Лопатин, смт, Радехівський р-н, Львівська обл, Україна

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповід
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Лопатин, смт, Радехівський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ЛОПАТИН – с-ще міського типу Радехівського р-ну Львівської області. Розташов. на лівому березі р. Острівка (ліва прит. Стиру, бас. Дніпра), за 20 км від залізничної ст. Радехів. Населення 3,4 тис. осіб (2009).
Про давнє заселення території с-ща свідчать залишки земляних валів і мурів старовинного укріплення Замчисько (розташов. неподалік теперішнього центру Л., за 1,5 км на зх. від нього).
Перше з відомих повідомлень про Л. у писемних джерелах датується 1366, там він згадується як волосний центр Белзького князівства. 1377 Л. захопили угор. війська. Після смерті короля угор. і польс. Людовіка I Великого (1382) розпочалася боротьба за Л. між Польщею і Литвою. 1414 мазовецький кн. Земовит побудував тут дерев'яний костьол, заснував катол. парафію, яка стала центром поширення католицизму на всю околицю. 1492 Л. остаточно перейшов під владу польс. мазовецьких князів.
Наприкінці 16 ст. Л. втратив значення волосного центру і став с-щем. Під час нападу татар 1629 був майже знищений. Після від-родження знову зруйнований 1649 татарами.
Після 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) відійшов до Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина). Напередодні скасування панщини (1848) був селом у володінні графа А.Замойського. Потому 45 % усієї тамтешньої землі, у т. ч. 40 % орної і 90 % лісу, належали поміщикові Вишневському. Останній збудував лісопильний з-д, на ньому працювали 35 робітників. Крім цього з-ду, в Л. діяли млин і винокурня.
На поч. 2-ї пол. 19 ст. в Л. було створене повітове управління нижчої категорії, яке підпорядковувалося Бродівському повітовому управлінню 1-ї категорії. Тоді ж у Л. для навколишніх сіл відкрито установи мирового судді та збирання податків. Офіційно Л. почали називати містечком.
За даними австрійс. переписів, 1869 в Л. налічувалося 316 дворів із населенням 2159 осіб; 1900 – 503 двори з населенням 3206 осіб.
З початком Першої світової війни австрійс. власті вже на другий день після її оголошення провели в Л. мобілізацію. На службу забрали всіх військовозобов'язаних віком від 20 до 42 років. Через 2 тижні рос. війська зайняли Л.
Після розпаду Австро-Угорщини (1918) Л. увійшов до Західноукраїнської Народної Республіки. Від 1919 належав Польщі. 13 серпня 1920 містечко тимчасово зайняли частини Першої Кінної армії під командуванням С.Будьонного. Після відступу 1-ї Кінної армії 14 серпня 1920 в Л. відновилася польс. влада.
Пром-сть у Л. була мало розвинута. За стат. довідкою, у 1935 пром. підпр-ва Л. (винокурний, пивоварний і скипидарний з-ди, разом на них працювали 12 робітників) були віднесені до найнижчої (7-ї) категорії. Населення становило бл. 3,5 тис. осіб.
У вересні 1939 зайнятий Червоною армією (див. Радянська армія). Від 1939 – у складі УРСР (див. Возз'єднання українських земель в єдиній державі). Від 1940 (до 1941 та після 1944 і до 1962) – райцентр.
28 червня 1941 окупований вермахтом (див. Друга світова війна), входив до складу Генеральної губернії. На поч. 1944 через Л. пройшли партизан. з'єднання під командуванням П.Вершигори, а в березні ним оволоділи частини Червоної армії, однак ненадовго. Лише 17 липня 1944 Л. був остаточно звільнений Червоною армією. У визволенні брали участь підрозділи Ташкентського стрілецького і 174-го Червонопрапорного саперного полків.
Одразу потому в Л. відновила роботу машинно-тракторна станція, у лютому 1945 було відбудовано спиртзавод, створено артіль "Торф'яник", пром. комбінат із вир-ва цегли і вапна.
Від 1956 має статус с-ща міськ. типу.
1955 на базі артілі "Торф'яник" створено торфобрикетний з-д. 1958 закінчено буд-во шосе, що з'єднало Л. із райцентром і Львовом. 1960 на базі спиртзаводу почав діяти спирто-крохмальний комбінат. 1961 в Л. відкрито пам'ятник Т.Шевченку. 1965 завершено буд-во шосе Л. – Броди.
Від 1 січня 1963 і до 4 січня 1965 Л. входив до Бродівського р-ну, а з січня 1965 – у складі Радехівського р-ну Львів. обл.
Збереглася пам'ятка арх-ри – мурований костьол Непорочного Зачаття Діви Марії (1772).
Л. має лісовий заказник загальнодерж. значення "Лопатинський" та заповідне урочище "Грицеволя" Лопатинського лісництва.
У роки юності в Л. мешкала майбутня нар. художниця України, мистецтвознавець О.Кульчицька.

Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Лопатин, смт, Радехівський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.

Лопатин — селище міського типу. Відстань від районного центру і залізничної станції Радехів — 20 км. Через Лопатин проходить шосейна дорога Львів—Радехів— Броди. Населення — 3200 чоловік.

Селище розташоване в рівнинній місцевості над річкою Острівною, притокою Стиру (Дніпро-Прип’ятська система), серед лісів, боліт і торфовищ Малого Полісся. Від часу встановлення Радянської влади на західноукраїнських землях по 30 грудня 1962 року Лопатин був районним центром, з 1 січня 1963 року по 4 січня 1965 року входив до укрупненого Бродівського району, а з січня 1965 року — в складі Радехівського району.

У період раннього феодалізму сучасна територія селища була вже постійним місцем проживання людей. Про це свідчать залишки давнього укріплення Замчиська, що знаходиться на відстані півтора кілометра на захід від теперішнього центру Лопатина. Земляні вали, якими було оточене укріплення, руїни мурів, а також саме розташування — серед непрохідних боліт і дрімучих лісів, які тоді його оточували,— вказують на те, що Замчисько було доброю схованкою для жителів під час нападів татар та інших завойовників. З поселенням Лопатином воно з’єднувалося підземним ходом, який, частково завалений, зберігся досі.

Перша згадка про Лопатин в історичній літературі належить до 1366 року. Тоді він входив до складу руського удільного Белзького князівства як волосний центр і був завойований польським королем Казіміром. З того часу Лопатин часто згадується в історичних джерелах. У 1377 році Лопатин захопили угорські війська. Після смерті угорського короля Людовіка (1382 р.) почалася боротьба за Лопатин між Польщею і Литвою, і в 1492 році він остаточно переходить під владу польських мазовецьких князів. Ще в роки боротьби між Польщею і Литвою мазовецький князь Земовит побудував у Лопатині дерев’яний костьол (1414 р.), заснував католицьку парафію, поселив там ксьондза і передав йому поле й корчму. В 1443 році костьол одержав у володіння с. Батиїв (нині село Грушки Радехівського району) та право збирати десятину з населення. Лопатинська католицька парафія стає центром поширення католицизму на всю околицю. Поступово земельні володіння парафії збільшувались, і вже в 1531 році, за даними люстрації, їй належали наділи від 0,5 до 5 ланів у 23 навколишніх селах. За даними люстрації 1578 року, в Лопатині був війт, який володів 6 ланами землі.
Наприкінці XVI століття Лопатин втрачає значення волосного центру і стає звичайним селищем. Згодом Лопатин і суміжні села перейшли від короля у повне і спадкове володіння поміщиків-шляхтичів. Нові власники в гонитві за прибутками весь час збільшували феодальні повинності. Панщина доведена була до трьох-чотирьох днів на тиждень. Багато лиха зазнавали селяни і від спустошливих нападів татарських орд та мародерських походів шляхетських військ. Під час нападу татар у 1629 році Лопатин був майже знищений, після цього лише 56 дворів могли сплатити подимне. В 1649 році Лопатин знову зруйнували татари. Поля Лопатинщини лежали облогом, частина жителів попала в полон, а багато хто з тих, що рятувалися в лісах, загинули від голоду і хвороб, потонули в болотах.

У 1772 році Галичина перейшла під владу Австрії. Однак це не принесло населенню Лопатина полегшення. На зміну одним поміщикам приходили інші, а панщина і експлуатація залишились і ще більше посилювались. До того ж безземелля, часі і неврожаї та епідемії руйнували селянське господарство. Все це поглиблювало протиріччя між шляхтою і «хлопами».

Великий вплив на пробудження свідомості селян зробило визвольне повстання в Польщі в 1830—1831 рр. Жителі Лопатина підтримували тісні зв’язки з учасниками польського народно-демократичного визвольного руху. На квартирі лікаря Карла Міллера часто збиралися польські революціонери Ігнатій Гіполіт Кульчинський, поет Северин Гощинський. Їх знали й поважали лопатинці, бо вони виступали проти панщини, говорили селянам про волю, якої можна досягти лише шляхом боротьби.

Напередодні скасування панщини Лопатин був селом у володінні графа А. Замойського. Тут налічувалось 200 графських підданих. 170 з них мали 2154 морги землі (33 — від 20 до 80 моргів, 79 — від 10 до 16 моргів і 60 — від 0,1 до 9 моргів, 30 були халупниками). Феодальні повинності підданих становили річно 7098 тяглих і 1040 піших днів панщини, 150 мотків пряжі, 35 корпів зерна, 62 фунти меду, 150 штук птиці, 530 штук яєць. За ці повинності був встановлений викуп у 23 046 флоринів. Із 7145 моргів лопатинської землі графові належало 3620 моргів.

Скасування панщини не принесло селянам особливих вигод, бо земля й надалі залишалася в руках шляхти. Поміщикові Вишневському належало 45 проц. усієї землі в Лопатині, в т. ч. 40 проц. орної і 90 проц. лісу. Ті невеличкі наділи, що їх одержала більшість селян, не могли забезпечити навіть напівголодне існування сім’ї, тому недавні кріпаки йшли в кабалу до поміщика чи лихваря, поповнювали ряди сільських пролетарів, поряд з колишніми халупниками і комірниками, значна кількість яких не одержала землі зовсім. Скориставшись з наявності дешевої робочої сили, поміщик Вишневський збудував у Лопатині лісопилку, де працювали 35 робітників. Уся продукція вивозилась до Німеччини. Крім лісопильного заводу, в Лопатині були млин і винокурня, які належали лихварям.

Для зміцнення політичного й адміністративного режиму в Лопатині австрійські власті на початку другої половини XIX століття створили там повітове управління нижчої категорії, яке підпорядковувалося Бродівському повітовому управлінню першої категорії. Тоді ж у Лопатині для навколишніх сіл відкрито установи мирового судді і збирання податків. Офіційно Лопатин почали називати містечком. Насправді ж він і далі залишався шляхетським помістям.

Власті, крім стягнення податків, мало цікавилися життям громадян. У Лопатині лише в 1862 році відкрито парафіальну школу, в якій у 1866 році з 220 дітей шкільного віку навчалося всього 17. У школі працював один учитель. У 70-х роках лопатинську парафіальну школу реорганізовано на двокласну, в якій навчалось уже 60 учнів. Але і це становило всього 23 проц. загального числа дітей шкільного віку.

Ніхто не дбав і про охорону здоров’я населення. Один хірург, одна акушерка і невеличка аптека обслуговували 20—30 тис. жителів самого Лопатина і навколишніх сіл. Тільки на початку XX століття в Лопатині появився повітовий лікар. Але за лікування треба було дорого платити, і медичну допомогу могли одержати лише багатії.

Наприкінці XIX століття і на початку XX століття посилилось дрібнення селянських господарств. Кількість землі, що належала селянам, лишилась майже незмінною, а кількість дворів і кількість жителів набагато збільшилась. За даними австрійського перепису, в 1869 році в Лопатині налічувалось 316 дворів з населенням 2159 чоловік. У 1900 році — 503 двори з населенням 3206 чоловік. Селяни часто тільки вважалися власниками землі, яка була обтяжена всілякими податками і лихварськими чиншами. Черезсмужжя, низька продуктивність праці, піщані неродючі грунти були причиною частих неврожаїв. Страшна примара голодної смерті завжди стояла перед селянином.

Зовсім розорила дрібні селянські господарства перша світова війна. Лопатин був розташований недалеко від російського кордону, тому австрійські власті провели мобілізацію на другий же день після оголошення війни. Забрали всіх військовозобов’язаних віком від 20 до 42 років. Через два тижні російські війська зайняли Лопатин. Під час бою згоріла частина будинків у центрі містечка на т. зв. «базарі».

Жителі-українці відверто виявляли свої симпатії до російських солдатів, повикидали портрети цісаря, які висіли в кожній хаті. Тому, коли австрійські війська знову вступили в Лопатин, почалися арешти. Зокрема, за доносом у поліцію арештовано М. Білика, В. Мандрику, Ф. Лисака та інших. М. Білика заслали в концтабір за те, що він перший викинув портрет Франца-Йосифа й агітував інших зробити те саме.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції посилилась боротьба за возз’єднання з Наддніпрянською Україною. Жителі Лопатина, які поверталися з полону, розповідали, що в Росії робітники й селяни взяли владу в свої руки, що землю в поміщиків забрали і роздали селянам. Тому, коли в 1920 році частини Першої Кінної армії під командуванням G. М. Будьонного вступили в Лопатин, населення радо вітало своїх визволителів. Про те, як був визволений Лопатин, згадує сам С. М. Будьонний у книжці «Пройденный путь». Опівдні 12 серпня Правофлангова 14-а кавалерійська дивізія одержала наказ оволодіти районом Радехів—Холоїв. їй на допомогу прийшов 21-й полк 4-ї кавалерійської дивізії, і конармійці пішли в атаку. Білополяки, зазнавши великих втрат, залишили Радехів. 13 серпня надвечір Особлива кавбригада, Реввійськрада і польовий штаб армії перейшли в містечко Лопатин.

Як тільки будьоннівці вступили в містечко, ворог піддав його артилерійському обстрілу, а вночі, скориставшись з темряви й туману, підійшов до Лопатина і на світанку наступного дня несподівано захопив його. Будьоннівці відступили на північну околицю Лопатина. Треба було зробити все, щоб не дати білополякам закріпитися. Три атаки Особливої кавбригади були відбиті. Ворог, добре озброєний, чинив запеклий опір. Десь близько 13-ї години на захід від Лопатина почувся шум бою, хвилею прокотилося «ура!». Це підійшло підкріплення. Надвечір 4-а кавалерійська дивізія і Особлива кавбригада переслідували ворога, вибитого з Лопатина.

Через кілька днів після визволення трудящі створили свій перший орган народної влади — революційний комітет. Багато лопатинців виявило бажання вступити в ряди Першої Кінної армії Будьонного. Серед них В. Кулич, П. Кульчицький та інші.

Після відступу Червоної Армії в Лопатині відновлено старі порядки. Почався майже 20-річний період польської окупації. Всі ці роки Лопатин лишався убогим селищем. За даними польського перепису 1931 року, тут налічувалось 650 будинків,

з яких було лише 38 кам’яних. Поміщиків Вишневського і Політила замінили Сухестов і Лінич, які захопили всі кращі землі. За даними статистики, на початку 30-х років поміщикам у Лопатині належало 1155 га землі, 150 га — церкві, а 6 тис. селянських дворів володіли тільки 2110 га. Малоземельні й безземельні селяни, не маючи можливості забезпечити прожитковий мінімум своїм сім’ям, ішли на заробітки в промислові райони, емігрували за кордон у пошуках роботи і кращої долі, а найбільше — йшли в найми до поміщиків і куркулів. Так, у маєтку Сухестова працювало понад 30 наймитів. Лише за кіньми доглядало 16 їздових.

Промисловість у самому Лопатині була мало розвинута. Польська промислова статистика 1935 року зареєструвала тут промислові підприємства лише т. зв. найнижчої (сьомої) категорії: винокурний і пивоварний заводи поміщика Сухестова, скипидарний завод Маєра. На всіх разом працювало 12 робітників. Крім того, тут налічувалось 14 кустарних реєстрових майстерень.

Низька заробітна плата на цих підприємствах і в куркульських та поміщицьких господарствах, злидні, недоїдання приводили трудящих до фізичного виснаження і масових захворювань. А про медичну допомогу польські власті не дбали. Так, у 1931 році на 3247 жителів Лопатина був один лікар, дві повитухи і одна приватна аптека.

Не краще становище було й з освітою. В 1930 році в Лопатині діяла семикласна школа, в якій працювало 7 учителів і навчалося 453 учні, й однокласна, де працювало 2 вчителі і навчалося 45 учнів. Викладання провадилось тільки польською мовою.

Польські власті, здійснюючи відверту колонізаторську політику щодо українського народу, жорстоко придушували будь-які прояви протесту проти насилля. У вересні 1930 року була проведена т. зв. пацифікація. В міста і села Галичини, в т. ч. і в Лопатин, кинуто великі каральні загони. Кого запідозрювали в симпатії до Радянського Союзу, тут же арештовували, катували, саджали в тюрми. Били навіть тих, хто носив український національний одяг.

Проте ніякий терор не міг залякати трудящих Лопатина. Вони відверто висловлювали свої прагнення до возз’єднання з Радянською Україною. В цей час до Лопатина часто приїжджав відомий діяч КПЗУ М. Олексюк. Він зупинявся на квартирі Й. Маковецького. Сюди приходили А. Левицький, С. Саєвич, В. Шах та інші. Ця група активістів, по суті, була осередком «Сельробу» (хоча організаційно не оформленим). Головою обрали А. Левицького, секретарем — В. Шаха. Вони читали нелегальну комуністичну літературу, а потім з її змістом знайомили трудящих, підтримували у них віру в те, що прийде час, коли радянський народ допоможе їм скинути ненависне ярмо польських окупантів.

Як видно з документів, польська поліція стежила за діяльністю лопатинських активістів і незабаром арештувала А. Левицького та В. Шаха. Від них вимагали, щоб вони виказали інших учасників організації, а самі дали письмові заяви, що надалі відмовляються від боротьби. Але ніхто з них цього не зробив, за що були засуджені до ув’язнення. Після ув’язнення А. Левицький і В. Шах повинні були протягом року кожного тижня з’являтися в поліцію. І якщо вони запізнювались хоч на хвилину, їх уже не приймали і веліли приходити на другий день. А йти треба було пішки 20 кілометрів.

Нове життя в Лопатині почалось у вересні 1939 року. Зразу ж після визволення містечка Червоною Армією тут створюється ревком, до складу якого ввійшли А. М. Штонь, В. Ф. Шах, А. Й. Левицький, С. Н. Саєвич та інші. Ревком зосередив у своїх руках всю владу. Для підтримання громадського порядку створено народну міліцію, яку очолив А. Й. Левицький. Депутатом Народних Зборів жителі Лопатина обрали Й. Д. Маковецького.

За рішенням уряду УРСР, Лопатин став районним центром. Першим головою райвиконкому був В. В. Напуда, першим секретарем райкому партії — Г. Л. Шпитяк. Одночасно створено Лопатинську сільську Раду, до складу якої входив сам Лопатин і хутори Тритки та Вирки. На основі постанови Народних Зборів у Лопатині проведено націоналізацію підприємств, які належали поміщикам. Зокрема, були націоналізовані спиртзавод Сухестова, пивзавод Штайнвурцеля, скипидарний завод Маєра та інші, на яких почали працювати 51 робітник і 6 службовців. Згадаймо, що в 1935 році на цих підприємствах працювало тільки 12 робітників. У 1940 році в Лопатині створюється райпромкомбінат, машинно-тракторна станція. На всіх підприємствах, в МТС і установах у 1940 році налічувалось 850 робітників і службовців.

Успішно проходили соціалістичні перетворення і в сільському господарстві. Націоналізовані поміщицькі й церковні землі передано сільській бідноті. Усього селяни Лопатинського району одержали від Радянської влади 4269 га землі. Понад 270 дворів одержали корови й коні.

На початку 1941 року в Лопатині організовано колгосп ім. Будьонного. Ініціаторами створення колгоспу були бідняки й наймити Р. Р. Гупало, М. Ф. Шах, Г. М. Кривич та інші. Всього колгосп ім. Будьонного об’єднав тоді 27 дворів. Першим головою обрано Й. Д. Маковецького. Молодому колективному господарству держава подавала всіляку допомогу, зокрема насінням і машинами.

Після визволення вперше за всю історію Лопатина тут відкрито лікарню. Щоб швидше налагодити охорону здоров’я трудящих, держава прислала із східних областей України 9 лікарів. Крім того, в лікарні працювало 18 чоловік середнього медичного персоналу. Вперше вільно залунала українська мова в установах і семирічній школі. Почала працювати бібліотека. В колишньому приміщенні польсько-фашистської організації «Сокіл» створено районний Будинок культури. В 1941 році планувалося почати будівництво нової школи на 450 учнів.

Але 22 червня 1941 року в межі Радянського Союзу вдерлися фашистські орди, 28 червня вони окупували Лопатин. Окупанти разом із зрадниками народу — українськими буржуазними націоналістами — знищували активістів, чесних радянських людей. В роки тимчасової окупації все життя в Лопатині підкорялося сваволі німецького коменданта, трудящі перебували на становищі невільників. Культурне життя завмерло. Але трудящі Лопатина вірили, що недалеко той час, коли Радянська Армія прожене ненависного ворога, і, незважаючи на всілякі оголошення і накази, в яких гітлерівці загрожували смертною карою за будь-яке порушення «нового порядку», вони всіма способами саботували заходи окупаційних властей.

У 1944 році через Лопатин проходили партизанські з’єднання під командуванням П. П. Верши-гори. Селище партизани захопили зненацька, так що переляканий німецький гарнізон не встиг вчинити опору. Недобиті фашисти повтікали в Радехів. Партизани зруйнували телеграфну лінію, підірвали спиртзавод і пішли далі на захід. Лопатинці допомагали їм чим могли.

Озвірілі фашисти, відчуваючи, що їхньому хазяйнуванню в Лопатині приходить край, знищили будинок лікарні та амбулаторії, а медичні препарати та інструменти вивезли. Відступаючи, гітлерівські війська зруйнували пивзавод, промкомбінат, спалили будинки, де колись містилися районні організації, будівлі колгоспу і сотні будинків колгоспників. Центральна вулиця селища була зруйнована зовсім.

У березні 1944 року частини Червоної Армії визволили Лопатин. Після жорстоких боїв у районі Бродів фашистам на деякий час вдалося знову захопити Лопатин, але 17 липня 1944 року він назавжди став радянським. У визволенні Лопатина брали участь підрозділи Ташкентського стрілецького і 174-го Червонопрапорного саперного полків. У боях за селище особливо відзначилися Герой Радянського Союзу офіцер Селенчук і сержант Сланцов, які протягом двох днів відбивали атаки фашистів, поки не прийшло підкріплення. Багато солдатів і офіцерів загинуло смертю хоробрих. Серед них сержант К. П. Рябіхін, рядові І. П. Бойко, К. Д. Цвях, М. І. Поляков та інші. У братській могилі, що знаходиться у сквері, поховано понад 200 чоловік, які віддали своє життя за те, щоб Лопатин був вільним, а його жителі могли будувати нове життя. Лопатинці свято бережуть пам’ять про них. У 1962 році тут встановлено пам’ятник.

З перших днів після визволення в Лопатині починається відбудова зруйнованого війною господарства. Одразу відновила роботу MTG, у лютому 1945 року відбудовано спиртзавод, створено артіль «Торф’яник», яка постачала підприємства і населення паливом, а також промисловий комбінат по виробництву цегли і вапна, який у 1946 році давав готової продукції на 33,6 тис. карбованців.

Багато труднощів довелося подолати колгоспникам Лопатина. Фашисти завдали великої шкоди господарству: приміщення ферми були зруйновані, колгоспна худоба та інвентар розграбовані. Лопатинці мусили майже все починати заново. В 1947— 1948 рр. був відновлений колгосп ім. Будьонного, створений до війни, та організовано ще 2 колгоспи — «Перемога» та ім. XII з’їзду ВЛКСМ.

Відбудова соціалістичного господарства і культури в Лопатині, як і в багатьох інших районах західних областей України, відбувалася в складних умовах. Доводилось вести збройну боротьбу проти залишків буржуазно-націоналістичних банд, що засіли по лісах і схронах і тероризували мирних жителів, вбивали активістів. Від рук бандитів у 1945 році загинув перший секретар Лопатинського РК КП(б)У Ю. М. Маланчук, інструктор обкому партії, що прибув тоді до Лопатина, П. О. Якименко. У 1947 році загинули зав. райвно Г. Моцак, вчителька К. С. Самойлова. Бандити по-звірячому замучили активістів К. Боруцьку, комсомолку з 1939 року, В. Шаха, М. Шелеста, В. Мандрику. Всього від рук бандитів загинуло понад 30 жителів Лопатина. Вони поховані в братській могилі разом з воїнами Радянської Армії, що полягли в боях за визволення селища від фашистів.

Незважаючи на труднощі повоєнного часу, народне господарство району відроджувалося швидкими темпами. Завдяки вмілому керівництву парторганізації, виховувалися нові кадри робітників підприємств, підвищувалась їх кваліфікація. Поряд з цим провадилась технічна реконструкція, внаслідок чого з року в рік зростав випуск продукції, знижувалась собівартість. Так, у перші роки після визволення Лопатина спиртзавод давав 40—50 дкл спирту на добу, енергетичною базою його була парова машина. Протягом десяти років (1948—1958) здійснено повну реконструкцію заводу і доведено потужність його до 400 дкл спирту на добу. В 1960 році спиртзавод перетворено на спирто-крохмальний комбінат. Цього ж року освоєно однопотокову мелясну схему по переробці меляси на спирт, що значно збільшило сировинну базу заводу (мелясу почали завозити з Горохівського цукрокомбінату Волинської області).

Все це дало можливість довести добову потужність до 800 дкл спирту. Ще в 1962 році комбінат підключено до державної електромережі Добротвірської ДРЕС. Благоустроєно територію заводу, зокрема посаджено сад площею 2 га. В січні 1964 року в підприємство влився створений в 1945 році харчокомбінат.

У боротьбі за виконання семирічного плану на комбінаті розгорнувся рух за комуністичну працю. В 1965 році 15 робітникам присвоєно почесне звання ударника комуністичної праці. Нині весь колектив бореться за звання підприємства комуністичної праці.

У 1955 році на базі артілі «Торф’яник», що мала близько 40 га торф’яної площі, створено державне підприємство. Ручну працю замінили сучасні складні машини. Лише на добуванні торфу працює 5 машин. Тракторний парк обслуговує 13 робочих машин і агрегатів. Виробництво торфу зросло в порівнянні з 1955 роком більш як у 10 разів, а порівняно з 1959 роком — більш як у 3 рази. Боротьбу за підвищення продуктивності праці очолили комуністи. Вони не тільки показують особистий приклад, але й виступають організаторами руху за комуністичну працю. Високого звання ударників і колективів комуністичної праці удостоєні 38 робітників і 3 бригади.

Околиці Лопатина славляться лісами. Колись це багатство по-хижацькому нищили поміщики. Законодавчі обмеження рубання лісу дуже мало впливали на них. Тепер лісом відає Лопатинське лісництво, яке провадить тут велику наукову роботу, стежить за розвитком лісового господарства, за правильною експлуатацією лісу. Більшість виробничих процесів механізовано. Якщо, наприклад, років 3—4 тому підготовка грунту під лісокультури й самі посадки провадились тільки вручну, то тепер ці трудомісткі роботи виконують машини. Предметом особливої гордості колективу Лопатинського лісництва є двовідвальний плуг власної конструкції, який може працювати на нерозкорчованій лісосіці. Крім того, механізатори лісництва самі сконструювали спеціальний спушувач на базі бензопили «Дружба». Завдяки комплексній механізації семирічний план виконано достроково, посаджено лісу значно більше, ніж намічалося.

Серед лісових культур велика увага приділяється т. зв. лопатинській сосні, яка має дуже високі показники, стійка до сніговалів і вітровалів. Усі ділянки з такими деревами взято на облік і оголошено насіннєвими. Насіння лопатинської сосни надсилається в інші області країни. У лісництві налагоджено також виробництво хвойно-вітамінного борошна.

У 1963 році Лопатинське лісництво завоювало перехідний Червоний прапор дирекції Радехівського лісгоспзагу. Два рази колектив лісництва завоював перехідний Червоний прапор Львівського обласного управління лісового господарства і заготівель. За досягнуті успіхи лісництво удостоєне звання колективу комуністичної праці.

Місцева промисловість у селищі розвивається також за рахунок нових державних підприємств і кооперативних організацій. Зокрема, в серпні 1958 року створено міжколгоспну будівельну організацію, яка обслуговує 10 колгоспів-вкладників.

Тут працює понад 230 чоловік.

Організація має 30 автомашин.

7 тракторів, 3 крани. В 1966 році вона виконала будівельних робіт на суму 1 млн. 67 тис. карбованців.

У відділенні «Сільгосптехніки», створеному в 1961 році, працює понад 140 робітників. Партійна організація, яка налічує 34 комуністи, мобілізує колектив на виконання і перевиконання виробничих норм, на підвищення якості ремонту техніки і зниження собівартості всіх видів робіт. У 1966 році проведено реконструкцію виробництва, збудовано нові гаражі, склади. З 1967 року відділення зможе ремонтувати до 300 автомашин.

Поряд з промисловими підприємствами швидкими темпами розвивалася економіка сільськогосподарської артілі. В 1950 році всі 3 колгоспи (ім. Будьонного, «Перемога» та ім. XII з’їзду ВЛКСМ) об’єдналися в один, який тепер має назву ім. Радянської Армії. Це велике багатогалузеве господарство. Сільськогосподарські угіддя його становлять 2711 га (у т. ч. 1263 га орної землі). Після об’єднання артіль почала швидко розвивати всі галузі свого господарства. Якщо на час об’єднання колгоспів урожайність зернових не перевищувала 9—10 цнт з га, то в 1957 році вона досягла 19,6 цнт, а в 1966 році — 24 цнт. Усі трудомісткі роботи повністю механізовані. Машинно-тракторний парк у 1966 році налічував 13 тракторів, 9 комбайнів, 9 сівалок, 10 автомашин та багато іншої техніки. Це досить показово, якщо врахувати, що на час об’єднання в артілі не було жодної автомашини, всі польові роботи здебільшого виконувалися вручну. В 1960 році колгосп частково електрифіковано — встановлено 8 електромоторів загальною потужністю 22 квт. Тепер в артілі — 40 електродвигунів загальною потужністю 186 квт. Виріс великий загін механізаторів (близько 40 чоловік). У 1966 році збудовано нову контору, склад для міндобрив на 400 тонн, реконструйовано кормоцех для свиноферми, встановлено 3 доїльні агрегати, до всіх приміщень підведено воду.

За високі показники у вирощуванні зернових культур багато колгоспників удостоєні урядових нагород. Так, у 1958 році орденом Леніна нагороджено голову артілі М. Ткаченка, ланкову К. Думу, комбайнера О. Ковалишина; орден Трудового Червоного Прапора одержали 5 чоловік. У 1966 році ще 5 колгоспників нагороджено орденами і медалями.

Значні трудові успіхи і в тваринників. У 1958 році колгосп мав на 100 га сільськогосподарських угідь 26,6 голів великої рогатої худоби і виробив 40,7 цнт м’яса та 195 цнт молока. У 1965 році на 100 га угідь було вже 48,8 голів великої рогатої худоби і виробив колгосп 75,5 цнт м’яса і 314,4 цнт молока. В 1966 році на фермах артілі налічувалося 1119 голів великої рогатої худоби і 740 свиней.

У колгоспі виросли кадри передовиків виробництва. Так, комсомолка М. М. Климчук після закінчення восьми класів у 1958 році почала працювати дояркою. Правління колгоспу закріпило за нею групу корів. Спочатку важко було. Молода доярка уважно придивлялася до подруг, радилась із сцеціалістами. Не забарилися й успіхи. В 1963 році вона надоїла від кожної корови по 2700 кг молока. У 1965 році — вже по 3920 кг. Все частіше ім’я доярки почало з’являтися на сторінках газет. Кілька разів М. Климчук брала участь у нарадах передовиків. У 1965 році виборці Лопатинського виборчого округу № 215 обрали свою землячку депутатом Львівської обласної Ради депутатів трудящих. У 1966 році М. М. Климчук нагороджено орденом Леніна.

Всіх успіхів колгосп добився завдяки вмілому керівництву партійної організації.

Комуністи не тільки очолюють усі провідні галузі господарства, а й самовідданою працею безпосередньо у виробництві показують приклад іншим. Із 35 комуністів колгоспу на полях і фермах працює 32. їхніми вірними помічниками є комсомольці. За досягнуті успіхи комсомольська організація колгоспу була нагороджена кількома грамотами райкому комсомолу.

У результаті зміцнення економіки артілі зріс добробут хліборобів. Зокрема, фонд оплати праці за останні 10 років збільшився в 6 разів і становить 52 проц. всіх грошових доходів колгоспу. Наприклад, у 1966 році місячний грошовий заробіток тракториста І. С. Пелеха та його дружини, які працюють у колгоспі з часу його заснування, становив у середньому 200 крб. Крім того, одержали тільки зерна понад 24 цнт. Таких сімей у Лопатині багато.

Про підвищення матеріального рівня життя трудящих свідчить розгортання житлового будівництва. Останнім часом у селищі збудовано 280 нових індивідуальних та понад 50 комунальних будинків. За допомогою правління артілі колгоспники збудували 100 нових будинків, 15 з них — повністю за рахунок колгоспу.

Розширилась торгівля. Населення все більше купує промислових та продовольчих товарів і культтоварів. До послуг трудящих селища — сільмаг, 2 продуктові й 8 спеціалізованих магазинів, 2 чайні. Товарооборот їх у 1966 році становив понад 2 млн. карбованців.

Охорона здоров’я трудящих стала першочерговим завданням органів Радянської влади в Лопатині. Тут є поліклініка, лікарня для дорослих на 50 ліжок і дитяче відділення на 25 ліжок. Поліклініка й лікарня обладнані сучасною апаратурою. Там працює 8 лікарів, 31 чоловік середнього медичного персоналу.

За роки Радянської влади великі зміни сталися також у галузі освіти й культури. В 1945 році семирічна школа була реорганізована в середню. В 1966/67 навчальному році в школі навчалося 659 учнів, працювало 40 учителів, 22 з них мають вищу освіту. Понад 300 випускників Лопатинської середньої школи одержали вищу й середню спеціальну освіту і працюють у різних галузях народного господарства країни. В селищі діє також школа робітничої і сільської молоді. Понад 100 випускників цієї школи здобули вищу і середню спеціальну освіту. В 1963 році відкрито школу-інтернат на 125 учнів. Тут працює 25 учителів і вихователів. Майже повністю ліквідовано неписьменність. Кожен третій житель Лопатина вчиться.

В селищі працює дві бібліотеки для дорослих з книжковим фондом 20 тис. примірників та бібліотека для дітей, яка має 15 300 книжок. Загальна кількість читачів у бібліотеках близько 2 тис. чоловік. Бібліотеки організовують читацькі конференції, літературні вечори, диспути тощо.

Велику культурно-масову роботу провадять лопатинський Будинок культури й Палац піонерів ім. Павлика Морозова. У 1967 році Будинок культури провів фестиваль художньої самодіяльності селища, присвячений 50-річчю Радянської влади. Відбувся вечір, присвячений ветеранам праці, нагородженим за трудові успіхи орденами й медалями Радянського Союзу, і вечір зустрічі трьох поколінь Лопатина. Тут виступали передовики виробництва, знатні люди, вчителі, учні. Багато цікавого узнали лопатинці про минуле рідного селища, про тяжкі роки поневірянь дідів та батьків під час панування чужих і «своїх» поміщиків, про те, як будувалося нове життя. Дуже цікаво пройшов вогник «Дорогами війни».

У Палаці піонерів працює 9 гуртків. Особливо популярні гуртки піаністів та баяністів. У 1965 році створено дитячий хор учнів молодших класів. Діє також «Клуб творчості» і «Школа вожака піонерів».

Назавжди відійшов у минуле старий Лопатин — глухе, убоге село серед боліт. За роки Радянської влади у селищі виникло 5 нових благоустроєних вулиць — ім. Першого травня, ім. Кірова, Піонерська, ім. Чапаева, ім. Олега Кошового. Методом народної будови обладнано стадіон, закладено Парк культури та відпочинку (1954 р.), в якому в 1961 році, в день 100-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка, відкрито пам’ятник поетові. В цьому ж році учні школи посадили в парку понад 1500 кущів і дерев. У 1962 році у сквері біля школи відкрито пам’ятник В. І. Леніну.

Електрифікація селища почалася ще в 1947 році. У 1962 році Лопатин підключили до системи Добротвірської ДРЕС. У 1958 році закінчено будівництво шосе, що з’єднало Лопатин з райцентром і Львовом, а в 1965 році — шосе Лопатин—Броди. Селище має регулярне автобусне сполучення з районним та обласним центрами, а також з навколишніми населеними пунктами.

Лопатин, колишній глухий і злиденний закуток, нині — благоустроєне селище міського типу. Жива, квітуча дійсність відкрила перед жителями Лопатина всі шляхи до праці, навчання і всебічного культурного розвитку.

Г. І. ЖУКОВ, І. Л. МОТОРНЮК, М. Д. ШТУРМАЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Л”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 19 гостей