Першою літописною
згадкою про Л. є запис в Повісті Временних Літ під 1085
p., коли то в подіях, зв’язаних з незгодами між князями,
луцький князь Ярополк вибирався йти війною проти Київського князя Всеволода. Київський князь послав на луцького князя Ярополка свого сина Володимира. Ярополк
перелякався, залишив у Луцьку свою матір і дружину
та втік до ляхів. Коли Володимир підійшов під Луцьк,
лучани піддалися йому без бою. Володимир посадив
в Луцьку кн. Давида, а матір і дружину Ярополка з усім
майном і військом забрав до Києва. Знову Луцьк згадується у цьому самому літописі в 1097 p., коли був оточений військами кн. Володимира, а в ньому знаходився
князь Давид Ігоревич. З цього бачимо, що вже в 11 ст.
Л. був українським містом. Археологічні досліди (на жаль
тільки припадкові, а не систематичні) дозволяють думати,
що старий укріплений город луцьких племінних князів
і князів Руриковичів знаходився у цьому ж місці, де тепер стоїть т. зв. „Любартів Замок”, на високому березі
р. Стиру і її притоки Глушця.
В 1227 р. Луцьк переходить до волинсько-галицьких
князів Данила і Василя, а в 1240 році, город і місто були
знищені татарськими загонами Батия. По двадцятьох роках під час походу татарського ватажка Бурундая кн. Василько був змушений знищити всі укріплення міста. Така ж доля стрінула і столицю Волинсько-Галицької держави — Володимир і багато інших українських міст. В
Іпатієвському літописі під роком 1260, так говориться про
цю історичну подію — „Лев розмєташа Данилів і Стожек,
а Василько Володимир, Лучеськ (і інші городи)”. (Полное собраниє Руских Лєтописей, Іпатієвська Літопис, Москва 1962 p.). Однак українські городи, міста, як Володимир і Луцьк, в короткому часі знову відбудувались.
Вже в кінці 13 ст. Луцьк знову стає великим містом,
а на місці розкиданих Васильком укріплень городу, на
старому городищі постає новий оборонний замок, збудований за взірцями тодішнього будівництва, особливо зміцнився цей замок за панування князів Мстислава Даниловича (1289-1301) і Юрія Львовича (1301-1321). Волинсько-Галицьке князівство, положене на східніх теренах Европи,
над усе бурхливим степом особливо мусіло дбати про оборонні городи і замки і їх модернізувати, запозичаючи нові і доцільні взірці західніх оборонних замків. Від 1335
р. Луцьк переходить до Литовського князя Любарта і
вплив західніх архітектурних замків ще більше проникає
на наші землі. Вплив цей відбився не тільки в архітектурі.
Грамоти волинсько-галицьких князів яскраво про це свідчать. Міста Волині, Поділля і Полісся спиралися і розвивалися завдяки поширеній торгівлі з Польщею, Надбалтійськими краями, а рікою Дністром з Надчорномор’ям
і Візантією.
В міжнародних взаємовідносинах за пануючим тоді
звичаєм, міжнародньою мовою була латина. Тією мовою
були писані королівські і княжі грамоти останніх волинсько-галицьких князів, палеографія і сфрагістика, використовувано до зовнішних відносин і готицького стилю
в графіці княжих печаток, якими скріплювано ці документи. Готицький стиль, під впливом якого була західня
Европа, вже у кінці 13 ст. поширився в початках 14 століття на землі Волинсько-Галицької держави, а передовсім можемо його спостерегти у формах і техніці будови
луцького замку. Але не дивлячись на те, що луцький замок
особливо в своїх горішніх кондигнаціях носить усі знамена готику, первісний його вигляд був мішаниною староруських і готицьких архітектурних взірців будівництва,
то значить був стилем мішаним, еклектичним. Розбудова
цього замку литовсько-руськими князями Любартом, Вітовтом і Свидригайлом, аж до 1452 р. (до смерті кн. Льва
Свидригайла), ще більш змінила його вигляд, тим більше, що мусів він бути приспособленим до вогнестрільної
зброї, а передовсім до гармати.
В 1429 р. за князя Вітовта відбувся в Луцьку великий
з’їзд князів, присвячений обороні європейських країн, перед турками. На той з’їзд приїхали до Луцька: польський
король Ягайло, німецький імператор Сигізмунд, князь
московський Василь II з митрополитом Фотієм, датський
король, папський посол, гросмейстер пруський, воєвода
волохський, перекопський хан і посол з Візантії. Крім
справ, присвячених обороні перед турками, була там порушена справа об’єднання християнських церков і признання велик. кн. Вітовту королівської корони Литви.
За ревізією 1545 р. (Пам’ятники т. 4) утримувати
луцький замок мусіли місцеві князі, пани і земляни. Сам
замок ділився на т. зв. Нижній і Окольський. В часі згаданої люстрації 1545 р. на замку згадуються чотири муровані вежі, та кілька дерев’яних веж. З цих веж осталися
тільки три великі вежі: Воротня (або В’їздова), Владика
(або Єпископська) і Стирна (над рікою Стиром). На майдані замку була церква Іоана Богослова, єпископські і княжі палати, магазини і кухня. В Окольському було на
той час 4 муровані і 4 дерев’яні вежі, 32 дерев’яні городні, а в частині мурованій було їх 37, разом 69 і 8 веж. Ревізія ствердила, що в городнях не було ніяких запасів,
а самі будівлі були слабкі і занедбані. Зі зброї огневої
зареєстровано гармати, гаківниці і порох. Великий, земський міст, який утримували місцеві князі, а також пани
і земляни Луцького і Володимирського пов. був дуже
слабким, переїзд через нього був небезпечним. До замку
належало в 1545 р. ЗО сіл, 11 замкових рибалок, 3 городників. Ревізори ствердили також, що стан міста Луцька
був незадовільним — паркан був знищений, зброї в запасі не було.
Ревізія Луцька в 1570 р. подає, що місто платило від 18 ринкових домів, 118 вуличних домів, 28 „затильних”
домів і 28 домів підміських та 4 нужденні хати. В місті
було 11 ремісників, 8 перекупнів, 6 „люзних”, 9 комір, і 5 міських городів. Ревізії Луцькі 1577 і 1583 pp. подають
переважно висоту податків: чопового 400 флор., поголовного податку від жидів і караїмів 40 флор. і від рабина
76 флор. В 1583 р. вплачено державного податку від вуличних і торговельних домів 40 флор., а від ремісників — 2 кравців, які роблять шовкову одіж по 2 флор., від 5 кравців по 1 флор., від 20 кушнірів, 2 підтстригачів, 9
римарів, 7 ковалів, 4 слюсарів, 2 шабельників, 3 золотарів,
З котлярів, 4 лучників, 3 стельмахів, 3 сідлярів, 22 шевців,
які шиють сафіянове взуття, 2 шевців, що шиють з юхтової шкіри, 23 інших шевців, 1 аптекаря, 3 перукарів (голярів), 3 ткачів, 2 пекарів, 1 садівника, 1 маляра, 47 перекупників і перекупок, 21 пекарів, 9 різників, 13 теслів, 14
пивоварів, 5 скрипалів, 5 вільних (люзних) людей і від 4 міських ріль., ЗО городників 40 флор. податку, з ремісників, гандлярів, перекупників 272 флор., від горілки, пива і вина 500 флор., від жидівських слуг 15 флор., разом
827 флор. Крім того ксьондз-пріор луцький з міщан, манастирів упривільованих давав 1 флор. і 18 гр.
Крім згаданої замкової церкви Іоана Богослова, яку
побудовано біля 12-13 ст. і яка служила усипальницею
луцьких князів до 1452 р. (Поховано там також і литовсько-руського князя Дмитра Любарта і його родину
можливо й кн. Льва Свидригайла). В Луцьку були слідуючі церкви: Покровська над рікою Стиром, про яку маємо
згадку з 1583 p., Чеснохрестська, яка була побудована
в 1647 р. волинськими землянами — Чарторийськими, Пузинами, Гулевичами, Сімашками, Стецькими та іншими.
Був при ній манастир, братство, братська школа, шпиталь
і друкарня (церкву і муровані забудування братства в
1863 р. знищила пожежа), Покровська, в якій збереглася
до наших часів старовинна (з 13 ст.) ікона М.Б., Дмитрієвська мурована церква, руїни якої достояли до 1893 р.
і які були розібрані в 1897 p., (За документами і переказами церкву ту збудував кн. Мстислав, син вел. кн. Володимира Мономаха). В тому ж Луцьку згадувалися такі,
тепер неіснуючі церкви: Святого Духа, Троїцька, Лазаря,
Катерини, Михайла, Миколая, Якова, Воскресенська і Параскевії — П’ятниці. Луцький кат. костьол існував тут до
1616 р. Перед тим був там дерев’яний костьол, правдоподібно збудований за князювання литовського короля Вітовта, до якого переніс він з Володимира першу резиденцію рим.-католицьких єпископів. При костьолі був єзуїтський манастир. З огляду на те, що особливо по Люблинській унії, місцева акція повернення найперше магнатів, землян і міщан, а пізніше за їх допомогою і примусом селян, значно посилилися і Луцьк, як столиця Волинської землі, а пізніше Волинського воєвідства стає центром окатоличення і полонізації населення. В короткому
часі, місто це заливає повінь різнаманітних католицьких
орденів, які будують там свої манастирі і костьоли. До
урядуючого там рим.-католицького єпископа належало
в тому часі 12 князівств: Острозьке, Корецьке, Вишневецьке, Клеванське, Олицьке, Звягельське й інші землі. Тільки у самому Луцьку були такі манастирі: єзуїтський домініканський, жіночий манастир Бригідок, бернардинський,
тринітарський, кармелицький. Тоді Луцьк називали „Римом Сходу”.
Перед смертю останнього незалежного князя Волині
і Поділля Льва Свидригайла, який тішився великою пошаною і любов’ю, зібрав він у луцькому замку постійну
прибічну раду (тобто парлямент), без якої не вирішував
сам навіть таких справ, як надання вислужених перед державою маєтків. Вмираючи, передав Свидригайло ключі
від луцького замку і свої королівські права князям Михайлові й Іванові Чарторийським і своїй раді, яка складалася з луцького єпископа Єфрема, маршала двора князя Михайла Чарторийського, кн. Івана Четвертинського,
кн. Федора Козіки, кн. Сангушка Кошерського, кн. пінського Гольшанського, кн. Олександра Сангушковича, кн.
Звягельського, крайчого Федька Хомича, володимирського старости Дахна Пашка, Єпифановича Сімашка, Мацька
Гулевича, Гаврила Кердейовича, Федька Колодяжського
і старости Костюшки (православного волинського землянина), канцлера Федька Козловського, Михайла Сімашка,
Андрія Мушковича, Івашки Невзлича, маршала ОльгердаБернарда, маршала Піхна, Василя Полоцького, Івана Козарина Рязановича, Богуша Влашина, Юрка Войдатовича, Андрія Волотовича і підканцлера Миколая Зорера.
(О. Галєцкій — Останні літа Свидригайла ... Краків, 1915
p.). Були то волинські достойні вельможі, які разом з князем Свидригайлом радили над важливими справами волинської, поліської і подільської земель, спираючись на
старі права і традиції волинсько-галицьких князів і волинських князів, які по документах і грамотах титуловалися “dux Lucensis”.
Зараз по смерті кн. Льва Свидригайла, литовські війська, які чекали тільки того моменту, перейшли волинську границю і зайняли Луцьк, приєднуючи землі кн.
Свидригайла до Литви. Загарбуючи ці землі Литва, яка не
могла дорівняти в культурному відношенні ані волинськогалицькій державі, ані волинському князівству часів Любарта, Вітовта і Свидригайла, сама підпала під впливи
місцевої культури: „Ми нового не впроваджуємо, а старого не відкидаємо”, говорили литвини, приймаючи місцеві звичаї, віру, культуру, а навіть мову. Непомітно, а
навіть з охотою приймали вони культурні здобутки українського народу, входили у родинні зв’язки з місцевими
будьто княжими, землянськими чи боярівськими родами,
учащали до українських шкіл і молилися в одній православній церкві. Вважали з бігом років всі ці культурні набутки за свої „від віку”.
В Луцьку була ормянська колонія. Руїни ормянської
церкви Св. Стефана простояли там до другої половини
19 ст., коли з неї зроблено магазини. Можливо, що від
14-15 ст. можна ствердити існування в Луцьку великої
караїмської колонії, про що свідчать в караїмській божниці — кенесі пергамінові збитки заповітів, які по караїмську звуться Родалами і походять з 15, 16, 17 сторіч.
Караїми заховалися в малій кількості до 1914 р. Був то
віддам тюркського народу, який послуговувався наріччям
одного з тюркських племен, яке входило в склад хазарського ханату і десь у 11-14 ст. проживало в Криму. Звідти частина їх, за часів кн. Вітовта була переселена на Волинь до Луцька, де зайнялися вони торгівлею і ремеслом.