Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ДРОГОБИЧ, місто, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 2789
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1679 раз.
Подякували: 605 раз.
Стать: Жінка

ДРОГОБИЧ, місто, Україна

Повідомлення АннА » 31 жовтня 2016, 17:23

Дрогобич.jpg
ДРОГОБИЧ — місто обл. підпорядкування Львів. обл., райцентр. Розташов. на межі Наддністрянської рівнини і Карпатського передгір’я вздовж р. Тисьмениця (притока Бистриці, бас. Дністра) за 86 км від Львова. Залізничий вузол. Нас. 79 тис. осіб (2001).
Вперше згаданий у писемних джерелах 1372. Нас. Д. брало активну участь у національній революції 1648—1676, у листоп. 1648 здійснило спільно з козац. загоном штурм укріпленого костьолу, що відігравав роль фортеці.
Після 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Д. відійшов до Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина). 1918 увійшов до складу Західноукраїнської Народної Республіки. 1919—39 належав Польщі. 24 верес. 1939 зайнятий військами Червоної армії (див. Радянська армія). Від 1 листоп. 1939 — у складі УРСР. 1939—59 — обл. центр УРСР, від 1940 — райцентр.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 Д. був окупований гітлерівцями від 1 лип. 1941 до 6 серп. 1944, входив до складу Генеральної губернії. В той період було виведено з ладу нафтопереробні з-ди, вивезено або пошкоджено обладнання керамічного з-ду, деревообробного комбінату, зруйновано електростанцію й залізничний вокзал, 70 комунальних і приватних будинків. Заг. сума збитків, заподіяних місту, становила 1146 млн крб. У боротьбі з гітлерівцями брали участь як партизан. загони, з’єднання, підпільні групи комуніст. спрямування, так і сили Організації українських націоналістів та Української повстанської армії. 6 серп. 1944 бійцями 107-го стрілец. корпусу Червоної армії Д. звільнений від гітлерівської окупації.
З Д. пов’язані імена багатьох відомих діячів науки і к-ри. Тут бл. 1450 народився укр. вчений, д-р медицини і філософії, проф. Краківського, ректор Болонського ун-тів Юрій Дрогобич. У Д. навч. І.Франко (1864—67), В.Стефаник та Л.Мартович (обидва — 1890—92). Д. — батьківщина голови проводу ОУН полк. А.Мельника, громад. діяча З.Коссака та ін.
У місті — Дрогобицький державний педагогічний університет, Дрогобицький краєзнавчий музей. Пам’ятки арх-ри і к-ри: костьол св. Варфоломія (15 ст.), церква св. Юра і дзвіниця (дерев’яна, 1657), церква Воздвиження Чесного Хреста і дзвіниця (1-ша пол. 17 ст.), зерносховище (1778), ратуша (19 ст.). Пам’ятники: А.Міцкевичу (1894), О.Пушкіну (1949), І.Франку (1966), монумент воїнам Рад. армії (1977), Ю.Дрогобичу (1999), С.Бандері (2001).
http://history.org.ua/?termin=Drogobych

Дрогобыч, город, Украина
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 2789
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1679 раз.
Подякували: 605 раз.
Стать: Жінка

Re: Дрогобич, місто, Україна

Повідомлення АннА » 26 грудня 2016, 11:28

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки
Дрогобич — місто обласного підпорядкування, центр Дрогобицького району. Розташований на межі Наддністрянської рівнини і Карпатського Передгір’я вздовж річки Тисменниці та її притоки Побуку (басейн Дністра). Через місто проходять залізничні та шосейні шляхи Стрий — Самбір, від яких у Дрогобичі відгалужуються вітки на Борислав і Трускавець. Сполучений зі Львовом залізницями (через Самбір і Стрий) та автомобільними шляхами (через Меденичі, Самбір і Стрий). Віддаль від Львова — 102 км. Населення 68 600 чоловік.

Дрогобич — старовинне українське місто. Археологічні пам’ятки свідчать про те, що тут існувало укріплене поселення ще в період Київської Русі. Документальні джерела про місто збереглись лише за останні десятиріччя XIV століття. У роки правління в Галицькому князівстві Володислава Опольського (1372—1379 рр.) Дрогобич уже був одним з найбільших центрів солеваріння на Підкарпатті. Це дає підстави вважати, що розвиток міста почався раніше, ще в XI—XII століттях.

Як вважають філологи, спочатку місто називалося Дорогобич від імені Дорогобит. Оскільки воно було засноване поблизу зруйнованого татаро-монгольською навалою села Бич, то під впливом народної легенди про це пізніше місто стали називати Другобичем, тобто «другим Бичем». Від форми Другобич й утворилася сучасна назва Дрогобич.

Після захоплення Галицько-Волинського князівства польськими феодалами Дрогобич скоро став центром королівських маєтків дрогобицького староства, яке передавалось у пожиттєве володіння великим феодалам-старостам.

Структура управління містом була складною. З кінця XIV століття ним управляв магістрат, який обирали заможні міщани. Йому підпорядковувалися обведена валами центральна частина міста, а також передмістя Завіжне, Задвірне, Лішнянське. Передмістя Зварицьке та Війтівська гора залишались під владою старост і призначених ними управителів. Мешканці передмістя Плебанії були підданими католицьких ксьондзів. Кожне передмістя мало свого війта, що, як правило, обирався з числа найбагатших передміщан.

Солеварні промисли в Дрогобичі притягали сюди велику кількість купців, а це сприяло розвиткові ремісничого виробництва. Так, у 1508—1536 рр. у центрі міста на ринковому майдані було 8 шевських яток, тобто майстерень, які одночасно були і крамницями. Ятки мали також пекарі, які платили за це щокварталу значний чинш міському війтові. Різники в 1508 році мали 6 яток. У наступні роки кількість різницьких яток подвоїлась: у 1530—1536 рр. їх було вже 20.

Цехи в Дрогобичі виникли в першій половині XVI століття.

В другій половині XVII століття їх було 8, а в XVIII столітті — 9. Окремі з них розвивались нерівномірно. Так, у XVI столітті було досить розвинене ткацтво, яке пізніше стало занепадати. Постійно розвивались бондарський та ковальський цехи, що обслуговували солеварний промисел. Кравецький цех виробляв селянські сіряки, які користувались великим попитом на ярмарках у навколишніх містечках. Шевський цех протягом другої половини XVII — першої половини XVIII століття збільшив кількість яток з 12 до 321.

Важливе місце в економіці міста посідало солеваріння. В перших десятиріччях XVI століття тут було запроваджено значні удосконалення. Крім невеликих сковорід («черенів»), конструкція яких зберігалась ще з часів Київської Русі, для виварювання солі використовували великі «панви» (чани), які обслуговувалися найманими солеварами (зваричами). Крім королівської жупи, в XVI столітті в Дрогобичі було 45 солеварних веж, які належали дрібним виробникам-міщанам та передміщанам. У XVII столітті кількість «черінників» зменшилась, а в першій половині XVIII століття всіх їх змусили за безцінь продати свої вежі феодалові — старості.

Мешканці міст і навколишніх сіл здавна вивозили сіль у різні частини України, а до Дрогобича приїжджали за сіллю чумаки з Наддніпрянщини, купці із Закарпаття, Волині, Холмщини, а також з Білорусії. Щороку в Дрогобичі проводились 4 великі ярмарки, а щопонеділка збирались «тижневі торги». Розвиток торгівлі сприяв зростанню кількості населення. Наприкінці XVIII століття тут було 6,5 тис. мешканців, з них близько 4 тис. українців.

Боротьба населення міста проти соціального гноблення перепліталась з виступами українського населення і проти національного гніту. В другій половині XV і в XVI століттях вся «міська громада» Дрогобича активно виступала проти спроб королівських старост поставити під свій контроль міське управління. Протягом багатьох років відбувались масові виступи українського населення, яке вимагало збільшення свого представництва в магістраті, протестувало проти національно-релігійних утисків. Зокрема, в 1578 році українці, як говориться в матеріалах розпочатої того ж року судової справи проти них, «влаштовували збори… і ухвалювали постанови, що порушують громадський спокій…, піднімаючи бунт проти жителів римської віри», тобто проти польсько-католицького патриціату та його прислужників.

Немало біднота міста терпіла і від українських багатіїв-патриціїв. Так, у другій половині XVI століття українці Онисько та Грицько Синиці, довголітній член ради міста Захарко і деякі інші разом з польськими патриціями Войтехом і Станіславом Пугачами, Войтехом Жилкою та іншими, прибравши до своїх рук управління містом, привласнили все міське господарство. У зв’язку з цим проти міської верхівки біднота вела систематичну боротьбу.

Славні сторінки вписав трудовий народ Дрогобича в літопис героїчної боротьби українського народу в часи визвольної війни 1648—1654 рр. Восени 1648 року в самому Дрогобичі та його околицях повстале населення вступило в рішучу боротьбу проти шляхти. Скориставшись тим, що в листопаді 1648 року поблизу Дрогобича проходив козацький загін, городяни запросили його до міста. 27 листопада біля 3000 повстанців спільно з козаками приступом взяли сильно укріплений костьол, який відігравав роль фортеці. В штурмі проти шляхетських військ, що засіли в костьолі, відзначилися міщани Яць Пищимуха, Василь Ратуський, Савка Римар, Панас Римар, Ярема Білас та інші.

Два тижні дрогобичани гостинно приймали козаків. Однак, після їх відходу, переважаючі сили добре озброєних шляхетських військ знову захопили місто. Побачивши, що своїми силами з ворогом не впоратися, міщани Тимофій Михайлович, Лесь Чучвара, Яцько Сідельник і Степанчук зібрали з навколишніх сіл новий загін повстанців і з їх допомогою вдруге звільнили місто. Проте сили були не рівні. Шляхетські війська знову оволоділи містом. Розпочалися нечувані грабунки і здирства. Лише протягом січня—лютого 1649 року вони награбували різного майна і продуктів більше ніж на 5000 злотих. Після пограбування місто спалили.

Пам’ять про славні подвиги козацтва довго жила серед міщан, і надихала їх на подальшу боротьбу за соціальне і національне визволення навіть в часи найбільшого засилля шляхти. «У 40-х роках XVIII століття дрогобичани гаряче співчували опришкам, які зі зброєю в руках героїчно боролися проти нестерпного гніту. Ім’я славетного народного героя Олекси Довбуша, що стало символом визвольної боротьби серед пригнічених, наводило жах на експлуататорів. Орендар маєтків Зельман Вольфович, що відзначався жорстокістю, для власної охорони викликав з Перемишля 20 кінних драгунів і 12 піших солдат. Однак, незважаючи на розправи і залякування, жителі міста продовжували чинити опір. Внаслідок боротьби проти Зельмана і його прислужників, що набрала особливо гострого характеру в 1753—1755 рр., жителі міста домоглися усунення його з посади управителя староством.

Незважаючи на довготривалий соціальний і національний гніт, якого жителі міста зазнавали від польської шляхти, українське трудове населення в упертій боротьбі відстоювало свої національні традиції, збагачувало рідну культуру і мову. Вже в XV столітті Дрогобич був значним культурним центром. Тут народився і, очевидно, одержав початкову освіту відомий вчений, педагог і письменник професор Краківського, в 1481—1482 рр. ректор Болонського університету Юрій Котер-мак. У 1483 році у Римі він видав латинською мовою книгу «Прогностична оцінка» під псевдонімом Юрій з Дрогобича. Ця книга є першим друкованим твором вітчизняного автора.

Значну роль в боротьбі проти засилля католицької церкви та за розвиток національної культури відігравали дрогобицькі братства. Перші відомості про їх діяльність відносяться до початку XVII століття.

Братствами у місті було відкрито кілька шкіл.

Ще у XVIII столітті тут діяло 3 школи, в тому числі Юріївська і Чеснохреська. Дітей навчали бакалаври (учителі) рідною мовою, користуючись книгами, надрукованими у Києві і Львові. Окремі вихованці шкіл продовжували навчатися в Києво-Могилянській академії та в університетах Західної Європи.

Після загарбання в 1772 році Галичини Австрійською монархією Габсбургів, управління містом потрапило під контроль австрійських урядовців, які стягували з населення податки за допомогою великої бюрократичної машини.

Однак, незважаючи на панування нових завойовників, між Дрогобичем і багатьма містами Східної України підтримувалися тісні економічні зв’язки. Так, в описі Дрогобича, що був складений австрійськими урядовцями в 1774 році, зазначалося:

«Положення міста дуже сприятливе для торгівлі: тижневі торги багатолюдні і відвідуються купцями з Поділля і України».

Справжнім лихом стала рекрутчина. Щороку десятки і сотні міщан мусили покидати рідний край і йти на багаторічну військову службу, найчастіше далеко від батьківщини. Важкою була доля цісарського солдата. Не дивно, що в 1831 році від рекруччини в Дрогобичі ухилилось 145 юнаків, а в 1848— 1849 рр.— 4003.

Навесні 1848 року в Австрійській імперії вибухла буржуазно-демократична революція. Революційні події охопили й Галичину. В Дрогобичі відбулись демонстрації під гаслом боротьби за демократичні перетворення, за скасування феодальних обмежень. У місті було створено комітет з представників української буржуазної ліберальної інтелігенції. Комітет, до якого увійшли також письменники Йосип Левицький і Рудольф Мох, висунув вимогу припинити політичну дискримінацію українського населення. Сили демократичних кіл в цей період були ще дуже малочисленні. Вони не мали чітко виробленої політичної програми і внаслідок цього не змогли досягти успіху. Проте правлячі кола змушені були піти на скасування панщини.

Селянська реформа 1848 року сприяла швидкому розвитку капіталістичного виробництва. На Дрогобичіні виникло кілька підприємств по видобутку нафти та озокериту, зокрема нафтовидобувне підприємство Клегера, нафтоперегінне підприємство Щрайнера і Герца. В 1863 році почав працювати великий нафтоперегінний завод Готліба і в самому Дрогобичі, на якому працювало до 200 робітників.

У зв’язку з розвитком промисловості швидко зростало населення міста. За офіційними даними 1869 року з 16880 чоловік в промисловості було зайнято 3958 робітників. Проте в культурному відношенні майже не було ніяких зрушень. Заснована в 1775 році василіянська гімназія вже в 1783 році була перетворена в німецьку «народну» школу, при якій до 1830 року діяла українська початкова школа. В 50— 60 роках у місті працювало лише 3 початкові школи та одна гімназія, заснована в 1858 році. Протягом 1864—1867 рр. в так званій «нормальній школі» монахів-василіян навчався І. Франко. Школа містилась у будинку монастиря, що зберігся до наших днів (вул. Васильєва, № 4).

З 1867 і до 1875 року І. Франко навчався в Дрогобицькій гімназії. Згадуючи про тодішнє місто, він писав: «В часи моїх гімназійних студій Дрогобич був містом дуже багатим на негативні прикмети… Не було майже нічого того, що характеризує хоч наполовину європейське місто. Не було навіть води, крім домашньої соленої, якої сторонні люди не могли пити. Більшість вулиць без тротуарів та без освітлення, а широко розкинені передмістя, особливо Задвірне, Завіжне та Війтівська гора, були собі прості села з солом’яними стріхами, огороджені плотами, з захованням зовсім сільського характеру.

У Дрогобицькій гімназії також навчалися видатні українські письменники Василь Стефаник і Лесь Мартович, а викладачем природознавства в ній був відомий український філолог, письменник і вчений природознавець Іван Верхратський.

У 1870—1880 рр. економічне життя Дрогобича дещо пожвавилось. Поштовхом до розвитку було будівництво та введення в експлуатацію 31 грудня 1872 року залізничної колії, що з’єднала місто з Бориславом і Стриєм. Споруджуються завод для переробки озокериту, парафіну та нафти, паровий млин, 4 цегельні, 2 шкіряні та інші промислові підприємства.

В пошуках заробітку обезземелене населення з навколишніх сіл почало осідати в Дрогобичі. У 1880 році тут проживало 17 600 чол. Крім того, близько 8 тис. безземельних селян приходило до міста на заробітки.

У 80-х роках XIX століття Дрогобич почав перетворюватися в центр нафтовидобувної промисловості в Західній Україні. Сюди, як за золотом у Каліфорнію, прибувало багато ділків, серед яких було немало авантюристів, що мріяли лише про те, як би швидше збагатитись за рахунок визиску місцевого населення. З’явились перші іноземні капіталісти. Так, союзу виробників Гартенберг-Гольдгамер біля Дрогобича належало 18 шахт. Капіталіст Дінглер з Моравської Острави мав 8 шахт, Роберту Домсу з Прусії належало кілька фабрик по топленню земляного воску та нафтоперегінна фабрика.

Дрогобич набував рис типового капіталістичного міста. В центрі, обабіч брукованих вулиць, з’явилися розкішні котеджі, в яких жили фінансові, промислові та торговельні ділки.

На околицях, в маленьких халупках з солом’яними стріхами, тулилися тисячі робітників та дрібних ремісників і кустарів.

У 1896 році, згідно указу австрійського цісаря, в Дрогобичі створюється міське самоуправління. Проте адміністративно-політична влада в місті, як і раніше, зосереджувалася в руках повітового старости, який був підпорядкований галицькому намісництву і відстоював інтереси панівної верхівки. У місті почали виходити буржуазні газети: «Газета Наддністрянська» польською мовою та «Тугблат» (Ранкова газета) єврейською мовою. Перед першою світовою війною стала виходити газета «Прикарпатська» та нафтові бюлетені.

З розвитком капіталістичних підприємств зростав пролетаріат. До міста прибувало все більше і більше селян, які шукали роботи. Умови праці на солеварних, цегельних, шкіряних, нафтопереробних та інших підприємствах були жахливими. Особливо важкою була праця при добуванні земляного воску. Щоб добути віск, копали вузькі ями розміром 1,5 X 2 метри, в яких робітники, з відрами та короткими джаганами-восківками в руках, повзали в темних поперечних штольнях. їх часто засипала земля, або так звана матка, тобто велика кількість воску, що раптово, ламаючи дошки, наповнювала ями. Спочатку добутий віск дівчата і діти очищали

тупими ножами від глини, а потім перетоплювали в казанах. При перетопленні виділялося багато газів, які викликали сльозотечу і отруєння.

Не кращими були умови праці робітників на нафтоочисних заводах, солеварнях та деревообробній промисловості. Взагалі за період від 1886 до 1900 рр. при добуванні воску сталось 213 смертних і 326 тяжких нещасних випадків, а при добуванні нафти відповідно 48 і 270. За тяжку і небезпечну працю робітники одержували мізерну плату, яка була значно меншою, ніж в інших містах Австро-Угорщини. Вона становила 18—24 гульденів на місяць. Поширеною системою пограбування робітників були штрафи за спізнення, неповагу до начальства, за зіпсований інструмент тощо.

Пролетаріат Дрогобича не мирився з своїм нестерпним становищем і підіймався на боротьбу проти гнобителів. Внаслідок стихійних виступів, що мали місце в 1868, 1871, 1873 роках, робітники знищували продовольчі магазини, затоплювали копальні, псували обладнання і машини на підприємствах. Разом з стихійними виступами виникали організовані страйки.

У 70-х роках XIX століття серед робітників Дрогобича утворився гурток, в якому вивчали марксистську літературу. Керував гуртком Ізбицький.

Робітники механічних майстерень, а потім нафтоперегінних заводів організували «Робітничі братства». Такі братства виникли на підприємствах «Французького акціонерного товариства», фірми «Гартенберг» та інших. Метою братств була економічна взаємодопомога робітникам під час страйків.

У кінці XIX — на початку XX століття Дрогобич і його околиці стали центром великого нафтового басейну, який майже повністю був у руках французьких і німецьких капіталістів. Тут діяло «Галицько-Карпатське акціонерне нафтове товариство», Акціонерне товариство «Східниїхя», «Ганноверсько-Карпатське акціонерне товариство», «Галіція», «Євроойлакціонгезельшафт» («ДЕА»), «Преєер» та інші. Якщо у 80-х роках XIX століття дрогобицькі і бориславські підприємства давали тільки 5 проц. всієї нафти, що видобувалась в Галичині, то в 1904 році — 66 процентів.

В кінці XIX століття в Дрогобичі, як і в інших містах Галичини, виникали нові підприємства, пожвавилась робота на солеварному заводі, у хімічній, шкіряній, харчовій та швейній промисловості. Але головну роль в господарському житті міста відігравали ремісничі та кустарні майстерні, які давали до 70 проц. всього промислового виробництва.

Промислове пожвавлення на нафтодобувних і солеварних промислах, у хімічній, шкіряній, харчовій та швейній промисловості було тимчасовим явищем. Уже наприкінці літа 1900 року всю Галичину, в тому числі і Дрогобич, охопила економічна криза. Діючих підприємств зменшилось до третини. На трьох нафтопереробних заводах і деревообробних підприємствах адміністрація звільнила більшу частину робітників. Скоротили виробництво два цегельні заводи. Близько тисячі робітників залишилось без роботи. Економічна криза тривала майже п’ять років.

Скориставшись зростанням безробіття, капіталісти ще більше посилили експлуатацію трудящих. Робочий день на підприємствах Дрогобича був довшим, ніж в будь-якому іншому місці Австрії, і становив в середньому 10—11 годин на добу. Заробітна плата була мізерного.

Нелегкою була доля тих робітників, що працювали на дрібних ремісничих підприємствах Дрогобича. Так, робочий день пекарів, шевців, кравців, слюсарів і бляхарів нерідко досягав 14—16 годин.

Ще гірше було становище найманих робітників, так званих халупників, які працювали вдома. У Дрогобичі їх було чимало. Халупники були цілком залежні від майстра-ремісника, шинкаря або дрібного гендляра, які їх нещадно експлуатували.

Все це обумовлювало зростання класової боротьби в Дрогобичі.

Величезне значення для розвитку революційної боротьби в Галичині, зокрема у нафтовому басейні, мало переміщення на початку XX століття центру світового революційного руху із Західної Європи в Росію.

В Галичину проникали ідеї марксизму-ленінізму. Серед робітників поширювалися більшовицька література і газети, в тому числі ленінська «Искра» і праці В. І. Леніна. Героїчна боротьба російського пролетаріату була прикладом для східногалицьких робітників. З червня 1902 року в Дрогобичі відбулися страйки і демонстрації. 5 червня відбувся мітинг протесту трудящих Дрогобича проти розправи над львівськими робітниками, на якому з палкою промовою виступив І. Я. Франко. 1 липня 1904 року почався страйк робітників-нафтовиків, у якому взяли участь 800 робітників. Для керівництва страйком було обрано комітет. Страйкуючі вимагали встановлення 8-годинного робочого дня та підвищення заробітної плати на 15 процентів.

Липневий страйк мав великий вплив на розгортання класової боротьби й на інших підприємствах. Так, на заводі «Галіція», лісообробному заводі Г. Рота, газопилярні «Релямеля», фірмі «Стандард-Нобель» та інших у 1903—1904 рр. стали виникати соціал-демократичні гуртки.

Великий вплив на зростання політичної свідомості і посилення класової боротьби дрогобицького пролетаріату мала російська революція 1905—1907 рр. Криваві події 9 січня 1905 року викликали обурення робітників дрогобицького нафтового басейну. На звірячу розправу вони відповіли багатолюдними мітингами та демонстраціями протесту. 19 січня та 2 лютого на демонстрацію і мітинг, який був влаштований на вулиці Міцкевича, вийшло майже все населення міста.

Масова демонстрація трудящих Дрогобича, що відбулася 1 травня 1905 року, що проходила під лозунгом боротьби за встановлення загального виборчого права. З цією вимогою 18 листопада проходив мітинг робітників, на якому промовець говорив, що російський пролетаріат, який змусив царя видати маніфест, послужить для них прикладом у боротьбі за виборчу реформу. «Ми довго стукали до брами сейму,— продовжував він,— коли тепер нам не відчинять — візьмемо силою». Під лозунгом «Загальне виборче право!» у місті почався страйк 28 листопада.

Боротьба трудящих Дрогобича в ті часи проходила в досить складних умовах. Тут у 1904—1905 рр. існувало кілька робітничих гуртків. Так в одному з них, де активно діяли В. Коцко, І. Мудрик, М. Бачинський, перебувала частина і польських робітників знаходилися під впливом Польської соціалістичної партії (ППС). Партія ППС хоч і називала себе соціалістичною, але ж насправді являла різнорідну за своїм складом реформістську організацію. Такими ж реформістськими були Українська соціал-демократична партія (УСДП) і єврейська соціал-демократична партія «Бунд». Буржуазно-націоналістичний характер названих партій заважав об’єднанню робітників в єдину революційну робітничу партію.

Проти опортуністичної і націоналістичної політики цих партій виступала ліва група соціал-демократів Галичини.

Незважаючи на ряд складних обставин, боротьба пролетаріату продовжувалася. Протягом 1906—1907 рр. велику роботу в справі організації робітників відіграв Ф. Я. Кон, який працював тоді в Дрогобичі в робітничій касі хворих. Він часто бував на зборах нафтовиків заводу «Галіція», виступав з промовами, створював соціал-демократичні гуртки на різних підприємствах міста.

Під тиском робітничого класу австрійський уряд на початку 1907 року змушений був піти на поступки і прийняти новий виборчий закон. Однак правлячі класи шляхом різних обмежень, махінацій та відвертого терору не допускали представників трудящих до органів влади. Так під час виборів до рейхсрату в 1911 році до списку виборців було занесено багато «мертвих душ», які мали «проголосувати» за урядового кандидата. Під час голосування виборців примушували проходити мимо озброєного війська і показувати бюлетені. Обурені робітники, очолені слюсарем Д. Татарським та муляром М. Кушніром, вимагали припинити це знущання і влаштували демонстрацію протесту, під час якої було вбито і поранено багато людей.

У 1910—1914 рр. серед дрогобицьких робітників посилився вплив тієї частини соціал-демократів Королівства Польського і Литви, які у своїй революційній тактиці зближались з більшовиками. Це позначилося під час проведення мітингів, демонстрацій і страйків. Незважаючи на націоналістичну і опортуністичну пропаганду буржуазних і дрібнобуржуазних партій, різнонаціональний пролетаріат Дрогобиччини в боротьбі проти капіталу став проявляти класову солідарність. Українські, польські та єврейські робітники почали спільно проводити демонстрації, мітинги і страйки.

Робітники Дрогобича все більше цікавляться революційним рухом у Росії. Протягом 1912—1914 рр. на площі Ринок у невеликій майстерні А. Бромовича була явочна конспіративна квартира Центрального комітету партії більшовиків. Представники прогресивної західноукраїнської громадськості зустрічалися тут з більшовиками.

Так, професіональний революціонер Сіцінський (псевдонім Саша), знаходячись влітку 1914 року на одній з явочних квартир Дрогобича, перевозив марксистську літературу із-за кордону в Росію. Одночасно він розповсюджував більшовицьку літературу і в Дрогобичі. Про свою роботу та перебування в Дрогобичі в листі, написаному в червні 1914 року до В. І. Леніна, він повідомляв: «Я поки сиджу в Дрогобичі, містечко маленьке і, звичайно, дуже брудне. Але робити нічого, працюю в умовах, які були ще в часи існування цехів. Такі умови не тільки тут. Такі умови у всій Галичині».

Коли почалася перша світова війна, у вересні 1914 року в Дрогобич вступили російські війська. Був створений повітовий комітет допомоги голодуючим, який видав жителям міста значну кількість борошна і проса.

У травні 1915 року місто Дрогобич знову захоплюють австро-угорські та німецькі війська. Розпочався жорстокий терор. Багатьох жителів арештовували, відправляли в концентраційний табір, що розміщався в Талергофі, або насильно вивозили вглиб Австрії на важкі роботи.

Проте боротьба трудящих Дрогобича за свої права не припинялася. Передова частина пролетаріату виступала проти братовбивчої війни, проти опортунізму соціал-демократів та зрадницької діяльності українських буржуазних націоналістів. Революційну агітацію серед робітників Дрогобича вели члени гуртка «Інтернаціоналісти — революційні соціал-демократи». Вони викривали імперіалістичний характер війни, закликали до інтернаціонального єднання й братерства усіх трудящих.

Звістка про Велику Жовтневу соціалістичну революцію сильно похитнула підвалини австро-угорської та німецької монархій. Уже в грудні 1917 та січні 1918 року почалися страйки дрогобицьких нафтовиків, які з перервами проходили протягом всього 1918 року.

Страйкуючі робітники на мітингах вимагали негайного укладення миру без анексій і контрибуцій, самовизначення та братерства рівних і незалежних народів, мирних переговорів з Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою.

Коли в кінці 1918 року розпалась австро-угорська монархія, українська контрреволюційна націоналістична буржуазія захопила владу в свої руки і проголосила так звану «Західноукраїнську народну республіку» (ЗУНР).

У Дрогобичі до керівництва повітової «Національної ради» прийшли українські капіталісти. Серед 19 членів ради не було жодного робітника. В місті зберігався старий адміністративно-поліцейський апарат. Фабрики і заводи залишилися в руках буржуазії. Іноземні капіталісти-власники нафтопереробних заводів почали ще зухваліше диктувати свою волю місцевим властям.

Одночасно, в першій половині листопада 1918 року, робітники разом з колишніми військовополоненими, що повернулися з Росії, організували в Дрогобичі міську міліцію, яка з перших днів стала на революційні позиції. Вона не визнавала влади «Національної ради», вибирала своїх комендантів. Однак, у зв’язку з розрухою та зрадницькою політикою буржуазних діячів ЗУНРу, становище трудящих все більше погіршувалось. У місті було до тисячі безробітних, а буржуазні діячі ЗУНРу нічого не робили для того, щоб налагодити роботу промисловості, транспорту, постачання міста продовольством. Члени повітової ради в Дрогобичі спекулювали нафтою та продовольчими товарами.

У доповіді І Конгресу Комінтерну «Про становище в Східній Галичині» говорилося, що в Дрогобицько-Бориславському нафтовому басейні зграя злочинців влаштувала своєрідний нафтовий комісаріат на чолі з «соціал-патріотом» Вітиком, узурпувавши на свою користь виключне право розпоряджатися величезними запасами нафти-сирцю, очищеного гасу, парафіну та озокериту, роздаючи всі ці багатства країни за хабарі здебільшого спекулянтам.

В той час, коли верховоди «Національної ради» спекулювали багатствами країни і набивали кишені асигнаціями, робітники вмирали з голоду. В одному з листів Дрогобицької повітової ради «Державному секретаріатові ЗУНР» зазначалось, що «магазини харчових управ зовсім порожні і не мають ані одного грама муки, а від півтора місяця між населення не розділяються хліба, поширюється в Дрогобичі і Бориславі в застрашаючий спосіб тиф голодовий плямистий, а цілі десятки умирають денно з голоду».

Нелегшим було життя селян. їх господарства розорювались численними реквізиціями. «Ціла Дрогобиччина являє собою дійсно застрашуючий образ: всі двори без винятку винищені до тла, зерно, приділене для посіву, зреквізовано, живий інвентар до послідньої штуки забраний на військові цілі…, а поміщицькі господарства графа Дзедушицького, князя Сангушко були переповнені продовольством і охоронялись солдатами та жандармами ЗУНРу, щоб селяни не почали ділити поміщицькі багатства».

Чаша терпіння робітників і селян переповнилася гнівом. У листопаді 1918 року революційно настроєні робітники Дрогобича створили першу комуністичну Організацію, на чолі якої стали колишні соціал-демократи — робітники В. Коцко, Г. Михаць та І. Кушнір. Під їх керівництвом боротьба пролетаріату набрала більш організованого характеру. В січні 1919 року в будинку теперішньої міської поліклініки (вул. Жовтнева, 2) з ініціативи комуністів відбулась конференція робітників-нафтовиків, учасники якої поставили вимогу розігнати контрреволюційний уряд ЗУ HP та «Національну раду» і встановити владу Рад та надіслати братерські привітання Раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів у Москву і Харків.

Такі ж вимоги висловила перша робітнича Рада, яка була створена в листопаді 1918 року в Стебнику під керівництвом М. Кулика, В. Коцка, П. Лавриківського та інших.

У лютому 1919 року на конференції у Станіславі відбулось об’єднання комуністичних груп у Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ), яка, незважаючи на свою організаційну недосконалість, стала провідною силою революційно-визвольної боротьби трудящих. У лютому—березні 1919 року на багатьох підприємствах Дрогобича були створені комуністичні гуртки і групи. Вони розповсюджували листівки і відозви із закликами створити Ради робітничих і селянських депутатів, готуватись до соціалістичної революції.

В середині березня 1919 року серед трудящих, мобілізованих до міліції та війська, виникла повстанська військова організація. Для керівництва створюється революційний комітет (Ревком) у складі комуністів В. Коцка, Г. Михаця, І. Кушніра, Я. Косака, А. Вольнера. Головною метою повстання було встановлення влади Рад на Західній Україні та возз’єднання її з Радянською Україною.

У другій половині дня, 14 квітня, в центрі міста відбулось народне віче, на якому ревком оголосив декларацію про повалення влади буржуазії і встановлення влади Рад.

Трудящі Західної України від усього серця вітали перемогу робітників Дрогобича. На допомогу їм прибули загони селян з Добрівлян, Уличного, Ролева.

Табір експлуататорів зі страхом зустрів звістку про повстання. Державний секретаріат ЗУНРу доклав усіх зусиль для того, щоб його негайно придушити. Вже ранком 15 квітня в Дрогобич прибули каральні загони. В ніч на 16 квітня зунрівці оволоділи містом. Повстання було придушене. У місті був встановлений режим терору, грабежу і насильства.

У травні 1919 року війська білополяків зайняли Дрогобич. Вся адміністративна влада зосередилась в руках польських націоналістів-пілсудчиків та галлерчиків. Вони ліквідували навіть ті залишки куцих свобод, якими користувалися трудящі за часів Австро-Угорщини.

Двадцятирічний період панування польської буржуазії і поміщиків негативно позначився на розвиткові економіки й культури міста. Хоч кількість населення в місті в 1939 році досягла 37 тисяч чоловік, у промисловому відношенні майже не сталося ніяких зрушень. Напередодні другої світової війни тут налічувалося 33 підприємства: 3 нафтопереробні і 3 деревообробні заводи, механічні майстерні, 5 цегельних та керамічних підприємств, паровий млин та багато дрібних майстерень, на яких працювало трохи більше 2500 робітників. Найбільшими підприємствами були нафтоперегінні заводи та механічні майстерні. В механічних майстернях фірми «Нафта» працювало 172 робітники, фірми «Петролеа» — 105, на нафтопереробних заводах «Польмін» — 593, «Галіція» — 674 робітники4. Кількість робітників, що були зайняті на відносно великих підприємствах, становила 7,6 проц. населення міста.

Соціальний та національний гніт нових поневолювачів не зламали бойового духу дрогобицького пролетаріату. Під керівництвом комуністів у грудні 1919 року розпочалися нові страйки, які охопили майже всіх дрогобицьких і стебницьких робітників. Вони не припинялися і в 1920—1921 рр.

Комуністи Дрогобича, створивши в 1921 році свій окружний комітет, стали організаторами страйкового руху влітку 1923 року в усьому нафтовому басейні.

Ще в гірше становище потрапив робітничий клас Дрогобича в час економічної кризи 1929—1934 рр., яка охопила весь капіталістичний світ. Багато робітників міста залишилися без роботи. Значно знизилася заробітна плата. Якщо в порівнянні до 1928 року в 1930 році вона становила 96 проц. і в 1931 році 83 проц., то в 1932 році — лише 50 проц. Місто було переповнене безпритульними і голодуючими. Тисячі обездолених у пошуках заробітку залишали його і їхали на чужину — у Францію, Бельгію і США. Проте й там їх чекала невтішна доля.

У ці надзвичайно важкі часи в авангарді боротьби робітничого класу за його права були комуністи. Протягом 1927—1928 рр. партійна організація Дрогобича значно виросла й налічувала в своїх рядах до 160 комуністів і 40 комсомольців. Під її впливом перебували робітники більшості підприємств міста. Страйками і демонстраціями, що відбувалися на початку 1930 року на нафтоперегінних заводах «Польмін», «Галіція» і «Нафта», за завданням ЦК КПЗУ керували члени Дрогобицького окружного комітету партії С. Дзедзиц, Ю. Мизес, А. Стецько, М. Стронський, Д. Колпецький. Активну участь у проведенні страйку робітників-нафтовиків брали В. Гомулка, який був тоді секретарем профспілки робітників хімічної промисловості, керівники Дрогобицького комсомолу Ш. Карлинер, М. Пандорфер, С. Романяк.

Польський буржуазно-поміщицький уряд намагався підірвати революційний рух масовими репресіями. Вже в перші роки польської окупації в дрогобицькій в’язниці «Бригідках» перебувало більше 500 ув’язнених комуністів, комсомольців та інших прогресивних діячів.

Проте і в тюрмі революціонери не припиняли боротьби. Комуністи жили комуною, працювала нелегальна трирічна партшкола, видавався бюлетень під назвою «Дрогобицька комуна». Комуністи-в’язні мали зв’язок з партійними організаціями, які діяли на нафтопереробних заводах у Дрогобичі.

7 листопада 1931 року ув’язнені комунари організовано вишикувались по три і з червоними стрічками на грудях вийшли на демонстрацію на подвір’ї в’язниці. (Червоні стрічки в Дрогобицькій в’язниці виготовлялись з білої тканини або білизни, вмочених у власну кров). У той же час під мури в’язниці з міста підійшла колона робітників з вигуками: «Хай живе Великий Жовтень!», «Хай живе КПЗУ!», «Звільнити політв’язнів!». їх заклики підхопили всі в’язні.

КПЗУ була організатором масових виступів безробітних взимку 1933—1934 рр., а в Дрогобичі в 1935 році, раніше ніж у інших містах Західної України, під її керівництвом був створений єдиний антифашистський фронт боротьби всіх трудящих та демократів проти реакції, за скликання робітничо-селянського конгресу.

Продемонстрували інтернаціональну єдність з польським пролетаріатом дрогобицькі нафтовики в березні 1936 року, коли польські фашисти жорстоко розправилися з мирною демонстрацією краківських робітників. Вони оголосили страйк, яким висловили обурення антинародній реакційній політиці уряду. Масові мітинги і демонстрації протесту робітників нафтоперегонних і лісообробних заводів та солеварів прокотились по місту у відповідь на звістку про криваві квітневі події 1936 року у Львові. Вони проходили під лозунгами: «Хліба і праці!», «Хай живе СРСР!», «Хай живе соціалістична Польща!», «За возз’єднання Західної України з Радянською Україною!».

Поряд з соціальним, трудящі Західної України зазнавали тяжкого національного гноблення. Українських робітників і службовців звільняли з роботи в першу чергу, на роботу брали в останню. Українські школи, освітні товариства, самодіяльні гуртки переслідувались поліцією.

Ще в 1922 році в Дрогобичі працювали 4 українські школи, а в 30-х роках залишались тільки 1 українська та 1 утраквістична, тобто двомовна, школа.

Революційні виступи трудящих Дрогобича не припинялись аж до визволення з-під гніту буржуазно-поміщицької Польщі у вересні 1939 року. Організатором і керівником усієї довголітньої революційної боротьби була КПЗУ.

В Дрогобичі працював окружний комітет КПЗУ, який організовував і проводив революційну пропаганду серед робітників. Основна увага окружкому КПЗУ була спрямована на проведення роз’яснювальної роботи серед робітників нафтової промисловості, а тому його часто називали нафтовим окружним комітетом КПЗУ. Дрогобицькому окружному комітетові підлягали районні комітети Дрогобича, Борислава, Стебника, Добрівлян. Вони мали спільну підпільну друкарню, яку очолював технік-редактор.

Підпільна друкарня Дрогобицького окружкому КПЗУ знаходилася в одному з будинків по вул. 17 вересня. Тут друкувались листівки, підпільні газети, звернення до трудящих.

У Дрогобицькому окрузі було 10 місцевих комітетів КПЗУ (в т. ч. Дрогобицький і Бориславський міськкоми), які в свою чергу складались з первинних партійних організацій (комірок). У різні періоди секретарями Дрогобицького окружкому КПЗУ обиралися Г. Михаць, В. Веклюк, Г. Іваненко (Бараба), Ю. Мізес, М. Стронський, Ю. Рапопорт, В. Митчин (Дрозд), С. Дзедзиц, Е. Пандес, С. Білавка, М. Нашковський та інші.

Вожаками Дрогобицького окружкому комсомолу в різні періоди були С. Варивода, Ш. Карлинер, С. Романяк, О. Коцко, Ю. Козар, М. Пандорфер, Я. Забавка та інші.

Велику революційну роботу в Дрогобичі вели активісти КПЗУ М. Малиновський, М. та І. Яворські, Я. Вільнер, М. Гипкало, Ю. Рапопорт, О. Ковальчик, Д. Колпецький, В. Митчин, Р. Петронюк, Я. Брикнерта інші. Деякий час тут працювали видатні діячі компартії Польщі та КПЗУ С. Круліковський, К. Цізовський, М. Завадський, Ю. Спіс, О. Длуський (Лянгер), Л. Пурман, Е. Прухняк, тепер перший секретар Польської об’єднаної робітничої партії В. Гомулка, Н. Хомин, І. Вантух, М. Павлик, М. Теслюк, Н. Штейн, С. Краєвський, В. Корбутяк та інші.

Багато славних сторінок вписав дрогобицький пролетаріат у літопис боротьби трудящих західноукраїнських земель за своє соціальне і національне визволення. Ніколи не вгасало в робітників міста гаряче прагнення до возз’єднання з Радянською Україною, ніколи не залишала їх віра в те, що довгождана допомога прийде зі Сходу.

В умовах розвалу буржуазно-поміщицької польської держави та загрози фашистського поневолення Радянський уряд дав наказ Червоній Армії перейти кордон і взяти під захист життя і майно населення Західної України.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 2789
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1679 раз.
Подякували: 605 раз.
Стать: Жінка

Re: Дрогобич, місто, Україна

Повідомлення АннА » 26 грудня 2016, 11:29

Частина ІІ
Дрогобич був звільнений 24 вересня 1939 року. Ще до приходу Червоної Армії 500 комуністів вирвалися з Дрогобицької в’язниці і провели велику роботу в підготовці до зустрічі радянських визволителів. Робітники і передова інтелігенція міста під керівництвом підпільників-комуністів виявили високу політичну свідомість і організованість. З їх ініціативи в місті були створені дружини, які за допомогою населення роззброювали поліцаїв і офіцерів польської армії.

Зразу ж після визволення в місті організовується Тимчасове управління, до складу якого ввійшли кращі представники трудового населення і Червоної Армії.

При Тимчасовому управлінні діяли відділи: промисловий, торговельний, народної освіти та інші, які проводили велику роботу по налагодженню нормального життя. Насамперед була подана допомога харчуванням, одягом, взуттям і паливом безробітним. Одночасно органи народної влади забезпечували безробітних роботою. Вводилися в дію підприємства.

Колишні робітники нафтопереробного заводу «Дрос», зупиненого ще в 1933 році, 1 жовтня 1939 року приступили до його ремонту. На початку 1940 року завод став давати продукцію.

Тимчасове управління, крім великої народногосподарської та адміністративної діяльності, проводило значну політичну роботу по підготовці виборів до Народних Зборів Західної України, які мали вирішити питання про суть і форми влади.

Вибори проходили 22 жовтня 1939 року. Робітники Дрогобича обрали своїми депутатами І. Ю. Кравчука, І. Ф. Сивохіпа, П. П. Хамандяка, А. Дурибабу, І. Ф. Божика, К. П. Пильо, які раніше боролися за кращу долю народу, за його світле майбутнє, за владу Рад.

26 жовтня 1939 року у Львові відкрилися Народні Збори, які прийняли декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні і возз’єднання з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Трудящі Дрогобича палко вітали цей історичний акт. 29 жовтня 1939 року на площі Леніна відбувся багатотисячний мітинг, на якому було одностайно схвалено рішення Народних Зборів.

Місто Дрогобич стало адміністративно-політичним центром Дрогобицької області. Новостворені міські органи очолили революційний ентузіазм трудящих міста і повели їх на боротьбу за соціалістичні перетворення господарства і культури.

4 грудня 1939 року розпочалася націоналізація промисловості і банків. У першу чергу були націоналізовані нафтопереробні, цегельні заводи, пекарні.

Слідом за націоналізацією промисловості на підприємствах Дрогобича розгорнулась величезна робота по відбудові і реконструкції заводів і фабрик. У грудні 1939 року нафтопереробні заводи були повністю відбудовані і працювали на повну потужність. Це дало можливість залучити до праці велику кількість робітників, які роками не могли знайти роботи.

До 25 жовтня 1939 року понад 3 тисячі безробітних одержали роботу. До кінця року в місті було повністю ліквідовано безробіття. Це була справді історична подія для робітничого класу.

Важливі заходи проводилися в життя в галузі культури та народної освіти. Відкрилися школи, в яких запроваджувалося безплатне навчання рідною мовою. У 1940 році відкрився учительський інститут, електромеханічний технікум, почали діяти обласний драматичний театр, філармонія, дитяча музична семирічна школа та вечірня семирічна музична школа для дорослих. Велика робота велася на підприємствах міста по ліквідації неписьменності і малописьменності населення.

З перших днів визволення міста на заводах і фабриках розгорнулося технічне навчання робітничого класу. На нафтопереробних заводах працювало понад 20 технічних гуртків, у яких навчалися сотні робітників. У жовтні 1940 року було відкрито учбово-консультаційний пункт Азербайджанського заочного нафтового технікуму, де проводили заняття викладачі Львівського політехнічного інституту.

Побутові і культурні умови трудящих поліпшувалися, заробітна плата підвищувалася. Понад 1600 сімей робітників були переселені з сирих, напівтемних і зруйнованих приміщень у світлі і просторі квартири, в яких раніше жили заводчики, фабриканти та польські чиновники.

До середини 1941 року трудящі міста досягли значних успіхів у створенні соціалістичної економіки і культури, у будівництві нового, вільного життя. Мирна праця була перервана віроломним нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. Перші удари ворога героїчно зустріли бійці прикордонних застав. У районі Дрогобича мужньо боролися бійці і командири 8-го механізованого корпусу під командуванням генерал-майора Д. І. Рябишева і бригадного комісара М. Попеля. Під натиском переважаючих сил ворога частини Червоної Армії залишили місто. 1 липня 1941 року німецько-фашистські війська вдерлися в Дрогобич. Почалися страшні роки фашистської окупації.

З перших днів окупації розпочалися кривавий терор і грабежі. Протягом трьох-річної окупації фашисти розстріляли і замучили 14 тис. жителів міста. У в’язниці, яка була перетворена в табір для військовополонених, було знищено 10 тис. радянських бійців і офіцерів. Фашисти 26 січня 1942 року розстріляли видатних діячів революційного руху на Західній Україні В. Ф. Коцка і його дочку О. В. Коцко, керівника дрогобицького підпілля М. Петріва. Від рук фашистів загинуло 47 лікарів, 42 учителі та більше 2 тис. учнів. У рабство до Німеччини було вивезено З тис. юнаків і дівчат.

З лютою ненавистю і дикою тупістю гітлерівці ставилися до української культури. Школи і культурні заклади були закриті, дитяча бібліотека, Палац піонерів, 6 дитячих садків, дитяча технічна станція — зруйновані. Приміщення учительського інституту і міського кінотеатру ім. Кірова були перетворені в стайні.

Проте ні терор, ні шибениці це зламали волі радянських людей. Трудящі міста піднялись на боротьбу проти окупантів. Патріоти розпочали підпільну боротьбу. Навесні та влітку 1942 року вони об’єдналися в антифашистську організацію, яка ще більш рішуче приступила до боротьби з окупантами.

У Львові в цей час діяла підпільна організація «Народна Гвардія ім. Івана Франка», яка поширювала свою діяльність також на Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області. Дрогобицька група стає її секцією. Зв’язок з Львівським керівним центром підтримувався через народногвардійця В. М. Катриняка та інших підпільників, які привозили зі Львова нелегальну антифашистську літературу.

На вулицях міста серед білого дня з’являлися листівки «Народної гвардії», які закликали дрогобичан не коритися фашистам, зривати їх заходи, не працювати на підприємствах, нищити все, що могло бути використано окупантами в загарбницьких цілях, створювати загони і вести боротьбу проти ворога.

Підпільники розповсюджували нелегальну літературу в навколишніх селах: Колпці, Добрівлянах, Волощі, Летні, Даляві, Ясениці-Сільній, а також перепроваджували її в Борислав, Самбір і Стрий.

Вони мали добре налагоджений зв’язок з радянськими військовополоненими, допомагали їм харчами, організовували втечі та переховували їх. Сотні дрогобичан, одержавши від підпільників довідки про поганий стан здоров’я, уникали вивезення на каторгу.

Дрогобицькі народногвардійці провели ряд бойових операцій: спалили нафтопереробний завод у Бориславі та багато сіна, заготовленого німцями, вивели із ладу механізми на заводах, проколювали бочки з бензином. У 1943 році дрогобицька група намагалась встановити зв’язок з партизанами з’єднання С. А. Ковпака.

Активними учасниками підпільної боротьби були М. В. Петрів, В. Ф. Коцко і його дочка Ольга, В. М. Катриняк, Г. С. Сивохіп, М. П. Веклюк, В. П. і М. П. Хамандяки,— всього до 100 чол., які в жорстоких умовах фашистського терору вели боротьбу проти загарбників.

Для керівництва народною боротьбою проти окупантів на початку 1943 року в Дрогобицьку область ЦК КП(б)У послав оперативну групу на чолі з секретарем Дрогобицького підпільного обкому партії Д. С. Хижняком. Вона висадилася з літака в розташуванні партизанського з’єднання О. Ф. Федорова, яке діяло на Волині. В її розпорядження був виділений партизанський загін ім. Чапаева, що мав здійснювати рейд на Дрогобиччину. Перейшовши ріку Буг і просуваючись по території Львівської області, група зустрілася з фашистськими карателями і українськими буржуазними націоналістами. У нерівному бою з окупантами на території Львівщини Д. С. Хижняк загинув смертю героя.

Звільняючи західноукраїнські землі, влітку 1944 року радянські війська підійшли до Дрогобича. Військові частини 107-го стрілецького корпусу оточили місто з трьох боків. Ворог чинив шалений опір, але не міг стримати навального наступу. Форсувавши річку Тисьменицю, 6 серпня 1944 року військові частини штурмом оволоділи містом. Першим у місто ввійшов підрозділ під командуванням Героя Радянського Союзу В. О. Колонова, викликавши своєю раптовою появою паніку серед ворога.

В бою за Дрогобич відзначився взвод лейтенанта М. В. Пустовалова, який протягом 2 годин відважно вів бій в районі першого нафтопереробного заводу. Знищуючи ворога, він не дав можливості підірвати завод.

При визволенні міста чимало полягло радянських воїнів. Вони поховані в братській могилі на розі вулиць І. Франка і Самбірської. Тут же споруджено пам’ятник невідомому солдатові, біля підніжжя якого горить вічний вогонь Слави. У центрі міста похований генерал-майор В. І. Васильєв, який загинув при визволенні Прикарпатського краю. На його могилі споруджено пам’ятник.

З великою радістю зустріли трудящі своїх визволителів. Вони зразу активно включилися в роботу по відбудові господарства. Багато дрогобичан вступили до лав Радянської Армії, щоб зі зброєю в руках добивати німецько-фашистських загарбників. У боротьбі з фашистами смертю героя загинув житель міста Г. Ф. Геврик. Він воював у Карпатах, звільняв Польщу і Чехословаччину. В одному з боїв підрозділ під командуванням Г. Ф. Геврика прикривав кулеметним вогнем правий фланг полку. Більше 10 ворожих атак відбили хоробрі воїни. Під час останньої атаки Г. Ф. Геврик з 10 автоматниками потрапив в оточення. Протягом 3 діб тривав запеклий бій й вороже оточення було прорване. В цих боях Г. Ф. Геврик знищив своїм кулеметом понад 100 гітлерівців. 28 березня 1945 року Г. Ф. Геврик загинув. За мужність і відвагу, проявлену в бою з фашистами, йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Дрогобичани свято шанують пам’ять свого земляка. В місті установлено його бюст, його ім’ям названа одна з вулиць, піонерська дружина і школа, в якій він навчався.

Німецько-фашистські загарбники заподіяли великої шкоди підприємствам і установам міста. Вони вивели з ладу нафтопереробні заводи, вивезли, або пошкодили обладнання керамічного заводу, деревообробного комбінату, зруйнували електростанцію і залізничний вокзал, 70 комунальних і 400 власних будинків. Загальна сума збитків, заподіяних окупантами промисловості і комунальному господарству Дрогобича становила 1146 млн. карбованців.

З перших днів визволення західних областей України Комуністична партія і Радянський уряд приділили велику увагу питанням, пов’язаних з відновленням партійних і радянських органів. На другий день після визволення міста за допомогою місцевого активу відновили роботу міський комітет партії та міська Рада депутатів трудящих. На підприємствах і установах створювалися партійні і комсомольські організації. На 1 лютого 1945 року партійна організація міста нараховувала 790 комуністів.

Велику допомогу місту у відбудові і дальшому розвитку промисловості подали робітники Баку, Грозного та інших міст Радянського Союзу. Металурги Донецька в 1945 році для Дрогобицької області відправили 6 вагонів металу, 14 вагонів різних інструментів і матеріалів. Трудящі Києва на початку 1945 року надіслали нафтовикам Дрогобиччини кілька похідних лабораторій, нафтопереробну апаратуру, велику кількість будівельного лісу та інше. Допомога автомашинами, цінними приладами, електроустаткуванням надходила з Москви, Ленінграда та з міст Уралу.

Після визволення партійні, профспілкові і комсомольські організації повели велику роботу по розгортанню масового соціалістичного змагання на підприємствах. З їх ініціативи проводилися наради передовиків і новаторів виробництва, організовувався обмін і поширення передовим досвідом.

Колективи підприємств брали на себе зобов’язання по скороченню циклу виробництва та поліпшенню якості продукції. Так, оператор 1-го нафтопереробного заводу І. Гук виступив ініціатором вахто-зустрічного графіку і домігся зі своєю бригадою в 1948 році за 10 місяців вироблення 1500 тонн світлих нафтопродуктів понад план. Почин І. Гука схвалив міський комітет партії і розповсюдив його на всі підприємства.

Активну участь у розвитку промисловості міста брала молодь.

Внаслідок самовідданої праці робітничого класу Дрогобича завдання першої післявоєнної п’ятирічки успішно були виконані.

З року в рік промислові підприємства міста збільшували обсяг валової продукції, давали країні понад план на мільйони карбованців нафтопродуктів, будівельних матеріалів, продуктів харчування і товарів широкого споживання. П’ятирічний план 1951 —1955 рр. був виконаний за 4 роки і 4 місяці. Обсяг промислової продукції підприємств перевершив довоєнний рівень у 3 рази. Наприкінці 1955 року дрогобицькі підприємства виробляли промислової продукції в 2,1 рази більше, ніж у 1950 році. Продукція нафтозаводів за цей період збільшилась у 2 рази, машинобудівного заводу — в 3, промкомбінату — в 2,5 і хлібокомбінату — в 2 рази.

У місті продовжувалось велике капітальне будівництво промислових та інших об’єктів. Так, у 1954 році в Дрогобичі нараховувалось 130 будівельних об’єктів вартістю понад 96 млн. крб. В цей час на північно-східній околиці міста стала до ладу швейна фабрика на 300 універсальних машин. Наприкінці 1958 року тут стало працювати півтори тисячі чоловік. За кількістю робітників вона стала найбільшою в місті. В 1958 році фабрика виробила 366 тис. одиниць вовняних виробів 16-ти різних найменувань верхнього одягу для дітей і дорослих.

Завершилось розширення діючих підприємств. На нафтопереробних заводах зростала потужність атмосферно-вакуумних установок, парафінових і солідолових цехів. У 1958 році почалось розширення другого нафтозаводу. На першому нафтозаводі був дообладнаний парафіновий цех, побудовані нова атмосферно-вакуумна трубчатка і великий парафіновий цех.

Разючі перетворення відбулися на машинобудівному заводі. В результаті спеціалізації підприємства по виробництву бурових доліт, освоєння нової техніки, створення поточних ліній, впровадження напівавтоматичного зварювання завод подолав своє відставання і став успішно виконувати річні плани. Продукція заводу стала поступати на експорт.

Широкого розвитку набула в місті будівельна індустрія. Збільшився обсяг виробництва будівельних матеріалів: цегли, черепиці, збірних залізобетонних конструкцій, кераміко-кахельних виробів і столярних будівельних деталей тощо.

Продукція будівельних підприємств стала відома за межами міста. Так, кахельні вироби керамічного заводу використовувались для облицювання корпусів

Московського університету ім. Ломоносова. Його вестибюлі, аудиторії і кабінети викладені паркетом Дрогобицького деревообробного комбінату.

Трудящі міста брали активну участь у боротьбі за піднесення сільського господарства. Так, протягом року після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС підшефним колгоспам і МТС було виготовлено різних виробів і виконано робіт більше, ніж на 1 млн. крб. Для роботи в колгоспах і МТС робітничі колективи направили інженерів-механіків, техніків та інших спеціалістів з вищою і середньою освітою.

Промислові підприємства міста передали колгоспам багато різного устаткування: металоріжучі верстати, електромотори і пилорами. Силами робітників було підведено водопровід до багатьох тваринницьких ферм, електрифіковано ряд колгоспів, побудовано лінії електропередач.

Виконуючи історичні рішення XX з’їзду КПРС, комуністи міста стали в авангарді боротьби за дальше підвищення добробуту і культури трудящих міста. Тільки за період з 1953 по 1958 рр. за рахунок держави було введено в експлуатацію десятки житлових будинків. Трудящі одержали більше 1000 квартир загальною площею близько 40 тис. кв. метрів.

Ще швидше почали зростати масштаби житлового будівництва після прийняття Постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 31 липня 1957 року «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». Так, у 1958 році замість 10 тис. кв. м, передбачених попереднім планом, було побудовано 13330 кв. м. Одночасно в житловому будівництві стали брати участь підприємства міста. Заохочувалось й індивідуальне будівництво, на що держава стала виділяти довгострокові кредити. Тільки з 1953 року по 1958 рік індивідуальне будівництво жител перевершило 20 тис. кв. метрів.

З кожним роком збільшувалися асигнування на розвиток комунального господарства міста. Якщо в 1953 році на благоустрій було витрачено 1 млн. 912 тис. крб., то в 1958 році — понад 3 млн. карбованців.

Споживання електроенергії містом зросло від 4 млн. квт-годин в 1945 році до 14 млн. квт.-годин.

Мінявся й зовнішній вигляд міста. Вперше в основу розвитку Дрогобича був покладений генеральний план реконструкції міста. Вулиці покривали асфальтом, впорядковувався житловий фонд, прокладалася водоканалізація та проводилася газифікація квартир. Якщо до війни в Дрогобичі протяжність вуличної розподільної мережі складала біля 19 км, то на кінець 1958 року вона досягла майже 66 км. У 1940 році в місті було тільки 1577 газифікованих квартир, а на кінець 1958 року їх кількість зросла до 68102.

Великі зміни відбулись у галузі охорони здоров’я трудящих. Замість «каси хворих», що була створена за часів панської Польщі, стали працювати 11 лікувальних закладів різних профілів. Всі вони обладнані сучасною медичного апаратурою, першокласним інструментарієм. З метою поліпшення медичного обслуговування відкрито хімічну лабораторію, розширилась дитяча лікарня.

Велика увага приділялася зростанню та вихованню молодого покоління. У місті стала працювати ціла низка дитячих ясел, садків, ігрових і спортивних майданчиків та загальноосвітніх шкіл.

У ході виконання накреслень XXIII з’їзду КПРС, Програми партії ще успішніше розвивалася економіка. За роки семирічки випуск валової продукції на підприємствах міста збільшився на 86,8 проц. замість 81,1 проц., передбачених планом. В цілому промисловість міста в 1967 році, в порівнянні до випуску продукції в 1945 році, зросла більше, ніж у 20 разів і за 15 днів 1967 року промислові підприємства міста стали випускати продукції більше, ніж за весь 1945 рік.

Значний внесок у вирішення питань технічного прогресу зробили раціоналізатори і винахідники, яких у 1966 році налічувалося більше 2 тис. Лише в 1966 році було запроваджено 2293 пропозиції з річним економічним ефектом близько 2 млн. карбованців.

Перед у виконанні виробничих планів і взятих соціалістичних зобов’язань ведуть колективи, які борються за комуністичне ставлення до праці. Якщо в 1959 році в місті було лише 10 бригад і 15 ударників комуністичної праці, то на початок 1967 року це високе звання вже носило 37 цехів і дільниць, 28 змін, 342 бригади, 1326 передовиків і новаторів виробництва. Всього рухом за комуністичне ставлення до праці охоплено 18,2 тис. чоловік.

Високої честі удостоєний нафтопереробний завод № 2 — йому першому в місті присвоєно почесне звання підприємства комуністичної праці.

Колектив заводу ще в 1960 році виступив ініціатором виконання семигодинного виробничого завдання за 6 годин. За 4 роки самовідданої праці машинобудівники заощадили 42 тис. годин, виготовили додатково сотні бурових доліт, або зекономили стільки робочих годин і дали надпланової продукції, скільки в середньому дає протягом року майже 20 робітників. Під девізом змагання за «українську годину» працювали всі робітники міста.

Новий патріотичний рух у дрогобичан народився після вересневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. Наслідуючи приклад москвичів і ленінградців, промислові підприємства широко розгорнули змагання за економію і бережливість, дальше використання внутрішніх резервів виробництва, поліпшення якості продукції.

Продукція Дрогобича відома не лише в нашій країні, але й далеко за її рубежами. Так, бензин, технічний вазелін і парафін заводи постачають у 13 країн світу — Болгарію, Югославію, НДР, КНДР, Об’єднану Арабську Республіку, Сірію, Йемен та інші.

Ще ширші зв’язки за межами Вітчизни має єдиний у республіці долотний завод. Виготовлені на ньому долота для буріння нафтових і газових свердловин йдуть на експорт в Угорщину і Румунію, Кубу і Аргентину, Афганістан і Пакистан, Ірак, Індію — всього в 14 країн світу.

В кінці 1959 року трудящі Дрогобича включилися в боротьбу за перетворення Дрогобича в місто високопродуктивної праці, високої культури і зразкового порядку.

Цей рух очолила міська партійна організація, в рядах якої нині є 4450 комуністів, об’єднаних у 167 первинних партійних організаціях.

Активну участь у ньому бере 12-тисячний загін комсомольців міста.

Передовики виробництва користуються високою пошаною. Немало з них відзначено урядовими нагородами.

З року в рік поліпшувався життєвий рівень трудящих, зростає купівельна спроможність населення. Так, загальна сума роздрібного товарообороту в 1950 році становила 17,6 млн. крб., в 1960 — 29,5 млн. крб., в 1965 — 38,7 млн. карбованців.

Загальна площа житлового фонду, зданого в експлуатацію за період з 1956— 1966 рр., становить 20 проц. усього міського житлового фонду. В новозбудованих будинках за ці роки одержали квартири зі всіма комунальними вигодами понад 1500 сімей, або майже кожна восьма сім’я. Лише в 1965—1967 рр. трудящі міста одержали 22,4 тис. кв. м. Житловий фонд тільки комунальних квартир становить 356 тис. кв. метрів.

Для обслуговування населення транспортом побудовано нову автобусну станцію, обладнано ряд зупинок, збільшено кількість автобусів для перевезення пасажирів, встановлено регулярні зв’язки з околицями міста.

За роки Радянської влади створені всі умови для виховання підростаючого покоління. В місті працює 18 дитячих садків і 8 ясел, де перебуває більше 2248 дітей. Влітку діти шкільного віку відпочивають в піонерських таборах, будинках відпочинку і санаторіях.

Добре налагоджена система охорони здоров’я і медичного обслуговування. Якщо до 1939 року з 120 медичних працівників лише 25 працювали в державних установах, а інші мали приватну практику і при наданні допомоги брали велику плату, то тепер трудящих міста обслуговують 221 лікар і 588 чол. середнього медичного персоналу, які утримуються державою. На державні кошти в 1962 році введено в експлуатацію нове лікарняне містечко на 705 лікарняних ліжок. Приміщення лікарні обладнане новою вітчизняною апаратурою. Крім цього, в місті працюють: поліклініка, онкологічний, шкірний і протитуберкульозний диспансери, бальнеологічна лікарня, дитячі медичні заклади і стоматологічна поліклініка.

Велика увага приділяється поліпшенню санаторного лікування і відпочинку трудящих. Тільки з 1958 по 1965 рік в санаторіях та будинках відпочинку лікувалось та відпочивало понад 15,5 тисяч трудящих міста.

Щасливе і радісне життя під сонцем влади Рад сприяє швидкому зростанню населення. Так, за період з 1959 року по 1965 рік чистий приріст становив 12 724 чоловіки. Кількість населення в Дрогобичі з приміськими населеними пунктами на початку 1967 року становила 68600 чол. Все працездатне населення забезпечене роботою в промисловості, на будівництві, транспорті, в системі зв’язку, торгівлі, громадському харчуванні та інших галузях народного господарства.

Жителі Дрогобича по-справжньому дорожать трудовою славою. До славного 50-річного ювілею Радянської влади, завдяки якій їх улюблене місто стало високо-розвиненим промисловим центром, трудящі Дрогобича з новим патріотичним піднесенням помножували свої трудові досягнення. Так, на виробничому об’єднанні «Дрогобичнафтопереробка» і головному підприємстві швейної фірми «Зоря» широкого розмаху набрало індивідуальне соціалістичне змагання під гаслом: «Мій особистий подарунок славному ювілею». За досягнуті успіхи виробниче об’єднання «Дрогобичнафтопереробка» в 1966 році нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Нагороджена також орденами і медалями група працівників об’єднання.

Серед жінок-трудівниць на честь 50-річчя Радянської влади розгорнулось соціалістичне змагання-естафета під девізом «Червона косинка». Умовою змагання є підвищення продуктивності праці і рівня технічних знань, досягнення економії сировини, поліпшення культури та естетики виробництва, боротьба за благоустрій території підприємств. Червона косинка вручалася цеху, бригаді, зміні за підсумки змагання за місяць.

Успішно розвивається й культура. Гордістю дрогобичан став один з найбільших у республіці педагогічний інститут, створений у 1952 році на базі учительського інституту, якому в 1954 році присвоєно ім’я І. Франка. За рішенням уряду УРСР у 1960 році до нього було приєднано Львівський педінститут. В інституті працює шість факультетів: філологічний, фізико-математичний, педагогіки та методики початкового навчання, іноземних мов, музично-педагогічний та загальнонауковий.

На двадцяти кафедрах працює 224 викладачі, з них 50 доцентів і кандидатів наук та 3 доктори наук. Інститут має добре обладнані кабінети, лабораторії, учбові майстерні та великий книжковий фонд. На стаціонарному і заочному відділах тут навчається де 5000 студентів.

У 1959 році в Дрогобичі створено загальнотехнічний факультет Львівського політехнічного інституту, на якому навчається без відриву від виробництва 1312 студентів-виробничників. Багато з них — ударники і члени бригад та колективів комуністичної праці.

Понад 3500 юнаків і дівчат здобувають середню спеціальну освіту в нафтовому і механічному технікумах, кооперативному, музичному і технічному училищах.

У місті працює школа-інтернат, 7 середніх, 3 восьмирічні, 4 вечірні і одна заочна школи, в яких 12 230 учнів навчає 638 учителів. Всі школи переведені на однозмінне навчання.

Невпізнанно змінився освітній рівень населення. Якщо до возз’єднання основна маса була неписьменною, то в 1965 році на 1000 чол. населення тільки вищу освіту мали25,5 чол., або на 7,6 чол. більше, ніж в середньому по країні. Всього вищу, незакінчену вищу і середню освіту мало 26,6 проц. населення, решта — семирічну і початкову.

Якщо в 1938 році в 3-х гімназіях навчалось трохи більше тисячі дітей, насамперед панівних класів, то тепер у школах, технікумах, училищах, вузах Дрогобича навчається понад 20 тис. чоловік, тобто третя частина населення міста.

Велику роботу в справі інтернаціонального виховання трудящих проводить міський Будинок дружби народів.

Місто повністю радіофіковане. В квартирах налічуються тисячі радіоприймачів і телевізорів.

За часів буржуазної Польщі в Дрогобичі не було жодної державної бібліотеки. Тепер у місті працює 45 бібліотек, книжковий фонд яких становить 1300 тис. примірників художньої, політичної та іншої літератури. Кількість читачів в бібліотеках міста досягає до 50 тис. чол. на рік. У міських бібліотеках проводяться також численні літературні вечори, диспути, усні журнали, виставки художніх творів тощо.

Значне місце в обслуговуванні читачів відіграє книготоргівля. В місті працює 6 книжкових магазинів, 2 кіоски системи «Укркниготоргу» та інші. Протягом року

населення купує книг на суму, що перевищує 200 тис. крб. Книга стала невід’ємним елементом духовного життя, насущною потребою радянської людини.

Трудящі міста одержують близько 75 тис. примірників центральних, республіканських, обласних і міських газет та журналів і інших видань.

Для відпочинку трудящих у місті відкрито багато культосвітніх і мистецьких установ та закладів. Тут працює 3 кінотеатри, 1 з них широкоекранний, а також 9 кіноустановок в клубах. Щодня їх відвідує 9—10 тис. глядачів. Практично, протягом 3—4 днів всі трудящі міста можуть подивитися новий фільм. Трудящі міста також відвідують український музично-драматичний театр, міський Будинок культури, клуби та червоні кутки на підприємствах і будовах.

Улюбленими місцями відпочинку дрогобичан стали парк культури та відпочинку ім. Васильєва, лісопарк ім. Богдана Хмельницького з водним басейном, Першотравневий сквер, Студентський парк та стадіон «Нафтовик». У 1966 році силами громадськості міста закладено новий парк ім. В. І. Леніна.

Гордістю дрогобичан став музично-драматичний театр, який був створений ще в 1939 році. Вже тоді в своєму репертуарі він мав такі п’єси, як «Украдене щастя» І. Франка, «В степах України» О. Корнійчука, «Любов Ярова» М. Треньова та інші. В післявоєнні роки театр поставив багато п’єс української, російської і зарубіжної класики, радянських драматургів, в тому числі і місцевих авторів.

Здобув популярність на Україні і за її межами талановитий колектив Прикарпатського ансамблю пісні і танцю «Верховина», яким керує заслужений артист УРСР Ю. Корчинський.

Також з року в рік зростає кількість колективів художньої самодіяльності. Якщо в 1950 році їх налічувалося 24 і вони об’єднували 520 учасників, то в 1966 році їх стало більше 120, а кількість учасників зросла до 3 тис. чол. Протягом року в клубах міста та в межах Дрогобицького району учасники художньої самодіяльності влаштовують до 500 концертів.

Центром розгортання масової художньої самодіяльності став Будинок культури. При ньому працюють симфонічний оркестр, танцювальний колектив, хор, естрадна група, гурток художнього слова, балетна студія і театр «Супутник», якому ще в 1961 році було присвоєно звання народного.

Роки боротьби за перетворення Дрогобича в місто високопродуктивної праці, високої культури і зразкового порядку знаменні й тим, що вони викристалізували багато нового, що ввійшло в радянську культуру. Як символ вічної і непорушної дружби робітників і селян стало відзначатися свято Серпа і Молота.

Великий інтерес у трудящих викликають свята Прикарпатської зими, музичної весни, квітів, Дрогобицької золотої осені, симфонічної, легкої та класичної музики, сучасні вечорниці. В новорічну ніч організовуються масові народні щедрівки, в яких прославляється мирна творча праця радянських людей.

Стало традицією у дрогобичан 21 квітня поминати загиблих і померлих. Щороку тисячі трудівників міста кладуть вінки на могили тих, які бойовими подвигами і працею вірно служили рідній Вітчизні.

Невід’ємною частиною життя людей стала фізкультура і спорт. У складі спортивних колективів, що об’єднують велику армію фізкультурників міста, є 5 майстрів спорту та багато розрядників і значкістів ГПО. До послуг дрогобичан 2 стадіони, 15 спортзалів і десятки спортмайданчиків. У змаганнях за першість СРСР з футболу в класі «Б» честь міста захищає команда «Нафтовик». Серед спортсменів є чемпіони і призери Радянського Союзу, України й області, такі, як майстри спорту М. Муха і С. Хоменко, легкоатлетка О. Дудник і штангіст О. Литвин та інші.

У Дрогобичі є що оглянути туристам, які мандрують місцями революційної слави нашого народу або цікавляться архітектурними пам’ятками.

Тут працює Прикарпатський краєзнавчий музей, в якому експонується багато матеріалів про багатовікову історію міста, боротьбу трудящих Прикарпаття за соціальне і національне визволення, розквіт економіки і культури під зорею Радянської влади. По вулиці, що носить ім’я великого польського поета Адама Міцкевича, зберігається будинок № 23. Тут 14 квітня 1919 року засідала створена в результаті переможного повстання дрогобицького пролетаріату, який зі зброєю в руках виступив за владу Рад, перша на Західній Україні Рада робітничих і солдатських депутатів. Трохи далі, в зелені дерев, потопає корпус філологічного факультету педінституту, будинок колишньої гімназії, в якій навчалися І. Франко, В. Стефаник та Л. Мартович. А напроти — Палац піонерів. Тут загинув у час повстання за Радянську владу один з організаторів і керівників повсталих робітників І. Кушнір.

У центрі міста — площа ім. В. І. Леніна, посередині якої височить ратуша, в якій міститься міська Рада депутатів трудящих. Перед будинком пам’ятник В. І. Леніну. Тут 24 вересня 1939 року відбувся мітинг трудящих Дрогобича, присвячений визволенню Західної України з-під ярма польських окупантів.

Просторий будинок по вулиці Жовтневій тепер займає міська поліклініка. Тут 26 січня 1919 року відбулась конференція робітників Прикарпаття, на якій з доповіддю про Велику Жовтневу соціалістичну революцію виступив В. Ф. Коцко. Трохи нижче солезавод, будинок контори заводу. В листопаді 1918 року тут була створена одна з перших у Західній Україні робітнича Рада, а в квітні 1919 року — сформовані озброєні робітничі загони повстанців, що боролися за встановлення влади Рад в місті Дрогобичі. За містом, у селищі Млинки, стоїть невеличкий будинок Конків, в якому 13 квітня 1919 року відбулось засідання революційного комітету по підготовці повстання дрогобицького пролетаріату за Радянську владу.

По вулиці Васильєва, в будинку № 2 з 1864 року по 1867 рік провів роки навчання в нормальній школі І. Франко.

Гордістю дрогобичан є відкритий у ювілейний 1967 рік пам’ятник Каменяреві напроти міського Палацу культури.

Трудящі міста гідно вшановують пам’ять свого земляка Героя Радянського Союзу Г. Геврика. На подвір’ї середньої школи № 5, в якій він навчався, встановлено його погруддя, а недалеко — вулиця Геврика і будинок № 3, де народився воїн-герой. Оригінальні зразки старовинної церковної архітектури зберігаються по вулицях Енгельса (церква св. Юра, XVI століття), Пушкіна (церква чесного хреста, XVII століття), а по вулиці Стрийській — будинок міської житниці, збудований у 1778 році.

М. В. БРИК, О. М. ГОРБИНКО, Я. Д. ІСАЄВИЧ, В. Ф. НАДІМ’ЯНОВ, Ю. І. ПАЛКІЙ, Я. С. ХОНІГСМАН, А. М. ЧЕРНЕНКО
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Д

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей