Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ЖИДАЧІВ, місто, Львівська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3173
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1826 раз.
Подякували: 653 раз.
Стать: Жінка

ЖИДАЧІВ, місто, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА » 29 вересня 2016, 18:58

ЖИДАЧІВ — місто Львівської області, райцентр. Розташований на правому березі р. Стрий (прит. Дністра) на відстані 68 км від Львова. Залізнична станція.
Нас. 11,6 тис. осіб (2004).
Вперше у писемних джерелах згадується 1164 під назвою Удеч. В 40-х рр. 14 ст. у складі Галицької землі захоплений Польщею.
1393 отримав магдебурзьке право.
Населення Жидачива брало активну участь у національній революції 1648—1676, підтримало дії козацьких військ розгортанням широкого повстанського руху.
Після 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) відійшов до Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина).
Після розпаду Австро-Угорщини (1918) увійшов до складу Західноукраїнської Народної Республіки.
1919—39 належав Польщі.
У верес. 1939 зайнятий радянськими військами. Від 1 листоп. 1939 возз’єднаний з ін. укр. землями в складі УРСР.
Райцентр з 1940.
В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 окупований гітлерівцями з 3 лип. 1941 по 1 серп. 1944, входив до складу Генеральної губернії. Протягом 1941—44 у місті розстріляно 111, вивезено на примусові роботи до Німеччини 222 мешканці.
Пам’ятки: поселення 3—4 ст., поселення 11—13 ст.; городище 12 ст.; костел (1577); пам’ятники Б.Хмельницькому (1954), Т.Шевченкку (1992), жертвам політ. репресій; символічна могила борців за волю України.
http://history.org.ua/?termin=Zhydachiv
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3173
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1826 раз.
Подякували: 653 раз.
Стать: Жінка

Re: Жидачів, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА » 21 грудня 2016, 15:20

Жидачів — місто районного підпорядкування, центр Жидачівського району, розташоване за 67 км на південь від Львова, на правому березі річки Стрию, за 5 км від впадіння її в Дністер. Важливий вузол шосейних шляхів Стрий— Тернопіль і Львів—Калуш. Залізнична станція на лінії Стрий—Ходорів. Територія міста — 8 кв. км, населення — 10,3 тис. чоловік.

Жидачів — одне з найстаріших міст на Україні. Перша писана згадка про нього належить до 1164 року. У Воскресенському літописі цим роком датований запис про велику повідь у Галичині, від якої загинуло понад 300 чоловік, що йшли з сіллю з Удечева. Отже, перша назва міста була Удечів, або, як це записано в Іпатієвському літописі, де розповідається про цю ж саму подію, Удеч. У документах XIV—XVII століть, писаних латинською і польською мовами, назва міста звучить по-різному: Зудачів, Судачів, Зідачів, Жидачів. В українському звучанні назва міста була Зу-дечів. Це підтверджується і грамотою 1424 року, писаною староукраїнською мовою, де згадується зудечівський староста. Згодом ця назва зазнала дальших змін і остаточно перейшла в сучасну — Жидачів.

Завдяки вигідному географічному положенню та розташуванню на важливих шляхах, місто відігравало досить значну роль в економічних зв’язках Галицько-Волинської Русі з Київською Руссю та західними і причорноморськими країнами. Через Жидачів проходив важливий торговий шлях із Сходу на Захід. Крім того, з допомогою Дністра, у ті часи судноплавного, Жидачів був зв’язаний з столицею Галицько-Волинської Русі м. Галичем, з придунайськими містами та морським портом Київської Русі — Олешшям. Жидачівські купці вели жваву торгівлю також з містами Польщі, Німеччини, Угорщини та інших країн. Про те, що в давнину Дністер був судоплавний і Жидачів мав річкову пристань, свідчить назва старого русла річки Стрию — «Кораблище», яке підходить близько до міста.

Жидачів мав важливе оборонне значення. Добре укріплена міська фортеця неодноразово була свідком міжусобних війн удільних князів, а також боротьби жидачівців з завойовниками. Коли в 1241 році татаро-монгольські орди підійшли до міста, жителі разом з селянами навколишніх сіл довго чинили опір, і ворог дорого заплатив за перемогу. Вдершись у місто, татари пограбували його і спалили. Вдруге Жидачів був зруйнований в 1251 році, коли Данило Галицький ударив по татарах і зрадниках боярах, що засіли там.

Після занепаду Галицько-Волинського князівства Жидачів, як і інші галицькі міста, попав під владу польських королів. Враховуючи важливість міста як адміністративного і торгового центру, король Ягайло ще в 1393 році надав йому самоврядування за т. зв. магдебурзьким правом. Це дозволило Жидачеву в значній мірі звільнитися від управління і суду старост, воєвод та інших королівських урядовців, їх компетенції перейшли до магістрату — міської ради на чолі з війтом. Рада відала цивільним, а іноді й кримінальним судом, поліцією, наглядала за торгівлею тощо.

У перші роки панування польських феодалів українські міщани Жидачева в магістраті були представлені багатьма радцями і бурмистрами, які обиралися з-поміж радців. Але з часом українські міщани були повністю витіснені з магістрату і поступово опинилися на найнижчому положенні в міщанському стані. Війта, якого раніше обирали міщани, став призначати король, як правило, з числа воєвод і феодалів, що давало можливість останнім ще більше збагачуватися за рахунок експлуатації міської бідноти. Міщан же позбавлено навіть права обирати радців і бурмистрів. По суті магдебурзьке право стає привілеєм німецьких і польських міщан-католиків, які посилено колонізували західноукраїнські міста.

В 1403 році король Ягайло подарував Жидачів своєму братові Свидригайлові, а згодом місто переходить до його родича Теодора Любартовича. Від імені останнього містом управляв галицький боярин Ленко, автор згадуваної вже грамоти 1424 року, написаної староукраїнською мовою. В 1435 році Жидачівський повіт передано князеві Земовиту Мазовецькому, який віддав його у володіння жидачівському судді Сеньку Прочоличу з Рудного, очевидно, теж місцевому галицькому феодалові.

В XV—XVI століттях, коли почали інтенсивно розвиватися товарно-грошові відносини, посилюються економічні й політичні зв’язки Жидачева з Львовом та іншими містами Галичини. Так, відомо, що в 1410 році посланці Жидачева й Жидачівського повіту брали участь у розгромі військ Тевтонського ордену поблизу Грюнвальда. У Львівському історичному музеї зберігається макет прапора Жидачівського полку з гербом міста (три леви на голубому фоні). В 1497 році польський король Ян Ольбрахт хотів обмежити торгівлю м. Львова. Проти цього рішуче виступив Жидачів разом з 13 найбільшими західноукраїнськими містами.

Після загарбання Польщею Галичини посилились експлуатація і гноблення народних мас. Феодали розширювали власні господарства, збільшували панщину. Багато утисків зазнавали міщани від польських шляхетських військ, які, будучи, по суті, безконтрольними, чинили насилля і від імені короля стягали податки. З жидачівських гродських книг видно, що збитки населення досягали багатьох тисяч злотих. Жорстоко експлуатували міщан, а також селян навколишніх сіл лихварі й торговці, привласнюючи значну частину їхніх доходів.

Про свавілля жидачівських старост, каштелянів, королівських намісників, воєвод, державців міста, орендарів і феодалів довідуємось із скарг міщан на ім’я короля, який, очевидно, боячись вибуху народного гніву, змушений був інколи хоч формально реагувати на них. Так, спеціальним указом від 18 березня 1553 року король Сігізмунд Август заборонив старості Мельхіору з Паньови чинити незаконні

розправи над міщанами та ображати підлеглих йому жителів міста. В мандаті короля Сігізмунда III від 10 березня 1603 року відзначаються такі зловживання жидачівського старости Лігензи, як насильне нав’язування міщанам за великі гроші поганого зерна й сіна, заборона рубати дрова в королівському лісі, конфіскація дров, куплених ними в сусідніх селах, загарбання землі, коней і худоби у жителів, примушування їх працювати на своїх полях, незаконні арешти й знущання над міщанами тощо.

Загальне обурення і народний гнів, що їх викликало свавілля жидачівських правителів, змусило польського короля Сігізмунда ІІІ 12 березня 1603 року видати спеціальний указ, де гарантувалася безпека жителям. У зв’язку з тим, що насильство над населенням тривало й далі, король позбавив правителя Паньовського влади над містом і 27 березня 1615 року видав охоронний «лист безпеки» для населення жидачівських земель.

Але ні королівські «листи безпеки», ні інші гарантії не могли захистити міщан від панського гніту. В 1617 році жидачівські райці знову скаржилися на місцевого старосту Юрія Золчинського і дідичного війта Яна Бжозовського за вчинені ними свавільства. В одній скарзі зазначалося, що староста, приїхавши до міської ратуші, «вилаяв Микиту Цюприча, який на той час був душпастирем, а також присутніх райців поганими словами» за те, що вони нібито писали якогось листа проти нього. З дальших скарг виявляється, що староста загарбав міську землю собі під посіви, що брав для своїх потреб міські коні, забирав з пивниць питні меди, арештовував та бив міщан. Свавілля старост не припинялось і пізніше.

Соціальне гноблення доповнювалось національним і релігійним. Шляхта силою нав’язувала міщанам унію, всіляко намагалась ополячити місцеве населення. Все це викликало обурення трудящих мас. Від скарг вони часто переходили до відкритих виступів — рубали панський ліс, чинили потраву пасовищ, палили хліб.

З особливою силою вибухнув народний гнів у період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Коли звістка про перемоги козацького війська дійшла до Жидачева, тут і в навколишніх селах почали формуватись ударні групи і загони повсталих, які знищували шляхетські маєтки. Так, на початку 1648 року жидачівські міщани на чолі з попом Ільком та його зятем Федором напали на замок, пограбували шляхетське майно і наробили чимало шкоди. Принагідно були знищені і всі судові книги шляхетських гродських і земських судів. (Наявні у Львівському архіві судові книги розпочинаються з 1649 року). Восени 1648 року запалали й інші панські маєтки у Жидачеві. Один з маєтків захопили 136 повстанців, серед яких було 88 селян, 40 міщан, а решта (8) — отамани й попи. Сформована в Жидачеві одна з ударних груп повстанців знищила багато шляхетських маєтків далеко за межами міста.

Боротьба проти польської шляхти не припинилася й після відступу козацьких військ. Ще довго шляхта почувала себе неспокійно у власних маєтках. Селяни й міщани відмовлялися виконувати феодальні повинності, не хотіли коритися панам.

Після визвольної війни 1648—1654 рр. з новою силою почався наступ католицизму на православну віру. Уніати захоплювали православні монастирі й церкви з усім їхнім майном. Унію насаджували дрючками, тюрмами й насильствами. На цьому грунті знову виникли заворушення широких мас. У 1674 році в королівському універсалі до «всього поспільства релігії грецької» Галицької землі й Жидачівського повіту зазначалося, що деякі люди, як духовного, так і світського стану не слухаються Львівського уніатського епіскопа Шумлянського. В іншому універсалі (1681 р.) сказано про заворушення проти унії в Жидачівському повіті.

В той час у Жидачеві, як і в інших містах України, розгорнуло активну діяльність церковне братство, яке обстоювало права українського населення і захищало православну віру від унії. На одному з засідань братства в 1680 році у відповідь на скарги представників католицького духовенства, що їх не вшановують навіть коли вони йдуть з «божим тілом до хворого», православний намісник з обуренням відповів: «Як мій батько не кланявся ляцькому богу, так і я не буду». Братство було єдиним вогнищем культури в місті. При ньому існувала школа, де навчалися діти міщан.

У другій половині XVII століття Жидачів як місто починає занепадати і перетворюється, по суті, в селище. Страшним лихом для жителів були війни, спустошливі напади татар, переходи шляхетських військ. У місті не вистачало питної води, і жителі брали воду з річки. Тому часто спалахували епідемії холери. Від однієї з таких епідемій, що охопила місто в 1676 році, померла більш як половина жителів. До того ж магнати й шляхта, з метою збільшення своїх доходів, посилили експлуатацію, не рахуючись із станом господарства підлеглих. І в 1677 році Варшавський сейм змушений був звільнити від податку Галицьку і Жидачівську землі, мотивуючи це тим, що вони «з грунту майже зруйновані».

В цей період знову починаються виступи селян проти поміщиків. Відомо, що в 1679—1683 рр. на території Жидачівського повіту активно діяли окремі загони опришків. Озброєні киями, косами і ціпами, вони нападали на панські маєтки і руйнували їх. Найбільший напад вчинили опришки в 1719 році на двір пана Пйотров-ського, відомого своєю жорстокістю і за межами Жидачева. Дії опришків надавали силий сміливості трудящим і довго служили для них прикладом у боротьбі з свавіллям шляхти.

Посилення антифеодального руху в Жидачівському повіті спостерігається і пізніше, коли на Правобережній Україні почалося селянське повстання, відоме під назвою гайдамаччини. Боячись подібних виступів на західноукраїнських землях, шляхта спеціально привезла сюди спійманих учасників гайдамацького руху, щоб стратити їх на очах місцевого населення. 16 вересня 1768 року жителі Жидачева були свідками страти чотирьох гайдамаків — Василя Крупського з Лисянки (Черкащина), Івана Бученка з Черкас, Івана Засилова з Краснопілля (Уманщина) і Якима Шелеста з Жаботина (Смілянщина).

У першій половині XIX століття піднялася нова хвиля селянських заворушень. Польський історик Ф. Папе розповідає, що першими повстали селяни в Солотвині, за ними — жителі Сколого, а потім Жидачева6. Крім відкритих виступів, міщани чинили повсякденний опір поміщикам: ухилялись від виконання повинностей, погано працювали, відмовлялися сплачувати численні податки. В 1846—1847 рр. селянські заворушення охопили всю Східну Галичину. Ні екзекуції, ні польові суди не дали бажаних наслідків. У травні 1848 року австрійський уряд змушений був скасувати панщину.

Багато жидачівських міщан після реформи не одержали землі і, не маючи засобів до існування, одразу попали в кабалу до поміщиків і лихварів або йшли на заробітки у віддалені райони. Промислових підприємств у місті не було. Населення займалося переважно сільським господарством. Будинки, вкриті здебільшого соломою, мало чим відрізнялися від сільських. Частим явищем були стихійні лиха — епідемії, голод і особливо пожежі. Від однієї з пожеж 1888 року згоріло 100 будинків.

На надзвичайно низькому рівні стояла освіта й культура в місті. У відкритій 1789 року німецько-єврейській двокласній школі навчалося тільки 40 дітей. У 1873 році відкрито народну школу, в якій навчалося 197 учнів; 1893 року цю школу реорганізовано в шестикласну з польською мовою викладання. В 1898 році в ній налічувалося лише 185 учнів. У Жидачеві не було гімназії, тому для дітей привілейованих станів тут організовувалися приватні гімназичні курси. В 1907 році для сільських дітей силами громадськості відкрито бурсу, але вона проіснувала недовго. Більш як половина дітей жидачівських міщан не мали можливості одержати навіть початкову освіту і росли неписьменними. Один з учителів польської школи прямо говорив, що «селянину не потрібне шкільне навчання, бо він повинен залишатися при ціпі і вилах до гною».

Австро-угорський уряд позбавив трудящих західноукраїнських земель і політичних прав. За проведення зборів навіть встановили штраф — 50 золотих римських. Доступ до органів влади народним масам був закритий. Яскравим свідченням цього були вибори до галицького сейму, які провадились за допомогою шахрайства, насилля і підкупу. Під час таких виборів у 1883 році кандидат П. Вербицький завіз до приміщення школи для частування виборців бочки з пивом та горілкою, два печені кабани, багато гусей, курей, холодцю тощо. Вибори виборчої комісії відбулися тоді, коли одні п’яні виборці на честь свого кандидата стали вигукувати «многая літа», а інші — «вічная пам’ять». Шинкарі та урядники під час цього голосування піднімали по дві руки, тому не дивно, що до складу виборчої комісії не ввійшов ні один селянин.

На такому ж рівні відбулися вибори в 1895 році. В передвиборній кампанії проти Олесницького з різними нападками виступали шовіністичні кола, а з костьольних проповідниць ксьондзи називали його сатаною, атеїстом і нігілістом. У день виборів перед жидачівським староством, де відбувалося голосування, стояло 40 жандармів, 2 з них біля хвіртки перевіряли бюлетені виборців. Через 10 кроків, у дверях, знову 2 жандарми перевіряли бюлетені. В коридорі староства виборців розділили на дві групи і розмістили в різних кімнатах. Вони не могли ні переходити з однієї кімнати до іншої, ні порадитись. Коли почалося голосування і стало ясно, що за Олесницького падає більше голосів, за знаком шинкаря прихвосні шляхти зчинили бійку. Тоді за наказом старости жандарми арештували 17 виборців-селян. Внаслідок цього ставленик шляхти Абакур одержав на 3 голоси більше і пройшов на виборах.

Незважаючи на жорстокі переслідування австрійського уряду, український народ свято оберігав свою мову й культуру. Багато сил коштувало громадськості Жидачева присвоєння одній з вулиць міста імені М. Шашкевича і встановлення меморіальної дошки. Активно проходили в Жидачеві вечори, присвячені 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка. На цих вечорах виступала з концертами відома українська співачка С. А. Крушельницька. Міцні зв’язки з Жидачевом мав композитор і громадський діяч О. Й. Нижанківський.

Незліченні страждання принесла трудящим перша світова війна. Одразу підскочили ціни на продукти харчування, зросли податки, почалися реквізиції, яким підлягало все, що було потрібне військовому командуванню. Буржуазна газета «Діло» закликала обмежити свої особисті потреби до можливо найскромніших границь і нести все на жертвенник війни. Багато постраждав Жидачів під час боїв між австрійськими й російськими військами. Тоді згоріло передмістя «Фільварки».

Власті запровадили режим лютого терору. Відступаючи після Галицької битви в серпні 1914 року, австро-угорські війська чинили насильства і вбивства українських селян. Часто масові вбивства супроводжувалися пограбуванням. У с. Розвадові Жидачівського повіту солдати провели обшуки в хатах, коли більшість селян була в церкві. Все, що знайшли в шафах і скринях, забрали. З кількох хлопчиків зняли одяг на вулиці. Тих, кого запідозрювали в симпатіях до росіян, арештовували, катували, відправляли в концтабори. Зокрема в концтабір у Талергоф були відправлені жителі міста А. Гибиль, Й. Ткачик, А. Бобик, М. Городишинський, І. Скоробагатий, Д. Богоніс та інші.

Зближення місцевого населення з російськими солдатами, а потім — з військовополоненими, значна частина яких перебувала під впливом ленінських ідей, сприяло зростанню класової свідомості трудящих. Цим були серйозно стурбовані місцеві власті. Вони намагалися ізолювати військовополонених, повсякденно уважно стежили за ними.

Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції визвольний рух на західноукраїнських землях піднімається на новий ступінь розвитку. Активної боротьби трудящих за возз’єднання з Радянською Україною не могли погасити ні верховоди буржуазно-націоналістичної ЗУНР (листопад 1918 — липень 1919), ні реакція панської Польщі (1919—1939). У грудні 1919 року поліція повідомляла, що в Жидачівському повіті українське населення вороже ставиться до розпоряджень польських властей, вважаючи панування поляків за тимчасове. Під час успішного наступу Червоної Армії проти білополяків з числа жидачівських ремісників та бідноти навколишніх сіл були сформовані революційні загони, які 19 серпня 1920 року стали господарями становища в місті. Все це наводило жах на землевласників, ксьондзів і новоспечених урядників.

Після окупації Східної Галичини буржуазно-поміщицькою Польщею Жидачів ввійшов до складу Станіславського воєводства як центр Жидачівського повіту. В 1931 році в місті налічувалося 725 будинків і 4534 жителі.

Крім повітового староства, у Жидачеві містилися магістрат, гродський суд, повітова команда державної поліції, фінансовий відділ, кадастральна контора, шкільний інспектор, нотаріус. Однак, незважаючи на становище адміністративного центру, місто й надалі зберегло сільський характер. У 1935 році тут було зареєстровано лише два невеликі промислові підприємства, де працювало 13 робітників. Крім того, в місті налічувалося 68 кустарів — шевців, кравців, бондарів, теслярів, перукарів, ковалів, мулярів, різників, столярів, годинникарів, пекарів та інших, об’єднаних у ремісничий цех. Основна маса місцевого населення займалася сільським господарством. У 1935 році із загальної площі земельних угідь 3442 га поміщикові С. Фірлею, графові С. Скарбеку і княжні Т. Любомирській належало 1746 га, церкві — 143 га, іншим землевласникам — 128 га, а міщанам — 1150 га. В користуванні громади було 275 га землі.

Більшість дрібних господарств були бідняцькі й батрацькі з невеличким наділом. Не маючи можливості прогодувати сім’ю, власники таких господарств мусили йти в кабалу до поміщика чи куркуля. Значна частина їх емігрувала за кордон.

Ніхто не дбав про охорону здоров’я населення. В місті не існувало жодного медичного закладу. Тут працювали 4 приватні лікарі, які брали великі гроші за лікування, так що фактично трудящі були позбавлені можливості одержати медичну допомогу.

В галузі народної освіти в західноукраїнських землях польський уряд продовжував політику Австро-Угорщини. Шлях до освіти українському народу був закритий. У Жидачеві, хоч це був повітовий центр, середньої школи не існувало. Діти навчались у двох шестикласних школах, з яких одна була мішана, друга — лише для дівчат. У 1931 році в обох школах навчалось 608 дітей. Викладання провадилось польською мовою, хоч більшість учнів була української національності. Жителі-українці неодноразово протестували проти такого становища, але даремно.

Українське населення міста, борючись проти наступу польських окупантів на його культуру, збудувало на зібрані між собою кошти «Народний дім». Тут працював драматичний гурток, який ставив п’єси І. Карпенка-Карого, Т. Г. Шевченка, Ів. Франка. Організовувалися вечори художнього слова, народних пісень і танців, дитячі ранки. Сюди часто приїздили театр ім. Тобілевича, трупа Стадникової, Стрийський хор, Львівський ляльковий театр. На ці вистави, крім жителів міста, приходили також селяни з навколишніх сіл. Серед глядачів частими гостями були польські та єврейські трудящі.

Революційна боротьба трудящих Західної України провадилася під знаком боротьби за возз’єднання з Радянською Україною. В 20-х роках на території Жидачівського повіту діяли один робітничий і 3 селянські підпільні осередки КПЗУ3, які роз’яснювали робітникам і селянам справжню суть капіталістичного ладу і вказували шлях до визволення від соціального і національного гніту.

Під керівництвом комуністичних осередків у повіті діяли місцеві організації Українського Селянсько-Робітничого Соціалістичного Об’єднання («Сельроб»). У лютому 1927 року повітовий комендант державної поліції в Жидачеві доносив жидачівському старості про поширення впливу «Сельробу». В іншому повідомленні поліції сказано про масове вилучення у батраків та робітників міста великої кількості марксистської літератури (праць Маркса, Енгельса, Леніна, рішень ВКП(б) і КП(б)У, праць про корінні соціалістичні перетворення в СРСР), яку нелегально розповсюджували комуністи серед жителів Жидачева, ризикуючи весь час попасти в тюрму, а то й життям.

До Жидачева часто приїздив делегат ЦК партії «Сельроб» М. Заяць, який провадив агітаційно-масову роботу серед селян. Під керівництвом місцевих організацій «Сельробу» влітку 1929 року в селах повіту проходили селянські страйки. В самому місті революційна боротьба не набрала широкого розмаху. Причиною цього була нечисленність робітничого класу.

У вересні 1939 року населення Жидачева разом з колишніми активістами КПЗУ палко вітало радянських воїнів.

У місті одразу було створене Тимчасове управління, до складу якого ввійшли представники робітників, селян і трудової інтелігенції, в т. ч. колишні бідняки І. Герасименко, Й. Ковалишин та інші. Вперше в історії Жидачева трудящі стали господарями своєї долі.

Згідно з Декларацією Народних Зборів Західної України в жовтні 1939 року в місті націоналізовано маслозавод, млин, торговельні підприємства, конфісковано поміщицьку та церковну землю. Спеціальна комісія взяла на облік все майно панських маєтків. Інвентар і худобу, а також конфісковану землю розподілено серед жидачівських міщан і селян навколишніх сіл.

У січні 1940 року, відповідно до нового районування, Жидачів став центром Жидачівського району і увійшов до складу Дрогобицької області. В місті створено перші органи Радянської влади — районну та міську Ради депутатів трудящих, почали діяти районні комітети Комуністичної партії та комсомолу. Головою райвиконкому обрано І. Герасименка, першим секретарем райкому партії — П. Коломійця, головою міської Ради — Ф. Дідушка.

Під керівництвом районного комітету партії, районної та міської Рад депутатів трудящих у місті проведено дальші соціалістичні перетворення. Маслозавод і млин увійшли до складу райпромкомбінату, кустарні ремісничі майстерні об’єдналися в промислову артіль «Перемога». Замість приватних магазинів відкрито кооперативні й державні, в т. ч. районний універмаг на вул. Шашкевича. Значна частина української інтелігенції одержала роботу. Зокрема вчителі О. Мільська, В. Богоніс та Я. Склярчик, які за панської Польщі не могли працювати за фахом, після возз’єднання почали вчителювати в рідному місті.

На новій, радянській основі реорганізовано освіту. На базі однієї з шестирічних шкіл у 1940 році створено середню десятирічну школу. Навчання провадилось рідною мовою. Організовано також гуртки і класи по ліквідації неписьменності й малописьменності, на що з районного бюджету в 1940 році виділено 19,8 тис. карбованців.

Докорінно поліпшилось медичне обслуговування населення. Протягом 1940 року в місті розгорнули роботу районна лікарня, поліклініка, жіночо-дитяча консультація, санітарно-епідеміологічна станція. На охорону здоров’я з районного бюджету в 1940 році асигновано 285 тис. крб., а на 1941 рік — 410,2 тис. карбованців.

Радянська держава подала Жидачеву значну допомогу кадрами інтелігенції. Сюди були направлені на роботу із східних областей України вчителі, лікарі, працівники партійних і радянських організацій.

Розгорнулись роботи по благоустрою міста. Комсомольці організовували суботники, в яких активну участь брала молодь Жидачева. В центрі, на місці колишньої базарної площі, було закладено парк, відремонтовано Будинок культури, впорядковано вулиці.

У грудні 1940 року відбулися перші в західних областях України вибори до місцевих Рад депутатів трудящих. У Жидачеві депутатами міської Ради обрали М. Лавровського (селянин-бідняк, очолював земельну комісію; після Великої Вітчизняної війни працював головою міськради), О. Затолоку — вчительку, М. Каландирця та інших. Головою виконкому міської Ради знову обрано Ф. Дідушка.

Почалася Велика Вітчизняна війна. З липня 1941 року Жидачів окупували німецько-фашистські загарбники. З перших днів окупації міста гітлерівці почали розправу над цивільним населенням. Вони розстрілювали родини партійних і господарських працівників, які не змогли евакуюватися, влаштовували облави на мирних радянських людей. За роки окупації розстріляно 111 і вивезено на каторжні роботи до Німеччини 222 жителі. Фашисти грабували й вивозили все — зерно, худобу, цінні речі, одяг. Але ні промислових товарів, ні продуктів харчування вони не постачали, прирікаючи тим самим людей на голодну смерть.

Трудящі Жидачева всіляко саботували заходи окупаційних властей, зривали заготівлі продуктів сільського господарства, активно допомагали партизанам С. А. Ковпака, які, здійснюючи рейд у Карпати, проходили через Жидачівський район. Багато жителів міста захищали радянську Батьківщину на фронті. З перших днів війни пішла на фронт більшість працівників районних і міських організацій. Серед них комуністи Т. П. Чижов — голова райвиконкому, Д. П. Мартюк — завідуючий відділом райвиконкому, Л. С. Лимар — завідуючий відділом райкому партії та інші.

1 серпня 1944 року війська IV Українського фронту визволили Жидачів від фашистів. У сквері на розі вулиць Леніна і Міцкевича знаходиться братська могила, де поховано 157 радянських воїнів різних національностей, які загинули в боях за місто. В 1952 році тут споруджено пам’ятник, біля якого горить вогонь Вічної Слави. Друга братська могила дев’яти радянських воїнів знаходиться біля Будинку культури по вулиці Театральній. У 1952 році тут теж споруджено пам’ятник.

Після визволення в місті відновили роботу районна і міська Ради депутатів трудящих, райком партії та комсомолу, профспілкові і громадські організації, лікарня та інші установи. Розгорнулись роботи по відбудові господарства, зруйнованого війною.

В 1945 році в Жидачеві за рішенням уряду почалося будівництво великого картонно-падерового комбінату. Це докорінно змінило обличчя міста. Були створені потужні будівельні підприємства, організована школа ФЗН, ремісниче училище.

Уже в жовтні 1951 року введено в дію завод деревної маси, картоноробну машину потужністю 35 тис. тонн картону на рік, турбогенератор ТЕЦ потужністю 4 тис. квт і допоміжні цехи. Друга картоноробна машина була здана в експлуатацію у вересні 1952 року, а в лютому 1953 року введено в дію другий турбогенератор потужністю 20 тис. квт, чим завершено будівництво об’єктів першої черги.

Одночасно розпочато спорудження другої черги комбінату: паперової фабрики з чотирма папероробними машинами загальною потужністю 50 тис. тонн паперу на рік і кількох допоміжних цехів. До 1957 року всі чотири папероробні машини здано в експлуатацію.

Крім будівництва нових об’єктів, на комбінаті провадилась велика робота по механізації трудомістких процесів і вдосконаленню технології виробництва. В 1955 році освоєно переробку вторинної сировини — макулатури, яка в значній мірі замінила целюлозу і деревину. В 1964 році став до ладу діючих завод напівцелюлози, завдяки чому значно зменшився завіз целюлози з РРФСР.

Обсяг виробництва збільшувався з кожним роком — як за рахунок підвищення продуктивності праці, так і завдяки введенню в дію нових виробничих потужностей. В 1965 році комбінат випустив понад 90 тис. тонн картону і 73 тис. тонн паперу. В порівнянні з 1958 роком випуск валової продукції зріс на 23,5 процента.

Добиваючись дальшого зростання продуктивності праці, поліпшення всіх показників виробництва, партійна і профспілкова організації поставили перед колективом завдання, щоб всі робітники підвищували свою кваліфікацію. Робота на комбінаті, де механізовані всі технологічні процеси, вимагає серйозних загальноосвітніх і технічних знань. Тому з кожних 5 робітників 4 вчаться. Партійна організація мобілізує робітників на виконання плану кожним цехом, дільницею, бригадою.

На комбінаті виросло багато передовиків виробництва, відомих далеко за межами міста. Так, протягом 1962—1964 рр. бригада картоноробної машини М. А. Бацика три рази завойовувала звання кращої бригади целюлозно-паперової промисловості СРСР. За роки семирічки широко розгорнулось на комбінаті змагання за комуністичну працю. На початок 1966 року звання комуністичних було присвоєно 5 цехам, 5 змінам і 6 бригадам. Понад 100 робітників завоювали звання ударників комуністичної праці.

За видатні заслуги в розвитку целюлозно-паперової промисловості чимало робітників нагороджено орденами, похвальними грамотами, занесено в Книгу пошани виробництва. Серед них — старший дефібрерщик комбінату В. М. Люсак, машиніст М. І. Цап, крановщик М. Й. Круковський, столяр Я. В. Климкович та багато інших.

Жидачівський картонно-паперовий комбінат — одне з найбільших підприємств целюлозно-паперової промисловості країни. Його продукція експортується в Чехословаччину і Німецьку Демократичну Республіку. В наступні роки передбачається дальше розширення комбінату. За 1966—1970 рр. у два рази зросте потужність заводу по виробництву целюлози. Згідно з рішенням Ради Міністрів СРСР по рівню механізації і автоматизації комбінат повинен стати зразковим підприємством целюлозно-паперової промисловості країни.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни в Жидачеві споруджено цегельний завод. Спочатку він забезпечував потреби будівництва картонно-паперового комбінату, а тепер свою продукцію відвантажує Роздольському гірничохімічному комбінату й багатьом іншим підприємствам області.

За роки Радянської влади в місті побудовано також райхарчокомбінат, мебльову фабрику, пекарню і комбінат побутового обслуговування населення, якому підпорядковані ательє для пошиття одягу та взуття, художня майстерня, майстерні для ремонту годинників, телевізорів і радіоприймачів та інші.

До встановлення Радянської влади жителі Жидачева займалися переважно сільським господарством. У 1948 році в місті був організований колгосп «Нове життя», який у 1950 році об’єднався з колгоспом сусіднього села Рогізного, а пізніше — з колгоспами сіл Бережниці, Заболотівець і Журавкова. Укрупнений колгосп має назву «Радянська Україна». Центральна садиба його розташована в с. Бережниці (7,5 км від Жидачева).

У зв’язку з розширенням картонно-паперового комбінату, значна частина земельного фонду міста відійшла під комбінат і нове житлове будівництво. Тепер у Жидачеві сільськогосподарської артілі нема.

Із зростанням промислових підприємств змінювався соціальний склад населення міста. На початку 1966 року з 10,3 тис. жителів робітників було 7,5 тис., 2,7 тис. службовців і лише 85 колгоспників. Значна частина жидачівців поповнила ряди робітничого класу. Одночасно сюди на будівництво прибуло багато селян з навколишніх сіл, а також робітників із східних областей країни. Все це зумовило швидке зростання населення, а також широкий розмах житлового і соціально-культурного будівництва. За післявоєнні роки в Жидачеві побудовано 133 багатоповерхові будинки з усіма вигодами, з них 120 побудував паперовий комбінат. Споруджена на комбінаті ТЕЦ забезпечує електроенергією весь Жидачівський район.

В умовах радянського ладу значно поліпшилось медичне обслуговування населення. На початку 1945 року в місті працювало всього 2 лікарі та акушерка. В 1952 році тут працювало вже 8 лікарів. У 1954 році закінчено будівництво нової поліклініки, яка має 17 кабінетів, пологового будинку, головного й допоміжних корпусів лікарні (на 200 ліжок). Крім того, на картонно-паперовому комбінаті діє медичний пункт, у школі механізації сільського господарства — фельдшерський пункт, а в середніх школах — кабінети лікування.

В 1958 році збудовано нове приміщення санітарно-епідеміологічної станції. Тепер у Жидачеві в системі охорони здоров’я працює 387 чоловік, у т. ч. 42 лікарі і 126 працівників з середньою медичною освітою. На утримання лікувальних та санітарно-медичних закладів у 1966 році асигновано 498 тис. карбованців.

За роки Радянської влади в місті відбулися значні зміни в галузі народної освіти.

До 1946 року тут була одна десятирічна українська школа. В 1946 році відкрито початкову російську школу, яка в 1952 році реорганізована в середню. Крім того, діють середня школа робітничої молоді, де на початок 1966 року навчалося 248 учнів, і районна заочна середня школа, яка налічує 1750 учнів. У місті є також семирічна дитяча музична школа і училище механізації сільського господарства, яке за останні роки випустило понад 3 тис. спеціалістів. В усіх школах Жидачева в 1965/66 навчальному році працювало понад 120 учителів. За сумлінну роботу по комуністичному вихованню підростаючого покоління вчителі Г. П. Галінська, Г. Т. Бондаренко і В. М. Гуменюк удостоєні урядових нагород, а 12 учителів — відмінники народної освіти. В. М. Гуменюку присвоєно почесне звання заслуженого вчителя школи Української РСР.

У місті ліквідована неписьменність, всі діти шкільного віку вчаться. За роки Радянської влади понад 200 дітей трудящих Жидачева закінчили вищі учбові заклади і тепер працюють у різних галузях народного господарства й культури.

На промислових підприємствах, у школах, медичних і культурно-освітніх установах міста працює близько 200 спеціалістів з вищою освітою. Останнім часом широко практикуються відрядження на навчання робітничої молоді, яка добре зарекомендувала себе на виробництві. Так, лише паперовий комбінат направив у вузи і технікуми 56 кращих виробничників. У 1965 році на їх навчання витрачено з фондів комбінату понад 24 тис. крб. Все більше молоді навчається у вечірніх і заочних учбових закладах.

Значна увага приділяється дошкільному вихованню. У місті працює 4 дитячі садки, в яких виховується 420 дітей, і дитячі ясла на 100 дітей. Дві третини видатків на їх утримання покривається за рахунок державного бюджету і тільки одна третина — коштами батьків.

Все ширшого розвитку набуває фізична культура і спорт. У місті працюють спортивні товариства «Трудові резерви», «Авангард» і «Спартак», які налічують 5 футбольних команд, 17 волейбольних і 9 баскетбольних. До їх послуг 3 футбольні поля, 4 спортивні майданчики і великий спортивний зал.

Невпізнанно змінилося й культурне життя міста. Ще в 1939 році тут відкрито районний Будинок культури і кінотеатр. Пізніше розпочав свою роботу Палац піонерів. У 1954 році побудовано клуб паперовиків з залом для глядачів на 360 місць. При клубі працюють гуртки художньої самодіяльності, фотолабораторія тощо. Далеко за межами міста відомий хоровий гурток, який налічує близько 60 чоловік. Керує ним досвідчений спеціаліст Я. Й. Васильків. За високу майстерність хор нагороджено грамотами ВЦРПС, Української республіканської Ради профспілок, обласного управління культури, обласного Будинку народної творчості. На обласних оглядах художньої самодіяльності він неодноразово займав перше або друге місце.

До возз’єднання книжки, як і театр, були недоступні широким масам трудящих. Тепер у Жидачеві працюють 2 районні масові бібліотеки — для дорослих і дітей, з загальним книжковим фондом 54 тис. примірників. Обидві бібліотеки налічують понад 4 тис. читачів. Крім того, бібліотеки є при школі механізації сільського господарства, при обох середніх школах, в установах і на підприємствах. Книжковий фонд бібліотеки при клубі паперовиків перевищив 22 тис. примірників, а число постійних читачів досягло 1750 чоловік. Бібліотеки провадять читацькі конференції по творах класиків і сучасних авторів, виставки до ювілейних дат, усні журнали, літературні вечори. Так, бібліотека картонно-паперового комбінату в 1966 році організувала літературні вечори, присвячені життю і творчості великого пролетарського письменника О. М. Горького, Героя Радянського Союзу поета Муси Джаліля, Джека Лондона та інших.

Ліквідація неписьменності та неухильне підвищення культурного рівня і добробуту трудящих зумовили великий інтерес до періодичної преси. На 1967 рік жидачівці передплатили 5080 примірників газет і 3387 примірників журналів. У місті виходить районна газета «Радянський шлях», а на картонно-паперовому комбінаті — багатотиражна газета «За якість продукції».

У Жидачеві діють 5 народних університетів і 3 первинні організації товариства «Знання», в яких налічується 105 лекторів. Тільки в 1966 році вони прочитали понад 1300 лекцій на різні теми. Велике виховне значення мають вечори запитань і відповідей, диспути за круглим столом, теоретичні конференції, зустрічі з старими комуністами і передовиками промисловості та сільського господарства.

Разючі зміни відбулись і в побуті трудящих Жидачева, значно підвищився їх життєвий рівень. Про це красномовно свідчить швидке зростання попиту на промислові і продовольчі товари. У 1966 році товарообіг торговельних підприємств збільшився в порівнянні з 1960 роком на 46 процентів. У квартирах жидачівців — водопровід, газ, електричне освітлення.

З кожним роком все більше входять у життя нові, радянські обряди. Тепер стали традиційними посвячення в робітники, новорічні радянські колядки, проводи на пенсію, в Радянську Армію, комсомольські весілля тощо.

Жидачів, колись невеличке повітове містечко, за роки Радянської влади перетворився на промислове місто.

М. М. ОЛЕКСІЄНКО, М. А. ШВАЙКА
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 618
З нами з: 25 березня 2016, 19:59
Подякував (-ла): 79 раз.
Подякували: 813 раз.
Стать: Чоловік

Re: Жидачів, Львівська обл, Україна

Повідомлення DVK_Dmitriy » 21 грудня 2016, 16:35

Жидачів генеалогические материалы:

https://familysearch.org/search/catalog ... 6%D0%B2%22
Кременецкие, Лазаренко, Бабенко, Чаплины, Абакумовы, Орловы, Белоконь, Тхор, Богомоловы, Шараевские, Бартковские.
Интересуюсь родом Кременецких от Аслана-Мурзы-Челебея.
Генеалогические исследования. Поиск в архивах Киева. Составление родословной.

Аватар користувача
 
Повідомлень: 105
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Подякував (-ла): 11 раз.
Подякували: 17 раз.

Re: Жидачів, Львівська обл, Україна

Повідомлення Ярина » 21 грудня 2016, 17:51

phpBB [video]


Повернутись до Літера Ж

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Dr_Livsi, Google Adsense [Bot], Kasia, Samot, ukrgenealogy