СМІЛА, місто, Черкаська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
1
50%
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
1
50%
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

СМІЛА, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення

СМІЛА — місто обласного підпорядкування Черкаської області, райцентр. Центр. частина міста розташов. на лівому березі р. Тясмин (прит. Дніпра), між її притокою Сріблянкою та Ірдинським болотом. Населення 68,7 тис. осіб (2011).

Не пізніше 1541—42 черкас. боярин Ясько Тимкевич на землях, наданих йому 1533 королем. польс. і вел. кн. литов. Сигізмундом I Старим, заснував поселення Яськове, яке невдовзі припинило існування. Тривалий час на ці землі претендували різні власники, аж поки 1633 вони не стали володінням С.Конецпольського. 1640 на місці Яськова вже існувала слобода Тясмин, яка незабаром перетворилася на містечко й отримала другу назву Сміла. Згодом назва Сміла витіснила першу. Із 1648 С. — у складі Війська Запорозького, центр сотні Чигиринського полку. У 1670-х рр. мешканці С., рятуючись від воєнних дій, переселилися на Лівобережжя, містечко знелюдніло. Після відновлення в правобереж. частині Київського воєводства влади Речі Посполитої (1714) Смілянщина повернулася до рук Конецпольських (які і після 1648 вважалися її номінальними власниками), від них — до Валевських, 1725 — до князів Любомирських. У цей час С. відродилася. З’явилася єврейс. громада. Імовірно, у 1730-ті рр. в містечку було відновлено замок. Під час Коліївщини повстанці захопили С. і зруйнували замок (червень 1768). 1773 С. отримала магдебурзьке право. 1787 кн. Г.Потьомкін купив Смілянський ключ (див. Ключ), який після його смерті (1791) перейшов до його родичів графів Самойлових. Після 2-го поділу Речі Посполитої (1793) С. — під владою Рос. імперії, 1793—94 була центром повіту Київського намісництва, а потім увійшла до Черкас. пов. Київської губернії.

1838 містечко успадкував від Самойлових їхній родич граф Олексій Олексійович Бобринський (із 1856 жив у С. постійно), завдяки якому С. стала знаною як осередок пром-сті та центр великого землеволодіння з передовим сільс. і лісовим госп-вом. Екон., соціальному і культ. розвиткові С. сприяли й нащадки О.О.Бобринського (див. Бобринські), які були власниками містечка до 1917. Серед смілянських з-дів найбільшими були цукровий (заснований 1838), рафінадний (1839) і механічний (1840, виробляв обладнання для цукрової пром-сті та сільс. госп-ва). 1876 повз С. пройшла залізниця Фастів—Знам’янка (нині місто Кіровогр. обл.), за 6 км від містечка було споруджено залізничну ст. Бобринська (із 1930-х рр. — станція ім. Т.Шевченка), яка згодом стала вузловою. Станційне селище злилося з містечком. 1847 у С. мешкало 4 тис. жителів, 1910 — понад 29 тис. Значну частину мешканців становили євреї. Дослідження Олексія Олександровича Бобринського зробили С. відомою серед археологів Рос. імперії.

Рад. владу остаточно встановлено на початку січня 1920. Із 1923 — райцентр. 1926 дістала статус міста, із 1939 — місто обласного підпорядкування. Окупована гітлерівцями з 4 серпня 1941 до 29 січня 1944. У рад. час тривав розвиток С. як значного пром. центру (машинобудування, харчова пром-сть) і траспортного вузла.

Істор. споруди: Успенський костьол (1818—27), Благовіщенський собор (1859), будівля банку (1909, тепер краєзнавчий музей). Археол. пам’ятки: кургани різних епох, городище — рештки замку (земляної фортеці бастіонного типу) 17—18 ст.
Вортман Д.Я.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: СМІЛА, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Сміла — місто обласного підпорядкування (з 1939 р.), центр Смілянського району. Розташована на берегах р. Тясьмину (при впадінні у неї Сріблянки), за 30 км від обласного центру. У місті є дві залізничні станції їм. Т. Г. Шевченка та Сміла. Населення — 55,8 тис. чоловік.

Територія сучасного міста та його околиць заселена здавна. На лівому березі Сріблянки, в районі ірдинських болот, в урочищах Юровій горі і Деренківці та в інших місцях виявлені пізньопалеолітичне поселення, яке існувало тут понад. 45 тис. років тому, поселення та майстерня крем’яних знарядь праці доби неоліту. У багатьох курганах розкопані поховання доби бронзи, доскіфських, ранньоскіфських та сарматських часів. За півтора км вище греблі, на р. Тясьмині знайдено» ранньослов’янське поселення черняхівської культури. Біля Сміли виявлено скарб золотих речей, а також могильник давньоруських часів. Крім того, розкопано кілька кочівницьких курганів X—XII ст. н. ери.

Перші дані про поселення на території Сміли знаходимо в документах XVI століття. Відомо, що 1536 року король Сигізмунд І передав землі на узгір’ї над Тясьмином та Сріблянкою якомусь Юську чи Яську Тимкевичу. Він заснував тут хутір, прозваний у народі Яцьковим над Тясмином. Хутір стояв при дорозі, якою татари ходили на Україну. Невдовзі він зник. Ймовірно, що його знищили кочівники. Лишилась тільки назва урочища — Яцькове. Тимкевичі, що ніяк не могли дійти згоди з боярами Жубриками (теж вважали хутір своєю власністю) передали права на свою землю черкаським міщанам. Черкаське староство довго вело боротьбу з Жубриками.

Наприкінці XVI ст. на місці колишнього хутора нереєстрові козаки заснували слободу, яку назвали Тясьмине. На початку XVII ст. слобода перетворилася на поселення містечкового типу і в 1633 році перейшла у володіння польського магната С. Конецпольського. Відтепер вона стала містечком. Незабаром після загарбання Тясьминого Конецпольськими на нього напали татари і погнали в неволю багатьох мешканців. Якась дівчина провела козаків через важкопрохідне Ірдинське болото у тил ворога. «Воїни,— свідчить легенда,— здолали тьму-тьмущу татарви у січі кривавій, тільки дівчини не вберегли…». Поховали воїни героїню над Тясьмином і назвали її Смілою, а містечко Тясьмине на її честь перейменували на Смілу.
Тяжко жилося смілянам під владою магната. Власник жорстоко експлуатував селян. Вони платили йому чинш, давали в одсип зерно, двічі на тиждень працювали в маєтку, а також виконували інші повинності, з яких особливо тяжким був постій війська. Місцеві козаки та селяни не раз піднімалися на боротьбу з гнобителями, 1631 року тут спалахнуло повстання під проводом Івана Злого, а в 1637 році селяни приєдналися до повстання під проводом Павла Бута і Д. Гуні.

У роки визвольної війни 1648—1654 рр. Сміла — сотенне містечко Чигиринського полку і один із опорних пунктів повсталих селян та козаків. У містечку жив син Богдана Хмельницького — Тиміш. Через Смілу до Чигирина у 1653 році проїжджали до гетьмана Богдана Хмельницького російські посольства А. Матвеева — І. Фоміна (у червні) й Р. Стрешньова — М. Бредіхіна (у грудні).

У березні 1654 року потай від Богдана Хмельницького містечко з околицями випросив у російського царя переяславський полковник Тетеря, що очолював українське посольство у Москві. Побоюючись, що про це довідається військо і суворо його покарає, Тетеря не скористався дозволом. Дарчу грамоту царя на Смілу він закопав у землю.

Після Андрусівського перемир’я 1667 року Сміла залишилась під владою Польщі, містечко знову стало власністю Конецпольських. Володарі жорстоко по-мстилися його жителям за участь у визвольній війні. Часті в той час набіги турків і татар, які не раз облягали містечко, палили будівлі, грабували, брали в полон населення, змусили мешканців Сміли в 70-х роках XVII ст. покинути рідні місця і перейти на Лівобережну Україну. Там вони заснували поселення Сміле (тепер однойменне село Роменського району Сумської області). У червні 1674 року російсько-українські війська під командуванням воєводи Г. Ромодановського та гетьмана І. Самойловича розгромили на Тясьмині під Смілою великий загін ханського візира і загін турецького ставленика П. Д. Дорошенка.

За умовами «Вічного миру» (1686 року) землі на правому березі Дніпра і на лівому березі Тясьмину, у т. ч. територія Сміли, мали бути незаселеними. Однак минуло небагато часу і містечко починає відроджуватися. Цьому сприяло наростання визвольної боротьби народних мас Правобережжя під керівництвом С. Палія.

З листопада 1742 року Сміла перейшла у володіння польських магнатів Любомирських. Щоб захищатися від селянсько-козацьких повстань, Любомирські збудували дерев’яний замок, в якому тримали військовий гарнізон. Для зручності управління землі Любомирських («Побережне панство») поділялись на губернії або ключі. Сміла була центром ключа, що тягнувся над Тясьмином вздовж кордону з Росією.

У XVIII ст. жителі Сміли займалися землеробством і рибальством. Закріпачені селяни відробляли панщину, яка влітку доходила до 6 днів на тиждень, сплачували численні податки і виконували різні повинності. За будь-яку провину, а часто і без причини, феодали катували кріпаків, морили голодом, підвішували за руки. Соціальний гніт доповнювався національно-релігійним. Жителям заборонялося розмовляти рідною мовою, виконувати православні обряди, їх приневолили приймати унію.

Все це викликало люту ненависть до гнобителів. Протягом кількох десятиліть у районі Сміли діяли гайдамацькі загони. Збиралися вони в Чорному лісі, неподалік від Сміли. Населення міста брало участь у цих повстаннях, зокрема у виступі 1734 року під керівництвом Верлана, Медведя. Його вогонь перекинувся на Брацлавщину. В 1759 році кінний загін (200 чоловік) гайдамаків увірвався до Сміли, а наступного року — 360 повстанців здобули смілянський замок. Та найширшого розмаху боротьба набула у 1768 році під час Коліївщини. 7 червня загін гайдамаків, очолюваний сподвижником Залізняка, осавулом Буркою, здобув містечко, спалив замок і знищив багато шляхти. Любомирським пощастило врятуватися.

Наляканий могутнім народним рухом, царизм допоміг придушити повстання. Проте наприкінці того ж року у районі Сміли знову починають діяти гайдамацькі загони. Серед селян розповсюджувався універсал невідомої особи із закликом озброюватись і приєднуватись до гайдамаків. «Кидайте хати, жінок, улюблених дітей,— говорилося у ньому,— не тужіть за ними, бо скоро побачитесь. Дасть нам бог перемогу і будете собі панами вільними». Повстання проти польської шляхти на Смілянщині тривали і в 1769—1770 роках.

Щоб послабити антишляхетські настрої, польський король 1773 року надав Смілі магдебурзьке право. Однак і після цього Ксаверій Любомирський, що володів Смілянщиною, не почував себе безпечно. Він вирішив збути містечко і навколишні землі. 1787 року за 2 млн. крб. сріблом їх купив російський князь Г. О. Потьомкін. З 1793 року Сміла стає власністю його племінника графа О. М. Самойлова.

Після возз’єднання (1793 рік) Правобережної України з Росією два роки Сміла була повітовим містом, а з січня 1795 року ввійшла до складу Черкаського повіту. Граф Самойлов, прагнучи одержати у своїх економіях якомога більше зерна на продаж, нещадно визискував селян. Господарства його кріпаків були вкрай розорені.

М. Г. Чернишевський в одній з своїх праць зазначав, що у 30-х роках XIX ст. у Смілі із 1031 господарства 864 були безкінними. Щоб мати високі прибутки, пав запровадив місячину, тобто перевів безземельних і більшість безкінних селян на щоденну панщину. Селяни подали цареві скаргу на Самойлова (1834 рік). Але вона залишилася без відповіді.

З 1838 року містечко з навколишніми землями і селами переходить у власність графів Бобринських. Вони відомі як експлуататори-хижаки. В. І. Ленін писав, що зграя «Романових, Бобринських, Пуришкевичів… ганьбить нашу великоруську національну гідність».

За десять років (1838—1848) нові власники відкрили 6 цукроварень. Із них дві — на околицях містечка. 1840 року у Смілі почав працювати механічний завод, який виготовляв обладнання для цукроварень та сільськогосподарські машини.

У зв’язку з розвитком цукрової промисловості в графських економіях з року в рік збільшувались посіви цукрових буряків. Проте вже в 50-х роках вони не могли задовольнити зростаючі потреби заводів у сировині, і власники цукроварень контрактують буряки в інших плантаторів. Не вистачало також робочої сили. Тому Бобринські купували або наймали посезонно кріпаків у поміщиків. 1846 року вони придбали тисячу кріпаків на Сумщині. Ще тисячу душ було привезено з Саратовської губернії. Куплених людей селили у бараках. За роботу на цукроварнях фабричні селяни одержували пайок і 6 крб. грішми на місяць. Ще нижчою була оплата праці сезонних робітників (3 крб.).

Крім підприємств Бобринських, у 50-х роках XIX ст. діяли також два шкіряні заводи, три цегельні, дві винокурні, 10 млинів. Водночас тут розвивалися ремесла, торгівля. Свої вироби шевці, гончарі, бондарі збували на ярмарках, які відбувалися тут двічі на рік.

На 1847 рік у містечку проживало 4,08 тис. чоловік, а на початку 60-х рр.— 12,6 тис. чоловік. Змінювався і його вигляд. Від центру до заводів пролягли рівні вулиці. В 1842 році при цукроварнях відкрилася лікарня, з 1851 р. почала працювати поштово-телеграфна контора, а з 1858 — парафіяльна школа. Відомо, що в 1821 році, їдучи до Києва, у Смілі зупинявся О. С. Пушкін.

З 1861 року містечко стало волосним центром. Під час селянської реформи Бобринські, віднявши наділи, перетворили своїх селян у городників. Під загрозою голодної смерті колишні кріпаки змушені були працювати на цукроварнях та в економіях. Як свідчать уставні грамоти, у Смілі 1863 року з 407 селянських господарств тяглих було всього 7, піших — 196, а городників — 2043. Під час реформи Бобринські до своїх земель долучили ще 14 тис. десятин і радо вітали «розкріпачення».

Пограбовані реформою селяни Сміли у 1868 році повстали. їх підтримали у Васильківському і Звенигородському повітах Київської губернії. Царські власті ввели у містечко війська, які придушили виступ.

В кінці XIX століття зубожіння селян посилювалося, дедалі поглиблювалося класове розшарування. Особливо потворних форм воно набрало напередодні першої світової війни. 1912 року в Смілі (без призаводських селищ) налічувалося 699 господарств, з них 4 — зовсім не мали землі, 323 — мали по десятині, 112 — до 2-х десятин, а 366 господарств зовсім не мали худоби.

В цей же час швидко зростає промисловість. Розширюється виробництво цукру, зростає машинобудування, стають до ладу нові підприємства для переробки шкіри і обробки деревини. Виключне значення для економічного розвитку Сміли мало відкриття у 1876 році залізниці Фастів—Знам’янка. У районі містечка тоді було споруджено станції — Бобринську (на околиці) і Смілу. Від станції Бобринська до Черкас також прокладено колію. Того ж року тут почали працювати Головні залізничні майстерні.

В. І. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії» зараховує Смілу до числа найважливіших центрів фабрично-заводської промисловості в європейській Росії. На 9 фабриках і заводах Сміли, як зазначав В. І. Ленін, у 1879 році було вироблено продукції на 4070 тис. крб. (на 791 тис. крб. більше, ніж того ж року випустили її 76 фабрик і заводів Києва).

З 80-х років тут запроваджується найпрогресивніший для того часу дифузійний спосіб добування бурякового соку, а з 90-х років — з’явилися електромотори. Це сприяло значному збільшенню виробництва товарної продукції. Розбудовувалися машинобудівні майстерні, Бобринський залізничний вузол. І якщо 1898 року у містечку налічувалося 18 фабрик і заводів, то вже у 1910 році їх було 23.

До Сміли щороку прибували тисячі людей з надією заробити на шматок хліба. Проте Бобринські неохоче користувалися вільним наймом, бо, не витримуючи жорстокої експлуатації, вільнонаймані йшли в інші місця. Власники цукроварень вербували селян у Смоленській, Орловській, Могилівській та інших губерніях. В угодах між графськими конторами і волосними управліннями зазначалося, що за селян, які не вийдуть на роботу, а також за померлих або засуджених, одержані завдатки повинні відробити родичі чи односельці. Найнятим Бобринські видавали мізерний завдаток, і тому вони добиралися до Сміли тільки пішки. На самих цукроварнях через високу температуру і відсутність вентиляції «робітники працювали зовсім голими». За будь-яку провину їх штрафували, а то й били. Доведені до відчаю, трударі піднімалися на боротьбу.

Спершу вона носила стихійний характер. Так, 1873 року черкаський повітовий справник доповідав губернським властям, що на заводах Бобринських навіть поліція безсила припинити втечі робітників. З роками все відчутнішим ставав організований опір експлуататорам. 1891 року управитель смілянських цукроварень віддав до суду селян з Смоленської губернії — братів Васютиних, О. Грибова і П. Федосова,— бо вони «крім одвертого непослуху…, підбурювали цілі артілі робітників».

Перші масові виступи трудящих мали місце у травні 1901 року. Тоді застрайкували залізничники Головних майстерень. Вони вимагали підвищити заробітну плату і звільнити з роботи начальника майстерень. Хоч страйк і не приніс перемоги робітникам, проте він послужив сигналом для дальших виступів трудящих.

У жовтні того ж року відбувся великий страйк на цукрових заводах. Незадоволені оплатою праці і масовими штрафами, робітники припинили роботу. Майже чотири дні стояли піскова цукроварня і три дні — рафінарня. Виступом робітників керував слюсар В. Клочко. Про цей страйк писала «Искра». Бобринські викликали війська, виступ придушили, а Клочка засудили на довічну каторгу.

З 1903 року у Смілі почала працювати соціал-демократична група чисельністю 14 чоловік. Учасники групи знайомилися з творами К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, книгами М. Чернишевського і В. Бєлінського та іншою літературою Підпільники були зв’язані з робітниками-залізничниками, друкували на гектографі листівки, у яких закликали до революційної боротьби.

2—3 вересня 1903 року страйкували понад 900 робітників Головних залізничних майстерень. Вони приходили на підприємство, але до роботи не ставали. Адміністрація змушена була пообіцяти 8-годинний робочий день і підвищення заробітної плати. 4 вересня залізничники приступили до роботи.

Наростання революційного руху у Смілі змусило київського губернатора посилити військами місцевий гарнізон. Війська були розквартировані і на станції Бобринська.

Трудящі Сміли активну участь брали в революції 1905—1907 рр. Виступи робітників цукроварень та економій очолювала Смілянська організація РСДРП «Іскра». Група РСДРП станції Бобринська проводила роботу серед залізничників.

Весною 1905 року першими застрайкували кравці. Під лозунгами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!» 29 травня жителі Сміли вийшли на демонстрацію, яку розігнала поліція. У червні п’ять днів страйкували робітники рафінадного заводу, дещо пізніше — селяни графських економій.

З новою силою революційна боротьба розгорілася восени 1905 року. 14— 18 жовтня під керівництвом більшовиків робітники станції Бобринська провели загальний політичний страйк. П’ять діб не працювали залізничні майстерні і станція. Страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати, свободи слова і зборів, скасування воєнного стану на залізниці тощо. Виступом керував страйковий комітет, очолюваний більшовиком О. О. Кастелі.

6 грудня у Смілі відбулася масова політична демонстрація, а наступного дня залізничники оголосили загальний страйк, який тривав майже 2 тижні. Виступ залізничників підтримали понад 2 тис. робітників цукроварень. Коли стало відомо, що власники заводів терміново наймають інших робітників, страйкуючі виставили пікети. 18 грудня, на вимогу переляканих цукрозаводчиків, у Смілі та на станції Бобринська було оголошено воєнний стан. Власті силою зброї придушили страйки. Проте ліквідувати революційні настрої серед робітників не вдалося..

Організація РСДРП станції Бобринська з лютого 1906 року входила до складу вузлового бюро РСДРП Південно-Західної залізниці, що стояло на більшовицьких позиціях. Наприкінці червня 1906 року у Смілі і на станції Бобринська прокотилася нова хвиля політичних демонстрацій, мітингів, які не раз переростали у страйки і сутички з військами.- 27 червня припинили роботу робітники Головних залізничних майстерень. їх приклад наслідували робітники цукроварень. Коли на прохання Бобринських війська почали переслідувати страйкарів, робітники рафінадного заводу дали їм рішучу відсіч. Черкаський повітовий справник про цю подію так доповідав київському губернатору: «Робітники підняли тривогу заводськими пожежними дзвонами, стали вигукувати: «Товариші! До зброї!», «Кличте на допомогу робітників із Бобринської!». З усіх боків почали збігатися люди з гвинтівками, сокирами, залізними палицями… Становище з кожною годиною ускладнювалося. За наказом полковника Азарова драгуни відступили». Влітку 1906 року на станції Бобринська із числа залізничників була створена бойова організація, якою керував член комітету РСДРП Г. У. Гончарук (партійна кличка Кофейник). Активніше повели революційну боротьбу і робітники економій. У відповідь власті посилили репресії. 1906 року за революційну діяльність були вислані на каторгу керівники Смілянської соціал-демократичної організації «Іскра» більшовики А. М. Калиниченко, О. А. Сахацький, Г. У. Гончарук (Кофейник), Й. I. Меленкевич та інші. «Іскра» на деякий час припинила діяльність. Бобринський комітет РСДРП(б) продовжував роботу в складних умовах спаду революції. Та наприкінці 1908 року і він був розгромлений поліцією. Проте через рік більшовицька організація відновила свою діяльність.

Розвиток капіталізму зумовив зростання містечка. На 1910 рік тут проживало понад 29 тис. чоловік, або на 12,4 тис. жителів більше, ніж на час першого всеросійського перепису населення 1897 року. Діяли 3 лікарні на 112 ліжок, 6 аптек. 1884 року відкрито технічні класи, що готували спеціалістів для цукрових заводів, 1909 — чоловічу і жіночу гімназії. У 3 середніх і 8 нижчих навчальних закладах того часу 57 учителів навчали 1658 учнів. У 1895 році уродженка с. Гречківки О. Ласкова (артистка Петербурзького Марийського театру) заснувала в Смілі українську трупу. Аматори ставили п’єси Т. Г. Шевченка, М. Л. Кропивницького та інших. «За шкідливий вплив на публіку» у 1906 році царські власті заборонили вистави. З 1900 року в місті працювали приватна бібліотека, друкарня.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: СМІЛА, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
Перша світова війна згубно відбилася на економіці і житті Сміли. Багато родин залишилося без годувальників. На залізниці було запроваджено воєнний стан. За будь-який виступ робітників віддавали до суду. Зменшилося виробництво на цукрових заводах, вони працювали переважно для потреб військового відомства.

Незабаром тимчасовий спад страйкового руху змінився новими революційними виступами. 18 березня 1915 року одноденний страйк провели машиністи депо станції Бобринська. 16 поїздів не було відправлено в той день. 25 «бунтарів» власті заарештували і вислали до Сибіру. У жовтні 1915 року два дні страйкували робітники на рафінадному заводі. Це примусило цукрозаводчиків частково поновити попередню оплату праці.

З кожним роком хвиля революційних виступів зростала. У січні й лютому 1917 року у .Смілі і станції Бобринська пройшли мітинги, страйки. В мітингах брали участь солдати місцевого гарнізону. Поліція була безсилою будь-що зробити.

Після Лютневої революції в Смілі панувало двовладдя. Спершу почали діяти власті Тимчасового уряду. А наприкінці березня солдати місцевого гарнізону зібралися на збори. Більшовик М. Г. Кропив’янський (відомий військовий діяч в період громадянської війни на Україні) зробив доповідь про поточний момент. Потім обрали Раду солдатських депутатів. На початку квітня відбулося її перше засідання.

В умовах двовладдя по-різному поводили себе представники політичних партій. Меншовики, есери, бундівці, українські буржуазні націоналісти, захопивши більшість у Смілянській Раді робітничих депутатів, робили все можливе, щоб завадити розгортанню революційного руху. Рада навіть не роззброїла поліції і намагалася обмежувати свою діяльність розглядом питань культури.
Справжніми виразниками інтересів трудящих стали більшовики. До складу більшовицького осередку Головних залізничних майстерень входило 12 робітників-залізничників та робітників місцевих цукрових заводів. Для активізації діяльності місцевої більшовицької організації велике значення мала нарада більшовиків Південно-Західного краю (15—17 квітня 1917 року в Києві), у якій брав участь і виступав з інформаційним повідомленням представник Сміли П. Близнюк. На заклик партійного осередку на залізничному вузлі і підприємствах містечка робітники явочним порядком з 18 березня ввели 8-годинний робочий день. Більшовицька фракція Ради робітничих депутатів, долаючи опір меншовиків, есерів, українських буржуазних націоналістів, запровадила робітничий контроль на лісопильних заводах, створила продовольчу комісію, що дбала про забезпечення населення хлібом та іншими продуктами, боролася з спекулянтами.

В день 1 Травня партійний осередок підготував демонстрацію трудящих. Прислужники буржуазії спробували перешкодити більшовикам організувати мітинг. Проте робітники й селяни прогнали меншовиків і есерів та буржуазних націоналістів. Мітинг тривав кілька годин.

У травні більшовицький осередок виник на рафінадному заводі. Очолив його слюсар О. О. Кукота. Тепер у Смілі і Бобринській були дві організації РСДРП(б). Своїм делегатом на II Всеросійський з’їзд Рад робітники Бобринської послали більшовика Л. Слабєєва. Показовою з цього погляду була кореспонденція залізничників до Київської більшовицької газети «Голос социал-демократа». Робітники вимагали в ній замінити Тимчасовий уряд «таким, який буде чесно виконувати свій революційний обов’язок, тобто урядом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».

Трудящі Сміли й Бобринської радісно вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. 12 (25) листопада волосний з’їзд Рад ухвалив рішення про встановлення Радянської влади у Смілі та волості й обрав військово-революційний комітет. Очолив його активний учасник революції 1905—1907 рр. більшовик Й. І. Меленкевич.

Але за утвердження Радянської влади у Смілі і Бобринській довелося ще тривалий час вести наполегливу боротьбу. Банда «вільних козаків» Водяного в ніч на 13 листопада заарештувала більшість членів військово-революційного комітету. Бандитів підтримували графи Бобринські. Більшовицькі організації Сміли і Бобринської змушені були піти у підпілля і готувати збройне повстання. В Головних залізничних майстернях і на рафінадному заводі створювались загони Червоної гвардії. З їхньою допомогою 24 січня 1918 року червоногвардійський загін московських робітників під командуванням Бабенка почав битву за станцію Сміла, де зосереджувались значні сили гайдамаків. Бій тривав три години. Спершу противника вигнали з Сміли, а потім і з Бобринської. Проте з району Цветкового і Новомиргорода гайдамацькі частини перейшли в наступ і знову захопили станцію та містечко. І тільки 31 січня ворожі війська були розбиті. У цих боях особливо відзначився червоногвардійський бронепоїзд, очолюваний комісаром — латишем Зоненбергом.

Після відновлення Радянської влади у Смілі і Бобринській почали діяти ревкоми. Тоді ж було засновано Смілянський райпартком, який об’єднував і спрямовував діяльність місцевих комуністів. Керуючись ленінським Декретом про землю, ревкоми націоналізували економії графів Бобринських, наділили трудящих селян землею, худобою, посівним матеріалом. На залізничному вузлі і на цукрових заводах було відновлено 8-годинний робочий день, встановлено робітничий контроль.

Тепер адміністрація підприємств стала підзвітною робітникам, справами виробництва керували робітничі колегії.

Та завойовані права ще треба було відстояти. 1 березня 1918 року кайзерівські війська захопили місто. Окупанти розстрілювали комуністів, активістів, грабували населення. В обозі ворогів повернулися і місцеві багатії.

Під керівництвом підпільного ревкому (у складі М. Корчемахи, Й. Меленкевича, С. Менчинського, О. Шейка) робітники й селяни вели боротьбу проти окупантів і націоналістичної контрреволюції. Під час всеукраїнського страйку залізничників 20 днів не працювали Головні залізничні майстерні, депо, станція. Залізничників підтримували робітники цукрових заводів. Восени 1918 року у розпорядженні підпільного ревкому вже було понад 4 тис. народних месників. А 18 листопада розпочалося збройне повстання. На станції Бобринська залізничники роззброїли гетьманську «державну варту» і частково розквартировану тут німецьку частину. Повсталі захопили склади й розігнали гетьманців. За вимогою ревкому наступного дня німецький гарнізон залишив містечко. Повстання перекинулося на сусідні села й залізничні станції.

У час, коли повсталі робітники й селяни виганяли кайзерівські війська з рідної землі, українські буржуазні націоналісти, маскуючись брехливими лозунгами, кралися до влади.

В умовах підпілля більшовики у—грудні 1918 року заснували у Смілі комсомольський осередок. Бойове хрещення комсомольці одержали на барикадах збройного повстання проти жовтоблакитників, яке розпочали робітники й селяни міста наприкінці січня 1919 року. Проте сили були нерівними. Січовики придушили виступ.

У перших числах лютого Смілу і станцію Бобринська визволили партизани. Влада перейшла до ревкому. Настав мирний перепочинок. Відновив роботу Смілянський райпартком. Тепер у зону його діяльності входило 12 волостей (серед залізничників станції і сіл, прилеглих до залізниці, політвиховну роботу провадив заново створений Бобринський райпартком). У квітні райпартком Сміли почав видавати газету «Беднота».

Мирний перепочинок перервав контрреволюційний заколот Григор’єва. Бандити 10 травня 1919 року захопили Бобринську і Смілу. Вони спробували пограбувати цукрові заводи. Проте загони робітничої самооборони відстояли народне добро. 22 травня червоноармійські підрозділи вибили заколотників з містечка і залізничного вузла.

Після розгрому григор’євщини трудящі знову взялися за відбудову господарства. Та 21 серпня до Бобринської і Сміли вдерлися денікінські війська. З метою «облагорозумлення тих, хто був непокірним новій владі», на станції Бобринська у паровозній топці вони живцем спалили члена Бобринського підпільного комітету КП(б)У М. Колюхова.

9 січня 1920 року частини 12-ї армії вигнали денікінців. Містечко, залізничний вузол стояли розгромлені вщент. 9 тисяч чоловік хворіли тифом, до того ж на Смілу раз у раз нападали куркульсько-націоналістичні банди. Тоді ревком, Смілянський і Бобринський райпарткоми організували завіз продовольства, налагодили медичне обслуговування населення, почали відбудову. З ініціативи комуністів у березні було проведено «тиждень допомоги фронту й транспорту».

18 квітня того ж року на станції Бобринська відбувся перший комуністичний недільник. А невдовзі у першотравневому суботнику на залізничному вузлі і на цукрових заводах брали участь уже понад три тисячі трудящих. Це була їх відповідь на злодійський напад білополяків на радянську країну.

Під час боїв Червоної Армії з панською Польщею (травень 1920 р.) Сміла і Бобринська стали прифронтовою смугою. На випадок наступу ворога тут було утворено спеціальний штаб оборони, сформовані загони озброєних робітників. Тоді ж станцію Бобринська з агітпоїздом «Жовтнева революція» відвідав М. І. Калінін. У паровозоскладальному цеху Головних залізничних майстерень він виступив перед залізничниками.

Восени 1920 року багато комуністів і комсомольців Сміли й Бобринської пішли добровольцями на врангелівський фронт. Комуністи Головних залізничних майстерень і депо створили ударні групи. Від робітників не відставали й селяни містечка та волості. Наприкінці 1920 року вони повністю і достроково здали хліб у рахунок продрозкладки.

У відбудовний період трудящі виявляли справжній трудовий героїзм. Майже кожного тижня комуністи й комсомольці, а за їх прикладом сотні безпартійних, йшли на комуністичні суботники й недільники. Відроджувалося і сільське господарство. Безземельним та малоземельним селянам всіляко допомагав смілянський комнезам, заснований в липні 1920 року. Тоді ж почав працювати пункт прокату сільгоспреманенту. А залізничники станції Бобринська безкоштовно взялися ремонтувати й виготовляти для селян плуги, борони, сівалки.

Сповнені безмежної віри і любові до В. І. Леніна, до Комуністичної партії, люди не шкодували сил у боротьбі за утвердження нової влади. У липні 1922 року трудівники цукроварень обрали вождя революції почесним делегатом на V Всеросійський з’їзд профспілки цукровиків. В. І. Ленін сердечно дякував за це робітникам. Залізничники ст. Бобринська присвоїли Іллічу звання почесного коваля. Заробіток почесного коваля спершу відраховувався на користь дитячого будинку № 5, а у повоєнні роки — школі-інтернату № 1.

Смерть В. І. Леніна болем вкарбувалася в серця людей. Всенародне горе ще тісніше згуртувало лави трудящих. 264 робітники Бобринської й Сміли вступили до лав партії.

На кінець відбудовного періоду Головні залізничні майстерні, депо станцій Бобринська і Сміла, цукрові заводи, механічні майстерні Цукротресту освоїли довоєнний рівень виробництва. В місті (налічувало 23,3 тис. жителів) працювали електростанція, пивоварний, цегельний заводи, друкарня, млини. Значний відсоток становив і приватний сектор. Тут було 418 кустарів в зареєстрованих промислових підприємствах.

З березня 1923 року Сміла — адміністративний центр однойменного району. За постановою ВУЦВКу в 1926 році її віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Широкодоступним і безкоштовним для робітників і селян стало медичне обслуговування. У місті діяли 2 лікарні на 210 ліжок, амбулаторія. В цих медичних закладах працювали 9 лікарів і 21 фельдшер та акушер. На кінець відбудовного періоду у Смілі і Бобринській у 96 гуртках і школах товариства «Геть неписьменність» навчалося грамоти до двох тисяч чоловік. У 7 трудових школах 89 учителів навчали 2547 учнів. Тоді ж (1920 року) у Смілі розпочала роботу кооперативна школа, яку через 3 роки реорганізовано у кооперативний технікум. У 1921 році

засновано Інститут цукрової промисловості, який 1925 року перевели до Києва (тепер Інститут харчової промисловості). На базі інституту в Смілі з 1925 року почав працювати технікум цукрової промисловості. З серпня 1922 року при Головних залізничних майстернях, а в лютому 1923 року при рафінадному заводі відкрилися школи фабзавучу. 1925 року тут здобували знання 202 підлітки.

Значну культурно-освітню роботу провадили державні й профспілкові заклади (З клуби, бібліотека, 2 кінотеатри, відкриті у 1920—1921 рр.). Швидко розвивалося народне мистецтво, зокрема театральне. Цьому сприяло перебування тут у 20-і роки українського драматичного театру, де працювали Г. Юра, А. Бучма, М. Крушельницький, О. Ватуля. Професіональні актори допомагали драмгуртківцям. Після від’їзду театру над драмгуртком клубу цукровиків тривалий час шефствував видатний артист Г. Юра.

За роки перших п’ятирічок на місці механічних майстерень виросли корпуси нового заводу. Він у 1938 році виробив продукції у 10 раз більше, ніж 1933 року. А в 1939 році валова продукція всіх промислових підприємств міста сягнула 166 863 крб.

З 1940 року залізничний вузол став називатися ім. Т. Г. Шевченка. Його було докорінно перебудовано і розширено.

Соціалістичне ставлення робітників до праці знаходило тут яскравий прояв спочатку у русі ударних, а з 1935 року — стахановських бригад. Першою почала працювати по-стахановському бригада свердлувальниці О. Рибакової. Наприкінці 1937 року на паровозоремонтному заводі налічувалося вже 1200 стахановців (77 проц. усіх працюючих на підприємстві). З 1 березня 1939 року колектив Заводу перейшов на підвищені норми виробітку. Серед паровозників у числі перших кривоносівцями стали машиністи В. І. Махалін і М. Ф. Лінке. По-стахановському працювали і робітники машинобудівного, цукрового заводів та інших підприємств.

В день 11-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції сім бідняцьких родин Сміли об’єдналися у комуну «Серп і молот». Першим її головою став комуніст О. А. Сахацький. Дружна сім’я комунарів з року в рік зростала. У 1928— 1929 рр. до неї вступило понад 200 селянських господарств. Через рік комуну перетворено у колгосп з тією ж назвою. На 1933 рік він господарював на 1007 га орної землі, мав 120 коней і 134 корови.

Серед хліборобів теж ширилося соціалістичне змагання. Піонером ударної праці стала 1931 року бригада комуністки Марії Криволап. У 1938 році на полях і фермах артілі трудилося вже 360 стахановців, 26 з них у 1939 році були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Організована в 1931 році Смілянська МТС стала великим підприємством. В 1933 році тут вступили в число діючих потужні машинотракторні майстерні. МТС відіграла велику роль у зміцненні і дальшому розвитку колгоспів. Кращий тракторист МТС І. Т. Мелешко у 1938 році за трудову звитягу був відзначений урядовою нагородою.

За роки соціалістичного будівництва повністю було ліквідовано приватний сектор у торгівлі і серед ремісників. Кустарі-одинаки об’єдналися у промартілі «Шлях до соціалізму», ім. 15-річчя Жовтня, «Електромеханік», «Червоний шкіряник», «Червоний хімік» тощо.

20 жовтня 1938 року до складу міста включено селище залізничного вузла і села Гречківку та Малу Яблунівку. На той час його населення становило 33,8 тис. чоловік. З серпня 1939 року Смілу віднесено до міст обласного підпорядкування.

З кожним роком місто кращало, впорядковувалися його площі, вулиці. 1938 року почалося будівництво першої черги міського водопроводу, завершилася електрифікація міста, тут курсували пасажирські автобуси. У місті й на залізничному вузлі у 1939 році діяли 2 лікарні й поліклініки, 5 амбулаторій і фельдшерських пунктів, пологовий будинок, 4 аптеки. В них трудилися 53 лікарі й 80 працівників з середньою медичною освітою. Місто мало 27 дитячих садків і ясел.

За даними 1939 року, тут було 4 середні, 5 неповних середніх і початкова школи.

До 1936 року у місті готував кадри механіко-технологічний технікум цукрової промисловості ім. 15-річчя ЛКСМУ. В 1936 році розпочалося навчання у середній медичній школі, у фабрично-заводському училищі паровозоремонтного заводу. Перед Великою Вітчизняною війною духовним запитам трудящих служили 4 будинки культури, 6 бібліотек, 4 кінотеатри. З 1935 року розпочала роботу дитяча бібліотека, а в 1936 році —клуб піонерів і школярів. Спеціальна комісія Народного комісаріату освіти УРСР у 1938 році проводила у ряді міст республіки соціальне дослідження на тему: «Роль книги і газети у розвитку радянської людини». Дослідження показало, що на той час у Смілі книги і газети читало майже все доросле населення. Комісія відзначила, що районна бібліотека (завідуюча — О. О. Віскушенко) проводила велику роботу у справі пропаганди книги серед трудящих. Її досвід роботи був схвалений спеціальним наказом наркома освіти УРСР.

Розквітали й народні таланти. У березні 1933 року в олімпіаді самодіяльного хорового і драматичного мистецтва брало участь 33 колективи. Серед населення стали популярними щорічні виставки самодіяльних майстрів декоративного мистецтва (художня вишивка, ткацтво). З 1934 року тут розпочало роботу літературне об’єднання. Масового розвитку набув і робсількорівський рух. Йому сприяв вихід з 5 жовтня 1930 року районної газети «Червоний стяг». Комуністи були тою силою, що цементувала колективи трудящих, спрямовувала їхні зусилля на дострокове виконання завдань п’ятирічних планів.

У відповідності з рішеннями ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У у 1939 році утворено міську партійну організацію. 29 лютого—1 березня 1940 року відбулася її перша конференція»

Мирну творчу працю перервала війна.

Уже в перші дні Великої Вітчизняної війни добровольцями на фронт пішли понад 370 чоловік, з них 256 комуністів і комсомольців. А коли фронт наблизився до Сміли, було евакуйовано машинобудівний, паровозовагоноремонтний заводи. Патріоти вивезли з залізничного вузла усі справні паровози, вагони та інше складне устаткування.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: СМІЛА, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІІ
У Смілі та в районі було створено партійно-комсомольське підпілля. Наприкінці липня патріоти сформували з комуністів та комсомольців Смілянський партизанський загін.

4 серпня ворожі війська захопили місто. В перші дні окупації загарбники розстріляли понад 400 жителів. У Смілі, на станції ім. Шевченка, у концентраційних таборах під відкритим небом гинули від голоду, холоду та епідемій тисячі людей.

Але ніщо не могло залякати радянських людей, зломити їх волі до боротьби. На залізничному вузлі раз у раз виходили з ладу паровози, вагони, колії. Часто влаштовувалися диверсії на машинобудівному, цукрових заводах. Все це було справою рук підпільників. У 1941—1943 рр патріотичні групи діяли на станції ім. Т. Г. Шевченка і машинобудівному заводі. Очолювали їх комуністи: П. А. Цаплюк і О. Малинник (партійна кличка). З осені 1941 року у місті діяла підпільна комсомольська організація у складі Ю. Канарського, О. Міщенка, М. Атамановського, Н. Фастівського та інших.

1942 року фашисти розстріляли комсомольців-підпільників, Ю. Канарського та М. Атамановського повісили. У травні 1943 року були закатовані робітники машинобудівного заводу О. Малинник, П. Калашник, А. Назаренко та інші. Не, дожили до визволення міста від фашистів В. Ф. Ромейко та його бойові помічники В. Ф. Гордієнко, Н. С. Дерев’янко. Проте на місце загиблих заступали нові борці. У середині серпня 1943 року радянське командування у район Сміли послало групу десантників, що стала ядром великого партизанського загону ім. Пожарського (командир — Д. Горячий, комісар — І. Жилін). У цей загін у повному складі вступили залізничники-підпільники на чолі з П. А. Цаплюком, підпільники Сміли та навколишніх сіл.

У серпні — грудні 1943 року на перегонах Шевченкове — Цвіткове, Шевченкове — Знам’янка партизани пустили під укіс 16 ворожих ешелонів. Народні месники висаджували в повітря вагони з ворожими солдатами і офіцерами, технікою, боєприпасами. Часто бувало так, що залізничний вузол не працював по кілька діб.
29 січня 1944 року частини 373-ї Червонопрапорної Миргородської стрілецької дивізії (командир — полковник К. І. Сазонов) 52-ї Армії Другого Українського фронту визволили Смілу і залізничний вузол ім. Т. Г. Шевченка. На знак перемоги парторг 2-го стрілецького батальйону 1237-го стрілецького полку сержант А. Белобородов у центрі міста на одному з високих будинків, де до війни була середня школа № 58, встановив Червоний прапор.

Відступаючи під ударами Червоної Армії, гітлерівці зруйнували залізничний вузол, цукрові і машинобудівні заводи, підприємства місцевої промисловості й комунального господарства, мости й греблі через річки Тясьмин і Сріблянку, приміщення шкіл й культосвітніх закладів, понад 870 житлових будинків.

Відразу ж після визволення трудящі включилися у відбудову міста. Вже 20 лютого залізничний вузол ім. Т. Г. Шевченка, а 22 лютого — станція Сміла прийняли і відправили перші поїзди. У квітні після реевакуації частково вступили до ладу машинобудівний, а у травні — паровозовагоноремонтний заводи.

Відновили роботу 2 лікарні, 4 поліклініки, 10 дитсадків і ясел, 2 дитбудинки 12 шкіл, два клуби і кінотеатри, чотири бібліотеки.

Батьківщина гідно відзначила ратні справи партизанів та фронтовиків. За мужність і відвагу, виявлену в боротьбі з фашистами, уродженцям міста В. Т. Сенатору та Н. К. Ткаченку (посмертно) присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а 9540 смілян нагороджені орденами й медалями СРСР. Повним кавалером ордена Слави став артилерист-розвідник М. К. Величко. З 1945 року він працює бригадиром розмітників на машинобудівному заводі. За трудові успіхи йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Він почесний громадянин м. Сміли.

Понад 12 тисяч жителів — воїнів, партизанів, підпільників загинули в боях з фашизмом. На пам’ять про них в 1967 році споруджено монумент Слави. Іменами В. Ромейка, В. Гордієнка, Ю. Канарського, О. Міщенка, Н. Сергієнка названі вулиці. Ім’я Героя Радянського Союзу В. Т. Сенатора присвоєно школі № 14, у якій він учився.

Четвертий п’ятирічний план відбудови й дальшого розвитку народного господарства СРСР (1946—1950 рр.) сміляни сприйняли як свою рідну справу. До 1949 року вони повністю відбудували Шевченківський залізничний вузол, станцію Сміла, паровозовагоноремонтний, машинобудівний, цукровий, пивоварний заводи, міськхарчокомбінат, держмлин. У 1951 році став до ладу молокозавод. Повністю відродилося і місто. Тут проживало тоді 30,2 тис. чоловік. А в 12 загальноосвітніх школах, у т. ч. у 3 школах робітничої молоді, 267 учителів навчали 7530 учнів. При паровозоремонтному і рафінадному заводах діяли школи фабрично-заводського навчання. Місто мало 6 клубів, 20 бібліотек і 2 кінотеатри. Саме в ці роки на клубній сцені Сміли вперше проявили свої творчі здібності учениця Є. Єршова та робітниця К. Радченко, нині народні артистки УРСР.

У четвертій п’ятирічці населення обслуговували 2 лікарні і 10 медпунктів, де працювали 80 лікарів і 248 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. На околиці міста відкрито обласну психіатричну лікарню.

Перетворюючи у життя накреслення Комуністичної партії, трудящі міста у 1950—1970 рр. добилися нових успіхів. В цей час докорінно реконструйовано і значно розширено всі довоєнні підприємства. У 1959—1962 рр. було змінено виробничий профіль паровозоремонтного заводу. З лютого 1962 року підприємство займається ремонтом тягових електродвигунів для тепловозів . На машинобудівному заводі споруджено нові цехи. Тут уперше в світовій практиці освоєно випал емальованих цистерн током високої частоти. Майже вдвічі зросли виробничі потужності цукрового заводу, на якому всі складні виробничі процеси механізовано й автоматизовано. Став до ладу діючих (1951 рік) молококонсервний комбінат. Значно розширені пивзавод, міськхарчокомбінат, держмлин.

З 1960 року почав працювати завод «Металіст», з 1964 — завод лимонної кислоти, з 1963 — асфальтобетонний, з 1958 — меблева фабрика, з 1967 — міськпромкомбінат. Продукція смілянських підприємств експортується у 13 країн світу. За роки восьмої п’ятирічки обсяг промислового виробництва міста зріс на 30 проц. 1970 року тут вироблено продукції на 85 млн. крб. (у новому масштабі цін), це у 7 разів більше, ніж у 1950 році.

Змінився і шевченківський залізничний вузол. У 1951 році тут відкрито південний вокзал станції і-м. Шевченка. Після технічної реконструкції значно збільшилася пропускна спроможність вузла. Тепер він обслуговує один з найбільш вантажонапружених залізничних напрямів республіки (Донбас—Київ —Прикарпаття). З 1964 року на дільниці П’ятихатки — станція ім. Шевченка — Миронівка почали курсувати електропоїзди.

Робітники були провідною силою у господарчому будівництві і громадсько-політичному житті міста. У роки п’ятої й шостої п’ятирічок своєю самовідданою працею уславилися тисячі передовиків виробництва. У 1958 році на промислових підприємствах і залізничному вузлі почало ширитись змагання за звання ударника і бригади комуністичної праці. Першою у 1959 році цього почесного звання удостоїлася комсомольсько-молодіжна бригада арматурників паровозоремонтного заводу, очолювана Г. А. Ященком.

1966 року за виробничі успіхи у виконанні семирічного плану уряд нагородив колектив машинобудівного заводу орденом Трудового Червоного Прапора. Наступного року це підприємство як переможця соціалістичного змагання на честь 50-річчя Великого Жовтня відзначено Пам’ятним прапором Центрального Комітету КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС.

Особливо широкого розмаху набуло соціалістичне змагання на промислових підприємствах, залізничному вузлі і на станції Сміла у зв’язку з підготовкою до 100-річчя від дня народження В. І. Леніна і на честь XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України. На зростання трудової активності впливало і традиційне змагання між трудящими Сміли і російського міста Ржева. Зараз в українському місті звання колективів комуністичної праці присвоєно 30 цехам, змінам, дільницям і 620 бригадам. Все це сприяло тому, що промисловість міста достроково виконала план восьмої п’ятирічки і план першого року дев’ятої п’ятирічки. Порівняно з 1956 роком тут на 362 проц. підвищилась продуктивність праці. На підприємствах міста нині працюють 150 постійно діючих виробничих нарад, у роботі яких беруть участь тисячі робітників.

У довоєнні і післявоєнні роки за самовіддану працю 512 робітників і службовців нагороджено орденами й медалями СРСР, серед них 13 чоловік — орденом Леніна і 8 чоловік — орденом Жовтневої Революції. Першими кавалерами ордена Леніна стали вчитель І. Жарко, залізничники К. Корчаловський, П. Левченко, О. Томусяк, а кавалерами ордена Жовтневої Революції — робітники машбудзаводу М. Величко, М. Скрипник, залізничники К. Беляев, І. Гребеньков, І. Курчашов, П. Корякін, працівник меблевої фабрики В. Клименко, вчителька Н. Кисленко.

Сміла — красиве місто, що невпинно зростає і розвивається. Його забудова здійснюється за генеральним планом.

На 1970 рік воно займало територію 40 кв. км, а довжина вулиць і провулків досягла 212 км, або у 1,7 рази більше порівняно з 1950 роком.

Місто має 96 магазинів, 29 ларків та торгових павільйонів, два ресторани. 27 кафе та їдалень. У 1966—1970 рр. тут відкрито 18 нових магазинів і 28 їдалень та кафе.

У роки восьмої п’ятирічки збудовано лікарню, засновано службу швидкої медичної допомоги. Нині у місті працює 33 медичні заклади, у т. ч. міська і залізнична лікарня на 585 ліжок, 3 поліклініки, 15 амбулаторій, будинок дитини на 100 ліжок, протитубдиспансер, обласна психіатрична лікарня, міська і залізнична санепідемстанції, дитячий санаторій, 7 аптек. На варті охорони здоров’я стоять 206 лікарів і 651 медичний працівник з середньою спеціальною освітою.

Постійно зростає загальноосвітній рівень населення. За станом на 1 січня 1970 року, серед дорослих жителів мали вищу освіту 5,8 проц., середню — 30,6 проц. і неповну середню — 28,8 процентів. У Смілі трудяться 1482 спеціалісти з вищою освітою (у т. ч. 408 інженерів) і 3751 спеціаліст з середньою освітою (у т. ч. 1867 техніків).

Наприкінці восьмої п’ятирічки у місті було 22 загальноосвітні школи (у т. ч. середніх — 9, спецшкіл-інтернатів — 2, вечірніх шкіл робітничої молоді — З, заочних середніх — 1, восьмирічних — 7) і семирічна музична школа. В них працювало 615 вчителів і навчалося понад 10,2 тис. учнів. Кращі вчителі О. В. Бездітно, К. А. Заремба, І. М. Ленець, К. М. Рутенко нагороджені орденом Леніна. Значну виховну роботу серед школярів проводять будинок піонерів, дитяча технічна станція (заснована 1956 року). У 19 дитячих садках і 12 яслах перебувають понад 2,3 тис. дітей.

На усіх відділеннях Смілянського технікуму харчової промисловості навчається понад 1600 юнаків та дівчат. Він щорічно випускає до 500 спеціалістів з середньою освітою. У трьох професійно-технічних училищах готують слюсарів, токарів, будівельників, працівників залізничного транспорту. За післявоєнні роки училища закінчили понад 15 тис. молодих робітників.

Сьогоднішню Смілу не можна уявити без державних і профспілкових культурно-освітніх закладів: 11 будинків культури і клубів із залами на 2650 місць, центральної міської і 10 масових бібліотек (їх книжковий фонд 576,6 тис. томів), 11 кінотеатрів на 3730 місць. При будинках культури і клубах працюють 142 гуртки художньої самодіяльності, у яких беруть участь близько трьох тис. чоловік. Твори самодіяльних прозаїків й поетів — членів міського літературного об’єднання «Тясьмин» при редакції газети «Червоний стяг» — друкуються на сторінках газет, журналів. За участю громадськості до 50-річчя Жовтневої революції відкрито міський народний історико-краєзнавчий музей і музей історії електромеханічного ремонтного заводу.

Керівником і вихователем трудящих є міська партійна організація. На підприємствах, будовах, в установах і навчальних закладах працює 114 первинних партійних організацій, які об’єднують 4855 членів і кандидатів у члени партії. У порівнянні з 1950 роком міська партійна організація кількісно зросла у 3 рази. 70 проц. комуністів безпосередньо працюють на виробництві.

Партійні організації виступають ініціаторами науково-технічного прогресу, повнішого використання резервів, вони стали душею соціалістичного змагання за дострокове виконання завдань дев’ятого п’ятирічного плану. З ініціативи міськкому партії і міськвиконкому колективи трудящих підприємств, будов, закладів освіти і культури розробили перспективний план економічного і соціального розвитку міста на 1971—1975 рр. За цим планом передбачено розгорнути будівництво і газифікацію підприємств і житлових будинків. У галузі промисловості намічено оновити устаткування, ввести в дію нові конвейєрні та потокові лінії і асигнувати у 1975 році 15 млн. крб. на капітальне будівництво (у 1970 році асигновано 9,8 млн крб.). За роки дев’ятої п’ятирічки в місті буде споруджено 16 магазинів і 16 їдалень та кафе. Тут будуть збудовані будинок культури, клуб машинобудівників, залізнична поліклініка, 12 майстерень побутового обслуговування. За п’ятирічку зросте освітній рівень смілян. Кількість робітників, які матимуть середню освіту, збільшиться у 1,5 рази. Переважна більшість трудящих буде навчатися в школах комуністичної праці, передового досвіду та на спеціальних курсах.

У політичному й господарчому житті міста велику роль відіграє преса. 23 травня 1969 року міська районна газета «Червоний стяг» за успішну роботу в справі комуністичного виховання трудящих, мобілізації їх на виконання завдань господарського і культурного будівництва та в зв’язку з 50-річчям виходу перших номерів була нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР. На електромеханічному, ремонтному і машинобудівному заводах виходять багатотиражні газети «Заводська правда» (з 1956 року) і «Машинобудівник» (з 1959 року).

Достойними спадкоємцями славних справ є комсомольці. 79 первинних організацій ЛКСМУ об’єднують понад 6300 членів.

Трудящі беруть активну участь у керівництві державою. Депутатом Верховної Ради УРСР восьмого скликання від Смілянського виборчого округу є слюсар електромеханічного ремонтного заводу В. П. Хільченко. Серед депутатів Смілянської міськради 129 робітників, 56 службовців, в їх числі 98 комуністів, 46 членів ВЛКСМ, безпартійних — 41, чоловіків — 102, жінок — 83.

Велику роботу проводять профспілкові організації, які об’єднують 32 875 робітників і службовців. У січні 1950 року засновано міську організацію товариства «Знання», у якій працюють 987 лекторів. Понад 15 тис. чоловік налічує міська організація Українського’ товариства охорони пам’ятників історії та культури.

Громадські організації та культосвітні заклади велику увагу приділяють запровадженню нових свят і обрядів. Стало традицією посвячувати молодь у робітники, вшановувати ветеранів праці, відзначати свята вулиць, зустрічі весни й зими тощо. У загсі за участю депутатів міськради, представників громадськості проводиться урочиста реєстрація новонароджених, а також тих, що беруть шлюб.

У місті — два пам’ятники В. І. Леніну (один на центральній площі, другий — на території електромеханічного ремонтного заводу) та пам’ятник Т. Г. Шевченку. Для вшанування пам’яті воїнів Червоної Армії, що загинули в боях за визволення Сміли у роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн, 1970 року споруджено монумент на честь 25-річчя визволення міста від німецько-фашистських загарбників, встановлено пам’ятник — гармату (1969 рік).

Багато уродженців Сміли стали досвідченими спеціалістами промисловості і сільського господарства, діячами науки і культури, воєначальниками. За важливі відкриття корисних копалин звання лауреата Ленінської премії одержав доктор геологічних наук М. Р. Пустильников. Відомим конструктором гірничої техніки був кандидат технічних наук лауреат Ленінської премії О. Д. Сукач (1905—1965). Значний вклад у розвиток гідромашинобудування вніс академік АН УРСР Г. Ф. Проскура (1876—1958). У вузах і науково-дослідних установах працюють доктори наук О. А. Олійник, Д. П. Проценко, О. Г. Цибко та понад 20 кандидатів наук. Тут народилась поетеса О. К. Журлива (Котова, 1898—1970). Уродженець Сміли Г. М. Штерн пройшов шлях від рядового до генерал-полковника, командуючого військами Далекосхідного фронту. За бойові заслуги йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Комсомолець 20-х років генерал-полковник К. С. Грушевий зараз працює членом Військової ради, начальником Політуправління Московського військового округу. Він кандидат у члени ЦК КПРС, депутат Верховної Ради РРФСР.

Історія Сміли—це історія багатьох поколінь, які плекали мрію про вільне, щасливе та радісне життя. Воно стало дійсністю після перемоги Великого Жовтня, після побудови соціалістичного суспільства у нашій країні. Воно стане ще кращим після здійснення величних накреслень XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КП України.

П. Й. ГОНЧАРОВА,, В. С. КНЯЖЕВ, М. М. МАХАРИНЕЦЬ, В. П. СКОРОБОГАТОВ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6278 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: СМІЛА, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення D_i_V_a »

Звідси
на 1804 рік
Иосиф 46 женат, Петр 34 холост, Скочинские
Жительствуют первой в Петербурге, а второй Черкаского повета в местечке Смиле
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: СМІЛА, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ЦДІАК
Українська назва Гречківка, с. Російська назва Гречковка, с.
Назва на 2009 рік
Приписні села –
Адмін поділ за документами Черкаського пов. Київська губ.
За адмін. поділом XIX ст. Черкаського пов. Київської губ.
За адмін. поділом XXI ст. Смілянського р-ну Черкаської обл.
Церкви св. Олексія
Примітки нині район м. Сміла

Тип Фонд Опис Справа
клірова відомість 127 1009 1011(1893); 1060(1901); 1115(1914)
клірова відомість 127 1010 221(1895)
клірова відомість 127 1011 3516(1885); 3519(1890); 3520(1891); 3521(1892); 3522(1893); 3523(1894); 3524(1896); 3525(1897); 3526(1898); 3527(1899); 3528(1902); 3529(1903); 3530(1904); 3531(1905); 3532(1907); 3533(1908); 3536(1912); 3621(1886); 3622(1886); 3623(1887); 3627(1889); 3628(1889); 3629(1890); 3630(1890); 3631(1891); 3632(1891); 3633(1892); 3634(1893); 3635(1894); 3636(1894); 3638(1896); 3639(1899); 3681(1916); 3682(1917); 3683(1917); 3684(1918); 3685(1918); 3535(1911)
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: СМІЛА, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ЦДІАК (католики)
Українська назва Сміла, м-ко Російська назва
Коментарі
Адмін поділ Черкаського пов. Київської губ.
Деканат Звенигородський Релігія Католики
Приписні села Балаклія, с.; Баландине, с.; Березняки, с.; Білозір’я, с.; В’язівок, с.; Голов’ятине, с.; Грекове, с.; Жаботин, с.; Залевки, с.; Калинівка, с.; Кам’янка, с.; Ковалихи, с.; Ксаверове, с.; Орловець, с.; Попівка, с.; Райгород, с.; Ребедайлівка, с.; Ревівка, с.; Ротмістрівка, с.; Руська Поляна, с.; Санжариха, с.; Софіївка, с.; Старосілля, с.; Черкаси, м.; Яблонівка, с.;
Костел Успіння Пресвятої Богородиці

Тип Фонд Опис Справа
метрична книга 1043 1 84(1871); 87(1872); 88(1873); 89(1874)
метрична книга 2209 1 1(1883); 2(1884); 3(1885); 4(1886); 5(1887); 6(1888); 7(1889); 8(1891); 9(1893); 10(1895); 11(1896); 12(1897); 13(1898); 14(1899); 15(1900);
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера С”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 20 гостей