ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
1
20%
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
1
20%
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
3
60%
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 5

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ПАВЛОГРАД – місто обласного значення Дніпропетровської області, райцентр, центр вугільного басейну Зх. Донбасу. Розташов. у межиріччі річок Самара (прит. Дніпра) та Вовча (прит. Самари),за76 кмвід Дніпропетровська. Населення 111,07 тис. осіб (2010).
Внаслідок перебування в зоні Великого кордону, на стику землеробської і кочівницької, а пізніше – християнської і мусульманської цивілізацій, територія, на якій наприкінці 18 ст. виник П., упродовж віків лишалася незаселеною. 1734–75 вона входила до складу Самарської паланки Нової Січі. 1770 неподалік старого козац. перевозу через р. Вовча запороз. військ. старшина Матвій Хижняк заснував зимівник, який дав початок Матвіївським хуторам і слободі Матвіївка. Після утворення 1775 Азовської губернії слобода увійшла до її складу і невдовзі була передана у військ. відомство – тут розмістили штаб-квартиру Луганського пікінерського полку, а слобода була перейм. у с. Луганське. Після зруйнування Запорозької Січі сюди переселилася значна частина запорожців із Кальміуської паланки.
1779 між ріками Гніздка, Вовча і Кочерга (усі притоки Самари) почалося буд-во укріплення (окопу), який назвали Павлоградом. Тут розташовувався пікінерський полк під командуванням полк. М.Голеніщева-Кутузова (див. М.Кутузов). У червні 1783 на основі об'єднаних Дніпровського і Катеринославського пікінерських полків було створено Павлоградський легкокінний полк. Через рік уже на новому місці було закладено місто П., яке стало повітовим центром Катеринославського намісництва (із 1802 – Катеринославської губернії). Тут було розміщено управління повітового військ. начальства і 135-й піх. Керч-Єнікальський полк. 1811 місто дістало свій герб.
Гусарський полк, сформований у П., прийняв бойове хрещення під час російсько-турецької війни 1787–1791 під Кінбурном, брав участь у битвах із франц. імп. Наполеоном I Бонапартом під Шьонграбеном (нині комуна Граберн (Шьонграбен), Австрія), Аустерліцем (нині м. Славков-у-Брна, Чехія), Прейсіш-Ейлау (нині м. Багратіоновськ Калінінградської обл., РФ) 1805–07, у бойових діях 1812–14, за що був нагороджений 10-ма почесними Георгіївськими штандартами. У Кримській війні 1853–1856 брав участь у боях на Дунайському театрі воєнних дій. Після її закінчення полк повернувся в П. На пожертвування гусарів на території військ. містечка був збудований Свято-Покровський храм.
Упродовж 1-ї пол. 19 ст. П. розвивався як типовий ремісничий центр, близько чверті населення якого було зайнято в сільс. госп-ві. Підпр-ва мануфактурного типу – салотопні, шкіряні з-ди, тютюнова ф-ка, маслобійня – з'явилися після 1848. На ярмарках, які відбувалися тричі на рік, торгували переважно худобою. Населення міста досить швидко зростало – із 3943 осіб у 1824 до 7934 у 1859. Пожвавленню міськ. життя сприяло буд-во залізниці Санкт-Петербург–Сімферополь, яка пройшла через П. у 1870-х рр. Наприкінці 19 ст. П. став значним центром зернової торгівлі – борошно експортувалося навіть у Лондон (Велика Британія) і Стамбул. У місті з'явилися банк, акціонерне т-во мукомельної і круп'яної справи з річним обігом бл. 1 млн рублів. Із 1897 в П. функціонувало відділення Моск. міжнар. торг. банку. 1896 на кошти сім'ї графів Голеніщевих-Кутузових збудовано "Графський театр".
Рад. владу встановлено 19 грудня 1917. Під час нім. окупації міста (квітень–грудень 1918) був створений 1-й Павлоградський повстанський полк, який звільнив від окупації спочатку кілька сіл, а потім – і П. Особливо широкого розмаху набув повстанський рух у жовтні–листопаді 1919 у боротьбі проти військ генерал-лейтенанта А.Денікіна. У грудні 1919 в місті остаточно утвердилася рад. влада.
Із 1923 П. – центр однойменної округи. 1926 Катериносл. округа була об'єднана з Павлоградською і почала називатися Дніпропетровською округою. Із 1932 – райцентр Дніпроп. обл., із 1939 – місто обласного підпорядкування.
Військ. спрямування П. зберігав і в рад. час. 1934 в місті було створено артилер. полігон, дещо пізніше став до ладу хімічний з-д, на якому вироблялися вибухові речовини.
Під час гітлерівської окупації (11 жовтня 1941 – 17 вересня 1943) територія входила до складу генерал-комісаріату "Дніпропетровськ" як окремий округ (гебітскомісаріат). У місті діяв підпільний обком КП(б)У на чолі з М.Сташковим, у лютому 1943 в П. відбулося збройне повстання проти загарбників. Упродовж шести днів, з 17 по 22 лютого, повстанці з допомогою наступаючих частин 4-го гвард. стрілец. корпусу утримували владу в місті у своїх руках. Майже повністю зруйнувавши П. з повітря, окупанти відновили контроль над містом, вчинивши жорстоку розправу над городянами.
На поч. 1960-х рр. П. став центром нового вугільного басейну, який назвали Зх. Донбасом. Дві перші шахти було споруджено 1963–64, ще дев'ять і збагачувальна ф-ка стали до ладу впродовж 1960–80-х рр. У цей же час у П. було створено потужну машинобуд. пром-сть (з-ди хімічного, ливарного, с.-г. машинобудування), налагоджено вир-во буд. матеріалів (з-д "Павлоградзалізобетон", силікатний з-д) тощо. На Павлоградському мех. з-ді (колиш. артилер. полігон) було налагоджено вир-во двигунів міжконтинентальних балістичних ракет на твердому паливі та елементів їхніх конструкцій. На поч. 1980-х рр. тут почали серійно випускати твердопаливну міжконтинентальну ракету "СС-24".
Із містом пов'язане життя письменників С.Сергеєва-Ценського та Ю.Дольд-Михайлика, поетеси Г.Світличної, фізика-ядерника К.Синельникова.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Павлогра́д — місто обласного значення Дніпропетровської області, центр Павлоградського району, центр вугільного басейну Західний Донбас. Містом проходить автошлях E50М04.
Історія
Козацька доба
Близько 1660 р. Кошем Запорізьким на території сучасного Павлограда організував перевіз через річку Вовчу. Саме тут проходив таємний козацький шлях на Кальміус і Кагальник.
Першими поселенцями у цій місцевості були запорожці Самарської та Кальміуської паланок, а також демобілізовані військові, які займалися скотарством і рільництвом.
Після татарських набігів 1768 та 1769 р. ця місцевість тимчасово спорожніла.
На початку 1770 року відставний запорожець, військовий старшина Матвій Хижняк збудував тут свій зимівник, від якого пішли Матвіївські хутори, а після російськи реформ після ліквідації Запорозької Січі - слобода Матвіївка Азовської губернії. Хижняк розпланував розташування слободи, виділив місце для церкви з дзвіницею, школою та шпиталем, призначив вулиці та місця для побудови будинків слобожан і запросив сімейний та осілий народ селитися в слободі та влаштовуватись будинками і садибами.
З грудня 1779 року слобода Матвіївка Маріупольського повіту Азовської губернії називається державною військовою Луганського пікінерного полку слободою. Військова колегія за підписом князя Г. Потьомкіна ухвалила призначити командиром Луганського пікінерного полку Михайла Іларіоновича Голініщева-Кутузова з присвоєнням йому чину полковника. У 1782—1783 роках Луганський пікінерний полк під командуванням М.Голініщева-Кутузова брав участь у придушенні повстання кримських татар. У 1784 році іменним указом Катерини II «Розпорядження по налагодженню Катеринославського намісництва» слобода Луганська була перейменована у повітове місто Павлоград, яке увійшло до складу Катеринославського намісництва.[4]
За іншою версією історія міста починається з окопу, коли в 1779 році, у трикутнику між річками Гніздкою, Вовчою та Кочергою поблизу слободи Луганської був споруджений окоп (шанець). Цим окопом та вищезгаданими річками утворилась загороджена місцевість (град)[джерело?], яка і була названа Павлоградом.
Центр Катеринославського намісництва
У 1784 році Павлоград отримав статус міста і став центром Катеринославського намісництва.
Розквіт натурального господарства прийшовся на XIX ст. Щорічно в місті проводились по три, чотири ярмарки, на які приїздили купці із Петербургу, Москви, Тули, Орла, Курська, Варшави. Торгували, в основному, крупною рогатою худобою, кіньми, вівцями. Наприкінці XIX ст. Павлоград став відомим центром торгівлі зерном та борошном. Павлоградський хліб експортувався в міста Російської імперії, а також в Лондон, Константинополь. Розвиток торгівлі обумовив заснування міського банку, створення акціонерного товариства борошномельної та круп'яної промисловості. Під кінець XIX ст. до діючих салотопних та шкірзаводів, тютюнової фабрики, олійниць у місті додалися парові млини, ситценабивна фабрика, олійний та ливарний заводи; розширялися борошномельне, пивоварне виробництва. Росла мережа освіти — у 1897 році в місті діяло 12 навчальних закладів.
У 1896 р. був збудований «Графський театр» на кошти сім'ї Голенищевих-Кутузових. В 70-і роки XIX ст. була збудована залізниця між Санкт-Петербургом і Сімферополем, що пройшла через Павлоград.
Павлоград у часи Визвольних змагань
Докладніше: Захоплення більшовиками Павлограда
У грудні 1917 року більшовики захопили владу в місті. Навесні 1918 року сили більшовиків були вибиті з міста.
У складі СРСР
В 1925 році місто стало окружним, а в 1926 році — районним центром. В 1939 р. Павлоград є окремою міською адміністративною одиницею, містом обласного підпорядкування. В 1931 році у Павлограді почав діяти артполігон, який перед Великою Вітчизняною війною став головним артполігоном СРСР — 2 заводи міста працювали на оборону.
У 1930 р. поблизу Павлограда спалахнуло Павлоградське повстання, яке було криваво задушене радянською владою.
Друга Світова війна
Радянські війська відступили з міста 11 жовтня 1941 року. В окупованому місті містився підпільний обком КП(б)У на чолі з М. Сташковим. Павлоградський міськком партії створив добре продуману мережу бойових і диверсійних груп. На луб'яному заводі вивели з ладу локомотив, внаслідок чого завод не працював 15 днів. У жовтні 1942 року підпалили нафтобазу, двічі робили аварії на електростанції. Диверсійні групи та партизани з вересня 1942 року по лютий 1943 року пустили під укіс ворожий поїзд на станції Зайцево, зірвали склад боєприпасів на вулиці Радянській, порвали телефонний зв'язок з штабом німецької армії.
Діяло гетто, куди нацистами насильно зганялися євреї для компактного мешкання та подальших репресій[6]. На території заводу №359 утримувалося близько 2 тис. чоловік, увесь табір було нищено.
У лютому 1943 року розпочалось повстання, відоме на весь СРСР. Підпільникам вдалося звільнити місто від німців на 5 днів, після чого повстання було жорстоко подавлено із застосування бомбардувальної авіації. Повністю місто було звільнено 18 вересня 1943 року. Саме цей день став загальноміським святом — Днем міста.
Повоєнні часи
У 50-ті роки почалося будівництво 11 шахт. Розвідані запаси вугілля дали підставу вважати м. Павлоград центром Західного Донбасу. Побудовано 11 шахт, Центральна збагачувальна фабрика. Протягом післявоєнних десятиліть складалася машинобудівна промисловість: заводи «Хіммаш», «Ливмаш», «Сільмаш»; будівельні: трест «Павлограджитлобуд», завод «Павлоградзалізобетон», завод стінових матеріалів, силікатний завод, завод мобільних будівель. Успішно працювала швацька фабрика, завод продтоварів, 2 хлібозаводи, меблева фабрика, шкірзавод, що згодом переріс у взуттєву фабрику.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Павлоград — місто обласного підпорядкування, центр однойменного району, розташований у межиріччі річок Самари й Вовчої, за 76 км від Дніпропетровська, у центрі нового вугільного басейну — Західного Донбасу. Через місто проходять залізниці Севастополь—Харків—Москва і Київ—Донецьк. Населення 65 600 чол. Павлоградській міській Раді підпорядковані місто Першотравенськ і селище міського типу Тернівка.

Мальовнича рівнина, на якій розташоване місто, у XVIII столітті належала до земель Запорізької Січі як частина Самарської паланки. Початок першому поселенню, що мало назву Матвіївни, поклав, за переказами, запорізький військовий старшина — власник розташованого тут зимівника — Матвій Хижняк. У 1779 році Матвіївну перейменовано в село Луганське в зв’язку з розміщенням тут штаб-квартири Луганського пікінерського полку царської армії. Незабаром сюди переселились запоріжці, що жили в Кальміуській паланці в районі Азовського моря. Наступного року поблизу Луганського на рівній піщаній місцевості побудоване укріплення, назване Павлоградом.

Але в 1784 році укріплення було назване Павлівською слободою, а село Луганське — Павлоградом, який став військовим поселенням і повітовим центром, місцем постійного перебування військових частин. З Павлівської слободи переселилась сюди і частина населення. На той час тут проживало 1242 мешканці. Займались вони землеробством, скотарством, зокрема конярством. На гербі міста, що був затверджений у 1811 році, і складався з щита, поділеного на дві половини, у верхній — зображено коня, що пасеться на волі. Це мало вказувати на велику кількість у цій місцевості кінських заводів.

Розвивались і кустарні промисли на місцевій сировині. З розкладом феодально-кріпосницького ладу в місті виникають невеликі промислові підприємства. До 1848 року тут було 4 салотопні заводи. В 1864 році працювало 5 салотопних, 2 шкіряні, олійний заводи, тютюнова фабрика та ін. підприємства, їхня продукція збувалась у Харкові, Ростові, Білгороді, частина її продавалась на місці.
Зростанню товарообороту і розширенню ринкових зв’язків міста сприяли ярмарки, на яких продавалось багато великої рогатої худоби. Сюди приїздили петербурзькі, московські, тульські, орловські, курські і навіть варшавські купці.

Зростало населення. Так, якщо в 1824 році в місті проживало 3943 чол., то в 1864 — 7130 жителів.

Тривалий час навіть після реформи 1861 року значна кількість мешканців займалася сільським господарством. Із загальної площі орних земель — 18,6 тис. десятин, що були в Павлоградському повіті, понад 15 тис. десятин належало поміщикам.

Наприкінці XIX століття в Павлограді зростає промислове виробництво. Місто стає значним центром торгівлі борошном і зерном, що транспортувались звідси по Дніпру, а також Лозово — Севастопольською залізницею до портів Чорного моря. У 1895 році в місті засновано акціонерне товариство борошномельного і круп’яного виробництва, підприємства якого переробляли за добу 3 тис. пудів пшениці і мали річний обіг до 1 млн. крб. Борошно збувалось не тільки на внутрішні ринки, але й експортувалось до Стамбула й Лондона. Про швидкий розвиток борошномельної промисловості в Павлограді свідчить і той факт, що в 1908 році при загальній сумі обігу в 5,8 млн. крб. на долю комерційного обороту від парових млинів припадало 2,5 млн. крб., або понад 43 проценти.

В 1911 році в місті працювало 60 дрібних підприємств, на яких було зайнято 645 робітників. Наприклад, у 7 слюсарно-механічних майстернях було лише 65 робітників. На ситце-вибійній фабриці і механічному заводі, які вважались найбільшими, працювало 50 чол. На окремих підприємствах у дуже малій кількості випускались сівалки, віялки, жатки, брички, вози, борони та інший сільськогосподарський інвентар. Значну частину населення міста становили ремісники та їх сім’ї.

Надзвичайно важкими були умови праці на підприємствах. На багатьох з них робочий день тривав понад 12 годин. Майже всі роботи виконувались вручну. Низькою була і заробітна плата. Одну копійку одержував вантажник за п’ятипудовий лантух, якого він повинен був знести з підводи на вагу, а далі підняти на гору по східцях на висоту до 20 ярусів. На шпалопросочувальному заводі умови праці були ще гіршими. Різкі зміни температури, шкідливі пари креозоту викликали часті захворювання робітників.

Вкрай низьким був освітній рівень населення. Лише в 1859 році тут були відкриті 3 початкові училища. В 1912 році в Павлограді було 3 гімназії і 8 початкових шкіл. Навчались у них переважно діти багатіїв. В одній з жіночих гімназій, як показує звіт 1904 року, навчалося 423 учениці, з них 19,4 проц.— діти дворян і чиновників, 11 — почесних громадян і купців 1 гільдії, 57,6 — міщан, купців 2 гільдії і ремісників, і лише 0,2 проц. селян. Дуже високою була плата за навчання: 50 крб. від учениці підготовчого та I, II, III класів, 60 крб.— IV, V, VI класів, від учениць VIII класу — 100 крб. на рік. У місті було 6 церков і 1 синагога та 27 харчевень і шинків, розташованих на людних місцях.

Боротьба трудящих Павлограда проти експлуататорів набула організованого характеру на початку XX століття, коли її почала спрямовувати революційна соціал-демократія. Велику роль у пробудженні свідомості робітників відігравала ленінська «Искра», яка почала надходити в Павлоград з кінця 1902 року. Про зв’язки павлоградських іскрівців з Катеринославським комітетом РСДРП в одному з своїх листів до Р. С. Землячки розповідала Н. К. Крупська.

Очолюваний С. Г. Могилевським соціал-демократичний гурток, що виник у 1903 році в місті, проводив агітаційно-масову роботу серед робітників, підтримував зв’язки не тільки з Катеринославським, але й з Київським, Воронезьким, Ростовським комітетами РСДРП, від яких він одержував літературу1. В середині березня 1903 року гурток поширив надруковану на гектографі першу листівку, яка закликала робітників до політичної боротьби 1 2. Друга відозва соціал-демократичної організації під назвою «До робітників Павлограда» була поширена в ковальських, слюсарних, колісних майстернях у жовтні місяці. Тоді ж повітовий справник повідомляв катеринославського губернатора, що поблизу військових казарм знайдено 60 прим, листівок— «Російська с.-д. партія», «До солдатів Керч-Єнікальського полку», «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!» та інші.

Значно зріс вплив більшовиків на маси в роки першої російської революції 1905—1907 рр. На заводі Магазинера та інших підприємствах Павлограда відбулися страйки робітників, проводились багатолюдні мітинги під лозунгом — «Геть самодержавство!». Прокламації «Лист до товаришів», «Солдатська правда», «Правда про події 9 січня» та інші закликали пролетаріат «добиватися визволення від рабства капіталістичного ладу».

Одночасно більшовики звертали велику увагу на розгортання агітмасової роботи в Керч-Єнікальському полку, що перебував у місті. Було утворено спеціальну військову групу при комітеті соціал-демократичної організації. Політична робота в армії давала відчутні наслідки. Наприкінці травня 1905 року в гарнізоні відбувся мітинг, на якому було висловлено рішучий протест проти царського самодержавства. Учасники мітингу закликали «виступити всіма ротами на захист прав солдата». Після придушення виступу його організаторів У. І. Бугайова і Н. І. Пенцика засуджено військовим судом до розстрілу, пізніше цей вирок замінено довічною каторгою. Серед засуджених на строк від 4 до 12 років каторжних робіт були солдати Т. П. Єлістратенко, С. X. Тараканов, Ф. Д. Лисоканов, А. Д. Дохненко й інші.

Революційні виступи робітників і солдатів справляли великий вплив на селянство. Активну політичну роботу в селах Мавриному, Межерічі, Вербках проводили члени соціал-демократичної організації міста — О. Абрамов, О. Однопозов, М. Покрасов, Т. Санжеревський, Т. Теліщев та інші. В кінці 1905 — навесні 1906 року в Павлоградському повіті селяни розгромили понад 30 поміщицьких економій.

Павлоградські більшовики не припинили політичної боротьби і в роки столипінської реакції. Вже в серпні 1908 року соціал-демократична група відновила свою роботу в масах. Активними її членами були С. Прокопенко, А. Серебряников, О. Гурвич, А. Швед та інші.

Під більшовицькими лозунгами «Геть самодержавство!», «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!» відбувся першотравневий мітинг у 1912 році. Його відкрив С. Прокопенко, який розповів про кривавий злочин царизму — ленський розстріл. А. С. Швед і М. Й. Тоцький закликали робітників «згуртуватися в єдину сім’ю і мускулястим пролетарським кулаком розбити ланцюги рабства». Всі учасники мітингу на закінчення проспівали «Марсельєзу». На маївці і мітингу було організовано збір коштів на більшовицьку газету «Правда». 20 робітників тут же її передплатили, з них троє вступили до більшовицької партії. Починаючи з 5 травня 1912 року, тобто з часу заснування газети «Правда», до міста щодня надходило її близько 300 примірників. За дорученням редакції сюди приїздив Д. Бєдний. В. І. Ленін високо оцінював матеріальну підтримку, яку подавали пролетаріат та бідніше селянство газеті. Він відмічав Павлоград в числі 49 міст і містечок Росії, де добре були організовані групові збори на «Правду» в 1912 році.

Велику роботу серед трудящих проводили більшовики в роки першої світової війни. Тільки в 1916 році під їх керівництвом відбулося 15 страйків на підприємствах міста. Війна до краю загострила класові суперечності в країні і прискорила повалення царизму. На багатолюдному мітингу, організованому 4 березня 1917 року більшовиками, населення міста палко вітало перемогу Лютневої революції. Його учасники з червоними прапорами в рядах йшли до казарм 289-го запасного полку. Солдати відразу перейшли на бік демонстрантів. У кінці дня робітничі загони почали роззброювати поліцію, звільняти заарештованих.

5 травня було створено Павлоградську Раду робітничих депутатів, з якою згодом об’єдналася Рада солдатських депутатів, обрана 10 березня 1917 року. Всі члени партії, а також співчуваючі їм, висунуті в депутати, були обрані до Рад. Серед них молода робітниця Г. Сиволоб, учасниця боїв 1905 року в Москві, член більшовицької партії — К. Воїнова. Солдати 229-го піхотного полку обрали до Ради П. М. Казь-міна, який пізніше працював заступником голови Павлоградської міськради, заступником повітового комісара народної освіти, а потім став народним артистом СРСР.

Але більшість депутатів складалась з представників угодовських партій. До виконкому Ради потрапили переважно меншовики й есери. Становище ускладнювалось ще й тим, що поряд з Радою в місті продовжувала діяти земська управа, а згодом утворилася і повітова українська Рада, що спиралась на гайдамаків, які стояли в місті, і на куркулів.

Програмою діяльності більшовиків у їх боротьбі за вплив на маси були рішення VII Всеросійської (Квітневої) конференції РСДРП, гостем якої від комуністів Павлограда був О. Гурвич. Понад 300 робітників, спочатку на зборах 4 травня 1917 року, а потім на багатолюдному мітингу, обговорюючи рішення конференції, висловили цілковите довір’я більшовикам. Тоді ж складена К. Воїновою і О. Гурвичем листівка з коротким змістом Квітневих тез В. І. Леніна була надрукована і поширена в місті. Листівка закінчувалася закликом — «Готуйтеся до боротьби, яка ще починається. За мир, за землю, за свободу, товариші робітники і солдати!».

Більшовицька організація Павлограда, що організаційно оформилась до червня 1917 року в складі 50 членів партії, її партійний комітет, куди входили Воїнова, Рубінов, Швед, Ривкін, Гурвич, роз’яснюючи масам буржуазну суть Тимчасового уряду, вели боротьбу за перехід влади до рук Рад

18 червня 1917 року, в день, коли Тимчасовий уряд організував наступ на фронті, за ініціативою більшовиків у Павлограді відбулися антивоєнна демонстрація і мітинг, в якому взяли участь кілька тисяч робітників, солдатів і близько 3000 селян, що прибули з навколишніх сіл. Одна з рот 229-го піхотного полку йшла на мітинг з червоним прапором, на якому було написано: «Геть війну! Вся влада Радам!».

Після розстрілу липневої демонстрації у Петрограді меншовицько-есерівський виконком Павлоградської Ради вимагав стратити всіх членів більшовицького комітету.

В боротьбі з корніловським заколотом значно зросла революційна активність мас, посилився авторитет партії більшовиків. В місті був створений червоногвардійський загін, яким командували більшовики В. Я. Кримкін і К. І. Кирилов. Одночасно виникли такі загони і в селах Богданівці, В’язівці, Вербках, Петропавлівці Павлоградського повіту. З Павлограда Катеринославській газеті «Звезда» повідомляли, що «корніловські події підняли революційний дух нашого міста, інтерес до нашої партії знову зріс». Меншовики в той час двічі намагались провести в місті збори трудящих, але на них ніхто не прийшов. Після розгрому корніловщини більшовицький комітет розгорнув підготовку до перевиборів Ради. До виконавчого комітету Ради було обрано більшовиків — К. Воїнову, А. Скирду, А. Шведа, Б. Ривкіна. Поступово вони залучали на свій бік солдатську і робітничу секції Ради. Але президія виконкому Ради, як і раніш, складалась з правоесерівських та меншовицьких депутатів.

На початку вересня 1917 року відбулися вибори до земської управи. Більшовики одержали з п’яти два депутатських мандати. Заступником голови управи було обрано К. Воїнову.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Павлограді, як і по всій Україні, почалась вперта боротьба за владу Рад. Рада робітничих і солдатських депутатів міста на своєму засіданні з величезною увагою вислухала зачитані К. Воїно-вою декрети про мир і землю і одноголосно схвалила рішення про встановлення Радянської влади в місті й повіті. Головою виконкому Ради було обрано К. Будакова — машиніста станції Павлоград. Потім Рада затвердила запропонований більшовиками проект розподілу поміщицьких земель серед бідняків, постанову про восьмигодинний робочий день і робітничий контроль. Тут же було вирішено видавати щотижневу друковану газету «Известия» — орган повітового виконавчого комітету Павлоградської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Вживалися заходи до зміцнення загонів Червоної гвардії, начальником штабу якої було обрано робітника В. Я. Кримкіна, що прибув з Москви, помічником начальника — К. Кирилова.

На початку грудня 1917 року в районі Лозова—Павлоград—Синельникове Центральна рада зосередила великі сили гайдамаків з метою об’єднання їх з білогвардійськими військами Каледіна. Для розгрому гайдамаків на станцію Лозова прибув 16 грудня з Харкова червоногвардійський загін, що складався з 400 солдатів 30-го бронепіхотного полку під командуванням М. О. Руднєва. Загін узяв під свій контроль залізничні магістралі, що вели на Дон. Зайнявши станцію Лозова, він переслідував гайдамаків до Павлограда. В той час павлоградські загони Червоної гвардії захопили станцію, телефон, банк та інші установи. Гайдамаки поспішно відступили на Синельникове.

Внаслідок перемоги над націоналістичними військами 19 грудня 1917 року в Павлограді було встановлено Радянську владу. Через два тижні під керівництвом більшовиків відбулися перевибори Ради. В місті було сформовано військово-революційний комітет, до складу якого увійшли К. Будаков, А. Скирда та інші. Головою комітету призначено К. Воїнову.

Військово-революційний комітет і виконком Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів вжили енергійних заходів, щоб налагодити роботу підприємств міста: були націоналізовані великі склади, встановлено контроль за діяльністю всіх підприємств, організовано раду народного господарства. Незважаючи на саботаж власників підприємств, пущено обозний, цегельний, маслоробний заводи, працювали млини. У 1918 році (до австро-німецької окупації) промислові підприємства міста дали державі близько 36,5 тис. крб. прибутку.

При виконкомі міськради було створено комісії — керівників підприємств і представників робітників, друкарська, аптечна, культурно-освітня, торговельна, земельна та інші. Діяв відділ соціальної допомоги безробітним, до фонду якого зібрано близько 3 тис. крб. Робітників переселяли у квартири багатіїв, населення забезпечувалося хлібом, роботою. Міськрада піклувалась про підвищення культурно-освітнього рівня народу.

У січні 1918 року партійна організація міста послала на І Всеукраїнську селянську конференцію більшовика К. Греся, обраного там до президії конференції. Виступаючи в дебатах по доповіді про владу, він рішуче заперечував проти скликання Українських Установчих зборів. «Якщо ми стоїмо за те, що праця повинна перемогти і що треба визволити всіх трудящих людей від гніту буржуазії,— сказав К. Гресь,— то ми повинні визнати, тільки Раду Народних Комісарів, тільки Радянську владу. Ось чому пропоную вітати Радянську владу і Центральний Виконавчий Комітет Рад на Україні».

Вірним помічником партійного комітету в боротьбі за зміцнення Радянської влади була молодь. 23 грудня 1917 року був створений ініціативний комітет, а в січні відбулися організаційні комсомольські збори. Першими комсомольцями міста були М. Близнюк, І. Морозов, І. Кизя, А. Різниченко, Б. Кузнецов, В. Кузнецова, Д. Ханутін, П. Загребельний та інші. Секретарем Комуністичної Спілки Молоді обрано П. Загребельного.

Окупація Павлограда 10 квітня 1918 року австро-німецькими загарбниками перервала мирне будівництво. Партійна організація, що пішла в підпілля, готувала трудящих міста та повіту до збройної боротьби з інтервентами. Керівниками її були — Ю. Миронов, Б. Кузнецов, В. Кузнецова, І. Ольшанський, Л. Ольшанська та інші. Встановлено були зв’язки з партійними осередками сіл Межеріча, Булахівки, Вербок, очолюваними Г. С. Кучеренком, М. М. Хвостенком, В. С. Будинським, Чаплигіним. Особливої сили набрала партизанська боротьба проти німецьких окупантів і гетьманців у жовтні 1918 року. В повідомленні інформаційного бюро Військово-революційного штабу в грудні 1918 року про хід повстанської боротьби говорилося, що Павлоград перебуває в оточенні повстанців. Більшовики міста та штаб ревкому вжили всіх заходів, щоб об’єднати розрізнені сили робітників і селян у батальйони і полки. Особливо відзначився в боротьбі з окупантами 9-й Павлоградський селянський полк.

Важливе значення в мобілізації революційних сил мала проведена в день річниці Жовтневої революції у селі Межерічі партійна конференція. Заслухавши інформацію про II з’їзд КП(б)У, вона обрала повітовий партійний комітет і ревком. Командиром усіх зведених повстанських загонів Павлоградщини було призначена Д. В. Бузюна. До Межеріча, де був штаб Павлоградського ревкому, для надання практичної допомоги в організації партійної роботи серед повстанців Катеринославський губком направив А. Дискантова і Л. Хлібного. Виконуючи рішення партконференції, ревком розробив план знищення німецького гарнізону, що складався з полку німецьких солдатів, одної батареї і загону гайдамаків (200 чол.).

Партизанські загони спочатку повели бої за села Булахівку, Карабинівку і Межеріч. Потім під виглядом селян, що прибули на базар, до міста пробралось близько 100 добре озброєних підпільників. Підтягнувши свої сили і оточивши Павлоград, повстанці вимагали від ворога капітуляції. Але інтервенти відхилили ультиматум. Тоді 12 грудня 1918 року, перейшовши в наступ, загони повстанців силою оволоділи містом.

Після відновлення Радянської влади був сформований Павлоградський революційний полк під командуванням В. С. Будинського, який, залишивши місто, разом з синельниківськими партизанами переслідував далі окупантів. Скориставшись такою обставиною, Павлоград захопили петлюрівці. Але їх незабаром вибили з міста партизанські загони під командуванням Чоботарьова, Кучеренка і Логвиненка. В той час об’єднані військові сили павлоградців, влившись до партизанського з’єднання під командуванням Г. О. Колоса, вели бої за визволення станції Лозова.

Наприкінці січня 1919 року до міста вступили частини регулярної Червоної Армії, що ними командував П. Ю. Дибенко.

Після вигнання німецьких окупантів та петлюрівців трудящі приступили до будівництва нового життя. Важливі рішення щодо відбудови господарства, дальшого зміцнення Червоної Армії і поліпшення роботи радянських органів прийняв 2—6 лютого 1919 року III Павлоградський повітовий з’їзд Рад, в якому взяло участь 317 делегатів від волостей.

Велику увагу роботі радянських установ приділив Павлоградський партійний комітет. 26 лютого при міській Раді утворено відділ управління, що мав сприяти всім іншим відділам у виконанні законів, декретів і розпоряджень Робітничо-селянського уряду України.

У складних умовах громадянської війни партійна організація не забувала про організацію політичної освіти комуністів та трудящих міста, центром якої став комуністичний клуб, відкритий у травні 1919 року. Надійним помічником партійної організації у проведенні політико-виховної роботи серед населення була Комуністична Спілка Молоді, яка організовувала лекції, проводила бесіди для молоді й населення, відкрила театр «Юний комуніст» і спортивний клуб, створила духовий і струнний оркестри. В місті працювала бібліотека для молоді, виходив журнал «Юний комуніст». У вільний час в Будинку спілки влаштовувалось читання газет та журналів, проводились спортивні змагання.

Робота в масах сприяла згуртуванню їх навколо більшовицької партії. Переважна більшість населення повністю підтримувала Радянську владу. У травні 1919 року комуністи й комсомольці, трудящі міста взяли активну участь у ліквідації заколоту отамана Григор’єва. 12 травня партійна організація оголосила мобілізацію 25 проц. складу членів партії, та бажаючих було значно більше. Незабаром було створено Павлоградський комуністичний загін, до складу якого ввійшла половина всіх членів партії, майже весь склад комсомольської організації, а також загін матросів, що був при продовольчому відділі міськвиконкому.

Організації збройної боротьби проти навали денікінців було присвячено повітову конференцію більшовиків. 29 травня 1919 року відбувся пленум ради профспілок. Пленум прийняв резолюцію, що закликала всіх робітників стати до зброї. «Ми сподіваємось,— говорилось в резолюції,— що робітники Павлограда, як частка всього робітничого класу, візьмуть на себе частину того тягаря, який випав на долю пролетаріату України і Росії… Ми віримо, що павлоградські робітники стануть разом пліч-о-пліч з українським і російським пролетаріатом».

У Павлограді формувалися 13-й, 14-й, 15-й радянські полки Червоної Армії, які відправлялись на денікінський фронт.

Наприкінці червня радянські частини змушені були залишити місто, а в липні 1919 року для організації партизансько-повстанського руху проти денікінців Катеринославський губком відрядив сюди А. Манусова і Н. Нікольського.

У серпні штаб Лозово-Синельниківського району проголосив повстання в Новомосковському і Павлоградському повітах. Командував повстанськими військами цього напрямку Г. О. Колос, начальником штабу був М. М. Макаров-Нікітін В результаті перших боїв партизани захопили всі пункти на залізничній магістралі Синельникове—Лозова, в т. ч. і Павлоград 4. Але денікінці стягнули сюди великі сили. З вересня до грудня тут точились вперті, кровопролитні бої з білогвардійцями. Лише наприкінці року Павлоград був остаточно визволений.

Партійна організація міста з перших днів після вигнання денікінців приділила велику увагу відбудові народного господарства. В липні 1920 року в її складі було 83 члени партії і 35 кандидатів.

З метою посилення політичної роботи у прифронтових районах Півдня 15 січня 1920 року за вказівкою В. І. Леніна ВЦВК прийняв рішення послати на Україну агітпоїзд «Жовтнева революція» на чолі з М. І. Калініним. 30 травня агітпоїзд прибув до Катеринослава, а 3 червня 1920 року Михайло Іванович виступав на зборах Павлоградської партійної організації з доповіддю про становище на Україні, зупинився на завданнях будівництва регулярної Червоної Армії, закликав трудящих міста поряд з відбудовою господарства зміцнювати її лави.

У травні 1920 року трудящі Павлограда тепло зустрічали Першу Кінну армію. Її проводам на фронт проти білополяків 4 червня присвячувалось урочисте засідання міської Ради, на якому були присутні командуючі Південно-Західним фронтом О. І. Єгоров і Першою Кінною армією С. М. Будьонний, а також член реввійськради армії К. Є. Ворошилов.

Багато уваги приділяли партійні та радянські органи міста роботі на селі. На середину червня 1920 року Павлоградський повітовий партійний комітет створив у селах повіту 24 партійних осередки. Для організації КНС створювались ударні групи, до яких входили відповідальні партійні і радянські працівники. Хоч хвиля махновського бандитизму, що прокотилася в повіті у липні 1920 року, дещо уповільнила темпи утворення КНС, проте на осінь в більшості сіл комнезами діяли.

Широко розгорнулася робота по налагодженню господарського і культурного життя в місті після закінчення громадянської війни. На VI з’їзді Рад Павлоградського повіту, що відбувся 13 липня 1921 року, вирішувались завдання господарського будівництва, поліпшення матеріального становища робітничого класу, піднесення сільського господарства, а також організації навчання молодого покоління.

Для піднесення ідеологічного рівня партійних і радянських кадрів, членів комнезаму у травні 1921 року в Павлограді відкрито партійну школу, що давала практичні знання в галузі партійного і радянського будівництва. Перший випуск її курсантів у кількості 75 чол. відбувся в липні того ж року.

З серпня 1921 року двічі на тиждень почала виходити газета «Плуг и молот» — орган міської партійної організації 3. Повітовий комітет Комуністичної Спілки Молоді України видавав газету «Клич красной молодежи».

Під час святкування річниці II конгресу Комінтерну 15 липня 1921 року відбулося урочисте засідання Павлоградської організації КП(б)У разом з комуністами армійських осередків, на якому були присутні 270 чол. На другий день пройшли мітинги в театрі та військових частинах, згодом проведено об’єднаний пленум міської ради та профспілок, який вирішив відрахувати частину заробітку робітників і службовців до фонду III Інтернаціоналу.

Восени комуністи міста зібрали багато цінних речей до фонду допомоги голодуючим Поволжя. Партійна організація виховувала почуття класової та інтернаціональної солідарності у трудящих. В лютому— березні 1921 року в Павлограді було проведено кампанію допомоги шахтарям — «Місяць Донбасу», а також «Тиждень червоної казарми» для поліпшення побуту червоноармійців.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Продовження
До активного політичного і господарського життя залучалися жінки. В постанові зборів 7 березня 1921 року, на яких були присутні 350 жінок-делегаток, говорилось: «Тепер, коли господарем країни є сам робітник і селянин, а ми, робітниці, частина тієї ж пролетарської сім’ї, закликаємо всіх робітниць взяти найенергійнішу участь у цьому будівництві». Другого дня вся громадськість міста урочисто святкувала Міжнародний день жінки. Згодом було відкрито школу грамоти для навчання жінок-делегаток. Заняття в ній проводились раз на тиждень. Жінки-активістки працювали культармійцями, «червоними сестрами», брали участь у проведенні недільників по впорядкуванню притулків і лікарень для дітей-сиріт, для них шили одяг білизну.

Внаслідок великої організаційно-політичної роботи партії, ентузіазму трудящих мас було здобуто перші успіхи у відбудові народного господарства. У 1924 році вже працювали всі 87 промислових підприємств міста.

Водночас вживалися заходи щодо піднесення культурно-освітнього рівня населення. Наприкінці 1927 року в місті діяло 7 шкіл, в яких навчалося 2170 учнів і працювало 84 вчителі.

У січні 1924 року, в зв’язку з смертю В. І. Леніна, до Павлоградського окружкому надійшло понад 1000 заяв про прийом до партії. Вже до другої Павлоградської окружної конференції, яка відбулась 2 травня 1924 року, в партійній організації налічувалось 725 комуністів, у т. ч. 421 робітник, 172 селянина, 72 службовці. На конференцію прибула делегація вчителів Павлограда, яка подала колективну заяву від 47 чоловік, що бажали вступити до лав Комуністичної партії.
Великі зрушення в економічному розвитку міста сталися в роки першої і другої п’ятирічок. Швидко розвивалась борошномельно-круп’яна, маслоробна, обозобудівельна, деревообробна галузі промисловості, виробництво будівельних матеріалів та різних галузей промислової кооперації. В 1931 році підприємства державної промисловості дали продукції на 13,8 млн., кооперативної — на 18 млн. крб., через 10 років продукція державної промисловості зросла вдвічі, а кооперативної — в 3 рази.

У 1940 році в місті було 4 виробництва союзного, 9 республіканського, 6 обласного підпорядкування, 13 артілей промкооперації, на яких працювало 2160 робітників. Щорічно тут вироблялося борошна 36,7 тис. і пшона 14,6 тис. тонн, силікатної цегли — 7,3 млн. штук, червоної цегли — 1,7 млн. штук, парокінних возів—7,5 тис., 53,6 тис. пар взуття та інших видів продукції.

Зростанню промислового виробництва сприяв стахановський рух, який розгортався на всіх підприємствах міста. В 1940 році на обозомеханічному заводі з 467 робітників 198 були стахановцями і 64 — ударниками, на силікатному заводі таких було 41 проц. працюючих. Першими послідовниками О. Стаханова в місті стали К. X. Колісник, Б. Й. Стрельцов — робітники олійного заводу № 11.

Поліпшувалась робота 106 підприємств торгівлі і громадського харчування.

Швидке зростання промислового виробництва сприяло значному збільшенню населення. За переписом 1939 року, воно становило 33,5 тис. чоловік.

Велике піклування проявляли партія і уряд про поліпшення добробуту, медичного обслуговування і культурного рівня радянських людей.

Ще в 1929 році в місті була відкрита санстанція, через 2—3 роки — туберкульозний диспансер і філіал поліклініки на заводі № 55. У 1937 році відкрилась електро-грязелікарня з трьома відділеннями. Згодом розширено, капітально переобладнано міську поліклініку, в якій працювали 32 лікарі різних спеціальностей. Побудовано типові стаціонарні лікарні на 328 ліжок. У 1935 році була відкрита поліклініка для школярів, а через рік у міській лікарні — спеціальне дитяче відділення. Швидко зростала сітка дитячих садків і ясел. На 1 січня 1941 року в місті працювало 11 дитячих садків на 625 місць.

Значні успіхи були досягнуті і в культурному будівництві. В 1939/40 навчальному році в місті працювало 11 загальноосвітніх шкіл, в тому числі: 4 середні, 5 неповних середніх, 2 початкові, в яких навчалося 5107 учнів; в 3-х школах робітничої молоді — 482 чоловіка. Всього в школах працювало 165 учителів.

Місто мало широку сітку культурно-освітніх установ: 5 клубів, кінотеатр на 694 місця, 5 клубних кіноустановок, 6 бібліотек з книжковим фондом понад 30 тис. примірників.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, міська партійна організація перебудувала свою роботу на воєнний лад. Було сформовано 2 стрілецькі дивізії, полк народного ополчення і 6 винищувальних батальйонів. Тільки за 8 днів червня 1941 року до міськкому партії і военкомату надійшло близько 6 тис. заяв павлоградців з проханням направити добровольцями на фронт. Більше половини з них — від комуністів і комсомольців.

Восени 1941 року місто стало прифронтовим. Головою міського комітету оборони і уповноваженим Державного Комітету Оборони було призначено першого секретаря міськкому партії Ф. Б. Зацаріна. Комітет проводив роботу по евакуації підприємств і населення на схід, а також організовував допомогу частинам Червоної Армії. Оперативну групу оборони очолював полковник Ю. Г. Пушкін.

11 жовтня 1941 року Павлоград був окупований німецько-фашистськими загарбниками. Почався масовий терор. Тільки з листопада 1941 до січня 1942 року, за неповними даними, в місті гітлерівці закатували і розстріляли 3672 чоловіка.

Для боротьби з окупантами міськком партії ще в серпні 1941 року організував партизанський загін. В його ряди вступило 42 комуністи і 13 комсомольців. Командиром загону був призначений учасник громадянської війни, інженер, комуніст П. К. Кабак, комісаром — Г. Д. Ковнат. Уже восени 1941 року загін здійснив кілька бойових операцій, знищив десятки фашистів, кілька разів висаджував у повітря мости між Дніпропетровськом і селами Перещепиним та Васильківкою. В боях з німецько-фашистськими загарбниками загинули командир загону П. К. Кабак, комісар Г. Д. Ковнат, партизани І. Ф. Скрипник, І. М. Пойда, А. Т. Дмитрієв, С. Т. Гречко, І. В. Поплавко, І. Я. Гришин, І. Н. Кравченко, П. А. Звонков, Г. І. Болюнов, І. Д. Бродський, О. С. Скиба та інші.

Ще до окупації міста було створено підпільний партійний комітет, до складу якого ввійшли партійні і радянські працівники: А. П. Караванченко (секретар підпільного міськкому), С. С. Прибер (заступник секретаря), П. І. Потюгов, І. І. Соколовський, М. Т. Шубін, Г. К. Яценко та ін. З метою конспірації весь склад партійного комітету поділявся на трійки. Були заздалегідь намічені явочні квартири.

Велику увагу приділяв партійний комітет агітаційно-масовій роботі серед населення. 36 агітаторів регулярно розповсюджували зведення Радінформбюро, листівки, відозви.

До підпільної роботи було залучено велику групу молоді. Зокрема, Г. М. Пасько, влаштувавшись друкаркою в редакції фашистської газети, разом з Г. І. Алексеевою і Н. І. Алексєєвим друкувала зведення Радінформбюро. За їх участю 7 листопада 1941 року в місті було розклеєно листівки, які закликали населення до боротьби з гітлерівськими загарбниками.

Міський комітет партії направив комуніста С. О. Чумака на роботу до шляхової жандармерії. Туди ж була направлена член підпільної групи антифашистської організації, очолюваної П. О. Кравченком, К. А. Таблер-Новикова, яка стала працювати перекладачкою. Ім вдалося залучити до активної боротьби з фашистами чимало військовополонених. В грудні 1942 року К. А. Таблер-Новикова разом з іншими патріотами доставила підпільному міськкому друкарський шрифт для виготовлення паспортів німецьку гербову печатку, 100 бланків документів на право носити вогнепальну зброю, квитки для проїзду по залізницях тощо.

Проводилась велика робота по врятуванню молоді, яку вивозили на каторгу до гітлерівської Німеччини.

Значну допомогу комуністичному підпіллю в цьому подавали лікарі — військовополонені М. Г. Єссі-Езинг, Г. Я. Чернявський, B. Д. Чебанівський, фельдшер В. Г. Ковальчук, С. Гулцмов та інші. Так було врятовано близько 4 тис. чоловік. У розгортанні антифашистської боротьби мав велике значення той факт, що в Павлограді перебував підпільний обком партії на чолі з М. І. Сташковим, а після його загибелі — Д. Г. Садовниченком.

Зв’язковою між підпільним міськкомом КП України і підпільним обкомом партії була М. Ф. Луб’янська.

В січні та грудні 1942 року в місті проводились наради керівників антифашистського підпілля, на яких підбивались підсумки роботи і накреслювались нові завдання по дальшому розгортанню дій бойових диверсійних груп. Підпільники, що діяли в таборах військовополонених під керівництвом лейтенанта А. К. Черкаського, визволили велику групу радянських бійців і командирів Червоної Армії з Богуславського табору та з табору, розташованого на площі одного з заводів. Крім того, партизани з вересня 1942 по 17 лютого 1943 року підірвали ворожі поїзди на станціях Домаха, Зайцеве, висадили в повітря склад з боєприпасами по вул. Радянській, зіпсували телефонний зв’язок з штабами 6-ї гітлерівської армії, а також на лінії Лозова—Павлоград—Дніпропетровськ спалили 12 ворожих автомашин поблизу хутора Вербуватого.

В боротьбі з окупантами активну участь брали юні підпільники: Микола Бешта, розстріляний фашистами у березні 1943 року, Володимир Індюков і Володя Алексеев, які загинули в лютому 1943 року.

Під час наступальних дій радянських військ на початку 1943 року, коли 4-й гвардійський стрілецький корпус 6-ї армії наблизився до Павлограда, в місті за вказівкою ЦК КП(б)У готувалося збройне повстання, на чолі якого стояли секретарі підпільних обласного і міського комітетів партії Д. Г. Садовниченко та А. П. Караванченко. Створено було 19 бойових груп, що налічували понад 500 партизанів. Незабаром усі бойові групи було об’єднано в один загін під командуванням комуніста майора П. О. Кравченка, комісаром загону став член підпільного міськкому партії C. С. Прибер, начальником штабу — К. В. Рябий.

Велику допомогу в підготовці повстання подавав ЦК КП(б)У через зв’язкового В. Я. Партянка, який двічі прибував до міста. В одному з розпоряджень, які він передавав, секретар КП(б)У Д. С. Коротченко вказував, що партизани не тільки повинні допомогти Червоній Армії у визволенні міста, а й вжити заходів щодо збереження підприємств, установ, устаткування, кадрів.

Для погодження плану повстання до штабу 4-го гвардійського стрілецького корпусу відряджалась зв’язкова загону комсомолка О. В. Куликова. 12 лютого підпільники в друкарні газети окупантів надрукували відозву Дніпропетровського обкому партії до трудящих міста. «Боріться по-геройському! — говорилось у відозві.— Ми повинні показати, як ми любимо свободу, свою Батьківщину, як уміємо виконувати свій обов’язок…».

13 лютого 1943 року підпільники поширили в місті листівки про оточення Павлограда Червоною Армією. Це викликало паніку серед окупантів. Скориставшися з метушні, молодший лейтенант М. А. Панченко і комсомолець В. Алексеев захопили у німецькій комендатурі портфель з документами, серед яких була карта дислокації німецьких військ. Вона була негайно передана штабові 4-го гвардійського стрілецького корпусу.

Дізнавшись, що три збройні групи підпільників зосередились на шкіряному заводі, понад 300 німецьких та італійських солдатів з артилерією оточили завод. Почався нерівний бій. Понад 150 ворожих солдатів було вбито в ньому. Великих втрат зазнали і повстанці. Небагато з патріотів залишилось живими. Але до останнього подиху вони героїчно відбивали атаки переважаючих сил противника. Важко поранений командир однієї з бойових груп А. Н. Нестеренко написав на стіні: «Нас було 21! Стояли на смерть! Гинемо, але не здаємось!».

Повернувшись до міста зі штабу 4-го гвардійського стрілецького корпусу, О. В. Куликова принесла план спільного удару по ворогові. У нічна 16 лютого 1943 року павлоградці підняли повстання. У ньому взяли участь 19 раніше сформованих бойових груп, всього близько 500 патріотів. Крім того, в резерві повсталих були бійці і командири Червоної Армії, визволені з концтабору. Понад добу йшов бій на вулицях міста. Гітлерівці розгубилися. Тим часом 4-й гвардійський стрілецький корпус 17 лютого рішучою атакою вибив їх з Павлограда. Місто було визволено від окупантів.

Другого дня відновили свою роботу радянські установи. Члени бойових груп організували охорону підприємств, військових і господарських об’єктів. Командування Червоної Армії передало населенню відібрані у загарбників 9 тис. тонн зерна, 600 цнт картоплі, 120 цнт соняшнику, 250 цнт буряків, 135 голів свиней, 730 голів рогатої худоби, 130 коней, 124 вівці, 600 курей, 10 тонн м’яса, 116 голів забитої худоби, 14 автомашин, 23 трактори та 1 млн. карбованців радянських грошей.

Незабаром гітлерівці стягнули сюди свої резерви з інших ділянок фронту, зокрема — авіацію, і після трьохдобового бомбардування міста та його околиць ціною великих втрат 22 лютого 1943 року знову захопили Павлоград. Вони розстріляли, повісили, закатували понад 8 тис. чол., погнали до гітлерівської Німеччини на каторжні роботи багато молоді.

Остаточно Павлоград визволено Червоною Армією 18 вересня 1943 року. В боях за місто брали участь 60-а гвардійська стрілецька дивізія, 172-а стрілецька дивізія, 305-а штурмова авіаційна дивізія, 288-а винищувальна авіадивізія, 269-й окремий саперний батальйон, які дістали назву «Павлоградських». Особливо відзначились бійці 180-го полку під командуванням Ф. В. Чайки.

У боротьбі проти гітлерівських загарбників на фронтах Великої Вітчизняної війни і в тилу ворога геройськи проявило себе багато павлоградців. Це — кулеметник Герой Радянського Союзу І. С. Перехота, розвідниця Лідія Мартищенко. Високе звання Героя Радянського Союзу присвоєно за форсування Дніпра М. Є. Гаркуші, С. Д. Довгополому, В. Я. Горішному, К. К. Дитюку, за форсування Прип’яті — І. Р. Косяку, льотчику І. І. Зинов’єву — за 9 збитих, 83 знищених на землі літаки, 100 успішних бойових вильотів.

Німецько-фашистські загарбники перетворили Павлоград на руїни. Було знищено 1524 житлових будинки, 98 громадських та культосвітніх приміщень, 277 інших споруд. Загальні збитки, завдані місту, становили майже 400 млн. крб. Від рук гітлерівських варварів загинуло 11 672 чол., в т. ч. 3415 військовополонених; вигнано в рабство 5980 чоловік.

З перших днів визволення партійна та громадські організації міста приділяли особливу увагу відбудові тих підприємств, які давали продукцію для потреб фронту. Вже 4 жовтня 1943 року став до ладу обозно-механічний завод.

Через рік після визволення від окупантів став до ладу силікатний завод, директором якого був В. І. Далецький, учасник штурму Зимового палацу, що працював на цій посаді й до війни. Партійна організація очолила патріотичний рух трудящих за відбудову виробництва. 85 проц. цього колективу становили жінки. За перші успіхи і дальше збільшення потужностей підприємства колектив працівників нагороджено Почесною Грамотою Міністерства шляхів сполучення, а його директор В. І. Далецький і секретар парторганізації П. С. Катренко — значками «Відмінника-будівельника». У всесоюзному соціалістичному змаганні колективу не раз присуджувались премії ВЦРПС і Міністерства шляхів сполучення. Швидко відбудовувались підприємства легкої промисловості. У липні 1944 року почав працювати борошномельний завод. Через три роки він уже переробляв зерна 100—120 тонн за добу. За короткий час стали до ладу 20 заводів і промислових артілей. Уже в 1944 році всі підприємства місцевої промисловості на три місяці раніше строку виконали річну програму. Відбудовувався житловий фонд, капітально ремонтувались тисячі квартир.

Самовіддано працювали на відбудові шкіл і лікарень вчителі та медпрацівники міста.

Через 13 днів після визволення почались заняття в 1—4, а з 10 жовтня — в 5—7 класах. В наступному навчальному році в місті працювало 7 шкіл, в яких навчалося 2596 учнів. При активній участі громадськості міста, особливо молоді, в 1947 році було відбудовано 3 клуби, 2 літні театри, міський кінотеатр, 2 кіноустановки, 2 водні станції, 3 парки. Відновили роботу 11 бібліотек з книжковим фондом 19 тис. примірників.

У післявоєнні роки Павлоград зростав як промисловий і культурний центр. Трудящі міста успішно виконали план першої післявоєнної п’ятирічки — по союзній промисловості — на 114,3, республіканській —102,9, місцевій — 107,8 процента.

3 року в рік збільшувався випуск надпланової продукції. Якщо в 1950 році її вироблено на 3,9 млн., у 1956 році — 13,4 млн., то в 1965 році — на 2 млн. 164 тис. карбованців (у цінах 1961 року). Побудовано багато нових і повністю реконструйовано довоєнні промислові підприємства, зокрема — завод ливарних машин, швейну і меблеву фабрики, промкомбінат, ремзавод, завод продтоварів, пивоварний завод, комбінат виробничих підприємств та інші.

За роки семирічки прокладено нові залізниці з Павлограда на Новомосковськ, Червоноармійськ, Ароматне. Електрифіковано дільницю колії Лозова—Павлоград—Синельникове довжиною 85 кілометрів. Побудовано і введено до ладу діючих підприємств, холодильник на 500 тонн продукції. З 1959 року повністю реконструйовано завод «Хіммаш», який у 1965 році дав продукції на суму 5,5 млн. карбованців.

Рішення XXIII з’їзду КПРС, який прийняв директиви по розвитку народного господарства СРСР на 1966—1970 рр., викликали у трудящих Павлограда нову хвилю трудового піднесення. Розгорнувши соціалістичне змагання за дострокове виконання плану другого року нової п’ятирічки і соціалістичних зобов’язань, взятих на честь 50-річчя Жовтня, трудящі міста успішно виконали їх, виробивши надпланової продукції на суму понад 7 млн. карбованців. Річні завдання завершили всі промислові підприємства. Проти минулого року загальний обсяг виробництва збільшився на 11 процентів. Колектив заводу «Хіммаш» понад план випустив обладнання на суму 230 тис. карбованців.

Внаслідок повного використання механізмів і обладнання поліпшилась організація праці на підприємствах. Так, наприклад, у 1967 році при зменшенні чисельності виробничого персоналу в середньому на 1,7 проц. випуск валової продукції зріс на 3,2 проц. Річне завдання по продуктивності праці виконано на 105 проц., або на 11,8 проц. більше від минулого року. Середній виробіток на одного робітника підвищився проти 1966 року на 614 карбованців. На підприємствах міста впроваджено 2700 раціоналізаторських пропозицій, а це дало економічного ефекту на 1 млн. 800 тис. карбованців.

Успішно виконали зобов’язання у соціалістичному змаганні ювілейного року Г. Л. Крупська — швачка-мотористка швейної фабрики, М. С. Прудкий і Ф. К. Дорошенко — слюсарі заводу «Хіммаш», В. А. Гончаров і I. Е. Панасенко — бригадири будівельних управлінь тресту «Павлоградвуглебуд», А. І. Карпенко — формувальник заводу «Ливмаш» та інші.

Партія і уряд високо оцінили працю багатьох трудівників міста. За успішне виконання завдань семирічного плану нагороджено 152 чол., в тому числі орденом Леніна — М. А. Савченка, орденом Трудового Червоного Прапора — Г. В. Чмуля та ін. 7,5 тис. передовикам виробництва присвоєно звання ударників комуністичної праці.

Наслідуючи патріотичний почин колективів підприємств міст Москви, Ленінграда, які розгорнули соціалістичне змагання за дострокове виконання п’ятирічного плану до 7 листопада 1970 року, а також за гідну зустріч 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, трудящі міста взяли зобов’язання виконати річний план третього року п’ятирічки по випуску і реалізації продукції промислових підприємств міста — до 25 грудня, а також випустити надпланової продукції на 4,5 млн. карбованців.

З 1953 року Павлоград став центром вугільної промисловості Західного Донбасу. Над здійсненням важливих і відповідальних завдань працюють комбінат «Дніпрошахтобуд», кам’яновугільний трест «Павлоградвугілля», «Павлоградшахтобуд», «Павлоградпромжитлобуд» і 22 будівельних управління.

На 1 січня 1968 року житловий фонд міста становив 789 тис. кв. метрів, або в 2,5 раза більше, ніж було до війни. За післявоєнний період збудовано 645 тис. кв. метрів житла. Виросли благоустроєні селища шахтобудівників, машинобудівників, залізничників, геологів тощо.

Значно поліпшилось побутове обслуговування трудящих. Газифіковано близько 9 тис. квартир, прокладено водогін і каналізацію. Вулицями міста курсують 213 автобусів і 41 таксі.

На 1968 рік у Павлограді до послуг трудящих було 214 магазинів і ларків, 108 їдалень, кафе, буфетів, які продали населенню різної продукції на 58 млн. карбованців.

Важливий показник зростання добробуту трудящих — збільшення кількості вкладів у ощадні каси. На 1 січня 1968 року вони досягли 12,2 млн. карбованців.

Радянська держава дбає про охорону здоров’я трудящих. У місті є 7 лікарень, дитяча поліклініка, онкологічний диспансер, психодиспансер, зубопротезний кабінет, станція швидкої допомоги, 59 лікарських, 27 фельдшерських, 3 фельдшерсько-акушерських пункти, санітарна станція, 8 аптек. Тут працює 196 лікарів, 774 чол. середнього медичного персоналу.

В 1967/1968 навчальному році в 14 середніх, 7 восьмирічних (в т. ч. школі-інтернаті), 6 початкових школах навчалося 17,4 тис. учнів. Працююча молодь підвищує свій освітній рівень у вечерніх середніх школах робітничої молоді. Навчально-виховну роботу проводили 900 вчителів, більша половина яких має вищу педагогічну освіту. 7 вчителів — П. П. Пащенка, М. М. Ендрексон, А. Д. Заврайського, Г. Г. Кобецького, Н. В. Голодну, М. Й. Бондарця, Л. І. Оболенцеву нагороджено значком «Відмінник народної освіти». Чимало молоді навчається у машинобудівному технікумі. В місті 38 дошкільних установ, є Будинок піонерів, дитяча технічна станція, станція юних натуралістів, дитяча спортивна школа.

За післявоєнні роки поновлено і розширено сітку культурно-освітніх установ. У 1967 році працювало 5 кінотеатрів, 6 кіноустановок, 7 клубів, 63 бібліотеки з книжковим фондом близько 463 тис. примірників. Місто повністю радіофіковане.

Швидко входить у побут його мешканців телебачення. Якщо в 1959 році тут не було жодного телевізора, то на кінець 1967 року їх налічувалось більше 10 тисяч.

Яскравим прикладом розвитку культури є участь трудящих у художній самодіяльності. Понад 700 чол. працюють у 35 гуртках художньої самодіяльності, створених у клубах, 310 дітей і 75 дорослих навчаються у музичній школі, яку відкрито в 1947 році.

Гордість павлоградців — заснований у 1962 році народний історико-революцій-ний музей ім. XXII з’їзду КПРС, який працює на громадських засадах. Його колектив нагороджено Почесною грамотою Міністерства культури СPСP.

Свято зберігають павлоградці пам’ятки, що зв’язані з історією міста. Це — безіменна могила героїв Севастопольської оборони 1854—1855 рр., в якій поховано 250 російських солдатів, братські могили червоноармійців, партизанів, підпільників, які загинули в роки громадянської війни. Встановлено пам’ятник тим, хто загинув у боях за визволення Павлограда від німецько-фашистських загарбників. На будинку колишнього шкіряного заводу, конспіративних квартирах секретарів Дніпропетровського обкому партії М. І. Сташкова та Д. Г. Садовниченка встановлено меморіальні дошки.

Велику науково-пропагандистську і виховну роботу здійснює міська організація товариства «Знання», її 37 первинних організацій і секцій охоплюють понад 676 чоловік. При міськкомі КП України, на підприємствах і в установах працюють ідеологічні комісії, ради по роботі серед жінок та по наочній агітації. Партійна організація міста, в рядах якої 5719 комуністів, використовує нові форми і методи ідеологічної роботи.

Широко впроваджуються в побут нові урочисті обряди, зокрема з нагоди одруження, народження дитини, проводів до армії, проведення свят праці, зими, весни, квітів. Все ширше входять у життя такі форми відпочинку, як дні поезії, «зимові вечорниці», конкурсні вечори, вечори клубу веселих і кмітливих, народні гуляння в парках тощо.

Повсякденною творчою працею примножують павлоградці свою бойову і трудову славу. Керовані партійною організацією міста, робітники, інженерно-технічні працівники, службовці і все трудове населення успішно здійснюють завдання нової п’ятирічки.

М. Г. ЄФИМЕНКО, М. Л. ТЕСЕЛЬКО.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Історія заснування та розвитку міста
Місто в період свого заснування.
Хоча історію павлоградської землі можна простежити, починаючи від льодовикового періоду, історія заснування міста починається з часів появи тут перших мешканців.


Матвій Хижняковський заселяє безлюдний край.
На початку 1770 року на місці майбутнього Павлограда оселився відставний запорожець, військовий старшина Матвій Хижняковський. Він звів величезний зимівник з безліччю землянок і мазанок. У лютому 1771 року до зимівника Матвія Хижняковського прийшло декілька малоросійських сімейств для того, щоб виконувати весняно-літні городні і польові роботи. Однак після закінчення господарських робіт усі сімейства залишилися тут назавжди як челядь Хижняковського. Вже через три роки – у 1774 році – цей зимівник «багатолюдністю своїх мешканців і вдоволенням їх, промисловістю і добрими порядками між ними був відомий багатьом у Запоріжжі». У вересні 1775 року була створена Азовська губернія. Її губернатор Чертков, знайомлячись зі своєю заново заснованою губернією, з Бєльської фортеці через Новоселицю (нинішній Новомосковськ), відвідав зимівник Матвія Хижняковського. Тут він побачив, що за географічним розташуванням Азовської губернії зимівник цей складає одну з кращих станційних ліній на прямому шляху до губернії. Тому Чертков назвав зимівник Хижняковською державною військовою слободою і дав їй ім’я Матвіївки на честь і пам’ять її засновника. Хижняковського він ушанував титулом осадчого слободи і визначив його земським доглядачем. Чертков доручив Хижняковському всіма силами піклуватися про заселення безлюдного краю, про розвиток у ньому хліборобства і скотарства, промисловості і торгівлі. Хижняковський зрозумів інструкцію губернатора так, як воно і було потрібно. Він розпланував слободу, вказав у ній місце для церкви з дзвінницею і школою, намітив вулиці і місця для будівлі житла і будинків слобожан. Він також запросив сімейних і осілих людей селитися у слободі, будуючи собі будівлі.
У 1776 році Матвій Хижняковський за сприяння Азовської губернської канцелярії і Межової експедиції почав клопотати про будівлю у слободі церкви. Він наказав землеміру відмежувати для майбутньої церкви 120 десятин зручної землі, а також просив губернатора Черткова клопотати йому, а преосвященного Євгенія Славенського і Херсонського дозволу на благословення і будівлю в слободі Матвіївці нової церкви. 20 березня 1777 року за рекомендацією єпархіального керівництва Святий Синод своїм указом дав благословення на заснування слободи Матвіївки і на будівлю в ній церкви. Але тільки 25 серпня 1782 року Павловське духовне правління рапортувало преосвященному Никифорові, що «новоулаштована дерев’яна церква в ім’я Покрови Богоматері, за вшанувальною грамотою Його Преосвященства 21-го того ж серпня 1782 року соборно освячена за належним церковним статутом і відкрита для богослужіння і священнодії». До того часу жителі слободи задовольняли свої духовні потреби у похідній церкві імені Святого апостола і євангеліста Матвія, встановленій на спеціальній споруді 10 березня 1778 року.
З Матвіївки – Луганка, з Луганки – Павлоград.
З 19 квітня 1779 року державна військова слобода Матвіївка значиться вже за Маріупольським повітом Азовської губернії. Повітовий центр – місто на річці Кальміус при впаданні в Азовське море – восени 1779 року був перейменований з міста Павловськ у Маріуполь.
3 грудня 1779 року – слобода Матвіївка Маріупольського повіту Азовської губернії називається державною військовою Луганського пікінерного полку слободою. Трохи пізніше, у зв’язку з тим, що тут розташовувалася штаб-квартира Луганського пікінерного полку, слобода Матвіївка була перейменована у слободу Луганську (Луганку). На початку 80-х років 18 століття кількість селян, що тут жили, досягла 1 242 особи обох статей. Тричі на рік у Луганській слободі проходили ярмарки. Повітове місто Павлоград на річці Солона при впадінні її у Вовчу почали будувати у 1780 році. У проханні Черткова архієпископу Никифорові від 30 липня 1781 року губернатор використовував до визначення повітового міста словосполучення «у новому Павлограді».
22 січня 1784 року за іменним указом Катерини Другої «Про розпорядження по налагодженню Катеринославської губернії» Павлоград одержав статус повітового міста. У квітні 1784 року на «Геометричній генеральній карті Катеринославського намісництва», виготовленій у цей час, був зображений Павлоградський повіт з повітовим центром – містом Павлоградом на теперішньому місці (копія знаходиться у фонді Павлоградського історико-краєзнавчого музею). Фактично карта відображала прийняту Катериною Другою пропозицію Потьомкіна про Катеринославське намісництво з 15 повітами.
26 листопада 1784 року правитель Катеринославського намісництва Синельников писав преосвященному Никифорові: «На повідомлення Вашого Високопреосвященства від 30 жовтня повідомити честь маю, що в Катеринославському намісництві знову улаштовані міста: (…) Павлоград із села Луганки».


Павлоградці торгують, займаються хліборобством і скотарством.
У 1831 році був Високопоставлений затверджений план забудови Павлограда. У першій половині 19 століття (після 1831 року) «Економічні примітки до планів генерального межування земель Катеринославської губернії» надають докладний опис міста:
«Павлоград – повітове місто Катеринославської губернії, від губернського міста на північний схід під 48 градусів 31’57” північної широти і 53 градуси 34’12» довготи, відстанню від Москви в 941, Санкт-Петербурга – 1639 1/4 і від Катеринослава в 76 3/4 верстах, положення має ріки Вовчої на правій, річки Гніздки і двох озер на обох сторонах, на рівному місці. Вибудований більшою частиною по Високопоставленому затвердженому у 1831 році плану. В окружності має дев’ять верст, обмежується з південної сторони рікою Вовчою і річкою Гніздкою, із західної, північної і східної – земляним валом і ровом.
Це місто з казенного селища Луганського, раніше званого Матвіївкою, по найвищому велінню при відкритті у 1784 році Катеринославської губернії найменоване Павлоградом.
Купці і міщани роблять торг: шовковими і паперовими матеріями, сукнами і різними дріб’язковими товарами. Ярмарки у місті щорічно бувають, перша – Марта 25-го дня, друга – у свято Трійці, третя – Жовтня 1-го дня. Триває кожна по чотири дні, купці приїжджають з міст Катеринославської та інших губерній з червоними товарами і жителі з різних селищ із хлібом, рогатою худобою, конями і своїми виробами приїжджають також на торги, які бувають щотижня у повітовому місті по п’ятницях і неділях. Ріка Вовча при місті в літній жаркий час буває шириною до 20 сажень, глибиною до 4-х аршин; річка Гніздка шириною 2 сажні, глибиною до 1-го аршина. У річці риба: сазани, лящі, головлі, лини і різна дрібна.
Ґрунт землі чорнозем і частково сіропіщаний, з посіву добре виростає всякий городній овоч. Під селищем міста за проектованим планом землі: зручної – 307 десятин 1 878 сажень, незручних місць – 27 десятин 522 сажня. Всього 335 десятин. У місті вже 8 653 жителі обох статей.


Павлоград в енциклопедичному словнику.
У 1897 році “Енциклопедичний словник” Ф. А. Брокгауза і І. А. Єфрона розмістив опис міста Павлограда, Павлоградського повіту і Павлоградських хуторів. На думку істориків, найбільш коштовна з них стаття про Павлоградські хутори.


Павлоград.
Повітове місто Катеринославської губернії на р. Вовчій, Гніздці і Кочерзі, що впадають у р. Самару (у 4 верстах від міста) і ст. Лозово-Севастопольської залізниці. Підстава міста покладена в 1779 році утворенням с. Луганського, колишньої штаб-квартири Луганського пікінерного полку. У 1780 році біля цього села був улаштований шанець, якому дане ім’я Павлоград. У 1782-1784 роках Павлоград був повітовим містом Катеринославського намісництва; у 1796-1797 роках – повітовим містом Новоросійської губернії; з 1802 року – повітовим містом Катеринославської губернії. Населення міста утворилося з військових поселенців, запорожців, що переселилися сюди з Кальміуської паланки, і переселенців з острова Мінорки, що прибули у 1784 році, за вказівкою Потьомкіна, у Павловську слободу, за тим саме місто було переведене звідси у село Луганське.
Павлоградський повіт.
Займає північну частину Катеринославської губернії. Саме низинне, майже болотисте місце, знаходиться біля повітового міста, між р. Самарою і її притокою – р. Вовчою. Від повітового міста до виходу р. Самари з меж повіту тягнеться лісиста смуга. Поблизу міста переправа через р. Вовчу.
Павлоградські хутори.
Посад Павлоградського повіту Катеринославської губернії, при річках Вовчій та Гніздці, у 1 1/2 верстах від повітового міста. Дворів – 531, жителів – 4 884. Православна церква, школа, 4 крамниці, залізнична станція – Павлоград. У торговому і промисловому відношенні тягнеться до повітового міста.


Імені князя Павла.
25 вересня 1964 року історії створення Павлограда приділив увагу краєзнавець, уродженець села Дмитрівка, майбутній завуч Успенської середньої школи Амвросіївського району Донецької області, вчитель-пенсіонер Оврам Герасимович Половий: «Південна частина території Самарської паланки між ріками Самарою, Бик, Вовчою і Малим Торцем записана за царським двором («тобто приймачу престолу князю Павлові»). За першим проектом була згода побудувати місто чи окружний центр правління у Старій Самарі, де був паланковий центр Самарської паланки. Однак після обстеження було встановлено, що місцевість біля слободи Стара Самара гориста, а в районі Радути багато території зайнято під лимани й озера. Іншою причиною було те, що в Старій Самарі були виявлені учасники пугачовщини на чолі з полковником Журбою. Тому на цю слободу і була накладена анафема. У зв’язку з цим проектом забудови місто було перенесено на рівне місце за Павлоградськими хуторами на річку Вовчу, де і був заснований у 1784 році Павлоград, повітовий адміністративний центр керування казенними і панськими слободами.
Місто Павлоград назване в честь ім’я князя Павла. За проектом забудови міста були передбачені основні вулиці: Полтавська, рівнобіжна їй Харківська, а центральна між ними – Олександрівська. Перпендикулярні, що їх перетинають, тяглися від хуторів Кузні – Ковальська, Майдан, Дворянська, Кузнецька, Міщанська, Єврейська, Озерна, Поселянська і Полкова вулиці. А останньою вулицею був полковий майдан, де розміщувався Павлоградський гвардійський кінний полк, що був розформований у 1825 році за участь у повстанні декабристів.
Підставу Павлограда як повітового міста розпочато у 1779 році на ріці Вовчій у верхів’ях рік Кочерга і Гніздка, що у чотирьох верстах від міста впадають у ріку Самару. Там, де Вовча робить глибоководний південний загін, у той час почала селитися слобода Луганська. А названа вона так була через лугову місцевість. У той же час у цій слободі був сформований пікінерний полк, названий Луганським, озброєний списами. У слободі була і штаб-квартира цього полку.
У 1780 році між рік Гніздка і Вовча був споруджений окоп (шанець) за участю Луганського пікінерного полку і населення слобід – Луганської і Павлівки (колишнього Матвіївського хутора у роки Запоріжжя, після його ліквідації у 1775 році, названа слободою Павлівка).
Таким чином, завдяки спорудженому окопу і річкам Гніздка, Вовча і Самара з’явилася обгороджена місцевість. За назвою слободи Павлівки місту дали назву Павлоград (Павло – ім’я, місто – град). У 1783 році Луганський пікінерний полк був перейменований у Павлоградський легкінний.
У 1784 році у Павлівській слободі населення за фахом поділялося на селян, ремісників і торговців, тому слобода одержала назву Павлівського посаду міста. У цьому ж 1784 році у Павлівську слободу за розпорядженням Потьомкіна були спрямовані переселенці з острова Мінорка на Середземному морі. Саме місто у 1784 році з Павлівки було переведено у нову слободу – Луганську. З північної сторони цієї слободи було заплановане і надалі заселене місто Павлоград. Луганська слобода з південної сторони ввійшла до складу міста, а Павлоградський посад став називатися Павлоградськими хуторами. Ці назви збережені і дотепер. Першими поселенцями були запорожці Самарської паланки, військові поселенці і запорожці, переселені з Кальміуського чи містечка Домахи».


Луганський пікінерний полк.
Історія створення Павлограда і сіл, які примикають до нього, тісно взаємозв’язана з дислокацією Луганського пікінерного полку. Спробуймо простежити деякі події у хронології.
Спочатку – Бахмутський козацький полк.
У 1711 році після того, як Росія здала Азов та Таганрог туркам, Василь Шабельський разом з командою та всіма тодішніми жителями міста Семенівського у гирлі ріки Міус були переведені до міста Бахмута. Там, у Бахмуті, де ще у 1571 році стояла сторожа, царська влада спорудила фортецю. Незабаром, після того, як торкський козак Бірюков знайшов поклади солі, там зросла слобідка, а згодом і місто. Напередодні 1712 року у ньому було приписано 1 450 «душ черкес». Бахмутський полк мав захищати міське населення і його худобу від татар.
1756 рік. З документів єпархіального управління можна бачити, що серби, які оселилися у східній частині майбутньої Катеринославської єпархії – від Бахмута до Лугані – мали вже 16 населених слобід, названих ротами. Штаб-квартира, головна полкова резиденція генерал-майора Шевича містилася у місті Бахмуті. Такі окремі дані про створення Бахмутського козацького полку, який було перейменовано у Луганський пікінерний полк.
22 березня 1764 року за планом командира ланд-міліцького корпусу й Української лінії генерал-поручика Мельгунова найвищим указом Катерини Другої на запорізьких землях було створено Новоросійську губернію з повітами і двома головними провінціями: Єлизаветинською з Новою Сербією, Ново-Слободським полком і фортецею Святих Єлизавети і Катерининської, якій підпорядковані були Слов’яносербія, Українська лінія і Бахмутський козацький полк.


Військові поселення у складі Катеринославської губернії.
У 1765 році на місці слобідських полків було організовано гусарські. Частина запорізьких козаків записали у пікінерні полки. Катерининській провінції належали Донецький і Дніпровський полки, Бахмутський повіт з державними і поміщицькими селами, Бахмутським та Самарським гусарськими полками та Луганським пікінерним полком. Усі ці полки були сформовані одночасно.
Пікінерні полки являли собою військові поселення, які входили до складу Новоросійської губернії. У 1774 році у складі російської кінноти було чотири пікінерних полки. 3 серпня 1775 року цариця Катерина Друга писала у маніфесті: «Запорізька Січ в кінці кінців зруйнована. Тому гулящі землі у Новоросійській губернії, зручні не тільки для проживання людей, а для охорони кордонів від ворожих нападів, були заселені людьми, здатними для хліборобства й військової служби.» Відповідно до штатного розкладу, у 1763 році гусарські оселені і пікінерні (уланські) полки в мирний час мали 744 людини і 618 коней, а в військовий – 1 032 людини. 1768-1774 роки – Леонід Єфанов наводить такі дані про участь Луганського пікінерного полку в російсько-турецькій війні:
7 червня 1769 року – у поході з Бахмута на Крим обсерваційного корпусу генерал-поручика Густава фон Берга, за указом Військової колегії, серед військових підрозділів брав участь і Луганський пікінерний полк.
12-16 червня 1771 року – у бойових діях біля фортеці Ор-Канц на Перекопській лінії за наказом Каховського разом з іншими діяли Луганські пікінери.
14 лютого 1775 року Урядовим указом створена Азовська губернія у складі двох провінцій – Азовської і Бахмутської. Тоді ж до Азовської губернії від Новоросійської відійшло місто Бахмут з повітом, якому належали державні поміщицькі села і 16 рот Бахмутського полку.
25 лютого 1775 року – Новоросійський губернатор Г.Потьомкін у листі Слободсько-Українському губернатору Щербініну зазначає щодо виведення пікінерів Луганського полку з родичами, що “цей полк створено з торкських козаків, які здавна живуть у Торі і Маяках. З цих місць їх ніяк не можна перевести без цілковитого руйнування”.
4 червня 1775 року – розгром Запорізької Січі російським військом. У армії генерал-поручика Петра Текелі серед підлеглих йому військових частин для знищення Запорізької Січі значилися 17 пікінерних ескадронів.
3 серпня 1775 року вийшов царський маніфест про знищення Запорізької Січі. Після розгрому Азовської губернії підпорядкували Катерининську провінцію. Крім того, до знову створеної Азовської губернії відійшло від Новоросійської губернії місто Бахмут з повітом, якому належали державні поміщицькі села і 16 рот Бахмутського полку.

Після знищення Запорізької Січі.
У цьому ж році губернатор Азовської губернії Чертков вирішив переселити Бахмутський козацький полк у місцевість між річками Самара і Вовча. Його перейменували на Луганський пікінерний полк. Було видано відповідний наказ губернської канцелярії, яка в свою чергу зобов’язала до якнайшвидшого виконання цього наказу Бахмутську провінційну канцелярію. Відповідно за наказом, перша рота Луганського пікінерного полку зі своїми сім’ями вже наприкінці 1775-початку 1776 років переселилася з Бахмутської фортеці на місцевість біля річок Самара і Бик. Там була створена державна військова першої роти Луганського пікінерного полку слобода Петропавлівка. 31 березня 1776 року Чертков повідомив про своє рішення князю Потьомкіну у вигляді рапорту.
3 травня 1776 року Потьомкін відповів Черткову: «У резолюцію пропоную: Луганський пікінерний полк для вигоди у хліборобстві і в іншім, відповідно з думкою вашого превосходительства, будьте ласкаві, переселити на місце між річок Самари і Вовчих вод, приєднуючи до нього усіх старих запорізьких зимівників по річці Вовчій жителів, і переселяючи охочих на ті місця з інших дач». До 1776 року в Вовчеводський повіт відомства Слов’янського духовного правління переселені частини Луганського полку з сім’ями з фортеці Маяк, «75 дворів, та й останні серед 200 дворів також туди будуть обов’язково наступної весни переведено». Там вони створили державну військову пікінерного полку Троїцьку слободу.
У Марієнпольський повіт на річці Самара були переселені зі старого міста Тор (нині Слов’янськ) частини Луганського пікінерного полку з сім’ями у складі: «Чоловіків – 323, жінок – 310, обох статей – 633 душі». Вони створили державну військову Луганського пікінерного полку Нікольську слободу. Наприкінці 1776 року у Вовчеводський повіт на річку Самару були переселені частини Луганського пікінерного полку з сім’ями, які заснували державну військову Луганського пікінерного полку слободу Дмитрівку. Існують дані, з яких свідчить, що «оскільки паводок навесні заливав місцевість, цю слободу довелося переселяти на берег річки Вовчої. Довелося переселятися втретє – туди, де нині перебуває Булахівка. Слободу перейменували на Новодмитрівку». Наглядачем слободи Дмитрівки на Самарі Чертков призначив осадчого і земського наглядача сусідньої військової слободи Матвіївки на р.Вовчій – Матвія Хижняковського. У лютому 1777 року Хижняковський вже обіймав посаду спільного наглядача двох слобід.
У 1777 році, очевидно у зв’язку з переселенням частини Луганського пікінерного полку зі слободи Дмитрівки у слободу Матвіївку на Вовчу (остання стала рахуватися в документах як державна військова Луганського пікінерного полку слобода). Як свідчить «Опис» до карти Павлоградського повіту від серпня 1780 року, слободами Луганського пікінерного полку з 1777 року також значаться: Олександрівка, Василівка, Григорівка, Покровка, Михайлівка, Гаврилівка, Іванівка. До цього списку слід додати поміщицькі поселення, власниками яких були офіцери Луганського пікінерного полку. Серед них у першу чергу необхідно назвати шефа полку, губернатора Азовської губернії Черткова і трьох його синів: Дмитра, Петра і Миколу. Їм належали села Варварівка, Маріїн Брод, Паньківка, Дмитрівка, Широтиникова; слободи Бузовка, Василівка, Новоселівка; містечко Новодмитрівка (Булахівка).
Власником селища Вовче був секунд-майор Кутузов. У серпні 1780 року в Луганському пікінерному полку рахувався далекий родич, друг сім’ї Голеніщевих-Кутузових, товариш, друг Радіщева, Тургенєва, автор художніх творів, член московської масонської ложі «Гармонія» Олексій Михайлович Кутузов.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Під керівництвом знаменитого Кутузова.
У 1777 році військова колегія за підписом князя Г.Потьомкіна ухвалила призначити командиром Луганського пікінерного полку Михайла Іларіоновича Голеніщева-Кутузова з присвоєнням йому чину полковника. На серпень 1780 року за полковником М.Кутузовим значиться: «Село Михайлівка: 12 000 десятин землі, 10 дворів, в них чоловіків – 22, жінок – 18.» 1778 роком датований рапорт шефа Луганського пікінерного полку генерал-поручика Черткова про виплату платні М.І.Кутузову за поточний рік.
У 1779 році, після 3 грудня, у зв’язку із переведенням штабу Луганського пікінерного полку у слободу Матвіївку, вона була перейменована у слободу Луганку.
15 червня 1782 року М.І.Кутузов пише лист начальнику канцелярії Потьомкіна підполковнику У.Попову з позначкою «Москва» з додатком списку офіцерів, які залишаються на штатних посадах Луганського пікінерного полку.
У 1782-1783 роках Луганський пікінерний полк під командуванням М.Голеніщева-Кутузова брав участь у придушенні повстання кримських татар.
У 1782 році за поданням А.Суворова М.Кутузов отримує чин бригадира.
Останній раз у різних документах згадується про Луганський пікінерний полк у 1783 році. Відповідно до указу від 28 червня цього року, «замість гусарських і пікінерних полків, розташованих у районі Єлизаветграда, Полтави і Бахмута, вирішено було створити регулярну легку кінноту».
У 1784 році було створено Катеринославську кінноту. З початком другої турецької війни 1787-1791 років Катеринославська кіннота злилася з бугськими козаками. 3 липня 1787 року вона стала Катеринославським військом. Луганський пікінерний полк увійшов до складу Катеринославського козацького війська, а коли це військо розформували, то козаки знову осіли в Матвіївці.
Краєзнавець О.Половий вважав, що Луганський пікінерний полк у 1783 році було перейменовано у Павлоградський легкінний полк. Існує також інформація про те, що після командування Луганським пікінерним полком М.І.Голеніщев-Кутузов був призначений командиром Маріупольського легкінного полку. У книзі Л.Безкровного «Російська армія і флот у 18 столітті», зокрема, йдеться: “Напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 років війська мали неоднакову підготовку. Найкраще були підготовлені війська, розквартировані у південних губерніях, якими командували Рум’янцев, Суворов і Кутузов”.
Павлоградський гусарський полк.
У 2003 році виповнилося 220 років від дня створення Павлоградського гусарського полку. Як же з’явилися гусари на Павлоградщині?
Помста покійній Катерині.
Відповідно до указу від 28 червня 1783 року Дніпровський та Катеринославський пікінерні полки були об’єднані, а на їх основі було створено Павлоградський легкінний полк з шести ескадронів. У тому ж році, у жовтні, полк прийняв бойове хрещення, беручи участь у Другій турецькій війні. Воюючи у складі загону Олександра Суворова, у битві біля фортеці Кінбурн, він скинув у море турецький десант.
У 1796 році російським цісарем стає Павло Перший. Саме його ім’ям названо місто та полк. 29 листопада цього ж року він повелів перейменувати Павлоградський легкінний у Гусарський генерал-лейтенанта Боура полк. Деякі історики вважають, що він зробив це, щоб помститися покійній матері Катерині Другій, яка не полюбляла гусарів. У роки її царювання всі гусарські полки було перейменовано на пікінерні або легкінні.
У 1799 році у складі корпусу принца Конде полк виступив проти французів у Швейцарії. 26 вересня він брав участь у бою біля Констанца. Царювання Павла було недовгим, його вбили, і на трон посів Олександр Перший. Новий цісар, не довго думаючи, повертає гусарському полку павлоградське ім’я. З 31 березня 1801 року ця бойова частина іменується Павлоградським гусарським полком.
У «Записках артилерії полковника Єрмолова» згадується Павлоградський гусарський полк. «Головнокомандуючий наважився протиставити ворогу ар’єргард князя Багратіона, його залишили біля міста Колланбрюна. Того ж дня було укладено перемир’я до чотирьох годин пополудні. О четвертій годині пополудні пострілом з гармати ворог дав знати про припинення перемир’я, і рушили звідусіль ворожі колони. Неприпустимо було гаяти час, і князь Багратіон наказав почати відступ. Праве крило ар’єргарда розташоване було по хребту. Начальнику цього крила генерал-майору Уланіусу підпорядкована була кіннота, що складалася з Павлоградського гусарського, Чернігівського драгунського полків та невеликої кількості козаків».
У романі «Війна і мир».
Полк брав участь у війні 1805 року у складі ар’єргарда Багратіона. Особливо відзначилися павлоградські гусари у боях під Шенграбеном та Амштештеном. До речі, бій під Шенграбеном 4 листопада 1805 року описано Львом Толстим у романі «Війна і мир». У цьому творі неодноразово згадується Павлоградський гусарський полк, оскільки за задумом автора, у ньому служив Микола Ростов. Полк належав до 5-тисячного загону П.Багратіона, прикриваючого відступ головних сил армії М.Кутузова. Цілий день росіяни відбивали атаки авангарду французів, майже половина гусарів загинула на полі бою. Участь Павлоградського гусарського полку в цій війні характеризує лист М.Кутузова З. Вязмітінову, у якому він повідомляє про втрати коней «під час минулої кампанії». У 12-ти кавалерійських полках його команди з трьох дивізій найбільші втрати (майже половину) зазнав Павлоградський гусарський полк.
Адже у той час кавалерійські прапори – штандарти – належало мати лише полкам важкої кавалерії. Павлоградський гусарський полк став першим, заради якого була порушена встановлена традиція. Він був нагороджений десятьма (за кількістю ескадронів) почесними Георгіївськими штандартами з написом: «За подвиг при Шенграбені 4 листопада 1805 року в бою 5-тисячного корпусу з ворогом, який складався з 30-ти тисяч».
Під час військових кампаній 1805-1807 років павлоградські гусари брали участь у боях біля Аустерліца, Голиміна, Прейсиш-Ейлау. Отаман Платов прославився у Європі завдяки кампанії 1807 року. Керуючи загоном, який складався з полків: десяти козацьких, одного єгерського, Павлоградського гусарського і 12 гармат Донської кінної артилерії, він узяв у полон 139 штаб- і обер-офіцерів та 4 196 рядових.
Шабля, шаблюка, кінь гусарський.
У період Вітчизняної війни 1812 року Павлоградський гусарський полк воював на другорядних напрямах. У складі Третьої Обсерваційної армії Тормосова він прикривав Київ, воюючи з союзниками Наполеона – австрійцями, саксонцями і поляками. Полк відзначився у битвах під Кобрином, Городечним, Слонимом та на Березині. Навесні 1812 року «гусари першої шеренги Павлоградського полку одержали на озброєння уланські списи з чорними держаками, без флюгерів», говориться у журналі «Наука та життя» (у №9 за 1988 рік) у статті А.Васильєва «Шабля, шаблюка, кінь гусарський». Так, 1 жовтня 1812 року загін павлоградських гусарів у складі Володимирського ополчення під командуванням штаб-ротмістра Богдановського змусив відступити загін французів. Гусари Павлоградського полку – Василь Малик та Михайло Акімов – отримали у 1812 році відзнаки Військового ордена за найбільше сприяння захопленню ворожого «язика».
Під час закордонного походу російської армії Павлоградський полк пройшов з боями усю Німеччину. Брав участь у боях під Магдебургом, Віттенбергом, Гросс-Береном та Деннивиці. Здійснював похід до Голландії. Згадуючи події 1813 року, отаман Платов писав про майора Павлоградського гусарського полку Григорія Нічволодова: «Коли французький полк пішов в атаку, два ескадрони павлоградських гусарів, що стояли під командою майора Нічволодова на лівому фланзі, надзвичайно майстерно скористалися запальністю французів. Хоробрий Нічволодов дав доскакати їм майже до самої батареї, потім на моїх очах, кинувшись у тил, поклав лоском чотири ворожих ескадрони… Сам полковий командир був захоплений ними у полон».
Брали участь павлоградські гусари й у поході до Франції навесні 1814 року. У Краонському бою полк втратив близько 500 людей із 900. Павлоградські гусари брали участь у битві під Лаферте-су-Жуаре. Про події 1814 року писав А.Грибоєдов: «Згадаємо про Павлоградський гусарський, який складався з рекрутів та, не дійшовши до свого призначення, в одній сутичці з ворогом, розбив його вщент і взяв 200 нижчих чинів у полон». 19 листопада 1814 року за участь у бойових діях 1812-1814 років Павлоградський гусарський полк був нагороджений знаками з написом на головних уборах «За відмінність».


Пожертвування на храм.
Під час російсько-турецької війни 1828-1829 років Павлоградський полк брав участь в облозі Силистрії, боровся біля Кулевичів, здійснив Забалканський похід, брав участь у битві під Сливним у Болгарії. У 1831 році під час польського повстання павлоградці стримували поляків біля Мінська та під Станіславом.
17 квітня 1838 року шефом Павлоградського полку було призначено спадкоємця престолу цісаревича Олександра Миколайовича (майбутнього Олександра Другого). Він став називатися Павлоградський Його Високості цісаревича гусарський полк. У 1849 році полк брав участь в Угорській війні, захоплював місто Токай. Під час Кримської війни 1853-1856 років полк воював у дунайському напрямку та відзначився біля Журжи і Слободзеї.
Після закінчення війни полк повернувся до Павлограда. Воїни, що залишилися живими, вирішили побудувати храм як подяку Господу за те, що Він зберігав їх у боях. Кожен гусар пожертвував на храм по срібному карбованцю. 19 лютого 1856 року полк отримав почесну позначку Лейб-гвардійського і був відкликаний його шефом – цісарем Олександром Другим – до Петербургу. Але гусарське срібло залишилося у Павлограді. На ці кошти спорудили Покровський собор на території теперішнього військового містечка.
Для милого друга і сережка з вуха!
У 1882 році в період реформування російської армії Олександр Третій наказав перейменувати всі гусарські полки у драгунські. Таким чином наш полк став Шостим Павлоградським Лейб-драгунським Його Величності. Павлоградські гусари були незадоволені цим нововведенням. Але наказ є наказ. Багато хто з них на службі носив драгунську форму, а прийшовши додому, одягав гусарський доломан.
У 1907 році Микола Другий, який полюбляв пишні й строкаті мундири, повертає найменування гусарських всім кавалерійським полкам, позбавленим цієї назви. Полк стає Другим Павлоградським Лейб-гусарським цісаря Олександра Третього полком. Саме під такою назвою він боровся на фронтах Першої світової війни у складі Другої кавалерійської дивізії. Далі історики починають розходитися у думках. Одні стверджують, що у роки громадянської війни павлоградські гусари воювали у складі Красно-гусарської бригади Червоної Армії. Інші, що у складі Астраханської козацької дивізії, а потім – військ барона Врангеля у Криму. Згідно з другою версією, після приходу радянської влади павлоградські гусари вирушили в еміграцію до Туреччини.
Що ще цікаво: у 1945 році у сховищах Дрезденського банку знайдено 140 прапорів старих російських полків, які потрапили туди через Бєлград. Вони були викрадені й вивезені туди білогвардійцями. Серед цих прапорів – прапор Другого Лейб-гусарського полку.
Наприкінці 18 століття Павлоград будувався як військове містечко, покликане захищати інтереси Російської імперії. Проте життя внесло деякі корективи у призначення міста. І Павлоград став одним із центрів торгівлі.
Залізничне повідомлення з Москвою.
Справа у тому, що Павлоград побудовано на дуже вдалому місті – на перехресті перетинання важливих торговельних шляхів – з півночі на південь і зі сходу на захід. Зазначимо, що наприкінці 18 століття Павлоград не поступався чисельністю населення нинішньому обласному центру. У ті роки у місті на Вовчій мешкали 1 214 чоловік, а у Катеринославі – 2 000. Це потім, у другій половині 19 століття, після того, як до Катеринослава прийшла залізниця, він став розвиватися швидкими темпами. До речі, у Павлограді залізниця з’явилася на п’ять років раніше. Вже у 1873 році це місто мало залізничне повідомлення з Москвою, Петербургом, Олександрівськом (Запоріжжям) і Севастополем. Першою залізницею, що проходила через Павлоград, була «Москва-Севастополь». У цього шляху було два призначення. По-перше, військове – доставка до Криму армії і боєприпасів. По-друге, торговельне. Торгували тоді з країнами Середземноморського і Чорноморського басейнів.
До початку 19 століття Павлоград славився як центр торгівлі пшеницею. Причому, хліб тут купували не тільки російські й українські купці, а й закордонні. Для того, щоб полегшити вивезення зерна за кордон, у той час була побудована ще одна залізнична гілка, яка з’єднувала Олександрівськ і Бердянськ. В останньому будувався найбільший на Азовському морі порт.
Кращі конезаводи у Російській імперії.
У названий період кожен четвертий житель Павлограда був селянином. Садили пшеницю, овес, ячмінь, кукурудзу, соняшник, картоплю і коноплю. Займалися й тваринництвом. Поміркуйте, чому на гербі Павлограда зображений кінь, який пасеться на лузі? Справа у тому, що особливо великим попитом в Україні і за кордоном користувалися павлоградські породисті коні. А наші конезаводи вважалися одними з найкращих у Російській імперії. З середини 19 століття у Павлограді починає бурхливо розвиватися промисловість. Природно, що спочатку вона була тісно пов’язана з сільським господарством. У 1848 році у місті працювали чотири салотопних заводи, які давали продукції на 22 тисячі карбованців на рік. Через 15 років у Павлограді вже п’ять салотопних заводів,два шкірзаводи, тютюнова фабрика і маслоробний завод. Річний обcяг цих підприємств досягав 100 000 карбованців. Тодішній карбованець був вагомий і забезпечений золотом (наприклад, корова коштувала три карбованці).
Початок 20 століття. У Павлограді – 70 підприємств.
Перші великі механізовані підприємства у Павлограді з’явилися у 80-ті роки 19 століття. Це – парові млини, цегельний і пивоварний заводи, ситцевибивна фабрика, вапняний, свічковий та миловарний заводи. У 1880 році у місті з’являється громадський банк, річний оборот якого дорівнював 842 тисячам карбованців. Перед Жовтневою революцією у місті працювало 70 великих і малих підприємств. Переважно вони випускали товари народного споживання. У Павлограді діяло 10 борошномельних млинів, 3 ливарних заводи, 10 колесобричних майстерень, 3 миловарних заводи, свічна і вапняна фабрики, 43 кузні, пекарня, ковбасна фабрика.
На всю Україну славився павлоградський спирт, який виробляли на місцевому спиртзаводі. Де зерно – там і спирт. Більшовикам у 1918 році пощастило. На складі цього підприємства вони знайшли 3 мільйони пляшок горілки і 150 тисяч відер спирту.
Де ж розміщалися ці підприємства? У районі нинішнього м’ясокомбінату, на вулиці Некрасова, до революції була бійня. У районі АТП-12601 випускали вози та брички. До речі, для завантаження цієї продукції пролягала залізнична гілка по Олександрівській вулиці, яку нині називають Карла Маркса. На Ковальській вулиці було багато кузень. Знаменитий спиртзавод розташовувався на місці першого майданчика нинішньої меблевої фабрики на вулиці Дзержинського. Неподалік – маслозавод. На вулиці Вокзальній, нині Степового фронту, містилося акціонерне товариство борошномельної і круп’яної промисловості. Його річний прибуток становив мільйон карбованців. Це місце знайти неважко, оскільки зараз там перебуває млин. На місці нинішнього «Хіммаша» до революції перебував завод з виготовлення сільгосптехніки.
Як бачите, розвитку торгівлі сприяло багато чинників: вдале географічне розташування, транспортне забезпечення, розвинене сільське господарство і супутні йому галузі промисловості. І торгівля процвітала. У 19 столітті імена павлоградських купців – Голубицького, Балабана, Єромицького, Магазинера – були відомі й у столицях, і у Стамбулі, і у Лондоні. Вони торгували зерном і борошном.
Свято вільної торгівлі.
Тричі на рік у Павлограді проводилися багаті ярмарки, на яких торгували худобою, зерном, олією, салом, вичиненими шкурами, тканинами, спиртом, кіньми, а пізніше – і сільгоспмашинами. Якщо у 1817 році на павлоградських ярмарках було продано товарів на 400 тисяч карбованців, то до кінця 19 століття товарообіг тільки одного ярмароку сягав мільйона карбованців!
На свята вільної торгівлі з’їжджалися петербурзькі, московські, тульські, орловські, курські і варшавські купці. У 1883 році за спеціальним рішенням уряду у Павлограді відкрився акціонерний торговий будинок борошномельної і круп’яної справи. Його річний торговий обіг перевищував мільйон карбованців. Іноземні купці мали своїх агентів, які розміщувалися у цьому торговельному будинку. Вони по телеграфу регулярно повідомляли про ціни на павлоградські товари у Стамбул, Нью-Йорк, Париж, Лондон та інші центри міжнародної торгівлі. Тож, цілком можливо, що ціна павлоградської пшениці визначала її світову ціну.
У 1897 році у Павлограді відкрито контору Московського міжнародного торгового банку, який вів ділові операції з банками Європи і Америки. До речі, нетривалий час у ньому служив статистом Георгій Паустовський – батько відомого письменника Костянтина Паустовського.
Де ж проходили величезні ярмарки, якщо нині на Центральному ринку ніде повернутися? Справа у тому, що до революції ярмаркова площа була у десять разів більша. Вона займала величезну територію від нинішньої вулиці Дніпровської до вулиці Леніна і від вулиці Карла Маркса до набережної річки Вовчої. Весь цей простір займали довгі торговельні ряди, величезні кам’яні складські приміщення, де зберігалися купецькі товари. Відразу були торговельні павільйони, магазини, готелі, ресторани. За деякими відомостями, для захисту своїх скарбів від війн і повстань, павлоградські купці спорудили підземні сховища.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА »

«Золоте століття Павлограда».
Кінець 19-початок 20 століть можна вважати «золотим» століттям в історії Павлограда. У першу чергу цьому сприяв розвиток торгівлі. Купці і власники підприємств відраховували у скарбницю щедрі податки. До 1897 року у місті за казенний рахунок діяло три початкових училища, дві гімназії, ремісниче училище, кілька церковноприходських шкіл. В усіх навчальних закладах, за винятком гімназії, навчання було безкоштовне.
Електроосвітлювальним Павлоград став одночасно з Москвою і Києвом. У 1905 році купці і підприємці вскладчину придбали динамо-машину і провели світло на семи центральних вулицях міста. Для мешканців це було великим дивом, із хуторів і навколишніх сіл бігли подивитися на електричне світло. За рахунок податків від торгівлі у місті була розвинута мережа шосейних доріг, телеграфний і телефонний зв’язки. Імена найбільших доброчинців були увічнені. Наприклад, у пам’ять про заслуги купця Шалінського його ім’ям назвали центральну вулицю Павлограда, нині Леніна. Магазин на вулиці Шевченка селяни досі величають «Маловиком» на честь його першого власника. Храм Нерукотворного Спаса ще називають храмом Голубицького. Добрі справи живуть століттями.
Сучасний Павлоград зберіг зовсім небагато стародавніх, дореволюційних назв. Переважна більшість вулиць були наречені у радянський період. Спробуймо повернути колесо історії і прогулятися по місту, яким воно було століття тому.
Була Єврейська, стала Інтернаціональна.
Центр міста залишився, на щастя, на тому ж місці. Соборна площа отримала свою назву завдяки собору, який стояв тут до 1936 року, а потім, за розпорядженням комуністів, був висаджений у повітря. У роки радянської влади Соборну площу перейменували на площу Леніна, однак зі здобуттям Україною незалежності історичну назву повернули.
Коли місто планувалося, провулків майже не існувало, а вулиць було близько 30. Провулки з’явилися згодом, коли місто почало розростатися. Головпоштамт зараз перебуває у будинку колишньої Міської управи. Там, де нині Павлоградський технікум Національного гірничого університету, раніше було Олександрівське училище. У приміщенні Палацу творчості дітей та юнацтва колись містилася жіноча гімназія. На тому місці, де нині Дитячий парк, був базар. На території між церквою Голубицького і собором розташовувалася Базарна площа. Провулок, який нині має назву Музейний, був Базарним. На місці теперішнього базару містилася міська в’язниця для кримінальних злочинців. В’язниця для політичних ув’язнених містилася у теперішньому кафе «Тауер», на розі вулиць Харківської та Степового фронту.
Зараз зі старих назв вулиць збереглися лише Озерна, Полтавська і Харківська. До речі, дві останні теж намагалися перейменовувати, привласнюючи їм прізвища закордонних революційних ватажків. Але, на щастя, назви ці не прижилися. До нових назв взагалі народ звикає з великими труднощами. Вулицю Степового фронту мешканці й досі називають Вокзальною.
Центральна вулиця міста – Карла Маркса – раніше називалася Олександрівською, оскільки була спрямована на Олександрівську фортецю (нині – Запоріжжя). Нинішня вулиця Леніна змінювала назви кілька разів. Спочатку вона була Купечеською, потім – Шалінською (на прізвище купця Шаліна, який дуже багато зробив для міста). У 1924 році після смерті Леніна, за ініціативою тодішнього завідуючого міськвно Юрія Дольд-Михайлика, майбутнього письменника, автора роману «І один у полі воїн», вона була перейменована у вулицю Леніна. Вулиця Харківська так названа, оскільки мала направлення на Харків, а на Полтавській селилися козаки з Полтави. Вулиці Дніпровської сто років тому не було зовсім, на її місці пролягав великий грунтовий шлях. Вулиця Горького спочатку була Поштовою, потім – Катеринославською. Радянська була Дворянською, Інтернаціональна – Єврейською, Громадянська – Міщанською, Пролетарська – Поселянською. Що й казати, дореволюційні назви точніше відображали дійсність, ніж назви радянські.
Вулиця Шевченка сто років тому іменувалася Поліційною, оскільки на ній розташовувалося міське поліційне управління. Сучасна вулиця Дзержинського була Успенською, оскільки вела до Успенського цвинтаря. Вулиця Повстання називалася Пісчаною, Караванченка – Казарменою, Шутя – Робочою.
З історії мікрорайонів.
У радянські часи Павлоград розрісся і розбудувався, з’явилося багато нових мікрорайонів чи, як звикли говорити місцеві мешканці, селищ. Це – селище Шахтобудівників, селище ім. 18 Вересня (або у просторіччі – селище Хімзавод), селище Павлоградського механічного заводу, тощо. З цими назвами усе ясно і просто. Селища стали супутниками відповідних підприємств. Проте у Павлограді є кілька районів з дуже дивними назвами: Бельбес, Приточилівка, тощо. Чому ж вони так названі?
У 19 столітті після російсько-турецької війни у Павлограді селилося багато іноземців: болгар, греків, турків. За однією з версій, у районі Бельбеса селилися люди, які не розуміли місцевої мови. Місцеві жителі називали їх балбісами. Є й інша версія – про іноземців говорили: “Не розуміють ні бельмеса”. Звідси Бельбес.
Своя історія і у Підварків. До цього часу вважалося, що ця назва виникла від слова “двір”. Мовляв, у центрі міста були подвір’я, а трохи осторонь – підворки, де оселялося менш заможне населення. Подвір’я там були меншими і будиночки біднішими. Проте сучасні історики вважають цю версію невірною, оскільки з’ясували, що правильна назва цього району звучить як «Підварки», а не «Підворки».
Назва “Приточилівка” розшифровується досить просто. Це місцевість, яку приєднали, або приточили, до міста. Теперішнє селище Хіммаш раніше називали Козлячим. Ця назва виникла тому, що раніше на його місці був вигін, де пасли кіз.


Будинки, які зберігають історію.
Крім згаданих вище будинків Головпоштамту, Машинобудівного технікуму, Палацу творчості і кафе “Тауер”, у Павлограді є ще чимало історичних будинків. Багато з них можуть претендувати на звання архітектурного пам’ятника. Насамперед, це храми: Собор Нерукотворного Спаса (провулок Голубицького), Успенська церква (вулиця Харківська), церква Вознесіння Матері Божої (на території військової частини) і костел (вулиця Пролетарська).
Чимало дореволюційних будинків розташовано на вулиці Карла Маркса. Будинок, у якому за радянської доби містилося управління заводу електроосвітлювальної апаратури, до революції був садибою Лани Звенигородського – одного з власників механізованих млинів. Приміщення швейної фабрики і контори швейної фабрики займав магазин «Пасаж». У Палаці культури імені Кірова на початку 20 століття був ресторан льотчиків. Приміщення загсу колись було будинком Нємкова, у якому перебувала приватна жіноча гімназія. Будинок, в якому міститься фірма «Алмаз», у дореволюційні часи належав виноторговцю Машкевичу. А кафе «Старий Павлоград» щастить перебувати у будинку, в якому у 1896 році народився видатний театральний діяч Борис Захава. У 2003 році на цьому будинку було встановлено меморіальну дошку.
У приміщенні молкомбінату до революції був млин. Так само зберіг своє початкове призначення Павлоградський залізничний вокзал.
Ветеринарна лабораторія на вулиці Горького, 13 відбудована у стилі перехідному від модерну до конструктивізму. Свого часу вона була садибою інженера Фетисова. А теперішній магазин «Лідер» розміщується у будинку, де колись був магазин знаменитого павлоградського громадянина Якова Голубицького.
Рентгенологічне відділення міської поліклініки на вулиці Леніна, 109 перебуває в єдиній у Павлограді споруді, яку збудували у стилі конструктивізму. У минулі часи там містилася водолікарня. У будинках, де нині розташовуються офіси корпорації «Центр» і «Оранта», раніше був готель «Росія». А у приміщенні торгового будинку «Україна», на вулиці Леніна, 91, наприкінці 19 століття містилася гімназична церква. Нинішній Палац технічної творчості, або Станція юних техніків, який розміщений на вулиці Леніна, 42, перебуває у будинку, відбудованому у стилі модерн. У дореволюційний час це був будинок Герлейбова. У ньому жила сім’я земського лікаря Д. Синельникова, у якій народився знаменитий учений К. Синельников. Станція юних натуралістів перебуває у будинку, який належав на початку 20 століття офіцеру Пєдану.
Крім колишньої жіночої гімназії, збудованої у стилі модерн, на вулиці Радянській збереглося ще кілька давніх споруд. У будинку №55, де зараз перебуває сільгоспуправління Павлоградського району, у 19 столітті містилися Благородні збори і Земська управа. А у приміщенні нинішньої вечірньої школи був млин Вінгеровського.
Улюблений багатьма павлоградцями театр імені Б.Захави також розміщується в історичному будинку. Колись тут також розташовувався театр, що носив гучну назву – Графський театр.
В історії Павлограда ще досить багато білих плям. Якщо деякі версії підтвердяться, цілком можливо вони стануть справжньою сенсацією. Одна з білих плям пов’язана з підземними таємницями Павлограда.
Різна уривчаста інформація свідчить про наявність у центральній частині Павлограда підземних споруд і переходів, проритих у дореволюційні часи. Одні джерела стверджують, що це лише підвали з галереями, які з’єднували між собою будинки багатих міських купців і торговців, магазини і склади, розташовані поруч із ними. Інші стверджують, що підземні переходи були значно довшими і з’єднували не лише будинки і підвали у складах і магазинах. Один із таких підземних переходів вів від церкви Голубицького до млина Балабана, на місці якого пізніше було побудовано кінотеатр «Мир». Вхід до підземної галереї засипали двома самоскидами. Є очевидці-сучасники, які підтверджують розповіді і чутки. Під час розбирання старого будинку на перехресті вулиць Полтавської і Озерної (на цьому місці знаходиться п’ятиповерховий будинок) виявили підвал. Стіни і стеля його були викладені цеглою. Поруч ківш екскаватора викопав невеликих розмірів галерею, також викладену цеглою. До половини вона була заповнена грунтом, прибравши який можна було пройти галереєю на повний зріст. Можливо, що це була стара запущена водозливна система. Старожили стверджували, що у колишні часи в дощову погоду місто не було таким брудним – вода стікала по цих галереях.


Грудень 1917 року. У Павлограді встановлено радянську владу.
Відразу були націоналізовані великі склади, налагоджено контроль за роботою всіх міських підприємств, організовано раду народного господарства. Але невдовзі Павлоград був окупований австро-німецькою армією. Більшовики пішли у підпілля, організували повстанські загони і 12 грудня 1918 року захопили місто. Проте остаточно Червона Армія розташувалася тут лише наприкінці грудня 1919 року.
У 20-ті роки почалося відновлення зруйнованого боями Павлограда. Наприклад, у 1924 році було знову побудовано міське відгалуження залізниці. Була прокладена колія по вулиці Карла Маркса, тоді Олександрівська, до млина Балабана. Саме завдяки цьому південно-східна частина центру міста досі називається “Горвіткою”. У 1931 році у Павлограді було організовано артполігон, а напередодні Великої Вітчизняної війни тихе провінційне місто перетворилося у великий артполігон країни. Два найбільших підприємства Павлограда працювали на оборону. До 1941 року населення міста досягло 50 тисяч чоловік. У місті і призаводських селищах було 208 багатоповерхових і 500 одноповерхових житлових кам’яних будинків і більше 2 тисяч глинобитних будинків. Протяжність мостових становила 16 км, тротуарів з кам’яним і асфальтовим покриттям – 15 км. У Павлограді було 589 тисяч квадратних метрів зелених насаджень, у тому числі п’ять парків і скверів. Водопостачання здійснювалося через 98 артезіанських криниць.
У місті був готель (триповерхове приміщення), лазня на 146 місць, дві поліклініки, пологовий будинок, лікарня, водогрязелікарня, тубдиспансер і венерологічний диспансер, дитяча консультація, 10 ясел і 4 дитячих садочки. Напередодні 41-го року у місті діяв педагогічний технікум імені Т.Г.Шевченка, медучилище, 11 загальноосвітніх шкіл (чотири з них – середніх), Палац піонерів і дитяча технічна станція. Цілком були задоволені і культурні запити павлоградців. У місті працювали п’ять клубів, сім бібліотек, кінотеатр на 600 місць, п’ять клубних установ, радіовузол з 5 тисячами трансляційних точок. Любителі фізичних вправ і спортивних змагань могли відвідувати стадіон, дві водних станції і 18 фізкультурних майданчиків, обладнаних необхідним інвентарем. У Павлограді було 20 торгових організацій, які мали 118 магазинів, універмагів, буфетів, ресторанів і їдалень. Павлоградці користувалися легковим та вантажним транспортом. Особливий розвиток у довоєнні роки одержала важка промисловість. У 1941 році у місті працювали 11 підприємств союзно-республіканського підпорядкування, 5 підприємств місцевої промисловості і 13 підприємств промислової кооперації.
Підпільний обком діє.
Окупація Павлограда німцями почалася 11 жовтня 1941 року. У цей період у місті містився підпільний обком партії на чолі з Миколою Сташковим. Підпільним міськкомом партії керували Андрій Караванченко і Степан Прібер. У таборі для військовополонених діяло медичне підпілля під керівництвом Манфреда Есси-Езинга. У роки війни він врятував життя сотень наших військовополонених. Серед підпільників активно працювали Микола Шуть, Андрій Нестеренко, Ольга Кулікова, Микола Бешта, Володимир Індюков, Серафима Ватоліна. Вони загинули від рук фашистів.
На початку 1943 року, під час наступальних дій радянських військ у Донбасі і наближення їх до Павлограда, підпільники готували у місті збройне повстання. Воно почалося вночі 16 лютого 1943 року. У повстанні брали участь 19 бойових груп, об’єднаних в один загін під керівництвом Петра Кравченка. 17 лютого на допомогу повсталим прийшли воїни 35-й Гвардійської стрілецької дивізії четвертого гвардійського корпусу. Таким чином, Павлоград був єдиним містом у Радянському Союзі, який вигнав німців шляхом збройного повстання. Щоправда, звільнене було місто лише на п’ять днів. Німці стягнули свої резерви з інших фронтів і знову захопили Павлоград. Місто було остаточно звільнено 18 вересня 1943 року військами Південно-Західного фронту під командуванням Р.Малиновського. У честь цієї дати мікрорайон, прилеглий до ПО «Павлоградський хімічний завод», отримав назву «Імені 18 Вересня». У боях за звільнення Павлограда взяли участь 60 Гвардійська стрілецька дивізія, 305 Штурмова авіаційна дивізія, 288 Винищувальна авіаційна дивізія і 269 Окремий саперний батальйон, яким було присвоєно найменування «Павлоградських». Від рук гітлерівців загинули 12 тисяч павлоградців, 6 тисяч жителів міста були вивезені на каторжні роботи до Німеччини. За героїзм, виявлений у роки Великої Вітчизняної війни, звання «Герой Радянського Союзу» були удостоєні павлоградці: М. Гаркуша, У. Горішний, К. Дитюк, З. Довгополий, І. Зінов’єв, І. Косяк, І. Перехода, М. Міхно, І. Смєтанін. Павлоград не забув про своїх героїв. У центрі міста створено Алею Слави, де увічнені імена керівників антифашистського підпілля. На одній зі стел значиться напис: «Не забудемо їхні імена». На честь героїв війни названі вулиці міста: Сташкова, Садовниченка, Шутя, Прібера, Ватоліної, Бабенка, Повстання, Караванченка.
Після війни Павлограду і павлоградцям довелося знову відновлювати місто. Протягом 23 місяців окупації фашисти повністю зруйнували і спалили всі будинки промислових і комунально-побутових підприємств, соціально-культурних і адміністративних установ. Місто стояло зруйноване на три чверті. Значні руйнації були завдані і житловому фонду міста. Загальна шкода, заподіяна Павлограду за роки війни, оцінюється у 275 мільйонів карбованців.
У повоєнні роки місто повністю відновилося.
З’явилися нові мікрорайони, як заведено говорити, селища: селище Геологів, селище ім.40-річчя Жовтня, Палмаш, ПМЗ, ПЗТО, селище Шахтобудівників.
У 50-ті роки в нашому регіоні були розвідані великі запаси кам’яного вугілля, почалося будівництво шахт. Павлоград перетворюється у центр вугільної промисловості. У різні роки було побудовано 11 шахт: «Тернівська», «Першотравнева», «Степова», «Ювілейна», «Павлоградська», «Самарська», «Дніпровська», «Благодатна», імені Героїв космосу, «Західнодонбаська», імені М. І. Сташкова; Центральна збагачувальна фабрика; Шахтобудівний комбінат. Тож Павлоград вважається вугільною столицею Західного Донбасу.
У повоєнні роки бурхливими темпами розвивалася машинобудівна промисловість – заводи «Хіммаш», «Палмаш», «Сільмаш»; будівельна промисловість – завод «Павлоградзалізобетон», «Будбаза», «Завод стінових матеріалів», трест «Павлограджитлобуд», силікатний завод. Успішно працювали швацька фабрика, завод продтоварів, шкіряний завод, який згодом перетворився у взуттєву фабрику, завод електроосвітлювальної апаратури.
У 1979 році було затверджено новий герб міста. Автор його ескізу – художник У. Жегур. Кінь з герба зник, оскільки конезаводів у місті більше не було, зате з’явилися копри, терикони і шестірні. Таким чином, новий герб відбиває характер сучасної промисловості міста. У Павлограда є і свої нагороди. 23 жовтня 1979 року «за досягнення трудівниками міста у революційному русі, боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у роки Великої Вітчизняної війни і успіхи, досягнуті у господарському і культурному будівництві» Указом Президії Верховної Ради СРСР місто Павлоград було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. А 2 жовтня 1984 року за названі досягнення і в зв’язку з 200-річчям, Указом Президії Верховної Ради УРСР, місто було нагороджене Почесною грамотою.
Інформація взята із книги “Павлоград 1784-2004”, виданою ООО “Издательство “Популярные Ведомости”.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3179
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 107 разів
Подякували: 665 разів

Re: ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення Вернер »

Павлоградська газета. Обласні вісті №39 від 31.07.1943, сторінка 4
Оголошення
У неділю, 1 серпня, в міському саду їм. 1-го травня
(за річкою Вовчою)
ВІДБУДЕТЬСЯ НАРОДНЕ ГУЛЯННЯ,
де будуть спортивні змагання по плаванню, бігу, футболу, волейболу, ходінню в мішках, стрибанню, лазінню по стовпу і ін.
Переможці змагання преміюються. Гратиме музика.
На початку - коротке вступне слово представника влади.
З 11 до 12.30 хв. в міському парку - об'єднаний концерт.
Початок о 13 годині, закінчення о 20 г.
РАЙУПРАВА.
Час плине
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3179
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 107 разів
Подякували: 665 разів

Re: ПАВЛОГРАД, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення Вернер »

Павлоградська газета. Обласні вісті №39 від 31.07.1943, сторінка 4
Райуправою утворено міський український театр. Директором театру призначено Л. Мороза, художнім керівником А. Жилу. Зараз театр працює над п'єсою „Степовий гість"—Грінченка.
Час плине
Відповісти

Повернутись до “Літера П”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Tianka і 24 гостей