ОВРУЧ, місто, Овруцький р-н, Житомирська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

ОВРУЧ, місто, Овруцький р-н, Житомирська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ОВРУЧ (до 1569 – Вручий) – місто Житомирської області, райцентр. Розташов. на лівому березі р. Норин (прит. Ужа, бас. Дніпра). Населення 16,8 тис. осіб (2001).
Імовірно, виник як укріплений населений пункт наприкінці 9 – у 10 ст. Із 2-ї пол. 10 ст. – політ. центр Древлянської землі. Перша його згадка в літописі під 977 засвідчує наявність оборонних споруд із брамою і містком, перекинутим через рів. Саме тут тоді загинув посаджений вел. кн. київ. Святославом Ігоровичем намісником у землі древлян 970 його син – овруцький кн. Олег Святославич, який зазнав поразки від свого брата вел. кн. київ. Ярополка Святославича. В останній чв. 12 ст. О. з прилеглими до нього землями став удільним володінням кн. Рюрика Ростиславича. Бл. 1190 він збудував тут Василія святого церкву.
Навколо О. містяться унікальні для Євразії поклади пірофілітового сланцю (т. зв. рожевого шиферу). Наприкінці 10 ст. почався видобуток цієї гірської породи, з якої виготовляли плити для монументального буд-ва в містах Наддніпрянщини, а також дрібні вироби (пряслиця, хрести, іконки), знахідки яких поширені в усіх регіонах Київської Русі та сусідніх країнах. В околицях О. досліджено давньорус. спеціалізовані промислові селища з копальнями. Саме місто виконувало функції організації й контролю "пірофілітової індустрії".
Літ.: Сас П.П. Феодальные города Украины в конце ХV – 60-х годах ХVI в. К., 1989; Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. К., 1989; Томашевський А.П. Археологічні дослідження літописного Вручого в Овруцькому проекті. В кн.: Стародавній Іскоростень і слов'янські гради VIII–X ст. К., 2004.
В.М. Ричка.
Археологічно О. досліджений дуже слабо. Топографія, яка склалася в давньорус. часи, зберігалася без істотних змін до ранньомодерного часу і зафіксована на плані 1798. Місто мало 2 лінії деревоземляних фортифікацій: замок (давньорус. дитинець) та острог (окольне місто).
Не відомо, чи постраждало місто від монголо-татарської навали. Згадка кн. Андрія Вруцького (гіпотетично правив у 1-й пол. 14 ст.) в синодику Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря дає підстави припускати, що в "татарську добу" місто було важливим центром Київської землі. Разом з усією Київщиною в 1360-ті рр. О. увійшов до Великого князівства Литовського.
Після утворення Київського воєводства – центр намісництва. Від 1566 – центр повіту.
За описом 1519, в місті було 500 димів, а за матеріалами поборових реєстрів 1570–76 – 128 димів. Більшість населення зай-малася сільс. госп-вом, а також ремеслами й торгівлею.
Після Люблінської унії 1569 О. увійшов до складу Речі Посполитої як повітове місто Київ. воєводства. 1641 польс. король Владислав IV Ваза надав О. магдебурзьке право.
У період національної революції 1648–1676 в місті був сформований козац. загін під проводом полковника І.Голоти (1648). 1664–65 в О. вибухнуло антипольс. повстання, яке очолив Децик. До 1667 О. залишався сотенним містом Київського полку. За Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 місто відійшло до Польщі і стало власністю родини Потоцьких.
1702–04 овруцькі міщани брали участь у повстанні під проводом С.Палія. 1793 О. увійшов до складу Російської імперії. Із 1794 місто належало до Ізяславського намісництва, а 1797 стало повітовим центром Волинської губернії. На той час у ньому налічувалося 539 дворів, проживало 4,5 тис. населення. Під час Війни 1812 в О. перебувало народне ополчення Полтавської губернії, згодом – частини 30-тис. ополчення Волин. губ.
Упродовж 1768–73 в О. діяв єзуїтський колегіум. 1776 створено трикласне повітове уч-ще, що підпорядковувалося Краківській академії та Овруцькому василіанському монастирю. 1806 уч-ще перетворено на чотирикласне, а 1860 до О. переведене дворянське уч-ще з м. Полонне. 1863 в місті сталася велика пожежа.
На кінець 19 ст. в О. налічувалося 7,3 тис. мешканців, працювали 2 шкіряних та 2 цегельних з-ди, 3 вітряні та 3 водяні млини, лісопильня, діяли 3 церкви й костьол. На поч. 20 ст. в О. проживало вже понад 11 тис. осіб із числа міщан, купців, ремісників і селян-власників, 317 дворян, 145 представників правосл. та іудейського духовенства. У місті було 24 вулиці й провулки, 1103 будинки; діяла земська лікарня на 30 ліжок. 1910 в 4-х школах О. навчалися грамоті 445 учнів.
У роки Української революції 1917–1921 О. не раз переходив із рук у руки ворогуючих сторін. 9 січня 1918 більшовизовані військ. частини Південно-Західного фронту витіснили з міста підрозділи Армії Української Народної Республіки й проголосили рад. владу, а в лютому 1918 О. зайняли Армія УНР й австро-нім. війська. 1 грудня 1918 більшовицькі частини вдруге захопили О.: був створений революц. к-т на чолі з Ф.Хомутовським. Проте 17 грудня 1918 було відновлено владу Української Народної Республіки. 27 січня 1919 в О. було втретє проголошено рад. владу. До серед. 1919 місто кілька разів переходило з рук у руки. У березні 1920 О. зайняли польс. війська, а 21 червня 1920 – частини Червоної армії, у числі яких діяла 44-та д-зія М.Щорса.
Райцентр Коростенської округи (1923–30, 1935–37), від 1932 – у складі Київської області; від 1937 – райцентр Житомир. обл.
1929 в місті засновано з-д із вир-ва тех. спирту з торфу, згодом – шкірзавод, маслозавод. 1930 відкрився рух поїздів по лінії О.–Чернігів, а через 2 роки – О.–Білокоровичі (нині село Олевського р-ну Житомир. обл.).
Під час Великої вітчизн. війни Рад. Союзу 1941–45 О. був окупований нім. військами від 22 серпня 1941 до 17 листопада 1943. У місті діяло антифашист. підпілля, а в околицях – партизан. з'єднання О.Сабурова.
1951 в О. розпочав роботу льонозавод, 1952 – комбінат молочних консервів і овочесушильний з-д (нині ВАТ "Молочно-консервний комбінат").
У місті збереглася пам'ятка давньорус. арх-ри – церква св. Василія. 2001 на місці колиш. єзуїтського костьолу (з кінця 18 ст. – унійний, а з 1831 – правосл. храм; знищений у 1930-х рр.) відбудовано Спасо-Преображенський кафедральний собор. Постановою КМ України № 878 від 29 липня 2001 місто занесене до "Списку історичних населених місць України".
З О. походили військ. і держ. діяч О.Дашкевич, архімандрит Макарій Токаревський (1605–78), учений-лісівник В.Графф (1819–67). У місті діють г-зія та б-ка ім. А.Малишка, який працював учителем укр. мови в загальноосвіт. школі № 1, музей освіти Овруччини, музична та художня школи.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ОВРУЧ, місто, Овруцький р-н, Житомирська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
О́вруч (Збручий, Вручай, Беручій, Вручев, Уручій, Овручов, Овручій, Овруче) — місто на Житомирському Поліссі, на березі річки Норинь, центр Овруцького району Житомирської області. Населення 16 тис. осіб (2016).
Свято-Василівський собор
На місці старої дерев'яної церкви (за переказами, побудованої у 997 р. князем Володимиром Святославичем, який отримав при хрещенні ім'я Василь) близько 1190 року князь Рюрик Ростиславич звів в Овручі новий кам'яний собор св. Василя. Припускають, що архітектором цієї споруди був відомий давньоруський зодчий Петро Милоніг. Храм був побудований у візантійському стилі, подібно до Софії Київської та П'ятницької церкви в м. Чернігові. Під час монгольських та литовських нападів на Овруч собор кілька разів був розграбований, а пізніше обвалився. Відновлений у 1907—1909 роках за проектом 1904—1905 року російського архітектора О. В. Щусєва. Цікавим є те, що при відбудові автори намагалися максимально відтворити первісний вигляд храму. Зокрема, залишили надійні частини стін, які збереглися, а решту добудовували з подібного матеріалу. Для відтворення матеріалу використовували частинки цегли, що знаходилася біля храму. Цегла давнього зразку також виготовлялася на місцевому заводі. На схід від собору за проектом В. М. Максимова[ru] було збудовано корпуси жіночого монастиря у псковському стилі. На відкриття храму у 1911 році приїхав цар Микола ІІ, який особисто опікувався відбудовою храму. Микола ІІ подарував храму позолочене панікадило, яке досі зберігається в Храмі і є його безсумнівною окрасою. У 1935 році монастир закрили, відкрили у 1944 і знов закрили у 1959 році. Після цього Свято-Василівський храм функціонував як парафіяльний. Жіноча обитель почала знов діяти з 1990 року.
Зображення
Церква є чотиристовпним, триапсидним, одноглавим храмом з широко розставленими хрещатими в плані стовпами. Дві круглі в плані вежі, що фланкують західний фасад, як можна вважати, повторюють споруди Ярославових часів і, зокрема, Київської Софії. Проте від останніх вони відрізняються і формами, і строго симетричним характером постановки. Можливо, вежі мали певні оборонні функції. На рівні другого поверху в середині стін зроблені вузькі галереї. Їх наявність пов'язують з оборонним призначенням храму, бо він розташований перед в'їздом до замку і в разі нападу мав відігравати важливу роль.


Спасо-Преображенський собор
Зведений у 2001 р. ліворуч від в'їзду до Овруча з півдня, на місці колишнього єзуїтського костьолу, який наприкінці XVIII ст. став греко-католицьким храмом, з 1831 р. — православним, а у 1930-ті рр. був знищений радянською владою. Відбудований у новому архітектурному вигляді Спасо-Преображенський храм став кафедральним собором Овруцької і Коростенської єпархії УПЦ (МП).
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ОВРУЧ, місто, Овруцький р-н, Житомирська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Овруч — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на лівому березі річки Норина, притоки Ужа, за 127 км на північ від Житомира. Вузлова залізнична станція на магістралі Ленінград—Одеса. Через місто проходить автошлях Мінськ—Ізмаїл. Населення — 14 200 чоловік.

Місцевість, на якій розташований Овруч, була заселена в далеку давнину. На замковій горі виявлено неолітичне поселення (V—IV тисячоліття до н. е.), досліджено поселення і могильники та знайдено крем’яні знаряддя праці доби бронзи (II тисячоліття до н. е.).

Місто є одним з найдавніших у Східній Європі. 977 року воно вперше згадується в літопису під назвою Вручий. Уже в X ст. місто було значною фортецею з високими валами та ровом, через який перекидали міст. Залишки укріплень тих часів збереглися до наших днів.

Наприкінці X ст. Вручий став центром древлянської землі й одним з найвизначніших давньоруських міст з розвинутими ремеслами. Основним серед них було виготовлення прясел з рожевого шиферу, які у великій кількості поширювалися в усій Київській Русі, а також збувалися в Польщу та інші країни.

На початку XIV ст. місто стало значним економічним центром, фортецею і входило до Галицько-Волинського князівства. Близько 1362 року його загарбала феодальна Литва. У 1399 році хан Єдигей, завдавши поразки литовському князю Вітовту, зруйнував Овруч. Чимало часу минуло, поки він піднявся з руїн. Починаючи з 1470 року місто було центром староства. Для оборони його і цього краю від наскоків татар збудовано замок, який 1506 року все-таки був ними зруйнований. Через 16 років фортецю знову відбудували, обнесли кам’яним муром і обкопали ровом, звели чотири брами. Тут стояли церква, кілька дерев’яних будинків. На користь замку селяни Овруча та сусідніх сіл, що були приписані до нього, відбували ряд повинностей. Вони утримували замковий гарнізон, ремонтували шляхи, що вели до міста, платили грошову та медову данину, відробляли 15 днів панщини на рік.

Після Люблінської унії Овруч захопила шляхетська Польща. Він увійшов до складу Київського воєводства як повітове місто. Його населяли переважно міщани, селяни та служилі люди. В цей час значного розвитку набули ремесла. В місті жило 14 кравців, 6 шевців і кушнірів, 4 лучники, зброярі, гончарі та кілька ювелірів. Тут протягом року відбувалося два ярмарки, які триваєш по тижню.
Трудове населення зазнавало ще більшого гніту наприкінці XVI ст. Селяни платили 70 грошів данини, відробляли по 2 дні на тиждень панщини, крім того, зобов’язані були працювати один день під час сівби та жнив на замковій землі, косити та скиртувати сіно. З міщан стягували стацію на утримання гарнізону в кількості 20 чоловік, примушували вартувати за 30 км на підступах до міста, а також виконувати підводну повинність. Соціально-економічний гніт доповнювався ще й національно-релігійним. Усе це викликало у трудящих незадоволення, спонукало їх до визвольної боротьби. У 1594—1596 рр., коли на Україні розгорілося селянсько-козацьке повстання під проводом С. Наливайка, багато міщан пішло в загони гетьмана Г. Лободи, який приєднався до повстанців. Окремі міщани навіть командували загонами.

Під час визвольної війни українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким міщани й селяни Овруча активно боролися проти польської шляхти. В 1648 році тут створено козацький полк на чолі з І. Голотою, який вигнав поневолювачів з міста, знищив усі актові книги із записами повинностей і боргів селян та міщан, брав участь у боях під Загальцями й Лоєвом. У ньому налічувалося 6000 чоловік. Наступного року Овруч став сотенним містом Київського полку.

Після Андрусівського перемир’я місто знову потрапило під владу шляхетської Польщі й належало магнату Потоцькому. В цей час народні маси зазнавали великого лиха від постоїв коронних і шляхетських військ, які вони повинні були утримувати. Офіцери, жовніри грабували міське населення, відбирали худобу, одяг, гроші, продукти тощо. Селяни відробляли на тиждень 3 дні панщини, а в першій половині XVIII ст.— 5 днів, платили в рік 24 злотих оброку, виділяли підводи, крім того, влітку додатково повинні були виходити на роботу: тяглі — два дні, піші й халупники — один день на тиждень. Життя селян повністю залежало від сваволі феодала.

Не в кращому становищі перебували й міщани. Власник міста повністю регулював їх життя. Магдебурзьке право залишалося на папері. Власник Овруча, староста відбирали у ремісників значну кількість продукції, примушували безплатно виконувати всі їх замовлення. Міщани платили численні податки, відбували безліч повинностей, перелік яких перевищував 30 найменувань,— мостили вулиці, ремонтували мости, греблі, замок тощо. Шляхта насаджувала католицизм, примушувала міщан та селян-українців приймати чужу їм віру. 1678 року в Овруч з Ксаверова переведено єзуїтський колегіум, де прищеплювалася зневага до українського народу, мови й культури.

За цих нестерпних умов трудящі маси все частіше піднімалися на боротьбу проти панів. Так, 1664—1665 рр. вони брали активну участь у народному повстанні під керівництвом Децика. 1684 року бурмистер Овруча Гераська Митюхин-Москаленко закликав міщан не коритися польській владі, рішуче винищувати ненависну шляхту. Наприкінці XVII ст. селяни с. Яскова (на околиці міста) та Овруча спалили маєток шляхтича В. Ганського, поранили кількох його прислужників, а одного вбили. Для придушення народних рухів у Овручі та на його околицях прибули регулярні війська. 1702—1704 рр. овруцькі селяни та міщани билися проти польської шляхти в загонах С. Палія. Особливої гостроти набрала боротьба під час гайдамацького руху в 20—60 рр. XVIII ст. Повсталі трудящі маси в червні 1720 року розгромили Овруцький замок, костьол та домініканський монастир. У 1750 році в старостві майже кожну ніч палали шляхетські маєтки. Шляхта змушена була безвиїзно відсиджуватися в замках, побоюючись гайдамацьких засідок на шляхах. У 1750 році під Овручем діяв загін на чолі з І. Подолякою. Багато овруцьких міщан і селян билися в загонах повстанців у Радомисльському повіті.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Овруч 1794 року увійшов до Ізяславського намісництва, а в 1797 році до складу Волинської губернії. В той час у ньому налічувалося 539 дворів і 4,5 тис. населення . Під час Вітчизняної війни у вересні 1812 року в місті розміщалося народне ополчення Полтавської губернії, в листопаді зосереджувалися частини 30-тисячного ополчення Волинської губернії, в складі якого перебувало багато ратників з Овруча, що брали участь у закордонному поході 1813 року.

В дореформений період в занедбаному стані перебувала медицина. Хоч Овруч і був повітовим центром, на все місто діяла лікарня на 10 ліжок, заснована 1820 року. Вона знаходилася в простій селянській хаті, яка орендувалася. В медичному закладі працювали 1 лікар та 2 фельдшери. Не дивно, що в місті часто виникали інфекційні захворювання. Так, у 1831 році спалахнула епідемія холери. З 3 квітня по 11 травня захворіло 156 чоловік, з яких 42 померло.

На низькому рівні перебувала освіта. До 1773 року в місті існувала єзуїтська колегія, де викладання провадилося лише польською мовою. Після ліквідації її 1796 року створено трикласне повітове училище, що підпорядковувалося Краківській академії та Овруцькому базиліанському монастирю. У ньому навчалося близько 150 дітей. В 1806 році трикласне повітове училище перетворено на чотирикласне. 7 вересня 1860 року з м. Полонного Новоград-Волинського повіту до Овруча переведено дворянське училище, в якому навчалося 22 учні. Дітям бідних верств населення вступ до нього був закритий.

Після скасування кріпосного права в місті намічалася тенденція до розвитку промисловості, але в 1863 році сталася пожежа. З 695 будинків 670 згоріло. Поступово Овруч відбудовувався. На 1865 рік населення його становило 5221 чоловік. Почало набувати розвитку ремісництво, зокрема столярство, кравецтво, шевство, якими на 1865 рік займалося 278 чоловік, в т. ч. 112 майстрів. Створювалися цехи. Значна частина майстрів використовувала найману працю. Так, уже на четвертий рік після пожежі у 17 майстрів-кравців працювало 30 робітників і 18 учнів, у 15 шевців — 18 робітників і 19 учнів. На 1884 рік у місті налічувалося 295 ремісників. Помалу ставали до ладу невеличкі підприємства. На початку XX ст. у місті налічувалося уже 28 невеличких підприємств, у т. ч. друкарня.

На початку XX ст. в місті посилився соціальний гніт трудящих. Серед них розповсюджувалася політична література. Сюди надходила також і газета «Искра».

Широкий відгук в Овручі знайшли революційні події 1905—1907 рр. У місті відбувалися масові мітинги, заворушення. 14 серпня 1905 року політичні в’язні зламали грати у вікнах і зав’язали боротьбу з вартою. Поліція і жандармерія жорстоко розправилися з втікачами. В червні 1907 року в навколишніх селах відбулося заворушення проти поміщиків, у якому брали участь також жителі Овруча. Революційна боротьба в Овручі набрала такого розмаху, що уряд змушений був, крім чотирьох існуючих, створити тут ще один поліцейський стан.

Після поразки революції почалися чорні дні реакції. В економічному житті тривав застій. Напередодні першої світової війни у місті налічувалося 10 830 чоловік. Промисловість представляли один паровий та один водяний млини, які переробляли в рік 115 тис. пудів зерна. Діяло також дві невеличкі друкарні, майстерня виготовлення черепиці. Перед першою світовою війною прискорилося будівництво залізниці Овруч — Шепетівка й залізничної станції. Значна кількість населення міста працювала на спорудженні їх. 1914 року через станцію пройшов перший поїзд.

Напередодні першої світової війни місто мало непривабливий вигляд, у ньому налічувалося 24 вулиці й провулки та 3 площі, проте жодного метра їх не було замощено. Освітлювалися вони 40 гасовими ліхтарями. З 1103 будинків лише 53 споруджені з цегли, а 110 — критих бляхою. На одне житло припадало в середньому 11 жителів. Оскільки вода в Норині малопридатна для пиття, має багато домішок, населення користувалося колодязною, але кількість криниць була недостатньою.

У занедбаному стані перебувала охорона здоров’я. На одне лікарняне ліжко в 1904 році припадало 1060, а на одного лікаря — 2830 жителів. У 1913 році працювало 2 земські та 7 приватних лікарів, у т. ч. З зубних, й 3 акушерки. Діяла лікарня на 30 ліжок, аптека та 3 аптекарські магазини. У місті часто спалахували епідемії віспи, тифу та інших інфекційних захворювань. Слабо розвивалася народна освіта. В Овручі на 1910 рік не було жодного середнього навчального закладу, діяли чотири нижчі школи, де 15 учителів навчало грамоти 445 учнів. Існувало три бібліотеки, доступ до яких трудящому населенню був закритий.

Нові хвилі народного гніву охопили місто й повіт під час першої імперіалістичної війни. Трудящі рішуче виступали проти кривавої бойні, на якій наживалися багатії і страждала біднота, відмовлялися служити в царській армії. Так, 20 липня 1914 року новобранці, які перебували на Овруцькому призовному пункті, напали на приміщення земської управи й побили поліцію. Викликані війська жорстоко придушили виступ.

Звістка про Лютневу революцію швидко докотилася до Овруча. 28 лютого 1917 року відбулися багатолюдні збори, які вітали повалення самодержавства. Через місяць створено Раду робітничих, селянських та солдатських депутатів. 18 червня вона розглянула ряд важливих питань, зокрема про розподіл землі й лісу. Після липневих подій в Петрограді революційно настроєні частини гарнізону були відведені на Полісся, зокрема 4500 солдатів розміщено в Овручі. Прибуття їх сприяло революційному вихованню мас і більшовизації Ради. Протягом літа в селах повіту відбулися масові виступи. Селяни захоплювали землі нетрудових елементів, рубали поміщицький ліс, забороняли поміщикам збирати врожай. Революційними виступами керувала Овруцька більшовицька організація, створена влітку 1917 року. Місцеві органи буржуазного Тимчасового уряду не могли справитися з революційно настроєними масами. У вересні повітовий комісар вимагав від начальника міліції вжити найрішучіших заходів для приборкання селян. Проти непокірних направили військові частини.

З великою радістю зустріли трудящі Овруча перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Вони палко схвалювали ленінські декрети про мир і землю, заявляли про свою готовність усіма силами відстоювати владу Рад. Але в листопаді до Овруча вдерлися загони буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Намагаючись зберегти старі порядки, вони жорстоко розправлялися з тими, хто був проти приватної власності. У цей період революційні частини Південно-Західного фронту виступили на боротьбу за владу Рад. 9 січня 1918 року вони визволили місто від ворогів і встановили Радянську владу. Було створено ревком, велася підготовка до розподілу поміщицької землі, конфіскації приватної власності. Але приступити до здійснення соціалістичних перетворень тоді не вдалося. В лютому до міста вдерлися кайзерівські війська. Проти них з перших днів окупації почала розгортатися боротьба, яку очолили більшовики.

У липні на нараді підпільників-більшовиків у с. Покалеві створено Овруцький повітовий ревком на чолі з М. М. Пархомчуком. У селах Черепині, Гладковичах, Клинцях, Гуничах, Оленичах, Стугівтцині та інших формувалися партизанські загони. Активну участь у цьому брали більшовики В. Є. Старовойт, І. К. Данильченко, С. П. Корсун та інші. Ревком незабаром встановив зв’язок з партизанами Білорусії, які діяли в районі Мозиря і Калинковичів. Спільними діями овруцькі та білоруські партизани завдавали дошкульних ударів ворогу. Наприкінці листопада повстанці вирішили оволодіти Овручем. У ніч на 1 грудня партизани з трьох боків атакували місто й на світанку визволили його і відновили Радянську владу. Про цю подію Д. 3. Мануїльський від імені Українського Радянського уряду повідомив голову ВЦВК Я. М. Свердлова. Створений одразу ревком на чолі з Ф. Г. Хомутовським підтримував у місті революційний порядок, організовував оборону його від петлюрівських банд, займався постачанням населення й повстанців продовольством і боєприпасами. Проте, зламавши героїчну оборону захисників Овруча, 17 грудня 1918 року петлюрівські війська захопили місто. Вони жорстоко розправлялися з партизанами й жителями, убили командира загону кіннотників Д. Г. Шевчука, грабували населення. Та недовго довелося їм «господарювати». 27 січня партизани, з’єднавшись з регулярними військами, визволили місто від ворогів.

З лютого 1919 року поновлено склад повітового ревкому, організовано 8 відділів: управління, продовольства, земельний, праці, фінансовий, народної освіти, юстиції та військовий комісаріат. До ревкому обрано І. К. Данильченка, М. М. Пархомчука, І. В. Сташкевича та інших. 15 лютого створено більшовицький осередок з 25 комуністів. Почала виходити газета «Голос рабочего и крестьянина». Тоді ж передова молодь міста об’єдналася в комсомольський осередок, у якому в жовтні налічувалося близько 50 юнаків і дівчат. З його ініціативи було відкрито клуб «Юний комунар», хату-читальню. На початку лютого відбувся учительський повітовий з’їзд, який обговорив питання про роботу шкіл. На виконання його рішення в Овручі створено місячні курси вчителів.

Напруженим було становище в Овручі навесні 1919 року. Петлюрівські банди раз по раз нападали на місто. Для збереження порядку та надання ворогові відсічі організовано радянську міліцію. Лише в квітні після остаточного розгрому військ Директорії на деякий час встановився спокій. Ревком, партійний та комсомольський осередки зосередили всю увагу на питаннях господарського та культурного будівництва. Важливою політичною кампанією в травні—червні стали вибори до волосних та повітових виконкомів Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Але здійсненню кампанії перешкоджали контрреволюційні елементи, які активізувалися з наступом денікінців. У червні для боротьби з бандитами в місті сформовано з добровольців червоний батальйон. А коли в липні петлюрівці розпочали новий наступ на Україну, багато комсомольців, молоді влилося в загони Червоної Армії.

Та мирне життя тривало недовго. В березні 1920 року, відхиливши другу мирну пропозицію Радянського уряду, війська буржуазно-поміщицької Польщі перейшли в наступ у районі Олевська й 6 березня захопили Овруч. Проте закріпитися ворогу не вдалося. У травні в Овручі та повіті почалися повстання проти військ буржуазно-поміщицької Польщі. На початку червня, прорвавши фронт, Червона Армія почала рішучий контрнаступ. 21 червня 1920 року частини 12-ї армії визволили місто від інтервентів.

Одразу відновили свою діяльність партосередок та ревком. Поступово налагоджувалось мирне життя. У вересні Овруч відвідав голова ВУЦВКу Г. І. Петровський. Він зустрічався з робітниками та селянами, виступив з доповіддю про політичне й економічне становище, закликав їх якнайшвидше відбудовувати зруйноване господарство. Під керівництвом партійних і радянських органів трудящі з великим піднесенням взялися за дальші соціалістичні перетворення в усіх галузях господарського та культурного життя. Наприкінці жовтня в Овручі відбулися перевибори повітового ревкому, який мобілізував трудящих на розв’язання завдань господарського й культурного будівництва, боротьбу з контрреволюційними бандами. Партійні та радянські органи значну увагу зосереджували на питаннях розвитку промисловості. На кінець відбудовного періоду станція Овруч стала однією з найбільших на Південно-Західній залізниці. Тут працювало понад 150 робітників.

У місті наприкінці 1920 року створено сільськогосподарське кредитне товариство, яке надавало селянам позики на придбання сільськогосподарського інвентаря та насіння, мало прокатний пункт сільськогосподарських машин та реманенту.

Товариство очолював комуніст Я. У. Бондарчук, який у жовтні 1920 року був делегатом 1-го Всеукраїнського з’їзду комнезамів у Харкові.

Борючись з господарською розрухою в своєму краї, 1921 року трудящі міста подавали братерську допомогу населенню Поволжя, що голодувало. Вони збирали хліб, продовольчі продукти, гроші і відправляли в Саратовську та інші губернії Росії. Овруцька комісія допомоги голодуючим відправила 908 пудів жита та пшениці, 1388 пудів картоплі. Було надано притулок дітям потерпілих, яких привезли до Овруча. З цією метою відкрито 4 дитбудинки, де утримувалося близько 400 дітей.

Велику радість трудящим Овруча 1922 року принесла звістка про одужання В. І. Леніна. 18 жовтня загальні збори комуністів, комсомольців та робітників міста надіслали йому телеграму: «Дорогий наш вождь Ілліч, зібравшись на збори, ми, члени КП(б)У, КОМУ і робітники м. Овруча, посилаємо Вам своє гаряче привітання з приводу одужання і початку роботи на користь усього світу».

Згідно з новим адміністративним поділом 1923 року місто стало центром Овруцького району. Створено відповідні радянські, партійні й комсомольські органи, які багато робили для економічного й культурного розвитку міста й району. Під їх керівництвом проводилося кооперування селян. З метою популяризації досягнень перших колективних господарств 14 жовтня 1925 року в Овручі організовано сільськогосподарську виставку, відбулося свято врожаю. На кінець відбудовного періоду в районі налічувалося 139 колективних господарств. Одним з найбільших було Овруцьке товариство спільного обробітку землі, створене на початку 1925 року. В ньому об’єдналося 530 чоловік.

Значних успіхів досягнуто в галузі охорони здоров’я. На 1925 рік у місті було дві лікарні на 57 ліжок, де працювало 8 лікарів і 9 працівників середнього медперсоналу, та аптека. Велика увага приділялася освіті. Одразу після закінчення громадянської війни розпочалося навчання у 3-х трудових семирічних школах, у т. ч. двох другого концентру і одній — першого. На 1925 рік у них 34 учителі навчали 482 учні. Багато зусиль докладалося щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У місті працювало три школи лікнепу. Розгорнули роботу культурно-освітні заклади. 1922 року відкрито сельбуд. Тут працювали гуртки художньої самодіяльності, в яких брали участь понад 150 чоловік. З 1923 року діяв районний будинок селянина, де уже в липні 1925 року почали демонструватися кінофільми, а також провадилися вечори відпочинку, відзначення знаменних дат. Роботою його керувала громадська рада. На околиці міста 1922 року відкрито червоноармійський клуб ім. К. Маркса, що обслуговував й місцеве населення. У районній бібліотеці, створеній 1923 року, налічувалося близько 4 тис. книг.

Після відбудовного періоду з допомогою держави дальшого розвитку набула промисловість. 1926 року столярну майстерню перетворено на деревообробну, через рік відбулася її реконструкція, завдяки якій виробництво продукції зросло з 40 тис. крб. до 450 тис. крб. в 1931 році. Починаючи з 1936 року, на підприємстві ширився стахановський рух. В авангарді його йшли комсомольці, яких в 1940 році налічувалося 35; 25 з них завоювали звання стахановців. Напередодні Великої Вітчизняної війни кількість стахановців зросла до 75. У 1929 році засновано завод виробництва технічного спирту з торфу. З 30-х років у місті працювали макаронна фабрика, шкірзавод № 20, маслозавод, промислові артілі шевців — «Об’єднана праця», кравців — «Іскра», меблевиків — «Деревометал», «Харчовик» та дві кашкетні артілі. Зростало значення залізничної станції. 1930 року відкрився рух поїздів на лінії Овруч—Чернігів, а через два роки — Овруч—Білокоровичі. В цей час кількість залізничників досягла 1051 чоловіка. З розгортанням стахановського руху на транспорті міські залізничники широко підхопили починання знатних машиністів країни П. Ф. Кривоноса та М. О. Луніна, добивалися високих техніко-економічних показників. Тільки за першу декаду лютого 1939 року машиністами станції проведено 11 великовагових поїздів і перевезено понад план 3513 тонн народногосподарських вантажів.

Під керівництвом районної парторганізації трудящі Овруча внесли свій вклад і у проведення колективізації в селах району. Залізничники, робітники інших підприємств посилали в колгоспи ремонтні бригади, створювали кузні. У вересні 1930 року 15 комуністів міста поїхали на роботу в сільгоспартілі, в липні 1933 року 720 чоловік допомагали хліборобам у збиранні врожаю. Залізничники станції Овруч в підшефних селах Товкачі та Редчиці виступали з бесідами на політичні теми, проводили вечори Серпа й Молота. Активну участь у колективізації брали комсомольці. їх діяльність спрямовував районний комітет ЛКСМУ на чолі з М. М. Попудренком, який під час Великої Вітчизняної війни став Героєм Радянського Союзу, командиром партизанського з’єднання. Значну допомогу у зміцненні колективних господарств подала створена на початку 1932 року Овруцька МТС, яка в травні одержала з Ленінграда 28 тракторів. Кадри механізаторів для села з 1930 року готувала Овруцька школа машинно-тракторного учнівства. Важливу роль у проведенні колективізації відіграла районна газета «Шлях колективізації», перший номер якої вийшов 25 вересня 1930 року. На своїх сторінках вона висвітлювала життя колективних господарств, розповідала про їх перші успіхи.

Поліпшувалася охорона здоров’я трудящих. Для міжрайонної лікарні 1926 року додатково збудовано двоповерхове приміщення на 40 ліжок, де розміщено хірургічне, гінекологічне та терапевтичне відділення. На залізничній станції 1934 року відкрито поліклініку. Напередодні війни в Овручі працювали санепідемстанція, дві аптеки, дитячі ясла. Населення обслуговувало 26 лікарів та 46 чоловік середнього медперсоналу. Значний крок уперед зроблено в галузі освіти. На 1940 рік було 2 середні та одна семирічна школи, де налічувалося 84 вчителі та 2 тис. учнів. З спеціальних навчальних закладів працювали обласна школа медсестер, вечірній педтехнікум, ремісниче училище сільських механізаторів. Тривала робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. На 1938 рік з нею в основному було покінчено. Значна увага приділялася вихованню дітей у позаурочний час. 1935 року відкрито палац піонерів.

Центром культурно-масової роботи перед війною був районний будинок культури. З 1934 року працював клуб залізничників. У день 21-х роковин Великого Жовтня відкрито кінотеатр на 350 місць. У районних бібліотеках для дітей і дорослих книжковий фонд становив 15 тис. томів. Було завершено радіофікацію міста.

12 грудня 1937 року під час виборів до Верховної Ради GPGP трудящі Овруча одностайно проголосували за кандидатів блоку комуністів і безпартійних, в 1938 році обирали посланців до Парламенту республіки, а в наступному — до місцевих Рад депутатів трудящих. До Овруцької міської Ради обрано 39 чоловік. Серед депутатів — 6 комуністів, 3 члени ВЛКСМ.

Рік у рік зростали лави комуністів. Якщо в 1933 році налічувалося 8 первинних парторганізацій і 128 членів ВКП(б), то напередодні Великої Вітчизняної війни було 15 парторганізацій і 294 комуністи. На підприємствах, в установах та в навчальних закладах діяло 29 комсомольських організацій, які об’єднували 482 члени ВЛКСМ, 32 профспілкові організації представляли 1840 членів профспілки. Партійні, комсомольські та профспілкові організації проводили значну роботу, спрямовану на виконання трудящими завдань третьої п’ятирічки.

Розбійницький напад гітлерівської Німеччини на СРСР перервав мирну працю радянських людей. Сотні жителів Овруча пішли до лав Червоної Армії. З наближенням фронту до міста проводилася евакуація МТС, підприємств. 11 липня 1941 року створено підпільний райком КП(б)У на чолі з І. Г. Старухіним, для організації партизанського руху й підпільних та диверсійних груп у місті й районі залишено 70 комуністів.

22 серпня 1941 року Овруч захопили німецько-фашистські війська. Вже в перші дні окупації гітлерівські кати розстріляли в місті 147 жителів. Але радянські люди не схилили голови перед гітлерівцями, вони ігнорували їх накази, піднімалися на боротьбу. У вересні Овруцький партизанський загін, у складі якого було 35 комуністів, багато комсомольців, висаджував у повітря автомашини з боєприпасами та живою силою ворога, шосейні мости на шляху Овруч—Мозир, перерізував лінії зв’язку, розправлявся з поліцаями та старостами.

Для боротьби з народними месниками в жовтні 1941 року окупанти стягнули до Овруча війська та загони поліції. У партизанів не вистачало боєприпасів, поранені і хворі утруднювали маневрування загону. В цій обстановці підпільний райком партії 2 листопада 1941 року ухвалив рішення розосередити партизанські сили. Загін під командуванням Ф. Є. Каткова вирушив на схід в напрямі лінії фронту, К. Г. Дзюби перемістився в ровенські ліси, а І. Т. Старухіна залишився на території району, оскільки командир загону був одночасно й секретарем підпільного райкому партії. Карателям вдалося натрапити на його слід. 28 листопада 1941 року гестапівці схопили на явці І. Г. Старухіна й після жорстоких катувань 1 грудня розстріляли. Загинули також члени підпільного райкому КП(б)У М. К. Левандовський та Р. О. Березовський. Діяльність райкому припинилася. Проте ще в серпні 1941 року почала активно діяти підпільна організація, створена старшим лейтенантом військ НКВС В. О. Редчицем. До її складу входили колишні командири і бійці Червоної Армії, що виходили з оточення, та місцеві комуністи, залишені на окупованій території. Підпільники здобували зброю, поставляли партизанському загону людей, розповсюджували листівки та зведення Радінформбюро. Вони мали радіостанцію та три радіоприймачі. В липні 1942 року, коли в бою з карателями загинув В. О. Редчиць, групу очолив О. С. Малолєтнєв. Щоб мати можливість легально зустрічатися з підпільниками, він влаштувався директором кінотеатру. До нього приходили на явку І. Г. Романов, О. С. Чистяков, О. І. Шваб, І. Д. Щадило, В. В. Литвинов, В. М. Каменський, В. І. Гришнюк, С. 3. Редчиць, Ю. 3. Ізраїлов та інші. І. Г. Романов замінував кінотеатр. Патріоти хотіли висадити його в повітря, коли прийдуть на демонстрацію фільму офіцери та солдати. Але здійснити операцію не вдалося: зрадник видав підпільників. Фашисти жорстоко розправилися з ними. 5 вересня 1942 року 43 чоловіка розстріляно, а О. С. Малолєтнєва та І. Г. Романова повішено.

З новою силою розгорнулася боротьба наприкінці 1942 року, коли в Овруцький район після тривалого рейду прибуло партизанське з’єднання О. М. Сабурова. Підпільник М. П. Поляков зв’язався з партизанами й добув для них детальний план міста з зазначенням усіх вогневих точок, окопів та бункерів ворога6. Г. В. Дяченко, Я. 3. Каплюк та М. І. Каплюк підірвали будинок гебітскомісаріату, за що були нагороджені орденами Вітчизняної війни. О. П. Добахова, Г. П. Овсієнко, Ф. Г. Хомутовська вели агітаційну роботу серед особового складу 2-ї Словацької дивізії, яку гітлерівці використовували для охорони транспортних комунікацій і військових об’єктів на території Житомирської та Пінської областей. Під впливом агітації офіцери й солдати групами й поодинці почали переходити до партизанів. Серед них був і колишній начальник штабу 101-го Словацького полку капітан Ян Налепка (Рєпкін). Перейшовши на бік народних месників, він очолив

сформований словацький партизанський загін, що входив до складу з’єднання О. М. СабуроваД В червні 1943 року Овруцький район відвідали секретар ЦК КП(б)У Д. С.Коротченко та начальник Українського штабу партизанського руху Т. А. Строкач. На нараді командирів загонів було розроблено оперативні плани дій на літньо-осінній період.

У жовтні—листопаді 1943 року, форсувавши Дніпро, радянські війська почали визволення Правобережної України. Налагодивши зв’язок з командуванням 13-ї армії, партизани допомагали радянським військам громити ворога. На початку листопада вони паралізували рух на залізниці Овруч—Мозир, Овруч—Коростень та на автошляху Овруч—Словечне. З сіл, розташованих поблизу міста, вигнали фашистські військові частини й, таким чином, ізолювали овруцький гарнізон, у якому налічувалося близько 8 тис. солдатів і офіцерів. У зв’язку з успішним просуванням радянських військ окупанти почали евакуацію. З’єднання О. М. Сабурова у взаємодії з партизанською дивізією ім. Щорса (командир С. Ф. Маликов) 16 листопада почали наступ на місто. В штурмі брали участь загони ім. С. М. Будьонного, ім. К. Є. Ворошилова, словацький, Сарненський, Г. Д. Селивоненка. Після запеклого двадцятигодинного бою вранці 17 листопада місто й залізничний вузол були визволені. Через два дні до Овруча вступили передові частини 13-ї армії. Партизани знищили 870 гітлерівців, понад 100 автомашин та багато різноманітного військового спорядження, а також захопили склади: один з боєприпасами, п’ять з продовольством, два з обмундируванням, бензосховище, 60 автомашин, 9 мотоциклів. Народні месники визволили 200 радянських громадян, яким загрожував розстріл або відправка до Німеччини. Партизани втратили 40 чоловік убитими й 30 пораненими. У бою за місто загинув командир словацького загону Ян Налепка (Рєпкін), якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

З величезною радістю зустріло населення міста своїх визволителів. 1525 його жителів билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, у підпіллі та в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників. За мужність і героїзм, виявлені в боях з окупантами, 1192 чоловіка нагороджено орденами й медалями. 340 чоловік загинули смертю хоробрих.

Відступаючи, окупанти зруйнували залізничний вузол, завдали місту збитків на суму понад 35 млн. крб. Партійні, радянські й комсомольські органи міста й району, які одразу ж після визволення відновили роботу, спрямували діяльність трудящих на швидку відбудову господарства. Завдяки самовідданій праці вже на другий день після визволення через станцію пройшов перший залізничний ешелон, а через 5 днів почала працювати міська електростанція. Незабаром відновили роботу МТС, шкірзавод, лікарня, почалося навчання в школах, виходила районна газета «Зоря». Водночас з відбудовою міста трудящі Овруча подавали значну допомогу колгоспам, ремонтували для них плуги, борони та інший сільськогосподарський реманент.

Палкий патріотизм виявило населення під час збирання коштів на побудову танкової колони «Радянська Житомирщина». Активну участь у цій справі брали також учні, які, працюючи на відбудовних роботах, заробили й здали у фонд Червоної Армії 27 110 крб. Верховний Головнокомандуючий надіслав учителям і учням середньої школи № 1 телеграму, в якій виніс їм подяку.

До закінчення війни завдяки самовідданій праці трудящих міста й допомозі держави піднято з руїн підприємства, культурно-освітні, медичні заклади. В 1944— 1945 рр. розпочали роботу хлібозавод, райпромкомбінат, харчокомбінат, промислові артілі ім. XVIII-річчя Жовтня, «Іскра», хімлісгосп, електростанція, друкарня. На всю потужність працював залізничний вузол.

Після перемоги над гітлерівською Німеччиною жителі Овруча ще з більшою енергією заліковували нанесені війною рани, далі розвивали його економіку. У цьому їм допомагали Союзний уряд, трудящі усіх братніх республік. Зокрема, обладнання для електростанції, хлібозаводу, залізничного депо поставили машинобудівники Ленінграда, верстати для МТС — трудівники Москви, Свердловська, Ташкента. З Казахстану надходила шкірсировина для промкомбінату. Держава виділила для відбудови господарства міста в 1944—1946 рр. 6,2 тис. куб. метрів лісоматеріалів, щорічно асигнувала 4—5 млн. крб. Незабаром промислові підприємства почали успішно виконувати свої плани. Особливо значних успіхів домігся колектив лісгоспу, який уже 1 серпня 1949 року виконав п’ятирічне завдання лісозаготівель для відродження шахт Донбасу. Достроково завершила п’ятирічку 11-а дистанція колії, на якій працювало 607 чоловік. Її колектив у 1950 році в соціалістичному змаганні колійників Коростенського відділку Південно-Західної залізниці зайняв друге місце і домігся економії державних коштів у сумі 285 тис. крб.. За самовіддану працю дорожні майстри М. Л. Потар, І. Й. Редчиць та О. П. Хавін нагороджені орденом Леніна. У цьому ж році почалося будівництво комбінату молочних консервів.

Рік у рік упорядковувалося місто. До 1948 року було відбудовано 4275 кв. метрів житлової площі, споруджувався міський стадіон. У центрі міського парку в 1950 році встановлено пам’ятник В. І. Леніну. На цей час працювало 16 магазинів, 5 їдалень, кафе. В 1944 році відновили роботу лікарня, поліклініка, санепідемстанція. На 1950 рік у лікувальних закладах трудилося 30 лікарів і 239 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. На кінець періоду відбудови й дальшого розвитку в місті діяло три середні школи, де 97 учителів навчало 1802 учні. У 1944 році відкрито вечірню школу робітничої молоді, дитбудинок та дитсадок.

Нормалізувалася діяльність культурно-освітніх закладів. У 1946 році відновив роботу районний будинок культури. Тут діяли гуртки художньої самодіяльності, демонструвалися кінофільми, організовувалися вечори відпочинку, читання лекцій для трудящих. Створена виїзна агіткультбригада виступала перед колгоспниками району з концертами, випускала в бригадах і на фермах стінгазети, полівки. 1949 року збудовано нове приміщення будинку культури на 609 місць. Працювали районна бібліотека для дорослих, радіовузол.

Успішна відбудова господарства створила сприятливі умови для дальшого розвитку промисловості. 1951 року здано в експлуатацію льонозавод. В 1952 році стали до ладу комбінат молочних консервів та овочесушильний завод, які через два роки об’єдналися в молочно-консервний комбінат. На 1960 рік в Овручі діяло 10 промислових підприємств. Найбільшими серед них були комбінати виробництва молочних консервів і сушіння овочів, райпромкомбінат. 1958 року МТС реорганізовано в PTC, а 1961 року на її базі створено райоб’єднання «Сільгосптехніки». Тоді ж ліспромгосп і хімлісгосп об’єдналися в лісгоспзаг. Новостворене господарство перетворилося на комплексне механізоване підприємство, яке почало займатися як насадженням лісів, так і заготовками деревини, продуктів лісохімії, зокрема живиці. Його очолював комуніст заслужений лісівник УРСР І. П. Хмелюк, якого 1966 року нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. За хороші виробничі показники і високу якість продукції колективу комбінату молочних консервів і сушіння овочів за 1966—1969 рр. шість разів присуджувався перехідний Червоний прапор Міністерства м’ясо-молочної промисловості СРСР і ЦК профспілки працівників харчової промисловості, а 1966 року двох його працівників нагороджено орденами й медалями.

На східній околиці міста в 1955 році засновано міжколгоспну будівельну організацію, що рік у рік зростала й нині перетворилася на великий будівельний комбінат, у віданні якого чотири заводи: 2 цегельні, щебеневий та залізобетонних виробів, бетонний, столярний, транспортний цехи. За 17 років свого існування «Міжколгоспбуд» спорудив у селах району 700 об’єктів виробничого та культурно-побутового призначення. Під керівництвом партійної організації підприємства, яка налічує 60 комуністів (створена 1956 року), будівельники раз у раз добиваються високих показників у соціалістичному змаганні. За досягнуті успіхи в праці на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна колектив «Міжколгоспбуду» удостоєний Ленінської Ювілейної Грамоти ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради. 1970 року близько 500 трудящих Овруча, в т. ч. 117 будівельників, нагороджені медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

На підприємствах міста широкого розмаху набув рух за комуністичну працю. Першими звання ударників комуністичної праці здобули комуністи Т. Р. Назарук, О. С. Бухлицький, О. П. Хавін. На 1970 рік кількість ударників зросла до 952.

За роки восьмої п’ятирічки введено в дію плодоконсервний завод (1967 р.), цех незбираного молока на комбінаті молочних консервів, завдяки чому випуск продукції збільшився в 2,7 раза. Автоматизовано цех безалкогольних напоїв на рай-харчокомбінаті. В 5 разів більше став давати виробів промкомбінат. На 22 проц. зросла продуктивність праці робітників «Сільгосптехніки». Усього сімома підприємствами міста випущено продукції на суму 99 782 тис. крб. За успішне перевиконання плану восьмої п’ятирічки «Міжколгоспбуд» нагороджено орденом «Знак Пошани». Всього по місту одержали ордени шість чоловік, у т. ч. орден Леніна — начальник «Міжколгоспбуду» А. Т. Шмуйло, майстер льонозаводу М. І. Тимошенко, орден Жовтневої Революції — слюсар лісгоспзагу В. П. Товкач, орден Трудового Червоного Прапора—колійники Д. Г. Сташкевич, В. П. Петрович.

Ще більше розвиватиметься промисловість і транспорт у дев’ятій п’ятирічці. На кінець 1975 року підприємства міста вироблятимуть продукції на суму 33 млн. крб. Значний приріст її буде досягнутий завдяки введенню в експлуатацію об’єктів, реконструкції існуючих. Так, у 1971 році почав видавати продукцію Овруцький філіал Київського заводу порціонних автоматів ім. Дзержинського, 1972 року завершено будівництво нового корпусу хлібозаводу, реконструюється плодоконсервний завод. Накреслені плани успішно втілюються в життя. Промисловість міста достроково виконала плани двох років дев’ятої п’ятирічки. За високі показники в праці на честь 50-річчя утворення СРСР колектив «Міжколгоспбуду» удостоєний Ювілейної Почесної Грамоти ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради, а колектив льонозаводу — Ювілейного Почесного знаку ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. У першому і четвертому кварталах 1971 року та у першому кварталі 1972 року колективу дистанції колії присуджувався перехідний Червоний прапор Південно-Західної залізниці.

Овруч — значний транспортний вузол. Через нього проходять залізничні маршрути Ленінград—Одеса, Ленінград—Кишинів та Хмельницький—Москва. Місто має залізничне сполучення з Гомелем, Черніговом та станцією Білокоровичі на магістралі Київ—Ковель. Регулярно курсують автобуси між Овручем і обласним центром, до міст сусідньої Білорусії — Мінська та Мозиря, а також Києва, Коростеня та багатьох інших міст. Щоденно автобуси міського автопідприємства, створеного 1954 року, перевозять понад 13 тис. пасажирів. За сумлінну працю 176 залізничників та працівників автотранспорту відзначено орденами й медалями.

З кожним роком поліпшуються побутові умови трудящих міста. До послуг населення в 1973 році було: 42 магазини, 9 їдалень, ресторан, комбінат побутового обслуговування. За 1966—1973 рр. відкрито 6 нових магазинів, у т. ч. гастроном, книгарню. Лише за восьму п’ятирічку житловий фонд міста збільшився на 10 тис. кв. метрів. В західній його частині виріс новий район з п’ятиповерхових будинків, збудовано 3 водонасосні свердловини, на 17 вулицях прокладено близько 6 км водогону. 95 проц. комунальних будинків газифіковано. За цей час на благоустрій міста витрачено понад 520 тис. крб. 1972 року споруджено телевізійний ретранслятор. Тепер у кожній квартирі — сучасні меблі, телевізори, радіоприймачі, холодильники, пральні машини. Майже у кожній сім’ї — власні бібліотеки.

Розширилася сітка закладів охорони здоров’я. В 1961 році відкрито міжрайонну дитячу лікарню на 110 ліжок, при райполіклініці 1964 року створено водолікарню, оснащену новітнім медичним обладнанням. За 1968—1972 рр. збудовано лікувальний корпус протитуберкульозного диспансеру, двоповерхове приміщення районної лікарні на 120 ліжок, дитячі ясла-садки № 2 і 3, дитячий комбінат на 140 місць. Діють також міська лікарня і поліклініка, санепідемстанція, 3 аптеки. У медичних закладах міста — 52 лікарі та 128 працівників з середньою спеціальною освітою.

Рік у рік розширюється та вдосконалюється система народної освіти. В місті працює п’ять середніх шкіл, у т. ч. вечірня школа робітничої молоді, в яких налічується 3085 учнів і 182 учителі, серед них сім відмінників народної освіти. За багаторічну і бездоганну працю 26 учителів нагороджено орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — Н. І. Тарасенко. Крім загальноосвітніх шкіл, в Овручі з 1953 року на базі школи комбайнерів працює профтехучилище, де навчається 600 майбутніх механізаторів широкого профілю. За роки свого існування воно підготувало для сільського господарства 6 тис. механізаторів, серед них — Герой Соціалістичної Праці М. В. Рожківський. 1956 року відкрито музичну школу-семи-річку, де нині навчається 250 учнів.

Значна увага приділяється роботі культурно-освітніх закладів. У місті діють будинок культури, чотири профспілкові клуби. 1959 року побудований широкоекранний кінотеатр на 530 місць. Працюють бібліотеки для дорослих і дітей, у яких налічується 81 тис. книг. У будинку культури створено самодіяльний народний драматичний театр (з 1967 р.) та самодіяльний народний духовий оркестр (1970 р.). У культурно-освітніх закладах міста проводяться вечори-зустрічі з письменниками республіки, Героями Соціалістичної Праці, учасниками громадянської й Великої Вітчизняної воєн, партизанами. Тут часто лунають дзвінкі поліські пісні самобутньої народної поетеси та композитора, колишньої партизанки, заслуженого працівника культури УРСР О. П. Добахової.

Улюбленим місцем дозвілля дітей є будинок піонерів. У ньому працюють різноманітні піонерські гуртки, проводяться цікаві розваги, ігри, зустрічі, конкурси.

Руками юних умільців обладнані кімнати бойової та трудової слави, радянсько-чехословацької дружби. Піонери міста листуються з молоддю ЧССР, вивчають словацьку мову.

Активну роль в економічному й культурному житті відіграють комуністи. В 1972 році в Овручі налічувалося 42 первинні парторганізації, в яких об’єднано 1084 членів і кандидатів у члени КПРС. Вони нині йдуть у перших лавах борців за дострокове виконання завдань дев’ятої п’ятирічки. Так, парторганізація «Міжколгоспбуду» виступила ініціатором соціалістичного змагання в місті під девізом «П’ятирічку — за чотири роки й 9 місяців!». Гідною зміною й помічниками комуністів є комсомольці. Вони об’єднані в 31 первинну організацію, що має у своїх лавах 1655 членів ВЛКСМ. На підприємствах, в установах, навчальних закладах — всюди вони прагнуть бути відмінниками праці, заспівувачами патріотичних починань.

Зросла роль міської Ради. В 1971 році до її складу обрано 51 депутата. Серед них — 28 робітників, 26 членів КПРС, 9 комсомольців, 21 жінка. У своїй діяльності Рада спирається на 8 постійних комісій, до роботи в яких залучено, крім депутатів, 35 активістів з числа кращих виробничників. Добре працює постійна комісія промисловості, транспорту та зв’язку. Вона розглядає питання підвищення якості продукції, піднесення трудової дисципліни, вивчає умови та організацію праці на підприємствах й добивається усунення виявлених недоліків. За її пропозицією ряд питань обговорювався на засіданнях виконкому, сесіях міської Ради. Заслужений авторитет завоював торговельний відділ на громадських засадах, який домігся значного поліпшення роботи підприємств торгівлі та громадського харчування, культурного обслуговування трудящих.

Жителі міста підтримують міцні зв’язки з трудівниками сусідньої Гомельської області Білоруської РСР. Тут, на межі двох братніх республік, височить Курган Дружби. На честь 50-річчя Радянської влади біля нього посаджено Парк Дружби, де часто проводяться теплі зустрічі представників Овруча й Єльського та Мозирського районів БРСР.

Міцна дружба єднає жителів Овруча з трудящими соціалістичної Чехословаччини. У місто не раз приїздили батько та брати Яна Налепки, які є почесними громадянами Овруча, а також земляки — колишній сабуровець, генерал Чехословацької армії Мартин Корбеля, член ЦК КП Словаччини Вільям Шалгович, представники посольства ЧССР у Москві та консульства в Києві.

Овруч багатий на пам’ятники історії та архітектури. На перехресті вулиці Вокзальної та Радянської в 1958 році встановлено танк Т-34 на честь воїнів-танкістів, які загинули у запеклому бою проти гітлерівців на підступах до міста. На привокзальній площі 1963 року збудовано пам’ятник партизанам-визволителям Овруча від німецько-фашистських загарбників. Тоді ж у міському парку споруджено пам’ятник Герою Радянського Союзу Яну Налепці. У центрі міста в день 50-річчя утворення СРСР відкрито пам’ятник В. І. Леніну. З архітектурних пам’яток старовини великий інтерес викликають церква Василія, збудована ймовірно відомим зодчим XII ст. П. Милонєгом, реставрована 1908—1912 рр. видатними російськими архітекторами О. В. Щусєвим та П. П. Покришкіним, а також пам’ятник древлянському князю Олегу.

В Овручі народилися В. Є. Графф (1819—1867) — вітчизняний лісівник, піонер степового лісорозведення, М. В. Белов — російський радянський кристалограф, академік АН СРСР (з 1953 р.), лауреат Державної премії (з 1952 р.), В. Г. Богораз-Тан (1865—1936) — російський радянський етнограф, лінгвіст і письменник, один з ініціаторів створення писемності народів Півночі, автор перших підручників, словників та граматики чукотською мовою, С. Т. Шмуйло (1907—1965 рр.) — генерал-лейтенант, Мойсей Аронський (1898—1940) — єврейський радянський прозаїк.

Невпізнанно змінилося обличчя стародавнього слов’янського міста. Воно розрослося, помолоділо. Заможно живуть його люди, які разом з усім радянським народом впевнено крокують вперед по шляху, вказаному великим Леніним.

С. Д. БОНДАРЕНКО, Л. В. ДОВЖИН, Б. Л. КОПЕЙКО
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Stranger
Повідомлень: 378
З нами з: 06 вересня 2020, 15:50
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 20 разів
Подякували: 193 рази
Контактна інформація:

Re: ОВРУЧ, місто, Овруцький р-н, Житомирська обл, Україна

Повідомлення Stranger »

Овруч, сторінки історії
http://www.ovruch.info/

Величезний масив інформації про історію та культуру Овруччини від найдавніших часів
Аватар користувача
Stranger
Повідомлень: 378
З нами з: 06 вересня 2020, 15:50
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 20 разів
Подякували: 193 рази
Контактна інформація:

Re: ОВРУЧ, місто, Овруцький р-н, Житомирська обл, Україна

Повідомлення Stranger »

Опись овруцкаго замка, с исчислением приписанных к нему мещан, бояр, крестьян и земель, а также с исчислением повинностей и даней приносимых в пользу замка. 1545 г. - Архив Юго-Западной России, ч.4, т.1, с.35
Відповісти

Повернутись до “Літера О”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 18 гостей