Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Зіньків, село, Віньковецький р-н, Хмельницька обл, Україна

У цьому селі/Цим селом/Це село

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим селом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3016
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1778 раз.
Подякували: 643 раз.
Стать: Жінка

Зіньків, село, Віньковецький р-н, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА » 10 квітня 2018, 17:51

МИХАЙЛІВСЬКА ЦЕРКВА, Свято-Михайлівська церква в с. Зіньків – одна з найвиразніших пам'яток подільської дерев'яної церк. арх-ри. Споруджена в с. Зіньків (нині село Віньковецького р-ну Хмельн. обл.) 1769 коштом парафіян. Тризрубна, до бабинця в 19 ст. прибудовано невеликий закритий ґанок зі співмірним з усією спорудою верхом. Середній зруб у плані – квадрат з обтятими кутами, а відтак має вигляд восьмигранника. Зі сх. й зх. до нього прилягають прямокутники вівтаря й бабинця з обтятими зовн. кутами. Перший ярус за висотою вдвічі вищий, ніж другий, вивершується спільним для 3-х зрубів заломом, з якого виростають зруби відокремлених трьох верхів. Верх над навою накритий масивнішою й вищою центр. банею. Над банями підносяться ліхтарики й маківки. В інтер'єрі всі 3 зруби об'єднані в один простір за допомогою арок-вирізів. При основі залому влаштовані стяжки-скоби, вкриті різьбленням. Вони посилюють гру світлотіней вертикальних і похилих площин залому. Вдало знайдене співвідношення між розмірами зрубів і нахилом залому створює ефект висотного розкриття простору, що є однією з прикметних особливостей укр. церк. буд-ва. Над зх. зрубом церкви облаштовано хори. Вівтар на висоті 4,2 м зашитий стелею, яка закриває купол.

Висота до зеніту середнього верху – 14 м, а вся висота з вер-хом – 19 м. Вертикальне шалювання стін храму в поєднанні з різким злетом бань підкреслює піднесеність споруди вгору. Простота ліній та сумірність об'ємів храму створюють враження монументальності й стрункості будівлі.

Зображення
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3016
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1778 раз.
Подякували: 643 раз.
Стать: Жінка

Re: Зіньків, село, Віньковецький р-н, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА » 10 квітня 2018, 17:53

Зображення
Історія
Перші згадки про поселення знаходимо під 1404 роком, коли польський король Ягайло надав Зіньків з околицями та Сатанів Пйотру Шафранцеві.
1431 року замок було передано іншому власнику — Пйотру зі Спрови Одровонжеві.
У 1458 ст. руський воєвода Анджей Одровонж (син П. Одровонжa) звів тут замок для захисту населення від татарських набігів. 1458 року Анджей Одровонж із дозволу короля Казимира IV надав Зінькову маґдебурзьке право (перед тим місто користувалось польським).
У 15 — початку 16 століттях Зіньків був головним містом Зіньківської округи, що тяглася до Дністра на південному сході.
Залишки зіньківсього замку
Після Одровонжів маєток був власністю Сенявських до середини XVIII століття. В XV–XVI ст. місцевий форпост відігравав значну роль в боротьбі з татарами. Коли 1453 року татари напали на Поділля і забрали великий ясир, зіньківський староста Ян Лящ погнався за напасниками, розгромив їх під Теребовлею. Якуб Сециґнєвський розбив татар під Зіньковом у 1516 р. 1524 року турки й татари спустошили Поділля, обложили замок, та здобути його не змогли. Населення, яке ніяк не могло зажити в цих місцях спокійно, масово переселялося в 40-х роках 16 ст. до недалекого звідси та більш укріпленого Бару.
Під час Хмельниччини Зіньків опинився в центрі воєнних дій. Місто було спустошено, чимало жителів покинули свої домівки та переселилися за Дніпро. У другій половині 17 ст. численні конфлікти Руїни не сприяли відбудові Зінькова. На початку 18 ст. Зіньків стає осередком гайдамацького руху, відображеного у місцевому фольклорі («Виступали козаченьки з міста із Зінькова»). У другій половині 18 ст. Зіньків став одним із опорних пунктів Барської конфедерації.
Після другого поділу Речі Посполитої в 1793 р. Зіньків входить до складу Російської імперії, де стає повітовим містечком. Проте з перенесенням державного кордону Російської імперії далеко на південь, у зв'язку з приєднанням до Росії Криму, Зіньків втратив своє стратегічне значення як місто-фортеця і в 1803 р. увійшов до складу Летичівського повіту. У 1843 р. власники села Вюртемберзькі продали Зіньків імперській казні за 6,8 млн рублів золотом. 19 ст. для Зінькова позначене бурхливим розвитком ремесел та промисловості (пивзавод, видобуток фосфатів, свічковий завод).
При сприянні Вюртемберзьких у містечку відкрили джерела з цілющою водою. Тут було організовано купелі дія лікування різних хвороб і призначено лікаря-німця для простеження за впливом цих мінеральних вод на організм хворих. У 1820 році у Зінькові було проведено водогін, який доставляв воду з Грим'ячки і на ринку було влаштовано фонтан. Князі Вюртембергські збудували тут нову резиденцію. Неподалік палацу була збудована міська ратуша, закладено парк. Саме з цього часу розпочинається активна забудова верхньої частини Зінькова, яка і до сьогодні називається «місто».
Людовик Вюртемберґський змушений був продати Зіньків в 1843 р. з навколишніми селами Російській державі. З цього часу він став відноситись до поселень, які належали казні і на нього було поширено волосне управління. В 1844 році містечко було передане в орендне володіння на 8 років полковнику барону Бюлову.
У 80-х роках XIX століття було знищено замок у Зінькові.
Передмістя Зінькова: Станіславівка, Царина, Кривуля, Калинівка, Адамівка.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3016
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1778 раз.
Подякували: 643 раз.
Стать: Жінка

Re: Зіньків, село, Віньковецький р-н, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА » 10 квітня 2018, 17:56

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Зіньків — село, центр сільської Ради. Розташований за 16 км від районного центру і за 35 км від залізничної станції Дунаївці. Населення — 3570 чоловік. Сільраді підпорядковано село Станіславівка.

Зіньків розкинувся в мальовничій місцевості серед південних відрогів Волинсько-Подільського плато. Через село протікає річка Ушиця, притока Дністра, що живиться джерельними водами і має багато порогів та перекатів.

На території села знайдено археологічні пам’ятки різних часів: залишки поселень трипільської, скіфської, а також черняхівської культур.

Зіньків належить до давніх поселень Поділля. Першу згадку про нього знаходимо в документах початку XV ст. Польський король Владислав II (Ягайло) в 1404 році віддав Зіньків з прилеглими до нього селами кам’янецькому старості. Великий князь литовський Вітовт викупив маєток за тисячу кіп празьких грошей і 1430 року подарував його Петру Одровонжу, подільському воєводі, який за рахунок податків з місцевого населення збудував замок. Він стояв на горі, над глибокою долиною річки Ушиці, з другого боку простягався глибокий яр. Замок мав форму рівнобічного трикутника, обнесеного муром. На кожному його розі височіли великі шестигранні башти: дві — триповерхові, одна — чотириповерхова. Під час спустошливих нападів татар населення знаходило притулок за товстими стінами фортеці. 1524 року ворог розорив і спалив околиці Зінькова, обложив замок, але здобути його не зміг.

Значення Зінькова, як добре укріпленого населеного пункту, дедалі зростало. В 1458 році він одержав статус міста і магдебурзьке право. 1522 року польський король Сигізмунд Август підтвердив привілеї Зінькова і дав дозвіл на проведення двох ярмарків на рік і базарів — щотижня, по понеділках. Це сприяло його економічному розвитку. В XVI ст. Зіньків вважався одним з великих міст Поділля, в якому 1578 року налічувалося 275 дворів і проживало 1375 чоловік. Формально його населення мало право на самоврядування, але фактично влада була в руках власників міста — польських магнатів Одровонжів, Синявських, Чарторийських. Вони визискували і міщан і селян. Феодально-кріпосницький гніт поєднувався з релігійно-національними утисками. Міщанам православного віросповідання не дозволялося займатися вигідними промислами, торгівлею, їх не приймали у привілейовані цехи. Ще в XV ст. у місті працював гончарний цех, вироби якого за художньою якістю стояли поряд з античною керамікою. Зіньків і пізніше залишився одним з провідних центрів народної художньої кераміки України.

Зіньківці не раз повставали проти своїх гнобителів. Коли у 1648 році почалася визвольна війна, мешканці Зінькова допомогли повстанцям оволодіти містом. 1651 року населення приєдналося до селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького. В 1702 році, коли Поділля охопило селянське повстання під керівництвом Семена Палія та Самійла Самуся, активну участь в ньому взяли зіньківські селяни. 1734 року в околицях Зінькова та сусідніх сіл і містечок діяли гайдамацькі загони Медведя, Часниченка, Писаренка, які руйнували шляхетські маєтки і монастирі. Про події того часу складено багато народних пісень. В одній з них були такі рядки:

Виступали козаченьки з міста із Зінькова,—

Ой летіли вражі ляхи з коней, як солома.

На початку XVIII ст. Зіньків щодо економічного розвитку посідав перше місце у володіннях князів Чарторийських. 1790 року в місті налічувалося 557 господарств і 3491 житель. Воно мало дві гуральні, пивоварню, гамарню, що виробляла устаткування для гуралень і металевий посуд, цегельню, лісопильню, воскобойню. Ці підприємства були джерелом чималих прибутків для магната. Так, лише здача в оренду гамарні в 60-х роках давала щороку 9000 злотих.

У 1785 році в 3інькові на поміщицьких підприємствах було зайнято 96 господарств. Хазяїн розплачувався з робітниками натурою і грішми.

Багато жителів займалося ремісництвом і водночас хліборобством.

За невеличкі клаптики землі, надані поміщиком, вони один день на тиждень відбували пішу панщину.

У 1785 році налічувалося 97 таких господарств. 49 селянських родин, що жили в місті і становили т. зв. аграрну групу, були найбільш безправним і гнобленим прошарком населення. Це були справжні кріпаки, які щотижня відбували по 3—4 дні тяглої панщини. Вони відрізнялися від селян навколишніх сіл лише тим, що підлягали міській юрисдикції.

В місті жило багато єврейського населення, яке займалося переважно ремеслом і торгівлею. Серед них були і дуже заможні, що брали у поміщика на відкуп промислові підприємства, корчми. Однак переважала єврейська біднота. У Зінькові мешкала також значна кількість прийшлих людей, у яких не було ні землі, ні власного даху над головою.

Возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії сприяло зростанню Зінькова. 1793 року він стає повітовим містом. Однак ненадовго. З перенесенням державного кордону далеко на південь, у зв’язку з приєднанням до Росії молдавських земель, Зіньків втрачає своє стратегічне значення як місто-фортеця. На початку XIX ст. його переведено до розряду містечок Летичівського повіту. На місці знесеного замку збудовано ратушу, насаджено парк. Поряд заможні городяни споруджували житлові будинки. Це по суті було нове містечко, а старе залишилося під горою, де вздовж річки Ушиці одна до одної тулилися жалюгідні хати ремісників і селян. У 1843 році останній володар Зінькова принц Адам Вюртемберзький продав містечко казні.

Кріпаки мали надію, що з переведенням їх на становище державних селян будуть зменшені повинності. Та містечко передали в аренду баронові Бюлову, який лишив повинності майже незмінними. Населення скаржилося до Подільської палати державних маетностей на свавілля орендаря-посесора і його знущання над селянами. 1845 року палата направила до Зінькова свого радника. Але той, замість розгляду скарги, вчинив допити селянам, які підписали її. Селянський сход було попереджено, що кожного скаржника чекає покарання 300-ми різками. І все ж таки нову скаргу, надіслану до губернатора в грудні 1847 року, підписало понад сто мешканців. У ній розповідалося про злиденне життя зіньківців: денні «уроки» на панщині такі великі, що селянська сім’я спроможна виконати їх лише за 2 дні напруженої праці, за найменшу провину економ нещадно бив. Випасів для селянської худоби не було. Ремісників посесор розоряв поборами. Так, гончарі сплачували йому по 20—30 копійок сріблом за горно. Але й цю скаргу не прийнято до уваги. Незадоволення жителів

Зінькова вилилося у відкритий виступ проти поміщика. Тільки з допомогою поліції Бюлову вдалося придушити заворушення. Ватажка селян М. Білика, який закликав не виконувати панщину, було заарештовано.

Намагаючись запобігти піднесенню селянського руху під час польського повстання 1863 року, царський уряд 16 серпня видав указ, за яким всі державні селяни, і зокрема посесійні, переходили до розряду селян-власників. Зіньківські хлібороби за надільні землі мали сплачувати казні викупні платежі протягом 47 років.

Наприкінці XIX ст. у Зінькові налічувалося 611 дворів, 4842 жителі. Багато мешканців жило з ремісництва і торгівлі. 1873 року, під час перевірки казенною палатою господарського стану Зінькова, зафіксовано 118 крамниць та майстерень. Серед ремісників переважали: шевці, чоботарі, бондарі, каретники, мідники, ковалі та інші. Основна маса населення — селяни — займалася землеробством, а у вільний від польових робіт час — візникуванням, вичинюванням шкур, виробництвом глиняного посуду. Зіньківські гончарі славилися на Поділлі і за його межами чудовими керамічними виробами. Розквіт гончарства був пов’язаний з видобутком тут високоякісної глини, яка після обпалення набувала приємного рожевого відтінку. Посуд виробляли на гончарному крузі. Вироби відзначалися красою і витонченістю форми. їх не покривали поливою, а розписували в один колір натуральною фарбою — «червінню». Орнамент був геометричним, мав дуже чіткий рисунок. Гончарством у Зінькові займалося 200 родин. До виробництва залучали й дітей віком від 6—7 років. За день дорослий робітник виготовляв у середньому 60 горщиків, діти — 15. Вироби вивозилися до Львова, Бессарабії, Петербурга, навіть за кордон.

Витонченим смаком і своєрідністю відзначався й одяг зіньківців. Він був дуже мальовничим. Чоловіки носили гуньки з круглими комірцями, обшиті червоними в чотири ряди шнурами, обшлаги і рукави були оздоблені кумачем з чорними смугами, на голові — солом’яний широкополий капелюх, пов’язаний червоною стрічкою. У свята дівчата й молодиці взували жовті чобітки, одружені жінки одягали на голову високу пов’язку з великих квітчастих хусток. Однак далеко не всі мешканці Зінькова мали можливість справляти собі святкове вбрання. Біднота, кількість якої дедалі збільшувалася, одягалася в лахи.

З розвитком капіталізму йшов процес класового розшарування селян, обезземелення бідняцько-середняцьких господарств. На початку XX ст. в Зінькові 52 двори зовсім не мали землі, 184 родини городників володіли тільки присадибними ділянками. З 600 господарств, на які припадало 1639 десятин орної землі, 164 двори мали по 1 десятині і менше, 241 — дві, 54 — три і тільки 141 господарство володіло 4—5 десятинами кожне.

Містечкова біднота особливо страждала від хвороб, які здебільшого були наслідком поганого харчування. Кваліфікованої медичної допомоги вона не одержувала. Зіньківську медичну дільницю з населенням 33 221 чоловік обслуговували лише лікар, два фельдшери і акушерка. Спеціального приміщення для лікарні в Зінькові не було. Вона розміщувалась у селянській хаті, мала 10 ліжок, у той час як хворих, що потребували стаціонарного лікування, у 1911 році, наприклад, налічувалося 283 чоловіка.

В Зінькові діяли церковнопарафіяльна школа, де навчалося 30 дітей, однокласне народне училище (відкрите 1873 року) з 66 учнями.

Під час першої імперіалістичної війни стогін і плач лунали по містечку, багато родин втратили годувальників. Після повалення царського самодержавства з фронту повернулося кілька десятків солдатів. Один з них, С. Д. Марчук, провадив серед селян агітаційну роботу, закликаючи бідноту захоплювати поміщицьку й церковну землю. Губернський комісар Тимчасового уряду майже кожного дня одержував тривожні звістки про посилення революційного руху в Летичівському повіті. Так, зіньківський волосний старшина телефонував губернському комісару про небезпечне становище в Зінькові і просив звільнити його та писаря від службових обов’язків. У квітні 1917 року до повіту надіслано сотню козаків для придушення селянських виступів.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання пролетаріату в Петрограді трудящі Зінькова активно включилися у боротьбу за встановлення Радянської влади. У грудні 1917 року створено Раду селянських депутатів, яка конфіскувала 157 десятин землі, що належали церкві і костьолу, і по 1,5—2 десятини роздала бідняцьким сім’ям.

Завойовані свободу й землю незабаром довелося відстоювати зі зброєю в руках. Наприкінці лютого 1918 року Зіньків захопили австро-німецькі інтервенти. Організатором підпільної боротьби проти них став голова Зіньківської Ради Д. І. Брик. Селяни перешкоджали окупантам вивозити хліб і худобу, ховали коней.

Після того, як австро-німецькі війська залишили Поділля, зіньківцям довелося боротися проти буржуазно-націоналістичної Директорії. 13 лютого 1919 року в донесенні подільського губернського коменданта штабові військ Директорії вказувалося, що після вжитих заходів «… в Летичівському повіті становище взагалі спокійне, крім Зіньківської волості, селяни якої не здають зброї. Послано загін для обеззброєння. Настрій селян — більшовицький».

На початку квітня підрозділи 2-ї Української радянської дивізії визволили Зіньків від петлюрівців. 15 квітня тут створено військово-революційний комітет і комітет бідноти, які відновили Радянську владу і очолили будівництво нового життя. Однак у червні жовтоблакитники знов захопили Зіньків. Проте вже в середині липня їх вигнали звідси підрозділи 1-го Богунського полку. В грудні містечко окупували польські інтервенти. Остаточно Зіньків був визволений від ворога в листопаді 1920 року.

Одразу ж відновив роботу волосний ревком, під керівництвом якого жителі містечка приступили до відбудови зруйнованого війною господарства. Скориставшись з труднощів політичного і господарського характеру, куркулі та петлюрівські недобитки розгорнули шалену агітацію проти Радянської влади. Не знайшовши підтримки у населення, вони вдалися до терору. В лютому 1921 року підла рука бандита обірвала життя голови волревкому Д. І. Брика.

Велику допомогу в зміцненні Радянської влади, зокрема в боротьбі з куркульством і бандами, подавали волосний партосередок, створений в травні 1922 року, і комнезам. Першочерговим завданням комуністів, членів КНС було проведення посівної кампанії, землевлаштування селянської бідноти, подання допомоги голодуючим.

В березні 1923 року Зіньків став адміністративним центром новоутвореного Зіньківського району. Розгорнули роботу райком партії та інші районні установи. Незважаючи на труднощі післявоєнного часу,- село поступово відбудовувалося. З промислових підприємств першими стали до ладу заводи шкіряний, пивоварний, який щороку виробляв близько 100 тис. відер продукції. Відроджувалися промисли, як і раніше, провідне місце посідало гончарство, що ним займалися 496 родин. Готові вироби вивозили на продаж за 200—300 верст від села. Запровадження непу, заміна продрозверстки продподатком сприяли поступовому зміцненню селянських господарств.

Розквітало й культурне життя. Комуністи і комсомольці оголосили війну неписьменності. Усі вчителі шкіл — початкової, яку в 1924 році реорганізовано в семирічну, і єврейської — мобілізовано для роботи в гуртках та школах лікнепу. Отже, вдень вони навчали дітей, яких 1924 року було 370, а увечері — їхніх неписьменних батьків. Важливими осередками культури на селі були райсельбуд, бібліотека, хата-читальня. При райсельбуді працювали природничий, кооперативний, драматичний, хоровий та інші гуртки; проводилися голосні читання газет і книжок, з доповідями і бесідами про зовнішнє і внутрішнє становище країни, про ленінський план соціалістичної перебудови сільського господарства перед селянами виступали партійні і радянські працівники.

Завдяки великій організаторській і роз’яснювальній роботі райкому партії, сільради, всіх комуністів та активістів села ленінська ідея кооперації знаходила все більше прихильників серед селян, особливо незаможників. У 1926 році в Зінькові організовано ТСОЗ «Надія». Наступного року створено кооперативне товариство «Труд», до якого входили як біднота і середняки, так і заможні селяни. Для кожної групи було встановлено розмір вступного паю. Райком партії стежив, щоб провідну роль у товаристві відігравали члени комнезаму.

1929 року, коли розгорнулася колективізація селянських господарств, сім бідняцьких родин об’єдналися в колгосп «Прогрес». На початку наступного року в артіль вступило близько 300 господарств. Головою правління вони обрали дніпропетровського робітника-два дцятип’ятитисячника А. М. Дробота. Після утворення 1930 року Зіньківської МТС на полях колгоспу почали працювати два трактори «Інтернаціонал». На прикладі цієї артілі селяни переконувалися у перевагах колективного господарювання. На кінець 1933 року в селі налічувалося вже чотири артілі: «Прогрес», «Нове життя», «Соціалістична перемога», ім. Куйбишева. Було усуспільнено 3368 га землі. Добре працювали того року колгоспники, і земля віддячила їм. Зернових зібрали пересічно по 14 цнт, гречки — 6,3 цнт, коріандру — 12 цнт з гектара. Вживалися заходи і щодо розвитку громадського тваринництва. Протягом 1931 —1937 рр. в артілях спорудили стайні, тваринницькі приміщення і птахоферми, в яких утримувалося 346 коней, 299 голів великої рогатої худоби, чимало птиці.

На основі організаційно-господарського зміцнення колгоспів зростав матеріальний добробут трудящих. Так, члени артілі «Прогрес» у 1938/39 господарському році одержали на кожний вироблений трудодень по 3—4 кг зерна і по 50 копійок грішми. Поліпшилось і побутове обслуговування населення. В 1940 році в Зінькові працювало 16 магазинів і ларків, став до ладу комбінат побутового обслуговування.

В селі була лікарня на 25 ліжок, міжколгоспний пологовий будинок, дитяча консультація, де працювали 3 лікарі і 7 чоловік середнього медичного персоналу. Усі колгоспи мали дитячі ясла. Протягом 20—30-х років у Зінькові в основному ліквідовано неписьменність. Напередодні Вітчизняної війни в селі працювали дві середні та одна неповна середня школи, де навчалося 1188 учнів. 1939 року відкрито районну колгоспну школу для підготовки рільників, бригадирів і бухгалтерів. При клубах діяли різні гуртки художньої самодіяльності.

Мирне життя трудящих обірвалося 22 червня 1941 року. 10 липня село захопили німецько-фашистські війська. Великих страждань і жахливих злиднів зазнали зіньківці під час окупації. Гітлерівці по-звірячому замучили робітників пивзаводу комуніста К. І. Щербу і А. Д. Миколаївського, розстріляли близько 1500 громадян єврейської національності, вивезли до Німеччини 312 юнаків і дівчат. Окупанти ліквідували сільськогосподарські артілі і замість них створили т. зв. общинні господарства, де запровадили рабську працю. Вони вивезли до Німеччини колгоспну худобу й реманент, а людей примусили вручну обробляти поля. За невихід на роботу селян били різками, нагаями.

Грабіжники забирали у населення продовольство, худобу і навіть одяг та речі домашнього вжитку.

Зіньківці не скорилися ворогові. В зведенні Радянського інформбюро від 20 серпня 1941 року повідомлялося:

«З села Зіньків в ліси пішло майже все населення». Тоді ж у селі створюється підпільна група, яку очолив вчитель-комсомолець Н. Й. Косецький. До неї входили М. Б. Тікаєв, В. І. Гронда, Р. Г. Вармінський та інші. Підпільники слухали повідомлення Радянського інформбюро і розповсюджували їх в усній і письмовій формі серед населення.

Але спочатку єдиного центру, який би керував рухом опору, не було. В кінці січня 1942 року утворено Віньковецький підпільний райком КП(б)У, до складу якого ввійшли М. П. Данилов, М. Б. Тікаєв, Н. Й. Косецький. З цього часу підпільники перейшли до більш активної боротьби: перешкоджали вивезенню цінностей та продовольства до Німеччини, нападали і знищували фашистів. На початку 1944 року зіньківські підпільники влилися до партизанського загону ім. Щорса. У березні партизани з’єдналися з регулярними частинами Червоної Армії і взяли участь у боях за переправу через Дністер.

27 березня 1944 року війська 1-го Українського фронту, продовжуючи навальний наступ, визволили Зіньків. Одним з перших з групою розвідників вступив у Зіньків уродженець села С. М. Вох. За мужність і відвагу, виявлені на фронтах Вітчизняної війни, Є. М. Вох відзначений високими урядовими нагородами: орденами Слави 2-го і 3-го ступенів, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, трьома медалями «За відвагу». Бойовими подвигами прославився житель Зінькова, танкіст, гвардії сержант П. Т. Писаренко. У лютому 1945 року, в запеклому триденному бою за переправу через річку Грон (Угорщина), вогнем танкової гармати він знищив 8 німецьких танків, 5 бронетранспортерів та понад 270 гітлерівців. П. Т. Писаренка удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. За бойові заслуги 750 жителів села нагороджено орденами і медалями СРСР.

Після визволення Зінькова почалася відбудова господарства, якому окупанти завдали збитків на 24 млн. 96 тис. крб. Вони вивезли все обладнання пивоварного заводу. Уціліли тільки окремі будівлі. В них невелика група робітників і встановила виготовлені власними руками примітивні дерев’яні чани, по гвинтику зібрали най-необхіднішу апаратуру і почали варити пиво. 2 червня 1944 року завод дав 3,5 тис. літрів пива, з яких понад тисячу було відправлено для воїнів Червоної Армії. Включившись у всенародний рух допомоги фронту, зіньківці внесли 45 тис. крб. на будівництво танкової колони «Радянське Поділля».

Незважаючи на гостру нестачу будівельних матеріалів, обладнання, палива, восени 1944 року стала до ладу Зіньківська МТС, розпочалися польові роботи в сільськогосподарських артілях. Оскільки майже все чоловіче населення було на фронті, 39 зіньківських дівчат старанно взялися за вивчення трактора і успішно оволоділи професією механізатора. У першому півріччі 1945 року МТС вийшла переможцем в соціалістичному змаганні у районі.

Поряд з відродженням господарства йшла відбудова житлового фонду, почали працювати лікарня, дитячі ясла, школа, сільський клуб. До кінця четвертої п’ятирічки трудівники села в основному відновили довоєнний рівень виробництва.

З ініціативи зіньківських комуністів у вересні 1950 року колгоспи «Прогрес», «Соціалістична перемога» та ім. Куйбишева об’єдналися в один— ім. Горького. А через 9 років до нього приєдналася артіль «13-річчя Жовтня» с. Станіславівки. Це позитивно відбилося на економічних показниках. У 1954 році було зібрано зернових пересічно по 15,7 цнт з га, у 1966 році по 23,1 цнт з гектара.

Високих показників у вирощуванні кукурудзи в 1966 році добилася рільнича бригада Б. П. Процевича, працю якого відзначено орденом «Знак Пошани». З площі 168 га вона зібрала по 38 цнт зерна кукурудзи, а комсомольсько-молодіжна ланка Ніни Рибак — по 50,4 цнт з гектара.

Широкого розмаху набрало будівництво виробничих приміщень, тваринницьких ферм. Тільки за роки п’ятої п’ятирічки споруджено корівник, телятник, 2 кукурудзосховища і кормокухню. З кожним роком в артілі збільшувався вихід тваринницької продукції. У 1967 році на 100 га сільськогосподарських угідь одержано м’яса 48,7 цнт, молока — 325,3 цнт. Зростали і грошові прибутки. В 1960 році колгосп мав 339 тис. крб. доходу, в 1967 році — 1 млн. 94 тис. крб. Великі кошти в господарстві витрачались на механізацію трудомістких процесів, придбання машин і механізмів. 1970 року в колгоспі було 120 електродвигунів, 29 тракторів, 15 комбайнів та інша сільськогосподарська техніка. Колгоспне виробництво обслуговують три агрономи, два економісти, чотири інженери, вісімдесят механізаторів. У колгоспі ім. Горького працює знатний механізатор Української РСР, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради Української РСР Ф. В. Кулик. У березні 1971 року він був делегатом республіканського форуму комуністів.

Післявоєнні п’ятирічки ознаменувалися швидким розвитком державних підприємств. У 1961 році на базі РТС у Зінькові створено відділення «Сільгосптехніки», яке тепер обслуговує 10 колгоспів. Відділення має майстерню для ремонту тракторів і сільськогосподарських машин, обладнану пневматичними молотами, електрозварювальними апаратами та металообробними верстатами; механізовано столярний цех.

Докорінної реконструкції зазнав пивоварний завод, де повністю усунено ручну працю. Тут встановлено нові фільтри, споруджено холодильний цех. На підприємстві, де працюють 83 робітники, великого поширення набув рух за комуністичне ставлення до праці. Бригади для розливу пляшкового пива і виготовлення солоду (бригадири — комуніст Н. І. Кулик і М. Т. Чепкий) першими на заводі добилися почесного звання колективів комуністичної праці. Пивоварний завод великими виробничими успіхами зустрів 50-річний ювілей Радянської влади. Виробничий план було перевиконано. Випуск продукції, порівняно з довоєнним 1940 роком, збільшився на 110 тис. гектолітрів.

У дальшому розвитку економіки й культури села керівну роль здійснюють партійні організації, що налічують 106 комуністів. Парторганізації підняли трудівників Зінькова на нові трудові звершення на честь знаменної дати — 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. 1970 року колгоспники виконали п’ятирічний плай і виробили сільськогосподарської продукції на 1127 тис. крб. Велику роль в досягненні цих успіхів відігравала сільська Рада. Вона ж керує і забудовою та благоустроєм Зінькова.

Кожен, хто під’їжджає до села, милується його мальовничим виглядом: відкривається довга, широка і глибока балка, обабіч якої розкинувся Зіньків; береги невеликої річки Ушиці заросли верболозом. В літню пору в зелені садків потопають будівлі, криті бляхою, шифером і черепицею. Зникли старі селянські хати під солом’яною стріхою. Село повністю електрифіковане і радіофіковане. В центрі його, на майдані, встановлено пам’ятник В. І. Леніну. Поблизу нього височить скульптурна композиція: на фоні обеліска — постать жінки-матері, яка символізує Батьківщину; на плитах викарбовані прізвища воїнів-зіньківців, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

Багато зроблено в селі для поліпшення обслуговування населення: працює 21 магазин, побутовий комбінат з цехами пошиття одягу, шевським, черепичним, столярним та фотоцехом. Зіньків має добре транспортне сполучення з обласним і районним центрами.

З медичних закладів тут є лікарня, в штаті якої налічується 15 лікарів і 55 працівників середнього медичного персоналу, два медпункти, пологовий будинок, протитуберкульозний диспансер, аптека. В об’єднаному дитсадку і яслах виховується 80 малюків.

У трьох школах — середній і двох восьмирічних — навчається 729 учнів. При середній школі є гуртожиток на 41 місце для дітей з навколишніх сіл. З ініціативи педагогів і учнів старших класів створено історико-краєзнавчий музей, в якому зібрано понад 400 експонатів з давньої, дожовтневої і радянської історії Зінькова.

Вогнищем соціалістичної культури стали будинок культури і два сільські клуби. Тут працюють аматорські гуртки — хоровий, драматичний, танцювальний. Гуртківці беруть участь у районних та обласних оглядах художньої самодіяльності. Агіткультбригада будинку культури під керівництвом П. І. Протечка, беручи участь в обласному огляді-конкурсі на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, вийшла переможцем у змаганні і зайняла третє місце на республіканському конкурсі колективів художньої самодіяльності. Вона нагороджена бронзовою медаллю і дипломом 3-го ступеня. При будинку культури проводяться тематичні вечори, читаються лекції. Міцно увійшли в побут населення газети й книги. В селі діє вісім бібліотек з книжковим фондом 28 тис. примірників.

Одне з найдавніших сіл Поділля — Зіньків з кожним роком молодіє, красивішає. Зростає його економіка й культура. Трудящі Зінькова натхненною працею вносять свою частку у всенародну справу комуністичного будівництва.

Я. Я. КОЗЛОВА, М. П. ШЕВЧУК
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 240
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Подякував (-ла): 49 раз.
Подякували: 54 раз.

Re: Зіньків, село, Віньковецький р-н, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення Вернер » 24 травня 2018, 20:48

І. В. Рибак, 1996 р.
РЕПРЕСІЇ У ЗІНЬКОВІ (ПОДІЛЛЯ)
Зараз в Україні розпочалася широкомасштабна робота над створенням багатотомної серії книг “Реабілітовані історією”, яка покликана повернути народові незаслужено забуті імена, вшанувати наших співвітчизників, які стали жертвами жорстокої тоталітарної системи, відновити історичну справедливість щодо репресованих громадян1. На наш погляд, цю титанічну роботу слід розпочати знизу силами активістів національио-демократичних організацій, руху “Реабілітовані історією”. Саме через виявлення кожної безневинної жертви карально-репресивної системи в конкретному місті чи селі відкрилася можливість оприлюднити і ввести в науковий обіг нові документи та матеріали про репресії, а згодом створити на їх базі своєрідну “Книгу пам’яті жертв репресій тотал ітарн ої сі і стеми”.
У цьому плані є досить показовою робота, яка проводиться у Зіпькові, що на Віньковеччині, типового подільського села, якого не оминули репресії 30-х років. Арешти на основі доносів, а то і просто підозри, стали масовим явищем у селі на початку 30-х років. Люди, як правило, зникали безслідно. Сьогодні відомо, що тодішній місцевій владі був доведений план до репресованих. Для його виконання залучалися особливо довірені активісти. На нарадах уточнювалися списки нещасних і розроблялися заходи по знешкодженню т.з. “ворогів народу”. Дуже часто під вигаданим приводом жертву пізно вночі викликали в сільраду і там ув’язнювали. Інколи енкаведпсти у супроводі місцевих активістів, які виступали у ролі понятих, заарештовували людей вдома. На ранок селом повзла страшна чутка про арешт або, як казали у Зінькові, “викрадення” людей.
За офіційними даними, виявленими Службою безпеки України по Хмельницькій області, у Зінькові було репресовано у 30-ті роки 57 осіб, окрім 118 осіб висланих з села в ході розкуркуления. Ось їх поіменний список: Бруско М.М., 1986 року народження, Бучинськнй К.В., 1905, Козирський С.М., 1904, Дзержинськнй С.Й., 1871, Кршцук А.П., 1906, Масловсышй М.М., 1883, Матковський А.М., 1889, Матух В.Т., 1907, Гайбура А.Й., 1904, Гайбура І.К., 1886, Гойхман М.М., 1900, Гречанівський А.І., 1890, Грншак А.І., 1905, Грншак Й.І., 1900, Козирський 1.1., 1899, Коизрсышй С.І., 1901, Дурач А.Й., 1879, Когут В.О., 1878, Конопко Р.А., 1889, Кеднсь М.С., 1898, Лохвіцьіснй В.Й., 1879, Макогон 1.1., 1900, Макогон К.М., 1907, Макогон Н.В., 1905, Макогон Т В., 1898, Подзюрко І.О., 1891, Полюх Ф.М., 1894, Перехожнпсыснй Ф.І., 1903, Побережний А.I., 1892, Полотнюк Т.К., 1887, Процевпч П.О., 1895, Процевнч Й.А., 1888, Решетник І.Ф., 1895, Решецький М.М., 1886, Решецькпй Й.М., 1905, Розенбліт Л.Б., 1883, Ротсибул 1.А., 1899, Савпцький М.В., 1908, Савнцькпй М.Г., 1899, Савчук С.П., 1899, Свідерськнй П.П., 1892, Ситник М.1., 1894, Сладківський П.С., 1884, Сладківський Ф.І., 1908, Смалюшок П.С., 1884, Стружевський С.А., 1886, Сладківський П.П., 1897, Суходольський Ф.П., 1891, Федорук 1.П., 1904, Федорук І.П., 1904, Федорук Й.Н., 1899, Мніцбург А.Я., 1895, Марчук С.Д., 1891, Юднцькнй Б.Я., 1886, Юдпцький Я.Б., 1889.
Крім цього 26 осіб було репресовано у селі Станіславівці, яке входило до складу ЗіиьківськоТ сільради. Отже, на її терені сталінсько-кривавий режим знищив 84 особи2. Про безневинність цих людей свідчить хоча б той факт, що серед репресованих значиться Марчук С.Д., який у 1917 році проводив агітаційну роботу серед мешканців Зіиькова за скинення самодержавства і встановлення більшовицького режиму3.
Переважна більшість репресованих зіньківчап обвинувачувалася у приналежності до міфічної “Польської організації військової”, яка за сценарієм карально-репресивних органів, нібито ставила за мету відірвати Поділля від України і приєднати до Польщі, відродити "Польську державу в кордонах 1772 року”4. Осередки цієї організації у Віньковецькому районі були нібито створені українцями польського походження Зайделем та Беземським у 1930 році в Зінькові, Майдан-Віньковецькому, Ірим’ячці, Татарисках, Петрашах Українських, Адамівці, Карижині5. У “вину” цій організації на Віньковеччині карально-репресивними органами, інкримінувалася “підготовка масових виступів контрреволюційних елементів проти Радянської влади у зв’язку з колективізацією сільського господарства, заподіяння шкоди в колгоспах, нищення худоби та коней, хліба, фуражу, неправильне ведення сівби”6.
Проаналізуємо декілька типових справ репресованих у справі “Польської організації військової”. Серед них значиться Кедись Михайло Степанович, поляк “активний костельник”.
Звинувачувався у тому, що:“ а) В 1923 році був завербований у ПОВ Дурачем А.; 6) Дискредитував заходи партії і уряду, виступав проти колгоспів, поширював чутки про майбутню війну СРСР з Польщею, закликав антпрадянські елементи до повстання проти Радянської влади, виявляв терористичні наміри по відношенню до комуністів і радянського активу. У своїй вині особисто зізнався викритий свідками Созоиовою К.С., Максимчуком П.Н., Барвінком Л.Р.” Крищук Петро Антонович теж проходив по цій справі і характеризувався як “поляк, з куркулів, в 1928 році судився за знищення лісу, до арешту колгоспник”. За сфабрикованими матеріалами звинувачувався у тому, що: “а) В 1936 році завербований у контрреволюційну націоналістичну організацію “ПОВ” Сладківськпм П.І.; б) Від керівництва цієї організації мав завдання в мобілізаційний період вивести з ладу кінське поголів’я і транспорт колгоспу. Працюючи ковалем, навмисно проводив ковку коней таким чином, щоб вони виходили з ладу, зривав ремонт сільськогосподарського реманенту. Серед колгоспників проводив аптпрадяпську агітацію, поширював чутки про війну, прихід поляків на Україну і розправу над комуністами. Особисто визнав впну і викритий свідком Сладківськпм Ф.І.”7. Спираючись на фіктивні матеріали, був “викритий як ворог народу” Гайбура Іван Казнмірович, селяппн-одпоосібипк, який обвинувачувався у тому, що нелегально навідувався на польську сторону і був зв’язаний з ксьондзами Дюкачсм і Шишко. “За їх завданням організував контрреволюційний польський елемент у гурток “Ружанець” і серед населення проводив контрреволюційну діяльність проти заходів партії та уряду на селі. Свою вину особисто визнав”8. Аналогічне обвинувачення було висунуто проти Савпцького Михайла Григоровича, поляка, який мав рідних серед заарештованих за контрреволюційну діяльність, колгоспника. Звинувачувався у тому, що: "а) В 1936 році був завербований у ПОВ Степанчуком С. б) Підгримував зв’язки з агентом польської розвідки Марьяновськпм. Серед польського населення проводив контрреволюційну діяльність, спрямовану проти заходів партії і уряду. Порушував трудову дисципліну. В колгоспі розповсюджував провокаційні чутки про загибель Радянської влади і прихід поляків на Україну. Крім особистого зізнання, його вина засвідчена свідком Кабачииським В.П.”9 Нерідко жертвами репресій ставали активісти колгоспного руху. Серед них значиться Матковський Антон Михайлович, член правління колгоспу, машиніст. Він обвинувачувався у тому, що був учасником “Польської організації військової”, за завданням якої “проводив контрреволюційну роботу за зрив політнко-господарчих кампаній. За період, коли був членом правління колгоспу, багато зогнило соломи, загинуло 16 коней. Викритий свідком Савіцькпм М.В.”10
Переважна більшість репресованих розстріляно у Кам’янець- ІІодільській окружній тюрмі, а також у застінках НКВС Проскурова та Вінниці. У контексті масових репресій у Зінькові було дощенту сплюндровано перлину кам'яних храмів XV століття Свято-Троїцьку церкву та костьол Святої Трійці, побудований у 1450 році, закрито синагогу11.
В 1938 році був закатований у НКВС уродженець Зінькова, український вчений-історик Євген Дмитрович Сташевський. Він певний час працював у Кам’янець-Подільському державному українському університеті, понад 15 років в Інституті історії Всеукраїнської Академії Наук, підготував ряд фундаментальних робіт. Вченого звинувачували в тому, що він нібито входив до складу” монархічного контрреволюційного союзу “Відродження” та брав участь у антирадянських організаціях “Київський обласний центр дій”, “Спілки визволення України”. Протягом тривалого часу ім'я Є.Д.Сташевського було незаслужено забуте, а його дослідження досі не дійшли до широкого загалу12.
Отже, політика “великого терору", що проводилася сталінським режимом не оминула Зіньків, залишила в його історії кривавий слід, покалічивши долі десятків людей, духовно спустошивши душі тих, хто залишався живим.

ПРИМІТКИ
1 Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури: Досвід. Проблеми. Перспективи. - К., 1994.-С. 95.
2 Сільські новини.-1993.-23 березня.
3 Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область. - К., 1971.-С. 136.
4 Державний архів Хмельницької області. - Ф.Р-6193, оп. 12, сир. 4704.-Арк. 23.
5 Там само.
6 Там само.-Арк. 35.
7 Там само.-Сир. П-4707-А.-Лрк. 10.
8 Там само.-Арк. 23.
9 Там само.-Арк. 46.
10 Там само.-Арк. 67.
11 Рибак І.В. Зіньків в історії Поділля. - Кам’янець-Подільськнн, 1995.-С. 86.
12 Лнтвничук А.І., Слободенюк П.Я. Етнокультурний геноцид на Хмельниччині у 30-40-х роках//Творці історії краю. Матеріали міжнародної науко во-практичної конференції. Хмельницький, 1994.-С. 399.
Час плине


Повернутись до Літера З

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], D_i_V_a, Emiliya, Google [Bot], Google Adsense [Bot], Kasia, ukrgenealogy