Любеч, смт, Ріпкинський район, Чернігівська область

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
1
50%
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
1
50%
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Аватар користувача
surnameindex
Повідомлень: 780
З нами з: 18 липня 2016, 23:24
Дякував (ла): 194 рази
Подякували: 298 разів
Контактна інформація:

Любеч, смт, Ріпкинський район, Чернігівська область

Повідомлення surnameindex »

http://www.surnameindex.info/info/chern ... index.html

Любеч, Любечская волость
Любеч, Репкинская волость
Любеч, Репкинский район, Черниговская область
Любеч, Ріпкинський район, Чернігівська область

Троицкая церковь
1740 - священник Иван Тимофеевич Маковский
1740-1743 - священник Андрей Федорович Волкович


Воскресенская церковь
1899 - священник Василий Петровский

Рождество-Богородицкая церковь
1740 - священник Иван Ерофеевич
1740-1743 - священник Самуил Гаврилович
1740 - дьячек Иван Демьянович

Параскиевская церковь
1740 - настоящий священник Косма Артемьевич Горбик, второй священник Петр Артемьевич Горбик, дьячек Яков Артемьевич Горбик (Горбык)

Покровская церковь
1740 - священник Яков Власович, священник Иван Андреевич, дьячек Григорий Иванович

Некоторые фамилии жителей с. Любеч (Троицкая церковь, 1740):
Бабич
Бойко, Бойченко
Бубелник
Верешко
Волкович
Гетко, Гетько
Гончар
Дегтярь
Доценко
Дуцко
Дячок, Дьячок
Коваль
Колесниченко
Коновец
Коноплянка
Конятинец
Корецкий
Коробок
Кравченок, Кравченко
Кудин
Кулпета
Кучеравый, Кучерявый
Маковский
Мищенко
Мостовый
Нечаев
Онисовец
Онух
Орешков
Полосич
Попович
Пузан
Рак
Ребдей
Решутник
Семеняка
Сердюченко
Слесар
Тевченок, Тевченко
Швец
Шепко
Аватар користувача
Goransn
Повідомлень: 1
З нами з: 11 вересня 2016, 21:40

Любеч Ріпкинський район Чернігівська область

Повідомлення Goransn »

Карта - схема замка


Дата строительства: начало XVII—1-я половина XIX вв.
Любчинский замок расположен на левом берегу Немана на насыпном холме площадью около 0,7 га. Территория с трех сторон очерчена рвом (шириной до 30 м и глубиной 7—10 м), а с четвертой — водами реки. Из четырех башен замка сохранились две. Башни сложены из кирпича и валунов. Состояние главной, въездной, башни удовлетворительное, другая башня в запустении.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Аватар користувача
ГіП
Повідомлень: 625
З нами з: 03 квітня 2016, 14:52
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 750 разів
Подякували: 804 рази

Re: Любеч Ріпкинський район Чернігівська область

Повідомлення ГіП »

Goransn писав: Любчинский замок расположен на левом берегу Немана...
Репкинский Любеч вроде на Днепре :?:
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Поперека, Сенько, Сердюк, Нужний (Іваниця),
Єлисеєнко, Фесенко (Деркачівка)
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Любеч Ріпкинський район Чернігівська область

Повідомлення D_i_V_a »

ГіП писав:
Goransn писав: Любчинский замок расположен на левом берегу Немана...
Репкинский Любеч вроде на Днепре :?:
А я читаю та думаю, де ж у нас в Україні Неман, ха-ха-ха
Пан Goransn щось десь не додивився...
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Любеч, Ріпкинський район, Чернігівська область

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Любеч — селище міського типу, розташоване на лівому березі Дніпра, за 35 км від районного центру і за 28 км від залізничної станції Неданчичі. Населення — 3380 чоловік. Любецькій селищній Раді підпорядковані населені пункти Гірки, Коробки і Кукарі.

Територія сучасного Любеча та місцевість навколо нього уже в давнину була густо заселена. На його околицях та поблизу сіл Коробків і Кукарів виявлено 16 поселень доби неоліту і бронзи і 6 — часів раннього заліза (VIII—III століть до н. е.). Відомі тут також ранньослов’янські поселення: 5 — перших століть н. е. та 4 — сіверянських VIII—IX ст. нашої ери.

Любеч — одне з найдавніших міст УРСР. Він відігравав досить значну роль в історії давньої Русі і неодноразово згадується в літописах. Перша згадка про Любеч датується 882 роком. У літопису розповідається, що князь Олег на шляху з Новгорода до Києва захопив два міста — Смоленськ і Любеч: «…И взя Любець, посади мужь свои». У договорі Олега з греками 907 року серед давньоруських міст названий і Любеч, де «седяху велиции князи, под Олгом суще». З Любечем зв’язаний своїм походженням великий князь київський Володимир Святославич. Його дідом був Малк Любечанин, батько Малуші — матері Володимира та воєводи Добрині, оспіваного в билинах. Деякі дослідники вважають, що Малк Любечанин — це древлянський князь Мал, взятий у полон після придушення княгинею Ольгою повстання древлян. З міста походив і один із засновників Києво-Печерського монастиря, відомий церковний діяч давньої Русі Антоній Печерський (983—1073). В 1016 році князь Ярослав Мудрий розгромив під Любечем війська Святополка Окаянного, який після поразки втік до Польщі.

Розташовуючись у природно укріпленому високими пагорбами і болотами місці, Любеч ніби замикав Верхній Дніпро, Сож, Березину. Він був надійним форпостом Київської і Чернігівської земель з півночі. Залишками міцних фортифікаційних споруд тих часів є Любецьке давньоруське городище, що збереглося до наших днів на території селища. Воно складалося з трьох укріплених частин. Навколо городища виявлено 5 поселень, 2 курганні могильники, пристань для кораблів та майстерню для їх будівництва в урочищі Кораблищі.

Укріплення на Замковій горі протягом 1957—1960 рр. повністю розкопані під керівництвом академіка Б. О. Рибакова. Його дослідження дали змогу з великою повнотою реконструювати давньоруський феодальний замок. Це була центральна найукріпленіша частина міста — його дитинець і резиденція князя, пристосована для проживання князівської родини та її челяді. Замок займав верхню зрівнену площадку (розміром 3500 кв. метрів) стрімкової гори висотою до 10 метрів, оточену по краю земляним валом з дубовими зрубами та глибоким ровом біля її підніжжя. Через рів перекидали міст, який в разі потреби можна було підняти на пристосованих для цього канатах. Дорога, вимощена колодами, вела до воріт фортеці з двома баштами та трьома заслонами. Зсередини вхід захищала ще одна чотириповерхова вежа, в якій жив головний управитель замку. Основною спорудою замку був триповерховий дерев’яний палац завдовшки 40 метрів і завширшки 9—13 метрів. Центральну частину його другого поверху становив великий зал. Саме у ньому, очевидно, відбувалися засідання князів, що збиралися в Любечі на з’їзди. Поруч з палацом стояла невелика церква, покрівля якої була обшита свинцевими листами. Окрему ділянку займали невеликі одноповерхові будівлі і глибокі ями, в яких зберігалися значні запаси продовольства, води, зброї і спорядження. Їх вистачило б на 200—250 чоловік не менш як на рік. Отже, Любецький замок міг витримати досить тривалу облогу.

Укріплену частину Любеча оточував ремісничий посад, який в свою чергу захищали великий насипний вал і рів. Місто було одним з найбагатших на Подніпров’ї, і в ньому проживало численне ремісничо-торгове населення. Знайдені під час археологічних розкопок прикраси, а також скарби візантійських і арабських монет свідчать про широкий розвиток тут ремесла й торгівлі. Любецькі ремісники відзначалися високою майстерністю. В місті жили будівельники, гончарі, ковалі, теслярі, суднобудівники та ремісники інших фахів. Значного розмаху набуло будівництво великих човнів, матеріалом для яких служили дерева з навколишнього лісу. Любецькі купці вели торгівлю з Візантією, хозарами і арабським Сходом. Про Любеч як торгове місто з пристанню згадує у 949 році візантійський імператор Константин VII Багрянородний.

В XI ст. Любеч увійшов до складу удільного Чернігівського князівства. Князівські усобиці і напади половців, які посилилися в цей час, важко позначилися на становищі Подніпров’я. Щоб запобігти усобицям, князі почали збиратися на феодальні з’їзди. Першим був Любецький з’їзд 1097 року. Він запровадив новий політичний принцип, за яким кожний князь повинен володіти успадкованими землями: «Кождо держить очьчину свою». Але припинити князівські усобиці цей з’їзд не міг. Під час однієї з них Любеч у 1147 році був пограбований і спалений смоленським князем Ростиславом. У 1157 році його спустошили половці.
Скориставшись феодальною роздробленістю і послабленням руських земель в результаті монголо-татарської навали, великий князь литовський Ольгерд у 1356 році захопив Чернігово-Сіверщину, а разом з нею і Любеч. В результаті перемоги російських військ над литовськими під час війни 1500—1503 рр. вся Чернігово-Сіверщина відійшла до Російської держави, але у 1507 році; Любеч знову опинився під владою Литовської держави. Після Люблінської унії 1569 року Любеч загарбала шляхетська Польща. Він став центром Любецького староства. Межуючи з Росією, з якою шляхетська Польща тривалий час воювала, Любецьке староство не раз ставало ареною боїв і зазнавало великих руйнувань. Багато селян загинуло, а частина переселилася в інші райони. Через постійні прикордонні збройні конфлікти тут небезпечно було займатися польовими роботами. Населення жило в основному не з землеробства, а з промислів. Головною формою експлуатації селян було стягнення грошового чиншу, розмір якого становив від 6 до 21 злотого з двору і залежав від ступеня розвитку промислів. У 1636 році до староства входило 16 сіл, жителі яких сплачували на користь шляхти й держави понад 5 тис. флоринів.

Непосильні податки і повинності привели селян до розорення і злиднів. Посилилося також національне та релігійне гноблення.

Населення Любеча брало активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Чимало любецьких козаків і селян билося з ворогом у лавах селянсько-козацького війська під проводом Богдана Хмельницького. У 1648 році містечко було визволено від польсько-шляхетського панування і стало центром сотні. У травні 1650 року у Любечі і навколишніх селах відбулися селянські виступи в зв’язку з тим, що багато селян—учасників визвольної війни — не потрапили до козацького реєстру, обмеженого Зборівським договором 40 тис. чоловік, і мали піти під ярмо польських панів, які дістали право повернутися у свої маєтки.

Влітку 1651 року литовське військо гетьмана Радзівілла завдало під Ріпками поразки козацькому війську на чолі з полковником Мартином Небабою. Хоробро билися з ворогом і любечани. Після невдалої спроби оволодіти Черніговом військо Радзівілла вирушило до Дніпра і захопило Любеч. Проте наступного року польську шляхту було вигнано з містечка, і дальші її спроби оволодіти ним виявилися марними. «Не очищу дорогу ляхам в Україну, не віддам ні Любеча, ні Лоєва»,— говорив Богдан Хмельницький. Після Переяславської ради 1654 року Любеч разом з Чернігівським полком ввійшов до складу Росії.

Після визвольної війни козацька старшина і вище духовенство поступово почали відновлювати старі феодальні порядки, оформляли свою земельну власність і юридично закріпляли привілеї. У березні 1656 року було видано універсал А. Красковському і любецькому сотнику С. Унучку на володіння маєтками в Любечі і Любецькій сотні. Козаки Любецької сотні в 1658 році взяли участь у народному антифеодальному повстанні під проводом Мартина Пушкаря проти зрадника українського народу І. Виговського. В роки визвольної війни Любеч кілька разів зазнав значних руйнувань, внаслідок чого він у 1669 році дістав від гетьмана Д. Многогрішного пільги на десять років у сплаті повинностей. Незважаючи на це, в другій половині XVII ст. Київ з населенням 15 тис. чоловік і Любеч, де налічувалося 7800 жителів, були найбільшими містами в Київському й Чернігівському воєводствах. Наприкінці XVII ст. Любечем заволодів лютий ворог українського народу гетьман Мазепа, а після його зради Петро І віддав місто чернігівському полковнику Полуботку. 1780 року Любеч перейшов у власність графа П. С. Милорадовича. Після ліквідації полкового устрою він у 1782 році став містечком Городнянського повіту Чернігівського намісництва, з 1796 року — Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губернії. У XVIII — першій половині XIX ст. Любеч був значним ремісничим і торговим центром. У містечку налічувалося 78 ремісників — ковалів, гончарів, кожум’яків, шевців та ін. Любецькі купці торгували лісом, хлібом і сіллю. Тут відбувалися 4 ярмарки на рік. Посилився процес закріпачення селян, які становили основну масу населення Любеча. Кількість козаків зменшилася, і вони поповнювали лави селян-кріпаків. У 1796 році в містечку налічувалося лише З козаки проти 204 у 1739 році, а кількість поміщицьких селян збільшилася до 724. Крім того, тут було 17 державних селян. В Любечі і навколишніх селах великі земельні володіння належали графам Милорадовичам. Вони мали 785 кріпаків, яких жорстоко експлуатували. Панщина зросла до 3—4 днів на тиждень. Чимало селян йшли на заробітки, а зароблені гроші віддавали панові Козаки й державні селяни не могли залишати землю без дозволу властей, сплачували великі податки і виконували численні повинності.

В результаті реформи 1861 року поміщики пограбували селян. За уставною грамотою селяни Милорадовичів одержали земельні наділи розміром від 1 десятини 403 сажнів до 2 десятин, всього 1154 десятини малородючої землі. За ці клаптики вони змушені були сплатити 55 257 крб. викупних платежів. Якщо додати до цього-6 проц. річних, які стягувалися з них за надану позику, то земля обійшлася їм у три рази дорожче ринкової ціни.

Графи Милорадовичі після реформи володіли у Любечі 6600 десятинами землі, тоді як основна маса селян лишилася безземельною або малоземельною. Майже третина селянських господарств не мала коней. Селяни не могли прогодуватися за своїх наділів і змушені були орендувати землю на кабальних умовах. Збереглися і такі пережитки кріпосництва, як відробітки та оброк. З розвитком капіталізму посилилося класове розшарування селянства. Переважна більшість селян розорялася і пролетаризувалася, а купка куркулів багатіла. Вони за півціни скуповували та різними способами прибирали до своїх рук землі сільської бідноти. Безземелля і жорстока експлуатація примушували збіднілих селян шукати заробітків у містечку або ж йти в інші місця.

У Любечі було створено велику поміщицьку економію. Містечко фактично-стало її придатком. Сотні людей працювали в економії від зорі до зорі, одержуючи копійки. В середині XIX ст. тут побудували два винокурні заводи. Важливою статтею прибутків для поміщиків і куркулів був ліс, який рубали і сплавляли Дніпром у Київ та південні губернії. У містечку будували також річкові судна — барки для перевезення вантажів. Частина жителів займалася дрібного торгівлею. Любеч був розташований на торговельному шляху, що зв’язував Чернігівську губернію-з Смоленською, і мав річкову пристань. Тут перевозили хліб, коноплі і тютюн.

Серед селян зростало невдоволення поміщицькою експлуатацією. Селянський рух у Любечі здебільшого набирав форми потрав графських посівів і сіножатей та порубки лісу. Під час революції 1905—1907 рр. у містечку відбувалися масові селянські заворушення. У листопаді 1905 року місцеві жителі самовільно вирубили ліс Милорадовича, а коли урядник і лісники хотіли затримати їх, кинулися на них 3 сокирами. 2 грудня селяни знову вчинили самовільну порубку графського лісу.

4 червня 1906 року поблизу Любеча відбулася сходка, в якій взяли участь близько-150 чоловік. Тут читали революційні відозви та брошури, які закликали до повалення самодержавства. Поліція почала обшуки, під час яких у кількох селян була знайдена революційна література, а також тексти пісень «Варшав’янки» та «Марсельєзи». Селяни вимагали конфіскації поміщицької землі. Робітники, які працювали в економії, висунули вимоги про підвищення заробітної плати. Заворушення тривали тут і в 1907 році.

Після столипінської аграрної реформи поглибилося класове розшарування селянства. Біднота, яка не мала робочої худоби і реманенту, продавала свої наділи,, а куркулі скуповували їх за безцінь і багатіли. Про злидні селян Любеча свідчать,, зокрема, їх прохання про скасування недоїмок по земських зборах у 1909—1910 рр. Жорстока експлуатація, виснажлива праця, політичне безправ’я — таким було становище трудящих. Населення містечка у 1897 році становило 3548 чоловік, а в 1917 році — 4274 чоловіка.

Незадовільною була охорона здоров’я трудящих. Лише в 90-х роках земство відкрило у Любечі земську лікарню на 2 ліжка, в якій медичну допомогу подавали фельдшер та акушерка. Часто траплялися епідемії тифу, холери, дифтерії. Переважна більшість населення була неписьменною. Лише в 1868 році в Любечі почало діяти двокласне училище. У 1873 році відкрили двокласне сільське училище міністерства освіти. В ньому у 1901 році навчалося 163 хлопчики і 2 дівчинки. У наступні роки тут також працювали земське жіноче училище, трирічна церковнопарафіяльна, земська початкова і двокласна школи.

Світова імперіалістична війна ще більше загострила класові суперечності. Коли на початку березня до Любеча дійшла звістка про Лютневу революцію і повалення самодержавства, селяни зруйнували економію свого одвічного експлуататора графа Милорадовича. Вони спалили палац, поділили графську землю, відібрали худобу та сільськогосподарський реманент. У березні—травні 1917 року тут часто відбувалися мітинги і збори трудящих. На них виступали агітатори-більшовики, які приїжджали з Городні та Чернігова. Вони викривали буржуазно-поміщицький Тимчасовий уряд, роз’яснювали аграрну програму більшовиків. З неослабним інтересом читали селяни більшовицькі газети, зокрема газету «Правда».
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Любеч, Ріпкинський район, Чернігівська область

Повідомлення АннА »

Чпстина ІІ
Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді у Любечі 27 листопада було встановлено Радянську владу і створено волосну Раду робітничих і селянських депутатів. Головою її обрали В. С. Довженка. Рада почала конфіскацію поміщицьких земель та розподіл між безземельними і малоземельними селянами. Проте містечко на початку грудня захопили війська буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Вони вчинили розправу над трудящими, які боролися за владу Рад. Та на допомогу любечанам прийшла озброєна робітнича дружина з сусіднього містечка Радуля. У січні 1918 року Радянську владу тут було відновлено.

У березні 1918 року Любеч захопили німецькі окупанти. Разом з ними прийшов загін Центральної ради. Німецькі загарбники повернули поміщикам землю, відібрану у них Радянською владою, і жорстоко розправилися з радянськими активістами. Трудящі піднялися на боротьбу проти ворогів. Після краху німецької окупації владу у містечку захопили петлюрівці. 12 січня 1919 року Богунський полк визволив Чернігів від військ буржуазно-націоналістичної Директорії. 17 січня Червоний прапор знову замайорів над Любечем.
У лютому 1919 року в містечку було створено волосну партійну організацію у складі 7 чоловік. Згодом її кількість зросла до 14 членів партії. Партійна організація розгорнула велику масово-політичну роботу, згуртовувала бідноту на боротьбу з куркульством. Почав діяти волвиконком, до складу якого увійшли Й. Хвостик (голова), І. Тимошок та Г. Кравець (секретар). У зв’язку з загрозою нападу на Любеч білогвардійських військ Денікіна, які захопили Чернігів і були зупинені за 15—20 км від містечка, тут створили ревком. Багато любечан взяло активну участь у боротьбі з денікінцями. Було організовано збирання для Червоної Армії продуктів харчування, одягу і взуття. У листопаді 1919 року створили комбід. Комбід проводив наділення землею незаможних селян, подав їм допомогу насінням і тяглом. Діяльність органів Радянської влади спрямовувала волосна партійна організація, яка у січні 1920 року налічувала 25 чоловік.

Навесні 1920 року на Радянську республіку напала буржуазно-поміщицька Польща. На початку березня польські інтервенти, захопивши Мозир і Овруч, вийшли до Дніпра в районі Любеча. Городнянський повіт було оголошено на воєнному стані. Населення містечка й волості всіляко допомагало Червоній Армії продовольством і фуражем. Чимало любечан добровільно вступили до її лав і хоробро билися з ворогом. Волосній партійній організації доручили забезпечити охорону пристані на Дніпрі. Незважаючи на заходи, здійснені для зміцнення Любецької ділянки фронту, польським загарбникам 18 травня вдалося переправитися через Дніпро і увірватися в Любеч. Вони пограбували населення, по-звірячому закатували комуніста Остроухова і двох полонених червоноармійців. Через кілька днів ворога було відкинуто на правий берег Дніпра. Наприкінці червня, коли Перша Кінна армія прорвала оборону інтервентів біля Козятина, вони поспішно відступили з цього району.

Трудящі Любеча приступили до відбудови господарства і налагодження мирного життя. Цей перехід супроводжувався величезними труднощами. Відчувалася гостра нестача продовольства і предметів першої потреби — гасу, сірників, солі. Скоротилася посівна площа, різко зменшилося поголів’я худоби. Боротьбу трудящих за ліквідацію наслідків розрухи очолила волосна партійна організація. Комуністи і волвиконком допомагали відроджувати підприємства й сільське господарство. Помічником комуністів стала комсомольська організація, заснована у 1920 році. Комсомольці виступали ініціаторами суботників та недільників по відбудові підприємств і благоустрою містечка, боролися проти куркульського бандитизму, проводили велику виховну роботу серед молоді.

У липні 1920 року в Любечі було створено комнезам, який завершив наділення землею безземельних і малоземельних селян, допомагав здійснювати продрозкладку, вів боротьбу з бандитизмом. Продзагін на чолі з І. Рогановим вилучав хлібні лишки у куркулів. Організована з комуністів і комсомольців частина особливого призначення ліквідувала банди, що діяли в районі містечка. У 1920 році в Любечі вже працювали електростанція, паровий млин, слюсарно-ковальська майстерня, майстерня для виготовлення меблів з лози. З великим ентузіазмом трудилися любецькі річковики. Трудящі активно відгукнулися на заклик партії і прийшли на допомогу голодуючим Поволжя. Вони збирали для них продукти харчування. У колишньому маєтку Милорадовича було відкрито дитячий будинок для голодуючих дітей з Радянської Росії. Поступово відроджувалося сільське господарство. На початку 1924 року в Любечі було створено кооперативне товариство, яке надавало селянам позику насінням. Наступного року організували два садово-городні й молочно-скотарське товариства. Держава надала їм кредити. Цього року виник прокатний пункт, який своїм реманентом і сільськогосподарськими машинами допомагав незаможним селянам обробити землю. Звістка про смерть В. І. Леніна викликала тяжкий біль у серцях жителів Любеча. На своїх зборах вони заявили про тверду рішимість йти ленінським шляхом і неухильно виконувати заповіти вождя. Зросли ряди партійної і комсомольської організацій. З 1923 року Любеч став центром району.

Багато уваги приділялося розвитку охорони здоров’я, освіти і культури. У 1920 році в Любечі відновила роботу лікарня. В 1925 році при ній відкрили інфекційне відділення. Медичну допомогу подавали 3 лікарі та 3 чоловіка середнього медперсоналу. Діяла аптека. Здійснювалася культурна революція. У 1920 році відчинила двері семирічна школа, а на кінець відбудовного періоду тут вже було 2 семирічні школи, в яких навчалося 360 учнів і працювало 16 учителів. Розгорнулася робота для ліквідації неписьменності серед дорослих. На початок 1925 року в школах лікнепу навчалося грамоти понад 90 чоловік. 65 дорослих відвідували школу малописьменних з 6-місячним строком навчання. Все більше читачів зверталося до районної бібліотеки ім. Т. Г. Шевченка, створеної у 1919 році. 1924 року вона обслуговувала 510 читачів. Великою популярністю у населення користувалися народний театр і клуб.

Щоб забезпечити дальший розвиток сільського господарства, необхідно було перевести його на колективні форми господарювання. Партійна організація провела велику роботу серед селян Любеча, роз’яснюючи їм переваги колективної праці. У 1924 році 8 бідняцьких господарств об’єдналися у ТСОЗ. Другий ТСОЗ виник у 1930 році1. На базі ТСОЗів в 1930 році було створено два колгоспи — «Червоний плугатар» та ім. Тельмана. Значну роль у завершенні колективізації відіграв лист командира Червоного козацтва України В. М. Примакова до жителів с. Шуманів, в якому він писав про величезне значення колективізації і закликав селян об’єднуватися в сільськогосподарські артілі. Куркулі всіляко намагалися перешкодити вступу селян у колгоспи, але всі їх спроби зазнали краху.

Колгоспи Любеча рік у рік міцніли. Велику допомогу їм подавала МТС, створена на хуторі Пересажі в 1933 році. Застосування тракторів та інших сільськогосподарських машин сприяло поліпшенню обробітку землі, забезпечило зростання врожаїв сільськогосподарських культур. Провідними культурами в обох господарствах були жито, льон і картопля. Розвивалося також м’ясо-молочне тваринництво. Трудівники колгоспів включилися у соціалістичне змагання за високі врожаї сільськогосподарських культур та підвищення продуктивності громадського тваринництва. Вони зобов’язалися зібрати по 15 цнт жита, 12 цнт ярої пшениці, 300 цнт картоплі з гектара і виконали їх з честю. Самовіддано працювали трактористи Любецької МТС, в якій у 1935 році налічувалося 16 тракторів. Було побудовано кілька підприємств. 1937 року в Любечі став до ладу маслозавод. Почали працювати судноремонтні майстерні, які обслуговували дніпровський річковий флот на лінії Київ—Гомель. Діяла швейна артіль промкооперації. Чимало жителів стали членами риболовецького колгоспу. Частина населення працювала на лісорозробках і сплаві лісу, а також у Любецькому лісництві.

Поліпшилося медичне обслуговування населення. Було розширено лікарню. При ній відкрили амбулаторію і дитячу консультацію. У 1939 році в лікарні працювало 6 лікарів. Підвищився освітній рівень трудящих. У 1935 році семирічну школу перетворили на середню, для якої побудували нове приміщення. У середній школі в 1940/41 навчальному році навчалося близько 950 учнів і працювало 60 вчителів. З культурно-освітніх закладів тут діяли будинок культури, кінотеатр і бібліотека з книжковим фондом 28 тис. примірників.

Віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР порушив мирну творчу пращо радянських людей. Віднині їх помисли й зусилля були підпорядковані одній меті — розгрому ненависного ворога. Всі жителі Любеча, хто міг тримати в руках зброю, вступили до лав Червоної Армії, решта працювала на виробництві та будівництві оборонних споруд.

1 вересня 1941 року у Любеч вдерлися німецько-фашистські загарбники. Райком партії ще напередодні окупації провів підготовку до створення партійного підпілля. Було затверджено підпільний райком партії на чолі з першим секретарем Любецького райкому КП(б)У П. С. Дудком. Однак через відсутність необхідного досвіду райком партії не зміг розгорнути свою діяльність П С. Дудко зробив спробу перейти лінію фронту, але був схоплений гітлерівцями і кинутий до концтабору для військовополонених. Через деякий час йому вдалося звідти втекти, і він включився у боротьбу. Німецько-фашистські загарбники встановили режим кривавого терору. Вони закатували голову сільської Ради М. Я. Каракулько, дружину партизана Г. Кезь з двома малими дітьми, матір трьох народних месників Є. І. Черв’якову та багатьох інших. За час окупації гітлерівцями було знищено в селі 53 чоловіка і 170 чоловік примусово вивезено на каторгу до фашистської Німеччини.

Трудящі Любеча не скорилися ворогові і піднялися на боротьбу проти нього. Починаючи з грудня 1941 року, у селі діяла підпільна група, створена учителем комсомольцем Н. П. Мишком. Вона налічувала 16 чоловік. Підпільники розповсюджували серед населення газети, що скидалися з радянських літаків, листівки із зведеннями Радянського інформбюро. В. П. Мишко виготовив шапірограф, на якому розмножувалися антифашистські листівки. За півтора року існування група випустила понад 70 листівок, здобула 28 гвинтівок, 8 тис. патронів, ручний кулемет, 3 радіоприймачі. Гітлерівці вистежили і схопили керівника групи Н. П. Мишка, коли він у с. Неданчичах налагоджував підпільні явки. Молодого патріота кати розстріляли, але група продовжувала діяти під керівництвом О. Д. Шаповала.

У цей же час розгорнула роботу підпільна група, яку організували комуністи Любецької МТС. Керівниками групи були А. Ф. Остапенко та М. М. Леоненко. Підпільники здійснювали диверсійні акти, виводили з ладу трактори. Дізнавшись про те, що фашисти збираються відправити на примусові роботи в Німеччину 360 юнаків і дівчат, патріоти попередили їх. Наприкінці грудня 1941 року до складу групи увійшли комуністи О. О. Седляр та П. С. Черв’яков, які нелегально прибули у Любеч.

У травні 1942 року в партизанській землянці під с. Мохначами відбулася нарада представників підпільних організацій. На ній було відновлено Любецький підпільний райком партії, до складу якого ввійшли П. С. Дудко (секретар), О. О. Седляр та А. Ф. Остапенко. Райком безпосередньо керував підпільними організаціями, готував диверсійні акти, розробив план створення партизанського загону і організував бази продовольства та зброї. У вересні 1942 року фашистські власті натрапили на слід підпільної групи А. Ф. Остапенка та М. М. Леоненка і розпочали арешти. Тоді підпільники зібралися на хуторі Пружинищі і приєдналися до групи П. С. Дудка. Таким чином, ця група зросла до 15 чоловік. Підпільники під керівництвом райкому партії проводили в селах роз’яснювальну роботу, підготували до переходу в партизанський загін понад 40 чоловік, здійснювали бойові операції.

Наприкінці лютого 1943 року підпільники встановили зв’язок з партизанським загоном ім. М. М. Коцюбинського, що базувався в урочищі Маковому крузі між селами Ведильцями та Мньовом. Загоном командував М. М. Таранущенко. Любецька підпільна група разом з ротою загону ім. Коцюбинського 17 березня розгромили німецько-фашистську комендатуру і поліцейський стан в Любечі. Бій тривав до вечора. Було знищено 10 гітлерівських солдатів і офіцерів, склад зброї, 2 автомашини і взято трофеї. Після цього бою разом з підпільниками пішло понад 40 любечан. Було створено Любецький партизанський загін. Командиром його призначили П. С. Дудка, комісаром — О. О. Седляра. Загін розгорнув активні бойові дії проти ворога. Спочатку він базувався в Любецьких лісах. Народні месники знищили ешелон з пальним та 15 гітлерівцями, в кількох селах розгромили поліцейські стани, зруйнували склад з зерном, підготовленим для відправки в Німеччину. Вони проводили збори й мітинги, закликаючи трудящих до масової боротьби з ворогом. Німецько-фашистське командування перекинуло у Любецький район

3 Гомеля і Чернігова регулярні війська, які почали каральну експедицію проти партизанів. 2 травня під с. Неданчичами група партизанів героїчно стримувала наступ окупантів, щоб дати можливість відійти основним силам. Після цього загін передислокувався на північ від Любеча у Новозимницькі ліси і тримав під ударом залізницю та шосейний шлях Чернігів — Гомель. У травні біля хутора Пересажа партизанська засідка знищила 15 фашистів і 20 поліцаїв. Любецький партизанський загін спільно з партизанами Ріпкинського загону розгромили ворожу комендатуру У Радулі.

На початку червня 1943 року в Новозимницькі ліси прибуло партизанське з’єднання під командуванням М. М. Попудренка. Любецький загін увійшов до його складу як підрозділ і дістав найменування ім. Дзержинського. Командиром загону призначили О. О. Седляра. П. С. Дудко залишився в районі Любеча, де приступив до створення партизанської групи для проведення бойових операцій на території Любецького району. На початку липня з’єднання М. М. Попудренка опинилося у ворожому оточенні. Але партизанам вдалося прорватися, і вони перейшли на територію Брянської області. Незабаром загін ім. Дзержинського повернувся в Любецький район. Тут партизани зустрілися з групою П. С. Дудка, який знову прийняв на себе командування загоном, комісаром став І. С. Гапонько. Дзержинці розташувалися у Новозимницьких лісах, звідки контролювали не тільки автошлях Гомель—Чернігів, а й Чернігів—Любеч і Ріпки—Любеч. Особливу мужність у боротьбі з ворогом виявили партизани-комуністи. Партійна організація загону ім. Дзержинського у серпні 1943 року об’єднувала 26 членів партії і 8 кандидатів у члени партії. Багато любечан і жителів сіл району всіляко допомагали партизанам: постачали їм продовольство і одяг, збирали для них розвідувальні дані, а також саботували накази фашистських властей.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Любеч, Ріпкинський район, Чернігівська область

Повідомлення АннА »

Частина ІІІ
У середині серпня народні месники на деякий час очистили від гітлерівців більшість сіл Любецького району. Партизанська рота вступила у Любеч, де її радо зустріло населення. Тим часом радянські війська нестримно просувалися до Дніпра. Фашистське командування вирішило вжити рішучих заходів, щоб знищити партизанів. 15 вересня в Новозимницькому лісі на дзержинців напали великі сили карателів. Партизанам вдалося з боєм вирватися з оточення, і вони зосередилися в лісах у районі сіл Мокрих Величків та Мекшунівки. Звідси вони продовжували вести бойові дії. Незабаром біля с. Незаможного народні месники зустрілися з радянськими воїнами. Частина партизанів загону ім. Дзержинського стала провідниками підрозділів Червоної Армії, які почали форсування Дніпра, а решта поповнила частини регулярної армії.
24 вересня 1943 року Любеч було визволено військами Центрального фронту. Відразу ж у районі села на дніпровських переправах зав’язалися жорстокі бої. Радянські воїни виявили небачену мужність і героїзм, долаючи шалений опір німецько-фашистських військ, що укріпилися на правому березі Дніпра. Першою до Дніпра вийшла 12-а гвардійська стрілецька дивізія (командир Д. К. Мальков) 61-ї армії Центрального фронту. В ніч на 29 вересня в урочищі Змії форсувати Дніпро почав 32-й гвардійський полк (командир Г. М. Бзаров), який захопив на правому березі плацдарм для дальшого наступу. 30 вересня туди було перекинуто ще один стрілецький полк та артилерію. У цих боях особливо відзначився уродженець Ріпкинського району гвардії лейтенант Л. М. Григор’єв, підрозділ якого одним з перших форсував Дніпро, протягом двох діб стримував шалений натиск противника, а потім, перейшовши у наступ, відкинув його на 2 км від Дніпра і закріпив плацдарм. Л. М. Григор’єву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Жителі Любеча допомагали радянським бійцям. Один з них Ф. С. Звонок вивів батальйон 29-го гвардійського полку до Дніпра. 57 офіцерам і солдатам за зразкове виконання бойових завдань під час форсування Дніпра було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В боях за Любеч загинуло 262 радянські воїни. На вшанування пам’яті про них у Любечі в 1958 році на братській могилі споруджено пам’ятник. На фронтах Великої Вітчизняної війни билися близько 700 жителів Любеча, з них 211 за ратні подвиги нагороджено орденами й медалями. Жителю селища льотчику К. М. Тарасевичу, який здійснив 576 бойових вильотів, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У середній школі, де він вчився, створено куточок К. М. Тарасевича. На честь односельців, що загинули в боях з фашистами, у день 25-річчя визволення селища від гітлерівських загарбників споруджено обеліск Слави. На ньому золотом викарбувані 388 прізвищ.

Успішний наступ Червоної Армії запалював трудящих Любеча на патріотичну працю й відбудову зруйнованого господарства. Велику допомогу подавали вони фронту. У 1944 році жителі села зібрали 50 тис. крб. на будівництво танкової колони. Відбудову господарства очолила партійна організація і сільська Рада. Німецько-фашистські загарбники завдали значних руйнувань Любечу. Збитки, заподіяні ними, становили понад 30 млн. крб. Було знищено промислові підприємства, середню школу, бібліотеку, багато житлових будинків, тваринницьких ферм, пограбовано колгоспи. Незважаючи на це, колгоспники у 1944 році достроково виконали план хлібозаготівель і здали понад план у фонд Червоної Армії значну кількість зерна. З допомогою держави цього року стали до ладу і були повністю реконструйовані судноремонтні майстерні. Почали працювати маслозавод і Любецька МТС. Розгорнулася відбудова житлового фонду. Долаючи труднощі, поступово відроджувалися колгоспи. Вже у 1947 році колгоспи ім. Тельмана та «Червоний плугатар» досягли довоєнної врожайності зернових культур і повністю освоїли довоєнні посівні площі. Вони достроково виконували плани хлібопоставок державі. Зросло поголів’я худоби на тваринницьких фермах. У 1950 році до колгоспу ім. Тельмана приєдналася артіль «Червоний партизан» с. Духовщини. Перевиконував річні плани рибоколгосп «14-річчя Жовтня». Успішно проводив ремонт річкових суден колектив судноремонтних майстерень. Тракторист Любецької МТС Є. Ф. Роговий систематично виконував річні завдання на 168 процентів.

Чимало було зроблено для налагодження роботи закладів охорони здоров’я, освіти й культури. У 1944 році вже відкрили лікарню, в якій працювало 4 лікарі. Протягом 1948—1951 рр. було збудовано комплекс приміщень лікарні: стаціонар, інфекційне і дитяче відділення, поліклініку і рентгенологічний кабінет. У 1944 році почала діяти середня школа. Відчинили двері будинок культури і бібліотека, книжковий фонд якої становив 1300 примірників.

В авангарді боротьби за успішне виконання народногосподарських планів йшли комуністи. Партійні організації Любеча у 1951 році об’єднували 11 членів і кандидатів у члени партії. Особливого значення надавалося піднесенню сільського господарства. У 1953 році в колгоспі ім. Тельмана виростили по 10,5 цнт зернових, по 9 цнт гречки і по 120—145 цнт картоплі з гектара. У колгоспі «Червоний плугатар» зібрали добрий урожай льону. Значних результатів добилися механізатори Любецької МТС. Комсомольці трактористи М. Хандогій і К. Леонова та комбайнери М. Пілеко, К. Голобурда удвічі перевиконували норми виробітку. У 1954 році до колгоспу ім. Тельмана приєдналися артіль «Червоний плугатар» та дрібні господарства навколишніх сіл. Було створено велике багатогалузеве господарство. За ним закріпили 3167 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1050 га орної землі. Провідними культурами в господарстві стали картопля й льон; важливого значення надавалося молочному тваринництву.

У наступні роки колгосп ім. Тельмана досяг нових успіхів. У 1961—1963 рр. в господарстві зібрали по 13 цнт зернових, по 5 цнт льону-насіння і стільки ж льону-волокна, по 160 цнт картоплі і 190 цнт овочів з гектара. Колгосп одержав від держави у 1963 році 1282 цнт мінеральних добрив. Він придбав 8 тракторів, 9 вантажних автомашин, 3 зернові і 2 силосозбиральні комбайни та багато іншої сільськогосподарської техніки. Збільшилося поголів’я громадської худоби, різко підвищилася продуктивність тваринництва. Надій молока на фуражну корову в середньому становив 1900 кг, на 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 198 цнт молока і 62 цнт м’яса. Особлива увага приділялася вирощуванню льону. У 1964 році любецькі льонарі одержали нову техніку (льонобральну машину, льономолотарки та ін.), значну кількість мінеральних добрив та препаратів для хімічного прополювання посівів, що забезпечило високий урожай цієї культури. Було зібрано по 7,3 цнт льону-волокна і по 5 цнт льону-насіння з гектара. Особливо відзначилася ланка Н. А. Пузан, яка виростила по 9,5 цнт льону-волокна і по 6 цнт льону-насіння з гектара. У колгоспі налічувалося 3 ферми великої рогатої худоби на 1273 голови, свиноферма на 612 голів, птахоферма й вівцеферма. У 1965 році на 100 га сільськогосподарських угідь виробили 259,7 цнт молока. Широкого розмаху набуло соціалістичне змагання. За успіхи у виробництві картоплі та овочів бригадира Г. І. Зарецького у 1966 році було нагороджено орденом Леніна, а тодішнього голову колгоспу І. Т. Макаренка — орденом Трудового Червоного Прапора.

Економіка колгоспу ім. Тельмана зміцніла в роки восьмої п’ятирічки. Трудівники новими звершеннями відзначили 50-річчя Радянської влади і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Середньорічний урожай зернових становив 14,4 цнт з гектара, у т. ч. 22,2 цнт озимої пшениці. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 312 цнт молока. Механізована ланка А. С. Куліша виростила по 172 цнт картоплі з гектара (собівартість одного цнт становила 3 крб. 44 коп.). Систематично виконує норми виробітку на 150 проц. тракторист комуніст В. І. Трихліб. Приклад високопродуктивної праці показує доярка Є. П. Коробок, яка щороку надоює від кожної корови до 2300 кг молока. Свинарка В. С. Репех доглядає 200 голів свиней відгодівельної групи і одержує добовий приріст по 700—800 грамів. Телятниця О. Г. Шинкаренко добилася добового приросту телят по 600—800 грамів, за що була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Сумлінна праця колгоспника Ф. А. Усенка відзначена в 1971 році орденом «Знак Пошани». Високих показників у соціалістичному змаганні механізаторів району добивається тракторна бригада М. А. Анищенка. Колгоспник І. К. Пузан був делегатом третього Всесоюзного з’їзду колгоспників. Зросла механізація виробничих процесів. Тут налічується 12 тракторів, 4 зернові, 5 картоплезбиральних, 2 силосозбиральні і 2 льонозбиральні комбайни, 10 вантажних автомашин та багато іншої сільськогосподарської техніки. Господарство має 72 електромотори. Ферми обладнані транспортерами для прибирання приміщень, автопоїлками, механізовано також підготовку кормів, доїння. В колгоспі працює 50 механізаторів. Є ремонтна майстерня і пилорама. У дев’ятій п’ятирічці любецькі трудівники змагаються за те, щоб виростити по 17 цнт зернових, 5,5 цнт льону-волокна, 200 цнт силосних культур, 400 цнт кормових буряків з гектара. Тваринники зобов’язалися надоїти від кожної фуражної корови по 2 тис. кг молока, виробити на 100 га сільськогосподарських угідь по 320 цнт молока і 70 цнт м’яса.

У післявоєнні роки в Любечі набула розвитку промисловість. Великим підприємством є консервно-овочесушильний завод, побудований у 1955 році. Він переробляє фрукти, овочі, лісові ягоди та гриби. Продукція підприємства має великий попит не тільки в нашій країні, а й за рубежем. У 1970 році на експорт відправлено десятки тисяч банок маринованих огірків і велику партію сушеної картоплі. Продукція заводу надходить в інші соціалістичні країни, а також в Англію і ФРН. У восьмій п’ятирічці здійснено його реконструкцію. Оновлено основні виробничі фонди, встановлено нові агрегати, механізовано і автоматизовано переважну частину виробничих процесів. Все це значно підвищило продуктивність праці.

За роки восьмої п’ятирічки завод випустив продукції на 1079 тис. крб., виконавши план на 108,7 проц. Успішно справився він також з планом 1971 року. Зросла потужність маслозаводу, який у 1959 році реорганізували на сироварний цех Ріпкинського маслозаводу. У роки восьмої п’ятирічки встановлені холодильні установки, здійснено повну механізацію виробництва вершкового масла, сиру та виготовлення молочного ДУКРУ (лактози). Протягом восьмої п’ятирічки цех виробив 12 292 цнт вершкового масла, 7797 цнт різних сортів сиру, 773 цнт молочного цукру та багато іншої продукції. З 1971 року цех спеціалізується на виробництві сиру.

У Любечі діє відділення «Сільгосптехніки», яке обслуговує 11 колгоспів. Тут працює 86 ударників комуністичної праці. Одним з найстаріших підприємств селища є судноремонтні майстерні. За роки восьмої п’ятирічки валова продукція майстерень зросла на 83 проц. у порівнянні з минулою п’ятирічкою. У Любечі є річкова пристань. У 1970 році перевезено 6200 пасажирів та 3600 тонн вантажів. Судна курсують до Києва і Гомеля. Пасажирський флот пристані поповнився суднами типу «Ракета». Серед передових колективів — «Міжколгоспбуд», створений у березні 1958 року. Якщо в 1966 році було виконано будівельних робіт на 417 тис. крб., то в 1970 році — на 554 тис. крб. При підприємстві працює цегельний завод. У риболовецькому колгоспі «14-річчя Жовтня» об’єднано 80 рибалок. У 1970 році вони виловили в Дніпрі понад 1 тис. цнт риби.

Самовіддано трудяться колективи промислових підприємств. Особливий розмах набуло соціалістичне змагання на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КЦ України. Успішно несли передз’їздівську вахту колектив консервного цеху консервно-овочесушильного заводу, сироварного цеху, «Міжколгоспбуду» та відділення «Сільгосптехніки». Підвищені зобов’язання на честь XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України взяв колектив судноремонтних майстерень і достроково виконав план першого кварталу 1971 року. Всі судна зимового ремонту здано раніше графіка і з високою оцінкою. 140 передовиків виробництва селища нагороджені ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

За роки Радянської влади у Любечі відбулися докорінні перетворення.

З 1958 року він став селищем міського типу. Широкого розмаху набуло будівництво. За післявоєнний час тут споруджено консервно-овочесушильний завод, виробничі приміщення відділення «Сільгосптехніки», «Міжколгоспбуду» та колгоспу ім. Тельмана, сироварний цех, лікарню, середню школу, будинок культури, житлові будинки загальною площею 14 317 кв. метрів. Поліпшився благоустрій селища, розширилося комунальне господарство. В 1967—1971 рр. забруковано 15 тис. кв. метрів вулиць, заасфальтовано 2,3 км тротуарів. Водопровідна мережа дорівнює 5 км. У 1970 році в Любечі налічувалося 18 магазинів і ларків. Товарооборот їх у 1970 році зріс до 1704,4 тис. крб. проти 746,4 тис. крб. у 1957 році. Це свідчить про невпинне піднесення добробуту трудящих. До їх послуг пошта, телеграф, телефон, радіовузол, майстерня побутового обслуговування. 650 жителів мають телевізори.

Поліпшилося медичне обслуговування населення. У Любечі діє лікарня на 100 ліжок з рентгенологічним і фізіотерапевтичним кабінетами та лабораторією.

В лікарні працюють 15 лікарів, 44 фельдшери та медичні сестри. Із закладів освіти у селищі є середня школа на 615 учнів і допоміжна школа-інтернат на 120 учнів. У них працює 70 учителів. Велику культурно-масову роботу проводить будинок культури. При ньому створено гуртки художньої самодіяльності. Тут відбуваються тематичні вечори, цікаві зустрічі. У Любечі є селищна бібліотека, книжковий фонд якої становить близько 60 тис. примірників. В 1970 році вона обслуговувала 3507 читачів. На багатьох підприємствах створено свої бібліотеки. Загальний книжковий фонд бібліотек селища налічує понад 70 тис. примірників. У віддалених бригадах колгоспу ім. Тельмана організовано 3 пересувні бібліотеки та 2 пункти видачі книжок. Відкрито краєзнавчий музей на громадських засадах. В первинній організації товариства «Знання» об’єднано 44 лектори. Чимало жителів підвищують свої знання в народному університеті педагогічних знань. У центрі селища в 1957 році споруджено пам’ятник В. І. Леніну.

Велику організаторську й політико-виховну роботу проводять 14 первинних партійних організацій, які об’єднують 356 комуністів. їх бойовими помічниками є 8 первинних комсомольських організацій, в лавах яких — 106 юнаків та дівчат. У житті селища активну роль відіграє селищна Рада депутатів трудящих. Вона складається з 49 депутатів, з них 25 робітників, 9 колгоспників і 15 представників інтелігенції, 24 комуністи і 6 членів ВЛКСМ, 21 жінка. Постійно діючі комісії селищної Ради багато уваги приділяють вирішенню виробничих питань, розвитку охорони здоров’я, освіти і культури. Зростають асигнування на соціально-культурні потреби. У 1971 році вони становили 57,7 тис. крб. проти 32 тис. у 1966 році.

У Любечі збереглися пам’ятки архітектури — т. зв. кам’яниця наказного гетьмана Павла Полуботка, яка являє собою цегляну двоповерхову будівлю з хрещатим склепінням, прикрашену зовні спареними пілястрами по кутах, і церква другої половини XVIII ст. у вигляді круглої ротонди з великою центральною банею і 4 портиками.

У селищі народилися заслужений діяч науки УРСР, член-кореспондент Академії медичних наук СРСР О. М. Хохол (1897—1964) та кандидат фізико-математичних наук І. М. Оліфер.

Трудівники Любеча докладають всіх зусиль, щоб успішно виконати завдання дев’ятого п’ятирічного плану.

В. І. КОВАЛЕНКО, І. Г. ТКАЧЕНКО
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Любеч, смт, Ріпкинський район, Чернігівська область

Повідомлення АннА »

ЛЮБЕЧ – с-ще міськ. типу Ріпкинського р-ну Чернігівської області. Розташов. на лівобережжі Дніпра, за 60 км на пн. зх. від Чернігова, за 38 км від залізничної ст. Неданчичі. Населення 2,6 тис. осіб (2004).

Любеч давній. Згадується в літописах 13 разів. Перша згадка – у "Повісті временних літ" під 882, у ній ідеться про те, що поселення під назвою Л. узяв новгород. кн. Олег по дорозі на Київ. З цього часу містом управляли князівські посадники. Одним з них, ймовірно, був Малк Любечанин, батько Добрині і Малуші, ключниці вел. кн. київ. Ольги, пізніше – однієї із дружин вел. кн. київ. Святослава Ігоровича, матері Володимира Святославича. Л. згадується в договорах київ. вел. князів з Візантією 907 і 944. Як один з опорних пунктів полюддя він був відомий візант. імп. Константину VII Багрянородному. Поблизу міста відбулася Любецька битва 1016. Тут проходив перший з'їзд рус. князів (див. Любецький з'їзд 1097). У 12–13 ст. місто було одним з найважливіших центрів вотчини чернігівських князів.
Археол. дослідження Л. започаткував В.Антонович, наприкінці 19 ст. він розкопав поблизу міста бл. 30 курганів. Розкопки в самому місті розпочав Г.Гончаров 1948. Масштабні роботи тут провів 1957–60 Б.Рибаков (повністю розкопав, зокрема, дитинець; див. Любецький замок). 1989–90 А.Козаков досліджував посад Л. Усього за весь час тут досліджено 45 курганів і бл. 5000 м² культ. шару.

Згідно з даними розкопок, на пд. і зх. від дитинця розташовувався "окольний град" (бл. 10 га) з потужною системою укріплень кінця 10 ст., поділений на 2 частини (1-й посад і 2-й посад). За валами знаходилися великі відкриті посади, які широкою дугою охоплювали "окольний град" (тут досліджені десятки жител і будівель 9–13 ст., виявлені сліди різноманітних виробництв). На пд. сх. від міста знаходиться урочище Гончари, пов'язане з давнім керамічним вир-вом, а на пн. зх. – урочище Затон, яке відігравало роль гавані. За 1 км на зх. розташов. печера Антонія (див. Антоній Печерський) з криницею поблизу неї (т. зв. Новоантонієвські печери викопані місц. селянами 1892 за 2 км на зх. від Замку з метою вшанування пам'яті засновника православного чернецтва на Русі). На пн. сх. від міста був курганний некрополь, він складався з 3-х груп (їхні умовні назви – Лисиця, Високе поле та кургани по дорозі на с. Малинівка Ріпкинського р-ну; всього понад 130 насипів), тут розкопано більш як 45 поховань 9–10 ст., з них 3 – трупоспалення на стороні, 18 – трупоспалення на місці поховання, 2 – трупопокладення в підкурганних ямах; у 23 могилах поховання зруйновані.
Дж.: ПСРЛ, т. 2, листы 9 об., 12, 53 об., 58 об., 88, 130 об., 132–133, 164 об., 171, 179, 216.
В.П. Коваленко.
Літ.: Рыбаков Б.А. Любеч – феодальный город Мономаха и Ольговичей. "Краткие сообщения Института археологии АН СССР", 1964, вып. 99; Юра Р.А., Коваленко В.П. Любеч. В кн.: Археология УССР, т. 3. К., 1986; Козаков А.Л., Марченко В.М. Південно-західна частина Любецького посаду в IХ – ХII ст. В кн.: Старожитності Південної Русі. Чернігів, 1993.
Від 1350-х рр. Л. – у складі Великого князівства Литовського. Від кінця 15 ст. – центр волості, яку литов. великий князь надавав у володіння своїм васалам. Під час литовсько-московської війни 1500–1503 був захоплений Великим князівством Московським, яке утримувало його до 1508. Від серед. 16 ст. – центр повіту у складі Київського воєводства, після Люблінської унії 1569 – центр староства, яке 1646 передане до Смоленського воєводства. Від 1648 – під контролем козаків, центр сотні (відома з 1656) Чернігівського полку. Зазнав спустошення під час громадянських воєн в Україні кінця 1650-х – початку 1660-х років. 1692 (за ін. даними, 1694) засновано Любецький Свято-Антоніївський монастир. Від кінця 17 ст. Л. – власність І.Мазепи, з 1708 – П. Полуботка та його нащадків, з 1780 – представників роду Милорадовичів, останні мали в Л. палац (спалений 1917). Від 1782 Л. – у складі Чернігівського намісництва, з 1796 – Малоросійської губернії, з 1802 – центр волості Городнянського пов. Чернігівської губернії, згодом здобув статус містечка. У 19 ст. тут споруджено один з найбільших у губернії пивоварний з-д, винокурний з-д, паровий млин. Наприкінці 19 ст. у місті діяло 7 храмів.
Під час громадянської війни в Україні 1917–1921 влада в Л. не раз змінювалася: з 27 листопада 1917 – рад. влада, з початку грудня 1917 – влада Української Народної Республіки, з січня 1918 – знову рад. влада, з березня 1918 – УНР (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918), з квітня 1918 – Українська Держава, з грудня 1918 – знову УНР, з 17 січня 1919 – рад. влада, з 18 травня 1920 – польс. влада, з кінця червня 1920 – рад. влада. 1923–31 та 1935–62 Л. – райцентр. 1936 тут створено судоремонтні майстерні.
Від 1 вересня 1941 до 24 вересня 1943 був окупований (див. Друга світова війна), у цей час в Л. діяло рад. підпілля.
Від 1958 – с-ще міськ. типу.
Археол. пам'ятки: замок, посади (9–13 ст.), курганний могильник (10–11 ст.). Архіт. пам'ятки: Спасо-Преображенська (за ін. даними, Свято-Воскресенська) церква в стилі ампір (1811–17), що слугувала родинною усипальницею Милорадовичів; т. зв. кам'яниця Полуботка – мурована госп. будівля кінця 17 ст.
Зображення
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Л”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 15 гостей