Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

КОРОСТИШІВ, місто, Житомирська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2379
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1523 раз.
Подякували: 564 раз.
Стать: Жінка

КОРОСТИШІВ, місто, Житомирська обл, Україна

Повідомлення АннА » 09 січня 2018, 21:44

КОРОСТИШІВ – місто Житомирської області, райцентр. Розташов. на берегах р. Тетерів (прит. Дніпра), за 3 км від залізничної ст. Коростишів. Нас. 25,9 тис. осіб (2004).
Поселення на тер., що є нині тер. міста, існувало вже за часів Київської Русі (за переказами, тут знаходився центр племені міньчан або мічан – відгалуження древлян), однак перші письмові згадки про нього (від 1399) пов'язані вже з литов. добою. 1471 поселення входило до Житомир. повіту Київського воєводства. Було приписане до Житомирського замку, 18 "путних замкових" (див. Бояри путні) несли тут сторожову службу, працювали на укріпленні фортеці, платили данину медом. 1499 великий князь литовський Олександр надав поселення у володіння бояринові Кшиштофу-Олександру Кміті. 1566 його придбав Іван Олізар-Волчкович. Олізари (володіли К. до 1865) сприяли розквітові своєї резиденції. 1602 тут збудовано замок, 1634 – міст через р. Тетерів. Виникли новий і старий К. (у новому відбувалися ярмарки і торги, у старому розміщалися ремісничі слободи, жили селяни).
Мешканці міста брали участь у козац. русі. Разом з тим чимало коростишівських бояр у загонах "олізарчуків" змагалися з козац. повстанцями. 1640 з міста було виселено всіх католиків. Через рік після початку національної революції 1648–1676 К. став сотенним центром Білоцерківського полку та уславився як батьківщина М.Небаби. 1653 війська С.Чарнецького зруйнували містечко. За Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 К. повертався під владу Польщі. По Руїні належав до зони відродження козацтва на Правобережній Україні. 1694 козаки-паліївці (див. С.Палій) на чолі з І.Киляном та С.Безпалим розбили тут урядовий загін. 1696 містечко спалили татари. У 18 ст. поступово зростає екон. потенціал містечка: від 1777 тут уже відбувалося по 8 щорічних ярмарків. 1779 стає містом і отримує магдебурзьке право. 1783 в К. мешкало 600 жителів.
За 2-м поділом Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) перейшов під владу Російської імперії. 1794 графа Ф.Олізара від конфіскації у нього маєтку порятувала лише особиста вказівка російської імп. Катерини ІІ. 1797 К., знову містечко, став волосним центром Радомишльського повіту Київської губернії. У 19 – на поч. 20 ст. тут виникає низка невеликих промислових підприємств, розпочинається розроблення місцевих покладів граніту. 1897 у містечку налічувалося 7863 жителі (з них 4160 – євреї).
За часів української революції 1917–1921 перебував у зоні сел. повстанських рухів. 1919 тут відбувалися запеклі бої частин Армії Української Народної Республіки з більшовиками.
Від 1923 – райцентр. Від 1925 – с-ще міськ. типу; від 1932 – у складі Київської області; від 1937 – Житомир. обл. Від 1938 – місто.
У період Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 під час гітлерівської окупації (9 лип. 1941 – 28 груд. 1943) в місті існував осередок руху Опору (див. Рухи Опору 1939–1945), навколо діяли партизани.
1946 в р-ні міста виявлено родовище бурого вугілля, розпочався його видобуток.

Зображення Зображення
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 2379
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 1523 раз.
Подякували: 564 раз.
Стать: Жінка

Re: КОРОСТИШІВ, місто, Житомирська обл, Україна

Повідомлення АннА » 15 січня 2018, 12:09

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Коростишів — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на берегах річки Тетерева, притоки Дніпра, за 28 км на схід від Житомира, на автошляху Київ—Львів. Населення — 22,2 тис. чоловік.

Територія міста була заселена з давніх часів. Про це свідчать знайдені тут знаряддя праці доби бронзи, а також виявлені 2 ранньослов’янські поселення VI— VII ст., давньоруські курганний могильник та городище. Окремі історики вважають, що з часом на його місці виникло с. Коростишів, яке у 60-х роках XIV ст. в числі інших населених пунктів Правобережжя підпало під владу литовських феодалів і з 1471 року входило до Житомирського повіту Київського воєводства. Воно було приписане до Житомирського замку. 18 «путних замкових» несли сторожову службу, працювали на укріпленні фортеці, платили данину медом. 1499 року великий князь литовський Олександр подарував Коростишів і всіх його жителів боярину О. Кмиті, який почав стягувати з селян різні побори на свою користь. У 1565 році населений пункт за 400 кіп литовських грошей придбав граф І. Олізар.

Після Люблінської унії Коростишів потрапив під владу шляхетської Польщі. 1602 року тут збудовано замок, а село почало швидко зростати й незабаром перетворилося в містечко. Виникли новий і старий Коростишів. У новому — відбувалися ярмарки, торги, у старому — розміщалися ремісничі слободи, жили селяни-хлібороби. Олізари нещадно експлуатували посполитих, примушували їх три дні відробляти панщину, крім того, платити грошові та натуральні податки. Поміщик наживався не лише за рахунок кріпаків. 1634 року за наказом графа побудовано міст через річку Тетерів, за користування яким бралося мито: від воза з купецькими товарами по 2 гроші, від подорожнього — по 1 грошу і від перехожого — по півгроша. Соціальний гніт доповнювався національно-релігійним. Наприкінці XVI ст. в містечку побудовано костьол, духовенство якого намагалося покатоличити населення.

Трудящі Коростишева не мирилися з таким становищем, намагалися скинути ярмо експлуатації. Вони брали участь у повстаннях під проводом К. Косинського й Северина Наливайка, а також у антифеодальному повстанні 1618 року, під час якого в містечку створено двотисячний загін, що громив шляхетські маєтки, розправлявся з шляхтою. Ще грізнішим був виступ 1640 року, коли жителі напали на шляхтичів, палили їх майно.

Щоб ще більше збагатитися, граф, як і інші магнати, вчиняв наїзди на своїх сусідів, спустошував їх села. Так, улітку 1643 року власник Коростишева з чотиритисячним загоном по-розбійницькому напав на сусіднє с. Минійки, знищив хліба, пограбував майно селян і багатьох захопив до себе в маєток. Під час визвольної війни 1648—1654 рр. селяни та міщани Коростишева активно боролися проти польської шляхти. В червні 1648 року, коли на території повіту з’явилися селянсько-козацькі загони, жителі містечка з війтом і бургомистром перейшли на бік повстанців. З них було створено козацький загін. 1649 року Коростишів став сотенним містечком Білоцерківського полку.

У березні 1653 року польсько-шляхетський уряд надіслав на Україну 10-тисячну армію на чолі з воєводою С. Чарнецьким. Невдовзі його військо з’явилося під містечком. Маючи численну перевагу, воно оволоділо ним і вчинило жахливу розправу над населенням.

Під час війни Росії з шляхетською Польщею (1654—1667 рр.) населення продовжувало боротьбу за своє соціальне й національне визволення. 1660 року, наступаючи на Київ, польське військо розташувалося в Коростишеві. Воно нещадно грабувало населення. Козаки, селяни, міщани знову піднялися на боротьбу й 1666 року хоробро билися в загонах Дацька Дейнеки. За Андрусівським перемир’ям 1667 року містечко в числі інших населених пунктів Правобережної України знову відійшло під владу панської Польщі. Його населення і далі зазнавало жорстокого соціального й національного гноблення.

Під час визвольного повстанського руху проти польсько-шляхетських загарбників у лютому 1694 року в Коростишеві відбулася битва між польськими військами й козацькими загонами на чолі з І. Киліяном та С. Безпалим, які спільно з С. Палієм обстоювали возз’єднання Правобережної України з Росією. У цьому бою перемогу здобули козаки, яких підтримали та подали їм допомогу селяни й міщани.

Багато лиха зазнавало трудяще населення від розбійницьких наскоків кримських татар. Особливо спустошливим був напад 1696 року. Містечко майже повністю було спалене. Однак за короткий час воно знову відродилося й стало важливим центром ремесла й торгівлі. Розвитку містечка сприяло те, що через Коростишів з Києва в західні землі проходив торговельний шлях. Сюди часто приїжджали купці з багатьох міст Росії і Західної Європи. Вони торгували хлібом, худобою, ремісничими виробами. За даними 1777 року, у містечку відбувалося вісім ярмарків. 1779 року воно стало містом й дістало магдебурзьке право. 1783 року тут налічувалося 358 димів.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією 1797 року Коростишів знову став містечком, волосним центром Радомисльського повіту Київської губернії. В першій половині XIX ст. тут почали виникати мануфактури, що виробляли сукно. В 40-х роках їх налічувалося 16. Робочою силою були селяни-кріпаки. 1829 року тут виникла суконна фабрика. Тоді ж стали до ладу пивоварня, винокурня, шкіряний та цегельний заводи. На річці Тетереві працювали два млини. З 50-х років почалася розробка гранітів. Як і раніше, велику роль у житті містечка відігравала торгівля. В 40-х роках XIX ст. щорічно відбувалося шість ярмарків.

Власниками містечка залишилися магнати Олізари. Тільки в Коростишеві 1846 року їм належало 1123 кріпаки (555 ревізьких душ). Більшу частину угідь маєтку становили ліси. 1846 року тут налічувалося 7214 десятин будівельного лісу і 8820 десятин дров’яного, у фільварку — 397 десятин орної землі. Саме тому селяни переважно працювали на лісорозробках та лісовпорядних роботах. У господарстві поміщика було запроваджено 12-пільну сівозміну, через що прибутки зросли в 2—3 рази. На ділянках кріпаків, що становили не більше 3,5 десятини на ревізьку душу, переважало все те ж трипілля. Врожаї не перевищували 25 пудів з десятини. Землі оброблялися погано, багато часу доводилося працювати на феодала. Тривалість панщини становила 3—5 днів на тиждень.

Крім селян, у Коростишеві 1849 року проживало близько 2-х тис. міщан, дрібних торговців та ремісників, переважно шевців, кравців та шапкарів. 1850 року в містечку було 219 будинків, у яких жило 3941 чоловік. Внаслідок виснажливої праці, недоїдання трудове населення часто хворіло. Першу лікарню на 20 ліжок тут відкрито в 1785 році. 1796 року почала працювати водолікарня, де лікувалися лише багатії. Не краще було і з освітою. 1796 року при костьолі заснували початкову школу, де навчали польською мовою. Ще до середини XIX ст. більшість населення Коростишева не знала грамоти. Тут налічувалося лише дві церковнопарафіяльні школи.

Реформа 1861 року не поліпшила економічного становища селян. В 1863 році за 1257 десятин землі вони мали сплатити 37 183 крб. викупу. До укладення уставної грамоти колишні кріпаки залишалися тимчасовозобов’язаними, відбували панщину. На 1885 рік в середньому на одну ревізьку душу в Радомисльському повіті, до якого входив і Коростишів, припадало по 1,5 десятини орної землі, 0,9 — лугів та випасів, 0,5 десятини непридатної землі.

Після реформи в містечку пожвавився розвиток промисловості.

Зросла кількість робітників на суконній фабриці. 1861 року тут налічувалося 103 чоловіка. 1871 року засновано паперову фабрику, через рік — ще один винокурний завод. Наприкінці XIX ст. діяли сірникова, 5 дрібних суконних фабрик, склозавод, 3 каменотесні майстерні, де в нестерпних умовах працювало 176 робітників. На сірниковій фабриці, як і на інших, разом з дорослими гнули спини на підприємців і діти. Виробниче приміщення було тісне, темне й брудне, без вентиляції. Робочий день тривав 10 з половиною годин, а денна заробітна плата становила всього 30 коп. для дорослих і 15 — для підлітків.

Таке становище викликало незадоволення робітників. Під час першої російської революції у Коростишеві відбулося кілька масових виступів трудящих. У січні і лютому 1905 року застрайкували робітники паперової та сірникової фабрик. Вони вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати та поліпшення умов праці. Але страйкарям бракувало організованості, тому вони не могли добитися задоволення своїх вимог. Страйки придушили, а їх організаторів заарештували. Незважаючи на невдачі, трудящі містечка не припиняли боротьби. На приборкання «непокірних» було кинуто озброєні загони поліції. Царські посіпаки заарештували кількох активістів. Це обурило робітників. Між ними й поліцією сталися збройні сутички, але сили були нерівні. За участь у «збройному повстанні проти влади» сім чоловік у лютому 1906 року засуджено до ув’язнення. 1-го Травня 1905 року близько 100 робітників-каменярів вийшли на демонстрацію. З революційними піснями, під червоним прапором, на якому були вишиті слова «За свободуі», вони пройшли вулицями. До них приєдналося близько 50 робітників паперової фабрики. Поліція помстилася її організаторам, заарештувала К. В. Гелевея й посадила до тюрми. Син робітника, він з 1903 року включився у революційну боротьбу, мав зв’язки з київськими соціал-демократами, а 1905 року створив підпільний робітничий гурток. Після повернення через місяць із ув’язнення поліція весь час тримала його під наглядом. Робітники-каменярі прийняли свого ватажка в артіль і всіляко оберігали від переслідувань. Активними учасниками революційного руху в той час були робітники М. С. Вовк, М. С. Жиляєв, П. М. та М. М. Михайловські, І. С. Чепурин, І. М. Шуренок. Вони займалися революційною агітацією, розповсюджували серед населення містечка та сусідніх сіл антиурядові листівки й заборонену літературу.

У листопаді 1905 року під впливом робітничої агітації сталися масові селянські заворушення. Одним з організаторів їх був А. С. Рудницький. 19 листопада він прибув із Києва і на другий день влаштував таємну сходку робітників і селян. На ній обговорювалося питання дальшої боротьби проти поміщиків та самодержавства. Довідавшись про це, поліція ув’язнила агітатора. Звістка про арешт швидко облетіла все містечко. Робітники й селяни через кілька годин оточили будинок пристава й визволили революціонера. На світанку А. С. Рудницький виїхав до Житомира, де він був заарештований і висланий до Сибіру. Навесні та влітку 1906 року по волості прокотилася нова хвиля селянських заворушень. Улітку селяни Коростишева спалили поміщицький хліб.

Боротьба трудящих тривала й після поразки революції. Восени 1911 року на квартирі К. В. Гелевея поліція вилучила Першотравневі прокламації, які розповсюджувалися серед населення містечка й навколишніх сіл. В одній з них говорилося: «Робітники і робітниці! Знову першотравневий дзвін кличе вас тісніше зімкнути ряди і з розгорнутими прапорами рушити вперед!». Листівка закінчувалася словами: «Хай живе соціалістична революція!». К. В. Гелевея було вдруге заарештовано й кинуто до радомисльської тюрми.

В 1910—1913 рр. у Коростишеві значно розширили виробництво суконні фабрики, яких налічувалося 6, винокурний, смоляний і пивоварний заводи, каменотесні майстерні.

Населення околиць містечка, зайняте в сільському господарстві, після столи-пінської реформи ще більш страждало від безземелля і малоземелля. Окремі селяни кидали свої клаптики й наймалися на підприємства. На 1912 рік у Коростишеві лишилося лише 400 селянських господарств, яким належало 1681 десятина землі. Однак розподілялася вона нерівномірно. 55 господарств мали лише по 0,26 десятини, 134 — від одної до трьох. 27 куркульських господарств володіли 337 десятинами кращої землі. Так само нерівномірно розподілялася й робоча худоба, якої налічувалося 432 голови, та 382 корови. 60 господарств зовсім не мали ніякої худоби.

Незважаючи на прискорений розвиток промисловості, Коростишів залишався глухим провінціальним містечком. Тільки одна центральна вулиця була забрукована, решта під час дощів потопала в грязюці. В центрі розміщався торговельний майданчик.

В містечку незадовільним було медичне обслуговування. На 1913 рік діяли дві лікарні, у яких налічувалося 5 лікарів, 3 фельдшери та 2 акушерки. Були також аптека й 5 аптекарських магазинів. З освітніх закладів працювала вчительська семінарія, переведена в 1873 році з Києва. У ній 1892 року навчалося 97 учнів. При семінарії відкрили початкову школу, в якій було 86 дітей. У різний час у семінарії викладали відомий український педагог І. Я. Посяда, історик-славіст, згодом академік АН СРСР В. І. Пічета, український зоолог В. К. Совинський, український філолог і педагог М. О. Андрієвський. Із стін семінарії вийшов відомий український письменник С. В. Васильченко (Панасенко). 1902 року початкову школу реорганізували в двокласне училище.

Великого лиха завдала трудящим Коростишева перша світова війна. До армії мобілізували чимало робітників і селян. У містечку почалися антивоєнні виступи, під час яких селяни-призовники громили поміщицькі економії.

Коли в Коростишеві дізналися про Лютневу революцію, відбулася масова демонстрація трудящих, учасники якої вітали повалення царизму й заявляли про свою солідарність з робітниками Петрограда. В цій демонстрації, крім робітників і селян, брали участь учні і вчителі семінарії. 28 квітня 1917 року відбувся мітинг, на ньому було обрано Раду робітничих депутатів, котра прийняла рішення про запровадження 8-годинного робочого дня, контролю над виробництвом. Головою Ради обрано більшовика М. С. Токарського. До складу її увійшли 25 представників різних підприємств і ремісничих майстерень. Депутати-робітники проводили в масах значну роз’яснювальну роботу.

З великою радістю трудящі Коростишева зустріли звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Ленінські декрети про мир і землю цілком привернули трудящих на бік більшовиків, спрямували їх на боротьбу за соціалістичні перетворення. Але владу в місті прибрали ставленики контрреволюційної націоналістичної Центральної ради.

У грудні 1917 року в містечку встановлено Радянську владу. Створений ревком конфіскував у поміщиків 6 тис. десятин орної землі та 10 тис. десятин лісу й лісопильні. Однак дальші дії ревкому перервала окупація України австро-німецькими військами. Наприкінці лютого 1918 року вони захопили Коростишів, відібрали у селян конфісковану поміщицьку землю, запровадили жорстокий режим, грабували й тероризували населения. В червні 1918 року під керівництвом Київської організації РСДРП(б) і Радомисльського підпільного повітового комітету більшовиків у містечку створено підпільний більшовицький осередок, очолений К. В. Гелевеєм та І. М. Шуренком. З його ініціативи незабаром виник партизанський загін, у якому налічувалося 60 чоловік, переважно робітників-каменярів. Напередодні повстання, призначеного на 24 листопада, відбулася нарада повстанського комітету, яка розробила детальний план виступу: спочатку розгромити гетьманську варту, потім роззброїти німецький гарнізон і здобути зброю. Партизани діяли сміливо й рішуче. Увірвавшись у приміщення варти, де відбувалося зборище гетьманської адміністрації з представниками місцевої буржуазії, вони обеззброїли націоналістів, заарештували всіх учасників зборища і наклали на буржуазію контрибуцію в розмірі 10 тис. крб. Потім повстанці роззброїли кайзерівський гарнізон.

Звістка про відновлення Радянської влади в Коростишеві миттю облетіла всі навколишні села. За 2 дні до партизанського загону вступило 140 селян. Щоб утримати владу у визволеному від ворога містечку, більшовицький осередок прийняв рішення організувати червону міліцію. Проти повстанців петлюрівці надіслали загін отамана Соколовського. 2 січня 1919 року бандити захопили містечко, заарештували К. В. Гелевея та І. М. Шуренка, частково роззброїли загін. Та більшовикам вдалося втекти з-під арешту й за короткий строк зібрати новий загін. 5 січня 1919 року в запеклому бою війська повстанців розгромили бандитів. В середині лютого в партизанському загоні уже налічувалося близько 300 чоловік. Він до приходу військ Червоної Армії чинив опір буржуазно-націоналістичним військам, що зосередились у Житомирі. 19 лютого частини Червоної Армії увійшли до містечка.

Запеклі бої між радянськими військами й петлюрівцями розгорнулися в районі Коростишева в другій половині березня 1919 року. Населений пункт кілька разів переходив з рук у руки. Обстановка стабілізувалася лише на початку квітня. У березні 1919 року створено ревком. Великим авторитетом у трудящих користувався партійний осередок. На 1 червня 1919 року в його складі налічувалося 40 членів та кандидатів у члени партії. У липні цього ж року робітнича молодь об’єдналася в комсомольський осередок. Комуністи й комсомольці разом з трудящими вели активну боротьбу за здійснення соціалістичних перетворень і зміцнення Радянської влади. Та в серпні 1919 року Коростишів знову захопили петлюрівці і майже два місяці тримали його в своїх руках. Наприкінці вересня 1919 року місто було визволено частинами 45-ї дивізії.

У квітні 1920 року місто захопили війська буржуазно-поміщицької Польщі, але ненадовго, 11 червня 14-а кавалерійська дивізія під командуванням О. Я. Пархоменка визволила його.

Відгриміла громадянська війна. Трудящі Коростишева, як і всієї України, приступили до відбудови зруйнованого господарства. Вже наприкінці 1920 року почала працювати паперова фабрика, а через рік — суконна та сірникова. На кінець 1924 року паперова фабрика випустила 900 пудів паперу. Давали продукцію 6 текстильних підприємств, лісозавод, 9 млинів, 5 олійниць, діяла електростанція. Почали нарощувати темпи роботи дві каменотесні артілі, де працювало 100 каменярів.

Складне становище було в сільському господарстві. Багато селян, хоч і одержали землю, не мали тягла, насіння, реманенту. Треба було допомогти їм якнайшвидше налагодити господарство. Саме над цим і працювала партійна організація, обрані трохи згодом після визволення містечкова Рада та комнезам. З їх ініціативи в 1921 році створено радгосп, а в наступному році — артіль «Незаможник». Вони стали основою соціалістичної перебудови сільського господарства.

У 1923 році в зв’язку з запровадженням нового адміністративного поділу Коростишів став центром однойменного району. Тоді ж обрано відповідні партійні, радянські й комсомольські органи, які особливу увагу звернули на діяльність колективних господарств. 21 вересня 1924 року відбувся перший з’їзд колективістів. 25 січня 1925 року створено ще одну артіль «Надію», за якою закріпили 37 га землі. В господарстві налічувалося 13 коней, 8 корів, 7 плугів, 7 возів, 16 борін.

Поступово Коростишів упорядковувався. В центрі його споруджено ряд адміністративних та житлових приміщень. Замощувалися центральні вулиці. 1925 року він стає селищем міського типу. Предметом постійної турботи партійних та радянських органів була організація медичного обслуговування населення. В 1923 році в містечку почала діяти районна лікарня на 20 ліжок, де працювало 4 лікарі. Тоді ж в колишньому маєтку князя Горчакова відкрито робітничий санаторій.

Водночас з господарськими розв’язувалися питання культурного будівництва. В 1923—1925 рр. в селищі відкрито дві семирічні та одну початкову школи, де в 1923/24 навчальному році навчалося 632 учні, а в наступному — 843. Проводилася значна робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення, яке навчалося в школах та пунктах лікнепу. Для підготовки учительських кадрів у приміщенні колишньої семінарії 1925 року відкрито педагогічний технікум. У той час першим секретарем комсомольського осередку його був Є. С. Шабліовський (згодом член-кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки Української РСР, лауреат Ленінської премії (1964 р.). На паперовій фабриці та в педучилищі працювали клуби й бібліотеки.

Надійними помічниками партійної організації в соціалістичній перебудові селища були комсомольці. В 1925 році діяло 3 осередки ЛКСМУ1. Найбільшим серед них був осередок на паперовій фабриці. На початку 1927 року в ньому налічувалося 26 юнаків і дівчат.

Трудящі Коростишева під керівництвом райкому КП(б)У та райвиконкому добивалися все нових успіхів у соціалістичному будівництві. Роки довоєнних п’ятирічок були періодом значного зростання промислового виробництва. 1937 року в селищі діяло 19 промислових підприємств. З 1932 по 1937 рік обсяг промислового виробництва зріс більш як у 2 рази, а кількість робітників — з 380 до 1200. Цього досягнуто завдяки збільшенню капіталовкладень з бюджету Радянського уряду на реконструкцію підприємств та поліпшення умов праці. Тільки у 1934—1935 рр. у розвиток промисловості вкладено 3319 тис. крб. На базі суконної почалося будівництво бавовняної фабрики. За цей час споруджено машинний відділ, корпуси фарбувального й прядильного цехів, склад для сировини.

1936 рік завдяки стахановському руху, що широко розгорнувся на промислових підприємствах Коростишева, став роком небувалого зростання продуктивності праці. Було випущено промислової продукції на суму 13 329 тис. крб. проти 5850 тис. крб. у 1935 році. Першими стахановцями на паперовій фабриці стали сіткарі В. Й. Горобчук, С. Г. Третяк, Н. В. Малькевич, які при плані 95 кг паперу за годину виробляли 120—150 кг. Самовіддано працював колектив спиртозаводу, що став суцільно стахановським. В 1936 році нарком харчової промисловості СРСР А. І. Мікоян на всесоюзній нараді працівників харчової промисловості дав високу оцінку його роботі. Зразки високопродуктивної праці показували гранітники. Імена каменярів А. А. Степанського, Н. Ф. Іскри, В. В. Мельника, П. М. Михайловського, А. М. Михайловського, П. І. Загорулька та В. Н. Дембровського, як відмінних спеціалістів і колишніх бійців партизанського загону К. В. Гелевея, були відомі далеко за межами селища. Це вони ще в 1930 році під керівництвом архітектора О. В. Щусєва брали участь у спорудженні Мавзолею В. І. Леніна й виготовили з чорного лабрадориту моноліт вагою 60 тонн. В останні передвоєнні роки на всіх підприємствах систематично збільшувався випуск продукції. Особливо зросла потужність спиртозаводу, паперової та бавовняної фабрик. Якщо в 1935 році бавовнярі виробили 46 тис. ковдр, то в 1939 — 193 тисячі.

Корінні зміни сталися в розвитку сільського господарства. 1930 року в селищі виникло три колгоспи — ім. 12-річчя Жовтня, ім. Леніна та «Змичка», де вирощували зернові культури, картоплю, льон. 1936 року організовано ще дві артілі — ім. Сталіна та «Перебудова», що стали передовими господарствами району. В колгоспі ім. Сталіна К. О. Демченко в 1938 році одержав на площі 3 га по 312,5 цнт картоплі з кожного гектара. 1939 року колгоспники одержали на трудодень по 2,1 кг зерна, 3,8 кг картоплі та по 1 крб. 50 коп.

За прикладом знатної трактористки країни Паші Ангеліної в Коростишівській МТС № 1, яка виникла на початку 1932 року, створено окремі тракторні жіночі бригади. Одну з них очолила П. С. Андрущенко. У 1938 році вона завоювала право бути учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. 1939 року її та трактористку Г. Т. Гончаренко занесено до Книги Пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Багато сил і енергії віддав справі колективізації голова Коростишівського райвиконкому М. А. Синюк, член партії з 1924 року. У 1928 році його обрано членом ЦВК СРСР.

Після відбудовного періоду швидко почала зростати сітка медичних закладів. Якщо до 1927 року працювала лише одна лікарня на 20 ліжок з дитячою консультацією і санітарно-гігієнічною лабораторією, то в 1934—1936 рр. почали діяти нова лікарня на 50 ліжок, поліклініка, пологовий будинок. 1932 року відкрито також будинок відпочинку, дитячий санаторій (перший на 100 місць, другий — на 55). Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті працювало 14 лікарів і 87 чоловік середнього медперсоналу.

Постійно підвищувався освітній рівень трудящих. У 1926 році в двох семирічних і початковій школах навчалося 1004 учні й працювало 30 учителів. У 1933 році одна з семирічок перетворена в десятирічку. 1937 року діяло вже дві середні, семирічна та початкова школа, де 76 учителів навчало 2137 учнів. Через рік відкрито школу робітничої молоді. З 1926 по 1937 рік педагогічне училище закінчило понад З тис. дітей робітників і колгоспників.

Значний крок уперед зроблено в організації культурно-освітньої роботи. Крім народного драматичного театру, в квітні 1938 року почав працювати кінотеатр на 350 місць. Напередодні війни діяли також районний будинок культури, два робітничі клуби, де широкого розвитку набрали гуртки художньої самодіяльності, спортивні, оборонні, проводилися огляди народних талантів. 1932 року відкрито районну бібліотеку, в якій 1940 року налічувалося 6,5 тис. книжок. Майже на всіх найбільших підприємствах, у середніх школах, педагогічному училищі створені бібліотеки з книжковим фондом 9,7 тис. томів. 1936 року відкрито парк культури і відпочинку. У 1940 році майже в усіх будинках трудящих були встановлені радіоточки. З травня 1930 року почала виходити районна газета «Колективіст Коростишівщини», яка з 21 січня 1931 року мала назву «Комуна». 28 листопада 1938 року селище стає містом районного підпорядкування.

Творчу працю трудящих перервала війна, яку розв’язала фашистська Німеччина. 9 липня 1941 року місто окупували гітлерівці. Захопивши його, вони встановили жорстокий окупаційний режим. З перших днів населення розгорнуло боротьбу проти загарбників. Організаторами її були комуністи. Ще напередодні окупації був створений підпільний райком партії в складі М. В. Шклярука, П. І. Шиманського, А. І. Дригальчука. В грудні 1941 року М. В. Шклярук та П. І. Шиманський вибули до Житомира й увійшли до підпільного обкому партії. Коростишівський підпільний РК КП(б)У очолив І. П. Музика. Під його керівництвом на кінець 1942 року залучено до активної боротьби з окупантами 230 чоловік. Підпільники мали друкарню, 7 радіоприймачів і друкарську машинку. За 1942 рік вони випустили й розповсюдили серед населення 2 тис. примірників листівок, відібрали для поповнення партизанських загонів близько 900 чоловік, зібрали 500 гвинтівок, 29 кулеметів, 18 автоматів, 5 цнт вибухівки, багато одягу, продовольства й медикаментів. Диверсійні групи, які працювали під керівництвом підпільників, висадили в повітря 7 дерев’яних мостів, 27 автомашин та 10 ворожих військових ешелонів.

Активно боролася з гітлерівцями комсомольська підпільна група, якою керував 17-річний О. Г. Жиляєв. Свою діяльність вона розпочала наприкінці 1941 року в складі 17 юнаків і дівчат. Працюючи на гранітному кар’єрі, О. Г. Жиляєв діставав амонал та бікфордів шнур, Є. П. Дубовенко налагодила зв’язки з молоддю, читала їй листівки, організовувала зустрічі підпільників. Д. Г. Глимбоцька добувала медикаменти для партизанів. У вересні 1942 року група склала листівку, в якій закликала молодь не їхати до Німеччини, а вступати в партизанські загони й боротися проти окупантів. У березні 1943 року гестапівці посилили розшуки підпільників, вдалися до нових репресій. Оцінивши обстановку, комсомольська підпільна група в травні влилася в партизанський загін ім. Щорса, організований у квітні 1942 року під командуванням А. І. Цендровського. Разом з групою пішли в партизани сім’ї О. Г. Жиляєва, А. Й. Музики.

28 грудня 1943 року був пам’ятним днем для коростишівців. Війська 9-го Червонопрапорного ордена Суворова механізованого корпусу 3-ї гвардійської танкової армії визволили місто від гітлерівців. У боях за місто особливо відзначилася 69-а механізована бригада. Форсувавши річку Тетерів, вона вийшла в тил ворогу й оволоділа Коростишевом. Під час цієї операції загинув славний син вірменського народу, командир механізованої бригади полковник Л. А. Дарбінян. За виявлену відвагу й блискуче виконання завдання йому присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу.

Тікаючи, гітлерівці заподіяли місту величезних збитків. Вони вивели з ладу всі промислові підприємства, зруйнували й спалили 400 житлових будинків, середню школу, лікарню, поліклініку та інші об’єкти. Під керівництвом райкому партії та райвиконкому, які одразу ж після визволення відновили свою діяльність, з небувалим піднесенням взялися коростишівці за відбудову рідного міста. На травень 1944 року в місті працювало 3 партійні та 7 комсомольських організацій. Комуністи та комсомольці подавали особистий приклад у відродженні підприємств, колгоспів, закладів культури та освіти. У серпні випускали продукцію вже 20 підприємств міста, в т. ч. спиртозавод, лісозавод, гранітний кар’єр, маслозавод, млин, хлібопекарня, меблева фабрика та інші.

Райком партії, виконком районної Ради депутатів трудящих, який очолив . колишній командир партизанського загону А. Й. Цендровський, провели значну роботу, спрямовану на відновлення й дальший розвиток колгоспів. У 1944 році в місті відродилися колгоспи «Перебудова», ім. Сталіна, «Змичка» й «Нове життя».

Велика допомога коростишівцям для відбудови міста надходила з РРФСР, інших братніх республік. 1944 року лише промкомбінат одержав з Російської Федерації понад 19 тис. куб. лісоматеріалу, 40 тонн цементу, велику кількість вапна та багато інших будівельних матеріалів. На підприємства надходили з Карело-Фінської РСР целюлоза, з Середньої Азії та Закавказзя — бавовна.

Радісною подією для трудящих Коростишева, як і для всього радянського народу, була перемога над фашистською Німеччиною. Щоб здобути її, чимало зробили й жителі міста. 2153 коростишівці мужньо билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни та в тилу ворога, 721 з них нагороджені орденами й медалями. За героїзм, виявлений у битві за Дніпро, уродженцю Коростишева Б. С. Сидоренку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Цього ж почесного звання удостоєний вихованець Коростишівської комсомольської організації Я. Ц. Форзун. 1944 року частина, в якій він воював, дістала завдання форсувати Західну Двіну. Відважний воїн разом з двома бійцями на плоту з установленим на ньому кулеметом першим переправився на протилежний берег, вибив з укріплених позицій гітлерівців і, захопивши плацдарм, утримував його до підходу основних сил. Золотою Зіркою Героя відзначено й подвиг коростишівця Ф. М. Сапотинського, який, визволяючи братню Молдавію, біля села Грасеня особисто знищив 12 гітлерівців. Звання Героя Радянського Союзу (посмертно) присвоєно й Г. І. Шелушкову. Багатьма орденами нагороджена сім’я Шкляруків. Усі три брати — Андрій, Іван та Михайло мужньо билися проти фашистських загарбників. Нині А. В. Шклярук—генерал-майор, І. В. Шклярук — майор запасу, а М. В. Шклярук — героїчно загинув, виконуючи завдання Житомирського підпільного обкому партії.

Перемога над лютим ворогом ще більше надихнула трудящих Коростишева на нові трудові звершення в ім’я Батьківщини. З великим піднесенням працював колектив паперової фабрики. Завдяки самовідданій праці робітників та інженерно-технічних працівників підприємство наприкінці травня 1945 року видало першу продукцію. З нагоди цієї події ЦК КП(б)У надіслав колективу фабрики вітальну телеграму, в якій поздоровив усіх трудівників з достроковим пуском підприємства. За систематичне перевиконання виробничих завдань сіточниця Г. Г. Юревич у 1948 році нагороджена орденом «Знак Пошани». Збільшувався випуск продукції на бавовняній фабриці. Протягом 1946—1950 рр. тут споруджено приміщення прядильного, ворсувального та фарбувального цехів, введено в дію нове устаткування, завдяки чому на кінець четвертої п’ятирічки кількість виробів у порівнянні з 1946 роком зросла на 422 проц. Самовіддано працювали каменярі, виконуючи замовлення будівничих міста Києва. На початку 1946 року в районі міста виявлено родовище бурого вугілля, а через рік почалося будівництво шахти. В 1949 році вона видала перших 7 тис. тонн палива. З того часу Коростишів став шахтарським містом.

У роки четвертої п’ятирічки відбувалося організаційно-господарське зміцнення колгоспів. Артілі ім. Сталіна й «Перебудова» стали передовими господарствами району. Середній урожай зернових у 1950 році тут становив 15 цнт, картоплі — 250 цнт з гектара.

Одразу після визволення міста від фашистсько-німецьких загарбників відновили роботу медичні заклади, зокрема лікарня й поліклініка, а в 1945 році почала працювати районна лікарня. 1950 року в ній налічувалося 75 ліжок, 30 лікарів та 178 працівників середнього медперсоналу. На паперовій, бавовняній фабриках, гранітному кар’єрі, шахті діяли медпункти.

На початку 1944 року відкрилися середня, семирічна та початкова школи. На кінець 1950 року у них навчалося 2750 дітей і працювало 134 учителі. З 1944 року сіли за парти учні педагогічного училища, яке за роки четвертої п’ятирічки випустило 289 учителів початкових шкіл.

Партійні й радянські органи значну увагу приділяли роботі культурно-освітніх закладів. З перших місяців 1944 року почали працювати кінотеатр, районна бібліотека, в якій у 1950 році налічувалося 11,5 тис. книжок. З 7 вересня 1944 року виходила районна газета «Коростишівська правда».

Значні зміни відбулися в розвитку промисловості Користишева за наступні 22 роки. З допомогою Радянської держави, яка виділяла кошти, устаткування, ставали до ладу нові підприємства, реконструювалися існуючі, зростав випуск продукції. Якщо в 1950 році у місті налічувалося 20 виробничих колективів, то в 1972 році їх було 35, у т. ч. 26 промислових, 5 будівельних, 4 — транспорту й зв’язку. Тут працювало близько семи тисяч робітників і службовців. Швидкими темпами збільшувався видобуток вугілля. Завдяки цьому 1963 року на базі Коростишівського буровугільного родовища збудовано брикетну фабрику потужністю 100 тис. тонн. 1965 року шахтарі міста видали на-гора 870 тис. тонн палива, а 1972 — 890 тис. тонн. 1966 року здано в ексцлуатацію Коростишівську станцію технічного обслуговування автомашин. Це — велике сучасне підприємство з 13 спеціалізованими цехами, дільницями, автоматизованими лініями. Щороку станція обслуговує 600 колгоспних автомобілів. Протягом восьмої п’ятирічки в місті побудовано мотороремонтний, цегельний та молочний заводи, розпочато спорудження підприємства залізобетонних виробів і філіалу Київського заводу «Електроприлад».

На основі нових досягнень науки й техніки реконструйовано паперову фабрику, що позитивно позначилося на обсязі випуску продукції. 1968 року підприємство щодоби виробляло її понад 10 тонн, а в 1972 році дало країні 4,6 тис. тонн паперу. У 60-х роках повністю оновлено верстатний парк бавовняної фабрики, запроваджувалася нова технологія виробництва, з 1969 року підприємство почало виробляти продукцію з віскози й синтетичних волокон. У 1972 році виготовлено близько 2 млн. метрів тканин з хімічних волокон. Змінився виробничий профіль гранітного кар’єру. 1953 року він був перетворений у гранітнообробний завод, що спеціалізується на випуску облицювальних плит та інших архітектурно-оздоблювальних виробів. 1972 року підприємство дало понад 26 тис. кв. метрів полірованих плит. Значну допомогу колективам підприємств міста подають трудящі братніх республік. Так, на монтажі нового устаткування Коростишівської паперової фабрики працювали спеціалісти з Москви і Бійська. Коростишівське шахтоуправління тримає тісні зв’язки з науковцями Московського науково-дослідного інституту «Енерговугілля» та Ленінградського — «Діпромаш».

Під керівництвом партійних організацій, створених на всіх підприємствах, широкого розмаху набуло соціалістичне змагання. Дедалі більше завойовували популярність нові його форми, зокрема рух за звання колективів і ударників комуністичної праці. Першими ударниками у 1959 році стали М. І. Суслов, В. Н. Купрішвілі, Г. С. Мартинюк, В. П. Сердюк, Е. Д. Сухорукова та інші. 1959 року електроцеху паперової фабрики та шахті № 1 присвоєно звання колективів комуністичної праці. На 1967 рік у місті вже налічувалося 17 колективів і 243 ударники комуністичної праці. Особливо високопродуктивно працювали коростишівці в ювілейному 1970 році. Готуючись гідно відзначити 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, відкриття XXIV з’їзду КПРС, колективи промислових підприємств успішно трудилися над завершенням плану восьмої п’ятирічки. За високі показники в праці, вклад, який внесли коростишівці у справу зміцнення й процвітання Батьківщини, 1203 трудівники нагороджені Ленінською ювілейною медаллю, а колектив шахтоуцравління — Ленінською ювілейною Почесною Грамотою ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради. З величезним піднесенням у ювілейному році працювали робітники гранітно-обробного заводу, які внесли й свою частку праці у спорудження Ленінського меморіалу в Ульяновську.

Промисловість Коростишева достроково, до 5 жовтня 1970 року, виконала план восьмої п’ятирічки. Країні дано додатково продукції на суму 10 635 тис. крб. Лише внесок шахтарів становить півмільйона тонн вугілля та 139 тис. тонн брикету. За 1966—1970 рр. продуктивність їх праці зросла на 18,4 проц. Батьківщина високо оцінила досягнення вугільників. 16 з них нагороджено орденами й медалями, в т. ч. машиніста відвально-транспортного комплексу Ф. X. Усенка — орденом Леніна, машиніста крокуючого екскаватора Д. Ф. Карасьова — орденом Жовтневої Революції, машиніста вугільного комбайна А. Є. Осадчого, робітника очисного вибою Г. Л. Надзьолика, машиніста бурверстата М. П. Шлапака — орденом Трудового Червоного Прапора. Цього ж ордена були удостоєні також ткалі бавовняної фабрики О. І. Надворська, 3. І. Слободянюк, старший рольник паперової фабрики Т. Й. Осауленко. 1970 року одержало урядові нагороди 72 чоловіка.

Захоплюючі перспективи накреслила перед коростишівцями дев’ята п’ятирічка. У місті буде споруджено деревообробний комбінат, щебеневий та механічний заводи, стануть до ладу завод залізобетонних виробів, західна дільниця Стрижівської шахти, профілакторій технічного обслуговування автомашин.

Розгорнувши змагання за втілення в життя планів дев’ятої п’ятирічки, трудящі міста успішно виконали завдання 1971 року, гідними трудовими подарунками зустріли 50-річчя утворення CPСP. Усі 26 підприємств 1972 року виробили промислової продукції на суму 47 543 тис. крб. при плані 45 197 тис. крб.

Значних успіхів за 1951—1972 рр. добилися трудівники сільського господарства. Для кращого використання техніки, коштів усі чотири колгоспи в 1959 році об’єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Кірова, за якою закріплено 4566 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3770 га орної землі. В господарстві налічувалося 1845 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 1110 корів, а також 1559 свиней. Тоді ж, після реорганізації MTG, колгосп придбав 20 тракторів, 6 комбайнів, 9 автомашин та багато іншої техніки. З кожним роком підвищувалася врожайність усіх культур. 1967 року хлібороби зібрали з кожного гектара по 17 цнт пшениці, 170 цнт картоплі.

Ще кращих показників добилися колгоспники в ювілейному, 1970, році. Особливо добре працювали тваринники. Вони виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 127 цнт м’яса. З 1961 року колгосп став спеціалізованим господарством і щорічно відгодовує понад 4400 свиней та дві тисячі голів великої рогатої худоби. За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства, та за виконання завдань восьмого п’ятирічного плану 115 колгоспників нагороджено орденами й медалями, в т. ч. свинарку А. Д. Головень— орденами Трудового Червоного Прапора (1966 р.) й Жовтневої Революції (1971 р.). Серед колгоспників широкого розмаху набуло змагання за гідну зустріч 50-річчя утворення СРСР. Вони успішно справилися з виконанням планів першого й другого років дев’ятої п’ятирічки. У 1972 році виробили на 100 га землі по 181 цнт м’яса.

Невпізнанно змінився і покращав Коростишів за 1951—1972 рр. За цей час тільки шахтоуправління спорудило тут 36 тис. кв. метрів житла. Місто прикрасилося чудовими котеджами шахтарів, новими будинками адміністративних, культурно-побутових, освітніх та медичних установ, організацій, закладів. Збудовано типове приміщення райкому партії, районного вузла зв’язку, двох середніх шкіл, триповерхове приміщення поліклініки та райлікарні, готель на 75 місць, ресторан, дитячий комбінат на 140 місць, будинок побуту та багато інших об’єктів. Змінився побут жителів. Кожна сім’я користується холодильниками, пральними машинами, радіо. 1972 року налічувалося 3617 телевізорів.

Коростишів має хороші транспортні зв’язки. Щоденно через нього проходить 74 автобуси із Житомира на Київ і в зворотному напрямку. Місто зв’язане автобусним сполученням з 51 населеним пунктом району. Розширилася торговельна мережа, в якій налічується 57 магазинів. До 50-річчя Радянської влади здано в експлуатацію новий універмаг, який перший серед магазинів споживчої кооперації України в 1970 році перейшов на нову форму обслуговування населення, т. зв. лінійний метод. За 35-річну й бездоганну працю в торгівлі продавець О. В. Лисенко 1972 року нагороджена орденом Леніна.

Поліпшується медичне обслуговування населення. В Коростишеві працюють лікарня на 300 ліжок, поліклініка, протитуберкульозний диспансер та 10 фельдшерських пунктів на підприємствах. У них — 341 медпрацівник, у т. ч. 56 лікарів. Центральна лікарня є базою виробничої практики Московських курсів Всесвітньої організації охорони здоров’я, базою передового досвіду в республіці. Серед медичних працівників є багато кваліфікованих і досвідчених лікарів. За бездоганну 30-річну роботу лікаря Д. І. Потєхіна в 1953 році нагороджено орденом Леніна.

Сучасний Коростишів — місто високої культури. Тепер у ньому є три середні, дві восьмирічні та три початкові школи, а також педучилище. В 1972 році у них навчалося 4007 учнів і працювало 210 учителів, у т. ч. заслужені вчителі УРСР Є. І. Бабич, М. М. Дубова, К. В. Стародубець. Центром культурно-масової роботи став районний будинок культури, споруджений 1964 року. У ньому — два зали на 600 і 400 місць, багато кімнат для роботи гуртків художньої самодіяльності. Особливо популярними є драматичний колектив та духовий оркестр, яким 1970 року присвоєно звання народних. Цього почесного звання удостоєний також створений тут у 1965 році краєзнавчий музей на громадських засадах. До послуг жителів — кінотеатр, два робітничі клуби — текстильників і папірників. Серед коростишівців багато фото- і кінолюбителів. При шахтоуправлінні вже 10 років діє самодіяльна кіностудія. У місті працюють дві районні, одна міська та 12 профспілкових бібліотек з загальним книжковим фондом 175 тис. томів. 1959 року відкрито музичну школу, у якій навчаються гри на баяні, фортепіано, скрипці та народних інструментах 292 дітей робітників і колгоспників. Виходить районна газета «Ленінським шляхом». У Коростишеві чудові умови для відпочинку трудящих. Майже 40 років працює тут будинок відпочинку «Тетерів». За цей час у ньому побувало понад 80 тис. чоловік.

Бойовим авангардом в економічному й соціально-культурному житті міста є комуністи й комсомольці. На 1 січня 1972 року налічувалося 1450 членів та кандидатів у члени КПРС, 2295 комсомольців. Трудящі Коростишева справжні господарі свого міста. 13 червня 1971 року до міської Ради депутатів трудящих вони обрали 71 депутата, серед них 48 робітників, 4 колгоспники, 34 комуністи, 6 комсомольців, 29 жінок. Створено вісім постійних комісій міськради.

У Коростишеві народився і провів дитячі роки Г. М. Михайлов-Сидоров — український радянський педагог-вокаліст# заслужений діяч мистецтв УРСР, професор Харківської консерваторії. У місті встановлено пам’ятник К. В. Гелевею — безстрашному партизану громадянської війни, делегату VI Всеукраїнського і VIII Всеросійського з’їздів, члену ВУЦВКу і ВЦВКу та Л. А. Дарбіняну — відважному командиру механізованої бригади, яка визволила місто від фашистських загарбників. 1965 року на відзнаку 20-річчя перемоги над гітлерівською Німеччиною споруджено обеліск «Народу-переможцю». В день 50-річчя Радянської влади відкрито пам’ятник В. І. Леніну.

Впевненою ходою крокують трудящі міста до нових звершень, своєю самовідданою працею разом з усім радянським народом зводять величну споруду, ім’я якій — комунізм.

М. С. БРОДАЦЬКИЙ, О. М. ІВАЩЕНКО
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 64
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Подякував (-ла): 9 раз.
Подякували: 13 раз.

Re: КОРОСТИШІВ, місто, Житомирська обл, Україна

Повідомлення Ярина » 18 січня 2018, 20:27

phpBB [video]


Повернутись до Літера К

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість