КОПИЧИНЦІ, місто, Гусятинський р-н, Тернопільської обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

КОПИЧИНЦІ, місто, Гусятинський р-н, Тернопільської обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
КОПИЧИНЦІ – місто Гусятинського р-ну Тернопільської області. Розташов. на р. Нічлава (прит. Дністра). Залізнична станція. Нас. 7 тис. осіб (2004).
Відоме з 1-ї пол. 14 ст. 1443 тут споруджено замок. 1564 поселення згадується як місто. 1600 в ньому збудовано новий, т. зв. Червоний замок. 1672–83 місто було в складі Османської імперії. У 18 ст. власники міста Баворовські збудували палац (зруйнований у Першу світову війну). Від листоп. 1918 до лип. 1919 – місто в складі Західноукраїнської Народної Республіки. Від 1939 – у складі УРСР. Райцентр 1940–62.
У К. є церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього (1630; дерев'яна) і св. Миколая (1905; мурована), костьол Успіння Пресвятої Богородиці (1802).
Пам'ятники: на честь скасування панщини в Галичині (1898; відновлений 1990); Т.Шевченкові (1946; реконструйований 1989); полеглим воїнам у Великій вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 (1965); діячам ОУН та воякам УПА (1993). Пам'ятний знак жертвам операції "Вісла" (див. "Вісла, акція 1947; 2004).
У місті діють Музей театрального мист-ва, Музей пам'яті борців за волю України.
У К. народилися: медики М.Андрейчин і О.Кузів, композитор і диригент В.Вшелячинський, шахіст, міжнар. гросмейстер В.Іванчук, оперні співаки Є.Ласовська, О.Соневицька-Ласовська і К.Чічка-Андрієнко, літератори й публіцисти А.Паламар і М.Савка, митець А.Перейма, краєзнавець Б.Савка, діяч ЗУНР М.Петрицький, діяч ОУН та УПА Я.Кузик, громад. і політ. діяч В.Лисий, генерал юстиції Б.Палій, вишивальниця М.Заребська, польс. мовознавець Ф.Славський. Працював педагогом правозахисник М.Коц.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КОПИЧИНЦІ, місто, Гусятинський р-н, Тернопільської обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Копичинці — місто районного підпорядкування, розташоване у південній частині Волино-Подільської височини, на річці Нічлаві. Залізнична станція. Відстань до районного центру 24 км. Через місто проходить автошлях Тернопіль—Чернівці. Населення — 7500 чоловік.

На території міста і його околиць виявлено залишки поселення трипільської культури (III тис. до н. е.) та слов’янське поселення VIII—IX ст. н. е.. Перші письмові відомості про Копичинці належать до першої половини XIV ст. На той час селом володіли Копичинські. Копичинці не раз зазнавали нападів зовнішніх ворогів, населення терпіло і від міжусобиць, які нерідко виникали між магнатами. У 1443 році тут було споруджено замок.

Поступово Копичинці стають досить значним поселенням і в письмових документах за 1564 рік вже згадуються як місто. Наприкінці XVI ст. навколо міста, яке швидко зростало, виникли присілки Баворівщина, Калинівщина, Кутець, Гора, де селилося переважно ремісниче населення. На початку XVII століття значного розвитку набули ковальство, гончарство, кушнірство, гарбарство тощо. Свої вироби ремісники збували на місцевому ринку, на ярмарках найближчих міст і сіл. Але основним заняттям жителів лишалося землеробство. Закріпачення населення посилювалося. Спочатку панщина становила 2 дні на тиждень, з часом вона збільшилася до 3 днів. Крім того, кріпаки платили поміщикові натуральну й грошову данини, виконували численні додаткові повинності.

Населення Копичинців терпіло не лише від визиску місцевих магнатів, але й від частих нападів татар. Особливо великого спустошення зазнало місто у 1605, 1607, 1613, 1616, 1623, 1626 роках. У зв’язку з постійною загрозою турецько-татарських нападів королівський уряд і місцеві магнати були змушені тримати тут значний гарнізон. Утримання його важким тягарем лягало на плечі жителів міста. Вони не раз скаржилися Теребовлянській повітовій управі на безчинства жовнірів, які грабували їх, нерідко навіть палили будівлі. У 1626 році населення міста, обурене діями жовнірів загону шляхтича Лаща, роззброїло і вигнало їх з міста.

Коли спалахнула визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654 рр.), місцеві селяни й ремісники масово вступали до повстанських загонів. Повстанці спалили панські будівлі в Копичинцях і Хоросткові, а в жовтні 1648 року разом з повсталими міщанами міста Теребовлі захопили Теребовлянський замок. Багато місцевих жителів влилося до селянсько-козацького війська під проводом Богдана Хмельницького, що отаборилося між Копичинцями та Хоростковом.
У1672 році Поділля захопили турецько-татарські війська. 11 років під турецьким ігом перебували й Копичинці. За найменшу непокору турки вбивали людей, палили їх житла. Місто спустіло, зменшилася кількість населення, занепали торгівля й ремесло. 1683 року місто знову потрапило під владу шляхетської Польщі.

1772 року Копичинцями заволоділа Австрія. Становище трудящих мас дедалі гіршало. Посилився соціально-економічний гніт, зокрема зросли податки, збільшилася кількість днів різних відробітків. У 80-х роках XVIII ст. з 4387 моргів орної землі 1107 моргів лук, пасовиськ і городів, 2241 моргу лісу поміщикові належало близько 1400 моргів орної землі, 588 моргів лук, пасовиськ і городів.

За «Описом діючих повинностей до 1789 року», населення Копичинців поділялося на парових, поєдинків, піших, халупників, комірників, ремісників і чиншову шляхту.

Парові селяни користувалися 24 моргами польової землі і 4 моргами сіножаті. Протягом 29 літніх тижнів вони відробляли 3 дні панщини щотижня, в зимовий період — по 2 дні на тиждень, разом 133 робочі дні (з парою коней). Додаткової панщини вони відробляли на рік 12 днів, шарварків — також 12, разом 157 днів. Відбували також одну поїздку на далеку відстань або платили 8 злотих, що дорівнювало 16—20 панщинним дням. Кожний паровий двір мав стовкти два корці проса на пшоно, вимочити, витіпати й вим’яти дві копи конопель , а також напрясти два мітки пряжі. Крім того, парові двори давали панові натуральну або грошову данину. Якщо всі повинності, данину й чинші перевести в піші робочі дні (за прийнятою тоді оцінкою), то вони становили на рік 361 день пішої панщини.

Поєдинки, або півселяни, мали в користуванні половинний наділ і відбували таку ж кількість панщинних днів, що й парові, тільки з одним конем. Осипи (данина зерном) для них становили половину норми парових.

Піші (чвертьселяни) мали в користуванні чверть наділу і відбували ту саму кількість днів, що й парові, але без тяглової худоби. Данина для них птицею становила половину норми парового селянина.

Халупники, якщо вони, крім хати, користувалися городами, відбували звичайної панщини один день щотижня, або 52 дні на рік. Літні й шарваркові дні халупники відробляли нарівні з пішими. Бджільну десятину, садові повинності халупники, як і поєдинки та піші, виконували нарівні з паровими.

Ремісники користувалися городньою землею, за яку зобов’язані були платити чинш залежно від розмірів ділянок. Крім того, вони відробляли на пана 12 літніх і 12 шарваркових днів.

У 1810—1815 рр. місто входило до складу Росії. Це позитивно позначилося на становищі його населення. Хоч російська адміністрація і залишила чинними всі види податків, запроваджених австрійським урядом, але значно зменшила їх, дещо обмежила свавілля польської шляхти, заборонила за рахунок шарварків лагодити мости, греблі, які належали власникам. Було ліквідовано панщинні повинності для міщан.

Після того як 1815 року Копичинці знову підпали під владу Австрії, були повністю скасовані навіть ті незначні полегшення, що їх надали населенню російські власті. Місцеві феодали збільшили панщину. У 1845—1846 рр. кріпосні повинності селян поглинали 74 проц. суми доходів селянських господарств. Напередодні реформи 1848 року в Копичинцях більше половини господарств — 113 з 237 — мали в своєму користуванні менше одного морга землі.

Трудяще населення було позбавлене можливості одержувати медичну допомогу. Лікування коштувало дорого. На початку XX ст. в місті працювали лише лікар та акушерка.

Антифеодальні повстання селян, які набирали дедалі більшого розмаху, змусили австрійський уряд скасувати панщину. Селяни стали юридично вільними. Проте велике поміщицьке землеволодіння збереглося. У поміщика Копичинців лишилося 1500 моргів кращої орної землі, 482 морги пасовиськ і лісів. Селянам дісталася за великий викуп тільки та земля, яку вони обробляли до реформи. До того ж їх позбавили права користуватися лісом, пасовиськами та іншими угіддями.

З 80-х років XIX ст. у Копичинцях один за одним спалахують виступи сільськогосподарських робітників і селян. Особливо великий селянський виступ проти поміщика Баворовського, який хотів захопити селянські землі, відбувся у травні 1884 року. Свої вимоги поміщику селяни направили через уповноважених, але війт заарештував їх. Тоді селяни оточили його будинок і зажадали звільнення заарештованих. Жандарми відкрили вогонь по беззбройному натовпу. Трьох чоловік було вбито, кількох поранено. Понад 35 учасників цього виступу заарештували і віддали до суду. Але боротьба продовжувалася. Того року в Копичинцях відбулися масові виступи трудящих проти т. зв. дорожного закону, який передбачав примусові роботи населення на будівництві, ремонті і догляді доріг. У 1890 році знову стався виступ селян, спрямований проти сваволі місцевого поміщика. У 1902 році на великому вічі, де зібралося близько 10 тис. жителів Копичинців і навколишніх сіл, трудящі заявили, що під час польових робіт жатимуть панський хліб за 8—10-й сніп, а не за 12-й, як раніше. Комітет, створений для підготовки віча, звернувся до селян з відозвою, в якій говорилося, що кривда й злидні зникнуть, якщо вони відберуть политу їхньою кров’ю і потом землю від панів.

На початку XX ст. Копичинці були значним населеним пунктом. Тут проживало понад 7 тис. чоловік, налічувалося близько 1200 будинків, але великих промислових підприємств не було. Працювали тільки кустарні майстерні, млин, діяло господарсько-кредитне товариство «Поміч», кредитами якого могли скористатися переважно сільські глитаї, бо їх давали під заклад рухомого чи нерухомого майна.

У 1902—1903 рр. Копичинці були одним з пунктів нелегального транспортування ленінської газети «Искра». У лютому 1903 року на залізничній станції в Копичинцях поліція перехопила кілька комплектів «Искры» і заарештувала двох її агентів, які прибули за літературою. Але вони не виказали тих осіб, яким мали передати газету та іншу літературу.

Загострення класової боротьби викликало чималий переполох серед прислужників Габсбургів— буржуазних націоналістів. Щоб відвернути трудящих від соціальних питань, вони розпалювали національну ворожнечу. Український буржуазний націоналіст копичинський піп М. Струминський не раз намагався посіяти ворожнечу між українцями і поляками. У свою чергу польські буржуазні націоналісти намагалися нацькувати поляків на українців.

2 червня 1904 року поліція з шаблями та багнетами вчинила криваву розправу над селянами Копичинців.

Під впливом буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. в Росії трудящі маси ще активніше розгорнули боротьбу. Особливої гостроти набрала боротьба селян за землю. Селяни Копичинців двічі захоплювали панський маєток і приступали до поділу поміщицької землі, але кожного разу втручалися поліція та війська, викликані з Чорткова, і виступи закінчувалися невдачею.

Основною формою боротьби були страйки. їм іноді передували збори селян. 30 травня 1906 року в Копичинцях відбулися таємні збори, на яких було присутніх близько 200 чоловік.

Селяни напередодні першої світової війни, як і раніше, зазнавали утисків. Продовжувався процес обезземелення, збільшувалася кількість селянських дворів, що не мали робочої худоби й реманенту.

Освітній рівень значної частини населення продовжував лишатися низьким, бо тільки в середині XIX ст. в Копичинцях було відкрито початкову школу, а в 1909 році — трикласну приватну гімназію, що містилась у звичайній селянській хаті.

Тяжкі випробовування випали на долю жителів міста в роки першої світової війни. Економічне становище селянських господарств різко погіршало, частина орної землі лишалася не засіяною. Населення всіляко ухилялося від насильної мобілізації до австро-угорської армії. Влітку 1914 року місто зайняли російські війська, які перебували тут до середини 1917 року.

Після розпаду Австро-Угорщини Копичинці потрапили під владу буржуазно-націоналістичного уряду ЗУНР, а у 1919 році — під владу буржуазно-поміщицької Польщі. Трудящі активно виступали проти соціального і національного гніту, за возз’єднання з Радянською Україною. Агітаційну роботу серед населення міста вели революційно настроєні робітники-залізничники. Вони розповідали про Радянську владу, закликали сприяти наступаючим частинам Червоної Армії. І коли в липні 1920 року в Копичинці вступили частини 41-ї радянської дивізії, населення зустріло їх з великою радістю.

В перші дні після визволення в місті поширювалася газета «Червона Галичина» (орган політвідділу 41-ї стрілецької дивізії), утворилися ревком, народна міліція. Ревком активно боровся за здійснення декретів Галревкому. Було націоналізовано приватний млин, панську землю, розпочалася підготовка до налагодження навчання в школі. За участю ревкомівців на околиці Копичинців створили зразкове господарство, якому виділили кращий інвентар, тягло, посівний матеріал.

До ревкому йшли зі своїми думками й планами сотні трудівників. Десятки юнаків поповнили ряди Червоної Армії, чимало активістів вступило до лав Комуністичної партії Східної Галичини. Вже у вересні 1920 року в місті налічувалося 49 кандидатів у члени КПСГ. З сумом і надією проводжало населення Копичинців червоноармійців, які залишали місто. Хоч Радянська влада проіснувала недовго, але вона залишила глибокий слід у свідомості трудящих, посилила революційні настрої серед населення.

Під час майже 20-річної окупації міста буржуазно-поміщицькою Польщею економіка не розвивалася. У 1921 році в Копичинцях проживало 7923 чоловіка, у т. ч. незначна кількість ремісників.

Основна маса населення, у т. ч. і частина ремісників, займалася сільським господарством. Проте кращі землі належали поміщикові. Класове розшарування, яке з кожним роком поглиблювалося, призводило до дальшого обезземелення бідняцьких господарств. Так, у 1930 році в Копичинцях налічувалося 395 безземельних родин, а через два роки кількість їх збільшилася до 570. У користуванні переважної більшості селянської бідноти були ділянки розміром від 0,1 до 1,5 морга. Високі податки, на сплату яких йшло три чверті доходу від господарства, остаточно розоряли селян. В роки поневолення західноукраїнських земель панською Польщею трудящі маси виступали проти гнобителів. Цією боротьбою керували комуністи. З 1923 року в Копичинцях існував місцевий осередок КПЗУ.

Комуністи розгорнули широку агітаційну роботу, спрямовану на боротьбу за возз’єднання з Радянською Україною, викривали антинародну політику буржуазно-поміщицького уряду, висміювали псевдопатріотизм галицьких українських буржуазних націоналістів.

Під впливом комуністів повітовий виборчий комітет, обраний у березні 1922 року, звернувся до сільських виборчих комітетів із закликом не брати участі у виборах до сейму, оскільки сейм не є і не може бути верховною владою Східної Галичини. На заклик комітету населення бойкотувало вибори.

Комуністи стали організаторами й керівниками страйкової боротьби. У 1928 році місцеві робітники вимагали підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, виступали проти підприємців, які наймали за низьку плату людей з інших місць. У червні 1934 року застрайкували каменотеси, до яких приєдналися й інші робітники. Вони вимагали встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення денної заробітної плати до 2 злотих 20 грошів. Страйк закінчився частковим задоволенням вимог робітників. У місті зростала кількість безробітних. У 1936 році їх налічувалося близько 600 чоловік.

Постійне зубожіння, тяжке економічне становище призводили до еміграції населення за кордон. Цілими сім’ями жителі Копичинців лишали свої домівки і виїжджали за океан — в США, Канаду, Бразілію, Аргентіну. Лише 1936 року до Аргентіни емігрували 9, а до Канади — 91 родина. Та земля і гроші за океаном були лише маревом. Багато з тих, хто поїхав, повернулися додому розореними, без шматка хліба і притулку.

Боротьба трудящих Копичинців була спрямована також проти політики ополячення місцевого українського населення. Польський уряд переслідував українську мову, закривав і ті школи, що ще існували. У 1928/29 навчальному році в Копичинцях було закрито українські шестикласну школу і приватну гімназію на підставі того, що викладання в них велося українською мовою «на шкоду польським наукам». Заборонялося також вести діловодство українською мовою. Боротьбу проти насильної полонізації очолили місцеві комуністи. 19 жовтня 1930 року поліція провела масові обшуки й арешти у зв’язку з виступами проти закриття української гімназії. 1931 року зроблено обшуки у членів і співчуваючих прогресивній організації «Сель-роб-єдність», які проводили збір коштів для політичних в’язнів. Поліція конфіскувала зібрані гроші, а організаторів збору покарала двотижневим ув’язненням.

Не дбав польський уряд про охорону здоров’я трудящих. У Копичинцях діяла лише т. зв. каса хворих, при якій працювало 2 лікарі і медсестра. Медична допомога подавалась за гроші. Великою в місті була смертність, особливо серед дітей.
Мітинг у м. Копичинцях, присвячений 22-й річниці Великого Жовтня. 1939 р.

Мітинг у м. Копичинцях, присвячений 22-й річниці Великого Жовтня. 1939 р.

На низькому рівні була освіта трудящих. Хоч у місті діяли 3 семирічні і початкова ніколи, в яких викладання велося польською мовою, але, як і раніше, вчилися в них переважно діти заможних міщан і селян. Для бідноти освіта лишалася недоступною, бо за навчання щорічно доводилося платити 230 злотих. На ці гроші можна було купити корову. Тому переважна більшість жителів не знала грамоти.

Так само ніхто з бідняків не міг користуватися послугами двох платних бібліотек. До того ж більшість книжок були видані польською мовою.

Справжнє щастя для трудящих Копичинців настало 17 вересня 1939 року, коли Червона Армія назавжди визволила їх від гніту, горя і злиднів. Вже наступного дня в Копичинцях було створено тимчасове управління, до якого ввійшли представники від робітників і трудящих селян.

У жовтні жителі міста взяли активну участь у виборах до Народних Зборів Західної України, які мали вирішити питання про суспільно-політичний і державний устрій. У листі Радянському урядові, прийнятому на міському мітингу, трудящі писали: «Після всього того, що ми одержали з приходом Червоної Армії, ми для себе не шукаємо іншого шляху, крім радянського. Ми хочемо бути в єдиній сім’ї з нашими братами, які щасливо живуть в Радянській Україні. Ми висловлюємо своє бажання перед урядом СРСР влитися всією Західною Україною в єдину сім’ю трудящих Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Така воля всіх трудящих Західної України».

В січні 1940 року Копичинці стали районним центром. Були створені й розпочали роботу райком партії, райком комсомолу, райвиконком та інші організації й установи. Нові органи влади приступили до налагодження роботи промислових підприємств, медичних і культурно-освітніх закладів, вони надавали необхідну допомогу селянським господарствам. На початку 1940 року в передмістях Калинівщині і Баворівщині організувалися перші колгоспи — ім. Калініна та «17 вересня». Велику допомогу їм подала Копичинська МТС, яка одержала від держави 11 тракторів і комбайнів, 4 тракторні сівалки, культиватори, плуги та інші сільськогосподарські машини. Під час осінніх польових робіт МТС виконала укладені з колгоспами договори. Одноосібним безкінним господарствам було виорано під озимину та на зяб 581 га землі.

Органи Радянської влади велику увагу приділяли розвитку охорони здоров’я, освіти й культури. У місті відкрились лікарня на 25 ліжок, дитячий садок. Почався новий навчальний рік у школі з рідною мовою викладання. Розгорнули роботу кілька бібліотек, будинок культури, кінотеатр. Молодь і літні люди потяглися до будинку культури, де брали участь у художній самодіяльності. Восени 1940 року міський хор завоював друге місце на обласному огляді художньої самодіяльності.

Вільне, радісне життя, яке дала Радянська влада трудящим Копичинців, перервав віроломний напад гітлерівської Німеччини на Країну Рад. 7 липня 1941 року німецько-фашистські війська вдерлися до міста. Фашисти, а з ними й українські буржуазні націоналісти катували і знищували радянських людей. За час окупації вони вбили понад 9 тис. жителів міста і навколишніх сіл, зруйнували 73 житлові будинки та понад 80 громадських будівель.

Трудящі міста включилися в активну боротьбу проти загарбників та їхніх прислужників — українських буржуазних націоналістів. З червня 1942 року в Копичинцях і навколишніх селах діяла підпільна патріотична група, учасниками якої було переважно місцеве населення та колишні військовополонені, які втекли з гітлерівського полону. Групу очолював М. М. Погода (І. І. Ткаченко). Підпільники провадили агітаційну роботу, спрямовану проти фашистських окупантів, закликали радянських людей саботувати здачу хліба загарбникам, надавати притулок втікачам з полону, розповсюджували зведення Радянського інформбюро. На початку липня 1943 року гестапо вислідило підпільну групу, багато її членів було заарештовано й кинуто в табори смерті Освенцім та Бухенвальд.

На початку липня 1943 року поблизу Копичинців, здійснюючи Карпатський рейд, пройшло партизанське з’єднання С. А. Ковпака. До нього вступило чимало місцевих жителів.
Меморіальний комплекс на братській могилі воїнів Червоної Армії в м. Копичинцях. 1970 р.

Меморіальний комплекс на братській могилі воїнів Червоної Армії в м. Копичинцях. 1970 р.

23 березня 1944 року війська 1-го Українського фронту в ході наступальних боїв визволили місто від гітлерівських окупантів. У боях за його визволення смертю героїв полягло 645 радянських солдатів і офіцерів, синів і дочок багатьох радянських народів. Серед полеглих росіяни й українці, білоруси й узбеки, грузини й казахи. Трудящі Копичинців свято шанують пам’ять загиблих, дбайливо доглядають могили. На увічнення пам’яті полеглих у бою споруджено пам’ятник, а також меморіальний комплекс на братській могилі.

З перших днів визволення багато місцевих жителів влилося до лав Червоної Армії, 62 з них загинули в боях проти гітлерівців. За мужність і відвагу, виявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни, 96 бійців нагороджені орденами й медалями Союзу РСР. В Копичинцях встановлено пам’ятник жителям, полеглим у роки Великої Вітчизняної війни.

Одразу ж після визволення міста від фашистських окупантів розгорнули роботу партійні та радянські органи. Вони очолили боротьбу трудящих за відбудову зруйнованого господарства.

Велику допомогу трудящим міста Копичинців надавала Радянська держава. Вже в квітні 1944 року для бідніших селян Копичинського району було виділено 100 коней, 50 тонн насіння, здійснені інші заходи, які забезпечили успішне проведення весняної сівби. Завдяки самовідданій роботі трудящих до кінця 1944 року в місті почали діяти райпромкомбінат, райспоживспілка, 2 їдальні на 250 місць. Відновили роботу дві середні школи (в 1944/45 навчальному році їх відвідувало 860 учнів і працювало 37 учителів), бібліотека для дорослих, у 1945 році — дитяча бібліотека, лікарня на 50 ліжок. Хворих обслуговували 2 лікарі і 39 медичних працівників з середньою освітою. У 1944 році в місті встановлено пам’ятник В. І. Леніну, у 1946 році — пам’ятник Т. Г. Шевченку.

Для поліпшення побутового обслуговування населення 1946 року в місті організували промислову артіль «Вільне життя» та артіль інвалідів Великої Вітчизняної війни «17 вересня», що займалися пошиттям одягу, ремонтом взуття і різних побутових приладь. Протягом 1946—1950 рр. вступили в дію харчокомбінат, маслозавод. За цей же час було споруджено 22 житлові будинки, відремонтовано всі адміністративні приміщення.

У роки наступних післявоєнних п’ятирічок у місті виникли нові підприємства. На базі цеху дитячих іграшок райпромкомбінату було створено фабрику гумових іграшок. Після її реконструкції обсяг виробництва, порівняно з 1966 роком, збільшився у 2,5 раза, значно зросла продуктивність праці. На фабриці працює 42 ударники комуністичної праці, є три бригади, які в змаганні вибороли високе звання бригад комуністичної праці. Готуючи гідну зустріч 50-річчю утворення СРСР, колектив фабрики взяв на себе підвищені зобов’язання й успішно їх виконав. Виробничий план 1970 року було виконано на 126,7 проц. Тут широко розгорнуто раціоналізаторський рух. Лише за 1970—1971 рр. раціоналізатори внесли 38 пропозицій, втілення яких у виробництво заощадило 74,4 тис. крб. Чимало раціоналізаторських пропозицій вніс комуніст М. П. Кайдалов. Їх впровадження у виробництво дало змогу механізувати ряд трудомістких процесів, поліпшити якість продукції фабрики.

Одним з провідних підприємств є відділення райоб’єднання «Сільгосптехніки». Тут є кілька добре обладнаних цехів, працює 145 робітників і службовців. Розгорнувши змагання на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна та XXIV з’їзду КПРС, колектив зустрів ці знаменні дати виконанням і перевиконанням взятих зобов’язань. Добрих показників домігся він і в першому році дев’ятої п’ятирічки. За підсумками роботи четвертого кварталу 1971 року колективу підприємства присуджено перехідний Червоний прапор Всесоюзного об’єднання «Сільгосптехніки» та вручено першу грошову премію. 17 робітників удостоєні звання ударників комуністичної праці.

До значних промислових об’єктів міста належить автопідприємство, створене на базі автопарку. Щодня з його воріт вирушає в рейси 130 вантажних автомашин, десятки автобусів. Колектив підприємства успішно справляється з державними планами перевезень. За досягнуті виробничі успіхи орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено водія І. І. Іванова, орденом «Знак Пошани» — робітників І. Ф. Башту та Е. М. Беренду. 28 кращих виробничників підприємства нагороджені ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна». 63 робітники вибороли високе звання ударника комуністичної праці.

В Копичинцях розміщується «Міжколгоспбуд». Крім проведення будівельно-монтажних робіт, він виготовляє залізобетонні деталі, цеглу, столярні вироби, провадить розробку кам’яних і піскових кар’єрів. Комбінат побутового обслуговування, що має кравецький і шевський цехи, виконує ремонт побутової техніки, столярні роботи тощо. З 1958 року в місті працює хлібокомбінат, який виробляє різні хлібобулочні вироби, борошно, безалкогольні напої тощо. Є в місті лісництво, підпорядковане Чортківському лісгоспзагу.

Промислові підприємства міста Копичинців успішно завершили завдання восьмої п’ятирічки.

У післявоєнні роки партійні та радянські органи багато уваги приділяли переведенню дрібних селянських господарств на соціалістичний шлях. Протягом 1946— 1948 рр. у селах, що були на той час підпорядковані Копичинській міській Раді, відновили діяльність колгоспи, створені до війни. У 1950 році вони об’єдналися в один — «17 вересня». Розгорнулась наполеглива боротьба за високі сталі врожаї зернових і технічних культур, приділялася належна увага піднесенню культури землеробства. У 1952 році до колгоспу приєдналися ще дві сусідні артілі. Нове господарство дістало назву «Україна». З року в рік зростала врожайність, підвищувалася продуктивність громадського тваринництва, збільшувалися доходи колгоспу. Все це стало можливим завдяки неухильному росту механізації трудомістких процесів у рільництві й тваринництві, безкорисливій допомозі радянських народів. У цей період яскраво виявилася братерська дружба трудящих Копичинського району з трудівниками Подольського району Московської області. Колгоспи Подольського району надіслали колгоспам Копичинського району 104 голови племінної худоби, 5 тонн насіння конюшини. В свою чергу копичинські колгоспники передали подольцям 100 цнт насіння кукурудзи. МТС Подольського району надіслала Копичинській МТС три гвинторізальні верстати, повний комплект інструменту для ремонту машин і на 100 тис. крб. запасних частин для сільськогосподарських машин.

Відрадних успіхів добився колгосп у роки восьмої п’ятирічки. Порівняно з 1953 роком у 1970 році більш як удвічі зросли врожаї зернових і цукрових буряків. На громадських фермах налічувалося понад 1400 голів великої рогатої худоби, багато свиней, птиці. Від реалізації продукції рільництва й тваринництва в 1970 році колгосп одержав 1,9 млн. крб. прибутку.

Широко розгорнувши соціалістичне змагання на честь XXIV з’їзду КПРС, колгоспники домоглися ще кращих успіхів. У першому році дев’ятої п’ятирічки трудівники колгоспу на 100 га сільськогосподарських угідь виробили по 305 цнт молока. Колгосп «Україна» — багатогалузеве господарство. За ним закріплено 3427 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3147 га орної землі. На його полях працює 33 трактори, 10 комбайнів різних марок, 20 вантажних автомашин та багато іншої сільськогосподарської техніки.

Самовіддана праця хліборобів не раз відзначалася урядовими нагородами. За одержання високих урожаїв цукрових буряків у 1969 році ланкову Н. М. Дочуминську було удостоєно ордена Трудового Червоного Прапора. 78 кращих колгоспників відзначені медалями «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

Взявши до уваги наявність кваліфікованих кадрів, забезпеченість засобами механізації робіт у рільництві, дальше застосування досягнень передової агротехнічної науки, колгоспна партійна організація, яка налічує 55 комуністів, виступила ініціатором боротьби за дальше підвищення врожайності всіх культур. Колгоспники зобов’язалися успішно завершити план дев’ятої п’ятирічки. У 1971 році колгосп одержав у середньому з гектара по 27 цнт зернових, у т. ч. 33,2 цнт озимої пшениці, 140 цнт картоплі, 344 цнт цукрових буряків. З ще кращими показниками колгосп завершив другий рік дев’ятої п’ятирічки. В 1972 році було вирощено на кожному гектарі по 31 цнт зернових, у т. ч. 36 цнт озимої пшениці, 141 цнт картоплі, 474 цнт цукрових буряків.

Рік у рік зростає добробут трудящих. Значно розширилося житлове будівництво. Протягом 1961—1971 рр. лише індивідуальними забудовниками було споруджено 322 сучасні будинки. В багатьох квартирах встановлено газові плити. Для особистого користування жителі міста придбали 56 легкових автомашин, 780 мотоциклів, багато велосипедів, холодильників, телевізорів.

Зросла торговельна мережа. Працює 21 спеціалізований магазин, 26 підприємств громадського харчування. Товарооборот їх у 1971 році становив 4665 тис. карбованців.

Добре в місті поставлена охорона здоров’я. Тут діє лікарня на 175 ліжок з хірургічним, терапевтичним, дитячим, інфекційним, пологовим відділеннями, поліклініка, протитуберкульозний диспансер на 20 ліжок, санітарно-епідеміологічна станція. Про охорону здоров’я трудящих піклуються 96 медичних працівників, у т. ч. 26 лікарів. Партія і уряд високо оцінили сумлінну працю багатьох з них. Зокрема, лікаря М. Д. Матичака у 1971 році нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. 16 медичних працівників удостоєні медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
Копичинський сільськогосподарський технікум. 1972 р.

Копичинський сільськогосподарський технікум. 1972 р.

Справжнього розквіту в Копичинцях набула народна освіта. У 1971/72 навчальному році в середній і восьмирічній школах 4 навчалося 1286 дітей, працювало 82 вчителі. Серед учителів міста багато досвідчених майстрів педагогічної справи, вмілих вихователів молоді. За довголітню і плодотворну працю на ниві народної освіти орденом Трудового Червоного Прапора нагороджена вчителька X. М. Гнатенко, орденом «Знак Пошани» — вчитель Є. Й. Грома. Звання заслуженого вчителя УРСР удостоєно Г. Р. Остапова.

Широку популярність у Копичинській середній школі здобули історико-краєзнавчий і ленінський музеї. Як переможця огляду роботи ленінських музеїв, залів і кімнат на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна у 1970 році шкільний музей було нагороджено Почесною Грамотою Міністерства освіти УРСР і ЦК ЛКСМУ.

В місті є також семирічна музична школа. В ній по класу баяна, скрипки, фортепіано, акордеона та домри навчається 125 дітей. З 1963 року в Копичинцях працює сільськогосподарський технікум, який має два відділи: бухгалтерського обліку та планування сільського господарства.

Важливу роль у комуністичному вихованні трудящих відіграють культурно-освітні заклади — будинок культури на 400 місць, два клуби на 350 місць, кінотеатр. Чимало жителів міста бере активну участь у роботі гуртків художньої самодіяльності. Протягом багатьох років при копичинському будинку культури працює драматичний гурток. За високу виконавську майстерність самодіяльних акторів, виявлену на обласному огляді, присвяченому 50-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, постановою колегії Міністерства культури УРСР від 15 грудня 1967 року гурток перейменовано у самодіяльний народний театр ім. 50-річчя Ленінського комсомолу. З того часу тут працює дитяча драматична студія, яка на обласному огляді дитячих драматичних гуртків, присвяченому 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, посіла друге місце. На обласному огляді, присвяченому XXIV з’їзду КПРС, самодіяльний народний театр за постановку «Лісової пісні» Лесі Українки був відзначений дипломом 1-го ступеня. Духовому оркестру «Боян», у складі якого понад 30 чоловік, у 1970 році присвоєно звання народного. Широко відомий і хор, в якому бере участь понад 60 чоловік.

До послуг трудящих у місті є 4 бібліотеки, у фондах яких налічується близько 90 тис. книжок. Широко ведеться лекційна пропаганда, яку здійснюють 125 лекторів, членів товариства «Знання».

Розвиваються фізкультура і спорт. Діють два стадіони, спортивні майданчики.

У місті налічується 15 партійних організацій, на обліку в яких перебувають 236 комуністів. Комуністи йдуть у перших лавах борців за виконання грандіозних планів дев’ятої п’ятирічки. Активну допомогу їм подає майже тисячний загін комсомольців, які об’єднані в 16 комсомольських організаціях. Серед комсомольців-виробничників 75 юнаків і дівчат — ударники комуністичної праці. Значну виховну роботу серед трудящих провадять 17 профспілкових організацій міста.

Багатогранне життя трудящих міста скеровує міська Рада депутатів трудящих, до якої обрано 50 депутатів. Серед них 25 комуністів і 9 комсомольців. При міській Раді створені і працюють постійні комісії: планово-бюджетна, промисловості й транспорту, сільськогосподарська, культури й освіти, торгівлі і побутового обслуговування, благоустрою і комунального господарства, соціалістичної законності. Вони охоплюють своїм впливом усі сфери міського життя, контролюють діяльність підприємств і колгоспу, дбають про благоустрій, слідкують за правильним використанням бюджету міської Ради тощо. У 1972 році з бюджету, що становив 273 тис. крб., на благоустрій міста було витрачено 34 100 крб., капітальний ремонт житлового фонду — 68 300, на придбання книг для міської бібліотеки — 2573 крб., на дитячі заклади — 11 640 крб. Протягом дев’ятої п’ятирічки на кошти міської Ради буде збудовано два будинки — на 8 і 40 квартир, реконструйовано будинок культури, завершено освітлення всіх вулиць, прокладено кілька кілометрів водогону, доріг з твердим покриттям, упорядковано набережну міського озера.

Перетворюючи в життя рішення XXIV з’їзду КПРС, трудящі міста докладають усіх зусиль, щоб достроково виконати план дев’ятої п’ятирічки.

М. С. МАНДЗЮК, Р. П. РОСТИКУС
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера К”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 28 гостей