ЗИМОГІР'Я (Черкаський Брід, Черкаське), місто, Слов'яносербський р, Луганська о, УКР

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ЗИМОГІР'Я (Черкаський Брід, Черкаське), місто, Слов'яносербський р, Луганська о, УКР

Повідомлення АннА »

Зображення

ЗИМОГІР'Я (до 1764 – Черкаський Брід, 1764–1961 – Черкаське) – місто Слов'яносербського р-ну Луганської області. Розташоване обабіч р. Лугань (прит. Сіверського Дінця, бас. Дону). Залізнична станція. Нас. 10,8 тис. осіб (2004).
Першопоселенці – укр. козаки (перші згадки 1645–47).
1753–64 поселення входило до складу Слов'яно-Сербії. Тут розташовувалася 11-та рота полку під командуванням Ж.Шевича. Черкаський Брід став ранговою маєтністю (див. Рангові маєтності) полковника.
1764 поселення включене до Новоросійської губернії. Тоді ж перейм. на Черкаське. Згодом – волосний центр Слов'яносербського пов. Катеринославської губернії.
1865 в околицях с-ща відкрито поклади вугілля, після чого розпочався його стихійний видобуток. Місц. особливістю була велика кількість дрібних сел. шахт (т. зв. дудок).
1910 біля с-ща споруджено залізничну ст. лінії Ниркове–Родакове. Це сприяло розвиткові тут вуглевидобутку. С-ще стало доволі заможним.
Від 1938 – с-ще міськ. типу. В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 окуповане гітлерівцями від 12 лип. 1942 до 1 верес. 1943. Під час окупації діяв осередок руху Опору.
1961 набуло статусу міста та перейм. на Зимогір'я.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЗИМОГІР'Я (Черкаський Брід, Черкаське), місто, Слов'яносербський р, Луганська о,

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Зимогір’я (до 1764 року — Черкаський Брід, з 1764 до 1961 року — Черкаське)— місто районного підпорядкування, розташоване обабіч річки Лугані, притоки Сіверського Дінця, за 15 км на північ від районного центру і за 52 км на південний захід від Луганська. Залізнична станція на лінії Харків—Волгоград. Населення—17,9 тис. чоловік.

В надрах Зимогір’я та його околиць залягають великі поклади кам’яного вугілля, розробка якого становить основу економіки міста.

В минулому Зимогір’я — одне з військових поселень, відоме під назвою Черкаський Брід. Перших поселенців, запорізьких козаків, почав оселяти тут російський уряд у 1645—1647 рр. Козаки повинні були виконувати сторожову службу і охороняти південні кордони Московської держави від набігів кримських та ногайських татар.

Щоб швидше освоїти землі між ріками Сіверським Дінцем та Луганню і зміцнити сторожову лінію, царський уряд у 1753 році оселив тут полки сербів, які прийняли російське підданство. Ця територія дістала назву Слов’яносербії. Кожну роту гусарських полків, сформованих з поселенців, було розташовано по селах. В Черкаському Броді оселилась 11-а рота. Генералам та офіцерам відводили великі земельні наділи, т. зв. рангові. Так, полковник Шевич одержав на ранг село Черкаський Брід і 36 595 десятин землі. За словами сербського генерала Пишчевича, «це, звичайно, була земля, що затверділа, в стародавні віки не використовувалась, безлюдна; край теплий, у лісах диких яблук та груш багато, а також у деяких місцях і дику виноградну лозу знайти можна».

В 1764 році Слов’яносербію як адміністративну одиницю було ліквідовано, а землі її включено до складу Катеринославської провінції Новоросійської губернії. В цьому ж році Черкаський Брід перейменували на село Черкаське. Воно стало волосним центром Слов’яносербського повіту. До складу Черкаської волості входили також села Хороше, Новогригорівка, Новодем’янівка та хутори Шалахіна і Нікітіна. У 1859 році Черкаське мало 226 дворів і 1592 чоловіки населення.

Реформа 1861 року, хоч і звільнила селян від особистої залежності від поміщика, але мало полегшила життя колишніх кріпаків. Щоб викупити землю, їм треба було заплатити 5,2 тис. крб.. За уставною грамотою, складеною самим кріпосником, кожний селянин мав відпрацювати на поміщика 104 дні на рік. Не маючи грошей на чергові платежі, селяни знову потрапляли в кабалу до поміщика. Через це багато жителів Черкаського йшло працювати на рудники або зовсім покидало своє село. В 1867 році, наприклад, 27 сімей переселилось на Кубань.
Значну роль у розвитку села відіграло відкриття на його околицях в 1865 році селянами Меркулом Одинцовим та Костянтином Бородавкою покладів кам’яного вугілля. Тут були побудовані дрібні шахти (т. зв. «дудки»). Водовідливних засобів у таких шахтах не було, і роботи проводились лише вище рівня підгрунтових вод. Для піднімання вугілля та спуску в шахту людей використовували ручний коловорот. Кріплення застосовувались не завжди. Обладнання такої шахти коштувало 275 крб. сріблом. Чотири робітники, що тут працювали, видобували за рік 20 тис. пудів вугілля. Основними засобами праці були лопата, кайло, баддя, молоток, ручний коловорот, вірьовка та кошик для піднімання вугілля.

В середині 80-х рр. XIX століття в кам’яновугільній промисловості Слов’яносербського повіту вже переважали великі підприємства, а на долю селянських шахт припадало лише 3 проц. видобутку вугілля. Найбільше селянських шахт було в Черкаському. В 1897 році селянські шахти Черкаського дали 240 тис. пудів вугілля.

Роботи на цих шахтах проводились головним чином узимку, коли селяни не працювали у полі. Видобуте вугілля вони продавали по 3—4,5 коп. за пуд підприємцям Аптекману та Ліндону, які відправляли його для потреб Московсько-Курської та Харківсько-Миколаївської залізниць, а також парових млинів Кременчука.

Розвиткові вуглевидобутку в Черкаському сприяло будівництво у 1910 році залізничної лінії Ниркове—Родакове. В цьому ж році було збудовано біля села Черкаського станцію Зимогір’я. Завдяки цьому створилися кращі умови для вивезення видобутого тут вугілля.

Розвиток капіталістичних виробничих відносин прискорив класове розшарування на селі. В 1897 році серед селянських господарств бідняки становили 45 проц., середняки — 40 проц., куркулі — 15 проц. У селі утворилась багата верхівка — господарі шахт, купці та різні підприємці, а також куркулі, яким разом з поміщиком належала основна частина землі. Зубожілі бідняки поповнювали лави робітничого класу. Користуючись з наявності дешевої робочої сили, господарі рудників нещадно експлуатували робітників. Умови роботи на шахтах були страшними. Гірничий інженер Фелькнер писав, що робітникам доводиться постійно боротися з вогкістю, вітром та морозом. В шахту спускались на старому канаті, наче у могилу. Небезпека підстерігала шахтарів на кожному кроці. Робочий день тривав 15 годин, а іноді й більше, працювати доводилось зігнувшись або лежачи. Гази та вода постійно загрожували робітникові. Через відсутність будь-якої охорони праці нещасні випадки були частими і нерідко призводили до смерті шахтарів.

Робітники, що наймались на роботу в шахти, жили в землянках. Стояти в них можна було лише зігнувшись. Спали на нарах по черзі. Через напівпітьму, вологе повітря та задуху у людей починалось запаморочення.

«Тяжким було життя до революції,— згадує колишній шахтар села Черкаського, нині пенсіонер Ф. Д. Рожанський.— На роботу йшли ще на світанку, а додому поверталися затемна. Часом і не побачиш, коли сходить і заходить сонце. За 12—15 годин так наламаєш спину, що і життю не радий. Заробітна плата була низькою. Щоб прогодувати сім’ю, доводилось тягти на прокляту шахту і 11—12-річних дітей».

Тривалий час населення Черкаського було взагалі позбавлене медичної допомоги. Фельдшерський пункт відкрився у 1900 році, але існував він лише до 1905 року. В 1913 році в селі почав функціонувати амбулаторний пункт, в якому працювали фельдшер-акушер і дві сестри-жалібниці. Пункт обслуговував, крім Черкаського, ще два села і два хутори із загальною кількістю населення 7420 чоловік. Тому більшість жителів найчастіше зверталась до знахарок.

Життя трудящих Черкаського характеризувалось і культурною відсталістю. Церковно-парафіальну школу на 8 учнів в селі було відкрито в 1884 році. Лише напередодні першої світової війни почала працювати однокласна земська школа на 10 чоловік. Ці заклади ні в якій мірі не могли охопити навчанням усіх дітей села, і переважна більшість їх лишалась поза школою. Так, у 1913 році з 690 дітей шкільного віку не навчалося 672.

Жорстока експлуатація, нелюдські умови праці і життя спонукали трудящі маси до революційної боротьби проти царизму. В 80-х рр.

XIX століття під впливом страйкїв, що відбувалися в сусідніх пролетарських центрах — Луганську, Кадіївці, Голубівці,— пробуджується і біднота села Черкаського. Вони дедалі більше усвідомлювали причини свого тяжкого життя. Багато робітників та селян ставали на шлях активної боротьби з існуючим ладом. Першим серед них був син бідняка Ф. Д. Панфілов, що працював вибійником на шахті. Він їздив у Луганськ, де встановив зв’язок з народовольською групою, яка діяла на Луганському казенному заводі.

Ф. Д. Панфілов привозив у Черкаське заборонену політичну літературу, написані від руки листівки народників із закликами до боротьби проти царських порядків. Так, в одній з них, яка була наклеєна на воротах дому поліцейського справника, говорилось: «Вам і жандармським начальникам. Анафеми! Чи приготувались ви віддати богу душу? Якщо ні, то покваптесь примиритися з цим, бо буде пізно. Вироки передані до виконання. Пам’ятайте, що і над вами є суд…».

В 1885 році луганська поліція натрапила на слід народників. Було кинуто у в’язницю на 2 роки за поширення забороненої літератури і Ф. Д. Панфілова. Після закінчення строку ув’язнення його взяли під особливий нагляд поліції.

В роки першої російської революції велику агітаційну роботу серед селян та робітників Черкаського проводила селянська група, створена при Луганському комітеті РСДРП. Більшовики агітували селян не платити податків, вимагати землю, демократичних прав і свобод, закликали до революції. Влітку 1905 року такими посланцями від Луганського комітету РСДРП були І. Д. Литвинов, В. Є. Євтушенко, Д. П. Осипенко та інші.

Жителі села потай збирались в балці на околиці села і слухали промови луганських більшовиків. Під їх впливом у багатьох селах Черкаської волості відбулись сходки, на яких селяни відкрито вимагали відібрати землю у поміщиків.

Агітаційна робота, яку проводили в селі луганські більшовики, не пропала марно. У 1917 році створено партійний осередок у складі 5 чоловік. На чолі осередку був І. Д. Мііценко. Дізнавшись про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді, робітники та селяни Черкаського 10 листопада 1917 року на мітингу обрали Раду робітничих та селянських депутатів. До її складу ввійшли бідняки Я. Д. Чигрин, С. І. Єпішев, П. І. Яковенко, Д. С. Панфілов та інші3. Рада провела велику роботу по втіленню в життя ленінського декрету про землю. Наприкінці 1917 року в селах Новогригорівці, Хорошому, Черкаському та Новодем’янівці відбулися сходки селян, на яких вирішено відібрати землю без будь-якого викупу у поміщиків Перичева та Фенова. Близько трьох тисяч гектарів поміщицької землі було роздано малоземельним селянам Черкаської волості. Все майно поміщиків та власників шахт конфіскували.

В роки громадянської війни, коли білогвардійці при підтримці іноземних імперіалістів вели збройну боротьбу проти молодої Радянської республіки, в Черкаському був створений загін у складі 30 чоловік. До нього входили О. О. Биковський (командир загону), М. М. Дінєєв, С. І. Єпішев, М. В. Панфілов та інші. Цей загін у складі 5-ї Української армії 25 квітня 1918 року брав участь у бою проти німецьких загарбників у районі станції Родакове. Багато жителів села було серед учасників героїчної оборони Луганська від білих військ Денікіна весною 1919 року. Вони надавали допомогу робітникам Луганська та його захисникам продовольством і одягом. Активну участь у громадянській війні брав уродженець Черкаського, член більшовицької партії з 1898 року Ф. Д. Панфілов. Він був членом ВЦВК та ВУЦВК. Будучи політінспектором 8-ї дивізії Червоного козацтва, Панфілов проводив велику політичну роботу серед бійців, пристрасним словом більшовика-агітатора підносив бойовий дух кіннотників, що громили ворогів Радянської влади. На визволеній території України з його активною участю було створено 50 ревкомів, 5 виконкомів Рад, а також багато профспілкових організацій та кооперативів. За героїчну діяльність у роки громадянської війни уряд нагородив Ф. Д. Панфілова орденом Червоного Прапора.

У грудні 1919 року частини 1-ї Кінної армії визволили Черкаське від денікінських військ. В селі відновилась Радянська влада. Під керівництвом місцевого партійного осередку наступного дня після визволення утворився волосний ревком.

У середині січня 1920 року обрали волосну Раду робітничих та селянських депутатів у складі 20 чоловік, серед них — М. М. Дінєєва, М. В. Яковенка, М. К. Тесленка, П. Є. Солодовника, П. І. Яковенка та інших. Під керівництвом місцевих більшовиків Рада зміцнювала Радянську владу на селі, подавала допомогу сім’ям бідняків. За рішенням черкаського волосного управління, наприклад, у власника млина було конфісковано 232 пуди пшениці і роздано найбіднішим селянам, удовам та сім’ям червоноармійців.

У цей тяжкий час Рада зробила перші кроки в організації народної освіти та культурної роботи серед трудящих. Для сільських дітей восени 1920 року відкрилося три початкові школи. За парти сіло понад 400 дітей робітників та селян. З місцевої інтелігенції було створено культурно-освітній гурток «Вперед». Його члени вели роботу в хатах-читальнях, придбавали книги та газети, влаштовували голосні читання, виготовляли плакати та лозунги. Вони також брали активну участь у ліквідації неписьменності.

Виконуючи рішення першого з’їзду волосних земельних комітетів Луганщини, який відбувся 15 лютого 1920 року, Черкаський земельний відділ влітку 1920 року організував у селі тракторне товариство, яке мало один трактор «Фордзон», а також товариство спільного обробітку землі на чолі з М. І. Бєліком. Велику допомогу селянам у відбудові сільського господарства подавали промислові підприємства Луганська. Відповідно до рішень Донецького губкому КП(б) України та вугільного політ-відділу Донбасу від 25 серпня 1920 року про проведення Вседонецького недільника «Тиждень селянина», шефська бригада слюсарів паровозобудівного заводу ім. Жовтневої революції відремонтувала весь сільськогосподарський реманент у селі Черкаському. В 1922 році селяни одержали з Луганська два вагони посівного матеріалу.

Трудове селянство висловлювало глибоку вдячність робітникам за подану допомогу і обіцяло не лишатись у боргу перед Радянською владою та робітничим класом. Селяни охоче вступали до кооперативних об’єднань. У 1925 році на базі ТСОЗу та тракторного товариства утворилась сільськогосподарська артіль «Вперед до комуни». Її очолив один із найстаріших комуністів села Ф. Д. Панфілов. Спочатку було важко, бракувало посівного матеріалу, тягла, реманенту. Панфілов їздив до Харкова і передав Г. І. Петровському, з яким був знайомий ще по Катеринославському «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», прохання селян виділити для артілі трактора. Незабаром селяни одержали новий трактор «Фордзон», кілька плугів та сівалку.

В 1928 році у селі створюється 5 машинно-тракторних товариств по спільному використанню сільськогосподарської техніки та 5 супряг. Кожна супряга одержувала кредит на закупівлю худоби та сільськогосподарських машин. Місцеві ковалі віддали свої кузні в розпорядження кооперативів і вирішили один день безплатно ремонтувати сільськогосподарський реманент.

Виконуючи рішення XV з’їзду ВКП(б), партійна організація села взяла курс на колективізацію селянських господарств. У 1929—30-х рр. на базі артілі «Вперед до комуни» та перших кооперативних об’єднань утворилися 3 колгоспи: «Нове життя», «Великий перелом» та «Тсоавіахім». Першими головами молодих колгоспів обрали найактивніших селян, колишніх батраків М. Ф. Панфілова, В. О. Бринзу, Г. Н. Захарова. В 1930 році організується також радгосп «Криворіжжя», посівна площа якого становила близько 660 га. Висівалися в основному зернові культури.

В організації колгоспів та радгоспу активну участь брали члени комсомольського осередку, створеного в 1928 році. Першими комсомольцями на селі були П. Ковальова, М. Панфілова, М. Єпішев, В. Сперелупа, а секретарем — Г. Малихіна. Вони провадили роз’яснювальну роботу, боролися з куркульськими елементами, допомагали селянам придбати сільськогосподарський реманент.

У 1934 році колгоспи села Черкаського об’єднались в одне господарство «Великий перелом». Головою його обрали сина бідняка, активного учасника колгоспного руху, члена партії М. В. Лук’янова.

У колгоспі та радгоспі поступово впроваджувалась механізація, завдяки чому підвищувалась урожайність полів та продуктивність тваринництва. В 1940 році чистий прибуток артілі «Великий перелом» становив майже 1 млн. карбованців.

Одночасно з перетвореннями в сільському господарстві відбувався дальший розвиток промисловості, споруджувались нові підприємства. В 1929 році на південній околиці села став до ладу вапняний завод, продукція якого відправлялась на Слов’янський та Запорізький силікатні заводи. Замість дореволюційних «мишоловок» — селянських шахт, одна за одною почали працювати нові шахти. В 1940 році навколо Черкаського діяли 12 шахт. Вони були порівняно невеликі, переважно відомчі, щомісячний видобуток кожної з них становив 1500—2000 тонн вугілля.

З появою нових підприємств село змінювало своє обличчя. Замість старих халуп та мазанок споруджувались добротні будинки. В кожному з них засвітились лампочки Ілліча.

В 1920 році було відкрито медичний пункт, де трудящих обслуговували лікар, фельдшер та дві сестри. В 1929 році в Черкаському споруджено лікарню на 10 ліжок, в якій працювали 9 чоловік, у т. ч. 2 лікарі.

Крім 3 початкових шкіл, відкритих у перші роки Радянської влади, в 1926 році в селі побудували семирічну школу, в якій вчилося 319 учнів. Працювало тут 15 учителів. У 1928 році початкові школи перевели в новий будинок на 500 учнів. У 1940 році в Черкаському навчалося більше 800 дітей робітників та колгоспників і було 55 учителів. У селі повністю ліквідували неписьменність, всі діти шкільного віку відвідували школу. Для дошкільнят створили дитячий садок та дитячі ясла.

В перші роки Радянської влади в селі організували червоний куток, хату-читальню; тут діяли агіткультбригади, які під керівництвом партійної організації проводили велику культурно-освітню роботу серед населення. В 1926 році агіткультбригади провели вечори, присвячені пам’яті В. І. Леніна, Міжнародному жіночому дню, річниці Жовтневої революції, дню МОДРу тощо. Трудящі брали участь у роботі добровільних товариств «Геть неписьменність!», «Друзі дітей», Тсоавіахім, МОДР.

Значно пожвавилась культурно-освітня робота з 1929 року, коли в селі відкрився клуб. Тут почали працювати гуртки художньої самодіяльності, читались лекції, демонструвались кінофільми. У клубі була бібліотека, книжковий фонд якої становив близько 5 тис. томів. В 1938 році в селі вже діяли 3 бібліотеки (в т. ч. 2 шкільні) з 10 тис. книг.

Завдяки швидкому розвитку економіки, зростанню населення, головним чином за рахунок збільшення кількості робітників, село поступово перетворювалось на селище. В 1938 році його віднесли до категорії селищ міського типу. За даними перепису 1939 року, тут було 5219 чоловік.

Суворим випробуванням для жителів селища, як і для всіх радянських людей, була Велика Вітчизняна війна. В перші дні війни понад 750 чоловіків пішли на фронт. Ті, що лишились удома, з подвоєною енергією працювали на своїх місцях, будували оборонні споруди.

12 липня 1942 року селище було окуповане фашистськими загарбниками. Окупанти закрили школи, лікарню, дитячі заклади і перетворили їх у стайні. Вони розграбували господарство колгоспу і радгоспу. В селі було встановлено жорстокий режим. За час свого перебування у Черкаському гітлерівці закатували і розстріляли більше 150 жителів.

Ще до окупації села за завданням Слов’яносербського районного партійного комітету на підпільну роботу в селі були залишені кадрові робітники шахт, комуністи О. Т. Одінцов, Т. А. Покладнєв та інші. Вони створили у Черкаському підпільну комсомольську групу, до якої ввійшли А. Абрамов, І. Шалахін, О. Кравчук, Л. Тиша, Г. Лещенко, В. Бишевська та інші. Підпільники мали зв’язок з Кадіївською комсомольською підпільною організацією, якою керувала О. Філімонова. Від кадіївців комсомольці Черкаського одержували листівки, які розповсюджували серед жителів села та його околиць. З Кадіївки вони привозили вибухівку та зброю.

Спираючись на комсомольців, комуністи-підпільники у перші ж дні окупації вивели з ладу шахти, зірвавши таким чином плани гітлерівців організувати видобуток вугілля і відправки його у Німеччину. Під керівництвом комуністів юні патріоти підірвали міст через річку Лозову, роздали населенню хліб з колгоспних амбарів. По завданню комсомольської підпільної групи тракторист колгоспу «Великий перелом» В. І. Ковальов на третій день окупації вивів з ладу трактори, що залишилися в селі. Вночі він познімав з них магнето і сховав їх у надійному місці. Виданий зрадником, мужній патріот був схоплений гітлерівцями і після жорстоких катувань розстріляний. Від рук фашистів загинули комуністи-підпільники Т. А. Покладнєв, В. Н. Козяков, О. Т. Одінцов, комсомольці І. Шалахін, А. Абрамов, Л. Тиша, О. Кравчук, І. Чеботарьов, Г. Лещенко, брати В. та І. Ковальови та інші юні патріоти.

Відчуваючи своє безсилля перед радянськими військами, які стрімко наближалися до Донбасу, фашистські окупанти перед відступом із селища намагались учинити звірячу розправу над мирними жителями. Вони зігнали всіх жінок, дітей, стариків у місцеву церкву, замкнули, обклали її соломою та дровами. Але радянські розвідники, які несподівано з’явились у селищі, перешкодили катам вчинити свій людожерський намір.

1 вересня 1943 року селище Черкаське було визволене частинами 91-ї стрілецької дивізії 63-го стрілецького корпусу 51-ї армії Південного фронту. Руїни та невтішне горе залишили після себе фашисти. Більшість будинків було зруйновано і спалено, знищено школу, лікарню, виробничі будови шахт та радгоспу. Збитки, завдані окупантами, становили 3,5 млн. карбованців.

З перших днів визволення селища трудящі гаряче взялись за відбудову народного господарства. Всі жили однією думкою — якнайшвидше залікувати рани, заподіяні фашистами, і допомогти Радянській Армії скоріше розгромити ненависного ворога. Всі жителі від зорі до зорі працювали в полі, на відбудові шахт та залізниці.

Особливо тяжким для трудівників сільського господарства був перший післявоєнний рік. Не вистачало зерна, техніки, людей. На полях працювали тільки жінки, старики та діти. Наближалась весна, а насіння не було. Щоб своєчасно засіяти поля, жінки-активістки, на чолі з головою виконкому селищної Ради В. П. Дубовою, на своїх плечах перенесли насіння із станції Голубівка.

Поступово селище відроджувалось. Вже до Дня Перемоги були відбудовані школи та дитячі заклади, лікарня, стали до ладу деякі шахти, успішно заліковували рани радгосп та колгосп.

Стійко билися з ворогом в рядах Діючої армії жителі селища. Г. І. Ковтун протягом усієї війни була операційною сестрою польового похідного госпіталю. Свій бойовий шлях вона почала в серпні 1941 року. Після перемоги над фашистською Німеччиною Г. І. Ковтун повернулась у рідне селище. Її бойові заслуги відзначено чотирма урядовими нагородами.

Льотчик В. В. Помаза зробив 75 бойових вильотів. Він воював на 1-му та 2-му Прибалтійському та 1-му Білоруському фронтах. Безстрашного воїна нагороджено орденом Слави 3-го ступеня, орденом Червоного Прапора, Червоною Зіркою та п’ятьма медалями.

Пишаються жителі Зимогір’я і своїм земляком Н. С. Онищенком. В роки довоєнних п’ятирічок він закінчив інститут червоної професури. Двадцять років прослужив у лавах Радянської Армії. Онищенко брав участь у боях на багатьох фронтах Великої Вітчизняної війни: у форсуванні Дніпра, у захваті плацдарму на правому березі Бугу, форсуванні Вісли. П’ятьма орденами Червоного Прапора, двома — Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, шістьма медалями відзначені його бойові заслуги.

Героїчний подвиг здійснив уродженець Черкаського І. С. Малько. 14 березня 1945 року підрозділ капітана Малька брав участь у штурмі німецької оборони на Одері. Фашисти тримали під сильним вогнем всі підступи до ріки. Бійці під командуванням відважного капітана підійшли до річки і з ходу атакували ворожі позиції. Наступ радянських воїнів був настільки стрімким, що вогонь фашистів не міг їх зупинити. Підрозділ Малька переправився через річку, захопив плацдарм і утримував його до підходу наших військ. 15 разів кидалися німці в атаку, але радянські воїни щоразу примушували їх відступати. Капітан Малько був поранений, але продовжував керувати боєм. I. С. Малько удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Це звання присвоєно також О. М. Іваннікову.

Переборюючи труднощі перших післявоєнних років, трудящі селища не тільки відроджували господарство, але й почали спорудження нових підприємств. Вже в 1950 році повністю були відбудовані всі шахти, цегельний завод, колгосп і радгосп. Цього ж року на південній околиці селища розгорнулись роботи по створенню потужної шахти «Черкаська-Північна» № 2. Сюди приїхали молоді будівельники з усіх кінців країни.

Вдень і вночі землерийні машини штурмували кам’янистий грунт, прокладаючи перші стовбури майбутньої шахти-гіганта.

Споруджувались адміністративні будинки. А поблизу Черкаського почало виростати нове шахтарське селище.

Серед будівельників розгорнулося соціалістичне змагання за дострокове виконання виробничих завдань. Натхненний рішеннями XX з’їзду КПРС, колектив будівельників на чолі з партійною організацією зобов’язався здати в експлуатацію нову шахту достроково, до 40-х роковин Великого Жовтня. Свого слова вони додержали: на два місяці раніше встановленого строку стала до ладу шахта «Черкаська-Північна» № 2, оснащена найновішою гірничою технікою.

Добре попрацювали і гірники, і будівельники. Було пройдено близько 10 км гірничих виробок, підготовлено 9 лав. Завдяки цьому вже в 1957 році щодня видавалось на-гора 2 тис. тонн вугілля. В усіх лавах працювали вугільні комбайни.

Добре потрудилася прохідницька бригада Є. І. Синька. Протягом 1955—1957 рр. ця бригада систематично проходила щомісяця по 103—110 метрів виробок при нормі 30—40 метрів. За видатні успіхи, досягнуті на будівництві шахти, кращому прохіднику Є. І. Синькові у 1957 році було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Примножуючи хорошу традицію шахтобудівників — завжди бути попереду, колектив шахти вже 11 листопада 1958 року видав на-гора останні тонни вугілля в рахунок річного плану. За 1958 рік шахтарі «Черкаської-Північної» № 2 видобули додатково до завдання понад 108 тис. тонн високоякісного палива. Цьому сприяло соціалістичне змагання, що розгорнулося в 1958 році за видобуток кожним шахтарем надпланового вугілля.

Шахта швидко набирала темпи і наближалась до запланованої потужності — З тис. тонн на добу. Уже в жовтні 1959 року середньодобовий видобуток вугілля тут становив 2828 тонн. Продуктивність праці за цей час зросла на 38,9 проц. Перед вели комуністи. Вони очолили бригади, дільниці, були зачинателями швидкісних методів праці, освоєння нової техніки.

Особливо зросла активність комуністів і всього колективу гірників після XXI з’їзду КПРС. Так, бригада прохідників, очолювана комуністом Г. К. Агєєвим, у 1959 році виконувала щомісяця 450—480 метрів гірничих виробок. У вересні 1960 року ця бригада пройшла 500 метрів, а в березні 1961 року вона вперше в Донбасі досягла рекордного проходження групового штреку — 751 метр за місяць.

Швидкісний метод бригади Г. К. Агєєва почали впроваджувати в усіх лавах і на дільницях. На шахті було організовано курси по вивченню методу праці передової бригади. Гірники з Кузбасу, Караганди та інших вугільних районів країни приїздили на шахту «Черкаська—Північна» № 2, щоб ознайомитися з досвідом швидкісного проходження гірничих виробок.

У 1960 році колектив шахти перевищив проектну потужність підприємства. За організацію швидкісного проходження гірничих виробок Г. К. Агєєву у 1964 році було присуджено Ленінську премію. Вихідець із робочої сім’ї, 19-річний Агєєв приїхав у Донбас зразу ж після війни. Працював і шахтарем, і столяром, і штукатуром. У 1950 році пішов працювати на шахту «Черкаська—Північна» № 2. Був прохідником, а потім бригадиром комсомольсько-молодіжної бригади. Одна з перших у місті бригада завоювала почесне звання колективу комуністичної праці, кращої бригади шахти «Черкаська—Північна» № 2.

Великий вклад своїм трудом вносять комуністи. На шахті «Черкаська—Північна» № 2 306 комуністів, з них безпосередньо в лавах працюють 215 чоловік. Понад 60 комуністів є машиністами комбайнів, врубових машин, стругових установок, електровозів, прохідниками. На чолі з комуністами весь колектив шахти бореться за звання підприємства комуністичної праці. За ініціативою партійної організації на шахті створено постійно діючий учбовий комбінат, де гірники проходять навчання по підвищенню кваліфікації. У 1966/67 навчальному році тут навчалося більш як 2500 чоловік. Майже кожен шахтар має по 2—3 спеціальності. При учбовому комбінаті діє школа передового досвіду. Значну увагу приділяє партійна організація і питанню раціоналізації. З року в рік на шахті зростає кількість раціоналізаторських пропозицій. Так, у 1963 році прийнято 60, а у 1966 році — 143.

В 1965 році завдяки вмілому використанню техніки і високій продуктивності праці середньодобовий видобуток вугілля становив 3500 тонн — вище проектної потужності на 500 тонн. За роки семирічки гірники дали понад план 145 тис. тонн високосортного палива. У ювілейному році колектив взяв соціалістичне зобов’язання видати понад план не менш 20 тис. тонн вугілля. Тільки за 6 місяців 1967 року на-гора було видано понадпланового вугілля біля 23 тис. тонн.

За успіхи в труді у 1965—1967 рр. 29 кращих гірників нагороджено орденами і медалями. Ордена Леніна удостоєний бригадир прохідників О. Ф. Карєєв, орденом Трудового Червоного Прапора — бригадир очисного вибою Г. Т. Орлов.

В 1958 році в місті здано в експлуатацію збагачувальну фабрику потужністю 900 тис. тонн вугілля на рік. На кінець 1959 року фабрика освоїла проектну потужність, а в 1965 році перевищила її на 10 проц. У цьому значну роль відіграло впровадження прогресивного методу збагачення вугілля у гідроциклонах.

Кожний гідроциклон переробляє 50 куб. метрів вугілля за годину. Таких апаратів на фабриці встановлено п’ять.

Збагачувальна фабрика, як і шахта, є передовим підприємством. На фабриці працює хороший і дружний колектив з 260 чоловік. Кожний другий трудівник володіє суміжною професією. Колектив фабрики бореться за звання підприємства комуністичної праці. Це почесне звання вже завоювали дві зміни технологічного цеху і бригада по ремонту обладнання. 43 робітники є ударниками комуністичної праці.

Важливе місце в економіці міста посідає Зимогір’ївське шахтоуправління, створене в 1950 році на базі невеликих довоєнних шахт. Дрібні шахти об’єднались у дві дільниці. Тут працюють близько 600 чоловік. На дільницях шахтоуправління в роки семирічки з’явилась нова техніка: породонавантажувальні машини, комбайни тощо.

Серед колективу шахтоуправління широко розгорнуто змагання за комуністичну працю. В ньому беруть участь 530 чоловік. Завдяки впровадженню передових методів праці і нової техніки шахтарі рік у рік нарощують темпи видобутку вугілля. В 1965 році було видобуто 208,6 тис. тонн при плані 170,6 тисяч. За семирічку колектив Зимогір’ївського шахтоуправління видав на-гора більш як 76 тис. тонн надпланового палива.

Діє в місті і цегельний завод, будівництво якого закінчено в 1959 році. Підприємство оснащене новим обладнанням. Тут механізовано переробку сировини, випалювання проводиться в сучасних тунельних печах з механічним завантаженням. З 1965 року завод перейшов на природний газ, а також почав випуск нового виду продукції — кислототривкої та облицювальної цегли, а також облицювальної плитки, шлакоблоків і бетонітів.

Черкаське будуправління, засноване в 1950 році, має необхідну техніку, широко впроваджує в будівництво великоблочні залізобетонні конструкції. Щороку його колектив споруджує 17—18 тис. кв. метрів житла не тільки для трудящих Зимогір’я, але й інших районів області.

Великих успіхів досягнуто і в сільському господарстві. В 1950 році колгосп «Великий перелом» було приєднано до радгоспу «Криворіжжя», земельна площа якого тепер становить 7498 га. Головний напрям господарства — виробництво молока та вирощування овочів. На його фермах є 2260 голів великої рогатої худоби.

На полях радгоспу працює потужна техніка — 32 трактори, 31 автомашина, 18 комбайнів різного призначення, 4 зерноочисні машини, 7 дощувальних установок та інше. За роки семирічки споруджено цілий комплекс тваринницьких приміщень, в яких механізовано всі трудомісткі процеси приготування і роздачі кормів, прибирання гною, доїння. В 1966 році радгосп продав державі 1480 цнт молока, 5800 тонн овочів і багато іншої продукції. Працює цех по переробці овочів і фруктів. Виробнича потужність цеху — 2 млн. банок консервів на рік.

Серед великого і дружнього колективу радгоспу багато таких, хто працює тут з початку виникнення господарства. Це слюсар М. М. Скиба, механізатор М. О. Чорноусов, М. О. Панфілов. Понад тридцять років вирощує овочі у парниках О. О. Лимарева. Вона одна з найкращих трудівниць радгоспу, бригадир овочівницької бригади, колектив якої щороку вирощує високі врожаї городини. Передові доярки М. М. Моринкіна та О. Я. Прокопова за свою самовіддану працю нагороджені орденом Леніна.

Рік у рік підвищується життєвий рівень трудівників радгоспу. В 1967 році середня заробітна плата становила 100 крб. на місяць. Кожний робітник живе в новому благоустроєному будинку, 35 чоловік мають власні легкові автомашини.

З розвитком промисловості і сільського господарства перетворювалося і селище. За семирічку вздовж правого і лівого берегів Лугані виросли п’ятиповерхові будинки, з’явились нові вулиці — Перемоги, Толстого, Свободи, Шахтарська та інші.

Для трудівників селища споруджено 2065 державних та індивідуальних житлових будинків загальною площею 63,9 тис. кв. метрів. В 1961 році селище віднесено до категорії міст районного підпорядкування і перейменовано в Зимогір’я (за назвою залізничної станції).

Розширюється мережа побутового обслуговування міста. Тут працюють 67 магазинів, 3 їдальні, домова кухня та інші. В 1966 році населенню продано товарів на 6 млн. карбованців.

В місті добре поставлена охорона здоров’я трудящих. До їх послуг лікарня на 150 ліжок, поліклініка, 5 медичних пунктів, 2 аптеки. Якщо до революції в Черкаському не було жодного лікаря, то в 1967 році в Зимогір’ї працювало 18 лікарів і 160 медичних працівників з середньою спеціальною освітою. Досягнуто великих успіхів у профілактиці захворювань. За 1960—1965 рр. в місті не було жодного випадку захворювання на поліомієліт, дифтерію, туберкульоз та інші хвороби.

В 1967 році бюджетні асигнування на охорону здоров’я становили 216 тис. карбованців.

Багато зроблено і в галузі народної освіти.

В 1967 році тут функціонували дві середні та одна початкова школи, школа робітничої молоді, професійно-технічне училище. В усіх навчальних закладах налічувалося 5 тис. учнів і працювали 124 вчителі. Школи і училище мають добре обладнані кабінети, спортивні зали, майстерні.

Культурним центром міста є Палац культури ім. В. І. Леніна, споруджений у 1958 році. Тут регулярно демонструються кінофільми, читаються лекції, організуються зустрічі із заслуженими людьми, виступають гуртки художньої самодіяльності, а також професійні мистецькі колективи. В 1967 році, наприклад, на сцені Палацу культури виступали артисти Луганського обласного драматичного театру, Луганської, Львівської, Херсонської та Запорізької філармоній. Силами місцевих аматорів, яких тут понад 120 чоловік, в 1967 році дано 52 концерти.

Жителі Зимогір’я люблять друковане слово. Близько 4 тис. чоловік є постійними читачами шести бібліотек, книжковий фонд яких становить 50 тис. томів. У багатьох трудівників є особисті бібліотеки. У 1967 році населення міста придбало книг майже на 7 тис. крб. Щодня в Зимогір’я надходить 16,2 тис. примірників газет та журналів, що їх передплачують трудящі.

У побут жителів входять нові обряди: вручення в урочистій обстановці перших паспортів, проводи молоді в Радянську Армію, на пенсію і т. д.

В ювілейному році силами громадськості розбито парк ім. 50-річчя Радянської влади, де висаджено більше 10 тис. різних дерев. Навколо братської могили, де поховані учасники громадянської та Великої Вітчизняної воєн, закладено сквер. Жителями Зимогір’я тільки у 1967 році висаджено на вулицях міста біля 7 тис. фруктових та декоративних дерев. Загальна площа зелених насаджень міста дорівнює 20 кв. км. У Зимогір’ї є пам’ятник В. І. Леніну та обеліск слави на могилі героя громадянської війни Ф. Д. Панфілова.

Великі перспективи відкриваються перед містом у найближчі роки. Протягом 1966—70-х рр. передбачено газифікувати всі квартири, завершити будівництво водопроводу на околицях, спорудити панчішну фабрику, побутовий комбінат, кінотеатр на 200 місць, кілька магазинів. Буде реконструйовано цегельний завод і збагачувальну фабрику, потужність якої становитиме 1,5 млн. тонн вугілля на рік.

І. Є. КРАПИВКА, О. П. ФІЛАТОВ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера З”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 16 гостей