Нові Санжари, смт, Новосанжарський р-н, Полтавська обл, Україна

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
1
50%
Жили мої батьки
1
50%
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Нові Санжари, смт, Новосанжарський р-н, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

НОВІ САНЖАРИ – с-ще міськ. типу Полтавської області, райцентр. Населення 8146 осіб (2010).
Уперше згадуються в істор. джерелах 1636. 1653 слобідка Н.С. – у складі Полтавського полку, а з 1661–63 – Кременчуцького полку. 1672 Н.С. мали стратегічне значення як передовий військ. пост Запорозької Січі у протистоянні з Білгородською ордою. У 17 ст. Н.С. – значний центр чинбарства в Лівобережній Україні. 1764 Н.С. – сотенне містечко Новосанжарської сотні, увійшло до складу Новоросійської губернії, переведено в ранг повітового міста з утворенням пікінерського полку. Із січня 1784 Н.С. входили до Катеринославського намісництва як поселення Олексопольського пов. 1796–1802 входили до Малоросійської губернії, із 1802 – до Полтавської губернії (із 1803 – до Кобеляцького пов.).
У січні 1918 встановлено рад. владу. Протягом квітня–грудня 1918 – у складі Української Держави. У грудні 1918 – під контролем Директорії Української Народної Республіки. У січні 1919 поновлено рад. владу. Від липня по грудень 1919 – під контролем Збройних сил Півдня Росії. Остаточно встановлено рад. владу в грудні 1919. Із березня 1923 Н.С. – центр Новосанжарського р-ну Полтавської округи.
С-ще міськ. типу від 1925.
Із лютого 1932 до вересня 1937 – у складі Харківської області, із вересня 1937 – Полтав. обл. Із 16 вересня 1941 до 23 вересня 1943 окуповані гітлерівцями.
Наприкінці 1960-х – на поч. 1970-х рр. на базі мінеральних джерел почав діяти бальнеологічний санаторій (із червня 2001 – Мед. центр Внутр. військ МВС України "Нові Санжари").
У с-щі діють біо- та харчосмакова ф-ки, шкірзавод.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Нові Санжари, смт, Новосанжарський р-н, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Нові́ Санжа́ри — селище міського типу, адміністративний центр Новосанжарського району Полтавської області України. Населення становить 8146 осіб. Орган місцевого самоврядування — Новосанжарська селищна рада.
Походження назви
Історичні джерела засвідчують, що слово Санжари тюркського походження і у перекладі означає «урочище» або «брід».
В. Н. Жук посилається на твердження полтавських істориків М. Арандаренка та О. Грановського, що, після походу до Європи, Батий взимку 1242—1243 року розмістив частину своїх військ по Ворсклі, поблизу сучасної Полтави та її околиць, серед інших місць і на землях нинішнього Новосанжарського району. Так і виникла назва Сан-Чарів (Сан-Джарів) брід (з тюркської), а, пізніше,— і назви поселень Старі та Нові Санжари[2].
Існує також версія, що назва «Санжари» походить від тюркського слова «Санджак», що означає «прапор, знамено, штандарт», бо кожен загін, який нападав на поселення, мав свій знак-символ.
Деякі вчені перекладають назву селища як «Збір під прапором».
Назва річки, на відміну від назви селища, слов'янського походження і є дуже давньою. Зустрічається ще в літописах XI—XII ст. Є кілька варіантів 1. Ворскла — складається з двох слів «вор» — межа, старослов'янське слово, воринням обгороджували територію."Скло" — від слова сколоти або склавини, так називався народ, який мешкав на території сучасної України і є пращуром сучасних українців
2. Ворскла в перекладі з аланської мови мова племен «біла вода». Там багаті поклади крейди, тому вода має білувато-сіруватий колір.
Історія
Згідно з історичними дослідженнями[3], заселення території, де нині розташовані Нові Санжари, почалося в глибоку давнину. 2000 року селище відзначило своє 900-річчя.
Вважають, що Нові Санжари засновано вихідцями зі Старих Санжар.
Значним поселенням Нові Санжари стали за Богдана Хмельницького. 1672 року Нові Санжари мали стратегічне значення як передовий військовий пост у битві загонів Запорізької Січі та Білгородської орди.
У зоні бойових дій опинилися Нові Санжари і тоді, коли війська Карла ХІІ увійшли в Україну.
Під час радянсько-німецької війни майже тисяча жителів селища пішла на захист рідної землі, близько 600 з них не повернулося з фронту. На їх честь в селищі споруджено пам'ятник загиблим воїнам, на центральному кладовищі є пам'ятний меморіал.
Уперше Санжари згадуються в історичних джерелах 1636 р. На карті Г. Л. де Боплана (2-а чверть 17 ст.) уже показано населений пункт Санжарів Новий.
Входив до Черкаського староства. У 1653 р. згадується слобідка Нові Санжари у складі Полтавського полку. У 1661—1663 рр. Нові Санжари входили до Кременчуцького полку.
Під час Полтавської компанії Великої Північної війни тут базувався зі своїм військом запорожський кошевий отаман Кость Гордієнко. 28.06.1709 (ранок) короткий відпочинок Карла XII та Івана Мазепа в Нових Санжарах під час відступу.
1760 р. гетьман Лівобережної України К. Розумовський віддав Нові Санжари у спадкове і довічне володіння графу Р. Воронцову. 1764 р. Нові Санжари — сотенне містечко Новосанжарської сотні Полтавського полку віднесено до Новоросійської губернії, переведено в ранг повітового міста Новосенжаровського повіту (у 1776—1783 роках) з утворенням пікінерського полку. У 1796—1802 рр. входили до Малоросійської губернії, з 1802 р. — Полтавської губернії.
У січні 1918 р. проголошено радянську владу.
З 7 березня 1923 р. Нові Санжари — центр Новосанжарського району. З липня 1925 роки Нові Санжари віднесено до категорії селищ міського типу. З лютого 1932 року до вересня до вересня 1937 р. Нові Санжари знаходилися у складі Харківської області.
Село у часи німецько-радянської війни було окуповане нацистськими військами з 16 вересня 1941 до 23 вересня 1943 року, перебуваючи з 1 вересня 1942 до 23 вересня 1943 року у складі Полтавського ґебіту.
Власне селище Нові Санжари розташоване в улоговині і оточене з трьох сторін пагорбами. Це було дуже зручне місце для виникнення поселення.
На місці сучасного п'ятиповерхового будинку в центрі, стояли головні ворота які дивилися в сторону М.Полтави на старий Полтавський шлях.
На місці де зараз пожежна частина була Санжарська фортеця яка захищала поселення від набігів ворогів. Ще тут стояла Новосанжарська церква з дзвіниці якої у 1801 році художник О.Кунавін малював Санжари.
У 1811 р Новосанжарська фортеця була зруйнована за вказівкою царської влади, бо російський царизм боявся, що Наполеон піде на Москву через Україну і знову повториться ситуація, яка була 1709 р. з І.Мазепою, Російський царизм боявся виступу українського козацтва, проти колоніальної політики, тому в цей період всі фортеці в Україні були зруйновані. Наша фортеця була перетворена на підприємство по видобутку селітри.
Також було слов'янське городище XI—XII ст. Це був період, коли кн. Володимир Мономах і його нащадки укріпляли південні кордони держави по р. Ворскла і будували укріплення. На корінному правому березі р. Ворскли в північній частині Нових Санжар розташоване укріплене містечко, до якого примикає неукріплене селище.
1933 року був заснований санаторій (Мед. центр Нові Санжари). В роки другої Світової Війни тут діяв госпіталь для американських і радянських льотчиків, які брали участь в операції «Френтіх». З 1945 року цей заклад став діяти як бальнеологічний санаторій київського військового округу.
Маджари — (колишній хутір) — проживали козаки. Назва свідчить про угорські корені. Угри (мадяри, мажари) Були складовою частиною ще у ВеликійБулгарії VII ст. до якої входила наша Полтавщина. У 667 р. після смерті хана-баятавара Кубрата В. Б. розпалася, то частина булгарських орд пішла на захід Придунав'я, Балкани 1. Болгарське царство, частина- заклала підвалини Волзької Булгарії а син К. Бат-Боян заснував Чорну Б. з центром у Києві, орда угрів залишилась у Приазов'ї, частина поширила свою владу на півдні України. Їх державно- племінне об'єднання носило назву Мебедія (всх. світі мало назву Маджарія).
Альтанка Святої Покрови — найвища точка Нових Санжар. збудована в 2006 році відкриття припало на 14 жовтня День українського козацтва Матері божої Святої Покрови. Тепер біля альтанки кожного року відбуваються урочисті події.
У 2007 році збудований «міст закоханих» — один з привабливих куточків відпочинку для новосанжарців.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Нові Санжари, смт, Новосанжарський р-н, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Нові Санжари — селище міського типу, центр одноименного району. Розташовані на середній течії мальовничої річки Ворскли (притока Дніпра), на відстані 36 км від Полтави та за 7 км на захід від залізничної станції Нові Санжари, на залізничній лінії Полтава — Кременчук. Населення — 5,4 тис. чоловік.

Територія, де пізніше виник населений пункт, була заселена здавна. Про це свідчать дані археологічних розвідок. У 1946 році поблизу Нових Санжар, на березі р. Ворскли, виявлено поселення скіфського часу (IV—III ст. до н. е.). У 1923 році біля селища розкопано поховання кочівника, яке відноситься до перших століть нашої ери. В ямі були кістки коня, залізне вістря на спис, вудила, оздоби вуздечки, пряжки для пояса та круглі жетони з темно-зеленого скла.

Назва «Санжари» татарського походження. В перекладі з тюркської «Сан-ча-ров» — урочище, або брід. Але, можливо, воно мало й інше значення, бо, наприклад, у турецькій мові слово «санджак» означає знамено, штандарт. У 1243 році орда татар зимувала на березі р. Ворскли. Вірогідно, що назва Сан-Чаров, або Сан-чар і виникла саме в цей час.

Про урочище Санжари згадується в другій половині XVI століття у скарзі, яку кримський хан подав Івану Грозному. В ті часи турецькі та кримські купці, торгуючи з Москвою, возили туди товари двома шляхами. Один з них був з Перекопа на Тавань, на замки Черкаси, Канів, Київ, а другий — з Перекопа через «поля ялові» (пусті, незаселені) на урочище Сан-Чарово. Хан скаржився царю на те, що на караван перекопських і кафських купців, які, щоб не платити мита, відправились другим шляхом, близько урочища Сан-Чаров зробили напад спочатку московські, а потім королівські козаки. У них одібрали товари. Як видно, мова йшла про урочище Старі Санжари, де на той час поселення теж ще не існувало.
Відомо, що в 1571 році землі на річці Ворсклі від Санжарівського перевозу до гирла річки, були віддані польським королем у володіння родовитому козакові Омеляну Івановичу, а на початку XVII століття більшу частину цієї території було віддано шляхтичу С. Бурському. Незважаючи на це, в 1636 році дана територія позначена як королівська маєтність, що підлягала Черкаському староству.

В 1643 році Гурський продав даровані землі Немиричам, а нащадки О. Івановича — Потоцьким.

Але незадовго перед визвольною війною українського народу всі згадані землі знову належали Немиричу.

Якщо на початку XVII століття Нові Санжари вже й існували, то були ще незначним населеним пунктом — настільки незначним, що серед 19 міст і містечок Полтавського полку, відзначених у реєстрі 1649 року, вони навіть не значились. На карті французького інженера Боплана, складеній у другій чверті XVII століття, вони є і позначені умовним знаком нового населеного пункту.

В першій половині XVII століття тут було укріплення, обнесене високим земляним валом. Рештки його були до кінця XIX століття.

Нові Санжари виросли в значне поселення лише в середині XVII століття, оскільки Б. Хмельницький своїми універсалами дозволяв вихідцям із Правобережної України оселятися на землях, які належали «гетьманській булаві» по берегах Псла, Сули і Ворскли і мати «борти, млини і різні угіддя».

В «розписі» міст і містечок, складеному в 1653 році, у складі Полтавського полку вже згадується і слобода Нові Санжари. В іншому документі, датованому 1654 роком, сказано, що в слобідці Нові Санжари приписані отаман, писар, війт, 101 чол. козаків, 50 чол. міщан… Після 1660 року Нові Санжари стають сотенним містечком/

Деякій час економічному розвитку населеного пункту заважали розорення і руйнування від козаків, які були на боці зрадника українського народу гетьмана І. Виговського. Про це свідчить ряд документів.

12 грудня 1658 року Виговський послав на Нові Санжари три вірні йому полки. Вони напали на містечко, чоловік 200 зарубали і вимагали видати 10 російських посланців з м. Чугуєва, які були тут. Новосанжарці не зважили на вимогу і героїчно захищалися. Разом з ними билися й росіяни. Але численному війську Виговського вони не могли протистояти. Містечко пограбували й спалили. Ті жителі, що врятувалися, описали цареві в «чолобитній» всі свої злигодні. Новосанжарці скаржилися на те, що Виговський відібрав у них хліб і худобу, розоривши їх дотла. Вони просили виділити їм платню, аби після розорення не~ померти голодною смертю. Скаржилися новосанжарці й на те, що їхнє місто в 1658 році Виговський знову віддав Немиричу та що Виговський віддав у неволю багато жителів і навіть малих дітей татарам і ляхам.

Захистив жителів Нових Санжар від наруги Виговського полтавський полковник Мартин Пушкар, який стояв тут із своїм 15-тисячним військом.

Тільки в 1659 році, після того, як Виговський і Немирич відкрито перекинулися до поляків, володіння останнього, в т. ч. й Нові Санжари, в нього відібрали.

З великими труднощами довелося новосанжарцям налагоджувати життя, відбудовувати житла тощо. Населення містечка займалось землеробством, бджільництвом, тваринництвом, а також ремісництвом. Окремі кустарі-ткачі спеціалізувалися на певних виробах. Так, у Нових Санжарах було поширене ткання ряден. Заможні жителі користувалися найманою робочою силою. Відомо, наприклад, що міщанин Шапошников мав челядника, 2 служниці тощо.

Нові Санжари були також центром чинбарства. Один з найбільш заселених кутків селища ще й до цього часу зветься Шевським. Розвиткові шкіряного промислу сприяв значний попит населення на шкіряні товари. До того ж виробництво це не вимагало особливих машин, устаткування і технічних знань. Найголовніше ж була місцева сировина.

З 1699 року тут вже було розвинуто селітроваріння.

Під час шведської навали Нові Санжари ввійшли в зону бойових дій російських військ. Козаки Новосанжарської сотні брали участь у боротьбі проти загарбників. Весною 1709 року Нові Санжари захопили шведи і зробили там стоянку для трьох полків шведського війська та 7 тис. запорожців під командуванням графа Піпера. Одного дня українські козаки-партизани Д. Апостола напали під Новими Санжарами на шведів і знищили 60 та взяли в полон 20 чоловік. 30 березня 1709 року козак Ф. Скрипников (полонений гордієнківець), даючи свідчення в похідній посольській канцелярії, говорив, що жителі Нових Санжар та сусідніх місць стурбовані тим, що шведи почали лагодити старі мости через Ворсклу, повтікали в ліс та інші місця.

Як тільки війська Карла XII посилили облогові роботи під Полтавою і почали підготовку до штурму міста, партизанські загони активізували дії в місцях скупчення шведських військ та фуражирів. За один тільки день, 16 травня, загони козаків знищили 215 і взяли в полон 45 шведських солдатів. Загін козаків-партизанів, що перебував протягом чотирьох днів (25—28 травня) в тилу у шведів, напав під Новими Санжарами на ворожий загін фуражирів, знищив та взяв у полон 65 солдатів.

Жителі Нових Санжар подавали і матеріальну допомогу обложеному гарнізону Полтави. Коли в сотнях Полтавського полку провадився збір грошей на придбання селітри, в Новосанжарській сотні зібрали 100 золотих. Бачили Нові Санжари і самого шведського короля Карла XII. Жалюгідні рештки шведської армії разом з Карлом XII, тікаючи на Переволочну, побували тут у ніч на 29 червня 1709 року. їх переслідували російські війська на чолі з князем Голіциним і Бауером.

Незадовго до 200-річчя Полтавської битви Новосанжарська сільська громада на своєму сході 26 квітня 1909 року постановила спорудити на честь великої перемоги російського та українського народів обеліск. Його відкрили 27 червня 1909 року, але в роки громадянської війни його не стало. Лише в жовтні 1965 року новосанжарські будівельники, закладаючи фундамент, виявили обеліск. Тепер він знову буде встановлений.

В наступні роки Нові Санжари продовжували зростати. Відомо, що в 20-х рр. XVIII століття в місті було 2 ярмарки на рік. Існували торгові збори. На «пана полковника» збирали від воза по два алтина, на старшину — по копійці.

28 квітня 1737 року Нові Санжари востаннє зазнали спустошливого нападу татар, які пограбували і зруйнували навіть церкви. Після цього для жителів міста настало більш спокійне життя, що значно сприяло піднесенню господарства. Щоправда, в серпні 1779 року тут пройшов інший, не менш лютий ворог — сарана, яка завдала селянським господарствам багато лиха.

У 1760 році Нові Санжари, Кобеляки й Білики одержав у вічне й спадкове володіння граф Р. Воронцов. Його прислужники захопили в місцевих козаків землю і вимагали від них «підданських» повинностей. Запис козака за якою-небудь ревізією в число посполитих, володіння землею, купленою в посполитого, родинні зв’язки з посполитими власника, одруження з посполитою — всього цього досить було для того, щоб оголосити такого козака «підданим».

У першій половині XVIII століття представники козацької старшини почали скуповувати в Нових Санжарах млини, землі, а згодом і кріпаків. Так у другій половині XVIII століття новосанжарський сотник, а з 1765 року ротмистр Дніпровського пікінерського полку А. Магденко лише в Нових Санжарах мав «нажитих» кріпаків 72 душі чоловічої та 67 душ жіночої статі.

З 1765 року Новосанжарська сотня ввійшла до складу Новоросійської губернії, створеної в 1764 році. Козаки були перетворені на пікінерів. З січня 1784 року Нові Санжари входили до Катеринославського намісництва як поселення Алексо-польського повіту, а з 1794 року вони деякий час були повітовим містом. Згідно з указом від 30 листопада 1796 року, місто Нові Санжари ввійшло до складу Малоросійської губернії. З 1802 року — це містечко Полтавського повіту Полтавської губернії; з 1803 року — Костянтиноградського, а з 1804 року — Кобеляцького повіту.

На початку XIX століття містечко Нові Санжари значилося як одне з «примечательных мест» повіту. На цей час воно було в основному козацьким поселенням з 3919 жителями. Кріпаків тут було лише 158 чоловік. В містечку відбувалося по 4 ярмарки на рік, на яких торгували рибою, дьогтем, хлібом, худобою, різними товарами.

Через малоземелля селян та низьку родючість землі (на лівому березі Ворскли переважали піщані грунти) землеробство в Нових Санжарах було розвинуто слабо. Все ж сіяли озиму і яру пшеницю, жито, ячмінь та гречку, а також у досить значній кількості — льон та коноплі, що йшли на виготовлення полотна і різних виробів для власних потреб та на продаж. Садили картоплю та вирощували багато кавунів.

З другої половини XIX століття, особливо після реформи, в Нових Санжарах досить інтенсивно розвивались кустарні промисли, з’явився ряд невеликих приватних промислових підприємств. Зокрема, наприкінці XIX століття в містечку було 2 невеликі воскові, 31 цегельний та 6 шкіряних заводів. Крім того, було кілька олійниць, кузень, бондарень, чоботарських та кравецьких майстерень. І в цей період Нові Санжари особливо славилися чинбарством та чоботарством. Промислові підприємства були дрібними за обсягом виробництва, часто-густо тут працювало всього кілька чоловік, а то й 1—2 чоловіки.

Вигідне географічне положення селища — розташування його між двома значними містами Полтавою і Кобеляками, в межиріччі Ворскли й Орелі,— сприяло розвитку в Нових Санжарах торгівлі. Широко торгували предметами місцевого промислу, худобою, збіжжям. У 1892 році на всі чотири ярмарки в Нові Санжари було привезено товару на 456 тис. крб. Головними предметами торгівлі були: тканини, бакалія, шкіряні вироби, зерно, смушки, овеча шерсть, велика рогата худоба, коні, вівці тощо.

Разом з тим щорік зменшувалась кількість населення, зайнятого в сільському господарстві; все більша кількість селянських господарств руйнувалась, працівники з багатьох господарств змушені були йти на заробітки в далекі міста або до місцевих багатіїв. У 1892 році в 362 господарствах козаків, військових поселенців, селян-власників та міщан було 893 десятини орної землі. У 108 господарствах були тільки присадибні ділянки, 45 — не мали зовсім землі, 16 господарств — до 1 десятини. В той же час у двох господарствах було 185 десятин орної землі. Отже, як і в інших місцях, у Нових Санжарах після реформи відбувався посилений процес розшарування селян. Більша частина малоземельних господарств настільки зубожіла, що не мала змоги вести своє господарство. Це, насамперед, 229 господарств, які не мали ні робочої худоби, ні реманенту.

Процес розшарування населення тривав і в наступні роки. Так, за даними перепису 1910 року, із 533 господарств 479 не мали зовсім землі або мали від 1 до 4 десятин; тому для 140 родин основним джерелом існування була поденщина, з 89 господарств працівники мусили йти на далекі заробітки.

Багато населення поряд з сільським господарством займалося різними промислами, а 309 чол. жили тільки з них. Зокрема, це були теслярі, пічники, кравці, шевці, чинбарі, бондарі, позолотники, ковалі, слюсарі, ткачі тощо.

Ще на початку XX століття Нові Санжари лишалися містечком з незначним промисловим розвитком. У 1911 році тут було 4 цегельні заводи з 9 робітниками, 18 чинбарень з 49 робітниками, 12 кузень, де було зайнято 27 робітників, а всього — 38 дрібних, напівкустарного типу підприємств.

Наприкінці 1912 року із загальної кількості населення Нових Санжар та прилеглих до них хуторів Забрідок і Лелюхівки понад 1000 чол. займалися різними ремеслами, 200 чол. служили на залізниці та на різних приватних підприємствах, 300 чол. були зайняті торгівлею.

Тягар податків, майже повна відсутність медичних та освітніх установ погіршували і без того тяжке становище трудящих. У 1916 році в Нових Санжарах була одна медична дільниця, яка обслуговувала 4 волості. На дільниці працювали лікар та фельдшер.

Тяжкі умови життя сприяли зростанню класової свідомості трудящих міста. У роки першої російської революції в Нових Санжарах на квартирі вчительки М. Ф. Щитинської, яку в 1906 році заарештували і ув’язнили в Петропавлівську фортецю, випускались листівки антиурядового змісту. Друкував їх житель Нових Санжар Д. Я. Куць, а поширювали — Макар Харченко, А. О. Ткаченко, який працював у Полтавських залізничних майстернях, та інші. Агітаційну роботу серед населення містечка провадив місцевий учитель з козаків О. О. Карнаух, який у 1908 році вступив у Кобеляцьку соціал-демократичну організацію. З Кобеляк у березні 1908 року направили також для роботи в Новосанжарську волость Ф. Авдеева.

Царизм боявся дати освіту простому народу, адже це могло сприяти пробудженню «вільнодумства». В Нових Санжарах, де було багато «ділового люду», процент грамотності був надзвичайно низький. Наприклад, у 1892 році на 3593 жителі містечка та прилеглих хуторів письменних було лише 359 чоловіків і 64 жінки, що становило трохи більше 8 проц. усього населення.

З 1839 року в Нових Санжарах існувало сільське парафіальне училище, створене замість заснованої ще раніше школи для навчання писарській справі селянських дітей. У 1890 році в цьому училищі навчалося 142 хлопчики та 38 дівчаток. На цей час у Нових Санжарах уже була церковнопарафіяльна школа, а з жовтня 1891 року — церковнопарафіяльна жіноча школа.

На початку XX століття в містечку з населенням близько чотирьох тисяч чоловік були одна церковнопарафіяльна початкова і т. зв. вища міністерська школа, в яких навчалося 110 учнів, у т. ч. 14 дівчаток. Решта дітей не могла здобути навіть початкову освіту. 1910/11 навчальний рік у місті з 6949 чол. населення почався при наявності однієї двокласної школи і одного початкового училища та 5 церковнопарафіяльних шкіл. (До цих навчальних закладів були приписані й навколишні дрібні населені пункти).

Грабіжницька імперіалістична війна значно погіршила і без того тяжке становище трудящих. Тому трудящі міста з радістю зустріли звістку про повалення царизму в дні Лютневої революції.

Але справжнє визволення трудящим принесла тільки Велика Жовтнева соціалістична революція. Радянська влада в Нових Санжарах була встановлена в січні 1918 року; в цей час тут організувався й почав діяти волосний ревком, очолений місцевим бідняком П. П. Забедейком. Спираючись на бідноту, ревком поділив націоналізовану землю місцевих багатіїв та реманент, наділяючи ними в першу чергу безземельних, малоземельних селян, а також сім’ї червоних бійців. Але з кінця березня 1918 року, у зв’язку з німецькою окупацією, ревкому довелося працювати в підпіллі. Працюючи в надзвичайно тяжких умовах, волревком згуртував бідноту й середняків на боротьбу проти німців та їх ставлеників — гетьманців. На території Нових Санжар та всього Кобеляцького повіту діяв повстанський загін О. П. П’ятенка (Геращенка). В його рядах боролися жителі Нових Санжар: Ф. І. Іванюк, Григорій та Петро Геращенки, М. П. Харченко, М. А. Кибкало та інші.

У старого Петра Геращенка було п’ять синів, і всі вони стали на шлях революційної боротьби. Два його сини — Григорій та Петро — були в загоні свого брата Олексія; Никифор — комсомолець, член бюро повіткому ЛКСМ, теж дружинник ревкому — був бійцем повстанського загону Я. Огія. У 1921 році він загинув у бою з бандою Левченка в селі Кустоловому; син Олександр — теж один із перших комсомольців — працював у продзагоні, був секретарем райкому ЛКСМУ. О. П. П’ятенко-Геращенко загинув у 1919 році у боротьбі з денікінцями на Київщині.

Після вигнання німецьких окупантів та гетьманців у грудні 1918 року їх замінили ставленики петлюрівської Директорії. Тому Радянська влада в Нових Санжарах була відновлена тільки 24 січня 1919 року. Волревком, очолений Ф. І. Іванюком, до складу якого входили також І. К. Васюта, І. П. Грузін, Г. П. Коба та М. Сакало (Ф. І. Іванюк одночасно був волосним військкомом), відновив свою роботу. Він запроваджував у життя декрети Радянської влади, розподіляв землі місцевих багатіїв між безземельними та малоземельними. Ревком добився введення восьмигодинного робочого дня на приватних підприємствах.

Наприкінці липня 1919 року Нові Санжари захопили денікінські банди. Ревком знову пішов у підпілля. В цей час від ворожої кулі загинув перший голова Новосанжарського ревкому П. П. Забедейко. Багато партизанів із загону П’ятенка боролися з білогвардійцями в повстанських загонах Костянтина Матяша та Якова Огія. В грудні 1919 року в Нових Санжарах остаточно була встановлена Радянська влада. Повернувся до активної діяльності волревком, який навесні 1920 року передав свої функції новообраному волвиконкому.

У цьому ж році створюється волосний комітет незаможних селян на чолі з Ф. І. Оляничем. Комітет подав велику допомогу партійному осередку та волвиконкому у відбудові господарства, проводив у життя декрети про землю, захищав економічні і політичні права бідняків, виконував продрозверстку, конфісковував майно куркулів, які ухилялися від хлібоздачі, надавав пільги членам КНС, постачав предмети широкого вжитку, організовував бідноту і сільський актив на боротьбу з бандами.

Активну участь у боротьбі з бандитизмом брав і перший комсомольський осередок у Нових Санжарах, теж створений у 1920 році. Секретарем осередку була М. П. Геращенко (сестра командира партизанського загону П’ятенка-Геращенка).

На початку 20-х років у Нових Санжарах було обрано сільську Раду, яку протягом 6 років (1923—1929 рр.) очолював активний учасник громадянської війни М. А. Кузурман. Колишній унтер-офіцер російської армії, він у 1916 році повернувся в Нові Санжари і брав активну участь у революційних подіях, а пізніше служив у Червоній Армії.

Наділені землею бідняки не завжди могли обробити своє поле, бо не мали ні реманенту, ні тягла. КНС і тут приходив на допомогу. Він видавав бідноті насіння, реманент, а з 1923 року кредитове товариство, організоване з ініціативи КНС, надавало незаможникам позики на придбання сільськогосподарської техніки.

Трудящі міста вже з перших місяців відбудовного періоду виявляли творчу ініціативу. Вони докладали багато зусиль, щоб відбудувати існуючі підприємства та створити нові. Завдяки цьому відновилось виробництво цегли на двох цегельнях, став до ладу новий цех по виробництву возів, почали працювати швейні, ткацькі, суконні майстерні, майстерні по виробництву валянок. Крім цього, значна частина населення продовжувала займатися кустарними промислами, особлива чинбарством. Більш-менш значним підприємством вважався паровий млин, на якому працювали 14 робітників і службовців.

В березні 1923 року Нові Санжари стали районним центром. В липні 1925 року постановою ВУЦВК та РНК України Нові Санжари віднесені до селищ міського типу, а з березня 1926 року тут утворено селищну Раду.

За даними Всесоюзного перепису, населення в Нових Санжарах на 17 грудня 1926 року було 4198 чоловік.

У Нових Санжарах одними з перших у колишній Полтавській окрузі були створені артілі кооперативно-промислового виробництва. На основі кооперування кустарів у 1923 році утворилися промислова артіль «Червоний швець» та артіль вишивальниць «Червоне проміння», а через рік — об’єднання «Кредиткустар», яке займалося постачанням кустарям-ковалям, столярам і чоботарям сировини та збутом готової продукції. Артіль спеціалізувалась на виробництві возів і бочкотари.

Партійна організація району розгорнула велику організаторську, політичну і культурно-освітню роботу серед міського й сільського населення. З цією метою читались лекції й доповіді, влаштовувалися антирелігійні диспути тощо. Велику допомогу в цьому подавав губернський комітет КП(б)У. 27 травня 1925 року на засіданні секретаріату губкому партії було заслухано доповідь секретаря Новосанжарського райкому про поліпшення партійної роботи в районі. Незважаючи на те, що роботу райкому було визнано задовільною, губком вказав на серйозні недоліки в його діяльності та допоміг їх усунути. Зокрема, було відзначено, що в районі є сприятливий грунт для розвитку кустарної промисловості, і поставлено завдання пожвавити та прискорити цю роботу1.

Райпартком та райвиконком доклали багато зусиль, щоб виконати рішення губкому. В 1927 році на базі колишнього «Кредит-кустаря» виникла самостійна кооперативна промислова артіль «Червоний кустар», яка виготовляла вози, меблі, бочкотару та інше. В наступні роки, у зв’язку із спеціалізацією підприємств, з цієї артілі виділили меблевий, бондарний цехи та клеєварню. Вони й утворили окрему артіль ім. Халтуріна.

Відбувалися значні зміни і в сільському господарстві. Ще в 1920 році на території Новосанжарської сільради, на хуторі Забрідках, кілька родин об’єдналися в сільськогосподарську артіль «Лісна Забрідчанська». У 1928 році в артілі було 15 родин, в яких налічувалося 81 чол., з них 40 працездатних. Артіль мала 95,9 десятини землі, в т. ч. усуспільненої — 90,9. Артільці засівали близько 80 десятин. В їх користуванні був трактор, придбаний на відпущені державою кошти, 2 молотарки, жатка, сівалка, 8 коней, 21 голова великої рогатої худоби тощо. Це перше колективне господарство відіграло важливу роль у підготовці основної маси трудящого селянства до колективізації. Врожаї на вузьких селянських смужках, на супісках та суглинках були низькі. Хліба ледь вистачало на прожиття. У 1928— 29 рр. селяни почали об’єднуватися в ТСОЗи, а в 1929 році в хутірській частині містечка було створено колгосп ім. Чубаря. У 1929—30 рр. сільськогосподарське населення Нових Санжар об’єдналося в артіль ім. Червоної Армії.

Райком партії, райвиконком та районний комітет незаможних селян провадили велику роботу по залученню одноосібних селян до колективного господарювання. Завдяки цьому на червень 1931 року в районі було колективізовано 9622 господарства, або 68,4 проц., створено 247 ТСОЗів та сільськогосподарських артілей.

В цій роботі велика роль належала членам комнезаму, яких у районі налічувалося 8351 чол. Про те, що Новосанжарський KHС провадив активну роботу, свідчить і той факт, що в 1932 році представник новосанжарської бідноти П. Ф. Кущинська була обрана членом Всеукраїнської Центральної Комісії незаможних селян.

Ефективним засобом агітації за нове, радянське життя була селянська позика, сорок четвертий тираж якої відбувся в травні 1928 року в Нових Санжарах. День розіграшу позики став тут урочистим, багатолюдним святом.

За роки перших п’ятирічок у Нових Санжарах побудували ряд нових та розширили старі підприємства, що виникли ще в перші роки Радянської влади. На 1941 рік у селищі працювали райпромкомбінат, харчокомбінат, маслозавод, вальцьовий млин, олійниця, промислові артілі ім. Халтуріна, «Червоне проміння», «Червоний швець», «Жовтневий промінь», «Червоний кустар», невеликий шкіряний завод, цегельний завод, хлібопекарня.

Багато уваги приділялось охороні здоров’я трудящих. У передвоєнні роки в Нових Санжарах була лікарня з поліклінічним відділенням, аптека. Тут працювали 9 лікарів та 30 працівників з середньою медичною освітою. В ці роки почала тут працювати лікарем К. Й. Коломак. У 1964 році вона здобула науковий ступінь кандидата медичних наук і працює головним лікарем тубдиспансеру.

Відбулися великі зміни і в освіті та культурі трудівників селища. Ще в 20-х роках тут організували трудові школи — початкову й семирічну. Всі діти вчилися. У 1930—1935 рр. в Нових Санжарах діяв робітфак, де молодь робітничого та селянського походження готувалася до вступу в Полтавський будівельний інститут. З 1934 року в селищі працювали дві середні школи.

В школах працювало багато досвідчених висококваліфікованих учителів, у т. ч. Н. І. Онищенко, яка понад 50 років віддала справі виховання молодого покоління і в 1939 році була удостоєна високої урядової нагороди — ордена Леніна.

Культурні потреби трудящих також задовольняли клуб з залом для глядачів на 350 місць та бібліотека.

Напередодні війни в селищі проживало близько 5000 чоловік. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Нові Санжари дали країні майже півтори тисячі бійців. 16 вересня 1941 року селище захопили гітлерівці. Вони вистежували комуністів, грабували у населення майно, хліб, худобу. Почалися жорстокі розправи. Всіх запідозрених у патріотичних діях арештовували й катували. За роки тимчасової окупації були розстріляні комуністи та активісти, які з будь-яких причин залишилися на окупованій території. Це Ф. І. Іванюк, І. В. Бігдан, М. Вовк, К. Д. Дрига, П. Г. Палько. За час окупації фашисти відправили в Німеччину понад 200 юнаків і дівчат. Багато хто не повернувся до рідної оселі, загинувши у фашистській неволі. Один за одним видавались накази, розпорядження окупантів та їх холуїв, за невиконання яких погрожували жорстокими розправами. Так, розпорядженням земельної управи від 13 грудня 1941 року населенню заборонили молоти зерно і доводили до відома про закриття всіх млинів і олійниць. Наказом гітлерівського коменданта від 3 січня 1942 року жителям заборонялося різати свиней та рогату худобу для своїх потреб, а за надання притулку військовополоненим, парашутистам та партизанам окупанти загрожували смертю.

Незважаючи на погрози, населення міста давало притулок радянським пораненим бійцям і тим, хто втік з фашистського полону. Про це писали два радянські воїни, які в 1941 році були в Нових Санжарах. Тяжко поранені в бою, вони залишилися на окупованій території, підлікувалися, хотіли перейти фронт, але зробити цього не пощастило. Під чужими прізвищами вони жили деякий час у Нових Санжарах і були свідками того, як місцеві люди, ризикуючи життям, влаштовували втечі військовополоненим, допомагали їм одягом, харчами тощо. Багато зробило для врятування життя військовополонених подружжя Королько. Багатьом радянським бійцям пощастило врятуватися з полону завдяки О. А. та Д. І. Королько. Новосанжарські дівчата Надія Сахновська, Віра Асауленко та інші збирали серед населення одяг, їжу для військовополонених та влаштовували їм утечі з табору. Вони поширювали зведення Радянського інформбюро, розклеювали листівки на парканах і навіть на будинку управи, знищили списки радянських активістів, складені поліцією. Мужні радянські патріотки переправляли в надійні місця радянських бійців, які пробиралися на схід, допомагали їм медикаментами, їжею. Н М. Сахновській і В. Ф. Асауленко допомагав літній чех з комендатури. Він також повідомляв їм про події на фронтах, про поразку німців під Сталінградом.

24 вересня 1943 року частини 1-го механізованого корпусу Степового фронту визволили Нові Санжари.

На фронтах Великої Вітчизняної війни багато новосанжарців відзначилися героїзмом і відвагою. Сотні бійців нагороджені орденами й медалями, а 3 уродженці Нових Санжар удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

Житель селища, нині експедитор хлібозаводу, І. М. П’ятенко у суворі дні війни разом з іншими воїнами Радянської Армії обороняв Дніпрогес ім. В. І. Леніна. За героїзм, виявлений в одному з цих боїв, його удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Присвоєно звання Героя Радянського Союзу двом іншим уродженцям Нових Санжар — О. П. Паську та І. І. Гавришу.

Хто бачив Нові Санжари до війни, не впізнавав селища: тут було спалено 134 будинки, вщент зруйновано державний млин, промислові артілі «Червоний кустар», ім. Халтуріна та «Червоне проміння», цегельний завод, машинно-тракторну станцію, маслозавод. Частину обладнання цих підприємств фашисти вивезли до Німеччини, а решту — знищили. Збитки, завдані ворогом селищу, становили 100 млн. крб. У районі фашисти спалили 95 населених пунктів, 4 лікарні, 3 поліклініки, 24 школи, 11 клубів.

Через кілька днів після визволення відновили роботу райвиконком та його відділи. Було проведено облік збитків, заподіяних господарству району, взято на облік наявні школи, лікарні, підприємства, визначено посівні площі, щоб мобілізувати всі сили на відродження життя в селищі й районі.

Новосанжарці з великим ентузіазмом піднімали з руїн селище. Вже на першу річницю визволення Нових Санжар були відбудовані маслозавод, млин, райхарчокомбінат, райпромкомбінат, промартілі ім. Халтуріна та «Червоне проміння». За успіхи у відбудові промислових підприємств рішенням бюро обкому КП(б)У та виконкому Полтавської обласної Ради депутатів трудящих від 30 грудня 1944 року Новосанжарський район було визнано переможцем у соціалістичному змаганні по розвитку місцевої та кооперативної промисловості. Район одержав перехідний Червоний прапор обласної Ради депутатів трудящих та обкому КП(б)У.

Багато зусиль доклали колгоспники, щоб відродити свої артілі, господарства яких майже повністю були знищені. Так, колгосп ім. Верховної Ради УРСР після визволення мав 734 га земельних угідь і тільки 32 голови великої рогатої худоби. У колгоспі ім. Калініна, де налічувалося 654 га землі, в т. ч. 380 га орної, уціліли лише 14 волів та 8 коней, яких колгоспники заховали від ворога. Для обробітку колгоспного поля колгоспникам доводилося використовувати власних корів. Не вистачало робочих рук, бо в артілі було тільки 93 працездатні члени колгоспу, головним чином жінки. Таке ж становище було і в артілі «Червоний косар».

Посильну допомогу колгоспам селища і району подала Новосанжарська МТС, яка відновила свою роботу в жовтні 1943 року. На 1 січня 1944 року тут налічувалося 7 колісних тракторів, але справних — лише 4. Через рік тут було 33 трактори, 17 комбайнів, 2 вантажні автомашини. Самовіддано працювали механізатори на колгоспних ланах. Так, трактористка П. В. Скрильник у 1945 році трактором У-2 виорала 313 га проти плану 242 гектари.

Зразки сумлінної праці на відбудові селища показували робітниці промартілі «Червоне проміння». У 1948 році, ставши на стахановську вахту на честь міжнародного жіночого дня, вони виконали квартальне завдання на 128 проц. Вишивальниця М. П. Каряка за два роки виконала п’ятирічне завдання і в 1948 році працювала в рахунок 1951 року. За високі виробничі досягнення її нагородили медаллю «За трудову доблесть». Її послідовницями були вишивальниці Надія Литовченко, яка в 1948 році також працювала в рахунок 1951 року, Марія Гудзенко, Парасковія Кобилка, Ганна Гончаренко та інші.

З ініціативи комсомольців райцентру весною 1949 року проведено кілька суботників по впорядкуванню парку і районного Будинку культури. В селищі було посаджено понад 20 тис. дерев.

12 вересня 1950 року колгоспники трьох артілей Новосанжарської селищної Ради ім. Верховної Ради УРСР, Калініна та «Червоний косар», зібравшись на загальні збори, вирішили об’єднатися з колгоспом «До кращого життя» Лелюхівської сільради. Утворилась одна велика артіль ім. Калініна з центром у с. Лелюхівці. Артіль об’єднала 470 дворів з населенням понад 1000 чол. За нею було закріплено 3485,6 га земельних угідь, у т. ч. орної землі — 2113 га. Нині цей колгосп має назву «Маяк».

За роки семирічки досягнуто відчутних наслідків у зміцненні економіки колгоспу. У 1966 році доходи колгоспу порівняно з 1960 роком зросли в два рази. Цього ж року тут на 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 382 цнт молока, 54 цнт м’яса. Грошова оплата трудодня становила близько 3 крб. Нині колгосп «Маяк» — високомеханізоване господарство. На його полях та в господарстві працює 13 тракторів, 9 комбайнів, 9 вантажних автомашин тощо. Всі трудомісткі процеси виробництва: збирання зернових, силосу, цукрових буряків, кукурудзи, водопостачання на фермах тощо — механізовано на 100 проц. Цьому значно сприяє те, що колгосп дістає постійну електроенергію від електростанції, збудованої на р. Ворсклі.

Цих наслідків досягнуто завдяки самовідданій праці колгоспників. Праця кращих з них відзначена високими урядовими нагородами. В їх числі доярка Г. С. Кириленко, що в 1966 році надоїла по 2840 кг молока від кожної фуражної корови; тракторист Г. Я. Коваль, що виробив на 1 умовний трактор 2210 га, трактористка з 1938 року П. В. Скрильник.

З кожним роком зростають темпи розвитку місцевої промисловості. Протягом п’ятої і шостої п’ятирічок промисловий комбінат збільшив річний випуск валової продукції більше, ніж у 10 разів. У ці роки швидкими темпами відбувалася розвідка місцевого нафто-газового родовища, яке з 1959 року вступило в дію і вже дає країні промислову нафту й газ.

На північно-західній околиці селища виросло промислове містечко нафторозвідників Новосанжарської контори нафторозвідки. На квітень 1960 року бурильники підготували до здачі 3 свердловини з великими запасами нафти в Новосанжарському районі. Багату на бензин нафту відправляють на нафтопереробні заводи країни. Поряд з нафтовиками трудяться газовики. Перший промисловий газ одержав у 1960 році Кобеляцький цукрозавод.

Новосанжарська контора буріння — одне з найбільших промислових підприємств району. Тут трудяться 700 робітників, 75 інженерно-технічних працівників, 50 чол. службовців та обслуговуючого персоналу. З 1962 року колектив нафторозвідників включився в боротьбу за звання колективу комуністичної праці. Чотирьом буровим бригадам це звання вже присвоєно.

і Разом з тим реконструюються старі підприємства селища. У березні 1956 року артілі «Червоний кустар» та ім. Халтуріна злилися в одну під назвою ім. Халтуріна. Вона випускала шафи, столи, стільці, бочкотару. З 1960 року артіль реорганізували в деревообробну фабрику, а з 1961 року вона об’єдналася з райпромкомбінатом в одне велике підприємство. У 1965 році випуск валової продукції фабрики зріс майже в півтора раза порівняно з 1959 роком. Протягом 1961—1962 рр. збудовано шкірзавод, який у 1965 році виготовив продукції на 4068 тис. крб. Крім названих, у селищі працює цех по виробництву возів, фабрика художніх виробів «Червоне проміння», продукція якої неодноразово представлялась на міжнародних виставках, також харчокомбінат, маслозавод, побутовий комбінат, будівельне управління, будівельна дільниця системи облспоживспілки. Протягом 1964 року ця організація збудувала в Нових Санжарах консервний завод, універмаг, чайну. € тут і районне об’єднання «Сільгосптехніка», інкубаторно-птахівнича станція, міжрайонна коконосушильна база тощо.

Розташовані в мальовничій місцевості, Нові Санжари у післявоєнний час перетворились на красиве, впорядковане селище. Головні вулиці забруковано, тротуари заасфальтовано. На кінець 1965 року в Нових Санжарах прокладено 10 тис. кв. м асфальтованих пішохідних доріжок. Селище потопає в зелені. Дедалі більше з’являється тут благоустроєних житлових будинків. З 1959 по 1965 рік Комунальна житлоплоща зросла в два з половиною рази, а індивідуальна — в півтора раза. За цей час довжина селищного водопроводу досягла більше як 8 кілометрів.

Для забезпечення побутових потреб трудящих у селищі відкрито 32 магазини, ларки, буфети тощо. На кінець семирічки товарооборот зріс майже в два рази.

У 1965 році в Нових Санжарах споруджено типове двоповерхове приміщення комбінату побутового обслуговування, в якому розміщені майстерні по пошиву та ремонту одягу і взуття, по ремонту годинників та фотоательє. Селище повністю електрифіковано й радіофіковано.

Багато уваги приділяється медичному обслуговуванню населення.

В райцентрі працюють поліклініка з 14 кабінетами та лікарня на 138 ліжок, санепідстанція. тубдиспансер на 35 ліжок тощо. Медичні заклади району обладнані найновішим устаткуванням: рентгенустановками, електрокардіологічним устаткуванням тощо. 24 лікарі та 69 працівників з середньою медичною освітою подають населенню всебічну медичну допомогу.

Партія і уряд не раз відзначали сумлінну і бездоганну роботу кращих працівників охорони здоров’я району. Так, у жовтні 1953 року ордена Леніна був удостоєний лікар Новосанжарської райлікарні Ф. В. Кобецький, орденами й медалями відзначена сумлінна праця І. Д. Холопченка, П. П. Кривоноса, О. Н. Чернова, Н. І. Голтвянської, О. Г. Антоненко, К. Й. Коломак, Г. І. Сигайлова, П. П. Головні, П. І. Писаренка, М. Л. Трегуба. Відмінниками охорони здоров’я селища є головний лікар О. Н. Чернов, завідуюча терапевтичним відділенням М. Г. Зимовець, рентгенолог А. І. Мільгевська, завідуюча інфекційним відділенням Г. М. Деньгуб, заступник головного лікаря М. Є. Лаврик.

На базі мінерального джерела, яке за своїми якостями дорівнює воді «Єсентуки-17», у Нових Санжарах створено санаторій на 150 ліжок, який працює протягом цілого року, та міжобласний профспілковий будинок відпочинку «Ворскла» на 150 чол. Щороку в Нові Санжари приїздять на лікування і відпочинок близько трьох тисяч чоловік. Це шахтарі і металурги Луганської області, робітники та службовці промислових підприємств і організацій області, колгоспники.

Велику роботу провадить Новосанжарська селищна Рада, що налічує 56 депутатів і має 8 постійно діючих комісій. Добре працює комісія охорони здоров’я і соціального забезпечення, яку очолює депутат Ради Г. Й. Скороїд.

До складу комісії входять 7 депутатів та 23 активісти. Комісія систематично розглядає питання про умови роботи працівників промисловості, особливо жінок, багатодітних і одиноких матерів, про дотримання санітарного режиму на торгових підприємствах та в селищі, проведення профілактичних заходів працівниками лікарні. Тільки в 1965 році комісія перевірила і внесла на розгляд виконкому селищної Ради депутатів трудящих 6 питань та на розгляд сесії — 2 питання.

Робота комісії та її активу сприяла тому, що на шкіряному заводі, на фабриці художніх виробів «Червоне проміння», мебльовій фабриці, де в переважній більшості працюють жінки, обладнані кімнати гігієни, а споживча кооперація організувала підвезення на виробництво гарячих страв.

За післявоєнні роки зросли освіта і культура трудящих селища. В центрі Нових Санжар, в зелені каштанів, біліють стіни двоповерхової середньої школи, працюють також середня заочна і вечірня школи робітничої молоді. 76 учителів навчають близько двох тисяч дітей шкільного віку та працюючої молоді. Добрих показників у навчально-виховній роботі з року в рік добиваються вчителі Г. Т. Зави-славська, В. І. Левкович, Є. Г. Чорнобай, які працюють тут ще з довоєнних років. У середній школі є добре обладнані кабінети: фізичний, хімічний, біологічний, машинознавства, а також дві майстерні для роботи по дереву. В селищі є Палац піонерів, у якому працюють гуртки художньої самодіяльності та технічні гуртки. Велику роботу по естетичному вихованню дітей провадить дитяча музична школа, в якій навчається близько 100 учнів.

У найбільш мальовничому місці, в парку, розміщений Будинок культури з кінозалом на 320 місць та робочими кімнатами для гуртків. Тут працюють 10 гуртків художньої самодіяльності: хоровий, драматичний, народних інструментів, танцювальний тощо. При Будинку культури вже кілька років працює університет культури. Проте це не єдине місце, де молодь і дорослі проводять своє дозвілля. Є в селищі клуби при мебльовій фабриці, шкірзаводі, місцевому санаторії, конторі розвідбуріння.

В Нових Санжарах — велика районна бібліотека, що має понад 30 тис. книжок, а також одна з найкращих на Полтавщині дитяча бібліотека, у фондах якої налічується 22 тис. книжок. Обидві бібліотеки обслуговують більше як дві тисячі чоловік. Крім того, школи, промислові підприємства і кабінет політичної освіти РК КП України мають бібліотеки з загальним фондом понад 30 тис. книжок.

В січні 1967 року в селищі відкрито на громадських засадах районний історико-краєзнавчий музей.

З розвитком освіти, культури та матеріального добробуту зростає свідомість людей, їх комуністичне ставлення до праці. Лише на фабриці художніх виробів «Червоне проміння» 15 бригад завоювали звання колективів комуністичної праці, 18 бригад борються за це звання. Фабрика — постійний учасник вітчизняних та міжнародних виставок, на яких експонувалися її вишивки та килимарні роботи. Ще в 1937 році артіль брала участь у Всесвітній виставці в Парижі, де українські художні промисли були удостоєні Великої Золотої медалі. У 1957 році на Всесвітній виставці в Брюсселі українські народні художні промисли теж відзначені Великою Золотою медаллю. З 1960 року фабрика художніх виробів готується до Всесоюзної виставки на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.

16 первинних партійних організацій, які об’єднують 300 комуністів промислових підприємств та державних установ, спрямовують і організують багатогранна трудове й культурне життя селища.

В майбутньому Нові Санжари розвиватимуться як курортно-дачне містечко для відпочинку трудящих Полтавщини та інших областей країни. Проектанти «Гіпроміста» запропонували збудувати тут бальнеологічний санаторій на 400 ліжок. Для тих, хто влітку приїде сюди без путівок, буде споруджено пансіонат, який матиме свою їдальню, культурно-побутові та лікувально-профілактичні заклади. Для дітей з фізичними вадами тут збудовано школу республіканського значення на 250 місць.

За перспективним планом на 1966—1970 рр. в Нових Санжарах споруджено Будинок Рад, буде побудовано середню школу на 950 учнів, кінотеатр на 600 місць,, поштамт, готель, двадцять житлових двоповерхових будинків на 200 квартир.

Географічне положення, багаті природні умови та наявність шляхів, що сполучають селище з промисловими і культурними центрами республіки, сприяють тому, щоб Нові Санжари стали дійсно квітучим містом комуністичного завтра.

В. Н. ЖУК, І. М. ТКАЧЕНКО
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Н”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 8 гостей