КІЛІЯ, місто, Одеської обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

КІЛІЯ, місто, Одеської обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення

КІЛІЯ – місто Одеської області, райцентр, порт. Розташоване на лівому березі Кілійського гирла дельти р. Дунай за 45 км від берега Чорного м. Напроти – на правому березі гирла дельти розташоване румун. м. Стара Кілія (Кілія Векіа), а 40 км вище по течії річки – м. Ізмаїл. Нас. – бл. 28 тис. осіб (2006), з-поміж них: 12 тис. українців, 8 тис. росіян, 2,8 тис. молдован, є також болгари, гагаузи, євреї, цигани, татари, у т. ч. нащадки ногайців, та ін. Можливо, що саме К. під назвою Нове село згадується у Воскресенському літописі, в списку міст, які лежали на шляху київ. князів до Болгарії і Візантії. Щодо походження назви "Кілія" є кілька версій. За однією з них, ця назва є варіантом звучання давнього іменування тутешнього поселення Ахілія (Ахіллія – Кілія). Саму ж назву Ахілія, згідно з легендою, дав поселенню Александр Македонський. Так він іменував його на честь свого міфічного предка – напівбога та героя Троянської війни Ахілла. На користь цієї версії наводиться той аргумент, що неподалік К. знаходиться о-в Левка (нині о-в Зміїний), де свого часу був побудований храм Ахілла, ним опікувалася грец. колонія Ольвія. За ін. версією назва міста походить від грец. слова "κελλιου", що означає амбар, склад. Однак найбільш ймовірно, що ця назва має більш пізнє походження – від турец. слова "кілі", яке вживається для означення глинистого берега (глинистими є всі береги дельти Дунаю). До входження тутешнього поселення до складу Османської імперії генуезці та венеціанці називали його Лікостомою, саме так воно іменоване на складеній 1320 італійцем Маріо Сандуло карті пн. берега Чорного м. (на цій карті у місці розташування сучасної К. і румун. Старої Кілії позначено два поселення – правобережна та лівобережна Лікостоми). На думку краєзнавця Б.Райнова, генуезці не лише плавали до Лікостоми, а й першими звели там фортецю. Щоправда, не всі сучасні історики погоджуються з ототожненням Лікостоми та К.
Від 14 ст. місц. поселення входило до складу Волощини, 1465 було завойоване господарем Молдови Стефаном III Великим (1457–1504). 1475 та 1476 фортецю намагався захопити турец. султан Мегмед II. Однак підкорити її Осман. імперії вдалося лише 1482 силами 100-тис. війська. Турец. панування тривало більш ніж 300 років. Очевидно, саме в цей час місто й отримало назву "Кілія".

За турецького володарювання К. була центром кадилика, що входив до складу Акерманського санджака (див. Санджак), а від кін. 16 ст. – Очаківського ейялету. Вона стає "продовольчою базою" Стамбула, звідси до столиці Осман. імперії постачалися хліб, м'ясо, молдов. вино та багато ін. продуктів. Було посилено обороноздатність міста. Турец. географ і мандрівник Евлія Челебі (17 ст.) описує фортецю в К. як напрочуд міцну споруду, що мала подвійні стіни з боку Дунаю та потрійні з суходолу. Тільки на головному бастіоні було розміщено 20 гармат, направлених у бік Дунаю та моря. Фортеця мала кілька башт, зокрема Велику пн.-сх. (її підземна частина використовувалася як в'язниця) та башту з продовольчим запасом, що постійно оновлювався з надходжень від райї – околишнього нетурец. нас. (волохів, молдован, українців). Поруч розташовувалися казарми для війська, лазарет, будинки коменданта, муфтія, офіцерів гарнізону, пороховий погріб, арсенал, ряди складів і мечеть. Всередині фортеці було зведено цитадель, там жили яничари зі своїми родинами.

У місті діяли колоритні сх. базари та невільничий ринок, на якому процвітала торгівля рабами й полоненими.

У 17 ст. молдов. господар Василь Лупул (1634–53) отримав від султана право вести через кілійський порт власну торгівлю з зарубіжжям і домігся дозволу відновити в місті правосл. храм – церкву св. Миколая (була зведена, як свідчить рукопис, знайдений у фондах Синоду, ще в 10 ст., зруйнована під час захоплення міста турками).

На кілійську фортецю не раз нападали козаки: 1594 під проводом С.Наливайка та 1635 – І.Сулими.

У ході рос.-турец. війн 18 – поч. 19 ст. кілійською фортецею тричі оволодівали рос. війська. Вперше фортеця капітулювала 1770 після 10-денної облоги військами князя М.Репніна; вдруге 1790 після тривалої облоги корпусом ген.-аншефа барона І.Меллера-Закомельського (у ході боїв сам І.Меллер-Закомельський загинув, а посаду командуючого зайняв ген. І.Гудович); втретє 1806 після осади д-зією герцога А.-Е.Рішельє.

1812 за Бухарестським мирним договором у складі Бессарабії К. була приєднана до Російської імперії.

Після поразки Росії в Кримській війні 1853–1856 за Паризьким мирним договором 1856 К. з пд. частиною Бессарабії відійшла до складу Молдавського князівства.

Після російсько-турецької війни 1877–1878 за рішенням Берлінського конгресу 1878 К. була повернута Рос. імперії.

Наприкінці 19 ст. в К. проживало 1974 особи. Прибутки місту давала торгівля, передусім хлібом. Тут діяло 119 торг. місць, що загалом мали річний обіг товарів на суму 375,8 тис. рублів. Працювали 2 гончарних і 3 цегляних з-ди, 3 парових і 72 вітряних млини. Мешканці займалися також рибальством, виноградарством, садівництвом і городництвом. Було 3 уч-ща (міське 3-класне чол., 2-класне жін. та чол. парафіяльне). Діяла приватна публічна б-ка. 1910 відкрився перший кінотеатр.

Від 25 січ. 1918 до 30 черв. 1940 К. була окупована Румунією. У ці роки обсяг торгівлі тут зменшився, однак місто залишалося значним експортером хліба за кордон. 1938 почалось буд-во елеватора.

1940 Румунія задовольнила ультиматум СРСР і повернула Ізмаїльщину до складу УРСР, К. стала райцентром Ізмаїльської області (з 1954 – райцентр Одес. обл.).

Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 К. 10 лип. 1941 була окупована румун. військами. У цей період окупанти в гол. синагозі влаштували в'язницю, до якої загнали бл. 200 осіб єврейс. національності й майже всіх їх розстріляли. Іншу частину євреїв міста загнали до Татарбунарського пересильного табору, де більшість з них загинула від знущань, голоду та хвороб. Зважаючи на "неблагонадійність" місц. нац. меншин – нерумунів (їхня заг. чисельність, за даними шефа поліції кілійського жудеця (р-ну) від 16 верес. 1941, становила 11 тис. 129 осіб), сігуранца проводила каральні операції, брала під варту заложників. У відповідь на таку політику влади, а також щоб уникнути мобілізації до армії багато мешканців міста почали переховуватися в дунайських плавнях, чимало з них стали чл. бойових груп партизан. загонів. У місті діяла підпільна орг-ція (бл. 60 осіб).

25 серп. 1944 до К. увійшли частини Червоної армії (див. Радянська армія), вернулися рад. установи.

У К. було зведено потужний суднобудівний-судноремонтний з-д. На ньому виготовляли ліхтери, баржі, шаланди, контейнеровози, понтони, танкери та корпуси самохідних суден довжиною до 135 м. Продукція з-ду постачалася як для потреб флотів СРСР, так і за кордон. Нині з-д виконує замовлення для фірм Бельгії, Голландії, Фінляндії, Франції, Греції та Росії.

У К. діє навч.-консультативний центр, що є структурним підрозділом Київ. держ. академії водного транспорту ім. гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного. Тут щорічно здобувають освіту майже 1000 студентів. У місті є історико-краєзнавчий музей.

Пам'ятки арх-ри: залишки фортеці (15 ст.), Свято-Миколаївська церква (1648), Свято-Покровська соборна церква (1836). Встановлено пам'ятники Б.Хмельницькому та воїнам Червоної армії, які полягли в боях за визволення міста.
Голобуцький П.В., Карадобрій Т.А., Ногай М.П.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КІЛІЯ, місто, Одеської обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Кілія — місто районного підпорядкування, центр району. Розташована на лівому березі Кілійського гирла Дунаю, за 29 км на південь від залізничної І станції Дзинілор (на лінії Ізмаїл — Білгород-Дністровський). Відстань до Одеси грунтовим шляхом—227 км, водним (по Дунаю і Чорному морю) —118 морських миль, повітряним сполученням—165 км. Населення—24,2 тис. чоловік.

Час заснування Кілії невідомий. Саму назву міста часто пов’язують з легендою про те, що на острові Зміїному, поблизу дельти Дунаю, був колись храм на честь міфічного старогрецького героя Ахілла. Згодом навколо нього виникло невеличке поселення Ахіллея або Ахіллія, що на мовах деяких народів звучало як Акіллія, поки пізніше не трансформувалося в Кілію. Згодом цю назву прибрало місто, що виникло на Дунаї. Існує ще дві версії про походження назви міста Кілії — від румунського «chilie»—«келія», житло пустельника, і турецького «killi» — «глинястий».

Хоч сучасна назва міста — Кілія — не зустрічається раніше XII століття, проте можна вважати, що вона існувала давно. Спочатку виникла Стара Кілія і якийсь час відігравала роль торговельного і стратегічного пункту на Нижньому Дунаї. Дещо пізніше на лівому березі виникла Нова Кілія. З другої половини XII століття вона входила до складу Галицького князівства. На початку XIII століття землі цього краю, в т. ч. й Нова Кілія і Стара Кілія, входили до складу Галицько-Волинського князівства.

В 40-х роках ХIII століття через пониззя Дунаю пройшли монголо-татарські орди, підкоривши південно-західні руські князівства. Однак зв’язки з Кілією не припинялися. Так, у списку за XIV століття, що включає «имена всем градам Русским дальним и ближним», згадуються і міста по Дунаю: «Дрествин, Дичин, Килия, на устье Дуная, Новое село». Згадана тут Кілія — це, власне, невеличке рибальське поселення — Стара Кілія на правому березі Дунаю, а на лівому — Нове село, яке стали називати Новою Кілією.
В 1359 році утворилася Молдавська держава, до складу якої в кінці XIV століття увійшла і Кілія. В той час у Молдавському князівстві набула значного розвитку торгівля. Проте домінуючу роль в ній на той час посідали венеціанські купці, які, за висловом Карла Маркса, «майже монополізували торгівлю Константинополя і Чорного моря».

Спочатку Кілія була значним укріпленням візантійців на Дунаї, а згодом, маючи зручну пристань, стала важливим торговельним пунктом генуезьких купців. З травня 1381 року і до кінця літа 1403 року в Кілію навіть призначались консули Генуї.

В 1403—1404 рр. місто захопила Волощина. В 1427 році його здобув молдавський господар Олександр Добрий. У XV столітті Кілія поділялася на фортецю, оточену валами і ровами, та посад, де жили купці п ремісники. Але переважав тут «чорний» люд, який був зайнятий на будівельних роботах у фортеці й посаді, займався рибальством, працював на соляних промислах, обслуговував торговельні склади місцевих та іноземних купців. Його ряди весь час поновлювалися, тому що сюди тікало багато селян з навколишніх сіл від нестерпно важкого феодального гніту. Одночасно чимало міських жителів не поривали з сільським господарством: займались розведенням худоби, городництвом, садівництвом, виноградарством і хліборобством. Провідна роль в економіці міста належала транзитній торгівлі, бо місто знаходилося в дельті Дунаю, єдиної ріки, як підкреслював К. Маркс, що починалася у самому серці Європи і була природним шляхом в Азію. Саме через Кілію проходив торговельний шлях, що зв’язував Європу з країнами Сходу. Часто проїздили цим шляхом і львівські купці, які одержували спеціальні привілеї від молдавських господарів. Так, у грамоті Стефана Великого від 3 липня 1460 року згадуються «ливовчане що имоу[т] ходити до Браила или до Келеи по рибоу». Отже торговельні зв’язки між Кілією і руськими містами підтримувалися і в XV столітті.

Через вигідне географічне положення Кілія часто була об’єктом агресивних зазіхань інших завойовників, зокрема Туреччини і Угорщини. У 1429 році довелося відбивати сильний турецький напад. Влітку 1448 року Кілію захопила Угорщина, гарнізон якої перебував тут до 1465 року, поки цей важливий порт на нижньому Дунаї знову не перейшов до Молдавії. Зважаючи на стратегічне положення міста, тут будується фортеця. В 1479 році на її спорудженні працювало 800 майстрів, каменярів і 17 тис. чорноробів. Та заходи по зміцненню кордонів Молдавії не могли зупинити постійні нашестя Туреччини. 17 липня 1484 року вона захопила Кілію, яку султан Баязет II називав «ключем до Молдавії і Угорщини». Місто стало адміністративним центром Кілійської райї (округи) Сілістрійського пашалика (провінції). В цьому кутку Бессарабії, що дістав назву Буджака (в перекладі з турецької мови — кут), встановлено порядки воєнно-феодальної Туреччини. Корінні мешканці, зокрема слов’янського походження, були позбавлені будь-яких прав, зазнавали нещадного гноблення військових і цивільних властей. Загарбники мали великий зиск і від мита за продаж полонених невільників, яких вивозили через Кілію до Туреччини, та з рибальських промислів на Дунаї.

Турецький мандрівник XVII століття Евлія Челебі в своїх мемуарах зазначав, що тут мешкало немало знатних, кунців і работорговців, а також волохи, молдавани, руси. З його спогадів відомо, що Кілія залишалась торговельним містом. Для купців тут були побудовані караван-сараї. В торгових рядах на березі ріки розміщалося безліч крамниць, де можна було бачити представників різних цехів.

Використовуючи працю підлеглих, турки значно укріпили фортецю, навколо якої викопали глибокі рови.

В самій фортеці були цитадель, численні дерев’яні будинки для військових і служилих людей, соборна мечеть і 7 малих мечетей. Антіохійський патріарх Макарій і його син архідиякон Павло Алеппський, які в 50-х роках XVII століття поверталися з далекої подорожі по Росії і зупинилися проїздом у Кілії, скрізь на майданах міста чули лише «мусульманський заклик до молитви». Все корінне населення, яке, крім соціального поневолення зазнавало й духовного, не поривало із своїми національними традиціями, боролося проти насадження мусульманства. В 1648 році на громадські кошти було збудовано православну Миколаївську церкву. Ця споруда зберігається й тепер як архітектурна пам’ятка.

Хоч в умовах важкого турецького гноблення послабились торговельні зв’язки між європейськими країнами, проте це «власне торгове місто», як назвав його Дмитро Кантемір, відвідувало багато кораблів «не тільки всіх приморських тутешніх міст, але й віддалених єгипетських, венеціанських і рагузинських». Тут можна було зустріти купців з різних країн, зокрема, з Росії, що засвідчує священик Іван Лук’янов, який 1700 року проїздом до Єрусалима зупинявся в Кілії.

Досить часто приїздили в Кілію австрійські купці. В 1768 році Австрія, маючи від Туреччини привілеї на вільне плавання в дунайських водах, послала сюди свого емісара Ніколауса Клеємана. Під час перебування в Новій Кілії 1768 року він став свідком справжнього погрому міста, який вчинили турецькі яничари. Вони вибігали на міські вулиці, писав Клеєман, «грабуючи все, що їм попадалось; виносили з магазинів, яких не встигли позамикати, все те, що їм було потрібне».

Міста-фортеці, в яких стояли військові гарнізони і жили різні урядовці, були опорними пунктами турецького панування. Незважаючи на це, місцеве населення весь час вело боротьбу за своє визволення. Час від часу відбувалися збройні сутички між населенням Буджака і гарнізонами турецьких фортець Кілії та Акермана.

Особлива роль у боротьбі проти турецького гніту за визволення українських земель, що були загарбані Туреччиною, належить українським козакам. Вони часто здійснювали успішні походи і, як співалося у відомій народній пісні, не раз бували

Біля города, біля Кілії

На турецькій лінії.

Найзначнішими були походи козаків на Кілію під керівництвом Григорія Лободи і Северина Наливайка восени 1594 і весною 1595 року. В першій половині XVII століття відбулося немало морських походів на Кримське ханство і турецьке узбережжя Чорного моря. У травні 1602 року запорожці на 30 чайках і кількох галерах, відібраних у турків, вийшли в море і під Кілією вступили в бій з ворожою ескадрою. Відбивши одну галеру, вони перехопили їх кораблі. Наступні походи козаків мали місце в 1606, 1609, 1610 і в 1621 рр. У 1632 році запорізькі козаки на чолі з Іваном Сулимою штурмом взяли фортецю, але через кількісну перевагу ворога закріпитися тут не змогли.

Про довгу і уперту боротьбу козацтва з турецько-татарськими загарбниками, зокрема за Кілію, розповідають українські народні думи: «Козак Голота», «Козак-нетяга Фесько Ганжа Андибер». Обидві ці думи здавна популярні в народі, а на тему одної з них радянський композитор В. А. Золотарьов у 1928 році написав оперу «Хвесько Андибер». В оповіданні української письменниці Ганни Барвінок «Домонтар» підкреслюється широка популярність кобзарської думи на честь козака Анди-бера, який «гуляє з козаками під тим страшним турецьким городом Кілією, звідкіля йшов татарський шлях на Україну».

Після возз’єднання України з Росією боротьба українського козацтва проти турецько-татарського ярма посилюється. В 1693 році в південну Бессарабію увійшов великий загін задніпровських козаків під командою фастівського полковника Семена Палія, який в битвах під стінами фортець Акермана і Кілії захопив багато полонених і великі трофеї. В 1694 році ходили на буджацьких татар загони вінницького полковника Самуся, чернігівського полковника Якова Лизогуба та інші.

Під час російсько-турецьких воєн другої половини XVIII століття пониззя Дунаю знову стало ареною воєнних дій. 21 серпня 1770 року російські війська оволоділи фортецею Кілією, і протягом кількох років над нею майорів російський прапор. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року сюди знову повернулися турки. Під час війни 1787—1791 рр. кілійська фортеця в жовтні 1790 року була здобута російськими військами. У визволенні Кілії в цей час брали активну участь і чорноморські козаки. Відтоді збереглася народна пісня «Від Кілії до Ізмайлова покопані шанці», яка ще відома в історії як «Пісня про взяття Ізмаїла та Кілії».

З часу Ясського мирного договору (1791 рік) Кілія ще 15 років належала туркам. Під час наступної російсько-турецької війни 1806—1812 рр. 9 грудня 1806 року турки здали фортецю російським військам.

Після визволення від турецьких загарбників у придунайських степах почали селитися селяни з України і Росії. Вони займалися рибальством, хліборобством, ремеслом та дрібного торгівлею.

Одним з перших заходів російського командування щодо місцевого населення була спроба використати його для військових цілей. Головнокомандуючий Молдавською армією І. І. Міхельсон за згодою з новоросійським генерал-губернатором герцогом Рішельє, дивізія якого увійшла в Кілію, тут же 15 грудня 1806 року звернувся із закликом до колишніх російських підданих і задунайських запорожців записуватися у волонтерські полки. Зважаючи на успішний хід формування першого такого полку, військова адміністрація вирішила створити Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, яке 20 лютого 1807 року було затверджено указом Олександра ІІ. Двом полкам дарувалися прапори і гербова печатка із зображенням ріки Дунаю у вигляді дуги, хреста, півмісяця і сонця в променях, з зазначенням «Буджацького Усть-Дунайського війська» і датою — 1807 рік. Канцелярія війська знаходилася в Кілії. В 1807 році тут побував штабс-капітан російської армії І. П. Котляревський, автор поеми «Енеїда». Йому було доручено оглянути в Буджацьких степах місцевість для заселення її задунайськими запорожцями.

Буджацьке козацьке військо існувало недовго. Вже 20 липня 1807 року підписано царський рескрипт про його ліквідацію. Причиною цього було те, що звістка про утворення війська викликала піднесення селянського руху в прикордонних губерніях. Тому цар вимагав вжити найрішучіших заходів для боротьби з втечами селян за Дністер. Незважаючи на це, немало селян тікало від своїх визискувачів, поселялися і приписувалися в Кілії.

Після визволення від турецького гніту Кілія стала важливим міським поселенням і якийсь час — військово-адміністративним центром пониззя Дунаю. В 1808 році тут налічувалося 312 господарств і майже 1560 жителів. 34,6 проц. було зайнято рибальством, 17,6 — хліборобством, хліборобством і рибальством одночасно займались 1,3 проц. Ремісниче населення міста— шевці, теслярі, ковалі, мельники, різники та інші — становило 8 проц.; торгівлею займались — 17,6 проц. та різними промислами — 19,6 процента.

Протягом наступних двадцяти років соціальний склад населення Кілії зазнав деяких змін. Появилося більше купців і ремісників. За переписом 1827 року тут було 19 купців, 2 промисловці, а також 18 теслярів, 8 кожум’яків, 7 ковалів і 6 кушнірів. Кілька багатіїв і служителів культу мали кам’яні будівлі, а решта (687) були дерев’яні та очеретяні. Трудове міське населення жило, звичайно, в очеретяних хатах і землянках.

Після укладення Бухарестського мирного договору в 1812 році Кілійську фортецю віднесено до фортець другого класу.

На початку XIX століття забудова міста стала здійснюватися за певним планом. Широкі вулиці простяглися від Дунаю на північ в степ, перпендикулярно дотечи Дунаю. В південному напрямі місто розбудовуватися не могло через дуже заболочені плавні, які стали осушуватися лише за Радянської влади. Загалом воно зберегло шахове планування при досить малому розмірі квадратів. Крім житлових та адміністративних будинків, тут було споруджено кілька православних церков, в т. ч. й Успенську церкву, а в 1836 році — Покровський собор, що добре зберігся до наших днів.

Як заштатне місто Кілія з населенням 4146 жителів у вересні 1830 року увійшла до складу створеного тоді Ізмаїльського градоначальства разом з містами Ізмаїлом та Рені. Всі ці дунайські порти налагодили тісні економічні зв’язки з російським ринком, завдяки чому значно пожвавилась торгівля на місцевих базарах і ярмарках. В самій Кілії налічувалось на той час 26 крамниць, шинок, 34 питні заклади. Тут щороку влаштовувались два ярмарки: весняний Миколаївський — з 9 по 16 травня й осінній Параскеївський — з 14 по 21 жовтня. Основними предметами торгівлі були промислові товари, які привозились з Росії та з-за кордону. Крім того, на ярмарок привозили хліб, мед, вино, сіль та ремісничі вироби. Прибутковим і традиційним для Кілії був продаж риби. Пожвавився і промисловий розвиток. Розширили виробництво шкіряні та цегельні заводи. Вартість вироблюваної ними продукції в 1852 році становила 150 тис. карбованців.

Поступово збільшувалась кількість населення. Якщо в 1819 році в Кілії проживало 3620 чол., у 1836 році 4149, то в 1844 році тут було 5932 чоловіка.

Розвиток сільського господарства і торгівлі викликав настійну потребу поліпшити грунтові і водні шляхи, що зв’язували з півднем Росії. Тому в 40—50 роках розширено річкові пристані в придунайських містах, завдяки чому сюди могли заходити деякі морські судна. До того ж Кілія посідала помітне місце в стратегічних цілях Росії. Характеризуючи загострення обставин в Європі напередодні Кримської війни, К. Маркс і Ф. Енгельс підкреслювали, що в цей час російські судна кинули якір у Кілії.

Незважаючи на віддаленість від основних політичних центрів Росії, чимало людей, що мешкали в Кілії, підтримували тісний зв’язок з визвольним рухом великих міст країни і за кордоном. Так, коли в дунайських князівствах виник рух грецьких гетеристів, то в їхні загони добровільно вступали жителі Кілії. В жовтні 1820 року через Акерман, Кілію та Ізмаїл проїздив керівник гетерії князь Олександр Іпсіланті, що намагався схилити місцевих греків взяти участь у боротьбі за незалежність Греції.

Мешканці Кілії з неослабним інтересом стежили за подіями класової боротьби в Росії. В 1838 році вони виступили проти запровадження нових податків. Коли ж поліцмейстер заарештував кількох міщан,— інші на знак солідарності протягом кількох днів не виходили на роботу. В 1843 році жителі Кілії виступили проти зловживань міської поліції, яка брала хабарі і незаконно збирала податки і захоплювала міські землі. Активні учасники виступу міщани К. Данчук, Т. Ковтун, Л. Лупашко, Л. Маслов, Г. Шевченко та інші були заарештовані.

В Кілії певний час містилася арештантська рота інженерного відомства. В 1849 році сюди був відправлений учасник революційного гуртка Петрашевського Іполит Дебу, який перебував тут 2 роки.

Після Кримської війни за Паризькою угодою 1856 року Кілійське гирло Дунаю і частина Південної Бессарабії були передані Молдавії, яка потрапила під зверхність Туреччини. Економіка і торгівля підупали. Остаточно зруйнували й фортецю, а її стіни використали на будівництво різних споруд. Нині на місці фортеці височить великий портовий елеватор. Донедавна зберігались залишки фундаменту та один рів, на місці якого тепер міський став.

У 1878 році, після поразки Туреччини у війні, Ізмаїльський повіт з дунайськими портами знову повернуто Росії. Пожвавилася торгівля. Швидко збільшувалася кількість населення. Вже в 1897 році налічувалося 11 618 жителів, у т. ч. 11 017 міщан, 306 селян, 88 дворян, 40 служителів культу, решта належала до інших станів. Національний склад мешканців Кілії був такий: 4555 українців, 2200 росіян, 2495 молдаван, 2144 євреї, 87 болгар та інші.

На початку XX століття Кілія стала одним з найбільших торговельних міст на Дунаї. Незважаючи на відсутність будь-якої механізації в порту, місто по вивезенню товарів посідало перше місце серед російських портів на Дунаї. Тільки в Одесу вивозилось близько 3 млн. пудів зерна, здебільшого ячменю, кукурудзи, пшениці. За кордон, особливо в урожайні роки, вивозилося 12 млн. пудів зерна.

Якщо торгівля зерном висувала Кілію в число провідних російських дунайських портів, то в промисловому відношенні вона дуже відставала. Робітничий клас Кілії був малочисельним, існували лише парові млини та лісопильні, невеличкі цегельні і черепичні заводи.

Кілія залишалася невпорядкованою і відсталою в промисловому відношенні і перед першою світовою війною. В 1914 році кам’яна набережна порту була завдовжки 75 сажнів, а в місті забруковано лише 3 вулиці. Воно не мало водопроводу, погано освітлювалось. В місті було 83 приватні крамниці і 40 шинків.

Освіта і культура розвивалися повільно. В 60-х роках XIX століття тільки сто дітей (60 хлопчиків і 40 дівчаток) відвідували дві початкові школи. Поступово число учбових закладів в Кілії збільшувалося. Вже в 1880 році тут існували міське чоловіче трикласне та парафіяльне училища, жіноче однокласне училище, яке потім стало двокласним. На початку XX століття відкрито ще два міські чоловічі училища і однокласне жіноче. Перше чоловіче училище в грудні 1905 року перетворено на чотирикласне, а в 1913 році — у вище початкове. 14 вересня 1903 року почалось навчання у приватному жіночому училищі другого розряду, яке 13 жовтня 1906 року реорганізовано в шестикласну прогімназію В. А. Светенко. При місцевих церквах існували початкові церковнопарафіяльні школи, які називалися за ім’ям церкви (Миколаївська, Успенська) або за назвою околиць Кілії (Дем’янівка, Маяки, Натягайлівка, Омарбія), де була та чи інша церква.

Під час першої російської революції поширювались нелегальні соціал-демократичні видання, листівки і прокламації Одеського комітету Російської соціал-демократичної робітничої партії. Під впливом революційної агітації 1905 року страйкували портовики Кілії.

Помітне пожвавлення робітничого руху мало місце перед новим революційним піднесенням. 30 червня 1910 року відбулися страйки робітників парових млинів, а 13—15 липня — портовиків.

З початком першої світової війни Кілія стала прифронтовим містом. У ній розмістились військові частини, кораблі Дунайської транспортної флотилії і госпіталі. Тут зупинилося багато біженців і робітників евакуйованих підприємств з окупованої австро-німецькими військами Румунії.

Наприкінці 1916 року сформовано великий загін річкових сил і військ для оборони гирла Дунаю. Ударною силою мала стати окрема Балтійська морська дивізія, переправлена сюди з островів Балтійського моря. Матроси-балтійці, що прибули до Кілії, взяли активну участь в історичних подіях революційного 1917 року.

Після Лютневої революції поряд з Радами робітничих депутатів на нижньому Дунаї створено Ради солдатських та офіцерських депутатів. Однак, користуючись політичною незрілістю солдат, до Рад пробралось чимало реакційних елементів з числа офіцерів, які повністю підтримували політику буржуазно-поміщицького Тимчасового уряду. Подібне сталося і в Кілійській Раді робітничих та солдатських депутатів, яка в березні 1917 року почала працювати в приміщенні міського клубу. Через засилля есерів і меншовиків всі заходи і рішення Ради були половинчастими.

З метою допомоги місцевим революційним силам у справі організації народних мас на боротьбу проти контрреволюції Одеська Рада робітничих депутатів надіслала наприкінці травня 1917 року до міста свого делегата Вайнберга. 29 травня він виступив у Кілійській Раді робітничих і солдатських депутатів з доповіддю про революційні події в Петрограді, про приїзд В. І. Леніна, про позиції більшовиків та їх розходження з меншовиками. Робітники Іванов та Наузніков — члени виконкому Ради — засудили діяльність місцевих угодовців.

Члени виконкому Кілійської Ради робітничих та солдатських депутатів, незважаючи на перешкоди контрреволюціонерів, виробили конкретні заходи, спрямовані на деяку демократизацію політичного життя. В Кілії створено загін народної міліції. В складі Кілійської Ради працювали такі секції; громадської безпеки, продовольча, культурно-освітня та агітаційна. В Кілії та найближчих до неї селах організовувалися бібліотеки і читальні.

Про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в центрі Росії першими в Кілії дізналися дунайські моряки. Вони негайно повідомили про це жителів міста і солдат місцевого гарнізону. З нагоди перемоги Жовтня в Петрограді відбувся багатолюдний мітинг.

Поступово зростав і міцнів вплив більшовиків на солдатські маси Румунського фронту і трудящих Бессарабії. В ряді військових частин посилились революційні настрої. В донесенні начальника окремої Балтійської морської дивізії начальникові штабу річкових сил Дунаю від 8 листопада 1917 року вказувалось, що подібні настрої склалися «під впливом ухвалених більшовицьких резолюцій», які обіцяють землю, мир і хліб. У тому ж донесенні повідомлялось, що полковий комітет 4-го морського полку відкрито виступив проти свого командування. Пізніше, 22 грудня 1917 року, відбулась збройна сутичка солдат 4-го морського полку з місцевою владою Кілії. Солдати і трудящі починали розуміти, що справжньої свободи не принесли їм ні російський Тимчасовий уряд, ні контрреволюційний «уряд» Бессарабії «Сфатул Церій», який проголосив маріонеткову Молдавську республіку.

Після того, як наприкінці грудня 1917 року вторгнулися війська боярської Румунії в Бессарабію, тоді ж в Одесі було обрано більшовицький Румунський військово-революційний комітет, який почав організовувати революційні батальйони з виходців з Румунії для відсічі боярам. Один такий батальйон (морський) очолив революційний матрос Георге Строїч (Стройчіу). Колишній портовий робітник з Галаца, він у 1916 році потрапив до Одеси разом з евакуйованою до неї верф’ю. В 1917 році Георге Строїч став організатором секції румунської соціал-демократії в Новій Кілії. Тут він познайомився з матросом Ионом Гречею, який працював на Кілійській судоверфь Обидва вони очолили Кілійський революційний комітет, який 14 січня 1918 року організував масові мітинги в місті і в порту. З допомогою солдат і робітників ревком взяв владу до своїх рук. Революційні матроси Кілії захопили в порту румунські кораблі «Дунай», «Браїла», «Корабія», «Северин» та інші, підняли на їх щоглах червоні прапори. На 8 румунських кораблях були створені революційні комітети, які заявили про свою повну підтримку Радянської Росії. З цього приводу командир румунської морської дивізії Беленеску рапортував, що «капітани румунських кораблів Кілії були змушені підняти революційний прапор і, за настійною вимогою румунських комітетів та частини румунських робітників російської верфі, підписали заяву про своє приєднання до руху».

З наближенням румунських окупантів до Кілії ревком організував оборону міста. Був сформований революційний загін з 300 чол. для боротьби проти агресії боярської Румунії.

Але сили виявились нерівними. 25 січня 1918 року Кілія була окупована румуно-боярськими військами. Відступаючи з Нижнього Дунаю, революційні моряки обороняли рибальське місто Вилкове, а далі брали участь у боротьбі за Радянську владу на різних фронтах громадянської війни.

Революційно настроєні моряки, що згодом повернулися додому, зазнали переслідувань з боку румунського уряду. За грати лиховісної тюрми Дофтана потрапили Георге Строїч і Йон Греча. За участь у повстанні в Юлії і службу в Червоній Армії Георге Строїч був засуджений на 25 років каторжних робіт у Дофтані, де помер у 1928 році. В листівці, що поширював серед обманутих солдат буржуазної Румунії Йон Греча, зазначалося: «Брати матроси! Брати робітники, зодягнені у військову форму! Не стріляйте в ваших братів-червоноармійців, якщо румунські поміщики пошлють вас битися з Радянською Росією, бо Росія — єдина пролетарська держава в усьому світі».

Панування румунських бояр спричинило занепад економіки міст і сіл в понизов’ї Дунаю. Невеличкі підприємства, що дісталися в спадщину від царської Росії, або перестали існувати зовсім, або працювали з великими перервами. Ніхто не дбав про їх реконструкцію. Всюди переважала ручна праця. Надто примітивним було обладнання судноремонтних майстерень. Негативно позначився на економіці міста і всієї Бессарабії відрив дунайських портів, зокрема Юлії, від російських портів Причорномор’я.

Помітно скоротилася навігація в Юлійському гирлі Дунаю в роки загальної економічної кризи 1929—1933 рр., зокрема за весь 1929 рік порт Юлію відвідало лише 35 кораблів.

В умовах соціального і національного гніту трудящі Юлії ставали на шлях революційної боротьби. Вони відмовлялися сплачувати податки, приймати румунське підданство. Так, у листопаді 1918 року 8 учителів міста відмовились присягти румунському уряду. 22 листопада 1919 року застрайкували візники, які вимагали підвищення заробітної плати. 18 серпня 1920 року відбувся революційний мітинг страйкуючих візників на площі біля Покровського собору, де зібралося близько 300 чол. Коли з’явився шеф бригади сигуранци, страйкарі його побили. Слідом за візниками виступили вантажники порту. Вони страйкували 25 вересня і 9 грудня 1920 року.

В роки румунської окупації в усіх школах міста провадилася примусова румунізація. Було відкрито румунську гімназію, в якій мали змогу навчатися переважно діти багатіїв. У числі тих, кому пощастило після початкової школи поступити до гімназії, був син садівника Омелян Буков — згодом відомий молдавський поет, уродженець Юлії.

Прогресивні елементи Юлії гуртувались навколо вчителя І. Стеріополо, учасника Татарбунарського повстання 1924 року. На його квартирі переховувався від агентів сигуранци революціонер А. Клюшников (Ненін), який очолював Ізмаїльський підпільний ревком. А. Клюшников підтримував зв’язок з більшовицьким підпіллям Кілії. Тут був створений підпільний ревком, яким керував Г. Соловйов. До складу ревкому входили М. Денисов, М. Рафалович, Є. Балуєв, С. Ісарієв та І. Стеріополо.

Комуністи Кілії підтримували постійний зв’язок з Ізмаїльським повітовим комітетом Комуністичної партії Румунії.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КІЛІЯ, місто, Одеської обл, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
У 1929 році в місті була створена молодіжна підпільна організація, до складу якої входили Д. Соловйов і П. Денисов, сини розстріляних під час Татарбунарського повстання більшовиків, та С. Бронштейн і Є. Сливенко. У 1932 році група поповнилася молодими робітниками і службовцями, завдяки чому був створений Кілійський підпільний міський комітет Комуністичної партії Румунії. Міськком поширював свій вплив майже на всі населені пункти, що розташовані в дельті Дунаю, включаючи місто Вилкове. Кілійські комуністи таємно друкували на шапірографі відозви і прокламації, закликаючи трудящих до повалення влади експлуататорів. Так, у травневій листівці 1933 року зазначалося: «Наше визволення можливе тільки шляхом революції. Ми повинні наслідувати приклад наших російських товаришів, бо Жовтнева революція звільнила російський народ від влади буржуазії».

Підпільна діяльність комуністів була досить значною. Тільки за одну липневу ніч 1933 року агенти місцевої поліції виявили, як зазначається в офіційному донесенні, 24 листівки комуністичного характеру.

Листівки, які закликали до боротьби з поневолювачами, поширювалися і в наступні роки. В одній з них, присвяченій XVIII роковинам Великого Жовтня, говорилось, що «робітники і селяни пригноблених національностей в разі виникнення нової імперіалістичної війни повинні наслідувати заклик Леніна, який в жовтні 1917 року привів російський народ до перемоги».

Кілійські комуністи випускали на шапірографі газету «Серп і молот», що мала налагодити зв’язки з трудящими міста і села. Передова стаття першого номера газети від 5 лютого 1936 року закликала трудящих Кілії до загального страйку, щоб вони «могли поліпшити своє мізерне існування».
Коли в 1936 році в республіканській Іспанії спалахнула громадянська війна, Кілійський комітет послав на допомогу іспанським революціонерам комуністів Ф. Бернацького, В. Козака та 3. Соколова. Разом з іншими добровольцями вони в складі інтернаціональних бригад мужньо билися з ворогом.

Комуністи Кілії провадили революційну пропаганду і в наступні роки. Вони йшли в маси, організовували збір грошей і харчів для ув’язнених революціонерів, поширювали листівки серед міського і сільського населення. До підпільної комуністичної організації, якою керував І. Пономаренко, входили М. Паламарчук, І. Руляков, Д. Андреев, X. Пивовар та інші. Всі вони користувалися авторитетом серед робітників і трудового селянства.

Наприкінці червня 1940 року Бессарабія стала радянською. Жителі Кілії радо зустріли 30 червня — відновлення Радянської влади. Комуністична організація Кілії, яка вийшла з підпілля, очолила політичне і трудове життя в місті. Стараннями кілійських комуністів Д. Г. Соловйова, І. Рулякова та багатьох інших були здійснені перші заходи по створенню органів місцевого самоврядування, по налагодженню роботи підприємств і установ міста.

2 серпня 1940 року Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії включено до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. 11 листопада 1940 року Кілія стала адміністративним центром району. Створеній тоді ж Кілійській міській Раді були підпорядковані приміські селища Омарбія, Маяки, Натягайлівка, Фурманська Дорога та хутори Кислицький, Степовий, Салман. Першим головою міської Ради став В. С. Бутов, а його заступником — учасник революційного руху Д. Г. Соловйов, нині колгоспник сільгоспартілі «Перемога». Міський комітет партії очолив перший секретар О. І. Литвинов.

Після 22-річного економічного застою, що мав місце під час панування румунських бояр, успішно стала розвиватися економіка Кілії та району. Зусиллями трудящих міста і сіл налагоджувалося народне господарство, яке до того було в занедбаному стані. Розпочалася реконструкція порту та інших націоналізованих підприємств, збудованих ще за царської Росії (судноремонтні майстерні, парові млини тощо). Одночасно будувалися і нові підприємства. В порту споруджено елеватор. Розширили виробництво продовольства з місцевої сировини міськхарчокомбінат і м’ясокомбінат. Колишні кустарі-ремісники об’єдналися в промислові артілі: «Червоний металіст», «Нове життя» та інші. Була організована рибальська артіль «Заповіти Ілліча», де працювало 9 риболовецьких бригад.

По-новому зажили і селяни околиць Кілії. Тут організували перший колгосп ім. Кірова. Помазанська MTС допомагала йому в обробітку землі тощо. Серед перших колгоспників було 26 родин колишніх наймитів, які ніколи раніше не мали власної землі.

Відкрилися нові лікувальні заклади, дошкільні дитячі установи, а також міський клуб, бібліотека, літній кінотеатр. У вересні 1940 року розпочався навчальний рік у 10 школах Кілії, які охопили 2,5 тисячі дітей. У березні 1941 року відкрито регулярні рейси між радянськими портами на Дунаї. Пасажирську лінію Рені—Вилкове обслуговували річкові пароплави «Радянська Бессарабія» і «Радянська Буковина».

12 січня 1941 року трудящі міста брали участь у виборах до Верховної Ради УРСР. Першим депутатом до верховного органу Республіки було обрано Д. Г. Соловйова.

Мирну працю радянських людей порушив віроломний напад гітлерівської Німеччини. Вранці 22 червня 1941 року ворог відкрив з-за Дунаю артилерійський вогонь по суднах і портах, зокрема по Кілії. Кілійський міський комітет партії і командування місцевого гарнізону намітили конкретні заходи по обороні міста. Був створений винищувальний батальйон в складі трьох рот. На захист міста стала також кілійська група кораблів Дунайської флотилії, створена 1940 року, яка діяла спільно з батареями Дунайського сектора берегової оборони і військових частин 14-го стрілецького корпусу при підтримці авіації Чорноморського флоту. На світанку 26 червня 1941 року з кілійської групи кораблів висаджено десант на правий берег Дунаю в районі Старої Кілії. Розгромивши ворожі сили, радянські війська зайняли кілька інших населених пунктів на правому березі та острови Даллер і Татару. Обидва береги Кілійського гирла від Репіди до Переправи перебували в руках радянських військ. Їх оборона покладалась на Кілійську групу кораблів, берегові батареї і підрозділи 25-ї Чапаєвської дивізії. Вони міцно утримували дунайські рубежі, завдаючи великих втрат ворогові. 26 червня радянські моряки прогнали вулицями міста 600 фашистів, взятих у полон; 19 липня 1941 року обставини змусили Дунайську флотилію вийти з нижнього Дунаю в Чорне море і взяти курс на Одесу.

З перших днів німецько-фашистської окупації міста почалися знущання над місцевим населенням. Гітлерівці арештували 300 жителів. Чимало з них потрапило до в’язниці. В Кілію, яка стала т. зв. обласним центром Румунії, повернулись колишні домовласники, комерсанти і фабриканти.

В дні окупації придунайські плавні та острови стали базою розгортання підпільної і партизанської боротьби проти німецько-фашистських загарбників. Уже в серпні 1941 року поблизу Кілії діяла невелика партизанська група, очолювана X. С. Руденком (загинув у жовтні 1941 року)5. Активно діяла підпільна патріотична організація, створена в травні 1942 року з місцевого населення. Незабаром до підпілля приєдналися жителі навколишніх сіл і міста Вилкового. Члени організації поширювали листівки, в яких закликали трудящих до боротьби проти окупантів, повідомляли населення про становище на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Підпільна організація проіснувала недовго. В липні 1942 року фашисти натрапили на її слід. Відбулися масові арешти. Керівник організації А. Семененко загинув під час нелюдських катувань, а всі інші учасники підпілля були засуджені на різні строки тюремного ув’язнення. Лише наступ Червоної Армії в 1944 році приніс їм визволення.

Визволяли Кілію матроси Дунайської військової флотилії. Вранці 24 серпня 1944 року вони увійшли в дельту Дунаю і визволили місто Вилкове. Звідси в ніч на 25 серпня вирушили до Кілії 5 бронекатерів під командуванням Героя Радянського Союзу капітана 3-го рангу П. І. Державша. Вони висадили десант морської піхоти. Підтримувані вогнем бронекатерів, десантники 613-ї роти морської піхоти захопили порт і повели бої за центр міста. Противник припинив опір. Того ж дня до Кілії вступила 5-а гвардійська стрілецька бригада 46-ї армії 3-го Українського фронту.

При визволенні Нової Кілії знищено 500 і взято в полон 2 тис. солдат і офіцерів противника, захоплено 11 гармат, 40 мінометів, 1,5 тис. рушниць і автоматів, 5 радіостанцій та інше військове майно.

Німецько-румунські окупанти завдали місту великої шкоди. Лише підприємства і установи зазнали збитків на суму 16 млн. крб. Вони вивезли устаткування судноремонтних майстерень, обладнання елеватора тощо. Пограбовано і t знищено особисте майно населення на суму 2,8 млн. крб. Окупанти зруйнували 24 тис. кв. метрів житлової площі.

Для відновлення зруйнованого народного господарства потрібно було докласти великих зусиль. У відродженні міста брало участь все населення. Значну допомогу подали трудящим Кілії робітники багатьох промислових міст країни. Внаслідок цього в 1948 році воно було відбудоване.

На той час в Кілії працювали судноремонтний завод, механізовані млини, елеватор, цегельний завод та різні промислові артілі. Водночас здійснювалося будівництво нових підприємств, зокрема стали до ладу маслоробний і виноробний заводи.

Відбувалися соціалістичні перетворення і в сільському господарстві. В 1945— 1946 рр. у Кілії існувало близько 10 земельних товариств, у 1947 році вони утворили 8 колгоспів, в яких об’єдналося понад 2,5 тис. селянських господарств. Колгоспи мали понад 2,2 тис. га землі. Пізніше артілі об’єдналися у великі господарства. Одразу після війни відродилася риболовецька артіль «Заповіти Ілліча».

Поступово налагоджувалося і культурно-освітнє житія міста. Вже в перші повоєнні роки відкрито 10 шкіл та 14 червоних кутків і клубів на підприємствах, в установах і в земельних товариствах. Головними центрами культурно-освітньої роботи стали міський і портовий клуби.

В Кілії відкрито (з жовтня 1945 року) ремісниче училище, що готувало кадри для промисловості, сільського господарства і транспорту, та мореплавне, яке готувало мотористів і матросів першого класу.

В 50-х роках партійні і радянські органи приділяли велику увагу створенню в Кілії нових підприємств. У 1953 році став до ладу потужний хлібозавод, що випускав 25 тонн хлібобулочних виробів на добу. В 1954 році почав, працювати кенафний завод, з 1956 року він став випускати конопляне волокно. В 1956 році став до ладу ефіроолійний завод. Це підприємство сезонне і працює лише в період збирання на полях місцевих колгоспів ефіроолійних культур — базалику, герані, шавлії. Поряд з будівництвом нових заводів розширювались та реконструювались діючі підприємства. Виросли нові заводські корпуси судноремонтного заводу на березі Степового рукава Кілійського гирла Дунаю. Був переобладнаний цегельний завод, продукція якого використовується для будівництва в містах і селах області. Свого часу кілійська цегла використовувалась і на будівництві Каховської гідроелектростанції. З 1956 року це підприємство виготовляє комишитові плити на замовлення місцевих , будівельних організацій.

У повоєнні роки розширився Кілійський порт, вантажооборот якого перевищив 100 тис. тонн на рік. В порту використовуються плавучі й гусеничні крани, автонавантажувачі, тягачі та плавкран вантажопідйомністю близько 5 тонн. У 1958 році став до ладу двоповерховий дебаркадер кілійського порту з службовими приміщеннями та кімнатами для пасажирів.

Господарське життя Кілії тісно пов’язане з використанням вод Дунаю. Дельта ріки та придунайські озера є базою місцевого рибного господарства. Озеро Китай, крім риби, славиться ще й раками, яких добувають по 7—8 тонн на рік. Крім узбережного лову, рибоколгосп «Заповіти Ілліча» організував у повоєнні роки бригаду морського лову.

Для збільшення врожайності зернових культур здійснені великі гідромеліоративні роботи в дунайських плавнях. З цією метою зусиллями трудящих Кілійського району в 1956 році прорито міжколгоспний зрошувальний канал в районі Стенцівських плавнів. На острові Кислицькому, що простягається вздовж річки Дунаю, вирощують різні овочі, які надходять на Ізмаїльський консервний комбінат для переробки. Взагалі, водні ресурси Дунаю дають змогу зрошувати тепер десятки тисяч гектарів землі, завдяки чому значно збільшилися валові збори овочевих, технічних і кормових культур. Тут вирощують теплолюбні рослини, такі, як південні коноплі, ефіроолійні культури, і особливо багато рису. Ще в 1948 році створено кілійську дільницю рисосіяння Ізмаїльської дослідної станції, розроблено агротехніку та проведено селекційну роботу по створенню нових сортів цієї важливої культури.

В повоєнні роки нового розвитку набули культура і освіта, зріс добробут жителів міста. В 1950 році в Кілії працювали 14 загальноосвітніх шкіл, ремісниче училище, школа механізації сільського господарства, мореплавна школа, районний Будинок культури, 7 клубів, Будинок піонерів, дві районні бібліотеки (для дорослих і дітей), радіовузол, стадіон. Ще з квітня 1945 року видавалася районна газета «Большевистское знамя», перейменована 1952 року на «Коммунистическое знамя».

Великі зміни сталися в Кілії за роки семирічки (1959—1965 рр.). Зросла валова продукція промисловості. Якщо в 1953 році вартість її становила 2450 тис. крб., то в 1965 році вона досягла 7,7 млн. крб. За цей час втроє збільшився вантажооборот кілійського торговельного порту.

Так, у 1965 році перероблено 386 тис. тонн різних вантажів, оброблено 1640 суден.

Найбільших успіхів досяг Кілійський судноремонтний завод.

Значною мірою цьому допомогло те, що на підприємстві широкого розмаху набув масовий рух за звання ударників і колективів комуністичної праці. В 1960 році зародився рух за звання «Майстер—золоті руки». Це звання здобули досвідчені спеціалісти, наставники молоді, зокрема електрозварювачі Є. А. Капітонов, М. G. Ногай, токарі Г. Г. Герладжі і Т. М. Романовський, слюсар В. І. Малий. Підвищуючи продуктивність праці за рахунок впровадження сучасної техніки, освоєння нового і модернізації діючого устаткування, за рахунок поліпшення умов праці, кілійські судноремонтники добилися в квітні 1964 року високого звання колективу комуністичної праці. Семирічний план було виконано ще в грудні 1964 року. Підприємство випустило продукції понад завдання на 40 тис. крб. Тепер на заводі провадиться ремонт не тільки річкових, а й морських суден, також освоєно випуск різної промислової продукції, зокрема лебідок і контейнерів. З 1961 року налагоджено серійне виробництво притиральних верстатів для судноремонтних заводів. Цей верстат відзначений дипломом Виставки досягнень народного господарства СРСР в Москві.

Добре працювали в роки семирічки трудівники колгоспів «Путь Ленина» і «Победа», радгоспу ім. Свердлова і рибоколгоспу «Заповіти Ілліча». Так, артіль «Путь Ленина» у 1965 році зібрала зернових культур по 30,6 цнт з га. Прибутки господарства становили 2 млн. крб., а оплата праці на людинодень зросла з 1 крб. 26 коп. в 1961 році до 1 крб. 80 коп. в 1965 році.

За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства кращі трудівники кілійських колгоспів нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Голова колгоспу «Путь Ленина» Г. Д. Марченко і колгоспниця Г. П. Романенко удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений двома орденами Леніна член артілі «Победа» М. С. Владиченко.

Поряд з розвитком сільського господарства і промислових підприємств у місті протягом семирічки споруджено 19 житлових будинків на 308 квартир. Взагалі на благоустрій міста витрати весь час збільшуються. Якщо в 1959 році було асигновано 65 тис. крб., то в 1965 році витрачено 170 тис. крб. У 1959 році побудовано аеропорт і встановлено регулярне повітряне сполучення з Одесою та Ізмаїлом. З 1962 року Кілія підключена до загальної енергосистеми республіки, що дало можливість повністю електрифікувати місто. Вживалися заходи для поліпшення побутового обслуговування населення. З цією метою промислові артілі в 1961 році об’єдналися в міський побуткомбінат. Його цехи — меблевий, швейний, трикотажний, дзеркальний, вулканізації та інші—працюють на повну потужність. Продукція побуткомбінату зросла до 313 тис. крб. в 1965 році.

Після завершення семирічного плану трудящі Кілії приступили до виконання нового п’ятирічного плану. Свої трудові успіхи вони присвятили 50-річчю Радянської влади. Підприємства і установи міста в ювілейному році успішно виконали річні плани. Судноремонтний завод, райоб’єднання «Сільгосптехніка» і райпобуткомбінат вийшли переможцями в соціалістичному змаганні району. Судноремонтному заводові присвоєно і вручено на вічне зберігання пам’ятний Червоний прапор райкому партії і райвиконкому. Кілійський порт посів перше місце в Радянському Дунайському пароплавстві.

Судноремонтники Кілії обмінюються досвідом роботи з ізмаїльськими судноремонтниками, з колективами суднобудівних заводів Миколаєва і Ленінграда.

Все більшого значення набуває кілійський порт, якому підпорядковані портові пункти Вилкове і ряд пасажирських пристаней в Кілійському гирлі Дунаю. Тут проходить міжнародна транзитна лінія, що забезпечує транспортування вантажів з портів Верхнього Дунаю на Близький Схід, в порти Середземного моря. В кілійському порту швартуються річкові і морські судна; під час навігації по Нижньому Дунаю сюди заходять пасажирські судна, які курсують на лінії Одеса—Ізмаїл, річкові катери і кораблі на підводних крилах типу «Ракета», що обслуговують лінію Рені— Вилкове. В 1966 році був піднятий державний прапор Радянського Союзу на новому теплоході «Кілія». Це перше експериментальне судно класу ріка — море, яке має сучасне електронавігаційне обладнання. На честь стародавнього дунайського міста названо також потужний дизель-електричний землесос «Кілійський».

Постійно збільшується виробництво сільськогосподарських продуктів. Так, колгоспники артілі «Путь Ленина» в 1967 році зібрали в середньому по 39 цнт озимої пшениці, 21,2 цнт жита, 37,1 цнт зерна кукурудзи, 45 цнт рису з га. Основні зернові культури при наявності потужної техніки тут збираються за 10 днів. Колгоспові присвоєно звання «Господарство високої культури землеробства».

В ознаменування трудових успіхів на честь 50-річчя Радянської влади колгосп «Путь Ленина» занесено в Книгу трудової слави Одеського обкому КП України, виконкому обласної Ради депутатів трудящих та Одеської обласної Ради профспілок. Очолює артіль Герой Соціалістичної Праці Г. Д. Марченко. Колишня наймичка, вона за Радянської влади стала ланковою, потім бригадиром, а з 1950 року — головою колгоспу. В 1960 році Г. Д. Марченко заочно закінчила середню школу, а в 1967 році, закінчивши Одеський сільськогосподарський інститут, одержала диплом економіста.

Високі і сталі врожаї вирощують трудівники колгоспу «Победа» і радгоспу ім. Свердлова.

Збільшуються в господарствах прибутки від тваринництва. Так, у 1967 році в радгоспі ім. Свердлова середній надій на одну фуражну корову становив 2356 кг, а в артілях «Победа» — 2336 кг та «Путь Ленина» — 2208 кг. На 100 га угідь вироблено в колгоспі «Победа» 92 цнт, в радгоспі ім. Свердлова — 84 цнт, в колгоспі «Путь Ленина» — 81,8 цнт м’яса.

Багатоводний Дунай, озеро Китай та інші природні водоймища створюють сприятливі умови для здійснення широкої програми меліорації земель відповідно до рішення травневого (1966 р.) Пленуму ЦК КПРС. Тільки в колгоспі «Путь Ленина» є близько 1,2 тис. га зрошуваних земель, а до 1970 року їх площа збільшиться вдвоє. В радгоспі ім. Свердлова налічується 1514 га зрошуваних земель.

В недалекому майбутньому Кілійський район стане районом суцільного зрошуваного землеробства. Тут створюється велика рисоводна зона. В 1969 році рис вирощувався на площі 2,7 тис. га. Поблизу Кілії будується Лісківська рисова система. Успішно працює над вирощуванням нових високоврожайних сортів рису досвідчений селекціонер Ізмаїльської дослідної станції П. М. Соколов.

Помітне місце в економіці міста посідає риболовецький колгосп «Заповіти Ілліча». Внаслідок сумлінної праці рибалок — Г. Авадані, М. Гребенюка, чотирьох братів Ігнатьєвих (Агапа, Омеляна, Петра і Трифона), Г. Коломійця, Т. Переверзева, С. Суворова та багатьох інших— артіль здала державі в 1968 році 3,8 тис. цнт риби.

Багатогалузеве господарство Кілії й району сприяло розвитку місцевої харчової промисловості. На повну потужність працюють маслозавод, винзаводоуправління, харчокомбінат та наймолодше підприємство міста — цех сухого і знежиреного молока, введений в дію 1966 року.

Більшість підприємств міста відправляє свої вироби за межі району. Так, продукція ефіроолійного заводу йде на парфюмерні та кондитерські фабрики Одеси, Миколаєва, Харкова. Конопляне волокно використовується на заводах Харкова та Одеси, де виготовляються канати для річкового і морського флоту. Замовниками кілійського винзаводоуправління є винозаводи Дніпропетровська, Луганська, Харкова, Краснодара та інших міст.

Колись глухе провінційне місто Кілія за роки Радянської влади досягло значних успіхів в розвитку економіки і культури. Поряд з реконструкцією старих підприємств і побудовою ряду нових проведені роботи по благоустрою. На околиці Кілії виникло селище судноремонтників. В 1966 році на це витрачено 183 тис. крб. В ювілейному році стала до ладу автоматична телефонна станція, відкрито Будинок побуту, де розмістилися ательє одягу, приймальний пункт хімчистки, трикотажний цех. Щороку здаються в експлуатацію нові багатоквартирні житлові будинки.

Багато уваги приділяє Радянська держава охороні здоров’я. Якщо за часів панування румунських бояр у Кілії було 11 лікарів і 18 середніх медичних працівників, то в 1968 році тут налічувалось 55 лікарів і понад 200 середніх медичних працівників. У місті працюють районна і дитяча лікарні, пологовий будинок з жіночою консультацією, протитуберкульозний диспансер, стоматологічна поліклініка та інші лікувальні заклади. Робітників і службовців судноремонтного заводу та порту обслуговує лікарня моряків з поліклінічним відділенням. Всього в місті 5 лікарень, 2 аптеки і 10 аптечних пунктів.

Торгівлею і громадським харчуванням у місті займаються змішторг, торгмортранс і райспоживспілка. В Кілії є кілька десятків торговельних підприємств, в т. ч. 10 чайних і їдалень. Збудовано новий універмаг.

За роки Радянської влади значно зріс культурний рівень трудящих. Давно ліквідовано неписьменність. Тут працюють 3 середні школи, очно-заочна школа, 6 восьмирічних, в т. ч. школа-інтернат. З 1963 року в місті почало працювати професійно-технічне училище, яке готує кадри будівельників. У 1966 році учні кілійської середньої школи № 1 перейшли в новий триповерховий учбовий корпус, де є навчальні кабінети, спортивний зал і виробничі майстерні. В загальноосвітніх школах щороку навчається понад 5 тис. учнів. Велику роботу провадять з школярами Будинок піонерів, дитяча музична школа і спортивна школа. До Радянської влади в Кілії не було дошкільних дитячих закладів. Тепер тут налічується 10 дитячих садків і ясел, Будинок дитини.

У місті працює великий загін радянської інтелігенції. З вищою освітою тут є 98 учителів, 55 лікарів, 67 інженерів, 26 агрономів, 12 зоотехніків та багато інших спеціалістів.

Пропаганду героїчних і трудових традицій проводить народний історико-краєзнавчий музей, створений на громадських засадах у квітні 1964 року. За роки Радянської влади в місті створено 5 масових та понад 15 відомчих бібліотек, книжковий фонд яких налічує 172 тис. томів.

Провідне місце в справі організації відпочинку трудящих посідає міський Будинок культури, в якому влаштовуються концерти. В 1959 році споруджено новий клуб моряків. Міський кінотеатр «Маяк» обладнаний широкоекранною апаратурою.

Кілія має чимало визначних місць. У центрі міста, в порту і міському парку встановлені пам’ятники В. І. Леніну. У вересні 1949 року споруджено пам’ятник радянським воїнам, які полягли в боях за визволення міста під час Великої Вітчизняної війни. В міському парку встановлено скульптурну фігуру матроса з автоматом у руках — пам’ять про моряків-десантників, які визволяли місто в 1944 році; в центрі міста — пам’ятник Богдану Хмельницькому.

З кожним роком Кілія розбудовується. Споруджуються Будинок Рад, бойня з холодильними установками, томатний цех консервного комбінату на 10 млн. умовних банок, база «Сільгосптехніки». Найближчим часом почнеться будівництво кінотеатру на 400 місць, приміщення для управління зв’язку, автостанції, лікувального корпусу районної лікарні, пологового будинку, дитячого садка на 180 місць, середньої школи, готелю, їдальні, кафе. Передбачено прокладення водопроводу завдовжки 14 км, тротуарів загальною довжиною 30 км, будівництво стадіону. Всі ці споруди будуть введені в дію до 1970 року.

Розширюється зелена зона Кілії, створюються нові зелені масиви. Смугою захисних насаджень житлові квартали міста будуть відокремлені від промислових підприємств. Місто відзначатиметься чітким плануванням вулиць, новими житловими мікрорайонами, багатоповерховими будівлями.

Перспективним планом на околицях Кілії передбачено будівництво консервного і рисоочисного заводів, фабрики обгорткового паперу. Розшириться кілійський порт, до якого ще буде прокладено залізницю.

Трудящі Кілії, одного з найдавніших міст Вітчизни, докладають багато зусиль до того, щоб вона стала красивішою і впорядкованою.

В. Т. ГАЛЯС, М. І. КАШАЄВ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера К”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 26 гостей