ТИСМЕНИЦЯ, місто, Тисменицький р-н, Івано-Франківська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ТИСМЕНИЦЯ, місто, Тисменицький р-н, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ТИСМЕНИЦЯ — місто Івано-Франківської області, райцентр. Розташов. на р. Ворона (прит. Бистриці Надвірнянської, бас. Дністра). Населення 9,8 тис. осіб (2009).
Гіпотетично ототожнюється з літописною Тисмяницею. Т. достовірно існує з 15 ст. До поч. 16 ст. укріплений центр Т. був розміщений на південь від сучасного міста, в урочищі Городище на пагорбі над долиною р. Стримба (ліва прит. Ворони).
Із 1434 Т. — у складі Галицької землі Руського воєводства. 1448 король польс. і вел. кн. литов. Казимир IV Ягеллончик надав Т. магдебурзьке право. Через Т. проходив торг. тракт зі Львова на Молдову і Туреччину, що сприяло екон. розвиткові міста.
1513 татари дощенту зруйнували Т. Жителі, які врятувалися, переселилися в долину Ворони, де заклали нове місто. Того ж року король польс. і вел. кн. литов. Сигізмунд I звільнив мешканців міста від податків на 4 роки і дозволив торгувати в ньому іноз. купцям. Т. швидко відбудувалася за рахунок мита і торг. зборів. Кілька століть вона була значним екон. центром завдяки вірм. і єврейс. купцям та ремісникам — кушнірам і гарбарям. У листопаді 1530 Т. захопили війська молдов. воєводи Петра Рареша і кілька місяців її утримували. У 17—18 ст. місто належало Потоцьким. 1618 знищену татарами Т. польс. король Сигізмунд III Ваза знову звільнив від податків на 4 роки.
У 17 ст. в пд. частині міста було споруджено мурований замок з укріпленнями бастіонного типу. Саме місто було оточене валом із частоколом (на 1672, за даними У. фон Вердума, міські укріплення були в занедбаному стані). 1631 в місті засновано домініканський монастир, першим пріором якого був С.Окольський.
1676 турки і татари знову знищили місто. Через два роки тодішній власник Домінік Потоцький запросив кілька десятків вірм. родин, вигнаних турками з Кам’янця (нині м. Кам’янець-Подільський), і надав їм право займатися різними промислами й торгівлею, право на власний суд і самоврядування. Вірм. поселенці заклали в Т. сап’янову гарбарню і зберегли за містом традиції значного торг. центру. У 18 ст. місто переживало екон. занепад.
Після 1-го поділу Речі Посполитої (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Т. — у складі володінь австрійських Габсбургів (із 1867 — Австро-Угорщина). До 1867 — центр повіту (спочатку — у складі Галицького, потім — Станіславського округів), далі — у складі Тлумацького пов.
У 2-й пол. 19 ст. місто дуже підупало, до чого спричинилися 3 великі пожежі. До 1830 у Т. функціонували 3 майстерні з виготовлення хутряних виробів, які через банкрутство майстрів перейшли в держ. оренду. Новий управитель, купець Л.Левенталь зі Станіславова (нині м. Івано-Франківськ), об’єднав їх у хутрову ф-ку. 1835 він одержав держ. дотацію і продовжив реконструкцію ф-ки, запросивши висококваліфікованих спеціалістів. 1840 набула потужності Тисменицька паперова ф-ка, що діяла на парових двигунах. Після прокладення через Станіславів залізниці (1866) Т. знов занепала.
Під час Першої світової війни Т. була окупована рос. військами. У листопаді 1918 — 1919 — у складі Західноукраїнської Народної Республіки, потім до 1939 — у складі Польщі (у Станіславському пов.).
Від 1939 — у складі УРСР. Райцентр 1940—41, 1944—62 і від 1982. Із 2 липня 1941 до 26 липня 1944 місто було окуповане гітлерівцями, входило до складу Генеральної губернії. 14 лютого 1986 Т. отримала статус міста (до цього мала статус с-ща міськ. типу).
До наших часів місто зберегло кушнірську спеціалізацію і є найбільшим у Галичині центром хутряної пром-сті. У Т. розташоване хутрове підпр-во "Тисмениця", продукція якого добре відома за межами України.
У Т. народилися І.Княгиницький, К.Левицький.
Пам’ятки арх-ри: реальна чол. школа (1906; нині тут музей історії міста), церква Святого Миколая (1921), будинок Нар. дому (1928), будинок т-ва "Сокіл" (1935).
Федунків З.Б.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ТИСМЕНИЦЯ, місто, Тисменицький р-н, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Ти́смениця — місто в Івано-Франківській області, центр Тисменицького району. Розташоване в Станиславівській улоговині над річкою Ворона; відомий центр кушнірства.
Історія
Перша згадка про Тисменицю вміщена у Іпатіïвському літописі та датується 1143 роком[2].
Давньоруський боярин Васько Тептух та його син Васько Тептухович, які отримали значні маєтки від польського короля Казімежа ІІІ після окупації Королівства Руси, підписувались «з Тисмениці».[3]
У 1448 році від польського короля Казимира IV Тисмениця отримала маґдебурзьке право і була досить значним ремісничо-торговим центром на Передкарпатті.
1513 року:
місто зруйнували дощенту[4] та спалили нападники: турки, татари, волохи; міські привілеї були втрачені
дідичі — брати Аукт та Якуб Панєвські — від короля Сігізмунда І Старого отримали право брати податки.[5]
тисменичани, що врятувались, заснували нове місто в долині біля річки Ворони.[4]
У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква), млин і 8 ланів (близько 200 га) оброблюваної землі та ще 3 лани тимчасово вільної[6].
Балтазар Ожґа — львівський підстароста — державець маєтку, власник — Мальхер Паньовський.[7]
1594 року татари спалили місто під час нападу на Галичину через прорахунки коронного командування.[8]
Відомий хроніст Шимон Окольський — перший вікарій конвенту (монастиря) у Тисмениці після фундушу Миколая Потоцького-«ведмежої лаби» разом з дружиною Зофією із Фірлеїв для парафії РКЦ в місті 1630 року. Керівництво парафією дідичі віддали домініканціям.[9]
1732 року в місті діяв монастир василіян (УГКЦ, не діяв 1744-го). 1759 року розпочато будівництво нової вірменської церкви (костелу) за сприяння Миколи Василя Потоцького. 1763 року згоріли костел (будівничий — Йоган Шільцер[10]) та монастир домініканців, які були відбудовані.[11]
До кінця 19 століття занепала, головно через конкуренцію сусіднього Станиславова (у середині 19 ст. нараховувала 6000 мешканців). 1900 року 2049 мешканців ( 38% ) було євреями[12].
Пожвавлення було спричинене будівництвом Галицької Трансверсальної залізниці та відкриттям 15 листопада 1884 року станції Тисмениця[13]. Залізниця функціонувала до липня 1944 року, коли був зруйнований міст через Дністер і радянська влада не стала його відновлювати, а розібрала колію.
1891 року у місті була закладена перша в Україні хутрова фабрика, яка згодом стала одним з чотирьох головних підприємств хутряної промисловості УРСР. Підприємство виготовляло як масову продукцію для внутрішнього радянського ринку (кролячі шапки) так і експортну продукцію. Після розпаду СРСР, зі залученням іноземних інвесторів, підприємство було швидко приватизоване та реструктуроване для обробки хутра та пошиву хутряних виробів із переважно імпортної сировини. Значна частина колишніх робітників фабрики з поверненням права приватного ремісництва вдалася до доморобного кушнірства.
Офіційно 14 лютого 1986 року селище міського типу Тисмениця перейменовано у місто районного підпорядкування Тисмениця Івано-Франківської області[14].
Мальовниче місто з багатою історією, що на жаль, багато чого в ній нам не відомо. Мало хто знає, що Тисмениця завжди була містом і була заселена міщанами. Багато із знатних родів залишились і нині, але більшість з них вже під іншими прізвищами.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ТИСМЕНИЦЯ, місто, Тисменицький р-н, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Тисмениця — селище міського типу з 1940 року, центр селищної Ради. Розташована в широкій мальовничій долині, на берегах річок Ворони та Стримби, за 10 км на схід від обласного і районного центру та залізничної станції Івано-Франківськ. Через селище проходить автомагістраль Львів — Чернівці та Івано-Франківськ — Тернопіль — Кам’янець-Подільський. Населення—6955 чоловік.

На території, де розкинулася Тисмениця, люди почали селитися ще у глибоку давнину. В урочищі Городищі виявлено поселення трипільської культури, римські монети І—III ст. ст. та рештки городища давньоруських часів.

Перші згадки про Тисменицю вміщено в Іпатіївському літопису 1143 року. Вигідне географічне положення міста сприяло його швидкому зростанню. Тут проходив стародавній шлях зі Львова на Коломию, Буковину, Молдавію. Тисмениця була об’єктом дуже частих нападів турків і татар. Чужинці завдавали великої шкоди; грабували, руйнували, а в 1513 і 1676 роках повністю спалювали її. Нове місто побудовано за річкою Вороною.

1449 року Тисмениця здобуває магдебурзьке право і починає зростати економічно. В XV—XVII ст. ст. вона стає одним із значних ремісничих і торгових центрів Прикарпаття, куди переселяються ремісники багатьох спеціальностей та купці. Починають розвиватися різні види промислів, зокрема обробка шкір. Тут вироблялися різноманітні види шкір, аж до сап’янів включно. Уже в XVII ст. за майновим станом кушніри поділялись на дві групи: бідняків і заможних. Перші, не маючи достатнього обладнання, були комірниками. Вони виготовляли дешеві шкіри — юхту, сирицю, якими користувалися бідні міщани. Заможні кушніри виготовляли шкіри високої якості для знаті. Вони мали будинки і добре устатковані майстерні, входили до міського патриціату, їм належали місця райців та лавників.

Важливу роль у розвитку міста відігравала торгівля. Тут відбувалися багатолюдні ярмарки, куди приїздили купці з різних міст. Першими власниками Тисмениці були магнати Потоцькі. Але за неї весь час точилася боротьба. Згодом нею володіли Вільгеровські, Черновські, а там знову Потоцькі. Власники Тисмениці багатіли коштом торгових мит: з кожного воза брали від 1 гроша до 3 динарів, від котла для варіння солі — 6 гривень тощо. В місті існував пункт для збирання мита.
Разом з міщанами в Тисмениці проживало чимало селян. В кінці XVI — на початку XVII ст. вони відбували панщину на Потоцьких 2—3 дні щотижня. Всі церковні і монастирські землі теж оброблялися як феодальна повинність. Доводилося виконувати й інші роботи. Окремо селяни платили десятину на користь католицької церкви, працювали на будівництві, охороняли замок тощо. Були серед них і заможні, які мали по 4 воли, але більшість селян мали тільки по одному волу, або зовсім не мали робочої худоби й землі. Тим часом греко-католицька церква і домініканський монастир володіли 1007 моргами землі, а на 1009 селянських господарств припадало всього 6377 моргів. Виходить, що один церковний феодал мав землі в 100 раз більше за селянську сім’ю.

Важко жилося й міщанам. їх зобов’язували укріпляти й захищати місто, споруджувати й перебудовувати Тисменицький замок. Ремісникові доводилося платити багато різних податків. Вариш пиво — плати, торгуєш — не забудь про сплату. Є земля — готуй 40 грошів за лан. Пам’ятай і про церкву, яка чекає на десятину. Після турецьких і татарських нападів, що спричинялись до великих спустошень, мешканці на певний час звільнялися від податків. Однак їх зобов’язували відбудовувати зруйновані замок і місто.

Часті набіги татарських і турецьких орд, реквізиції королівських військ, зловживання власників міста Потоцьких своїми феодальними правами, посилення утисків над жителями — все це призводило до занепаду. Тисмениця поступово, втрачає своє колишнє значення. На це звернув увагу німецький мандрівник Ульрік Вердум, який, проїжджаючи тут 8 січня 1672 року, записав у своєму щоденнику: «Тисмениця — мале місто, оточене земляними валами й полісадами на них, але все уже валиться». Терпіло місто і від частих пошестей. В 1770 році від холери померло 764 мешканці міста.

Не поліпшилося становище селян та ремісників і в першій половині XIX ст. Смертність населення була дуже великою і перевищувала народжуваність. Так, 1847 року в місті народилося 182, а померло 368 чоловік. Особливо багато загинуло людей внаслідок холери в 1848 році.

Польська шляхта намагалася окатоличити населення. В місті засновано домініканський монастир, який управляв тисменицькою парафією. Домініканці втручались у політичне й економічне життя міста, в усьому підтримували панівну верхівку, вірно служили урядові. Збагатившись на експлуатації міського населення, в 1678 році вони збудували свій новий кам’яний костьол. У XVII ст. було споруджено ще 3 католицькі костьоли.

З Тисменицею пов’язують діяльність Івана Княгиницького, який народився тут у шляхетній сім’ї (середина XVI ст.— помер 30 грудня 1621 року). Княгиницький — друг видатного полеміста-просвітителя Івана Вишенського. Автор посланія. Він заснував два монастирі: Угорницький 1603 року та Воздвиженський біля Маняви в 1607 році.

Тисмениця за епохи феодалізму була досить помітним осередком освіти і зодчества. Крім замку, тут у XVII ст. було споруджено вірменську православну церкву запрошеними в 1677 році Д. Потоцьким вірменами, яких вигнали турки з Кам’янця-Подільського. Вірменська община дістала тоді окреме самоврядування, парафію, а 1739 року відкрила й школу.

1736 року збудували Богородицьку дерев’яну церкву, що збереглася до наших днів, і як архітектурна пам’ятка охороняється державою.

Була в місті німецько-єврейська школа, відкрита в 1789 році, а також двокласна й однокласна школи, відкриті 1799 року. Проте вони довго не проіснували, бо вже на 1816 рік у місті працювала лише єдина однокласна школа, яка містилася в глинобитному приміщенні. Таке становище з освітою тривало майже до кінця XIX століття.

Розвиток капіталізму в другій половині XIX ст. сприяв деякому зростанню міста. Якщо в 1786 році було 714 будинків, в яких проживало 5064 чоловіка, то в 1880 році — 1118 будинків і 7123 мешканці. Зростала якість і кількість випуску продукції, особливо обробка шкір та хутра. Кращі вироби тисменицьких майстрів експортувалися за кордон, вони були окрасою виставок у Лондоні, Дрездені, Берліні, Будапешті та в інших великих містах Європи. У 1866 році в місті працювало багато невеличких напівкустарних дубильних підприємств.

1891 року ремісники і шкіряники на кооперативних засадах створили шкіряну фабрику. Цього ж року засновано товариство хутровиків. Об’єдналися вони для того, щоб більш організовано протистояти конкуренції інших міст. Але виробниче приміщення фабрики збудували лише 1910 року. Тут виробляли, як і раніше, різних гатунків шкіру та хутра. Особливо багато шили кожухів та кожушків для потреб австрійської армії. У Тисмениці з 1908 року діяв найбільший у Галичині завод, де виготовляли спирт і дріжджі. З розвитком промисловості зростав робітничий клас. Перед початком першої світової війни на хутровій фабриці й заводі було 510 робітників та 280 ремісників різних спеціальностей, які працювали у власних кустарних майстернях. Робітники міста об’єднувалися на боротьбу з експлуататорами. На початку XX ст. діяла організація радикальної партії, очолювана Т. Павлишиним.

Боротьба трудящих особливо посилилася під впливом революції 1905 року в Росії. Тоді в місті відбувалися мітинги робітників, селян, прогресивної інтелігенції, на яких висувалися політичні вимоги — запровадити загальне виборче право, забезпечити демократичні свободи.

Прогресивні діячі міста наполягали відзначити ювілей Б. Хмельницького. Незважаючи на заборону галицького намісника, 25 листопада 1905 року вечір, присвячений Б. Хмельницькому, відбувся нелегально. З цього приводу тлумацький повітовий староста повідомляв галицького намісника, що в місті «виникла загроза громадській безпеці».

Почалася перша світова війна, місцеві власті вдалися до масових обшуків та арештів серед прогресивної української інтелігенції, яку підозрювали в симпатіях до Росії. Місто стало ареною запеклих боїв між російськими та австро-угорськими військами. У вересні 1914 року сюди вступили російські війська. Навесні 1915 року тут жила М. І. Ульянова, яка була медсестрою в одній з частин російської армії. В першій половині травня того року вона виступала на зборах солдатів.

1917 року місто знову захопили австро-угорські війська. Тисменицю було зруйновано й спалено на 60 процентів.

Звістка про перемогу Великого Жовтня в Росії окрилила трудящих Тисмениці. Вони вірили, що незабаром стануть вільними. Проте австро-угорське ярмо змінилося польсько-шляхетським, у 1919 році місто окупували польські війська, які запровадили жорстокий окупаційний режим. Промисловість міста розвивалася дуже повільно. Лише в кінці 20-х років відбудували підприємства, зруйновані війною. На початку світової кризи з 1929 році місцева промисловість міста занепадає. Тимчасово припинила роботу хутрова фабрика.

На початку 30-х років XX ст. запрацювали кушнірська, хутрова фабрики та кустарні підприємства. В часи промислового піднесення в місті налічувалося близько тисячі робітників, ремісників та заробітчан. Окремі групи робітників виконували замовлення вдома. Переважна більшість трудящих була зайнята на кушнірській та хутровій фабриках. Засобом існування робітників було також сільське господарство. Хутрова фабрика належала акційному товариству, а кушнірська — власникові Крайнісу.

1939 року, коли панська Польща гарячково готувалася до війни, виробництво хутрової фабрики зростає. Підприємство виконувало переважно урядові замовлення, виробляючи кожухи для війська, поліції та залізничників. Річний обсяг виробництва становив 150 тонн, або 250 тисяч овечих шкір.

Фабриканти жорстоко визискували робітників, не дотримували елементарних вимог техніки безпеки та гігієни праці. Робочий день тривав по 11—12 годин.

Сільське господарство Тисмениці було на низькому рівні. Землю обробляли примітивно. Використовували працю найманих робітників. Чимало землі належало католицьким монастирям та багатіям. Селяни лишалися зовсім без неї або мали щонайбільше 0,5—1 гектар.

Про охорону здоров’я майже не дбали. З 1930 по 1939 роки в місті працювало всього троє лікарів. Платити за медичну допомогу доводилось багато, серед населення лютували різні хвороби.

В цей час у Тисмениці мешкало 7257 жителів, серед них — 5052 українці, 1139 — євреїв та 1066 поляків. Неписьменність серед них становила 25 процентів. Освіта й шкільна справа повністю підлягали інтересам і завданням колоніальної політики уряду, спрямованої на підкорення «східних кресів». Населення терпіло і від національних утисків. У місті було лише дві семирічні і дві початкові школи, де навчалося лише 450—470 дітей. Переважали українці, але викладали в семирічках польською мовою, лише початкові школи були двомовними. Неодноразові вимоги українців вчити дітей рідною мовою лишалися без уваги.

Трудящі не припиняли боротьби за свої соціально-економічні и політичні права. Від перших стихійних виступів за підвищення заробітної плати до організованих політичних страйків, що відбувалися під керівництвом комуністів,— так мужнів робітничий рух, зростала класова свідомість робітників в період 1922— 1939 рр. Перший страйк, що спалахнув на кушнірській фабриці, тривав з 12 квітня до 5 листопада 1922 року. Двічі страйкували робітники в січні і лютому 1923 року.

У відповідь на знецінення польської марки та зростаючу дорожнечу вони припинили роботу й добилися підвищення заробітної плати на 50 проц. Десятиденний страйк у липні 1923 року, очолюваний членами страйкового комітету у складі А. Бугайчука, М. Гринівського, Ф. Козловського та П. Турчина, закінчився перемогою пролетарів — заробітну плату підвищено на 65 процентів. Страйки робітників спалахували майже щорічно.

Для захисту своїх інтересів трудящі міста об’єднувалися в кооперативні організації «Самопоміч» і «Сила», у спілку шевців «Згода» і кравців «Злука», у кредитну— «Віра», у професійні організації сільськогосподарських робітників. Восени 1927 року засновано комітет «Сельробу», який очолював комуніст П. П. Лишега. З 1935 року діяла організація МОДРу.

В процесі запеклої боротьби комуністи Тисмениці 1935 року створили місцевий і районний комітети КПЗУ та КСМЗУ, які працювали під керівництвом Станіславського окружкому. Активними членами КПЗУ були П. Лишега, Я. Піщак, О. і В. Василии, І. Маціборко, брати П. І. та М. І. Чорнодоли та ін. Поліція проводила у них обшуки, арештовувала їх за революційну боротьбу, але вони не припиняли своєї діяльності. Розповсюджували листівки, нелегальну літературу, організовували масово-політичні кампанії. У листівках 1934 року ЦК КПЗУ, окружкому КПЗУ, ЦК КСМЗУ містилися заклики: «Геть з війною проти СРСР! Хай живе світова революція!», «Хай живе уряд робітничих, селянських і солдатських депутатів!», «Геть з війною, геть з кривавим фашизмом, нехай живе комуна цілого світу!», «Женіть поміщиків-катів! Організовуйте самооборону проти фашистського терору! Хай живе КПЗУ!»

15 лютого 1935 року місцевий комітет профспілки шкіряників влаштував вечір художньої самодіяльності. Зібрані кошти призначалися для допомоги політв’язням.

Робітники Тисмениці солідаризувалися зі своїми класовими братами з інших міст Польщі, завжди підтримували їх справедливі вимоги. 2 квітня 1936 року комуністи звернулися із закликом до всіх трудящих міста взяти активну участь в страйку солідарності з пролетарями Кракова. Члени КПЗУ провели відповідну роботу, готувалися відзначити роковини кривавих подій у Львові, де пролилася робітнича кров. 16 квітня 1937 року в центрі міста було вивішено червоний транспарант з п’ятикутною зіркою і написом у траурній рамці: «Честь борцям, котрі полягли. КПЗУ»6. Так безперервно тривала революційна боротьба аж до визволення міста частинами Червоної Армії.

У вересні 1939 року Тисмениця назавжди скинула ярмо буржуазно-поміщицької Польщі. Було створено тимчасовий комітет на чолі з колишнім членом КПЗУ П. П. Лишегою. Нова влада велику увагу приділяла підготовці до скликання Народних Зборів Західної України. Трудящі обрали своїми депутатами П. П. Лишегу та Е. В. Секрету-Цуркан.

Тисмениця стала радянською. Запрацювали районний виконавчий комітет, районний комітет партії, які очолили боротьбу трудящих за здійснення соціалістичних перетворень у галузі економічного, політичного й культурного життя. Було націоналізовано капіталістичну власність. Безземельні й малоземельні селяни одержали 1961 га поміщицької землі. Стала до ладу хутрова фабрика. В 1940 році відкрилася промислова артіль, яка виробляла кожухи.

Наприкінці вересня 1939 року гостинно відчинилися двері середньої школи, в ній навчалося понад 300 дітей. Багато юнаків та дівчат, які ще недавно не насмілювалися й мріяти про гімназію, тепер сіли за парти у 8—10 класах. Відкрилася агротехшкола, почала видаватися в друкарні література.

В листопаді почали прийом хворих поліклініка, лікарня з хірургічним, терапевтичним, стоматологічним і гінекологічним відділеннями, медична консультація з відділом охорони материнства й дитинства.

В лікарні працювало 6 лікарів та близько 20 допоміжних медпрацівників.

Важливу масово-політичну й організаторську роботу, спрямовану на зміцнення Радянської влади, вели комуністи, колишні члени КПЗУ та безпартійні активісти. Вони часто виступали перед жителями з бесідами, доповідями про переваги соціалізму над капіталізмом, роз’яснювали права й обов’язки радянських громадян. Активну допомогу в цій справі подавала комсомольська організація.

В 1940 році актив селища розпочав підготовку до організації колгоспів. Та будівництво нового життя порушила війна. 2 липня 1941 року селище окупували німецькі фашисти. Вони завдали тисменичанам багато лиха й людських жертв. Фашисти арештовували жителів, багатьох знищували. На території селища створили табір для радянських громадян. Звідси в’язнів вивозили до Станіслава. Гітлерівці закатували близько 1000 чоловік — жителів Тисмениці та її околиць. Понад 100 юнаків і дівчат вивезли до Німеччини на каторжні роботи.

Фашистські загарбники по-звірячому розправилися з кращими людьми селища. Радянських активістів В. Самуляка, Є. Самуляк та О. Козогона прив’язали колючим дротом до возів і волочили по землі аж до лісу. Після довгих катувань патріотів знищили.

На руїни було перетворено поліклініку, лікарню, агротехшколу, електростанцію й друкарню, спалено 150 будинків. Окупанти вивезли до Німеччини всю сировину взуттєво-валяльної фабрики — запаси на 5 років.

Тисменичани брали участь у боротьбі проти ворога. Захищати Вітчизну пішли 95 чоловік, 37 з них загинули на фронтах. Багато учасників боїв за мужність і відвагу відзначено урядовими нагородами.

28 березня 1944 року бійці 8-го гвардійського механізованого корпусу 1-ї танкової армії, а також бійці 67-го гвардійського полку першими увірвалися до Тисмениці. Зав’язалися кровопролитні бої з фашистами. Командир танка, комсомолець, гвардії лейтенант Лисицький знищив 2 ворожі танки, артбатарею, близько 20 фашистів, 150 підвід з вантажем.

Бої за селище точилися три дні. 1 квітня під тиском переважаючих сил противника частини 1-ї танкової армії змушені були відступити. 26 липня 1944 року Тисменицю визволено від фашистських загарбників.

Ще гриміли бої, а в селищі почалася битва з розрухою. Зразу ж після визволення відновлено роботу промкомбінату. Спочатку працювали без машин. Навіть вручну розпилювали ліс на дошки.

4 вересня 1944 року на засіданні бюро районного комітету КП(б)У обговорювалися питання господарського й партійного будівництва. Було ухвалено створити територіальну первинну партійну організацію в селищі. Вона об’єднувала 5 комуністів. Бюро РК КП(б)У розглянуло також питання про роботу хутрово-шубної фабрики. Спочатку на фабриці працювало 86 чоловік, а вже наприкінці року тут налічувалося близько 300 робітників, які виготовляли хутряні вироби для потреб фронту. Більшість виробничих процесів виконувалися вручну. Такі ж труднощі довелося переборювати під час відбудови взуттєво-валяльної фабрики. У листопаді

запрацював взуттєвий цех. До кінця року став до ладу і валяльний цех фабрики. Передовики виробництва вступали до комсомолу, поповнювали лави Комуністичної партії. У червні 1947 року на фабриці створено партійно-комсомольську групу, яка в березні 1949 року виросла в первинну партійну організацію. Її очолив В. В. Соколов.

Радянська держава подавала велику допомогу у відбудові й розширенні фабрики. Для цього в 1945 році було асигновано з державних фондів 400 тис. крб. З різних міст країни — з Москви, Ленінграда, Свердловська — до Тисмениці надходили необхідні машини й устаткування. Прибували сюди й кваліфіковані спеціалісти. Братерська допомога сприяла успішному й швидкому подоланню труднощів відбудови. Виробниче трудове піднесення робітників фабрик зростало. Українські буржуазні націоналісти намагалися перешкодити відбудові промисловості селища. Бандити шляхом погроз і кривавого терору сіяли розбрат і ворожнечу, щоб залякати населення. Ці недолюдки лише в 1944 році вбили 39 партійних, радянських і комсомольських активістів селища. Та безсилі були вороги спинити поступ нового соціалістичного життя, в будівництві якого брали участь все ширші верстви населення. Трудящі, спираючись на допомогу органів безпеки, розгромили оунівські банди.

Чимало було зроблено, щоб ліквідувати неписьменність, піднести політичний і культурний рівень трудящих. Для цього залучалися широкі кола громадськості. 19 липня 1945 року учасники другої районної наради жінок-активісток у своєму зверненні до населення району закликали «вирушити в похід на боротьбу з неписьменністю й малописьменністю». В Тисмениці протягом 1946—47 навчального року працювали кілька гуртків ліквідації неписьменності й малописьменності. Протягом трьох років важку спадщину минулого було ліквідовано. Вживалися заходи щодо розвитку народної освіти. Тільки 1945—46 навчального року в середній школі, у семирічній і початковій школах навчалося 1250 учнів. Всі діти шкільного віку сіли за парти.

В 1948 році засновано два колгоспи, куди вступило 439 родин. Першими головами артілей обрали С. Ф. Кривенчука і М. Г. Петелюка. В 1950 році завершена колективізація сільського господарства. Але результати господарювання в перші роки виявилися маловтішними. Землі тисменицьких колгоспів підзолисті, маловрожайні. З одного гектара збирали зернових — 7 цнт, цукрових буряків — 80 цнт. Не було потрібної механізації, бракувало певного досвіду організації колективного виробництва.

Щоб поліпшити керівництво господарством, забезпечити його дальший розвиток, у 1965 році два колгоспи, розташовані на території селища, було об’єднано

в одне господарство ім. Мічуріна. До нього приєдналися ще артілі сусідніх сіл. Колгосп став великим механізованим господарством. Його бригади розміщено в селах Клубівцях, Пшеничниках, Хом’яківці і Погоні. Сільськогосподарські угіддя колгоспу становлять 5513 гектарів. В 1967 році машинний парк налічував 18 тракторів, 8 комбайнів, 6 молотарок, 18 автомашин. Відділення «Сільгосптехніки» протягом 1965—1967 років видобуло й вивезло на поля колгоспу 19 514 тонн торфу. Проведено вапнування кислих грунтів на площі 200 га. Це допомогло підвищити культуру землеробства, механізувати виробничі процеси, впровадити найновіші досягнення агротехніки. Внаслідок цього урожайність в 1968 році становила: зернових 19,1 цнт, цукрових буряків 270 цнт, картоплі 100 цнт з гектара.

Велика увага приділялася розвитку громадського тваринництва. З допомогою колективів промислових підприємств селища побудовано тваринницькі ферми для колгоспу, обладнано 3 кормові цехи і 4 тваринницькі ферми. Механізовано водопостачання на всіх тваринницьких фермах.

Багато передовиків колгоспного виробництва здобули славу як справжні майстри високих показників праці. До них належить доярка М. І. Байдюк, яка щорічно надоює до 3,5 тисячі кілограмів молока, тракторист Д. Д. Бойко, що систематично перевиконує норми, та інші.

Виробничі підприємства хутрової промисловості реконструйовані. Значно розширено хутрово-шубну фабрику. Лише протягом 1967 року, коли тут почали застосовувати нові методи господарювання, окремі її цехи розширено на 800 кв. метрів корисної площі. Тепер це велике, обладнане новою технікою сучасне підприємство, яке щорічно переробляє понад 6 млн. штук шкурок кролика й ондатри. Шкурки кролика імітуються під куницю, норку, пижика. Валова продукція в 1967 році становила 29 317 тис. шт. За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції колективу хутровиків вручено пам’ятний Червоний прапор Івано-Франківського обкому партії, облвиконкому та обласної Ради профспілок.

Підприємство розширюється. Заплановано побудувати нові виробничі приміщення. На кінець п’ятирічки тут перероблялося близько 11 млн. штук шкурок кролика.

Поліпшуються житлово-побутові умови працівників хутрової промисловості. Вже зведено три 16-квартирні будинки. Тепер споруджують 100-квартирний будинок та їдальню. Будується палац культури на 600 місць.

Промислова продукція підприємства — жіночі й дитячі хутряні пальта, шапки, безрукавки — широко відомі не лише в нашій країні, але й за її межами. В 1965 році хутряні вироби Тисмениці високо оцінено на Міжнародній виставці в Бельгії. Виняткову роль у досягнутих успіхах відіграв самовідданий труд працівників підприємств хутрової промисловості селища. В боротьбі за збільшення кількості і поліпшення якості продукції відзначилася робітниця фарбувально-сортувального цеху К. І. Фаєнко, яка очолює бригаду комуністичної праці сортувальників і цехову партійну організацію. Заслуженою славою серед трудящих селища й області користується швачка-мотористка закрійного цеху, член райкому партії й групи народного контролю Р. Й. Абрамчук. Вона депутат районної Ради депутатів трудящих, ударник комуністичної праці. Хутровики Тисмениці змагаються з колективом

Івано-Франківського шкіркомбінату і Бельцівським хутровим комбінатом. Шириться рух за почесне звання ударників і колективу комуністичної праці. Тільки за один 1968 рік це почесне звання завоювали 380 робітників. Високе звання присвоєно шапковому цеху і 7-ми бригадам, серед них — бригаді міздрювальників, сортувальників, електриків.

68 робітників хутрового об’єднання «Тисмениця» завоювали звання майстра «золоті руки» або нагороджені значками «Відмінник соціалістичного змагання УРСР». 8 кращих передовиків відзначено високими урядовими нагородами. Серед них комуніст Т. М. Несвіт, яка удостоєна ордена Леніна, працює кушнірем, відмінно оволоділа своєю професією, виробляє продукцію лише високої якості. Несвіт — студентка Львівського технікуму легкої промисловості, член бюро партійної організації, агітатор цеху.

Робітники фабрики — активні учасники громадсько-політичного життя. 28 з них обрано депутатами обласної, районної і селищної Рад депутатів трудящих, понад 300 чоловік працюють у різних громадських організаціях селища.

Виробничники постійно вчаться. Понад 400 чоловік без відриву від роботи здобувають знання у вищих учбових закладах, технікумах, школі робітничої молоді, на курсах підвищення кваліфікації. Це допомагає робітникам краще працювати, виконувати й перевиконувати виробничі плани. За 1967 рік 58 новаторів подали 78 раціоналізаторських пропозицій по вдосконаленню виробництва, технології пошиття одягу, поліпшенню умов праці робітників. Річна економія від їх впровадження складає 46 тис. крб. Кращими раціоналізаторами є старший електрик М. А. Кітура, слюсар М. А. Кондрат, бригадир ремонтників М. М. Грабовецький, начальник експериментального цеху В. П. Красножон та ін. Грабовецький і Кондрат запропонували встановити на люльках конвейєра шапкового цеху грибки для поліпшення якості й підвищення сортності. їх винахід за рік дав 12 тис. крб. економії. М. А. Кондрат сконструював електросушилку з електроавтоматичним регулюванням.

В 1968 році відкрито деревообробну фабрику. Вона має чотири цехи: пилорам-ний, столярний, іграшковий і ширвжитку, де виготовляють меблі, дитячі іграшки, розпилюють круглий ліс, шиють робочі костюми тощо.

На території селища працює відділення «Сільгосптехніки», яке обслуговує колгоспи тисменицької зони району. Машинно-тракторний парк відділення налічує 22 трактори, 36 автомашин та багато інших сільськогосподарських знарядь. Основні виробничі процеси механізовано.

У відділенні — 140 чоловік. Це дружний, згуртований колектив. За велику допомогу колгоспам у ремонті сільськогосподарських машин, меліорації земель, у механізації колгоспного виробництва бригадам токарів, меліораторів, механізаторів тваринницьких ферм, автотранспорту присвоєно почесне звання бригад комуністичної праці.

Зростає матеріальний добробут трудящих. їх побутові потреби задовольняють 28 торгових підприємств. У селищі — новий побутовий комбінат, універмаг і чайна. Близько 1000 сімей оселилися в нові добротні будинки. Почалася його газифікація. В селищі 700 радіоприймачів, 454 телевізори, 318 мотоциклів і моторолерів.

У Тисмениці працює лікарня на 100 ліжок, є 8 санепідемвідділів, аптека. З 1954 року функціонує протитубдиспансер, який обслуговує населення Івано-Франківського району.

Незрівнянно зріс культурно-освітній рівень. Іде навчання в середній і початковій школах. У середній школі добре обладнано 3 предметні кабінети, дві майстерні по дереву й металу. Багато учнів знаходяться в групах продовженого дня, харчуються безплатно.

Діти з навколишніх сіл живуть у шкільному інтернаті. Молодь озброюють знаннями 82 учителі з вищою й середньою спеціальною освітою. 15 учителів за успіхи у навчальній і виховній роботі удостоєно нагород, в т. ч. Л. І. Крижанівський нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

За післявоєнні роки середню освіту в селищі здобуло понад 1280, а вищу — 250 чоловік. Майже всі повернулися працювати до рідного селища. Всього в селищі працює 120 чоловік з вищою освітою.

Центром культурно-масової роботи в селищі є будинок культури, дитяча музична школа. В 4-х її класах навчається 70 обдарованих дітей трудящих. Є хоровий, танцювальний, музичний гуртки. В них навчаються 180 чоловік. Великим авторитетом користується естрадний колектив агіткультбригади, який своїми виступами відомий не лише в селищі, а й далеко за його межами. Тут відкрито університет культури, який постійно відвідують близько 200 чоловік. Працюють масова й дитяча бібліотеки. їх фонд — 50 тисяч книг. Активними читачами бібліотек є понад 3500 чоловік. З 1965 року демонструються фільми в широкоекранному кінотеатрі.

Напередодні відзначення 50-річчя Великого Жовтня в центрі селища зведено обеліск для увічнення пам’яті тих, хто віддав себе вікопомній перемозі над ворогом. На меморіальній дошці золотом написані слова:

Юначе і дівчино!
Запам’ятайте:
Ці люди загинули
За твоє щасливе життя.

Вічний вогонь обеліска запалено факелом, доставленим з героїчної Брестської фортеці.

Трудящі Тисмениці живуть заможно й щасливо, люблять рідне місто. У відповідь на батьківське піклування партії й уряду вони своєю натхненною працею звеличують Батьківщину.
Т. В. БЕРНАЦЕК, В. О. ДУХНИЧ, А. О. КРАМЧЕНКО, О. Я. СЬОМА
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: ТИСМЕНИЦЯ, місто, Тисменицький р-н, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Відповісти

Повернутись до “Літера Т”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 13 гостей