Отинія (Балаба́нів, Оти́ня), смт, Коломийський р-н, Івано-Франківська обл, Україна

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Отинія (Балаба́нів, Оти́ня), смт, Коломийський р-н, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ОТИНІЯ – с-ще міськ. типу Коломийського р-ну Івано-Франківської області. Розташов. на р. Опришина (прит. Баб'янки, бас. Дністра). Залізнична станція.
Відома з 1610 під назвою Балабанівка (із серед. 17 ст. вживалася сучасна назва). 1648 була опорним пунктом повстанських загонів С.Височана. 1703 на О. напали опришки на чолі з І.Пискливим. 1753 отримала магдебурзьке право. 1817 було відкрито школу (наприкінці 1830-х рр. одним з її вчителів був історик С.Баронч).
Із серед. 19 ст. набули розвитку ремесла й торгівля, введені в дію машинобудівний і лісопильний з-ди.
Із 1919 – у складі Польщі. 1939 О. у складі Західної України приєднана до УРСР. С-ще міськ. типу від 1940.
Окупована гітлерівцями від 1 липня 1941 до 25 липня 1944, входила до складу Генеральної губернії.
Нині в О. діють підпр-ва лісової, меблевої, харчової пром-сті, професійно-тех. уч-ще.
Пам'ятка арх-ри: костьол Матері Божої Небовзятої (1905–18, архіт. Т.Тальовський).
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Отинія (Балаба́нів, Оти́ня), смт, Коломийський р-н, Івано-Франківська обл, Украї

Повідомлення АннА »

Зображення
Отині́я (у 1946—1989 роки — Оти́ня; давня назва — Балаба́нів; пол. Otynia[2]) — селище міського типу Коломийського району Івано-Франківської області; належить до давніх історичних поселень на Покутті.
Селище розташоване по обох берегах річки Опришини. Через Отинію проходять залізниця і шосейна дорога. Залізнична станція. Орган місцевого самоврядування — Отинійська селищна рада. Населення — 5 327 осіб.
Відомий галицький історик Садок Баронч (1814—1892) писав, що Отинія була відомою у XIII столітті. Перша згадка як про міське поселення — 1606 року. 1610 року згадується як міське поселення, що належало руському магнатові Олександру Балабану. Отинія відома тим, що в 1648 році Семен Височан сформував тут 15-тисячне військо, яке брало участь у народно-визвольній боротьбі українців під проводом Богдана Хмельницького. Від 1940 року (тобто за рік після входження у складі Західної України до УРСР) Отинія — селище міського типу.
Назва
У 1606 (?) — 1613 (?) поселення мало назву Балабанів або Балабанівка, адже тоді землі Отинії стали належати українському магнатові Олександру Балабанові. Однак у народі назва не прижилася, і невдовзі у документах згадується саме Отинія (1649).
Панівною версію щодо походження топоніму «Отинія» є та, що тлумачить його від слова «отин» — давнє слово, що означало невеликий замочок.
Загалом же версій походження назви містечка багато — нижче наведено 4 (але не всі):

від староукраїнської лексеми «отнина/отчина», тобто маєток, успадкована від батька — «вотчина»;
від апелятиву «отин» — невеликий замок, оточений валами і частоколом.
від особового імені Отин;
від імені якоїсь дідички-польки Антоніни.

Від часу першої згадки в історичних джерелах назва «Отинія» зазнавала певних трансформацій, здебільшого це відбувалося на ґрунті польських впливів, так у документах за 1531 рік зустрічається такий собі напис «Отенью», щоправда, який складно прив'язати точно до містечка; під 1649 роком вже містечко фігурує як Отенья. Крім того, за Польщі назва «Отинія» тривалий час писалася з двома «т»[3], однак в українському написанні закріпилася саме сучасна форма назви — Отинія, так само тепер і в польській мові — пол. Otynia. У 1914 році зафіксовано назву Отинія. А за СРСР, від 1946 року топонім було редуковано до Отиня. Нарешті, 1989 року згідно з рішенням Верховної Ради України селищу Отиня повернено літеру «і» в назві — Отинія.
Історія
В околицях Отинії знайдено крем'яні та кам'яні знаряддя праці доби неоліту і бронзи[5].
Від першої згадки до XIX століття
Відомий історик вірменського походження Садок Баронч зазначав, що поселення-попередник Отинії відоме з ХІІІ століття.
Достеменно відомо, що згодом те поселення називалося Балабанів або Балабанівка, адже так воно фігурує у документах 1606 року, що цілком зрозуміло, адже містечком володів магнат, теребовлянський і вінницький староста Олександр Балабан. Проте вже документами 1613 року поселення значиться Balabanowka alias Ottynia, а починаючи від 1649 року документи фіксують вже просто Отинію.
Первісна Отинія була трошки вбік від Отинії сучасної: на так званих Розмитинцях, тобто землях, які щовесни розмивали бурхливі води весняних рік. Зараз на тому місці стоїть селищна залізнична станція. З первісного місця поселенцям довелося швидко перебиратися на горбок — саме через розлив весняних вод.
Існують дані, що отинійські магнати мали невеликий замочок, який охороняв прилеглу територію від зазіхань татарви. Власне інтерпретація походження топоніму «Отинія», а також локальний топонім «За валами, За валом» (назва вулиці) — це все, що лишилося в сучасній Отинії від колишнього замку.
Особливо насиченим на події було XVII століття для Отинії. У 1618 році поселення з околицями придбали за 150 тисяч злотих Понятовські. B 1643 році Отинія перейшла до рук Станіслава «Ревери» Потоцького. Місцеві жителі взяли найактивнішу участь у національно-визвольній боротьбі українців під проводом гетьмана Богдана Хмельницького — адже в 1648 році Семен Височан сформував у поселенні 15-титисячне військо, з яким приєднався до повсталих козаків, а ще захопив Пнівський замок, твердині в Єзуполі та Печеніжині. За часів відновлення Незалежності України (1991) у самому центрі містечка Семену Височано споруджено пам'ятник у вигляді погруддя, а на гарматі під ним — напис «від вдячних нащадків».
У 1753 році Отинія отримала маґдебурзьке право, відтак дістала статус міста. Наприкінці XVIII століття містечко було торговим осередком, куди по сіль та тютюн приїжджали так звані «коломийці».
Розвиток Отинії у XIX — на початку ХХ ст.
У 1817 році в Отинії відкрилася перша однокласна школа[6], яка повністю утримувалася громадою. В кінці 30-х років XIX ст. у цій школі працював відомий вчений, історик Садок Баронч, який досліджував історію міст Західної України. [7]
У 1840-х роках поселенням володів поміщик Мікулі. Селяни змушені були виходити на панщину до сходу сонця, а повертались додому пізно ввечері, працювали без відпочинку. Панщина тривала 52—104 дні на рік. Поміщик загарбав пасовища, однак рогове селяни мусили платити. До кріпаків застосовували фізичну кару, внаслідок чого були смертні випадки і каліцтва. Жорстоку розправу чинили над тими, хто від імені громади скаржився на свавілля поміщика. Всякі сходи і збори селян як удень, так і вночі, заборонялися. Експлуатувало трудящих і духовенство. В маєтку католицької церкви відробляли панщину 14 селянських господарств Отині.[7]
У XIX столітті, як і повсюдно в краї, пожвавилось економічне становище. Так, в Отинії почала розвиватися мануфактура з виробництва гончарних виробів, працював тартак. А на межі XIX і ХХ століть запрацював машинобудівний завод Бредта і Ко, де було зайнято спочатку 500, а пізніше понад тисячу працівників. Продукцію — парові котли, преси, резервуари для спирту, насоси та обладнання для броварень і винокурень — підприємство експортувало у Румунію, Болгарію, Росію. На той час завод був дуже сучасним — підприємство було електрифіковане, машини працювали на парі. А ще місцевий «машинний магнат» Бредт мав власну автівку, що стала першою в Отинії. У Першу світову війну завод Бредта постраждав, і так більше ніколи й не запрацював, відродилася лише лісопильня.
Отинія мала ратушу, Велику синагогу на 5 000 віруючих, суд і поліційний відділок. У містечку був навіть власний театр (у тодішньому розумінні цього слова), де ставилися вистави силами місцевих аматорів або заїжджих гастролерів, а з часом почали показувати кінофільми.
1877 року місцеву школу реорганізовано в трикласну. А в 1895 році вона стала чотирикласною. Основною мовою навчання лишалася польська, а основним предметом — закон божий.[7]
Була в Отинії також власна броварня. А от залізниця трохи оминула Отинію: до вокзалу доводилося долати відстань у півтора кілометри. Проте вокзал місто мало. Особливого розвитку набула отинійська торгівля — майже в кожному будинку середмістя працювали крамниці — харчевні, горілчані заклади, магазини капелюшків, взуттєві й одіжні крамниці, і навіть торгові склади зі шматтям — прообрази сучасних секонд-хендів. По вівторках у містечку вирував базар, на який приїздили жителі навколишніх сіл та міст.
З архівних джерел межі XIX—XX століть відомий опис тогочасного герба Отинії: розколений щит, у першій частині якого — герб Руського воєводства (на блакитному тлі — золотий лев, що спинається на скелю), а в другій — герб Королівства Польського (на червоному тлі — срібний коронований орел).
1910 року через Отинію проїжджав цісар Австро-Угорщини Франц Йосиф І із загоном австрійських вояків. У 1917 році повз містечко проїжджав російський цар Микола ІІ Романов.
На початку ХХ століття Отинія поділялася на дільниці (це історичне районування в загальних рисах зберігається дотепер): Місто центр, Бочкарівка, Завал (за валом), Борисівка, Марків гай, Загребля, Мікульсдорф, причому Марків гай і Мікульсдорф вважалися присілками, а ще присілками були: Грицівка, Пеньки, Свинянка, Щасників (або Щеників). Урочища довкола Отині (Отинії): Велесницьке (поле), Вили (поле), Довгий кут, Вільшини, Гайок, Ризи, Сайково, Стебник, Пожерниці, Ропші, Коло тополі, Замлинівка, Млинівка, Млинище, Толочина, Царинка, Дебрі, Тремби, Лиса, Паст, Судки, Гуки, Розметенці, Левада, Опуст, Рудка, На болоті, Трендельня, Коло святого Петра, Стражниця, Застав, Пихані, Солонець, Плоски, Вікно, Шия, Нетеча, Віха, Кути, Габарів, Дворище, Дубники, Жолоб, Лука, Гай, Жиртки, Чигри, Царина, Окописко, Сьострин сад, Лази, Косовська (гора), Окопище. Дві дороги мали назву Цісарка (цісарська): одна вела через Загреблю на Товмач, друга — на Станіслав.
В складі ЗУНР
Від 1919 року разом із Західною Україною Отинія загарбана Польщею.
Московсько-радянська, німецько-гітлерівська окупації
Від 1939 року — в складі УРСР (від 1946 року мала назву Отиня).
Органи Радянської влади націоналізували маслоробний, лісопильний і цегельний заводи, торговельні підприємства. Безземельні і малоземельні селяни одержали землю, реманент і тяглову силу, їм надано також державні кредити.[7]
5 лютого 1940 року Отинія стала центром селищної ради.
В березні 1940 року в Отині було створено МТС, яка обслуговувала 5 колгоспів району, допомагала понад 1020 селянським господарствам обробити землю.[7]
Розпочала роботу семирічна школа, де учні змогли навчатися рідною мовою. У школі було створено піонерську організацію. Дорослі вчилися грамоти в гуртках ліквідації неписьменності й мало-письменності. Відкрили 2 клуби, бібліотеку. Кожному трудящому було забезпечено кваліфіковану безплатну медичну допомогу. Почали діяти лікарня, дитяча і жіноча консультація, амбулаторія.[7]
У липні 1941 року фашистські війська окупували Отиню. Гітлерівці за допомогою українських буржуазних націоналістів вчинили криваву розправу над радянськими людьми. За перші 2 місяці вони розстріляли 45 чоловік, а всього за час окупації стратили 730 мешканців Отині, вивезли на каторжні роботи до Німеччини 156 чоловік. Фашистські загарбники зруйнували понад 400 будинків, школу, лікарню, 2 клуби, 10 установ, лісопильний завод, МТС.[7]
2 квітня 1944 року частини 20-ї гвардійської мотострілецької бригади, якою командував А. X. Бабаджанян, розвиваючи наступ на Станіславському напрямі, увійшли в Отиню. Однак під тиском переважаючих сил ворога вони змушені були залишити селище. В квітні — липні 1944 року біля Отині точилися жорстокі бої. 23 липня 1944 року війська 18-ї армії (командуючий генерал-лейтенант Є. П. Журавльов, начальник політвідділу Л. І. Брежнєв) перейшли в наступ, завдяки якому 25 липня визволено 52 населені пункти і серед них — Отиню.
В ході боїв за Отиню відзначився командир відділення 8-ї стрілецької роти гвардії молодший сержант комсомолець В. І. Возняк, який першим увірвався в селище і повів за собою всю роту. Він особисто знищив 5 гітлерівців і навіть поранений не залишив поля бою. Героїзм у боях за Отиню виявили командир кулеметної обслуги гвардії старший сержант Левшун, гвардії сержант Томин і гвардії рядовий Ф. І. Дідковський.
Героїчно билася за Отиню й група літаків «ІЛ-2» під командуванням гвардії старшого лейтенанта Г. Стародубцева з 166-го гвардійського штурмового авіаполку. Згодом Г. Стародубцеву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В боях за визволення Отині і навколишніх сіл 330 воїнів Червоної Армії загинули. Серед них були представники 13 національностей. 5 листопада 1967 року в селищі їм відкрито пам’ятник-обеліск.
Мужньо боролися проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни багато мешканців Отині. За виявлений героїзм 15 бійців нагороджені орденами і медалями Союзу РСР.[7]
25 листопада 1945 року курінь УПА курінного «Чорного» штурмував райцентр, звільнив 84 в'язнів (серед них і районна провідниця ОУН Марта) і знищив 40 працівників НКВС (серед них старший лейтенант Родіонов, який проривався на залізничну станцію, щоб викликати бронепоїзд з Коломиї).[8]
До 1962 року селище було районним центром, відтак, 30 грудня 1962 року було ліквідовано Отинянський район і Отинія ввійшла до складу Коломийського району.
В 1967 році побудована типова лікарня на 100 ліжок. Працювала поліклініка, дитяча і жіноча консультація, пологовий будинок, аптека, санітарно-епідеміологічна станція та дитячі ясла на 50 місць. З 1955 року діяв тубдиспансер на 20 ліжок.[7]
1989 року згідно з рішенням Верховної Ради України селищу повернено історичну назву — Отинія
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Отинія (Балаба́нів, Оти́ня), смт, Коломийський р-н, Івано-Франківська обл, Украї

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Отиня — селище міського типу (з 1940 р.), центр селищної Ради. Розташована на річці Опрашині, за 32 км від районного центру. Через Отиню проходять залізниця і шосейна дорога. Залізнична станція. Населення — 3943 чоловіка.

В околицях Отині знайдено крем’яні та кам’яні знаряддя праці доби неоліту і бронзи.

Отиня належить до стародавніх поселень на Покутті. Відомий історик Садок Барони (1814—1892) згадує про неї як містечко, відоме вже у XIII ст. Назва походить від слова «Отин» — невеликий замок, оточений валами, що був зведений для захисту від татарських наскоків. Ще й досі одна з околиць селища називається «За валами». Протягом XVI—XVII ст. ст. Отиня не втрачала оборонного значення. 1610 року Отиня згадується як міське поселення, що належало українському магнатові Олександру Балабану. В цей час селище називали Балабанів-кою, а також Корчаковом.

У 1618 році польські шляхтичі Понятовські за 150 тис. злотих купили весь Отинянський маєток разом з навколишніми селами Угорниками, Грабичем, Голосковом, Хрупковом (тепер Струпків), а в 1643 році Отиня перейшла у власність магната Станіслава Потоцького.

Населення Отині часто терпіло від нападів турків і татар. На початку 1626 року, під час походу на Польщу султана Мурада IV, загони, які відокремилися від основних сил, зруйнували і спалили Корчаків (Отиню) та передмістя Коломиї, захопивши багато людей і майна.
Через посилення феодального гніту на початку 40-х років XVII ст. масового характеру набрала втеча селян від землевласників у міста. Лише 1643 року в Отині оселилися 33 сім’ї селян-втікачів. Тут у цей час, крім вільних міщан, ремісників і дрібних крамарів, проживали і кріпаки.

Похід Б. Хмельницького на Львів восени 1648 року сприяв пожвавленню селянського руху на Прикарпатті. Головним опорним пунктом селянського повстання стала Отиня, яку прикривали райони, охоплені повстанням і в основному визволені від польсько-шляхетського панування. Повстанців очолив Семен Височан. Він за короткий час сформував військо, яке захопило шляхетські замки у Пневі, Єзуполі, Печеніжині та інших населених пунктах. Після здобуття цих фортець п’ятнадцятитисячне військо С. Височана поділилося на окремі загони, бо з такою кількістю людей важко було маневрувати, організовувати обоз. Для закріплення перемоги окремі загони, очолені сотниками й полковниками, Височан розіслав у довколишні райони. Кожний з цих загонів діяв самостійно, але вони підпорядковувалися Височану і вважали своїм центром Отиню. Наприкінці 1648 року під контролем Височана перебувало все Покуття. Проте польська шляхта мала перевагу в силах, і повстанці змушені були відступити на Правобережну Україну. С. Височан продовжував боротьбу у складі військ І. Богуна і В. Варениці.

В другій половині XVII — першій половині XVIII ст. на Прикарпатті посилився антифеодальний рух опришків. Вони не раз нападали на панський маєток в Отині, вели боротьбу і проти сільських багатіїв та орендарів. Зокрема, опришок Гордій із загону Нестора забрав у багатого селянина Отині Федора Гультая воли. В 1703 році опришки на чолі з Іваном Пискливим напали на орендарів Отині і забрали в них майно.

1753 року Отині надано було самоврядування за магдебурзьким правом. Для управління містечком із заможної верхівки міщани обирали війта, бургомістра, двох присяжних і писаря. Одночасно визначалися численні повинності селян, які складали більшість населення Отині. їх зобов’язували не тільки відбувати панщину на ланах поміщика, а й платити йому рогове по 1 злотому, 12 грошів від свині, 6 грошів від вівці, давати 2 курки, десятину від бджіл, платити 3 злотих за ділянку землі розміром 4080 кв. ліктів (1 лікоть — 0,5 м). На селян покладалися також і повинності щодо ремонту міських млинів, гребель, мостів, доріг тощо.

Населення Отині терпіло від малоземелля і безземелля. В 1788 році у володінні поміщика було 797 моргів землі, а селяни Отині та Грабича разом користувалися 1076 моргами орної землі. Середня врожайність з одного морга становила лише 4 корці зерна. В 1811 році на всі 262 селянські господарства Отині налічувалося тільки 27 коней і 67 волів. Уже 1820 року в Отині 36 господарств заможних селян мали понад 10 моргів кожне, у 44 господарствах на двір припадало землі менше З моргів, у 22 господарствах — менше 1 морга.

У 1842 році селяни Отині скаржилися на те, що їх замість шарварку примушують виконувати різні роботи в поміщицькому дворі, сторожувати вночі, відробляти невстановлену панщину. Особливо нестерпним стало становище селян Отині напередодні скасування панщини, коли містечком володів поміщик Мікулі. Селяни змушені були виходити на панщину до сходу сонця, а повертались додому пізно ввечері, працювали без відпочинку. Панщина тривала 52—104 дні на рік. Поміщик загарбав пасовища, однак рогове селяни мусили платити. До кріпаків застосовували фізичну кару, внаслідок чого були смертні випадки і каліцтва. Жорстоку розправу чинили над тими, хто від імені громади скаржився на свавілля поміщика. Всякі сходи і збори селян як удень, так і вночі, заборонялися. Експлуатувало трудящих і духовенство. В маєтку католицької церкви відробляли панщину 14 селянських господарств Отині.

Майже все трудове населення містечка було неписьменним. Тільки в 1817 році в Отині відкрито однокласну школу, яка повністю утримувалася громадою. В кінці 30-х років XIX ст. у цій школі працював відомий вчений, історик Садок Барони, який досліджував історію міст Західної України.

Селяни Отині повставали проти визискувачів. Вони відмовлялися виконувати феодальні повинності. 29 вересня 1847 року економ поміщицького маєтку писав до Станіславського староства: «Панщина через бунт підлеглих так погано виконується, що постійно по 60—70 чоловік жодного дня не йдуть на роботу, внаслідок чого господарство терпить великі збитки, а в окремі тижні на панщину виходить тільки до 20 чоловік. Селяни не платять ні рогового, ні чиншу, а всі кари до підлеглих не дають жодного наслідку… і якщо не вжити відповідних заходів, то можна сподіватися справжнього заворушення».

Після реформи 1848 року селяни Отині змушені були виконувати повинності за «звільнення» від панщини. Так, у 1854 році вони повинні були відробити поміщикові 2343 дні вартістю 646 ринських. Цього ж року отинянські селяни сплатили до 30 різних данин, податків і повинностей. Тривалий час отинянські хлібороби судилися з поміщиком за право користування пасовищем та лісом. Але пан не задовольнив справедливих вимог селян, а частину сервітутних лісових угідь продав 20 німецьким колоністам. У 1880 році поміщик мав 700 моргів орних земель, а всьому населенню Отині, яке становило 3743 чоловіка, належало тільки 2426 моргів землі. Грунти були заболочені, маловрожайні.

В другій половині XIX ст. в Отині розвивалися ремесло і торгівля. Головними предметами торгівлі були сіль і тютюн. Отиня славилась також гончарними виробами.

Коли скасували кріпосне право, швидше зростала промисловість. З середини XIX ст. почав діяти лісопильний завод. Отиня стала одним з центрів машинобудування Східної Галичини. В 50-х роках XIX ст. був заснований отинянський завод Бредта і К°. Тут випускали сільськогосподарські машини, парові котли, насоси, обладнання для винокурних і пивоварних заводів, преси, резервуари для спирту тощо. Продукція заводу експортувалася до Угорщини, Румунії, Болгарії, Росії.

Перед першою світовою війною на заводі працювало понад 1000 робітників. Умови праці машинобудівників були важкими. Робочий день тривав 10—12 годин, а одержували вони менше, ніж працівники цієї категорії у промислових районах Австро-Угорщини. Особливо терпіли робітники від штрафів. За прихід на роботу зразу після гудка штрафували на 25 крейцерів, за запізнення на декілька хвилин робітникові не оплачували однієї години, за невихід на роботу в святкові дні — штраф 1 крона або звільнення з роботи. За поламку інструменту під час роботи з робітника стягували повністю його вартість.

Машинобудівники як один з передових загонів робітничого класу виступали на боротьбу за права трудящих. Коли в грудні 1890 року у Львові був організований багатотисячний мітинг з вимогою загального виборчого права, отинянські робітники підтримали цю вимогу. 1905 року вони взяли участь у листопадовому страйку робітників Східної Галичини. Страйкували машинобудівники в 1908 і 1911 рр. Поряд з економічними висували й політичні вимоги. Робітники виходили на Першотравневі демонстрації, запалюючи своїм прикладом селян.

На початку XX ст. значна частина селян Отині була малоземельною, голодувала. Вони від зорі до зорі працювали в поміщицькому маєтку і в господарствах-куркулів за мізерну плату — 1—2 шустки або за 12—13-й сніп. Багато селян ішло працювати на машинобудівний завод Бредта.

Розвиток капіталістичних відносин спричинювався до певних зрушень у шкільній освіті. 1877 року місцеву школу реорганізовано в трикласну. А в 1895 році вона стала чотирикласною. Основною мовою навчання лишалася польська, а основним предметом — закон божий. З 1908 року була введена навіть спеціальна посада викладача релігії.

Перша світова війна ще більше загострила класові протиріччя. Народні маси, усвідомлюючи імперіалістичний, загарбницький характер цієї війни, ухилялися від мобілізації до австро-угорської армії. 27 травня 1915 року Отиню взяли російські війська. Під впливом революційно настроєних солдатів російської армії трудящі Отині виступали проти братовбивчої війни, відверто висловлювали свої симпатії до росіян. Багато мобілізованих до австро-угорської армії з Отині здавались у полон російським військам. Серед них були П. В. Мельниченко, О. С. Ключенко, П. В. Дубей та ін. Вони стали свідками революційних подій 1917 року. Повернувшись до Отині, колишні полонені поширювали ідеї Великого Жовтня серед населення.

Після окупації Західної України буржуазно-шляхетською Польщею істотних змін в економіці Отині не сталося. 1927 року в містечку налічувалося 4455 мешканців. Переважна більшість з них займалася сільським господарством. Тільки 201 чоловік працював у кустарних майстернях і в торгівлі.

Зруйнований під час війни машинобудівний завод так і не було відбудовано, а його робітники втратили роботу. Єдиним значним промисловим підприємством Отині був лісопильний завод. На ньому працювало понад 80 постійних робітників. Основні виробничі процеси виконувалися вручну. Завод випускав переважно пиломатеріали, які відправлялися в різні кінці Польщі. Робочий день тривав 12 годин, а заробітна плата не перевищувала 2 злотих на день. Робітники не мали відпусток. Українцям дуже рідко підвищували їх кваліфікаційні розряди. За запізнення на кілька хвилин робітника не допускали до роботи на 3 години і відповідно виплачували йому зарплату за ¾ робочого дня.

Восени 1922 року під час виборів до сейму відбувся мітинг, організований головою заводського комітету профспілки деревообробників К. Таркевичем. Робітники вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати тощо. Загальний страйк 1926 року закінчився перемогою страйкарів. Вони добилися 8-годинного робочого дня і визнання профспілкової організації. Економічний страйк відбувся і в 1928 році, він тривав близько трьох тижнів.

Становище селян Отині було теж важким. Значна частина грунтів потребувала меліорації. На чорнозем припадало всього 34 проц. угідь. Населенню не вистачало хліба. Через високі ціни промислові товари були малодоступними для більшості трудящих. Соціальний гніт доповнювався національними утисками. Хто не приймав католицької віри, по суті, не мав права купувати землю, працювати на залізниці або в державних установах.

У 30-х роках в Отині налічувалося 12 польських, 15 єврейських і 7 українських господарських, культурно-освітніх та спортивних товариств, які здебільшого перебували під впливом буржуазних націоналістів. Найбільш численними товариствами були українська «Просвіта», польський «Сокіл» і єврейська «Езра».

Визначною подією в політичному житті Отині стало створення в 1930 році підпільної організації КПЗУ. До її складу ввійшло 11 чоловік. В грудні цього року представником Станіславського окружкому КПЗУ проведено збори комуністів, на яких визначено завдання партійної організації й обрано комітет з трьох членів.

Пізніше в Отині став діяти міський комітет КПЗУ. Використовуючи легальні та нелегальні можливості, комуністи керували революційними виступами трудящих містечка, закликали їх до боротьби за возз’єднання Західної України з Радянською Україною. В лютому 1931 року комуністи поширили в Отині і в с. Угорниках відозву, яка закінчувалася закликами: «Геть фашистську диктатуру!», «Хай живе робітничо-селянський уряд!». Комуністичні листівки розповсюджувалися і напередодні 1 Травня 1931 року. Але польським властям вдалося вистежити організацію КПЗУ, і того року було заарештовано 6 членів партії. До різних строків тюремного ув’язнення було засуджено М. Ціммермана, Ф. Мортмана, В. М. Нейлюка та інших.

Незважаючи на репресії, організація КПЗУ зростала за рахунок інших борців. Комуністи вели роботу серед трудящих містечка та мешканців навколишніх сіл Грабича, Глибокої, Угорників. 24 січня 1933 року під час ярмарку в Отині було розповсюджено відозву КПЗУ, яка закликала трудове селянство до боротьби за возз’єднання Західної України з Радянською Україною. Відозва закінчувалася закликами: «Геть руки від кордонів СРСР!», «Хай живе робітничо-селянський уряд!».

У своїй діяльності комуністи спиралися на легальні організації трудящих. Під їх впливом перебувала половина членів спортивного клубу «Езра», читальня «Просвіти» тощо. Існувала в Отині й нелегальна організація КСМЗУ3. За даними поліції, вже у 1934 році партійна організація Отині налічувала майже 40 членів КПЗУ. В цей час її очолював Д. Літман, а комсомольську — Г. Шрайєр. Постійні репресії, арешти привели до зменшення її лав. 1937 року на волі залишилося 15 комуністів. Найбільш активними були С. О. Пеленська, Михайло Совкович, Макс Ціммерман, Д. О. Хомицький.

Величезним було прагнення трудящих Отині до возз’єднання з Радянською Україною. Коли 17 вересня 1939 року в Отині появилися перші радянські танки, трудове населення з червоними прапорами, з хлібом і сіллю зустрічало воїнів-визволителів. Другого дня в селищі відбувся мітинг трудящих, на якому створили тимчасовий комітет. Головою його обрано С. І. Костева. Комітет організував робітничо-селянську міліцію, яку очолив колишній член КПЗУ С. М. Яцків. Органи влади, керовані комуністами, відновлювали роботу культурно-освітніх закладів, здійснювали охорону майна, забезпечували безперебійну торгівлю. Комітет допомагав незаможним селянам, проводив масово-політичну роботу під час підготовки до виборів у Народні Збори Західної України. Депутатом було обрано Д. О. Хомицького. 5 лютого 1940 року тимчасовий комітет було реорганізовано в Отинянську селищну Раду4. Отиня стала районним центром.

Органи Радянської влади націоналізували маслоробний, лісопильний і цегельний заводи, торговельні підприємства. Безземельні і малоземельні селяни одержали землю, реманент і тяглову силу. їм надано також державні кредити.

В березні 1940 року в Отині було створено МТС. Трактори викликали у селян радісне захоплення. Вже тоді вони приходили до висновку, що ця корисна машина може працювати тільки на великих ланах. МТС обслуговувала 5 колгоспів району, допомагала понад 1020 селянським господарствам обробити землю.

На базі поміщицьких угідь у 1940 році в Отині створено перше радянське господарство. Вже у лютому селяни розгорнули діяльну підготовку до весняної сівби. Виконуючи звичайні сільськогосподарські роботи, вони водночас готувалися до організації супряг, дбали про допомогу безкінним.

Самовіддано працювали колективи промислових підприємств. Робітники лісопильного заводу включилися у соціалістичне змагання й зобов’язалися виконувати виробничі програми достроково, підвищувати продуктивність праці.

Перетворення не обминули культурного життя й охорони здоров’я трудящих. Розпочала роботу семирічна школа, де учні змогли навчатися рідною мовою. У школі було створено піонерську організацію. Дорослі вчилися грамоти в гуртках ліквідації неписьменності й мало-письменності. Відкрили 2 клуби, бібліотеку. Кожному трудящому було забезпечено кваліфіковану безплатну медичну допомогу. Почали діяти лікарня, дитяча і жіноча консультація, амбулаторія.

Будівництво нового життя викликало у трудящих Отині нечуваний до цього приплив сил і енергії. Кожний прагнув внести свій вклад у спільну справу. Однак тривало нове будівництво недовго —липня 1941 року фашистські війська окупували Отиню. Гітлерівці за допомогою українських буржуазних націоналістів вчинили криваву розправу над радянськими людьми. За перші 2 місяці вони розстріляли 45 чоловік, а всього за час окупації стратили 730 мешканців Отині, вивезли на каторжні роботи до Німеччини 156 чоловік. Фашистські загарбники зруйнували понад 400 будинків, школу, лікарню, 2 клуби, 10 установ, лісопильний завод, МТС.

Жителі Отині саботували заходи і розпорядження окупантів. 1943 року гітлерівці вимагали облікувати велику рогату худобу. Мешканці вулиці Загребля не виконали це розпорядження. Тоді фашисти насильно забрали в селян усю худобу, кількох чоловік покарали.

Люди уникали відправки до Німеччини, часто ризикуючи своїм життям. У 1943 році сміливці, пробравшись до тюрми, визволили близько 20 заарештованих.

2 квітня 1944 року частини 20-ї гвардійської мотострілецької бригади, якою командував А. X. Бабаджанян, розвиваючи наступ на Станіславському напрямі, увійшли в Отиню. Однак під тиском переважаючих сил ворога вони змушені були залишити селище. В квітні — липні 1944 року біля Отині точилися жорстокі бої. 23 липня 1944 року війська 18-ї армії (командуючий генерал-лейтенант Є. П. Журавльов, начальник політвідділу Л. І. Брежнєв) перейшли в наступ, завдяки якому 25 липня визволено 52 населені пункти і серед них — Отиню.

В ході боїв за Отиню відзначився командир відділення 8-ї стрілецької роти гвардії молодший сержант комсомолець В. І. Возняк, який першим увірвався в селище і повів за собою всю роту. Він особисто знищив 5 гітлерівців і навіть поранений не залишив поля бою. Героїзм у боях за Отиню виявили командир кулеметної обслуги гвардії старший сержант Левшун, гвардії сержант Томин і гвардії рядовий Ф, І. Дідковський.

Героїчно билася за Отиню й група літаків «ІЛ-2» під командуванням гвардії старшого лейтенанта Г. Стародубцева з 166-го гвардійського штурмового авіаполку. Згодом Г. Стародубцеву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В боях за визволення Отині і навколишніх сіл 330 воїнів Червоної Армії полягли смертю хоробрих. Серед них були представники 13 національностей. 5 листопада 1967 року в селищі їм відкрито пам’ятник-обеліск.

Мужньо боролися проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни багато мешканців Отині. За виявлений героїзм 15 бійців нагороджені орденами і медалями Союзу РСР.

Ще тривала Велика Вітчизняна війна, коли почалася відбудова Отині. 23 і 31 грудня 1944 року відбулися збори селян Отинянського району, на яких ухвалили в найкоротший строк підняти з руїн господарство. 1945 рік був оголошений роком відбудови господарства Отині і району. Вже у перші місяці після визволення в селищі почали працювати маслозавод, радгосп, MTС, лісництво, банк, відновили роботу культурно-освітні заклади, школа, яку 1945 року реорганізовано в середню, лікарня. В лютому 1945 року пущено харчокомбінат.

Однак відбудові перешкоджали банди українських буржуазних націоналістів. Жертвами їх в цей час стало близько 40 радянських активістів. Багато жителів селища добровільно йшли до загонів, які боролися з бандитизмом, допомагали органам Радянської влади викривати націоналістів, вказуючи місця їх перебування.

В жовтні 1948 року понад 30 бідняцьких господарств об’єдналися в колгосп ім. Жданова, а в 1951 році колективізацію в Отині було завершено.

Отинянська MTС одержувала машини з Уралу, Москви, Ростова-на-Дону. Висока технічна оснащеність забезпечила механізацію трудомістких виробничих процесів у всіх 18 колгоспах району, які обслуговувала MTС.

Навесні 1945 року розпочалася відбудова промкомбінату. За післявоєнні роки він перетворився на одне з найбільших підприємств селища. Тут є кілька виробничих приміщень, зокрема котельня з трьома паровими котлами, механічна майстерня, електростанція, сушарка, паркетний цех. Механізовано всі виробничі процеси. 1964 року на базі промкомбінату створено деревообробний комбінат, продукція якого, зокрема паркет, надходить у Київ, Харків, Ленінград, Кишинів та в інші міста. З 1966/року основною його продукцією стали меблі.

Тут велика увага приділяється виробничо-технічному навчанню робітників. Всі працюючі закінчують річні курси. Інженерно-технічний персонал підвищує свою кваліфікацію на курсах при тресті «Прикарпатліс», у Києві та Львові. За останні 3 роки 8 робітників заочно закінчили технікум механічної обробки деревини. 5 чоловік навчаються в технікумах та інститутах без відриву від виробництва.

Багато робітників підприємства, опанувавши новітню техніку, добиваються високих виробничих показників. 13 новаторів виробництва завоювали почесне звання ударника комуністичної праці. У соціалістичному змаганні підприємств тресту «Прикарпатліс» на честь 50-річчя Великого Жовтня комсомольсько-молодіжна бригада комбінату, яку очолював комуніст Р. М. Ковалів, посіла друге місце і нагороджена Почесною грамотою, грошовою премією та перехідним Червоним прапором тресту «Прикарпатліс» і РК ЛКСМУ. Цьому колективу присвоєно звання бригади імені 50-річчя Великого Жовтня. В 1969 році деревообробний комбінат перетворено у меблеву фабрику для виробництва стільців.

За час післявоєнних п’ятирічок повністю механізовано і значно розширено Отинянський цех для виробництва сиру. Побудовано цех кисломолочної продукції, компресорну, котельну, електростанцію. В 1953—1954 рр. майстер цеху І. П. Боднар і старший інженер-технолог Івано-Франківського тресту «Маслопром» О. Беляев розробили технологію виробництва нового сорту твердого сиру, якому присвоєно марку «Станіславський». Він має високі смакові якості і користується великим попитом населення. В сирцеху трудиться бригада комуністичної праці. Її очолює І. І. Данилюк. 1970 року цех приєднано до Коломийського маслозаводу.

За 1954—1960 рр. розширено виробничу площу, споруджено нові цехи в харчокомбінаті. З 1963 року комбінат входить до складу Коломийського міськхарчокомбінату. Тоді ж в селищі створено міжколгоспну будівельну організацію.

У велике господарство перетворилось Отинянське лісництво. Його площа становить 4,4 тис. га. До 1939 року внаслідок хижацьких методів експлуатації лісів різко зменшилася площа під твердими породами. Низькою була і продуктивність лісів. Після війни докорінно поліпшено порідний стан лісів. На площі понад 1,2 тис. га посаджено цінні породи дерев: дуб червоний, ясен, ільм, бук, модрину, кедр сибірський, бархат амурський тощо. В лісництві організовано лісонасіннєве господарство. Колектив лісництва очолює заслужений лісовод УРСР О. Т. Кріль.

Істотно змінилося сільське господарство селища. Після реорганізації MTС було створено ремонтно-технічну станцію, а в 1963 році — відділення «Сільгосптехніки», яке спеціалізується на ремонті кормопереробних машин і виготовленні нестандартного обладнання для механізації тваринницьких ферм. Відділення обслуговує 9 колгоспів і 2 радгоспи, а також школу механізації.

Завдяки поступовому впровадженню механізації і поліпшенню агротехніки, особливо після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, зростала врожайність на артільних ланах, зміцнювалась економіка колгоспу ім. Жданова. В 1957 році порівняно з 1954 роком врожайність зернових збільшилася на 4 цнт. На окремих ділянках зібрано більш як 500 цнт цукрових буряків з га. Таких врожаїв селяни Отині ніколи не збирали за капіталістичного ладу.

Сумлінну працю кращих майстрів колгоспного виробництва високо оцінено радянським урядом. У 1968 році 5 передовиків артілі було нагороджено орденами і медалями Союзу РСР. За вирощення високих урожаїв цукрових буряків ланкова Е. О. Михайлишин удостоєна ордена Леніна. Її, колишню наймичку, трудящі Отині в 1959 році обрали депутатом Верховної Ради УРСР.

Зміцненню і розвиткові громадського виробництва сприяло об’єднання колгоспів, здійснене наприкінці 50-х років. До артілі ім. Жданова приєднали колгоспи сіл Глибокої та Угорників. Колгосп ім. Жданова став великим багатогалузевим господарством. Він має понад 3 тис. га земельних угідь, в т. ч. орної землі — 1970 га.

Особливо-успішно розвивалося господарство артілі в роки семирічки. За цей період здійснено механізацію обробітку посівів озимих і ярих культур на 95 проц. їх площі. Було механізовано і трудомісткі роботи на тваринницьких фермах. Виросли кадри механізаторів.

З ініціативи партійної організації 1960 року змінено структуру посівних площ. Головне місце в ній належить озимій пшениці, кукурудзі, цукровим бурякам, льону-довгунцю, червоній конюшині. Широко впроваджуються кращі районовані сорти. Сівба зернових провадиться з одночасним обробітком грунту і внесенням мінеральних добрив. Завдяки цим заходам у господарстві підвищилася врожайність зернових і просапних культур. Досвід передовиків завжди в полі зору керівників артілі; Створено 5 шкіл, в яких виробничим навчанням охоплено 72 чоловіка.

Авангардна роль партійної організації відчувається в усьому багатогранному житті артілі. За рахунок новаторів і передовиків колгоспного виробництва чисельність парторганізації зросла з 8 чол. у 1957 році до 80 — у 1969 році. В центрі уваги комуністів, природно, є питання виховання і розстановки кадрів. Комуністи очолюють найбільш відповідальні ділянки колгоспного виробництва: рільничі і транспортну бригади, тваринницькі ферми. Секретарем парткому тривалий час працює колишній наймит, активний учасник колгоспного будівництва А. П. При-сяжнюк. У колгоспній комсомольській організації 67 членів ВЛКСМ. В усіх справах вони не відстають від комуністів.

Зросла трудова активність колгоспників після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. В 1968 році навіть за несприятливих погодних умов колгосп зібрав непоганий урожай. Бригада, яку очолює комуніст М. Я. Луцяк, виростила по 20,5 цнт озимої пшениці, по 898 цнт кормових буряків на га. Ланка комуністки Е. О. Михайлишин зібрала по 203 цнт картоплі та 825 цнт кормових буряків з га. Добре йдуть справи й у тваринників. З 1964 року колгосп спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби і свиней. Зміцнення економіки колгоспу дало можливість перевести в 1966 році всіх членів артілі на грошову оплату. З 1968 року колгосп ім. Жданова перейшов на вирощення льону-довгунця та овочів.

Артіль виділяє значні кошти на будівництво. Споруджуються не лише виробничі приміщення, а й культурні установи.

Постійно поліпшуються умови життя робітників, колгоспників, службовців Отині. Зростає житловий фонд. На початок 1969 року в Отині налічувалося 78 кому-наявних будинків на 170 квартир. Крім того, за післявоєнні роки трудящі селища спорудили понад 380 індивідуальних красивих будинків, покритих оцинкованим залізом, черепицею, шифером. Виросли нові вулиці — Жданова, Калініна, Б. Хмельницького. На головних вулицях розміщені середня школа, професійно-технічне училище, бібліотека, будинок культури, лікарня, універмаг, культмаг, філія Держбанку, ощадна каса, заклади громадського харчування, комбінат побутового обслуговування тощо. В центрі селища закладено парк.

Зростає купівельна спроможність трудящих. Лише порівняно з попереднім роком товарообіг селищного споживчого товариства в 1968 році зріс більш як у два рази. Великий попит трудящих на меблі, холодильники, пральні машини, телевізори тощо. Швейні машини, велосипеди є в переважної більшості населення.

Докорінні зміни сталися в селищі і в охороні здоров’я трудящих. В Отині працює типова лікарня на 100 ліжок, яка побудована в 1967 році, поліклініка, дитяча

і жіноча консультація, пологовий будинок, аптека, санітарно-епідеміологічна станція та дитячі ясла на 50 місць. З 1955 року діє тубдиспансер на 20 ліжок. Всі медичні установи обладнані сучасним устаткуванням, їх штати укомплектовано кваліфікованими кадрами.

Нині близько 400 чоловік похилого віку одержують пенсії. В умовах старого ладу на постійне бідування і злидні була б приречена багатодітна сім’я В. П. Присяжнюка, яка складається з 16 чоловік. За Радянської влади 14 дітей здобули восьмирічну, середню чи вищу освіту. 13 з них вже стали на шлях самостійного життя, працюють у різних галузях народного господарства. А їх матері П. Я. Присяжнюк присвоєно звання «Мати-героїня».

За роки Радянської влади небаченого розвитку досягла в Отині культура і освіта, зріс потяг трудящих до знань, до науки. За час свого існування Отинянська середня школа видала понад 500 атестатів зрілості. 42 її випускники здобули вищу освіту, з них лише вчителями працює 26 чол., лікарями — 5. Вищу освіту мають сини колишнього бідняка І. І. Михайлишина. Вищу, середню і восьмирічну освіту здобули діти колгоспників П. І. Маланчук, В. В. Слюсаренка. Школа має міцну навчально-матеріальну базу, добре обладнані кабінети, ленінський зал, кімнату бойової слави. Отинянська середня школа — одна з кращих у районі. Працюють також філія Коломийської семирічної музичної школи та середня школа робітничої молоді. 1963 року в Отині відкрито професійно-технічне училище, що готує електромонтерів-монтажників. 16 його випускників уже закінчили вищі учбові заклади.

При бібліотеці і будинку культури на громадських засадах працюють клубна рада, рада бібліотеки, книгоноші, пункти видачі книг, пересувки тощо. В урочистій обстановці 11 жовтня 1969 року відкрито нове приміщення будинку культури. Будинок культури проводить велику масово-виховну роботу серед населення. Тут працюють хор, жіночий ансамбль, драматичний та інші гуртки. Систематично проводяться цікаві комсомольсько-молодіжні вечори, фестивалі, вечори запитань і відповідей, влаштовуються усні журнали, тематичні вечори, диспути, лекції, лекції-концерти тощо Тепер у кожній хаті можна побачити газету, журнал, книгу.

Багатогранною є діяльність селищної Ради депутатів трудящих, яка спирається на широку громадськість. Понад 170 чоловік працюють у 5 постійних комісіях, добровільній народній дружині, товариському суді, батьківському комітеті, жіночій раді. В соціалістичному змаганні сільських, селищних і міських Рад депутатів трудящих області 1969 року Отинянська селищна Рада здобула першість, її нагороджено перехідним Червоним прапором облвиконкому та обкому КП України.

За роки наступної п’ятирічки Отиня стане ще кращою. Будуть зведені нові приміщення професійно-технічного училища на 600 місць, лукомеліоративної станції, 2 цехи меблевої фабрики та інші. Заплановано провести меліоративні роботи на площі 400 га і побудувати зрошувальну систему на площі 50 га. 1970 року колгосп розпочав будівництво 2 клубів, комплексу тваринницьких приміщень, а в наступні роки планується спорудження льоноцеху, майстерні для ремонту сільськогосподарських машин, 8-квартирного будинку для спеціалістів тощо. Трудівники Отині, відповідаючи на батьківське піклування партії та уряду, докладають усіх зусиль, щоб внести гідний вклад у спільну справу будівництва комунізму в нашій країні.

І. К. ВАСЮТА, М. Г. ЦМУХ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Отинія (Балаба́нів, Оти́ня), смт, Коломийський р-н, Івано-Франківська обл, Украї

Повідомлення АннА »

Родинний фотоальбом містечка Отинія збере десять тисяч знімків своїх жителів – від початку минулого сторіччя до наших днів

Галина Вдовиченко
31.05.2017, 20:14

Від Івано-Франківська до татової Отинії – тридцять три кілометри.

Зображення

Колись Отинія була містечком, згодом стала селищем міського типу. До 1962 року була райцентром. Від 1946 до 1989 року називалася Отиня, а тоді повернула собі давнє ім’я — Отинія.

Чим ми тільки туди не діставалися у дитинстві… Перехнябленим рейсовим автобусом, у якому пахло пилюкою, бензином і курячим пір’ям; електричкою з дерев’яними твердими сидіннями й теж своїм особливим запахом; але найчастіше — мотоциклом з «коляскою». Дідо вже стояв у воротях, чекав на нас. Хоча телефонів тоді не було, щоб подзвонити й попередити.

Дідо мій, 1905 року народження, був говіркішим від бабуні. А може, мав більше вільного часу на розмови. Однією з його улюблених оповідок була історія про те, як імператор Франц Йосиф приїздив до Отинії. Маленький хлопчик запам’ятав розкішні вуса вгодованих вершників, їхніх муштрованих міцних коней…

На початку минулого сторіччя в Отинії працював машинобудівний завод Бредта і Ко. Чи не кожен третій-четвертий дорослий отинієць працював на виробництві парових котлів, на виготовленні обладнання для броварень та винокурень. Була у місті й своя броварня. Був театр. У середмісті тулилися розмаїті крамнички, поміж них і крамниця, де продавали капелюшки та рукавички. Поляків було стільки ж, як українців, казав дідо, і стільки ж євреїв (дідо казав “жиди”, це слово за часів його молодості не мало жодного негативного забарвлення). Усі три громади, за дідовими спогадами, були приблизно в однаковій кількості, й усі між собою розумілися.

Жителів Отинії називають отинійці, або ж отинянці. Обидва варіанти доводилось чути. Ця плутанина виникла через те, що в радянські часи містечко називалося не Отинія, а Отиня. Спробувала я з’ясувати, як жителі містечка називають себе на своєму офіційному сайті — і вийшла на інше відкриття. Виявляється, існує потужний родинний фотоальбом жителів Отинії, і він весь час поповнюється.

Краєзнавець, ентузіаст та знавець Отинії Михайло Хавлюк кілька років тому заходився збирати фотоархів на сайті, закликав усіх поповнювати цю спільну збірку — і от вже на сайті понад три тисячі світлин. Скомпоновані за темами: “Отинія давня”, “Дитинство”, “Весілля”, “Школа”, “Музики” і таке інше. Найдавніші фото — початку минулого сторіччя. І жодних купюр. Історія, якою вона зберігається у родинних фотоальбомах. За тими світлинами можна простежити, як змінювалися вирази облич у ту хвилину, коли люди “ставали до знимки”, — від напружених до розкутих, усміхнених. Можна побачити, як змінилося середмістя, одяг, житло, весільні традиції. Фотографії промовляють до уважного глядача особливими деталями, вони часом більше здатні розповісти, аніж розлогі статті.

Гортала той фотоархів — й серце калатало. Пізнавала місто часів свого дитинства, коли ми приїжджали до баби та діда. Бачила молодих ровесників свого батька, бабусі та діда. Знайшла фото своїх родичів, зателефонувала їм: бачили себе? на сайті міста? Для декого це був сюрприз... Показала цю збірку мамі з татом. Вона їх розчулила. “Це ж Нуська!”, “А це хіба не цьотка Анна?” — вигукували вони, нахилившись до монітора комп’ютера. Згадували людей, які вже відійшли, річку, міст, повені...

Зісканую фото весілля батьків в Отинії, знимки, де баба з дідом, де родина, що збирається-з’їжджається на Зелені свята — й відішлю до тієї фотозбірні. З подякою людям, що взяли на себе піклування про великий родинний альбом отинійців. Такий би — у кожне наше містечко, у кожне селище та село.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера О”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Tatyana_Geneo і 21 гість