колишнім козакам відшукувати своє козацтво, диканський управитель побоювався, щоб цей необережний державний крок не вніс замішання в справи маєтку, бо у володінні «його сіятельства» було багато колишніх вільних козаків, які в роки голоду чи з інших причин потрапили в кабалу до Кочубея і були перетворені на кріпаків.

Один з потомків диканських магнатів В. П. Кочубей, який дослужився до князівського титулу, одержав у спадщину 6746 кріпаків і довів число їх до 16 566 чоловік. У самій лише Диканьці він мав 845 ревізьких душ — кріпаків чоловічої статі.

Це був могутній визискувач, в залежності від якого знаходилась маса дрібних панків.

За рахунок жорстокої експлуатації кріпаків та трудового козацтва в Диканьці у другій половині XVIII століття розгорнулося будівництво архітектурних споруд у стилі російського класицизму. За проектами відомого російського архітектора М. О. Львова тут у 1780 році споруджено Троїцьку, а в 1794 році Миколаївську церкви.

Руками кріпаків зводиться розкішний двоповерховий кам’яний князівський палац. Його будівництво розпочато в 1800 році за проектом архітектора Фераре, а закінчено (перероблено) архітектором Таманте, який оздобив Олександрівську (нині Жовтневу) площу в Полтаві ампірними будинками. Зсередини диканський палац був розписаний чудовим живописом художником з кріпаків, вірогідно, Марченком. Розглянувши це оздоблення, полтавський губернатор князь Куракін висловлював бажання, щоб такі розписи були і в «петербургских домах».

Стіни церков та маєтку прикрашали ікони та портрети, які на замовлення Кочубея ще раніше виконував український художник з-під Полтави, що працював на Запорізькій Січі, П. В. Петрашів (1738—1772 рр.).

На честь приїзду до Диканьки 3 серпня 1820 року царя Олександра І, у якого В. П. Кочубей був міністром внутрішніх справ, збудовано Тріумфальну браму в стилі класицизму.

Для своєї втіхи Кочубеї, не шкодуючи грошей і не жаліючи кріпацької праці, створювали в Диканьці штучні ставки, розводили сади, в оранжереях вирощували рідкісні дерева і квіти, поблизу палацу встановлювали альтанки, робили різні прикраси. Все це надавало мальовничій Диканьці ще кращого вигляду.

Диканькою захоплювався молодий М. В. Гоголь, який приїздив сюди полюбуватися її красою. Особливо він любив погуляти в дубовому лісі, де відпочивав під столітніми деревами, так чарівно оспіваними його старшим другом О. С. Пушкіним. Враження, винесені з околиць Диканьки, Гоголь відтворив у своїх знаменитих творах. В 1831—1832 роках письменник у Петербурзі видав «Вечори на хуторі біля Диканьки», які поклали початок його невмирущої слави. Великий класик російської літератури з глибоким натхненням змалював життя українського народу, його звичаї, побут. Серед героїв «Вечорів» є люди з Диканьки: тут і молода вродлива Оксана, за якою всі парубки села ходили юрбою, і дотепний умілець-коваль Вакула, і хитра його мати, вдова Солоха, що «вміла причарувати до себе найстатечніших козаків». Вакула не тільки майстер своєї справи, але й «кращий живописець на всю околицю», і «всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем». Гоголь навіки прославив Диканьку, вона для нього була рідним незабутнім місцем.

У Диканьці побував великий російський композитор М. І. Глінка, який у 1838 році приїздив на Україну набирати співаків до петербурзької Придворної співацької капели.

На час реформи 1861 року Диканька належала Л. В. Кочубею — полтавському повітовому предводителю дворянства в 1853—1859 рр. Під його головуванням полтавський комітет по «звільненню» селян не погоджувався надати селянам навіть ті мізерні наділи, які рекомендував петербурзький комітет. Це яскраво свідчило, що поміщики Полтавського повіту, зокрема диканський вельможа, хотіли й надалі зберегти свою необмежену владу над кріпаками.

Переважна більшість кріпаків Кочубея одержала землю за відробітки і довгі роки змушена була платити грошима й потом своєму «визволителю». Тим часом Кочубеї і після реформи мали 22 тис. десятин найкращої землі. Зокрема, в Диканьці їм належало 3860 десятин. В кочубеївській економії розводили породистих англійських коней, тонкорунних овець, завезених на початку XIX століття з Іспанії, беркширських і темворських свиней.

Поруч з цим багатством і розкошами в Диканьці існували злидні. По один бік балки Бровар стояли білі палаци з чудовими колонами, а по другий — похилені, з маленькими, загрузлими в землю віконцями хатки селян-бідняків. Пізніше, в кінці XIX століття, подорожуючи по гоголівських місцях, письменник В. О. Гіляровський у своїх творах ще раз підкреслив цей різкий контраст.

Злидні й темрява процвітали в селянських господарствах. Наділи в 1—3 десятини землі в жодній мірі не могли забезпечити нормальне існування бідняцької родини. До того, ще довелося відробляти поміщику за мізерні земельні наділи.

Полтавський повіт, до складу якого входила Диканька, характеризувався винятково низькою забезпеченістю населення землею — не лише колишніх кріпаків, але й козаків. Бідняки, які не мали власного інвентаря, за обробіток свого шматка поля розплачувалися тяжкими відробітками і, як правило, потрапляли в кабалу до лихваря. Здебільшого орали ралом. Від такої оранки нічого було ждати хорошого врожаю. Не випадково диканьці говорили: «На вила як набери, то лобода за шию сиплеться». Свого хліба селянам не вистачало навіть до нового року, а біднякам не було чого їсти уже після жнив і сівби озимих. «Поки збереш, то й поїси»,— ходило прислів’я серед селян Диканьки.

Поміщицьке господарство в Диканьці поєднувало в собі риси панщизняної (відробіткової) і капіталістичної систем. В 1872 році в кочубеївській економії стають до ладу пивоварний і ливарний заводи, велика механічна майстерня із ковальським, чавуноливарним та слюсарним цехами. Через кілька років відкриваються цегельний і гончарний заводи. Робочий день тут тривав від зорі до зорі. Від тяжкої праці люди виснажувались.

Соціальне розшарування населення Диканьки ще більше поглибилось на кінець XIX століття. Місцеві багатії (із селян) володіли 20 вітряками, олійницею, шинком, торговою лавкою. В особистому користуванні кожен із них мав до 50 десятин землі. В той час біднота задихалася від злиднів. У 22 сім’ях не було своєї орної землі, а 9 господарств зовсім були безземельними, 113 сімей не мали худоби, 95 чоловік — наймитувало.

Аналогічний процес відбувався і серед козацьких родин. У володінні кількох сімей заможних козаків було 23 вітряки, олійниця, 2 крамниці, 3 шинки. їм належали і кращі землі. Натомість козацька біднота терпіла нестатки: 84 сім’ї не мали орної землі, 12 господарств були безземельними, у 95 дворах не було худоби, 44 козаки й козачки весь час наймитували і ходили на далекі заробітки на Кубань та в інші місця.

Низький був культурний рівень селян.

Ще в 1801 році Кочубей заснував у Диканьці приватне трикласне училище, яке відповідало типові колишніх церковнопарафіальних шкіл. Заняття тут починалися і кінчалися молитвою. Першим учителем був якийсь Іван Калішкевич. За різні провини дітей піддавали тілесним покаранням. Так, учитель В. Сіверський, який працював після Калішкевича, немилосердно поров учнів, давав їм по 100 ударів різками, набивав колодки на шию, руки й ноги і запирав у холодну без їжі. В Диканському училищі навчалося 25—30 хлопчиків, з них готували службовців для магнатського маєтку. Тому сюди приймали переважно хлопців від 7 до 17 років, а на вчителів запрошували більш-менш кваліфікованих спеціалістів.

Невідомо, коли припинило свою діяльність це приватне училище, а з 1842 року в Диканьці було відкрито сільське однокласне училище. Спочатку в ньому навчалося 30—40 учнів, а кінчали одиниці.

Диканське однокласне училище з 1889 року стало називатися громадсько-земським. На 1 січня 1891 року в ньому налічувалося 143 хлопчики та 13 дівчат. Мале приміщення училища не могло вмістити всіх бажаючих вчитися, тому 30-ти дітям було відмовлено в прийомі. Через несприятливі матеріальні умови багато учнів протягом року залишали училище, і лише незначна кількість дітей закінчувала курс навчання.

З 1900 року в Диканьці працювало три школи: земська, церковнопарафіальна і школа грамоти. Але, як і раніше, закінчити навіть ці початкові школи могли діти переважно заможних селян. Цим і пояснюється, що основна маса населення не вміла ні читати, ні писати. Із 3442 жителів села кінця XIX століття лише 190 чоловік були письменні.

З 1899 року за допомогою земства було відкрито бібліотеку-читальню. Знаходилась вона при комітеті попечительства про народну тверезість, на кошти якого й утримувалась. Одним з ініціаторів її створення був місцевий просвітитель П. 3. Гудзенко.

Під впливом антипоміщицьких заворушень, що хвилею розгорнулися на початку 1902 року в Полтавській і Харківській губерніях і яким високу оцінку дав В. І. Ленін у своїй брошурі «До сільської бідноти», стрепенулася й Диканька. В селі появляються революційні листівки, брошури, згуртовується біднота і рішуче виступає на боротьбу з місцевими гнобителями. Для придушення селянського руху в Диканьку і навколишні до неї села полтавський губернатор А. К. Бельгард змушений був послати сотню козаків першого Оренбурзького полку.

Ще з більшим піднесенням розгорнувся селянський рух під час революції 1905— 1907 рр. Диканька стає одним з осередків цієї боротьби на Полтавщині.

В ці роки в економії і на підприємствах Кочубея працювало 300—360 чоловік. Робочий день тривав до 17—18 годинна добу. За умовою, складеною адміністрацією економії, найнятий робітник зобов’язувався щодня вставати до схід сонця, починати роботу по дзвінку і закінчувати її до заходу сонця з невеликою перервою на обід.

Свавілля адміністрації, яке не мало меж, низька зарплата — 20—40 коп. за день, погані харчі — все це увірвало терпець. І робітники кочубеївської економії першими в Диканьці підносять голос протесту проти насильства і експлуатації.

Уже в цей час жителі Диканьки знайомляться з брошурою В. І. Леніна «До сільської бідноти». В селі поширюється інша заборонена царським урядом література, яку з Полтави привозила диканська молодь, що вчилася там у сільськогосподарській школі. Під час обшуку в квітні—червні 1905 року поліція в Диканьці виявила журнали «Соціал-демократ», «Листок правди», брошуру «Про державний лад», різні листівки.

В листопаді 1905 року відбувся страйк робітників і батраків диканського маєтку Кочубея. В результаті цього виступу адміністрація змушена була частково задовольнити вимоги робітників.

Найбільшого розмаху революційний рух у Диканьці набрав у червні 1906 року. З 10 червня по 1 липня в селі проходив страйк робітників пивоварного заводу. Він виник у зв’язку з тривалою забастовкою сільськогосподарських робітників і батраків економії Кочубея і з відмовою селян Диканьки і хутора Балясного збирати врожай на поміщицьких ланах. Страйк перекинувся в села Диканської та сусідніх волостей, охопивши понад 3 тисячі трудящих. Робітники економії і селяни обрали страйковий комітет і поставили перед адміністрацією вимогу про підвищення заробітної плати.

На багатолюдних мітингах, що проходили в селі, диканьці вимагали повалення самодержавства і встановлення республіки. Особливо гостро тут реагували на земельне питання. Справа доходила до того, що селяни настирливо вимагали розподілити поміщицьку землю.

Для «наведення порядку» в Диканьку прибув полтавський віце-губернатор з каральним загоном. 1 липня 1906 року було заарештовано 24 учасників руху, і страйк у маєтку Кочубея припинився.

Серед заарештованих були І. П. Марченко, І. П. Белей, С. Н. Скотенко, I. К. Пальчик, А. Р. Кучмій та інші учасники заворушення.

Арешти і обшуки продовжувались. В диканських міщан — братів М. А. та 3. А. Варшавських поліція знайшла прокламації ЦК РСДРП під назвою «Новые царские милости». Виявилось, що розповсюджував і переховував у себе революційну літературу ще селянин П. Ф. Іванченко, який наймитував в економії Кочубея.

Але, незважаючи на репресії урядових органів, боротьба в околицях Диканьки не припинялася. Влітку 1907 року відбувся страйк наймитів Кочубея. Вони вимагали збільшення плати — п’ятого снопа за скошений хліб, а також скорочення робочого дня. Вимоги наймитів не були задоволені. Насувалася реакція. Ці події в Диканьці були відзначені органом РСДРП «Пролетарское знамя» (№ 2—3,1910 р.).

Революційні настрої жителів села виявлялися і в листах до солдатів. Так, Д. П. Воронянський з метою проведення революційної агітації серед війська 5 липня 1907 року написав від імені неграмотної козачки В. Ф. Свистун її сину, рядовому 8-го Московського Гренадерського полку, Миколі Свистуну листа, в якому розповідав про безправне тяжке становище трудящих. В листі він зазначав: «Ні землі, ні волі у народу немає, права всі захопили поміщики, і народ задихається від безправ’я» і закликав солдатів не стріляти в своїх братів — робітників та селян.

Хоч революція 1905—1907 рр. і зазнала поразки, але робітники й селяни Диканьки не примирилися з цим і готувалися до нових вирішальних битв. Уже в березні 1909 року полтавський повітовий справник повідомляв полтавського поліцмейстера, що житель села Диканьки Кушніренко друкує нелегальні прокламації, в яких закликає селян до організації страйку і до розподілу поміщицьких земель.

Першого травня 1909 року в Диканьці на стовпі біля великої дороги було вивішено червоний прапор з написом: «Да здравствует рабочий народ! Да здравствует 1 Мая!»

У період Столипінської реакції економічне становище жителів Диканьки стало ще тяжчим. За даними перепису 1910 року в селі з 978 господарств 105 зовсім не мали своєї землі. Менше однієї десятини було в 341 господарстві. 470 родин на кабальних умовах орендували землю. Своєю худобою обробляли поле лише 113 господарств, решта — платила великі гроші за користування найманою тягловою силою. 137 бідняцьких сімей жили в чужих хатах. 455 чоловік поневірялися по наймах.

Перша світова війна, яка принесла нові страждання й горе трудящим, викликала обурення серед жителів Диканьки. В селі знову з’являється нелегальна література, посилюється агітація проти самодержавства, поміщицького свавілля. Влітку 1916 року за агітацію було заарештовано диканського селянина-бідняка П. К. Носулю.

Звістка про повалення самодержавства дійшла в Диканьку в перші дні березня 1917 року. Як не намагалися пристав і урядник приховати її від народу, але під натиском мас змушені були погодитися, щоб начальник поштово-телеграфної контори оголосив населенню про події в столиці.

В ці дні диканьці одними з перших на Полтавщині обеззброїли поліцію і створили Раду селянських депутатів. Очолив Раду Микола Нестеровський. Згодом почали повертатися в село фронтовики і колишні політв’язні. Вони агітували за розподіл поміщицьких земель.

Весною 1917 року в дні шевченківських свят у Диканьці зібрався багатолюдний мітинг. Під загальне схвалення присутніх оратори говорили про повалення російського самодержавства, про свободу. На відзначення цієї важливої політичної події в центрі села диканьці посадили молодого дубка, назвавши його «дубом свободи».

В січні 1918 року з Полтави у Диканьку прибув загін червоногвардійців. Це й послужило поштовхом до виникнення тут органів Радянської влади. В Диканьці було створено волосний революційний комітет на чолі з Ф. П. Ємцем. За дорученням громади члени ревкому роздавали бідноті і сім’ям фронтовиків носів матеріали, худобу, планували весною провести розподіл землі Кочубея. Срібло, золото і цінні картини з кочубеївського маєтку передали органам Радянської влади в Полтаву. Для охорони громадського порядку 20 січня в Диканьці організовується волосна міліція, начальником якої став член ревкому М. П. Кішик.

Але діяльність ревкому була незабаром перервана. В кінці березня 1918 року в село вступили кайзерівські війська, які прибули сюди після захоплення Полтави.

Німці заарештували і кинули в тюрму багатьох організаторів Радянської влади. Підняли голову буржуазно-націоналістичні елементи. Куркулі Мороз, Михно, Муран та інші організували спілку хліборобів-власників. Для охорони маєтку Кочубея німці поставили сотню гайдамаків.

Під впливом більшовицької агітації влітку 1918 року селяни Диканьки застрайкували, по селу були розклеєні відозви із закликом боротися проти німецьких окупантів та їхнього прихвостня царського генерала П. Скоропадського.

В Диканьку прибув загін німецької кінноти. Були проведені арешти, а на село накладено контрибуцію у 18 тис. крб. Але село не скорилося, продовжувало чинити опір. В околицях неспокійних диканських лісів німці побоялися надовго залишатися і в кінці жовтня перебазувалися в Полтаву.

А в Диканьці та її околицях справді було неспокійно.

Після губернського з’їзду повстанців, який відбувся в Рибцях під Полтавою 15 серпня 1918 року і де було утворено губернський повстанський комітет, всюди почали формуватися партизанські загони.

Невдовзі після губернського з’їзду повстанців у лісі поблизу Диканьки була скликана підпільна нарада більшовиків і членів волревкому. На цій нараді було обговорено питання про створення партизанського загону. Організаторами його стали А. М. Сохань, А. Г. Сотник, І. 3. Демінський, В. Т. Кухар, С. Я. Бражник та інші.

Диканський партизанський загін швидко зростав, у жовтні він уже нараховував до 400 чоловік. Народні месники розігнали спілку хліборобів-власників, відібрали у куркулів зброю, роздану спілкою, і фактично стали повними господарями в селі. Диканьці встановили зв’язки з навколишніми селами, допомогли там організувати повстанські загони, вели боротьбу проти німців і гетьманської варти в Зіньківському, Охтирському та інших повітах.

Підпільний губернський повстанський комітет постановив у листопаді 1918 року визволити Полтаву. Було розроблено спільний план наступу. Диканська група мала завдання захопити залізничну станцію Полтава-Київська.

Збиралися загони на дворищі Кочубея. Сюди прибули партизани з Диканьки, Брусії, Василівки, Великих Будищ, Михайлівки. Звідси повстанці 27 листопада 1918 року пішли на Полтаву. Наступ розгортався швидко, організовано.

Диканська група партизанів захопила на станції Полтава-Київська вагони із зброєю, оволоділа Червоними казармами, де були зосереджені головні сили гетьманців. Поки повстанці очищали місто від гетьманців, німці тримали нейтралітет. Але коли в Полтаву прийшли петлюрівські війська Балбачана, вони допомогли останнім розбити партизанів. Захоплених у полон партизанів роззброювали і кидали у в’язницю.

Частина повстанців повернулася в Диканьку. Боротьба продовжувалася, йшла підготовка до вирішальних боїв.

Петлюрівці насильно мобілізовували селян до своєї армії. Перед більшовиками постало завдання: розкласти петлюрівські загони і вирвати звідти бідняцьку частину населення. З цією метою з Диканьки в Полтаву в петлюрівські війська посилались агітатори. Особливо активну роботу вів більшовик з 1917 року В. Т. Кухар, який знаходився серед націоналістів до того часу, поки більшість бідноти й середняків Диканьки, обплутаних петлюрівцями, не повернулася в ряди червоних партизанів.

В кінці грудня 1918 року підпільна губернська нарада більшовиків, що відбулась за участю Ю. М. Коцюбинського та М. Г. Кропив’янського, вирішила привести в повну бойову готовність усі партизанські загони для наступу на Полтаву з метою очищення її від військ петлюрівської Директорії (німці вже на цей час залишили Полтаву). Диканські ліси знову стають фортецею повстанців.

18 січня 1919 року червоні партизани очистили Диканьку від петлюрівських елементів. А потім разом з бійцями регулярних червоних військ 2-ої Української радянської дивізії, що підійшли з Харкова, партизани з Диканьки повели наступ на Полтаву і 19 січня визволили її від петлюрівців.

Після відновлення Радянської влади в Полтаві всі ці партизанські загони були реорганізовані в. 1-й Полтавський стрілецький полк, згодом перейменований у 16-й Радянський полк. В його рядах було багато диканьців, вони брали участь у визволенні від петлюрівців Кременчука, Катеринослава, Черкас, Житомира та інших міст України.

У Диканьці швидко відновлюється робота органів Радянської влади, обирається волосний виконавчий комітет. До складу його ввійшли Юхим Кузьменко, Іван Воронянський, Андрій Дядюра, Семен Рета, Микола Нелюба, Семен Пономаренко, Іван Випущенко та інші. При волвиконкомі створюються відділи: управління, земельний, продовольчий, освіти і ведення актів громадського стану.

Волвиконком боровся за втілення в життя законів Радянської влади. На облік брався хліб у маєтку Кочубея, відбиралися лишки в куркулів і розподілялися між біднотою, проводилась націоналізація земель і промислових підприємств. Селяни почали спільно обробляти землю в колишній економії. З переходом до мирної праці відроджується промисловість. Стає до ладу Диканська сільськогосподарська чавуноливарна механічна майстерня, якою відав губраднаргосп. На початку липня 1919 року у майстерні налічувалось 50 робітників.
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Диканька, смт, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
Велика увага приділялась охороні здоров’я трудящих та ліквідації неписьменності серед населення. В Диканьці і в селах волості відкриваються бібліотеки, школи для неписьменних і малописьменних. В Диканьці почав працювати народний університет, де читалися лекції з історії, культури, соціалізму, політекономії, економічної географії, хімії, зоології та інших наук.

Ініціаторами всіх революційних перетворень у Диканьці були комуністи. 22 лютого 1919 року вони організували партійний осередок в складі 11 чоловік. Керівником осередку став О. Т. Воронянський, колишній моряк Чорноморського флоту, який у 1917 році був військовим комісаром підводного човна «Орлан».

Партійна організація Диканьки відіграла видатну роль у боротьбі з контрреволюцією. Коли в травні 1919 року авантюрист Григор’єв повів наступ на Полтавщину, селяни Диканьки на загальних зборах за пропозицією комуністів прийняли звернення до всіх трудящих, щоб разом стати на боротьбу проти григор’євських банд. Десятки диканьців пішли в ряди Червоної Армії.

В кінці липня 1919 року Диканьку захопили денікінські війська. Вони відновили в селі старі порядки, чинили розправу над сільськими активістами, грабували їх сім’ї, мобілізовували чоловіків до своєї армії. Біднота знову переховується в лісах, згуртовуючи сили для боротьби з ворогом.
На початку жовтня 1919 року в Диканьку через Південний фронт прорвався червоний загін Леоніда Крючковського, в якому налічувалося кілька тисяч чоловік. До цього загону приєдналися диканьці і разом 4 жовтня сміливо вступили в Полтаву. Вони тримали її кілька годин, розгромили ворожі пости, випустили з тюрми в’язнів.

Але під натиском добре озброєних денікінців відступили. Для підпільної роботи в місті залишився начальник штабу партизанів Г. П. Кондратко.

Відступивши з Полтави, партизани в тилу ворога робили глибокі рейди аж до Катеринослава. По дорозі до них приєднувалися інші загони народних месників. Об’єднані загони перейменувалися в Першу Українську партизанську дивізію. Під керівництвом Л. Крючковського вона наганяла страх на денікінців, громила їх частини.

В час денікінщини ворожим елементам Диканьки вдалося на деякий час узяти верх. Коли в селі був лише місцевий загін партизанів, однієї ночі вони сповістили про це зарані попередженим денікінцям, які підійшли з Полтави, і манівцями провели їх у село. Відбулася кривава розправа. Денікінці по-звірячому закатували, а потім мертвого повісили на площі в центрі Диканьки командира партизанського загону Василівки П. В. Ладура. Частині партизанів вдалося вирватися з села і заховатися в лісах.

В грудні 1919 року в Диканьці остаточно відновлено Радянську владу, зразу ж було створено ревком. Населення приступило до відбудови зруйнованого народного господарства.

З 1920 року почав свою діяльність волосний комітет незаможних селян на чолі з більшовиком 3. М. Соханем. Комітет разом з волвиконкомом (весною 1920 року ревком передав владу волвиконкомові) проводить в життя всі заходи Радянської влади: впорядкування землекористування, виконання продрозверстки, а потім продподатку, налагодження культурного життя тощо.

Радянським і партійним органам активно допомагала комсомольська організація, яка утворилася в 1920 році. Її очолював М. Є. Борисенко. Комсомольці влаштовували комуністичні суботники і недільники, піднімали з руїн громадські будівлі. Водному напівзруйнованому приміщенні, приведеному в належний вигляд, відкрили клуб. Тут розгорнулася культурно-освітня робота: читалися доповіді і лекції, проводилися бесіди, переглядалися кінокартини.

В 1920—1921 рр. село ще зазнавало нападів банд Біленького, Махна та інших. У серпні-вересні 1920 року банда Біленького тероризувала всю волость. На Жовтневі свята бандити наскочили на приміщення волвиконкому, убили 4-х червоноармійців із 9-го загону особливого призначення військ України і Криму, який виконував тут оборонні функції і брав участь у зборі продрозверстки, пограбували селян.

Після ліквідації цієї зграї, а в серпні 1921 року розгрому на території Диканської волості банди Махна, настало мирне життя, селяни могли спокійно господарювати. У Диканьці почали працювати трудова семирічна школа, лікарня, телефонна станція, поштове відділення.

З 7 березня 1923 року Диканька стала центром району, утвореного на базі колишніх Диканської та Байрацької волостей Полтавського повіту і Великобудищанської волості Зіньківського повіту.

Ще в 1922 році в Диканьці було організовано сільськогосподарське кредитне кооперативне товариство, до якого спочатку вступило 44 члени. А на 1924 рік воно вже нараховувало 202 пайщики і проводило значну роботу по зміцненню товарообміну між містом і селом.

Під безпосереднім керівництвом комнезаму в 1926 році створено товариство «Промінь». На пайові внески своїх членів товариство почало будувати електростанцію і млин. Райвиконком виніс рішення віддати на це спорудження котли, цеглу, рештки будівель, що залишилися від пивоварного заводу. І вже через рік електростанція і млин були збудовані й почали працювати. Струм від місцевої електростанції одержали підприємства, адміністративні установи, лампочки Ілліча з’явилися і в деяких селянських хатах.

За Всесоюзним переписом 17 грудня 1926 року в Диканьці налічувалось 1285 господарств, із них 1117 було зв’язано з сільським господарством. В селі проживало 4951 чоловік населення, із них 2597 жінок.

З кожним роком Диканька зростала, в селі все частіше появлялися паростки нового життя. Щоб полегшити важку хліборобську працю і мати кращі врожаї, бідняки об’єднувалися по 10—20 сімей і спільно обробляли землю, яка до Жовтневої революції належала Кочубеям. Вирощений урожай вони ділили між собою.

Починаючи з 1925 року все село було поділено на три земельні громади, в користуванні яких були ліси, що не увійшли в державний лісовий фонд, пасовища. Ці землі віддавали в тимчасове користування бідняцьким сім’ям. Земгромади займалися ремонтом містків і шляхів на своїй території, організовували допомогу селянам у придбанні посівного матеріалу та сільськогосподарського реманенту. В одній із земельних громад (Чигрівській) були млин і парова молотарка, якими обслуговувалися селянські господарства. Земгромади проіснували до суцільної колективізації.

Проти нових форм радянського життя з неприхованою злістю виступали класово ворожі елементи. З-під лоба дивився на сільських активістів і всіляко висміював передові починання на селі глитай Нелюба. До революції він мав близько 100 десятин землі, великий паровий млин. Нелюба злився, що його обмежили і довелося в радянські часи користуватися далеко меншою кількістю землі і мати менше наймитів.

Починаючи з 1929 року колгоспний рух у Диканьці вступив у вирішальну фазу. Селяни об’єднуються в колгоспи «На руїнах минулого» (пізніше перейменований на ім. Г. М. Димитрова), «Червоний інтенсивник» та «Іскра комунізму». Активними організаторами кооперування селян були І. Г. Маяр, І. Т. Андренко, С. М. Жила, В. О.Стешенко та інші.

Куркулі весь час заважали колгоспному будівництву, прагнули зірвати радянські заходи по соціалістичній перебудові села. Згуртований партійною організацією сільський актив знешкодив ворожу агітацію, окремих куркулів, таких як Нелюба, було виселено за межі села, а їхні землі включено до колгоспного господарства. В 1933 році колективізацію у Диканьці було завершено.

Значну допомогу місцевим колгоспам в обробітку полів подавала організована в 1931 році Диканська машинно-тракторна станція.

Поряд з сільським господарством у Диканьці широко розвивалася місцева промисловість. За роки довоєнних п’ятирічок збудовано вальцьовий млин, маслозавод, харчокомбінат, олійницю, обозний і шкіряний заводи.

З 1937 року почала працювати Диканська сортовипробувальна дільниця. За нею було закріплено 80 га землі, де вона проводила досліди по вивченню сортів вітчизняних і зарубіжних сільськогосподарських культур. Найкращі з них рекомендувала колгоспам.

Далеко за межами Диканьки уже в 30-ті роки стали відомі вироби художньої майстерні ім. 14-річчя Жовтня (килими, вишивки). В 1937 році тут працювали 100 килимниць і 1045 талановитих вишивальниць з надомницями. Килимниця О. І. Хлонь тоді ж була удостоєна звання заслуженого майстра народного мистецтва, а Г. І. Личко одержала диплом І ступеня за виготовлення чудових килимів. Продукція диканських майстрів надходила на ринки не тільки України, а й багатьох братніх республік.

Поліпшувалось культурно-побутове обслуговування населення. Споруджено новий клуб на 500 місць, бібліотеку, лікарню, амбулаторію, аптеку, санстанцію, дитячі ясла, їдальню-ресторан, хлібопекарню, 10 різних магазинів, лазню. Понад 1000 житлових будинків було електрифіковано.

В передвоєнні роки на сцені районного Будинку культури в постановці самодіяльних митців драматичного колективу йшли п’єси класиків української і російської літератури та радянських драматургів. Крім драматичного, працювали співочий, струнний, духовий і фізкультурний гуртки. До послуг населення була велика бібліотека. Широко розгорталася лекційна пропаганда. Комуністи, комсомольці, вчителі виступали з лекціями, знайомили населення з міжнародним становищем, з питаннями історії партії, агротехніки тощо.

Помітно удосконалювалась у Диканьці освітня мережа. З 1927 року вже існувало дві семирічні школи, які пізніше були реорганізовані в середню і неповну середню школи. Навчанням було охоплено і доросле населення. Для нього організову валися школи політичної освіти. їх відвідувало близько 180 чол. Працювали також гуртки по ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Добре було налагоджено медичне обслуговування населення. З року в рік збільшувалась кількість ліжок у лікарні (напередодні війни їх було вже 35), медичний персонал поповнювався кваліфікованими працівниками.

У 1929 році з Харкова в Диканський район приїздила експедиція лікарів Українського інституту ортопедії і травматології, яка провела поголовне медичне обстеження населення Диканьки, Великих Будшц, Чернечого Яру, Михайлівни, Брусії, подала необхідну медичну допомогу. Жителі обстежених сіл, у яких виявились кісткові і травматичні захворювання, були прооперовані в Харківському інституті ортопедії і травматології. Це допомогло хворим поліпшити стан здоров’я, а в багатьох повністю відновилася працездатність.

Історичне минуле Диканьки, її чудові краєвиди, сучасні соціалістичні перетворення викликали інтерес до неї багатьох літературних діячів. Восени 1924 року в Диканьку на кілька тижнів приїжджав відомий американський письменник-публіцист, автор книг про В. І. Леніна і Жовтневу революцію Вільямс Альберт-Ріс (1883—1962 рр.). Враження про Диканьку він описав у книзі «Російська країна», виданій у Нью-Йорку 1928 року.

В серпні-вересні 1927 року в Диканьці жив і працював над своїм романом «Мати» відомий український письменник Андрій Головко. В цей же час у Диканьці часто бував і писав свої твори український письменник П. Й. Капельгородський.

В перші дні Великої Вітчизняної війни, коли над Радянським Союзом нависла смертельна небезпека, сотні синів Диканьки вступили в ряди Червоної Армії і пішли на фронт. Жінки, підлітки і старики працювали на укріпленні оборонних ліній, невтомно трудилися в колгоспі, щоб зібрати вирощений урожай і врятувати його від ворожої навали. У східні райони країни диканьці відправляли обладнання підприємств, техніку МТС, колгоспну худобу.

Протягом 14 днів частини Червоної Армії, що знаходилися в Миколаївському, Братешківському, Македонському та Страшковому лісах, стримували гітлерівські війська біля Диканьки. Але 4 жовтня після п’ятигодинного бою з переважаючими силами ворога змушені були відступити. Фашистський кований чобіт ступив на диканську землю.

Гестапівські людоїди з комендантом Диканьки Куртом Бетхером почали встановлювати «новий порядок». З ранку до ночі змушували населення працювати в так званих громадських дворах, забирали всі продукти, накладали на все, навіть на собак, податки. На людей робили облави, ловили їх і силоміць вивозили в Німеччину. Понад 200 юнаків і дівчат, вивезених з Диканьки, відбували каторжні роботи. 718 сірих безрадісних днів і тривожних ночей пережила Диканька. Але жителі її не скорилися і в чорні дні окупації вели боротьбу з ворогом.

Працівники радіовузла В. М. Колісник, В. Б. Федорченко, А. М. Яковенко слухали й записували зведення Радянського інформбюро і розповсюджували його серед населення Диканьки та навколишніх сіл. І. Д. та В. І. Токар читали людям листівки, які скидали радянські льотчики на окуповану територію. І. М. Гнида, в якого була явочна квартира, Г. Г. Губа та інші передавали партизанам продукти, допомагали радянським бійцям і офіцерам, які втікали з фашистського полону, добратися до лінії фронту, щоб перейти до своїх частин. І. П. Кириченко, В. П. Ладур, М. Н. Ладур перешкоджали вивозити хліб і худобу до Німеччини.

Окупанти жорстоко розправлялися з учасниками народного опору. В січні 1942 року за розповсюдження листівок і зведень Радянського інформбюро фашисти розстріляли члена КПРС, директора Диканського маслозаводу В. І. Фесенка і його дружину. За агітаційну пропаганду гітлерівці заарештували комуніста Ф. В. Жовноватого, який до війни працював заступником директора Диканської MTС по політчастині, і кинули його в полтавську тюрму, де він загинув від гестапівських катувань. По-звірячому були вбиті підпільники О. Д. Спаський, Я. Я. Бедратий та інші. В центрі села фашисти повісили двох невідомих, причепивши їм на груди дощечки з написом «партизани».

За час окупації гітлерівські кати розстріляли в Диканьці 300 радянських людей, серед них комуністів-підпільників В. О. Стешенка, А. Г. Горбася та багатьох інших.

Але окупантам не вдалося залякати радянських людей жорстокими репресіями. Патріоти продовжували боротися за честь і незалежність рідної Батьківщини.

З наближенням радянських військ група молоді Диканьки організувала в лісі загін, до якого входили Л. В. Кухар, М. М. Скорик, Л. Г. Сердюк, П. ї. Сотник та інші. Молоді патріоти підтримували зв’язок з підпільниками Полтави, перерізали телефонні лінії ворога, викрадали гвинтівки й патрони із складу боєприпасів. На партизанів обрушились фашисти, у вересні 1943 року, напередодні визволення Диканьки, вони зробили в лісі облаву, під час якої загинув Л. Г. Сердюк.

Хоробро билися диканьці і на фронтах Вітчизняної війни. С. X. Сорокін був начальником штабу полку легендарної 316-ої стрілецької дивізії генерал-майора І. В. Панфілова, яка на Волоколамському шосе закрила шлях фашистам до Москви. Він поліг смертю героя в боротьбі з ворогом.

Уродженець Диканьки Л. М. Єфіменко на початку війни був комісаром окремої бригади морської піхоти в Севастополі. Коли німці наближалися до міста, бійці під його керівництвом в жорстоких боях оволоділи оборонним рубежем поміж ріками Бельбек і Кача, чим затримали на довгий час наступ фашистів.

За героїчну боротьбу з окупантами сотні жителів Диканьки нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу.

Героїчні дивізії Степового і Воронезького фронтів (пізніше Полтавські дивізії) 22 вересня 1943 року визволили Диканьку від фашистського поневолення. На місці мальовничого села, що колись поринало в зелені садів, красою якого пишалась вся Полтавщина, радянські бійці побачили страшні руїни. Відступаючи під натиском радянських військ, убивці-факельники і їхні націоналістичні холуї палили й нищили все, що попадалося на очі.

Ворог залишив після себе жахливі руїни і пожарища, спаливши промислові підприємства, культурно-побутові установи, 633 двори колгоспників. Фашисти зруйнували вальцьовий млин, електростанцію, винищили майже півтори тисячі голів великої рогатої худоби.

Жителі села поставили собі за мету повернути Диканьці довоєнну славу, зробити її ще красивішою. Люди піднімали з руїн промислові підприємства, очищали вулиці від брухту й каміння, розрівнювали дороги. Навесні 1944 року дав першу продукцію відбудований цегельний завод райпромкомбінату.

Менше ніж через рік після визволення стали до ладу маслозавод, млин, рай-харчокомбінат. Відновили роботу шевська та кравецька майстерні, артіль художньої вишивки. В центрі села, на місці знищеного парку, знову зазеленіли молоді дерева.

Знаючи, що хліб — це зброя перемоги, що його чекає країна і фронт, колгоспники докладали всіх зусиль до виконання плану хлібозаготівлі. Трудівники району протягом 1943—1944 рр. дали країні 553 386 пудів хліба, 18 948 пудів городини, 1063,5 цнт м’яса, 814 410 літрів молока, 337 цнт масла. В 1944 році колгоспи району заготовили і відправили для Донбасу 5480 куб. метрів лісу. 380 чоловік послали диканьці на відбудову всесоюзної кочегарки.

Всю цю величезну роботу очолювали районний партійний комітет на чолі з секретарем РК КП(б)У Ф .О. Антонцем та виконком районної Ради депутатів трудящих, головою якого був учасник Великої Вітчизняної війни Ю. П. Завгородній.

У вересні 1945 року в Диканьці відбулася нарада за участю спеціалістів Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва на чолі з професором В. Васильченком, яка схвалила план і проекти перебудови Диканьки.

Накреслені плани швидко перетворювалися в життя. В перші післявоєнні роки було повністю відбудовано двоповерхове приміщення середньої школи, електростанцію, споруджено районний клуб, готель, продовольчі та промтоварні магазини.

Першого травня 1950 року в Диканьці відкрито пам’ятник творцеві Радянської держави В. І. Леніну. Методом народної будови в 1953 році було споруджено двоповерхове приміщення районної лікарні з терапевтичним, хірургічним, акушерським, гінекологічним та іншими відділами. Кругом виростали нові житлові будинки.

Вживалися заходи для піднесення колгоспного виробництва. В жовтні 1950 року артілі Диканьки ім. Г. М. Димитрова, «Іскра комунізму» та «Червоний інтенсивник» об’єдналися у великий багатогалузевий колгосп ім. В. І. Леніна, що сприяло зміцненню його досвідченими кадрами і кращому використанню техніки. Укрупнений колгосп об’єднував 1117 дворів з населенням 2267 чоловік. За ним було закріплено 5919,7 га земельних угідь.

Протягом 1954—1957 рр. на околиці Диканьки виросло ціле містечко — Диканська МТС, на території якої розмістилися різні господарські будівлі, майстерні, гаражі, клуб, гуртожиток. В МТС на 1957 рік налічувалось 109 тракторів, 86 комбайнів та багато іншої техніки. Це дало можливість ширше механізувати сільськогосподарські процеси.

Широка механізація робіт, запровадження передового досвіду обробітку грунту допомогли трудівникам артілі ім. В. І. Леніна добитися вищих урожаїв. Значну роль у підвищення врожайності відіграла Диканська сортовипробувальна дільниця, яка добирає для місцевих колгоспів найкращі сорти насіння зернових культур. Багаторічні досвіди підтвердили, що для даного району найурожайнішим сортом пшениці є Веселоподолянська-499. Середній урожай цієї пшениці на чистих парах становить понад 40 цнт з одного га. Колгосп ім. В. І. Леніна, навіть при несприятливих кліматичних умовах, в 1957 році зібрав пшениці по 26—27 цнт з гектара.

Успішно розвивалася і промисловість Диканьки. На підприємствах харчового й промислового комбінатів відкривалися нові цехи, збільшувався асортимент виробів.

Із промислових підприємств значне місце займає маслозавод, який працює тут з 1928 року. Він постачає країні масло, сир та інші високоякісні продукти. Потужність його з кожним роком зростає.

Для потреб населення промкомбінат виготовляє будівельні матеріали, меблі, різні господарські речі. Всі процеси виробництва тут механізовано. Із загальної кількості працівників промкомбінат (153 чол.) одна третина — передовики виробництва, які систематично перевиконують свої завдання і дають високу якість продукції. Серед них столяри-складальники М. В. Марков, В. І. Пальчик, верстатник О. П. Титаренко та інші. В 1963 році 25-ти робітникам присвоєно звання ударника комуністичної праці.

Відомою на всю область стала Диканська інкубаторна станція, яка для колгоспів району виводить молодняк сільськогосподарської птиці. У 1964 році вона дала 253 268 курчат, 13 767 качат, 5203 гусеняти.

Розвиток економіки і культури Диканьки підніс її до рівня селища міського типу, що й було юридично оформлено 13 квітня 1957 року.

Виконком селищної Ради, спираючись на широкий актив, скерував зусилля всього населення на дальше проведення благоустрою Диканьки. За розробленим планом впорядковувалися вулиці, майдани, парки, садиби. Комсомольці диканського колгоспу відремонтували старий сад, обсадивши його декоративними деревами, на трасі Полтава—Гадяч посадили 12 тис. дерев. Добре було озеленено садиби шкіл.

Велика увага приділяється охороні природних багатств Диканського державного заповідника. В його лісах, що розкинулись на площі 3800 га, за радянських часів посаджено понад 1000 га молодняка. Ліси прикрашають Диканьку і навколишні села.

На вулицях Диканьки з’явився асфальт. Лише в 1965 році було заасфальтовано 19 365 кв. метрів вулиць, прокладено 8650 метрів водопровідної мережі.

В Диканьку прийшов шебелинський газ, яким користується багато жителів селища. В 24 магазинах і кіосках продаються промислові і продуктові товари.

Для задоволення побутових потреб населення організовано 37 майстерень. Міцно ввійшли в життя селища автотранспорт, електрика, радіомовлення, телебачення. У жителів Диканьки є 800 радіоприймачів понад 200 телевізорів, сотні велосипедів, легкові машини, мотоцикли. В селище надходять 8730 примірників газет і журналів.

Економічна сила колгоспу ім. В. І. Леніна невпинно зростає, і це створює передумови дальшого підвищення доходів колгоспників. У 1965 році господарство від продажу державі молока, м’яса і зернових культур мало прибутків на суму 235 033 крб. На 1 січня того ж року в колгоспі було 1737 голів великої рогатої худоби, 2780 свиней, багато овець, птиці. На полях працювало 25 тракторів, 19 комбайнів, 17 автомашин, багато іншої техніки. Цю техніку обслуговують 86 механізаторів. У колгоспі 4 агрономи і зоотехніки, 4 ветлікарі і ветфельдшери.

Трудівники Диканьки вміють не тільки самовіддано працювати, але й організовано і культурно відпочивати. Вечорами й вихідними днями вони відвідують Будинок культури, де провадиться найрізноманітніша культурно-масова робота. В просторому залі на 550 місць чотири рази на тиждень демонструються кінокартини, в постановці аматорів місцевого драматичного колективу ідуть п’єси українських, російських і зарубіжних письменників. Перед диканьцями виступають також артисти Києва, Полтави та інших міст нашої країни, які приїжджають сюди на гастролі.

При Будинку культури, крім драматичного, працюють хоровий, музичний, танцювальний гуртки, якими охоплено понад 140 чоловік. З художньою самодіяльністю гуртківці виступають в багатьох селах району.

Популярними в Диканьці стали нові обряди: урочисті реєстрації шлюбів, проводи в армію, посвячення юнаків і дівчат в колгоспники.

В Будинку культури до послуг населення завжди відкрита бібліотека, де зібрана література з різних галузей науки і мистецтва. В усіх бібліотеках Диканьки, крім дитячих, налічується 55 тис. книг.

Починаючи з 1960 року, в Диканьці працює народний університет культури, де за певною програмою читаються лекції з питань літератури, мистецтва, медицини та педагогіки. Лекції читають кваліфіковані спеціалісти Полтави та місцеві фахівці.

Порівнюючи з минулим, корінні зміни сталися в галузі шкільної освіти. В дореволюційні часи в Диканьці вчилися переважно діти заможних, а велика частина дітей бідняків не могла здобути навіть початкову освіту. Тепер все підростаюче покоління охоплене школою. В 1965—1966 навчальному році в середній загальноосвітній і вечірній школах робітничої молоді навчалося 786 учнів. Крім цього, в Диканьці працює заочна середня школа, в якій здобувають знання понад 800 учнів. Колектив учителів зріс до 56 чоловік. За плодотворну роботу Радянський уряд нагородив групу вчителів Диканьки орденами й медалями. Серед нагороджених — Т. А. Перцюк, І. К. Скиба, П. К. Неїжкаша та інші активісти народної освіти.

В надійних руках перебуває охорона здоров’я трудящих. Якщо раніше в Диканській лікарні працювали один лікар і два фельдшери, то в наші часи населення обслуговують 19 лікарів і 45 медичних працівників з середньою спеціальною освітою. Кращі з них відзначені урядовими нагородами. Невтомна медсестра Євгенія Петрівна Завойко і акушерка Анастасія Федорівна Щербак, які понад 50 років чесно трудилися на своїх постах, старанно доглядаючи хворих, удостоєні найвищої нагороди — ордена Леніна.

Зростають у Диканьці і народні таланти. Популярним скульптором став син рядового колгоспника Леонід Ільченко. Змалку він захоплювався малюванням, ліпив з глини маленькі фігури, навчався в школі. Але набути художню освіту не дала війна, розв’язана фашистами. Майже підлітком пішов Ільченко на фронт, з боями пройшов до Австрії, двічі був поранений. Повернувшись до рідної Диканьки, він знов узявся за улюблену справу — виготовляв скульптури, малював. За проектами Л. X. Ільченка в Диканьці споруджено пам’ятники Т. Г. Шевченку і М. В. Гоголю. Його скульптурні твори не раз експонувалися на художніх виставках у Полтаві і Києві.

Прекрасні вироби з дерева виготовляє місцевий різьбяр І. В. Яковенко. До 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка він створив бюст народного Кобзаря, який вражає своєю художньою майстерністю.

В Диканьці є здібні співаки, художники, журналісти, музиканти. Про їх творче зростання на своїх сторінках часто розповідає районна газета «Трудова слава», яка видається з 1931 року.

Диканька дала країні багато досвідчених спеціалістів: учителів, агрономів, лікарів, знатних майстрів колгоспних ланів. Тут народився академік Академії наук УРСР О. Н. Щербань.

За останні роки у Диканьку все частіше приїжджають екскурсанти з багатьох районів Полтавщини, з Києва, Москви, Ленінграда, Риги та інших міст Радянського Союзу. З глибоким інтересом вони оглядають диканські околиці, знайомляться з життям цього мальовничого селища. Вивчати Диканьку їм допомагають матеріали місцевого історико-краєзнавчого музею, який відкрито в 1959 році.

У світлі рішень XXIII з’їзду КПРС перед Диканькою розкриваються широкі перспективи дальшого розвитку.

Нові споруди, впорядкування і озеленення всієї території перетворять мальовничу Диканьку в ще чарівніший куток квітучої Полтавщини. І слава про неї, колись оспівану безсмертним Гоголем, ще гучніше лунатиме по всій радянській країні.

В. Н. ЖУК
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Д”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 24 гостей