Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ЖОВКВА, місто, Львівська область, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
1
100%
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 1

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3188
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1834 раз.
Подякували: 656 раз.
Стать: Жінка

ЖОВКВА, місто, Львівська область, Україна

Повідомлення АннА » 30 вересня 2016, 20:53

Зображення
ЖОВКВА (до 1603 — Винники, 1603—1944 — Жолків, 1951—91 — Нестеров) — місто обласного підпорядкування Львівської області, райцентр. Розташовано на р. Свиня (прит. Рати, бас. Вісли), за 32 км від Львова. Нас. 13,4 тис. осіб (2004).
Первинна назва — Винники. Перша письмова згадка під 1368. Спочатку поселення належало шляхтичу Древенті. Від 1560 було у власності магнатського роду Жолкевських, пізніше містом володіли Собеські і Радзивілли.
У 17 ст. значний торговий центр. 1603 отримало магдебурзьке право, тоді ж було затверджено назву Жовква. Мало привілеї на винокуріння, торгівлю і дозвіл на проведення 4 ярмарків на рік. У місті велося буд-во з каменю. 1606 споруджено замок, 1623 — костел, 1653 — монастир домініканців, 1682 — монастир василіан. Жовква мала фортифікаційні укріплення (кам’яні мури).
Жовква була значним культурним центром. Завдяки видавничій діяльності Жовківського монастиря отців василіан Жовква була відома як релігійний центр.
У 17 — на поч. 18 ст. у Жовкві працювали знамениті маляри І. Руткович, Д. Раєвич, В. Петранович. 1613 при церкві Різдва засновані правосл. братство і школа (див. Братські школи). За гіпотезою І. Крип’якевича, Б. Хмельницький народився в Жовкві і навчався в братській школі. Під час національної революції 1648—1676 військо Б. Хмельницького двічі займало Жовкву — у листопаді 1648 (замок не був узятий) і у вересні 1655.
Після 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1773, 1795) Жовква увійшла до складу Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина) і стала адміністративний центром округи.
На поч. 19 ст. в місті почав працювати цегельний завод. Основним заняттям населення Жовкви були кустарне ремісництво й дрібна торгівля. 1890 споруджено склоробний з-д, на поч. 20 ст. — спиртовий з-д й олійницю.
Під час Першої світової війни місто кілька разів переходило з рук у руки. Чимало мешканців було вивезено до Росії.
Від 1919 — у межах кордонів Польщі. Від 1 листоп. 1939 — возз’єднано з ін. укр. землями в складі УРСР. Райцентр від 1940. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 окупована гітлерівцями від 29 черв. 1941 по 24 липня 1944. Місто зазнало значних руйнувань, чисельність нас. зменшилася в 5 разів. Діяли партизан. загони під орудою Д. Медведєва та М. Наумова.
1951 Жовква перейм. в Нестеров (на честь рос. пілота П. Нестерова, який 1914 загинув недалеко від міста). Протягом 1950—60-х рр. були реконструйовані старі пром. підпр-ва.
Архітектурні пам’ятки: замок (початок 17 ст.), кафедральний костел св. Лаврентія і дзвіниця (17 ст.), домініканський монастир (17 ст.), церква і дзвіниця монастиря василіан (17—18 ст.). 1994 створено історико-архіт. заповідник «Жовква».
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3188
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1834 раз.
Подякували: 656 раз.
Стать: Жінка

Re: ЖОВКВА, місто, Львівська область, Україна

Повідомлення АннА » 13 вересня 2017, 17:26

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Нестеров, Нестеровський район, Львівська область
Нестеров (до 1951 року Жовква) — місто районного підпорядкування, центр Нестеровського району, розташоване біля підніжжя гори Гарай понад річкою Свинею, притокою Рати (басейн Західного Бугу), за 32 км від Львова і сполучене з ним шосе і залізницею. Населення — 9,2 тисячі чоловік.

Територія сучасного міста була заселена ще в далеку давнину. Крем’яні знаряддя, глиняний посуд і бронзовий скарб, знайдені під час археологічних розкопок, відносяться до III—11-го тисячоліття до н. е. У XII—XIII століттях ця місцевість входила до складу Галицько-Волинського князівства. Через неї проходив шлях Галич—Холм. Гора Гарай, попід якою проходив шлях, була зручним місцем для несення сторожової служби.

Перша письмова згадка про поселення, що тоді називалося Винники, припадає на 1368 рік. Належало воно тоді шляхтичеві Древенті, а в 1560 році стало власністю белзького воєводи Жолкевського. Для захисту від татарських нападів в кінці XVI століття син Жолкевського Станіслав почав будувати тут замок. У 1603 році місту було надано магдебурзьке право і остаточно затверджено за ним назву — «Жовква». Будівництво замку було завершене в 1606 році. До нього вели 4 брами — Глинська (Краківська), Львівська, Звіринецька і Єврейська. Місто було оточене валом. Львівське і Краківське передмістя були обнесені частоколом. Крім українців, тут жили поляки, євреї і вірмени.

Міщанам дозволялось викурювати горілку, виготовляти пиво, мед, займатися різними промислами і торгівлею. Тут 2 рази на тиждень відбувалися торги та 4 ярмарки на рік. Вищими органами влади була міська рада в складі чотирьох райців, міський суд в складі війта і восьми лавників, а також колегія.

Незважаючи на те, що юридично міське самоврядування тоді обиралося «поспільством», фактично до нього потрапляли ті особи, проти яких не заперечував власник міста. Першим війтом у 1603 році був Павло Щасливий, а райцями — П. Стахарович і В. Німчук.

У XVII столітті Жовква вже була значним економічним і культурним центром. Особливо розвивалося ремесло. Так, у 1611 році у Жовкві були ковалі, лимарі, сідлярі, слюсарі, бондарі, пушкарі, столярі, каретники, кравці, шевці та інші ремісники. Одним з найбільших у місті був заснований у 1603 році шевський цех, в якому налічувалося 20 чол. У 1632 році утворився цех, що об’єднував бондарів, стельмахів, шапкарів і колодіїв, а в 1641 році — цех, який об’єднував спеціалістів споріднених професій — ковалів, пушкарів, мечників, лимарів, котлярів, поясників, конвісарів, ливарників, сідлярів, золотарів і слюсарів. У кінці XVII і на початку XVIII століття, у зв’язку з дальшим розвитком ремесла, з споріднених цехів виділялися окремі цехові об’єднання слюсарів, кравців, ткачів, різників, гончарів та інші.

Жовква була значним торговим центром. Жовківські купці також возили свої товари на продаж до Львова, Станіслава, Дрогобича і навіть до Угорщини, звідки привозили вино, тютюн і мідь.

У той час, коли заможна частина населення багатіла, трудовий народ змушений був сплачувати на користь міста і його власника податки і відбувати різні повинності. Оподаткуванню підлягали будинки, городи, заняття ремеслом і торгівлею тощо. Так, у 1680 році 271 будинок міста було обкладено «поголовним» податком, який сплачували 876 чол. З населення стягувались кошти на утримання міської адміністрації і на упорядкування міста.

Крім соціального гніту, українське населення, що становило переважну більшість, зазнавало й національного. Ще в 1614 році жовківський підстароста Грабовський видав наказ, яким позбавив українське населення права бути обраним в органи міського самоврядування. У ньому зазначалося: «Є воля і наказ їх вельможності, щоб ніякий міщанин з руської релігії як до лавиці радецької, так і до лавиці війтівської від цього часу не був обраний, бо це забороняє закон католицького костьолу і коронні конституції». Тільки внаслідок упертої боротьби українське населення добилося того, щоб обирати одного лавника і одного радника.

Власники Жовкви — Жолкевські, а потім Собєські і Радзивіли докладали чимало зусиль, щоб полонізувати і окатоличити українське трудове населення. У зв’язку з цим вони сприяли будівництву в місті костьолів і католицьких монастирів. У 1623 році споруджується парафіяльний костьол, а в 1653 році — монастир домініканців. Польські магнати витрачали величезні кошти на будівництво цього монастиря. Так, у 1658 році Т. Собєська пожертвувала на нього 680 тис. злотих. Цьому ж монастиреві належало троє сіл з володінням, що перевищували З тис. га. В користування збудованого в 1682 році уніатського василіанського монастиря князь М. Радзивіл у 1759 році віддав маєток на Глинську вартістю в 20 тис. злотих. Цей монастир був одним з найбільших у Західній Україні. Створена при ньому в 1895 році друкарня стала головною видавничою базою Ватікану для пропаганди і насадження католицизму на території Західної України.

В процесі боротьби проти соціального і національного поневолення українське міське населення об’єднувалося в братства. Протягом XVII—XVIII століть у Жовкві існувало п’ять братств.

Перше братство з школою при ньому було засноване в 1613 році при церкві Різдва. Деякі історики припускають, що Б. Хмельницький народився у Жовкві і початкову освіту одержав у братській школі.

Трудове населення Жовкви не раз піднімалося проти поневолювачів. Так, 20 травня 1647 року під час урочистої церемонії перенесення мощів святого Даціона із замкової каплиці столяр Федір Курта вигукнув: «Дідько мені ваші кості дав». За це власник міста Я. Собєський наказав скликати всіх цехових ремісників на ринкову площу і в їх присутності покарати Ф. Курту, щоб «люди каялися за таку сваволю», яка, мовляв, «тільки пеклу мила, а небу образлива».

Боротьба проти соціального і національного гніту набрала особливої гостроти в період визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. 22 листопада 1648 року селянсько-козацькі війська оточили жовківський замок. Не бажаючи піддавати руйнуванню місто, Б. Хмельницький незабаром зняв облогу. 26 вересня 1655 року козаки знову підійшли до Жовкви. З наближенням військ Б. Хмельницького населення міста та навколишніх сіл виступило проти міської аристократії і католицького духівництва. Шляхта і католицьке духівництво поспішно виїхали в Польщу. Козацькі війська при допомозі селян визволили місто. Жителі Жовкви і навколишніх сіл радісно зустріли козацькі війська, доставляли їм харчування і різні напої. Особливо відзначився мешканець Жовкви Симеон Кишан, який, частуючи козаків вином з підвалів Симониського, приказував: «Панове браття! Пийте за здоров’я пана Хмельницького!», який на той час зупинився в замку Замойського.

Експлуатуючи населення, власники Жовкви багатіли. Руками жовківських ремісників, що славилися тоді своєю майстерністю, замок був пишно оздоблений. Ремісничі вироби, кахлеві печі і різний посуд, що виготовлялися гончарами, користувались великим попитом на ярмарках Львова, Дрогобича та інших міст. Особливо високими якостями відзначалось жовківське пиво, яке купувала навіть львівська знать на влаштування королівських прийомів.

Великою майстерністю славилися ремісники інших професій, зокрема теслярі, стельмахи, бондарі. Руками жовківських майстрів у 1608 році було зроблено власникові міста Собєському «дуже гарну, багату і принадну», як він сам підкреслював, карету. «Правда, що часу не було,— тішив себе Собєський,— якби було трохи більше, то й Париж мусив би засоромитися. До тих ремісників я маю більше віри, ніж до нашого кравця у Львові. Спід різаний дуже гарно, весь золочений. Бляхи, цвяхи, петлиці, сережки дуже гарно зроблені, всі позолочені. Цифри одні з цвяхів, другі — різані. В середині зеленим оксамитом оббита, дуже просторна і висока, на чотири особи». Не випадково, що для ремонту вежі Успенської церкви у Львові в 1695 році були запрошені майстри з Жовкви.

Свідченням високої професійної майстерності жовківських ремісників є чудові будови XVII—XVIII століть — замок, парафіальний костьол, церква Різдва, василіанський монастир та інші, які збереглися до наших днів.

Відомі кілька жовківських художників XVII — початку XVIII століть — це Іван Руткович, Іван Плихович, Дем’ян Раєвич, Василь Петранович та інші. Особливо високою майстерністю відзначалися твори Івана Рутковича. Створений Рутковичем живописний комплекс — жовківський іконостас в селі Нова Скварява та іконостас у селі Воля Висоцька є вершиною українського мистецтва XVII століття і найбільш яскравим мистецьким твором слов’янських народів того часу. В XVII і на початку XVIII століть у місті працювало понад 30 художників, що створили жовківську школу малярів і сницарів, які прославились далеко за межами Галичини.

У Жовкві зберігалося чимало предметів мистецького і наукового значення. При замку і костьолах у XVII столітті були школи для пажів і дітей міської аристократії. Місто мало кілька бібліотек з французькими, італійськими, латинськими і польськими книгами. Про набуту популярність книги свідчить і те, що з 1623 року тут був майстер-палітурник. Завдяки творчій праці багатьох майстрів Жовква в XVII столітті стала дуже красивим містом, яке часто називали «Малим Краковом».

Виходець із Східної Галичини відомий політичний і церковний діяч Феофан Прокопович, який приїхав у Жовкву разом з царем Петром І під час російсько-шведської війни в грудні 1706 року і пробув тут кілька місяців, у своїх враженнях про місто писав: «Жовква — город, хотя мал собою, однак славен стал… Палаты превеликие, каменные, несколько сот изб в себе имущих и как делом архитектурским так украшенные различными живопишескими картинами и шпалерами и иными дивными уборы зело великолепные».

У кінці 1706 —на початку 1707 року Жовква стала головною квартирою російської армії, де Петро І пробув понад 4 місяці. На військових нарадах, що проходили в його резиденції, було розроблено відомий жовківський стратегічний план розгрому шведів. Головна мета цього плану полягала в узгодженні воєнних дій російської і союзної з нею польської армії на випадок шведського наступу на Україну, Росію і Польщу.

В кінці XVIII століття, після окупації Галичини Австрією, Жовква стала австрійським окружним адміністративним центром, до якого в 1784 році ввійшли 4 міста, 17 містечок і 267 сіл.

Становище трудящих Галичини в умовах австрійського поневолення продовжувало залишатись тяжким. Кріпаки Жовкви і сусіднього села Винників, кількість яких становила трохи більше 170 осіб на 1000 моргів, змушені були щорічно відробляти 3,3 тис. тяглових і 4 тис. піших днів на користь поміщиків5. У зв’язку з цим боротьба проти феодального гніту весь час зростала. Так, у лютому — березні 1846 року селянські повстання охопили Східну Галичину. 26 лютого 1846 року біля 1000 селян Жовкви та навколишніх сіл напали на військовий загін.

Революційні події 1848 року примусили австрійський уряд скасувати панщину. За звільнення від феодальної залежності жовківські селяни заплатили 22,7 тис. флоринів, що було для тих часів значною сумою.

Після скасування кріпацтва у Жовкві в 1857 році був 721 будинок, де проживало 4736 чол., в т. ч. 317 ремісників і 178 їх помічників, 451 чол. прислуги і наймитів та 118 урядових чиновників.

Протягом другої половини XIX століття більшість населення міста займалася виробництвом різних ремісничих товарів і торгівлею. В цей час тут було лише двоє промислових підприємств — цегельний завод, який існував ще з початку XIX століття і виробляв до 30 тис. штук цегли на рік, та склозавод товариства Лілієн, збудований у 1890 році.

Власники дрібних приватних майстерень нещадно експлуатували міську бідноту. Проти важкого економічного становища і політичного безправ’я переважна більшість міського населення вела систематичну боротьбу. Особливо великий вплив на її розгортання мала революція 1905—1907 рр. у Росії. Так, 4 січня 1906 року у Жовкві відбулась масова демонстрація з вимогою загального виборчого права, в якій взяло участь понад 2 тис. робітників міста та селян навколишніх сіл. Проходячи повз будинок магістрату, демонстранти вигукували: «Проч з куріями! Нехай живе рівне, загальне, безпосереднє і таємне голосування».

9 квітня 1914 року в місті відбулись величезні збори, присвячені 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка. Ініціаторами їх організації були студенти українського педагогічного гуртка, створеного при Жовківській бурсі. На вечері декламувалися твори Т. Г. Шевченка «Кавказ», «Лічу в неволі дні і ночі», а також виконувалися пісні на слова поета.

Під час першої світової війни населення міста і повіту, боячись переслідувань австрійської адміністрації за вияв лояльності і симпатії до російської армії, яка в кінці 1914 року зайняла Східну Галичину, покидало рідні місця і переселялось на схід, на територію Наддніпрянської України. На початку 1915 року з російськими військами з Жовківського повіту виїхало понад 10 тис. чоловік.

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і встановлення Радянської влади на Україні викликали революційне піднесення серед трудящих Жовкви й повіту. Цьому також сприяло повернення полонених з Росії і тих, що повернулися з Наддніпрянської України, які закликали населення до боротьби за соціальне і національне визволення.

В 1918 році у Жовківському повіті масового розмаху набрав селянський рух. Селяни захоплювали поміщицьку та церковну землю і ділили її між собою. У вересні— жовтні 1918 року у Жовкві відбулись масові збори трудящих, на яких одностайно ухвалили резолюцію про возз’єднання Західної України з Радянською Україною.

Під час окупації Східної Галичини панською Польщею почалися репресії і терор проти революційних виступів трудящих. Навіть комендант управління поліції Східної Галичини в донесенні від 6 січня 1920 року повідомляв, що «розквартировані в Жовківському повіті солдати 14-го полку уланів внаслідок відсутності дисципліни далі загрожують безпеці місцевого населення, переслідують його самовільними реквізиціями та чинять численні зловживання». В донесенні Жовківського повітового управління поліції від 2 вересня 1920 року також зазначалося, що насильства, грабунки і реквізиції, які здійснює у повіті командування Південного фронту польської армії «викликають серед жителів море ридань, обурення, страх і ненависть до влади».

У роки панування панської Польщі місто в промисловому відношенні було відсталим. Як і раніше, тут переважало дрібне ремесло. Так, на 1939 рік, коли тут проживало 10 тис. чол., було лише 9 підприємств, на яких працювало 260 робітників, з них 200 на скляному заводі, а інші 60 — в друкарні, цегельні, млині тощо. Більшість же трудового населення працювала по найму в різних ремісничих майстернях, яких налічувалося 434.

Важкі умови праці і низька заробітна плата на підприємствах і в ремісничих майстернях завжди викликали гострий протест з боку робітничого класу.

Провідну роль у боротьбі з експлуататорами в 20—30-х рр. XX століття відігравали комуністи. Так, у квітні 1925 року місцева поліція доповідала воєводській владі, що серед «кушнірів і шапкарів Жовкви шириться комуністична агітація» і що «окремі члени товариств «Просвіти» просякнуті комуністичними ідеями». Далі повідомлялося, що в ніч з 18 на 19 квітня 1925 року в місті було розповсюджено велику кількість комуністичних листівок і брошуру КПЗУ. Наступного дня було арештовано 17 чоловік з робітничого комітету кушнірів.

Ще більше посилилася керівна роль комуністів серед робітників міста з часу утворення в 1927 році Жовківського повітового комітету КПЗУ. Спочатку до його складу входило 4—5 осіб. У 1929 році комітет очолив Я. Фіш.

Починаючи з 1928 року, в Жовкві діяв повітовий комітет «Сельробу», до складу якого входили Д. Сосюкало, А. Рибник і А. Гумен.

Революційну роботу в місті та в Жовківському повіті проводили визначні діячі КПЗУ та «Сельробу» К. Пелехатий, Ф. Кульчицький та І. Довганик. Вони розповсюджували марксистську літературу й листівки, організовували Першотравневі і антивоєнні демонстрації, закликали робітників до боротьби за політичні права і поліпшення економічного становища.

Першого травня 1927 року в місті відбулася демонстрація. У ній взяли участь понад 200 робітників, які, співаючи революційні пісні, пройшли Львівською вулицею на ринок, а перед магістратом виголошували гасло: «Геть з фашизмом!». У першотравневій демонстрації 1928 року взяли участь 100 робітників-будівельників.

Внаслідок економічної кризи 30-х років у Жовкві було більше 200 безробітних, а ті, що працювали, одержували мізерну платню. Зростав протест проти гнобителів. 16 березня 1932 року робітники організували страйк в знак солідарності з загальним страйком робітників всього Львівського воєводства.

Польський уряд жорстоко розправлявся з тими, хто боровся за визволення трудящих. Проте ніякі розправи не могли налякати робітників і селян, які під керівництвом комуністів вели боротьбу проти фашистського терору. Так, в одному з плакатів, що були розвішані в березні 1934 року на багатьох будинках міста, зазначалося: «Закликаємо всіх вас до спільної боротьби з фашистським терором! Вимагаємо звільнення всіх засуджених у Луцькому процесі! Геть із замахом на робітничі права! Хай живе СРСР!».

У кінці серпня і на початку вересня 1934 року в місті поширювались листівки Комуністичної спілки молоді Західної України з закликом боротися проти буржуазної влади, за звільнення політичних в’язнів. Листівка закінчувалась словами: «Хай живе Комуністична партія і Міжнародний день молоді першого вересня!». В день боротьби молоді проти загрози імперіалістичної війни, що проходив 1 вересня 1934 року, на парканах скляної фабрики були наклеєні плакати: «Хай живе єдиний фронт у боротьбі проти фашистського законодавства! Геть з терором! Вимагаємо звільнення Тельмана і всіх антифашистів! Хай живе робітничо-селянський уряд Західної України! Хай живе СРСР!».

У березні 1936 року в місті було знайдено 17 комуністичних листівок «Вимоги КПП у світлі ухвал VII конгресу Комуністичного Інтернаціоналу» із закликом боротися проти фашистської диктатури і наступу капіталу.

21 квітня 1936 року у Жовкві відбувся одноденний страйк протесту проти кривавої розправи, яку 15 і 16 квітня польська поліція вчинила над львівськими робітниками.

Протягом 1923—1937 рр. робітничий клас Жовкви провів 22 страйки за підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. Особливу активність проявляли робітники склозаводу, провівши за цей же період 7 страйків. Вони відбувалися в 1923, 1924, 1929, 1930 і 1936 роках. Більшість страйків мала економічний характер і нерідко закінчувалася перемогою робітників. Все це вселяло віру в силу робітничого класу, який від економічних вимог став переходити до політичної боротьби.

Крім економічного гніту, переважна більшість населення була позбавлена можливості навчатися. Парафіальні школи, засновані у Жовкві в XVII— на початку XVIII століття, зовсім зникли. Тільки в 1784 році була організована 3-класна горожанська школа, в якій у 1811 році навчалося 103 учні. У 1905—1906 рр. відкриваються гімназія і жіноча неповна середня школа. У 20—30-х роках XX століття шкіл з українською мовою навчання у Жовкві не було. Діти привілейованих класів навчалися в державній гімназії та приватній жіночій семінарії з польською мовою навчання.

Засяяло сонце свободи в кожній трудовій сім’ї Жовкви після визволення Західної України Червоною Армією. 24 вересня 1939 року в Жовкві був створений революційний комітет на чолі з членом КПЗУ з 1928 року І. І. Довгаником, якого було обрано депутатом Народних Зборів від трудящих міста. Наприкінці 1939 року для керівництва політичним, господарським і культурним життям міста було створено районний виконавчий комітет та районні комітети партії і комсомолу.

Під керівництвом радянських органів і партійних організацій у місті було проведено націоналізацію промислових і торгових підприємств, створено необхідні умови для розвитку культурної та ідейно-виховної роботи серед населення. В березні 1940 року трудящі Жовкви вперше брали участь у виборах до Верховної Ради УРСР і обрали своїм депутатом вчительку Л. Г. Флякович.

Промисловість міста, яка під час іноземного панування хиріла, в умовах радянської дійсності почала швидко розвиватись. На повну потужність стали працювати старі промислові підприємства — склозавод, друкарня, цегельний, олійний і спиртовий заводи, а в 1940 році стали до ладу нові промислові і торгово-побутові підприємства та місцеві промислові об’єднання: фабрика «Волокно», райспоживспілка, артілі «Харчовик» і «Медвинпром», а також артільні об’єднання шоферів, кравців, кушнірів та інших ремісничих професій. Директорами нових соціалістичних промислових підприємств призначались передові робітники, учасники революційної боротьби трудящих за соціальне і національне визволення. Олійний завод, наприклад, очолив колишній безробітний І. Петрань.

На промислових підприємствах міста широкого розмаху набуло соціалістичне змагання, зростала політична активність робітників. За жовтень 1940 року скляний завод виконав виробничий план на 124 проц. Окремі робітники—Ф. і У. Лисаковські, В. Зажицький та інші — виконували свої норми на 150—200 проц. На фабриці «Волокно», де було 75 робітників-стахановців, за 5 місяців 1941 року продуктивність праці зросла на 18 процентів.

Радянська влада багато робила для благоустрою міста. Так, у 1940 році для цього було виділено 169 тис. крб., а на 1941 рік — 153 тис. карбованців.

У 1940/41 навчальному році в місті працювало 4 середні школи та школа ФЗН скляної промисловості. Для трудящих було відкрито районну бібліотеку, в якій містилося 12,5 тис. томів книг. Її стали відвідувати 2600 читачів. На розширення бібліотеки в 1941 році держава асигнувала 42 тис. карбованців.

Напад фашистської Німеччини викликав гнівний протест з боку жителів міста. Багато з них пішло добровільцями в Червону Армію, а інші, після окупації міста, що сталася 28 червня 1941 року, зі зброєю в руках боролися з віроломним ворогом в партизанських загонах, які діяли на Львівщині. В перших рядах в організації і розгортанні боротьби на території міста були комуністи С. К. Лесик, І. М. Павлів, безпартійні А. Л. Гамаль і І. Я. Джурик, які розповсюджували підпільну літературу й листівки, організовували саботажі та диверсії. Жителька міста 3. Д. Мекелита, ризикуючи власним життям, довгий час переховувала радянських військовополонених.

Окупувавши місто, фашисти завдали йому великої шкоди. Багато його мешканців вони фізично знищили або вивезли на каторжні роботи в Німеччину. Внаслідок цього кількість населення в місті зменшилась більше ніж у 5 разів в порівнянні до 1931 року і на час звільнення становила 1,7 тис. чол. Фашистські варвари також знищили 227 будинків.

22 липня 1944 року Радянська Армія звільнила Жовкву. У визволенні міста брала участь Новоград-Волинська мотострілецька бригада під командуванням генерал-майора С. П. Ільїна.

У післявоєнний період почалась швидка відбудова міста, яка проходила в умовах гострої класової боротьби. 5 грудня 1949 року від рук буржуазних націоналістів загинув голова Жовківського райвиконкому І. І. Довганик.

У 1951 році Жовкву було перейменовано в Нестеров. Цю назву місто одержало на честь видатного російського авіатора П. М. Нестерова, який 8 вересня 1914 року загинув біля с. Воля Висоцька, що недалеко від Жовкви.

Дальший економічний розвиток Нестерова відбувався за рахунок реконструкції і розширення виробництва на старих промислових підприємствах: скляному заводі, цегельному заводі і друкарні. Одночасно будувалися нові промислові об’єкти. Вартість валової продукції підприємств Нестерова за останні десять років зросла в 2 рази — з 2,3 млн. крб. у 1955 році до 7,3 млн. крб. у 1966 році. За роки Радянської влади випуск промислової продукції в місті зріс у 9 разів.

Найбільшим і найстарішим промисловим підприємством міста є склоробний завод. До 1939 року на ньому працювало в три зміни в середньому 200—250 робітників. Тут вироблявся сортовий, господарський і аптечний посуд. Власником підприємства був капіталіст Лілієн, який жорстоко експлуатував робітників. Під час Великої Вітчизняної війни завод був зруйнований окупантами. Після звільнення, наприкінці 1944 року і на початку 1945 року, тут працювало всього 75 чол. У 1946 році, у зв’язку з репатріацією польського населення у Польську Народну Республіку, більшість кваліфікованих майстрів-склодувів виїхала. Адміністрація заводу, партійна та профспілкова організації доклали чимало зусиль для підготовки висококваліфікованих кадрів склодувів і майстрів по обробці скла з місцевого населення.

3 1967 року на підприємстві стало працювати до 900 робітників, службовців та інженерно-технічного персоналу, переважна більшість яких родом з Нестерова та навколишніх сіл — Нової Скваряви, Волі Висоцької та Глинського.

За післявоєнні роки на заводі здійснено докорінну реконструкцію. В 1950 році побудовано нову ваннотекучу піч на 8 робочих вікон, газостанцію з самодувними газогенераторами, піч для відпалювання склянок і лампового скла, а також гараж, склад, упаковочний цех, установлено парове опалення всього підприємства. В 1952 році до заводу була підведена високовольтна електролінія, збудовано трансформаторну підстанцію. В 1954 році здано в експлуатацію склад для сировини, водонапірну башту і водоймище. В 1961 році стала до ладу ще одна піч, де виготовляються скляні вироби півтонового кольору. На ділянці обробітку скла за цей час було пущено 2 конвейєри. В 1964 році побудовані службові приміщення, а в 1965 році— клуб і котельня.

Партійна і профспілкова організації заводу доклали багато зусиль для поліпшення умов праці. В 1950 році велика частина робітників, зайнятих на виготовленні склянок, була забезпечена трубками-самодувками, що значно полегшило працю майстрів-склодувів. В 1953—1954 рр. труби-самодувки були удосконалені. Реконструйовано алмазні, полірувальні і шліфувальні станки.

З 1962 року Нестеровський склозавод став філіалом львівської фірми «Райдуга» і в 1967 році почав випускати 50 видів сортового і видувного посуду.

Реконструкція заводу і підвищення продуктивності праці робітників обумовили постійне зростання якості і валової продукції підприємства. Якщо в 1945 році вартість валової продукції заводу оцінювалась в 60 тис. крб., то в 1953 році вона вже становила 554 тис., а в 1966 році — 2 млн. 603 тис. карбованців.

Продукція заводу, що поступає в торгову мережу міст України, РРФСР, Молдавії, Литви, Латвії, Естонії, Вірменії, Грузії та інших республік, відзначається високою якістю і користується великим попитом населення.

Нестеровське управління цегельно-кахельних заводів об’єднує підприємства, які розташовані в місті Великі Мости, в селах Стара Скварява, Глинському, в самому Нестерові, і цегельний завод № 18. До 1939 року останній був кустарним підприємством, всі виробничі процеси виконувалися вручну. Виробнича потужність заводу не перевищувала 1 млн. штук цеглин на рік. У 1948—1951 рр. тут було здійснено часткову механізацію виробничих процесів, внаслідок чого виробництво цегли збільшилось до 4,7 млн. штук на рік. У 1959—1964 рр. проведено реконструкцію та повну механізацію виробничих процесів; виробнича потужність заводу стала дорівнювати 14 млн. штук на рік.

Створений на базі колишніх дрібних майстерень меблевий цех перетворився за роки Радянської влади у велике промислове підприємство. Якщо в 1944—1945 рр. у столярному цеху працювало 14 чол., які протягом року виробляли продукції на суму 6 тис. крб., то в 1966 році тут працювало 180 чоловік, а вартість річної продукції становила 680 тис. крб. Цех спеціалізується по виготовленню кухонних меблів. З 1961 року меблевий цех ввійшов до складу Добросинського деревообробного комбінату.

Жовківська друкарня, яка до 1939 року належала уніатському монастиреві василіан, була знаряддям для одурманення свідомості українського населення. Після визволення західноукраїнських земель від німецько-фашистських загарбників тут була проведена повна реконструкція, побудовано нове приміщення, старе устаткування замінено сучасними машинами, доставленими з Ленінграда, Рибінська, Щербакова та інших міст Радянського Союзу. Головними замовниками друкарні є видавництва «Каменяр», «Наукова думка» і «Статистика». В порівнянні до 1944 року випуск валової продукції, вартість якої в 1966 році становила 245 тис. крб., збільшився в 10 разів. На підприємстві працює 100 робітників і службовців, в т. ч. 19 інженерно-технічних працівників.

У березні 1957 року в Нестерові була створена організація «Міжколгоспбуду», в якій у 1966 році працювало 423 робітники. За 8 років міжколгоспною будівельною організацією споруджено в районі 12 корівників, 10 телятників, 8 свинарників, 12 кормоцехів, 5 зерносховищ, 3 сховища для мінеральних добрив та багато інших приміщень. У 1966 році організація вела будівництво на загальну суму 1 млн. 86 тис. карбованців.

У Нестерові є міський побутовий комбінат та райхарчокомбінат, у підпорядкуванні якого консервний цех, збудований на базі старого кустарного маслоцеху, млин та пекарня.

Великого розмаху в місті набрав рух за комуністичну працю. Під керівництвом партійних (у місті — 33 партійні організації, які об’єднують 518 комуністів), а також профспілкових і комсомольських організацій на підприємствах міста виросли чудові майстри своєї справи, передовики виробництва. На склозаводі славляться трудовими досягненнями слюсар Ф. Пастернак, майстер-склодув П. Купка, найстаріший складач шахти В. Купка, столяр П. Галілей та інші. Протягом 16 років на заводі працює І. Г. Середницький, якого колектив робітників неодноразово обирав депутатом до міської, районної і обласної Рад депутатів трудящих. У 1966 році на заводі було 3 бригади комуністичної праці.

Господарським і культурним життям у місті керує районний комітет Комуністичної партії України, райвиконком та міська Рада депутатів трудящих. При міській Раді створено 8 постійних комісій, до яких входить 100 робітників і службовців міста. Активно працює жіноча рада, яку очолюють пенсіонерки А. П. Бондаренко, що була головою міської Ради, та 3. Д. Мекелита — колишня вчителька, активна учасниця партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни.

Міська Рада і її широкий актив багато піклуються про житлово-комунальне і культурне будівництво. Внаслідок цього багато зроблено в справі комунального будівництва і благоустрою міста. Так, за 1945—1965 рр. тут побудовано 369 квартир загальною площею 12 тис. кв. метрів. В 1966 році з 215 тис. крб. бюджету міста 160 тис. крб. було виділено на житлово-комунальне господарство, 10,3 тис.— на соціально-культурні заклади. Навколо старого центра виникли нові вулиці — Гагаріна, Ціолковського та інші. Покрито асфальтом тротуари на вулицях І. Довганика, Б. Хмельницького, Л. Українки, Леніна, Щорса, Горького, О. Невського, 9 Січня, Московській, збудовано водопровід протяжністю 22 км, газифіковано 3 тис. квартир трудящих.

Високим став за роки Радянської влади матеріальний добробут трудящих міста. Про це свідчить те, що 33 проц. населення міста є вкладниками ощадної каси.

У 1966 році в ощадній касі зберігали свої вклади 3231 чол., на загальну суму 1,3 млн. крб. За свої заощадження 276 робітників і службовців побудували власні житлові будинки, а 32 мешканці Нестерова мають власні автомашини.

Нестеров має досить широку сітку торгових і комунальних підприємств. У 1964 році побудовано двоповерховий універмаг, ресторан і кафетерій — кожний на 100 місць. Тепер населення міста обслуговує більше 60 торгових точок. У місті є павільйон побутового обслуговування, лазня тощо. Товарообігу 1966 році становив 6,8 млн. карбованців.

Докорінно поліпшилось за роки Радянської влади медичне обслуговування населення. В місті працюють поліклініка, лікарня на 200 ліжок та протитуберкульозний диспансер, на 35 ліжок. При лікарні є хірургічний, терапевтичний, пологовий, інфекційний, щкіровенеричний, очний та дитячий відділи. Санітарне обслуговування населення здійснюється санітарно-епідеміологічною станцією і дезинфекційним відділом. В системі охорони здоров’я працює 45 лікарів та 105 працівників середнього медичного персоналу.

До 1939 року в місті не було жодного закладу для дошкільного виховання дітей. Тепер тут 3 дитячі садки на 365 місць.

Особливого розвитку досягла народна освіта. До 1939 року в Нестерові була 1 гімназія і 3 початкові школи, в яких навчалося 500 учнів. Тепер тут працює 3 середні загальноосвітні, восьмирічна, спецшкола-інтернат для глухонімих дітей і музична школа, в яких навчається до 2000 учнів. З грудня 1952 року в місті стало працювати медичне училище, в якому навчається до 500 учнів. У всіх навчальних закладах міста працює до 170 учителів і більше 30 вихователів. Більше 100 з них мають вищу освіту. Багато робітників і службовців міста навчаються без відриву від виробництва в середніх і вищих учбових закладах. Так, школу робітничої молоді відвідує до 50 робітників склоробного заводу, а 14 — навчається у вузах.

За роки Радянської влади здобули вищу освіту понад 200 випускників середніх шкіл Нестерова. Серед них Р. І. Пелех — доцент Московського університету, М. А. Яцун — кандидат технічних наук, викладач Львівського політехнічного інституту, П. К. Загайко — кандидат філологічних наук, викладач Полтавського педінституту, Д. В. Мекелита —головний лікар Нестеровської районної лікарні та багато інших висококваліфікованих спеціалістів, які працюють у різних галузях народного господарства і культури республіки та за її межами.

У місті створені всі умови для культурного відпочинку. За роки Радянської влади тут створено 13 скверів і парк. Зелені насадження в Нестерові розкинулися на 45 га. Щороку тут висаджується більше 1 га квітів, до 5 га газонів та багато декоративних кущів. У теплиці на 280 кв. м вирощуються квіти протягом всього року.

За старих часів у Нестерові були 2 невеликих клуби—«Сокіл» і «Просвіта». Нині до послуг трудящих є 2 будинки культури, 2 державні бібліотеки для дорослих і дітей та 4 бібліотеки, що працюють на громадських засадах, Будинок піонерів, кінотеатр імені Т. Г. Шевченка, парк культури і відпочинку ім. І. Довганика, 12 профспілкових червоних кутків та історико-краєзнавчий музей, що також працює на громадських засадах.

У місті працює 48 гуртків художньої самодіяльності, в яких бере участь понад 850 чол., кіностудія на громадських засадах і пересувний клуб атеїстів.

Нестеров за роки Радянської влади перетворився в один з розвинутих промислових і культурних районних центрів на Львівщині. В 1949 році тут споруджено пам’ятник В. І. Леніну, а в 1963 році встановлено бюст М. М. Нестерова.

Нестеров — це також місто давніх культурних традицій. Тут провів останні роки свого життя Досифей (1691—1693) — відомий молдавський і румунський письменник, митрополит Сучавський, який вніс значний вклад у розвиток культурних зв’язків України з Молдавією та Волощиною. Протягом 1842—1845 рр. у місті проживав вірменський історик Садок Баронч, автор праці «Пам’ятки міста Жовкви». В 1929—1934 рр. тут працював відомий радянський історик академік АН УРСР І. П. Крип’якевич. В ці роки він написав кілька праць з історії Жовкви.

У місті зберігається немало архітектурних пам’яток: замок кінця XVI — початку XVII століття (ренесанс), дві в’їзних брами (Звіринецька та Глинська) з XVII століття (барокко), кафедральний костьол («Фара») і дзвіниця XVII століття (ренесанс), костьол і домініканський монастир XVII століття (барокко), житлові будинки і торгові ряди XVII століття, приміщення колишнього василіанського монастиря з церквою і дзвіницею XVII—XVIII століття (барокко), синагога XVII століття (ренесанс), частина оборонних мурів XVII століття (барокко), дерев’яна церква св. Трійці XVII—XVIII століття (ренесанс) та дерев’яна церква, споруджена в 1705 році на території колишнього села Винники.

Під зорею Радянської влади з кожним роком зростає і стає красивішим це старовинне місто на Львівщині. В наступному п’ятиріччі тут будуть реконструйовані цегельно-кахельні заводи, розшириться виробництво склоробного заводу «Райдуга», побуткомбінату, харчокомбінату та інших підприємств. У 1970 році випуск цегли зросте в 2,2 раза і становитиме 27 млн. штук. Ще ширше розгорнеться комунальне і культурно-побутове будівництво. До 50-річчя Великого Жовтня побудовано приміщення поліклініки.

Чудові перспективи, які відкриваються перед Нестеровим завдяки постійній турботі Комуністичної партії і Радянського Уряду, запалюють трудящих міста на нові трудові звершення.

Ю. Ю. СЛИВКА
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Ж

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], D_i_V_a, Dikiy_Dik, Falcon, Google Adsense [Bot], ukrgenealogy, Мария Халюк