Добровеличківка, смт, Кіровоградська область, Україна

Відповісти

У цьому селі/Цим селом/Це село

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим селом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Добровеличківка, смт, Кіровоградська область, Україна

Повідомлення АннА »

ДОБРОВЕЛИЧКІВКА — селищеще міського типу Кіровоградської обл., райцентр.
Розташований на берегах р. Добра (прит. Сухого Ташлика, бас. Пд. Бугу), за 24 км від залізничної ст. Помічна. Нас. 7,1 тис. осіб (1999).
Виникла в 2-й пол. 18 ст.
У 1780-х рр. — власність поміщика Ревуцького.
Увійшла до Ревуцької волості 1795.
Від березня 1923 — райцентр Первомайської округи Одеської губернії, а потім Уманської округи.
У складі Одеської області від 1932, Кіровоградської обл. — від 1939.
В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 Добровеличківка була окупована гітлерівцями від 1 черв. 1941 до 17 берез.
1944. Від 1957 — с-ще міського типу.
На території Добровеличківки 1970 встановлено пам’ятник землякам, які загинули під час Великої вітчизн. війни Рад. Союзу 1941—45.
http://history.org.ua/?termin=Dobrovelychkivka
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Добровеличківка, смт, Кіровоградська область, Україна

Повідомлення АннА »

Добровели́чківка — селище міського типу, центр Добровеличківського району Кіровоградської області.
Історія
У часи Запорозької Січі тут розташовувався Величківський курінь — старшим у курені був Омелько Величківський. Прізвища його козаків дуже близькі до тих, які й нині зустрічаються в селищі. Жива і поширена тут також версія про те, що до заснування селища прилучився коваль Величко, який поселився на річці Добра. Річечка ця й досі протікає через селище, несучи за своїми водами тисячолітню історію краю[джерело?].
За часів Російської імперії
1848 року Ревуцьке стає містечком. На 1859 рік тут було 158 дворів і 1344 жителі.

1883 року офіційною назвою містечка затвержується Добровеличківка. На кінець XIX століття майже вся земля стала власністю місцевих поміщиків.

Станом на 1886 рік у містечку, центрі Добровеличківської волості Єлизаветградського повіту Херсонської губернії, мешкала 521 особа, налічувалось 97 дворових господарств, діяли дві православні церкви, два єврейських молитовних будинки, школа, лікарня, аптека, винний склад, паровий млин, 26 крамниць, трактир, 6 заїжджих дворів, відбувались базари через два тижні по неділях[2].
Перші визвольні змагання

1917 року, з вибухом Визвольних змагань за незалежність України в Ревуцькому утворюється курінь Вільного Козацтва. Організатором ВК у містечку виступив місцевий мешканець, колишній вояк Російської імператорської армії, соціал-демократ за переконаннями, Дмитро Хорунжий.

26 грудня 1917 в приміщенні Ревуцької Учительської Семінарії Дмитро Хорунжий зачитав урочисту присягу перед бійцями ВК:
« Від імені Куреня Вільного Козацтва в Ревуцькому зголошую вірність і послух Українській Народній Республіці. Присягаємо, що будемо боронити нашу державу від усіх її ворогів, чи то буде ворог зовнішній чи внутрішній. Для підтримки нашої Держави ми завжди готові віддати наше майно, а коли буде потрібним, то і життя! »

[3]

Після Д.Хорунжого виступали представники від інших організацій: волосного комітету, поліції, Союзу вчителів, селян, купців, ремісників тощо.

Після урочистої офіційної частини, тут же на залі відбулася забава з танцями і буфетом. Того ж вечора до лав ВК вступили нові члени. Головним рушієм цього зібрання виступила місцева «Просвіта». Майже всі просвітяни-мужчини зголосилися першими у ВК. За їх прикладом пішли інші з Ревуцького, а далі і з сіл. Дмитро Хорунжий, отаман куреня, був ще від часу заснування у Ревуцькому «Просвіти» (1907 рік) увесь час її активним членом. Так само його осавул — Іван Шевченко був у цій місцевості єдиним передплатником Чикаленкової «Ради».

Ядро куреня чи його кадр разом зі штабом увесь час свого існування стояли в залишеному своїми господарями маєтку Олексія Івановича Ревуцького. Курінь мав чисельність у 150 козаків: одна піша сотня коло 120 козаків, якою командував учень Військово-Фельдшерської морської школи М.Шевченко і одна кінна сотня — близько 30 вершників, якою командував і яку сам організував юнак Київської Констянтинівської Школи Гарасим Нестеренко. Крім цього ще кожне село мало свою власну охорону, яка була тісно пов'язана зі штабом куреня і мала там свого кінного зв'язкового. У деяких більших селах така місцева охорона досягала до 50 і більше козаків. Козак, що ніс службу мав на лівім рукаві жовто-блакитну пов'язку, а на шапці таку ж коротеньку стрічку. Кожен з гордістю говорив про себе: «Я козак!».

Загальна збірка куреня могла дати до 600 козаків. Була умовлена раптова збірка на старовинний спосіб: через великий дзвін церкви, який було чути по всій волості. На той тривожний дзвін всі козаки зі всіх сіл негайно мали прибути на площу перед церквою в Ревуцькому, а коло церкви близько і стояв штаб куреня.

Тому, що російський протинімецький фронт весь час розпливався і значна частина солдатів, які були налаштовані анархічно, переходила терен Ревуцької волості, штаб куреня тримав своїх зв'язкових у важливіших комунікаційних вузлах по прилеглих волостях, як Піщаний Брід, Лиса Гора, Добрянка, Липняжка, Тишківка. Вони мали негайно доносити Ревуцькому куреню про чужі військові групи, що там з'являлися і мали тенденцію сунути в бік Ревуцького.

Коли траплялося де яке насильство чи грабунок, зараз же туди висилалась відповідна кількість козаків, які й робили на місці порядок. Часом такі екскурсії виїздили й на терени прилеглих волостей. Взагалі Ревуцький курінь ВК гідно тримав прапор Української Народньої Республіки і за весь час свого існування не допустив жодного ворожого війська опанувати тереном Ревуцької волості, а тим більше — Ревуцьким. Всі частини румунського фронту, які пересовувалися через терен волості, були негайно роззброювані і з відповідними посвідками та відношеннями до українських властей пересилались далі на північ. Майже всі операції роззброєння відбувалися без спротиву.

За всю зиму 1917—18 рр., аж до приходу німців, мешканці Ревуцької волості, а також прилеглих волостей, користувались з опіки куреня — всі були в безпеці. Селяни спокійно гнали горілку і гуляли, як ніколи раніше. Шлюбів тієї зими було подвійно, а то й потрійно більше, як бувало іншим часом. Не існувало тоді й контролі руху і кожен міг собі їхати, куди хотів. З останнього найбільше користались місцеві євреї, які і в ті небезпечні і повні анархії часи ухитрялися переводити свої комерційні справи. На поверхні громадського життя з'явилися і українські спекулянти. Особливого розголосу набрала можливість перевезення соняшникової олії до Сміли (90 верстов), де її продавалося по дуже високій ціні.

Рівно на Явдохи (1 березня 1918 ст. ст.) Ревуцький курінь у збільшенім складі, коло 150 піших і 40 кінних козаків, вирушив на станцію Адабаш, куди і прибув десь під вечір. Там вже були Глодоський і Марківський курені теж у збільшенім складі. Було там теж дві сотні німецької піхоти. Цього ж вечора Глодоський отаман Бондаренко пішов сам у розвідку з німецьким підстаршиною. Із засідки вони були обидва вбиті більшовиками. На другий день перед ранком ще прибув батальйон німецької піхоти і зараз же пішли в наступ на Новоукраїнку. Вся кіннота Ревуцького куреня виїхала на охорону німецького лівого крила з боку ст. Плетений Ташлик, а піхота вийшла на праве крило наступу для охорони з боку ст. Помічна. Більшовики не чекали довго, а перед самим носом ревуцької кінноти вискочили по залізниці імпровізованим панцерником на Плетений Ташлик. Скоро всі частини ВК і німецьке військо зійшлося на ст. Новоукраїнка.

Німці тут поховали свого підстаршину, а глодосяне повезли свого отамана до рідних Глодос. У прощальному слові німецький капітан, звертаючись до свого мертвого героя, сказав: «Ти вмер далеко від свого фатерлянду, але вмираючи тут, ти все ж умер за свій фатерлянд». Дехто з українців злобно пояснював це так, ніби й наша Новоукраїнка належить до Німеччини. Оцим і закінчилася спільна з німцями виправа на залізничні стації: Адабаш і Новоукраїнка.

Може з тиждень по відході німців трапився випадок, який дуже схвилював громаду Ревуцького, відбився несмаком в рядах ВК і мав поганий відгомін у майбутньому. Два хлопці з Крамарських хуторів, що були обсаджені київськими переселенцями, одної ночі прийшли до Ревуцького і пограбували єврейську родину. Розвідка Ревуцького куреня ВК схопила їх на місці вчинку і посадила «у холодну». Отаман не захотів брати на себе відповідальність наложити кару самому, а скликав сесію суду, який існував при курені. Суд виніс суворий присуд: розстріл без права апеляції. Вирок виконано негайно під мурами семінарії. Там же їх обох і закопано. Пізніше більшовики проголосили їх героями революції. На їхній могилі поставили червоний хрест і гарно огородили. Ні одне революційне свято пізніше не відбувалося без походу на їхню могилу, де виголошувались палкі промови на честь «героїв, пострадавших за комунізм».

На другий день Великодня 1918 року, коли більшість козаків святкували по своїх оселях у батьків, а ті, що були у Ревуцькому теж гуляли з дівчатами на селі, до Ревуцького несподівано приїхала сотня німців з гарматою і скорострілом. Наставивши гармату і скоростріл на будинок, де був штаб куреня, їхня піхота кинулась до будинку, щоб його оточити. Кілька вартових козаків вискочили через вікна в сад, де і схоронилися. Німці поламали всю зброю, яку знайшли і, зламали меблі і устаткування всередині, вистрілили два рази з гармати в напрямку Скопієвої, а потім від'їхали, не сказавши нікому й слова. Скоро після цього у Ревуцькому стало відомо почули і про Гетьманський переворот. Командирів ВК заарештовували та розстрілювали. Так пізніше арештували Кульчицького і десь по дорозі застрелили. Так був ліквідований південно-західній Кіш Вільного Козацтва у Ревуцькому.

25—27 лютого 1920 року в Добровеличківці під час Зимового походу стояв на відпочинку кінний полк Чорних Запорожців Армії УНР.[4]
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Добровеличківка, смт, Кіровоградська область, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Добровеличківка — селище міського типу, центр району і селищної Ради. Розташована по берегах річки Доброї, притоки Сухого Ташлика, за 100 км на захід від Кіровограда і за 25 км від залізничної станції Помічна. Через селище проходить автошлях Київ—Кіровоград. Населення — 6300 чоловік. Селищній Раді підпорядковані також населені пункти Варваро-Олександрівка, Мар’ївка.

Добровеличківка виникла в другій половині XVIII ст. За переказами, тут, на чумацькій зупинці, першим поселився втікач-кріпак, коваль Величко. Згодом поряд заснувався хутір, названий Добровеличківкою. Його заселяли українські селяни з-за річки Висі, що рятувалися тут від польсько-шляхетського гніту. В народі навіть побутувала така приказка: «Як перейшов Вись, то тільки п’ятами блись». У 80-х роках XVIII ст. майже вся земля навколо хутора стала власністю поміщика Ревуцького. Сюди він перевіз своїх кріпаків. Щоб освоїти великі простори, поміщик заохочував селитися на його землі й вільних людей, які потрапляли в залежність від нього. Незабаром біля хутора виросло нове поселення — Ревуцьке, до нього невдовзі влився й хутір Добровеличківка. 1795 року була утворена Ревуцька волость, до складу якої входили навколишні хутори й села, зокрема, Завадське, Крамарове, Акацатове та інші. Кріпаків у місцевих маєтках використовували переважно як дворову челядь. А для обробітку землі поміщики вдавалися до найманої робочої сили, т. зв. строкових, які йшли працювати на кілька місяців або на рік. Влітку багато польових робіт виконували поденники. Ще в дореформений період село стало своєрідною біржею, де збиралися селяни-заробітчани з центральних чорноземних губерній Росії й північних губерній України. На 1848 рік, коли Ревуцьке стало містечком, кількість населення в ньому досягла 1314 чоловік. У 1859 році тут було 158 дворів і 1344 жителі. Працювало 9 ремісницьких майстерень, 50 дрібних крамниць. З ремесел найбільш поширилися шевство, кушнірство, а також виробництво предметів побуту з лози. Раз на два тижні в містечку збирався великий базар.
Після реформи 1861 року колишні поміщицькі селяни одержали 654 десятини землі, або по дві десятини на ревізьку душу. У поміщика залишилося 3970 десятин. 120 десятинами володіла церква. Про тяжке життя більшості селян свідчить і недостатня забезпеченість їх сільськогосподарським реманентом і тяглом. На 65 господарств було 40 возів, 15 плугів, 17 рал, 35 борін та 25 коней. Досить сказати, що вже у 1883 році з 1142 селянських господарств Добровеличківської волості (з цього року офіційною назвою містечка стає Добровеличківка) 474 зовсім не мали землі, а 504 — тягла. В середині 80-х років у Добровеличківці 45 селянських господарств мали від 2 до 4 десятин, 62 — від 4 до 11 десятин, 3 — до 60 десятин землі. У поре-формений період у містечку налічувалося 2778 жителів і 425 дворів.

На кінець XIX ст. близько 100 дворів Добровеличківки вже не мали землі й тягла. Через примітивні засоби обробітку землі збирали не більше як по 35—40 пудів зерна з десятини. Розорені селяни йшли на заробітки в міста, на залізницю, в найми до поміщиків і куркулів. Умови праці й побуту наймитів були жахливі. Крім того, управителі та прикажчики в поміщицьких економіях за найменшу провину і непорозуміння накладали на них штрафи, не виплачували зароблених грошей. Протягом 1873—1880 рр. тільки в Ревуцького працювало 23376 поденників-чоловіків і 25 536 жінок, заробітчан з інших губерній. За день виснажливої праці чоловіки одержували на косовиці сіна по 55 коп., хліба — 63, а жінки — по 25—35 коп. На поління поміщики й куркулі наймали в основному дітей і старих людей, виплачуючи їм по 7—15 коп. за день. Про інтенсивний розвиток торгівлі та ремісництва свідчить і те, що у 1885 році тут проживало 247 сімей міщан, ремісників і торговців.

Малоземелля, поміщицька та куркульська експлуатація, безправ’я спричиняли невдоволення трудящих. У 1904 році селяни підпалили поміщицький хліб, відбулися сутички з поліцією. Революційну агітацію серед жителів проводили члени Єлисаветградського комітету РСДРП. У червні 1904 року «летючий загін» комітету розповсюджував у селах волості прокламації. На мітингах, що збиралися в містечку потай від поліції, виступали промовці з Єлисаветграда. Вони закликали відбирати й ділити поміщицькі землю та майно. Строкові та більшість дворових робітників економії Ревуцького в розпалі жнив 1904 року покинули роботу. Для придушення виступів 21 липня 1904 року в Добровеличківку прибула сотня 33-го Донського козачого полку.

Особливої сили набрали заворушення у 1905 році. У травні біля с. Акацатового на великому мітингу, куди прибули селяни з усієї волості, промовці закликали організовано боротися проти царизму, підтримувати робітників, які страйкують у містах. 21 червня 1905 року не вийшли на роботу всі наймити поміщика Ревуцького. 300 чоловік, розігнавши дворових робітників, зажадали від поміщика підвищити плату до 1,5—2 крб. за день. Дехто з страйкарів був озброєний рушницею або револьвером. Наприкінці червня 1905 року старшина зібрав жителів Добровеличківки біля волості, щоб «зачитати царський указ». Коли всі зійшлися, козаки оточили натовп. Становий і жандарми почали викликати за списком найактивніших учасників революційних виступів, яких тут же брали під варту. Так заарештували студента М. Беконіна, який на гектографі друкував листівки. Селян Д. Шевчука, С. Бондаренка, К. Карачунську, В. Скирду та інших відправили до Єлисаветграда, а потім багатьох із них без суду заслали до Усть-Сисольська Вологодської губернії. Восени 1905 і взимку 1906 року в містечку стояла козача сотня. Але революційний рух не припинявся. Так, у липні наступного року, підтримуючи страйкарів сусідньої економії, наймити Ревуцького організовано залишили роботу і вимагали збільшення заробітку, поліпшення харчування.

Столипінська аграрна реформа призвела до дальшого розорення бідноти й зміцнення куркулів. Якщо в 1907 році 49 господарств мали 1—5 десятин землі, 31 — до 10, більше як 10 десятин — тільки один двір, то вже в 1910 році 17 власників володіли 100 — 500 десятинами, а 43 стали безземельними. Тяжкі злидні лягали на плечі трудового народу. В 1912 році, наприклад, на добровеличківському ринку пара робочих волів коштувала 230, а кінь чи корова — не менше як 70 крб. Придбати їх батракові було майже неможливо, бо за місяць він міг заробити тільки 6 крб., а жінка — не більше як 4.

До 1880 року на всю Добровеличківську волость був єдиний медичний пункт, того року його перетворили на земську лікарню (20 ліжок)6, де працювали лікар, акушерка, два фельдшери. Добровеличківці й досі з особливою повагою згадують фельдшера С. Г. Мартинюка, який протягом майже 60 років (1893—1952) віддавав усі сили охороні здоров’я односельців. У червні 1880 року в містечку відбувся земський повітовий медичний з’їзд. Завідуючий місцевою лікарнею у своєму виступі скаржився на несприятливі умови роботи: не вистачало найнеобхідніших медикаментів, багато хворих з числа бідняків були неспроможні платити за ліки. Пропозиції лікаря властям збільшити асигнування для надання таким хворим безплатної медичної допомоги залишилися без відповіді. У 80-х роках XIX ст. земство купило в поміщика Ревуцького будинок, у ньому обладнали дві класні кімнати для початкової школи. 1887 року побудовано двокласну міністерську школу, в якій навчалося 100 хлопців і 15 дівчат. Школа мала добрий сад, при ній діяли курси садівництва. З великими труднощами 1912 року вдалося відкрити однокласну жіночу вчительську семінарію в приміщенні колишнього складу. Через два роки в чотирьох класах з чотирма відділеннями навчалося 145 семінаристок. «Порядки» в семінарії засуджувала навіть буржуазна газета «Голос юга». В одній статті зазначалося, що начальниця цього закладу мало дбає про організацію навчального процесу, а всю «діяльність» спрямовує на «вдосконалення жорстокого режиму». Курсисток за найменші провини виганяли з семінарії. Майбутнім учителькам докоряли «низьким» походженням.

Під час першої світової війни майже всіх працездатних чоловіків було мобілізовано на фронт. У селян реквізовували фураж і продукти харчування. Зросли ціни на предмети першої потреби. Через несвоєчасний і неякісний обробіток землі в багатьох господарствах, особливо вдів і сімей фронтовиків, збирали низькі врожаї— до 40 пудів озимої пшениці та 50 пудів жита. Фронтовики в листах писали: «В японську війну нас обдурили, але зараз не вийде. Скоро прийдемо панів бити та землю ділити». Інваліди й ті, що поверталися з фронту, розповідали населенню про незадоволення солдатів та робітників політикою самодержавства. Під впливом цих розповідей трудящі саботували розпорядження місцевої влади, відкрито висловлювали обурення війною. Влітку 1916 року для попередження будь-яких виступів тут розмістили військовий підрозділ.

У березні 1917 року, як тільки стало відомо про Лютневу буржуазно-демократичну революцію, волосний старшина скликав представників населених пунктів і зачитав повідомлення про повалення самодержавства й утворення Тимчасового уряду. Сход обрав волосний т. зв. громадський комітет, до якого ввійшли поміщик Ревуцький, власник лісоскладу Межибовський і кілька куркулів. У новостворених установах залишилися працювати старі чиновники. Колишній земський начальник поміщик Карачан став суддею. Представники партій меншовиків та есерів, посилаючись на скликання Установчих зборів, протидіяли розв’язанню земельного питання, виступали проти створення земельного комітету. Особливо посилилось незадоволення жителів після селянського з’їзду Херсонської губернії, що відбувся 3—4 квітня 1917 року й висловився за націоналізацію приватновласницької землі. Коли в травні 1917 року під час виборів до волосного земства есери вмовляли селян голосувати за представників своєї партії, трудящі не підтримали їх. На зборах, де обирали волосний земельний комітет, селяни виступили проти представників буржуазії та поміщиків, заявивши, що ті ніколи не дадуть землі й свободи біднякам. Під впливом агітаційно-пропагандистської роботи більшовиків і фронтовиків селяни рішуче вимагали поділу землі багатіїв.

Дізнавшись про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, жителі Добровеличківки й навколишніх сіл зібралися на багатолюдний мітинг. З промовами виступали солдати-фронтовики. Вони закликали односельців втілювати в життя ленінський Декрет про землю.

Контрреволюційні сили чинили шалений опір встановленню Радянської влади. Тільки на початку лютого 1918 року в Добровеличківці обрано волосний революційний комітет (голова — М. Титаревич), який узяв владу в свої руки. Першим найважливішим заходом ревкому був розподіл поміщицьких земель серед бідняків. Але цю роботу не вдалося завершити: у березні 1918 року Добровеличківку окупували австро-німецькі війська. Разом з ними повернулися й багатії, які відбирали у селян землю та майно. Загарбники наклали на населення велику контрибуцію. Почалися масові арешти й розстріли.

Для боротьби проти окупантів підпільний ревком створив партизанський загін, у який записалося понад 40 чоловік: М. Мунтян, Ф. Блощенко, О. Войцеховська, А. Тодосенко та інші, а також повстанці сусіднього села Липняжки. Понад 100 чоловік під командуванням матроса М. Рябоконя в червні 1918 року зав’язали перший бій з окупантами, який закінчився перемогою партизанів. Але з прибуттям ворожого підкріплення загін відступив на північ до лісів. Там він об’єднався з Тишківським повстанським загоном. Інтервентам вдалося заарештувати 18 партизанів, серед них добровеличківців: П. Поляруша, Л. Стрельченка, Ю. Донця, О. Шепелевського та інших. Усіх їх прилюдно стратили. Над братською могилою бійців за владу Рад у парку Добровеличківської середньої школи встановлено пам’ятник.

У листопаді 1918 року австро-німецьких окупантів було вигнано. Та приступити до мирної праці трудящим не вдалося. З грудня 1918 року в селі «господарювали» петлюрівці. На сходках і мітингах жителі виступали проти Директорії. В березні 1919 року під натиском радянських військ і місцевих партизан петлюрівці втекли з Добровеличківки. 13 квітня відбулися вибори волревкому. До його складу увійшли представники більшовицької партії, які тоді ж створили перший у волості партосередок. На території волості ще тривалий час ширяли різні буржуазно-націоналістичні банди, що грабували населення, переслідували активістів. Волревком і парт-осередок організовували жителів на подолання опору куркульства й контрреволюційних банд, заготівлю харчів і фуражу для Червоної Армії.

У серпні село захопили денікінці. 1 лютого 1920 року Червона Армія вигнала їх звідси. До волосного революційного комітету обрано М. Росовського, П. Подоляна і В. Кравченка. Створено волосну міліцію з 15 чоловік. Значну допомогу в ліквідації банд подав добровеличківцям 48-й територіальний кавалерійський полк особливого призначення, сформований у Первомайську (тепер Миколаївської області). 30 березня 1920 року відбулися вибори Добровеличківського волосного виконавчого комітету. У червні 1920 року виникли комітет незаможних селян, комітет взаємодопомоги тощо. Засновано профспілкову організацію.

Спираючись на сільську бідноту, партійний осередок і волвиконком багато зробили для втілення в життя декретів Радянської влади. Активну участь у здійсненні усіх революційних перетворень брали члени комнезаму. Рада та КНС наділяли землею безземельних і малоземельних селян згідно з законом від 5 лютого 1920 року — по 1,5 десятини на їдця, враховуючи й тих, хто служив у Червоній Армії; в першу чергу одержували сім’ї загиблих у боротьбі за владу Рад. КНС узяв на облік реманент, тягло, майстерні, млини й зерно всіх господарств села.

Одним з найневідкладніших завдань того часу було подання допомоги робітничому класові та Червоній Армії хлібом. Так, у травні 1920 року волвиконком організував дострокове виконання продрозкладки. За п’ятиденний строк хліб була вивезено на зсипний пункт. Контрреволюційні недобитки всіляко протидіяли соціалістичним перетворенням. Так, 13 травня 1920 року бандити увірвалися до приміщення волвиконкому, знищили папери, забрали печатку і 88 699 крб. громадських грошей. Куркульські елементи нерідко відкрито саботували розпорядження органів влади, тероризували населення, особливо комуністів і радянських активістів, порушували нормальну роботу установ. Взимку 1920 року вони вбили голову КНС С. К. Донця, а його тіло вкинули в ставок під лід.

Активну участь у боротьбі за зміцнення Радянської влади брали комсомольці й молодь, які створили в 1920 році свою організацію. Першими комсомольцями були Ф. Колісниченко, М. Громов, М. Філонов, А. Бабенко та інші. Молодь боролася з бандитизмом, дбала за те, щоб забезпечити сім’ї червоноармійців паливом і хлібом виконати продрозкладку.

В умовах післявоєнної розрухи волвиконком і комітет незаможних селян докладали багато зусиль для налагодження роботи кооперації й постачання трудящих предметами широкого вжитку. В умовах непу пожвавилося господарське життя відновлювалися довоєнні посівні площі. 20 травня 1923 року сход жителів Добровеличківки ухвалив взяти шефство над 3-м батальйоном 43-го полку Сиваської дивізії відправити червоноармійцям 100 пудів зерна. У серпні того ж року на ремонт червоних казарм було зібрано 200 пудів зерна, у вересні на будівництво повітряного флоту — 91 пуд зерна.

Партійний осередок та КНС всіляко заохочували сільську бідноту до спільного обробітку землі. Першим колективним господарством у Добровеличківці стала створена в 1922 році сільськогосподарська артіль «Поступ». У наступному році організовано артіль «Слава». Перша скооперувала 15 селянських господарств і 107 га землі, друга — 14 дворів і 101 га землі. У 1925 році виникли товариства спільного обробітку землі «Червоний хлібороб» і «Перший крок», які об’єднали по 24—33 господарства і по 173—178 га землі. Тоді ж було засновано машинно-тракторне товариство «Червоний сівач».

Вже на 1926 рік у Добровеличківці працювало дві лікарні, дві амбулаторії, три аптеки. Юнаки й дівчата виступали ініціаторами організації шкіл лікнепу, хат-читалень, перших суботників, проводили антирелігійну пропаганду. Для створення бібліотек книги збирали в населення. 5 квітня 1923 року загальні збори жителів вирішили взяти на себе утримання трудової школи. У 1922 році трудящі Добровеличківки телеграфували В. І. Леніну: «Шановний вождь світового пролетаріату Володимир Ілліч! Сьогодні, 10 жовтня, коли Ви після тривалої хвороби приступили до нової великої нормальної роботи, ми, робітники і селяни Добровеличківської волості, відкриваємо спільний робітничо-селянський клуб Вашого імені…». Для підготовки вчительських кадрів у 1925 році в колишній жіночій учительській семінарії відкрито педагогічний технікум. У 1929 році технікум переведено до м. Первомайська, а на його базі засновано дитячий будинок, де виховувалось понад 400 дітей-сиріт. На цей час у селі діяло три семирічні школи на 800 дітей, працювало більше як 30 вчителів і вихователів. У 1929 році з ініціативи громадськості організовано кустарно-промислову школу.

Партійна та комсомольська організації широко пропагували серед населення переваги колективних форм господарювання. До роз’яснювальної роботи залучали вчителів, агрономів. На 1927 рік у селищі вже налічувалося 10 колективних господарств. 1929 року в колгоспи почали масово вступати й середняцькі родини.. Рада, комуністи й КНС створили в усіх десятьох артілях батрацько-бідняцькі групи для проведення суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу.

18 лютого 1930 року дрібні колективні господарства об’єдналися у два — «Перше травня» та ім. Н. К. Крупської. Головою першого колгоспу обрано сільського активіста І. Н. Горбатюка. 1927 року він був делегатом VI Всеукраїнського з’їзду КНС з ухвальним голосом. Керуючи до 1941 року одним з добровеличківських колгоспів, він докладав багато зусиль до справи розвитку сільськогосподарського виробництва. І. Н. Горбатюк і нині бере активну участь у громадському житті селища.

Колективізація викликала ненависть класових ворогів, вони підпалювали хати колгоспників-активістів, громадський хліб і стайні. В ніч на 17 січня 1930 року куркулі вчинили замах на секретаря комсомольської організації. Збуваючи і знищуючи власних коней, куркулі та їхні підголоски агітували за це й середняків. Якщо на березень 1931 року в Добровеличківці налічувалося 646 коней, то на лютий наступного року їх залишилося всього 534. На своїх загальних зборах колгоспники сіл району вимагали суворої кари злочинцям. У Добровеличківці було розкуркулено понад 20 місцевих глитаїв, виборчих прав позбавлено торговців і кустарів-визискувачів.

Райком партії та райвиконком (3 березня 1923 року Добровеличківка стала центром району Первомайського округу Одеської губернії) постійно дбали про зміцнення економіки молодих колективних господарств і підготовку кадрів сільського господарства. Так, рішенням райвиконкому від 20 травня 1930 року артілям передано конфісковані у куркулів млин та олійню. Багатьох молодих колгоспників послано на технічні курси. Організовувалися екскурсії в кращі господарства. Школою господарювання для добровеличківських селян стала артіль «Перше травня». На її ланах у 1930—1931 рр. створено дослідно-показове поле, де працювали досвідчені кадри: агроном, бригадири рільничих бригад. Високий рівень землеробства забезпечував одержання добрих урожаїв і своєчасне виконання планів хлібоздачі. Було налагоджено чіткий облік праці, господарство відзначалося міцною трудовою дисципліною. Тісні дружні стосунки зв’язували трудящих міста й села. На початку 1930 року в Добровеличківку прибули робітники-двадцятип’ятитисячники з Одеси, Харкова, Єлисаветграда — С. К. Лихачов, А. П. Черкашин та інші. Окремі з них очолили колгоспи, працювали у райколгоспспілці. Шефи допомагали ремонтувати сільськогосподарські машини та інвентар, організовували кооперування ремісників-кустарів. За їхньою участю створено промислові артілі «Червоний килим» і «Червоний лозовик».

Весною 1931 року в селі організовано МТС, яка швидко поповнювалася сільськогосподарською технікою, в 1933 році вона мала вже 52 трактори, 12 автомашин, 12 молотарок. Створений при МТС політвідділ проводив широку виховну роботу серед хліборобів, виступив ініціатором створення курсів для підготовки колгоспних кадрів.

На 10 березня 1931 року в колгоспи влилося 87 проц. селянських дворів. А до 1932 року колективізацію в Добровеличківці було повністю завершено. Поступово колективні господарства зміцнювались організаційно й економічно. Велика увага приділялась підвищенню культури землеробства, зростала врожайність полів. Якщо на 1925 рік середня врожайність зернових у добровеличківських господарствах становила тільки 8 цнт з гектара, то за роки першої і другої п’ятирічок хлібороби збирали в середньому по 20—22 цнт, а озимої пшениці — до 30 цнт з гектара. Артілі стали багатогалузевими господарствами. Збудовано ферми для великої рогатої худоби, свиней, овець і птиці.

Партійна організація виховала загін кваліфікованих кадрів — механізаторів, бригадирів, ланкових, майстрів високих урожаїв. Багато жінок освоїли спеціальність механізатора. Трактористка Добровеличківської МТС комсомолка І. Враченко була делегатом обласного з’їзду стахановців-трактористів і комбайнерів, який відбувся в жовтні 1935 року в Одесі. Першість у соціалістичному змаганні серед тракторних бригад району кілька років утримувала бригада, яку очолював І. І. Силенко. У 1938 році вона добилася середнього виробітку на трактор ЧТЗ 3605 га умовної оранки і зекономила 22 207 кг пального. І. І. Силенка нагороджено орденом Леніна. 1939 року Виставком ВСГВ преміював його легковою автомашиною. Одного з кращих механізаторів А. Г. Тарасенка удостоєно ордена Трудового Червоного Прапора. В 1939 році відзначено орденом Леніна тракториста цієї ж МТС С. М. Рижика. До Почесної книги ВСГВ занесено прізвища близько 20 кращих механізаторів, зокрема П. І. Воротнюка, О. Г. Гончарова, І. І. Горбатюка та інших.

Перед Великою Вітчизняною війною в селі побудовано ряд нових та розширено старі підприємства: райпромкомбінат, харчокомбінат, маслозавод, вальцьовий млин, олійню, цегельний завод і хлібопекарню. Промислові артілі об’єднували майстрів не тільки Добровеличківки, а й навколишніх сіл. Про високий художній рівень килимарниць артілі «Червоний килим» свідчить їхня участь у першій виставці українського народного мистецтва 1936 року в Києві. Тут експонувався перший український радянський тематичний килим: «К. Є. Ворошилов приймає парад Червоного козацтва», витканий за картоном Д. Шавикіна групою килимарниць, у числі яких була і жителька з Добровеличківки О. Домброван.

Заможнішим стало життя трудящих. Колгоспники усіх чотирьох артілей одержували по 4—6 кг зерна на трудодень. Господарства виділяли значні кошти на оздоровлення своїх трудівників у санаторіях і будинках відпочинку. Багато уваги приділялося охороні здоров’я. Населення обслуговували лікарня з поліклінічним відділенням, дві аптеки й санепідстанція, де працювали 9 лікарів і 30 чоловік середнього медперсоналу. Всі діти шкільного віку були охоплені навчанням. Ще на початку 30-х років почала діяти середня школа. На сценах будинку культури, клубу й червоних кутків часто виступали сільські аматори з виставами й концертами. Тут же організовувались цікаві лекції, тематичні вечори тощо.

Економічний і культурний розвиток села перервав напад фашистів на нашу країну. Понад 400 добровеличківців пішли захищати Батьківщину. Ті, що залишилися, будували укріплення, евакуювали в східні райони країни техніку та худобу. Було створено винищувальний загін для боротьби з ворожими диверсантами 1 серпня 1941 року гітлерівці захопили Добровеличківку. Окупанти чинили звірячі розправи над мирним населенням. 140 патріотів розстріляли. Від рук катів загинули С. Терлецький, Г. Крикливий, В. Портков, сім’ї М. Кошового та І. Громова, яких звинуватили у зв’язку з партизанами. До Німеччини було насильно вивезено 74 добровеличківських юнаків і дівчат. У колишньому дитбудинку окупанти влаштували пересильний табір, де перебували тисячі військовополонених. Колгоспниця Н. Бондаренко і ще кілька жінок допомогли втекти звідти понад 200 в’язням. Незважаючи на погрози, населення давало притулок радянським пораненим бійцям і втікачам з фашистського полону; саботувало заходи загарбників — будівництво і ремонт шляхів, вивезення хліба.

17 березня 1944 року частини 14-ї гвардійської стрілецької і 9-ї гвардійської повітряно-десантної дивізій 5-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту очистили Добровеличківку від гітлерівських загарбників. Серед визволителів був і місцевий житель, гвардії капітан І. Т. Лозицький. У боях за село загинули смертю хоробрих 34 радянські воїни. Їх поховано в парку поряд з полеглими за владу Рад у громадянську війну.

Гітлерівці завдали великої шкоди громадському господарству: худобу вивезли до Німеччини, МТС — пограбували, а майстерні зруйнували. Фашисти знищили будинок культури, клуби, бібліотеки, школи. Комуністи й сільська Рада насамперед приступили до організації весняної сівби. Відразу ж після визволення відновили роботу колгоспи. Колгоспники здавали на посів зерно з власних мізерних запасів. У плуги й сівалки запрягали корів. Збирали врожай вручну. Долаючи численні труднощі, хлібороби повністю виконали план хлібоздачі й натуроплати за роботи МТС 1944 року.

Трудящі Добровеличківки здали у фонд Червоної Армії сотні центнерів хліба та інших продуктів. Того ж 1944 року вони подали допомогу й шахтарям Донбасу: відправили 42 цнт пшениці, 150 цнт кукурудзи, 280 цнт картоплі, 560 кг меду, 8 тис. штук яєць, багато овочів і фруктів. Зібрали 48 тис. крб. на будівництво літаків «Допризовникі Кіровоградщини», а також внесли значну суму на будівництво танкової колони.

До річниці визволення Добровеличківки було відбудовано маслозавод, млин, олійню й пекарню. Велися роботи по відродженню електростанції та цегельного заводу. Механізатори Добровеличківської МТС швидко відремонтували машини. Незабаром сюди почала надходити техніка з братніх республік, зокрема перші трактори з РРФСР. У розвитку тваринництва добровеличківцям надали допомогу трудящі Закавказзя: господарства одержали з Дагестанської АРСР 320 голів вівцематок тонкорунної породи. Весною 1945 року було засіяно 41 126 гектарів.

Зразки сумлінної праці показували комуністи й комсомольці, депутати сільської Ради. Комсомольська організація постійно подавала практичну допомогу правлінням колгоспів у боротьбі за високі врожаї, юнаки й дівчата йшли на ферми. Молодь провела кілька суботників для впорядкування села, під час яких ремонтувала школи, посадила тисячі дерев. З ініціативи комсомольців 693 юні ленінці збирали врожай у колгоспі, виробили 20 647 трудоднів. У 1944 році 100 комсомольців поїхали на шахти Донбасу та Кривого Рога. За активну участь у відбудові народного господарства Добровеличківській районній комсомольській організації 4 січня 1947 року було вручено Червоний прапор ЦК ВЛКСМ.

На кінець 1949 року колгоспи повністю освоїли довоєнні посівні площі та за основними виробничими показниками досягли довоєнного рівня. У 1945—1947 рр. стали до ладу промкомбінат, побуткомбінат, харчокомбінат, електростанція, відкрилося 10 магазинів. Почали працювати районна лікарня, амбулаторія, санепідстанція. Були відбудовані середня та восьмирічна школи, бібліотека, друкарня.

У 1950 році добровеличківські колгоспи об’єдналися в один — ім. Сталіна (з 1961 року — ім. XXII з’їзду КПРС). За господарством закріпили 5133 га земельних угідь. Найвідповідальніші ділянки виробництва очолили комуністи. З 22 членів КПРС, що працювали в об’єднаному колгоспі, було 17 спеціалістів сільського господарства з вищою і середньою освітою. Зросла продуктивність сільськогосподарського виробництва. З 1965 року колгосп спеціалізується на виробництві свинини. Врожайність зернових культур на кінець семирічки досягла 26 цнт з гектара. Майже на 80 проц. збільшилась енергозабезпеченість господарства, яке в 1965 році підключено до державної мережі електропостачання. Серед колгоспників розгорнувся рух за комуністичну працю. Понад ста колгоспникам присвоєно звання ударника комуністичної праці. У 1966 році орденами й медалями нагороджено більше 20 передовиків. Ланковій О. В. Римській присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Протягом 10 років її ланка одержувала високі врожаї цукрових буряків. У 1965 році вона зібрала по 456 цнт буряків на кожному з 75 га. Ордена Леніна удостоєні бригадири тракторних бригад комуністи В. К. Плохотинов і О. А. Ткаченко, завідуючий молочнотоварною фермою комуніст С. С. Приступа, головний зоотехнік С. В. Рибак, доярка 3. О. Каплун, ордена Трудового Червоного Прапора — головного агронома І. А. Гоєнка, який з перших днів колективізації трудиться в рідному колгоспі, завідуючу свинофермою комуністку Г. Ф. Бугленко.

В дні всенародної підготовки до ЮО-річчя від дня народження В. І. Леніна трудівники колгоспу, колективи «Міжколгоспбуду», маслозаводу, автопарку, рай-харчокомбінату та інших підприємств взяли підвищені трудові зобов’язання. Понад 50 комуністів очолили перед’ювілейне змагання. В 1969 — на початку 1970 рр. було продано державі понад план 766 цнт м’яса, 1150 цнт молока. 450 механізаторів, тваринників, рільників, спеціалістів сільського господарства, вчителів, лікарів, працівників культури, торгівлі й служби побуту селища відзначено медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

У 1970 році колгосп ім. XXII з’їзду КПРС досяг валового збору зерна, запланованого на 1971 рік. Середній урожай зернових становив 28,3 цнт, а озимої пшениці — 30 цнт з гектара, цукрових буряків — по 320 цнт. Повністю освоєні сівозміни, впроваджуються нові високоврожайні сорти пшениці вітчизняної селекції. Агрохімічна лабораторія досліджує грунти, визначає склад добрив і норми внесення їх на різних полях. У хліборобстві 95 проц. робіт механізовано. Без затрат ручної праці вирощують механізатори кукурудзу і соняшник. Тваринники достроково завершили плани виробництва м’яса і молока. У виконанні таких трудомістких процесів, як прибирання гною, підготовка і роздавання кормів, водопостачання, доїння корів, на зміну людям прийшли машини. Якщо в 1960 році грошові прибутки господарства обчислювалися 658,4 тис. крб., то в 1970 році вони зросли до 1,5 млн. крб. Неподільний фонд становить близько 2500 тис. крб., оплата людино-дня — 4 карбованці.

В машинному парку господарства 43 трактори, 20 комбайнів, 23 автомашини тощо. Протягом 1965—1970 рр. побудовано більше як 20 тваринницьких приміщень, 4 зерносклади, склад мінеральних добрив на тисячу тонн. У всіх трьох тракторних бригадах зведено добротні будинки механізаторів, майстерні, гаражі, при фермах — будинки тваринників.

У дев’ятій п’ятирічці колгосп ім. XXII з’їзду КПРС намітив довести середньорічний врожай зернових до 40 цнт з гектара, виробити понад 50 тис. цнт м’яса, на 1975 рік одержати по 3300 кг молока від кожної корови. Про успішне виконання рішень XXIV з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу та завдань п’ятирічки свідчать підсумки господарювання за 1971 рік. Колгоспники зібрали по 38,7 цнт зернових з гектара, в т. ч. 43 цнт озимої пшениці, по 397 цнт цукрових буряків. Надоєно на кожну корову по 3179 кг молока. Змагаючись за гідну зустріч 50-річчя СРСР, трудівники ланів у складних кліматичних умовах 1972 року зібрали по 31,2 цнт озимої пшениці на площі 1120 гектарів.

Значне місце в економіці Добровеличківки посідають промислові підприємства. Велику допомогу подає колгоспам районне об’єднання «Сільгосптехніки». Колектив цього підприємства майже щороку завойовує першість в області у виконанні виробничої програми. Значно розширилась і зміцніла міжколгоспна будівельна організація, створена в 1957 році. Цегельний завод «Міжколгоспбуду» виробляє за рік близько 3 млн. штук цегли, кілька видів залізобетонних виробів. Добровеличківське автотранспортне підприємство, крім вантажних автомобілів, має десятки автобусів і легкових таксомоторів, забезпечує постійне автобусне сполучення з обласним центром і всіма селами району. Протягом восьмої п’ятирічки у Добровеличківському райхарчокомбінаті став до ладу цех виробництва фруктових соків, плодоовочевих консервів. Лише за літній сезон 1971 року випущено 122 тис. умовних банок цих продуктів, на кінець дев’ятої п’ятирічки заплановано 900 тис. Успішно справляються з виконанням виробничих завдань маслозавод, харчокомбінат, ремонтно-будівельна організація, райпобуткомбінат, майстерня виготовлення килимів. Усі колективи підприємств та організацій розгорнули дійове змагання на честь 50-річчя утворення Радянського Союзу. Високих показників у першому півріччі ювілейного року домоглися колективи робітників Добровеличківської міжколгоспної будівельної організації, райшляхвідділу, райхарчокомбінату тощо.

За роки Радянської влади Добровеличківка стала впорядкованим селищем. У 1957 році її віднесено до категорії селищ міського типу. Після війни тут виросло багато добротних будинків. Значно зріс комунальний житловий фонд. Протягом 1959—1970 рр. тут споруджено триповерховий готель, широкоекранний кінотеатр на 600 місць, дитячий садок, триповерховий корпус школи-інтернату, їдальню, кафе, двоповерховий універмаг, кілька продуктових магазинів, харчокомбінат, хлібозавод, автобусну станцію. Тільки колгосп ім. XXII з’їзду КПРС спорудив середню школу, 3 бригадні клуби, 5 червоних кутків, 4 приміщення дитячих ясел і садків на 300 місць, гуртожиток, їдальню, багато житлових будинків. Прокладено 15 км бруківки та близько 10 км асфальтованих тротуарів. Усі вулиці озеленені, 14 га займають парки і сквери. Є кілька ставків.

Удосконалюється і розширюється служба побуту. Райпобуткомбінат надає населенню близько 80 видів послуг. З 1969 року працюють два цехи пошиття одягу, взуттєва й годинникова майстерні, перукарня тощо. На території селища — понад 50 підприємств торгівлі та громадського харчування. Є телеграф, автоматична телефонна станція.

З кожним роком підвищується матеріальний рівень життя трудящих. Тільки за період з 1964 року особисті вклади в ощадкасах зросли на 4517 тис. крб. і в 1971 році становили близько 10 млн. крб. Колгоспники проводять свої відпустки в санаторіях і будинках відпочинку. Організовуються масові екскурсії й туристські подорожі по визначних місцях Радянського Союзу, виїзди в театри, культпоходи на концерти, в кіно тощо.

Новозбудовану триповерхову лікарню на 200 ліжок обладнано найновішим устаткуванням. Є поліклініка, станція невідкладної допомоги, санепідстанція, лабораторії. На варті охорони здоров’я добровеличківців — 38 лікарів, понад 130 спеціалістів із середньою медичною освітою. Для любителів фізкультури й спорту споруджено стадіон. Серед молодих виробничників понад 20 розрядників різних видів спорту.

У середній і восьмирічній школах та школі-інтернаті селища здобувають освіту понад 1500 дітей. У цих навчальних закладах, а також у середній школі робітничої молоді та районній заочній працюють 144 вчителі й вихователі. Є музична школа. За заслуги в розвитку народної освіти директорові Добровеличківської середньої школи-інтернату В. Я. Нозі присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР. Уродженцями селища є композитор і музикознавець Є. О. Юцевич — автор опери за власним лібретто «Кирило Кожум’яка», двох симфоній, багатьох сюїт, хорів, п’єс; художниця театру Л. Л. Гусаренко, доктор біологічних наук, професор І. І. Погрібняк.

Із закладів культури в Добровеличківці є будинок культури, два клуби, 10 червоних кутків, 6 бібліотек, будинок піонерів і кінотеатр. При будинку культури створено хоровий, драматичний, хореографічний і літературний гуртки, відкрито музичну школу. Аматори часто виступають з концертами й виставами. Кращі з них у складі агіткультбригади обслуговують трудівників району безпосередньо на ланах і фермах. Культпрацівники Добровеличківського району в 1968 році вийшли переможцями в соціалістичному змаганні й завоювали перехідний Червоний прапор обласного управління культури та облпрофради.

Напередодні 100-річчя з дня народження В. І. Леніна стали традиційними добровеличківські п’ятниці, або вечори дружби серпа і молота, коли на сцені будинку культури звітують сільські клуби, будинки культури, відбуваються зустрічі підприємств-шефів з підшефними колгоспами. На честь XXIV з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу в районному будинку культури організовано огляди-конкурси на кращу сільську агіткультбригаду, хоровий і танцювальний колективи, а також конкурс-виставку робіт народних умільців: вишивальниць, різьбярів по дереву та рогу, художників тощо. Кращі з них експонуються на обласній виставці.

Загальний фонд шести добровеличківських бібліотек — близько 100 тис. книг. Багато трудівників селища мають власні бібліотеки.

Під час тижня радянської науки на Кіровоградщині у жовтні 1971 року перед добровеличківцями з лекціями виступили вчені столиці республіки. За їхньою участю відбулося ряд теоретичних і науково-практичних конференцій і семінарів з питань економіки і культури. Плідну роботу здійснює районна організація товариства «Знання». З ініціативи її лекторів у 1967 році створено народні університети культури та правових знань. Листоноші щодня розносять трудящим понад 8 тис. примірників газет і журналів. Виходить районна газета «Сільське життя».

В селищі — 25 первинних партійних організацій, на обліку яких понад 550 комуністів. Тільки в парторганізації колгоспу понад 70 членів КПРС, об’єднаних у чотирьох первинних організаціях і шести партійних групах, це в основному передовики сільськогосподарського виробництва. 26 із них — механізатори, 17 — тваринники, 15 — працюють у рільничих бригадах — тобто безпосередньо в сфері матеріального виробництва. На виконання постанови ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік» партійні організації Добровеличківки в своїй організаторській роботі головну увагу зосереджують на послідовному здійсненні соціально-економічних та ідеологічних завдань, поставлених XXIV з’їздом Комуністичної партії Радянського Союзу, підвищенні трудової і політичної активності мас, вихованні їх у дусі дружби народів, радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму. В селищі проводяться вечори дружби народів СРСР, читаються лекції з питань ленінської національної політики. Підготовка до свята широко висвітлюється в районній пресі.

У 20 комсомольських організаціях — 500 членів ВЛКСМ. Комсомольці Добровеличківки вносять помітний вклад у трудове виховання сільської молоді, за що в 1963 році першими в республіці одержали перехідний приз «Золотий колос», установлений редакцією газети «Молодь України» та Міністерством сільського господарства УРСР. У колгоспі трудяться понад 50 комсомольців, у т. ч. 15 механізаторів і 10 тваринників.

93 передові виробничники, вчителі, лікарі та спеціалісти сільського господарства, серед яких багато комуністів і комсомольців, обрані до складу селищної Ради депутатів трудящих. До роботи постійних комісій Ради залучено близько 120 активістів. У селах Мар’ївці та Варваро-Олександрівці створено на громадських засадах сількоми, на багатьох виробничих ділянках — депутатські пости. За підсумками соціалістичного змагання в першому році дев’ятої п’ятирічки Добровеличківська селищна Рада завоювала перше місце на Кіровоградщині. Раді вручено перехідний Червоний прапор і грамоту облвиконкому та обкому профспілки працівників державних установ.

Щасливо й заможно живуть добровеличківці. Вони свято шанують пам’ять тих, хто віддав життя за прекрасне сьогодення, ще краще завтра. У селищі споруджено обеліск слави 146 землякам, що полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1970 році на центральній площі селища за проектом народного художника УРСР О. О. Ковальова встановлено пам’ятник засновникові Комуністичної партії і Радянської держави В. І. Леніну, безсмертні ідеї якого невтомно втілюють у життя добровеличківці.

А. І. ВОВНЕНКО, О. Н. ОЛІЙНИК
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Д”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 14 гостей