Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Летичів, смт, Хмельницька обл, Україна

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3085
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1805 раз.
Подякували: 647 раз.
Стать: Жінка

Летичів, смт, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА » 01 лютого 2018, 20:20

ЛЕТИЧІВ – с-ще міськ. типу Хмельницької області, райцентр. Розташов. на правому березі р. Вовк при впадінні до р. Пд. Буг, за 51 км на сх. від обласного центру та за 33 км від залізничної ст. Деражня. Населення 10,9 тис. осіб (2004).
Першу відому рукописну згадку про Л. дослідники датують 1404 – це документ для краківського підстолія Пйотра Шафранця на кілька маєтностей у Подільській землі, в ньому йдеться, зокрема, про Летичівський пов. (districtum Leticzowiensi). Вірогідно, уже тоді Л. був регіональним центром, що об'єднував навколо себе місц. зем'янство (див. Зем'яни). Згодом він став центром Летичівського замкового пов. Подільської землі, а від 1434 – Подільського воєводства. Від 1442 увійшов до складу Кам'янецького ген. староства (див. Староство) . Ймовірно, з серед. 15 ст. йому було надано магдебурзьке право. Упродовж 15–17 ст. місто не раз зазнавало нападів татар (воно розташовувалося на одному з відгалужень Чорного шляху) , особливо спустошливими були навали 1453 та 1537. Після останньої король польс. і вел. кн. литов. Сигізмунд I Старий змушений був відновити місту магдебурзьке право. З опису 1494 відомо про дерев'яний Летичівський замок. Постановою варшавського сейму 1581 у Л. створено гродський суд. 1598 у місті за постановою варшавського сейму збудовано новий замок. Після 1606 почалося буд-во домініканського монастиря (домініканські ченці замешкали поблизу Л. значно раніше, вони ж принесли до Л. з Риму ікону Пресвятої Діви Марії Богородиці; див. Летичівський домініканський монастир Успіння Пресвятої Діви Марії) . Згідно з описом 1613, замок мав 8 веж і був слабо озброєним. Осн. оборонне значення мали став та болота довкола міста. Від 1641 в місті відбувалися виїзні сесії кам'янецького земського суду (повноцінний земський суд почав діяти з 1767). 1672–99 місто перебувало у складі Костянтинівського (Новокостянтинівського) пашалику Кам'янецького ейялету Османської імперії. Від 1793 (після 2-го поділу Речі Посполитої) перейшло під юрисдикцію Російської імперії, з 1795 – повітове місто Подільської губернії. За інформацією Подільського губернського стат. к-ту, в місті 1899 мешкало 8179 осіб, з них 4043 чол. та 4136 жін. статі. Соціальна стратифікація виглядала так: 570 дворян, 11 представників духівництва, 7080 міщан, 179 селян, 313 військових та 26 іноземців. Серед них 2102 православних, 1172 католиків, 2 лютеран, 4900 євреїв та 3 мусульман.
У роки Першої світової війни місто деякий час було під угор. і нім. окупацією.
Упродовж 1917–21 не раз було в епіцентрі військ. і політ. подій української революції 1917–1921. Остаточно увійшло до складу Подільської губ. УСРР 1922. Райцентр від 1923.
Від 17 липня 1941 і до 23 березня 1944 окуповане вермахтом (див. Друга світова війна) . Тоді у місті було створено єврейс. гетто, а в замку – концтабір. Наприкінці 1942 біля передмістя Залетичівка було вбито понад 7 тис. мирних жителів (переважно євреїв) і військовополонених. По війні на місці розстрілів встановлено пам'ятник.
1974 у місті споруджено пам'ятник У.Кармалюку. Збереглися залишки замку та домініканський монастир (нині реставрований), діє Михайлівська церква.

Зображення Зображення
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3085
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1805 раз.
Подякували: 647 раз.
Стать: Жінка

Re: Летичів, смт, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА » 07 лютого 2018, 13:59

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Летичів — селище міського типу, центр району. Розташований при впадінні річки Вовка у Південний Буг, за 51 км від м. Хмельницького та за 33 км від залізничної станції Деражня. Населення — 9,1 тис. чоловіка.

Летичів — центр району, площа якого 0,9 тис. кв. км, населення — 54,5 тис. чоловік (в т. ч. сільського 42,6 тис., міського 11,9 тис.). У районі 58 населених пунктів, підпорядкованих 2 селищним та 18 сільським Радам; радгосп, 19 колгоспів, 50,4 тис. га орної землі; 17 промислових підприємств, 4 будівельні організації; 5 лікарень, поліклініка, 34 фельдшерсько-акушерські пункти, 6 пологових будинків; 58 шкіл, 52 будинки культури і клуби, 46 бібліотек.

Про те, що територія Летичева була заселена ще в давнину, свідчать виявлені тут знаряддя праці трипільської культури, доби бронзи та рештки поселень ранньослов’янських часів (V—VIII ст. н. е.). У XII—XIII ст. територія сучасного Летичева входила до складу Болохівської землі. Захопивши у 1362 році край, литовські феодали будують у Летичеві фортецю, яка з 1411 року згадується в різних документах. З 1429 року Летичів віднесено до категорії міст.

Після загарбання Західного Поділля шляхетською Польщею (1434 р.) Летичів входив до складу королівських маетностей. Прагнучи збільшити грошові надходження до казни, королівський уряд 1466 року надає Летичеву магдебурзьке право, яке сприяло припливу до міста навколишнього населення, розвитку торгівлі й ремесла. Однак розбійницькі напади кримських татар і турків розоряли місто, гальмували його розвиток. Особливо великого спустошення зазнав Летичів у 1453, 1516, 1558, 1567 рр.2 Щоб відродити місто після цих нападів, уряд надає йому в 1537, 1549, 1579 рр. ряд привілеїв або ж підтверджує старі. Оскільки оборонні споруди міста вже не відповідали вимогам часу, королівський уряд доручив кам’янецькому старості Я. Потоцькому перебудувати дерев’яно-земляний замок на кам’яний. Роботи завершили в 1598 році. Мури й башта фортеці збереглися до наших днів. Після її спорудження Летичів стає одним із значних торгово-промислових міст Поділля, а з 1601 року — повітовим центром.

Населення міста поділялося на три національні юрисдикції (руську, польську і єврейську). Юридично жителі Летичева користувалися магдебурзьким правом, а фактично влада зосереджувалася в руках старостинського уряду. Магдебурзьке право поширювалося лише на незначну кількість населення, бо більшість підлягала старостинському уряду, світським і духовним феодалам.

Населення Летичева доглядало за справністю оборонних укріплень міста, шляхів, мостів, утримувало міську сторожу, платило податки до замку, складало основу старостинського війська. Селяни мали ходити з старостою на війну (з своїми харчами), на сторожу в гаях, возити пошту, давати підводи комірникові для поїздки в сусідні міста. Власники вуликів давали бджолину десятину, а від свиней і овець — 20 голову.

У Летичеві була міцна цехова організація. З XVI до середини XIX ст. тут існували кушнірський, гончарний, деревообробний та інші цехи. Їх вироби — гончарний «димлений» посуд, килими, кожухи, оздоблені червоною тасьмою, рушники, скатерки, рядна, сукно, запаски, пояси — користувалися великим попитом на місцевому й сусідніх ринках. На ярмарках Летичева часто бували купці з інших міст.

У роки визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Летичів опинився в районі активних дій народних мас за своє соціальне й національне визволення. Коли влітку 1648 року поблизу Летичева на Бар проходили полки М. Кривоноса, жителі приєдналися до козаків і разом з ними боролися проти гнобителів. Багато жителів міста поповнило лави повстанського війська. У серпні—вересні 1655 року селянсько-козацькі полки спільно з російськими військами визволили з-під гніту польських магнатів все північно-західне Поділля, в т. ч. і Летичів. Та через кілька місяців місто знову захопили шляхетські загони. Відновлення тяжкого соціального, національного й релігійного гніту призводило до нових заворушень. У 1664— 1665 рр. населення Летичева брало участь у селянському повстанні проти польської шляхти, одним з керівників якого був брацлавський полковник Василь Дрозденко.

У 1672 році турецько-татарські війська, розгромивши польське військо на Поділлі, захопили і Летичів. За найменшу непокору вони палили будинки, вбивали людей. Місто пустіло, зменшилася кількість його населення, занепадали торгівля й ремесла. 1699 року місто знову відійшло до шляхетської Польщі. У 1702 році на Правобережній Україні почалося велике повстання проти феодально-кріпосницького гніту, кероване Семеном Палієм та Самійлом Самусем. З появою на Поділлі козаків Самуся, в Летичеві сформувалися загони повстанців з місцевого населення, які разом з козаками виступили проти поміщиків та польської шляхти. В січні 1703 року під Летичевом розгорівся запеклий бій з шляхетськими військами. У нерівній боротьбі повстанці зазнали поразки.

Населення Летичева брало участь у селянсько-гайдамацькому повстанні 1734 року, яке очолював сотник надвірних козаків князя Любомирського — Верлан. Повстанці здобули кілька перемог над шляхетськими загонами, нападали на маєтки, розоряли їх і мстилися гнобителям. 1750 року під час нового гайдамацького повстання жителі Летичева допомогли козакам взяти місто і розправилися з експлуататорами-поміщиками. Населення міста брало активну участь і в народно-визвольному антифеодальному повстанні 1768 року, яке спалахнуло на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту.

У квітні 1793 року Летичів у складі земель Правобережної України возз’єднується з Російською державою. З травня 1795 року він стає повітовим містом Подільського намісництва, а з грудня 1796 року — Подільської губернії. Це сприяло дальшому розвитку міста: досить інтенсивно розвивалися ремесла та різноманітні промисли. 1796 року затверджується герб Летичева. В першій третині XIX ст. Летичів був одним з центрів антикріпосницької боротьби селян Поділля, яку очолив Устим Кармалюк. У жовтні 1835 року народний месник зрадницьки був убитий із засідки. Його поховали на кладовищі у Летичеві. Понад 135 років минуло відтоді, але стежка до Кармалюкової могили не заростає.

У першій половині XIX ст. в Летичеві налічувалося 486 житлових будинків, проживало 4911 чоловік населення, було 80 невеликих торговельних підприємств та крамниць. Однак у цілому економіка міста була на низькому рівні. Уряд, розглядаючи в 1838 році питання про створення в повітах міських дум, через брак місцевих коштів залишив у Летичеві магістрат, який проіснував тут до 70-х років XIX ст. Друга половина XIX ст. знаменна дальшим зростанням кількості населення міста, розвитком його промисловості, ремесел, торгівлі. За даними перепису 1897 року, тут уже проживало 7248 чол. З числа міщан кустарним промислом займалося 2053 чол., торгівлею 2036 чоловік, селяни і частина найбідніших міщан — землеробством. Найбільш значними промисловими підприємствами цього часу були заводи цегельний і випалювання вапна та кар’єр для добування бутового й вапнякового каменю. На початку XX ст. в місті налічувалося 35 підприємств. Серед них тютюнова й гільзова фабрики, пивоварний, миловарний, медоварний заводи і три млини були найбільшими. Всі підприємства випускали за рік продукції на суму 45,1 тис. крб. Працювало на них 90 робітників.

1905 року в Летичеві створюється соціал-демократична група під назвою «Соціал-демократичний колектив». Вона встановила і підтримувала тісні зв’язки з організаціями РСДРП міст Кам’янця-Подільського, Києва, Проскурова, Жмеринки, Меджибожа та Немирова. Летичівська група РСДРП сприяла також розвиткові революційного руху на Щедрівській, Лознянській, Літинській та Війтовецькій цукроварнях, а також у селах Козачках, Рудні, Вербці та інших.

РІапередодні першої світової війни в Летичеві було 800 будинків і проживало 10,5 тис. чоловік. Летичів тривалий час не мав жодного культурно-освітнього закладу, зате тут діяло 14 трактирів, кілька винних погребів, дві тюрми. Кам’яні і цегельні будинки споруджувались тільки в центральній частині міста, на околицях міщани жили в убогих саманних хатах. Окремі вулиці освітлювали 15 гасових ліхтарів. Більшість населення жила в антисанітарних умовах. Це призводило до поширення різних пошесних захворювань і високої смертності населення, особливо — дітей. У Летичеві була приватна аптека, діяла земська лікарня на 20 ліжок, в ній працювало 3 лікарі, 7 фельдшерів та акушерок. Але потрапити в лікарню було дуже важко.

У 1870 році в місті відкрилося двокласне училище. Наприкінці XIX — початку XX ст. тут працювали: дві церковнопарафіяльні школи, однокласне училище, учительська семінарія. Проте лише 47 проц. дітей шкільного віку навчалося. Неписьменним було понад 60 проц. населення. Бібліотека, відкрита при клубі-трактирі, налічувала близько 700 книжок та періодичних видань. Розвивалася народна культура. Особливо популярними були веснянки, щедрівки, хороводи. За давньою традицією на ярмарках Летичева співали бандуристи й лірники. Найбільше захоплення викликали пісні про Максима Кривоноса, Семена Палія, Устима Кармалюка, Бондарівну. Серед художніх промислів, які передавалися з покоління в покоління, у Летичеві і південній частині повіту було поширене вишивання «хрестом», а найбільш популярним орнаментом вважались «троянди». На довгі роки запам’яталися жителям міста дні перебування влітку 1905 року пересувної художньої виставки, організованої українським художником В. К. Розвадовським. У 60-х роках XIX ст. в Летичеві проживав російський письменник-народник, автор улюбленої пісні В. І. Леніна «В неволі скатований люто» Г. О. Мачтет.

З початком першої світової війни в місті зосереджувалися тилові частини, влаштовувалися збірні пункти військ Південно-Західного фронту. Трирічне перебування великої кількості військ, мобілізація на фронт чоловічого населення призвели до занепаду економіки міста. За винятком млина й крупорушки, роботу припинили промислові підприємства і більшість кустарів. Через несистематичне й обмежене надходження на ринок сільськогосподарських продуктів та сировини зросли ціни на товари першої потреби.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в Летичеві створюється Рада робітничих і солдатських депутатів. У травні вона об’єдналася з Радою селянських депутатів. Головою виконавчого комітету Ради обрали військового лікаря В. О. Бєлавіна, який підтримував більшовиків. Хоч у Раді більшість становили меншовики та есери, все ж більшовики вели активну роботу, посилили керівництво революційним рухом у повіті. Повітовий комісар Тимчасового уряду надсилав до вищих інстанцій телеграми з вимогою негайно відкликати з Летичева військового лікаря В. О. Бєлавіна, бо активними діями Ради робітничих і солдатських депутатів і особливо його голови підірвана робота й авторитет виконавчого комітету громадських організацій і земської управи. При підтримці розквартированих тут революційно настроєних солдатів 34 корпусу 7-ї армії більшовики Летичева восени 1917 року очолили боротьбу селян за землю. 28 жовтня в присутності представників військових частин гарнізону відбулися збори Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Обговоривши поточний момент, збори ухвалили: «протестувати проти спроби Керенського придушити петроградське повстання зброєю і кров’ю, ніякої підтримки Тимчасовому урядові, а цілковито підтримувати петроградську демократію, що одна доведе країну до Установчих зборів, дасть мир і землю». Налякане зростаючим аграрним рухом, командування 7-ї армії оголосило в Летичеві воєнний стан.

Для виконання наказу сюди прибув полк козаків 11-ї кавалерійської дивізії. Та незважаючи на ці заходи, селяни й солдати спільно громили маєтки, забирали поміщицьку худобу, хліб, реманент, землю.

Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції викликала велике піднесення серед трудящих Летичева і солдатів гарнізону. На початку листопада відбулися перевибори Летичівської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Трудящі міста й солдати гарнізону віддали свої голоси за депутатів-більшовиків і їм співчуваючих. Влада у Летичеві перебувала в руках Ради. Деякий час тут існували ще й повітові органи Тимчасового уряду. Вся повнота влади до Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів перейшла наприкінці листопада 1917 року. Два делегати від Летичівської Ради брали участь у роботі 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад.

23 лютого 1918 року контрреволюційні війська Центральної ради захопили Летичів. Та революційні частини 7-ї армії вже наступного дня вигнали їх з повітового центру. На початку березня за допомогою австро-німецьких багнетів сюди повернулися недобитки банд Центральної ради. На зміну їй в кінці квітня прийшла гетьманщина. Більшовики пішли в підпілля. Вони викривали загарбницькі плани окупантів і зрадницьку політику українських буржуазних націоналістів. На початку травня відбулося засідання підпільного партосередку, який обговорив питання поточного моменту і визначив заходи боротьби з окупантами та внутрішньою контрреволюцією. До складу керівництва підпільного партосередку увійшли більшовики М. Я. Ревуцький, Н. Сандлер та інші. Протягом жовтня на території Летичівського і Літинського повітів було створено понад двадцять партизанських загонів, які об’єднували близько 10 тис. чоловік. На початку листопада 1918 року партизанські загони визволили місто і значну територію повіту. Визволена територія була названа Летичівською Радянською республікою. Вищою владою став повітовий революційний комітет. Його очолив Л. П. Панасюк. Летичівська республіка, хоч і була оточена гетьманцями, а пізніше — контрреволюційними військами Директорії, стала революційною базою в північній частині Поділля.

На початку січня 1919 року військам Директорії вдалося захопити Летичів, який у березні під час рейду на Поділля визволили бійці Червонокозачого полку В. М. Примакова. Повітовий партійний осередок, що складався з 13 членів і 15 співчуваючих, розгорнув активну роботу, відновлюючи й зміцнюючи Радянську владу в місті. Головою партійного осередку обрали більшовика О. Латоніна, який прибув до Летичева з мандатом губкому партії. 2 квітня 1919 року приступив до роботи ревком. У Летичеві й селах повіту розгорнулася підготовка до весняної сівби. Значна увага приділялася роботі продовольчих комісій і підготовці до виборів у місцеві Ради. На мітингах і зборах члени партії та позапартійні активісти виступали з бесідами-оглядами про поточний момент. Велику політично-масову роботу серед населення вели армійські більшовики. 15 квітня в Летичеві відкрилася школа агітаторів Червоної Армії. Це сприяло зміцненню зв’язків між повітовими й армійськими більшовицькими організаціями. З комуністами і активом Летичева регулярно проводилися військові заняття.

На повітовому з’їзді Рад, який відбувся 4 травня 1919 року, обрали виконком Ради. Та період мирного перепочинку тривав недовго. Разом із зунрівською галицькою армією петлюрівці знову перейшли у наступ. Протягом червня—липня 1919 року Летичів кілька разів переходив з рук у руки. У жовтні його захопили денікінці. Червона Армія 16 січня 1920 року визволила Летичів. У місті й повіті розгорнулося мирне будівництво, яке здійснювалося у винятково складних умовах. У західній частині повіту ще точилися бої з окупантами та петлюрівцями, на визволеній території гасали різні банди. Косила людей епідемія тифу. Незважаючи на це, трудящі з великим завзяттям включилися у боротьбу за зміцнення Радянської влади, подолання господарської розрухи.

Але мирний період і цього разу виявився недовгим. 25 квітня місто захопили білополяки. 6 липня частини 60-ї дивізії 14-ї армії, зламавши опір противника, визволили місто й повіт. За допомогою політвідділу 60-ї дивізії і губкому партії у Летичеві створили ревком. Його очолив комуніст Мошковський. На початку жовтня польські війська і петлюрівці знову захопили Летичів. Після підписання польським урядом попередніх умов мирного договору з нашою країною польське командування відвело свої війська за Збруч, залишивши на території Летичівського повіту петлюрівців. Червоні війська 10 листопада перейшли в наступ, а 18-го повністю очистили місто і повіт від петлюрівських банд.

Відновив роботу партосередок, діяльність якого була спрямована на швидшу відбудову зруйнованого війною господарства. Велике значення в цьому мала й газета «Вісті», що видавалася протягом 1921 року. Вже на кінець грудня розпочалося навчання у школі, відкрився клуб, що став центром культурно-освітньої і політико-масової роботи. Діти, які втратили під час війни своїх батьків, знайшли притулок у дитбудинку.

Партійний осередок, підсумувавши наслідки виконаної роботи за п’ять місяців 1921 року, накреслив нові заходи дальшої відбудови економіки міста й повіту, поліпшення внутріпартійної і політико-масової роботи. Активними помічниками комуністів стали комсомольці, об’єднані в осередок у квітні 1921 року.

Перехід до мирної праці у Летичеві й повіті відбувався в обстановці запеклої боротьби проти куркульства та буржуазно-націоналістичних банд, які тероризували місцеве населення. Протягом 1921—1922 рр. від їх рук загинули завідуючий повітовим земельним відділом М. Я. Ревуцький, військком полку Н. Сандлер, командир червонокозачого полку Ф. Святогор, член Вінницького губкому партії М. Я. Литвиненко; був тяжко поранений голова виконкому повітової Ради Л. П. Панасюк. Для боротьби з бандитизмом повітовий партосередок у травні 1921 року створив загін особливого призначення, до якого ввійшли комуністи, комсомольці, незаможники. Загін очолив комуніст Г. С. Гусар. Спільними діями з червонокозачими частинами бійці загону знищили куркульсько-петлюрівські банди. На початку серпня Летичів відвідав командуючий військами України й Криму М. В. Фрунзе.

Запроваджена партією і Радянською владою нова економічна політика сприяла зміцненню селянських господарств; поряд з кооперативними крамницями торгували й приватні лавки. Відродилися кустарні промисли. Під керівництвом партійної організації та за активною участю комітету незаможних селян, створеного у 1920 році, Летичівська сільська Рада до кінця 1921 року виконала встановлений план продподатку. Робітники й селяни міста і повіту подали допомогу трудящим

Поволжя і півдня України, які зазнали лиха від посухи. На 25 червня 1922 року у фонд допомоги голодуючим здали 670 пудів хліба і 1,5 млн. карбованців.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3085
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1805 раз.
Подякували: 647 раз.
Стать: Жінка

Re: Летичів, смт, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА » 07 лютого 2018, 14:00

Частина ІІ
Трудящі Летичева до 1926 року відбудували два млини, тютюнову і гільзову фабрики, цегельний і пиво-медовий заводи, кар’єр для добування вапнякового каменю та інші підприємства, що припинили роботу в роки першої світової та громадянської воєн. На кінець відбудовного періоду сільське господарство селища за посівними площами й кількістю худоби досягло рівня 1913 року.

З перших днів мирного будівництва партійна організація приділяла значну увагу створенню медичних та культурно-освітніх закладів міста. Вже на початку 1921 року розгорнули роботу лікарня, амбулаторія, аптека, відкрилися дві початкові школи. Наступного року одну з них реорганізували в семирічку. 1925 року тут навчалося 536 дітей шкільного віку, працювало 14 вчителів. Для дітей-сиріт обладнали дитяче містечко, в якому жило й навчалося 216 дітей. При клубі заснували драматичний і хоровий гуртки, відкрили бібліотеку. У 1923 році, після ліквідації повітів, Летичів стає районним центром, а в 1924 році його віднесено до категорії селищ міського типу. На базі трьох партійних осередків створюється районний партійний комітет, у якому на початку 1925 року було на обліку 18 комуністів.

Протягом перших п’ятирічок значно зросло виробництво промислової продукції. Її випуск у 1940 році порівняно з 1913 роком збільшився в 40,9 раза. Партійні і комсомольські організації спрямовували робітничі колективи на дострокове виконання промфінпланів, а комуністи й комсомольці показували приклад бережливого витрачання матеріалів і випуску високоякісної продукції. У 1938 році з 260 членів артілей промислової кооперації — 108 були стахановцями й ударниками. Всі 11 комуністів, що працювали безпосередньо на виробництві, і 43 комсомольці з 60, здобули це високе звання.

У 1928 році в с. Покасівці (передмістя Летичева) створюється ТСОЗ, який об’єднав 17 бідняцьких господарств. У січні 1929 року за дорученням Летичівської селищної Ради колишній робітник Київського заводу «Арсенал» А. А. Шевчук створив з 10 чоловік ініціативну групу для організації колгоспу в с. Покасівці. Після проведення групою і комсомольською організацією роз’яснювальної роботи серед населення до сільськогосподарської артілі, яку назвали «Червоний шахтар», записалося 36 господарств. На кінець року в ній було 146 господарств. У жовтні 1929 року в с. Завовку (передмістя Летичева) також створюється ініціативна група для організації колгоспу. Її очолив робітник летичівського млина Р. С. Бабієнко. В листопаді подали заяви про вступ до артілі понад 20 господарств малоземельних селян. На загальних зборах колгосп назвали «Хлібороб». На початку 1930 року в колгоспі вже налічувалося 116 господарств. У 1932 році в двох артілях було об’єднано 262 селянських двори (97 проц.) і 946 га землі (99 проц.), а через рік у Покасівці й Завовку завершується колективізація селянських господарств. Полум’яним пропагандистом соціалістичної перебудови села була районна газета «За більшовицькі темпи» (з 1938 року — «Соціалістична праця»).

Промислові підприємства селища подавали сільськогосподарським артілям «Червоний шахтар» і «Хлібороб» всебічну допомогу в будівництві тваринницьких приміщень, токів та приміщень для збереження сільськогосподарського інвентаря тощо. У серпні 1932 року до Летичева приїжджав голова Раднаркому України В. Я. Чубар. Виступаючи на районній нараді працівників сільського господарства, він відзначав і добре організовану шефську допомогу підприємств селища колгоспам.

Неоціненну допомогу в становленні та зміцненні колективних господарств подала створена 1931 року Летичівська МТС. Вона взяла на себе виконання більшості робіт по оранці, сівбі, збиранні й молотьбі зернових. У 1936—1939 рр. середня урожайність зернових становила 12,3 цнт з га, цукрових буряків — 203 цнт. Тоді ж середня урожайність цукрових буряків в окремих бригадах колгоспу «Червоний шахтар» досягла 293 цнт з га, а в ланці О. Г. Грижак — 406 центнерів. За передвоєнні роки артілі Летичева стали економічно міцними. Колгоспники одержували на трудодень по 2—3 кілограми хліба та по 1,5 крб. грішми.

Змінився й загальний вигляд селища. Збільшувалися асигнування на будівництво промислових і комунальних підприємств, культурно-освітніх закладів. Прикрасився Летичів новими гарними будинками, скверами, парком. Прокладено нові вулиці. В будинках і на вулицях — електричне світло. Поліпшилося й медичне обслуговування населення. В селищі діяли лікарня на 70 ліжок, аптека, амбулаторія. Тут працювало 9 лікарів і 128 чол. середнього медичного персоналу. Для дітей дошкільного віку відкрито дитячий садок.

Докорінні зміни відбулися в освітньому і культурному рівні жителів селища. До 1938 року ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. У здійсненні цих завдань велику роль відіграло добровільне товариство «Геть неписьменність!», яке разом з відділом народної освіти та райкомом комсомолу добирало культармійців, організовувало навчання, створювало матеріальну базу. Всі діти шкільного віку навчалися. 1935 року працювало дві середні школи (одна — з російською мовою викладання), а з 1940 року почала діяти ще й початкова школа. Тут здобувало освіту 1306 учнів, працювало 59 вчителів. Приваблювали вогнями районний будинок культури, 7 червоних кутків, кінотеатр. Діяло дві бібліотеки з книжковим фондом понад 14 тис. книжок.

Самовіддано трудилися радянські люди, щоб достроково виконати завдання четвертого п’ятирічного плану. Та їх мирна праця була перервана нападом на нашу країну німецько-фашистських орд. Після впертих боїв 17 липня 1941 року наші війська залишили Летичів. Увірвавшись у селище, гітлерівці розстріляли велику групу поранених військовополонених і мирних радянських людей. Після цього розстріли й катування стали постійними. Окупанти вбили й замучили в Летичеві понад 5 тисяч ні в чому не винних радянських громадян. У концтаборі, влаштованому за мурами монастиря, вони закатували й заморили голодом понад 2 тис. полонених радянських солдатів і офіцерів. На каторжні роботи до Німеччини з селища було вивезено більше як 100 юнаків і дівчат.

23 березня 1944 року війська 18-ї армії 1-го Українського фронту визволили Летичів. Серед тих, що визволяли селище, були й летичівці — лейтенант 237-го гаубичного полку Ф. Н. Козка та старшина 40-ї гвардійської артилерійської бригади П. І. Савранський. За виявлений героїзм і мужність у боротьбі з фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни понад 400 летичівців нагороджено орденами й медалями. Командиру 3-го гвардійського кавалерійського корпусу генерал-лейтенанту М. С. Осликовському, з’єднання якого одне з перших вступило на територію гітлерівської Німеччини, присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Цього ж звання удостоєно й іншого уродженця Летичева— старшину М. А. Стацюка.

Разом з частинами Червоної Армії до визволеного Летичева повернулися представники партійних і радянських органів. У березні 1944 року відновили діяльність райком КП(б) України та виконком районної Ради депутатів трудящих. Вони спрямовували зусилля трудящих селища і району на відбудову промислових підприємств, колгоспів, культурно-освітніх і медичних закладів, торговельної мережі, жител тощо. Важко було відроджувати господарство селища. Відступаючи під натиском радянських військ, фашистські загарбники повністю знищили центральну частину Летичева, на яку припадало понад 50 проц. житлових будинків, зруйнували меблевий комбінат, цегельно-черепичний завод, електростанцію, маслозавод, хлібопекарню, пошту, радіовузол, лікарню, амбулаторію, будинок культури, бібліотеку тощо. Збитки, заподіяні гітлерівцями народному господарству селища, становили 100 млн. карбованців.

Жителі селища розчищали від завалів квартири й вулиці, ремонтували будинки, будували нові приміщення. Протягом перших трьох місяців після його визволення відновили роботу хлібозавод, три магазини, їдальня, медичні заклади, всі культурно-освітні установи. В кінці вересня стали до ладу діючих меблевий комбінат, цегельно-черепичний завод, промислова артіль. А в 1945 році у Летичеві вже працювали рай-промкомбінат, торфопідприємство, цегельно-черепичний завод і цехи — гончарний та випалювання вапна промислової артілі ім. 2-ої п’ятирічки, артіль ім. X з’їзду ВЛКСМ (виготовляла меблі), артілі ім. Калініна і «Прогрес» (займалися пошиттям одягу та взуття). Дедалі збільшувався випуск валової продукції. Тільки 1954 року було вироблено промислових товарів на 3 млн. крб. більше, ніж у 1953 році. За перевиконання плану й високу якість продукції ряд промислових підприємств одержали перехідні Червоні прапори і грошові премії.

На честь 50-річчя Великого Жовтня і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна трудівники селища, включившись у змагання, добилися високих виробничих показників. 1968 року вони виробили промислової продукції на 13,4 млн. крб., або в 291 раз більше, ніж у 1913 році, і в 3,3 раза більше порівняно з 1940 роком. 321 робітник завоював звання ударника комуністичної праці, 26 бригадам присвоєно звання бригад комуністичної праці.

Нове політичне й трудове піднесення викликали рішення XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України. Трудящі Летичева борються за економію матеріалів, високу рентабельність підприємств, збільшення випуску продукції.

Промислові підприємства селища подали велику допомогу місцевим колгоспам ім. Комінтерну (до 1941 року — «Червоний шахтар») і «Хлібороб» у відбудові їх господарств. Завдяки трудовому піднесенню, що панувало серед трудівників села та допомозі робітничих колективів колгоспи Летичева на кінець 1949 року досягли довоєнного рівня щодо освоєння посівних площ, урожайності і розвитку громадського тваринництва. У 1950 році дрібні господарства злилися. Колгосп околиці Летичева с. Покасівки — ім. Комінтерну об’єднався з артіллю с. Бохнів Грушковецької сільради, а с. Завовку — «Хлібороб» з колгоспом с. Сталіно (тепер с. Подільське) Руднянської сільради. У 1964 році приміське село Залетичівка злилося з Летичевом і було включене до складу Летичівської селищної Ради. На території колишньої Залетичівки розташована центральна садиба колгоспу ім. Щорса, створеного ще в 1929 році. Його очолював двадцятип’ятитисячник — комуніст С. Чугаєв. Тепер колгосп ім. Щорса— велике багатогалузеве господарство, яке має 5249 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3959 га ріллі, об’єднує 1133 господарства. Колгосп спеціалізується на відгодівлі свиней. У 1968 році вироблено на 100 га сільськогосподарських угідь понад 136 цнт м’яса. На свинофермі утримується близько 5000 свиней, на молочно-товарній фермі — 250 корів. Надій на корову становить 2903 кг молока. В колгоспі виросли майстри високих надоїв: Г. Д. Сикуцька, нагороджена за трудові успіхи орденом Леніна, Я. П. Антонюк, удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора. Вони надоюють від кожної корови по 3500—3700 кг молока. У 1966—1969 рр. колгосп у середньому збирав з гектара по 20—25 цнт зернових, а пшениці — по 30,8 цнт. Бригада М. Н. Гарника вирощує по 34,8 цнт пшениці. Колгосп здійснює велике будівництво.

В усіх селах, що входять до його складу, побудовані клуби, дитячі ясла, відповідні господарські приміщення, механізовано трудомісткі процеси на фермах.

Зміцнення колгоспної економіки забезпечило постійне зростання добробуту трудівників селища. У 1966—1969 рр. оплата людино-дня становила 2 крб. 32 коп.

Колгоспники живуть у добротних цегляних будинках. В кожному — електрика, гарні меблі. У побут все ширше входять холодильники, пральні машини, телевізори. За післявоєнні роки в селищі широко розгорнулося будівництво. Протягом 1954—1967 рр. споруджено будинок культури, середню школу, бібліотеку, ясла, дитячий будинок, друкарню, готель, павільйон побутового обслуговування, автовокзал, десятки промислових, службових та інших приміщень. Зростає будівництво жител. За 1959—1969 рр. здано в експлуатацію 17 417 кв. метрів житлової площі. З’явилися нові житлові масиви з вулицями, названими іменами Кармалюка, Мануїльського, Чапаева, Куйбишева, Фрунзе, Котовського, Щорса, Толстого, Гагаріна, на яких красується понад 500 нових будинків. З 68 вулиць селища 12 забруковано, а центральні — проспект 50-річчя Жовтня, Леніна, Воровського, Горького, Плеханова, Бєлавіна, Панасюка, Шкільна — заасфальтовано. Значні роботи проводяться і щодо газифікації. Селище потопає в зелені садів, скверів, парків. У центрі, біля будинку культури, 1967 року встановлено пам’ятник В. І. Леніну. В парку — пам’ятники активному борцю за владу Рад на Поділлі М. Я. Ревуцькому, воїнам, що загинули в боях проти гітлерівців, визволяючи Летичів, та монумент воїнам-односельцям, які полягли в роки Великої Вітчизняної війни.

Розширюється торговельна мережа. У 1970 році працювало 29 магазинів і 16 підприємств громадського харчування. Протягом 1961—1967 рр. збудовано приміщення райунівермагу, ресторану, їдальні, гастроному, кафе та інші. Здійснено спеціалізацію торговельної мережі. Відкрито книжковий, гастрономічний, м’ясо-молочний, меблевий, три господарські і 6 продовольчих магазинів.

Великі суми асигнуються щороку на розвиток охорони здоров’я трудящих. < У селищі працює районна лікарня на 160 ліжок, яка має хірургічне, терапевтичне, пологове й дитяче відділення, зубопротезний і рентгенологічний кабінети; діє два медичних пункти. За роки семирічки побудовано дитячу консультацію і диспансер на 60 ліжок. У селищі працює 220 медичних працівників, у т. ч. 35 лікарів. Піклуванням й увагою оточене наймолодше покоління. В 4 дитячих садках і яслах виховується понад 500 дітей.

Неухильно підвищується культурний і загальноосвітній рівень населення.

В районному центрі працює 2 середні і 3 початкові школи, а також робітничої молоді і середня заочна школа. В них працює 121 учитель, навчається понад 1800 учнів. У 1967 році відкрито музичну школу-семирічку. Багато вчителів за високу педагогічну майстерність заслужили загальне визнання громадськості, батьків, учнів. Зокрема викладача математики С. І. Заболотну нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

В Летичеві народилося ряд діячів науки, культури і мистецтва — український радянський літературознавець і бібліограф О. В. Багрій (1891—1949 рр.); український радянський живописець, заслужений діяч мистецтв УРСР М. Г. Бурачек (1871 —1942 рр.); фізик, член-кореспондент АН УРСР Н. Д. Моргуліс; український радянський вчений у галузі гірничої справи, заслужений діяч науки і техніки УРСР І. М. Печук, український радянський письменник С. М. Сумний (Угрюмов, 1897-1960 рр.).

Значну роботу веде районний будинок культури. Хоровий, драматичний і танцювальний колективи користуються великою популярністю в районі та області. Агіткультбригада будинку культури — одна з кращих в області. Її нагороджено 6 дипломами 1-го і 2-го ступенів, 14 грамотами облвиконкому, міністерства культури республіки та обласного управління культури. На республіканському фестивалі самодіяльного мистецтва, присвяченому 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, в лютому 1970 року народний хор районного будинку культури за високу майстерність одержав диплом 1-го ступеня і Велику золоту медаль та удостоєний звання лауреата фестивалю самодіяльного мистецтва Української РСР. Керівник хору О. М. Балинський нагороджений дипломом 1-го ступеня і золотою медаллю. Будинок культури широко популяризує нові обряди, організовує вшанування передовиків виробництва, ветеранів праці, проводи на пенсію тощо. Разом з райкомом комсомолу і організацією товариства «Знання» готує вечори-зустрічі з активними борцями за владу Рад, героями Великої Вітчизняної війни, передовиками виробництва. Значну роботу щодо патріотичного виховання молоді проводить історико-краєзнавчий музей, створений на громадських засадах у 1968 році при будинку культури.

У районній бібліотеці для дорослих на 1 січня 1970 року налічувалося близько 34 тис., а в бібліотеці для дітей — понад 27 тис. книжок. Пропагуючи книгу, працівники бібліотек систематично влаштовують читацькі конференції, літературні вечори, готують бібліографічні огляди, книжкові виставки, тематичні полиці тощо. В Летичеві виходить районна газета «Колгоспна правда».

Різноманітну й важливу роботу здійснює Летичівська селищна Рада депутатів трудящих, до якої обрано 76 депутатів, у т. ч. 32 жінки. Всі депутати, а також понад 300 чоловік активу працюють у 10 постійних комісіях. Вони беруть активну участь у діяльності Ради. Лише протягом 1969—1970 рр. Рада та її виконавчий комітет розглянули близько 50 пропозицій комісій, спрямованих на поліпшення роботи підприємств громадського харчування, магазинів, дитячих дошкільних закладів, озеленення й освітлення вулиць, впорядкування території промислових підприємств і організацій.

Багатим, змістовним стало життя трудящих селища. Вони пишаються тим, що це щасливе життя створили своїми власними руками під керівництвом Ленінської партії комуністів.

С. К. ГУМЕНЮК
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Л

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: D_i_V_a, Dobryn, Google [Bot], Google Adsense [Bot], ukrgenealogy