Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

КОСІВ, місто, Івано-Франківська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 3094
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1810 раз.
Подякували: 648 раз.
Стать: Жінка

КОСІВ, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення АннА » 13 січня 2018, 20:42

КОСІВ – місто Івано-Франківської області, райцентр. Розташов. на р. Рибниця (прит. Пруту, бас. Дунаю), за 26 км від залізничної ст. Заболотів. Нас. 8,2 тис. осіб (2004).
Перша писемна згадка датується 1424. Здавна осн. промислами тутешніх жителів були видобуток солі й ткацтво. Значних руйнувань поселення зазнало від турецько-татар. наскоків 1621–24. Місц. нас. брало участь у русі опришків у загонах О.Довбуша, В.Баюрака, І.Бойчука. Від 1772 – під владою Австрії (від 1867 – Австро-Угорщина). Від 1863 відоме як повітове місто зі щорічним ярмарком. У 2-й пол. 19 ст. тут посилюється революційно-демократ. рух. Під час Першої світової війни поблизу міста велися бойові дії. Від 1919 – у складі Польщі, від 1939 – у складі УРСР зі статусом міста. Райцентр від 1940.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 місто було окуповане гітлерівцями від 1 лип. 1941 до 31 берез. 1944, входило до складу Генеральної губернії.
Сучасне місто відоме як осередок нар., худож. промислів, лікувально-оздоровчий і туристичний центр; працює філія Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені отця Йосафата Кобринського.
Уродженцями міста є письменник М.Павлик, худож. Є.Сагайдачний, оперний співак Ю.Закревський (Закржевський).
У місті є пам'ятники Т.Шевченкові, І.Франкові, М.Павликові; могили: борців за волю України, жертв фашизму, полеглих у Другій світовій війні, пам'ятні знаки на честь О.Довбуша, Є.Сагайдачного, В.Касіяна, воїнів УПА. Пам'ятки арх-ри: Свято-Василівська церква і дзвіниця 1895, рештки оборонних валів замку 16–17 ст. Виявлені знахідки часів неоліту й мідно-кам'яного віку.

Зображення
Зображення
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 96
З нами з: 09 листопада 2016, 16:40
Подякував (-ла): 11 раз.
Подякували: 15 раз.

Re: КОСІВ, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення Ярина » 14 січня 2018, 17:23

phpBB [video]

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 3094
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1810 раз.
Подякували: 648 раз.
Стать: Жінка

Re: КОСІВ, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення АннА » 15 січня 2018, 13:16

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Косів — місто районного підпорядкування. Розташований на берегах Рибниці, за 100 км від обласного центру і за 12 км від залізничної станції Вижниця Чернівецької області. Через місто проходить автомагістраль Коломия— Верховина. Населення — 7122 чоловіка.

Косів — центр району. Площа його — 920 кв. км, населення — 90,3 тис. чоловік, у т. ч. міського — 12,7 тис. У районі — 47 населених пунктів, підпорядкованих 1 міській, 2 селищним та 25 сільським Радам, 9 колгоспів і 2 радгоспи, 36,8 тис. га земельних угідь, у т. ч. 9,1 тис. га орної землі, 25,2 тис. га лук і пасовищ; 45,5 тис. га лісів, 9 промислових підприємств, 71 школа, 1 технікум народних художніх промислів, 57 клубів та будинків культури.

Розташований у мальовничому куточку Прикарпаття, Косів відомий в республіці як одне з найкращих міст Гуцульщини.

Археологічні знахідки, зокрема кам’яних сокир та бронзових виробів, свідчать про те, що територія сучасного міста була заселена за часів неоліту й міді.

Перші письмові відомості про Косів знаходимо в грамоті литовського князя Свидригайла від 1424 року. Цим документом князь дарував село з монастирем на річці Рибниці Снятинської волості Владу Драгосиновичу.

З XV ст. Косів перебував під владою Польщі. На початку XVI ст. село перейшло у власність Шумлянських.

У 1565 році поблизу села виростає місто, засновником якого був снятинський староста Панчинський. Спочатку це місто мало назву Риків, потім — Косів. Невдовзі тут поселилося 60 сімей, збудували замок. Село ж зберегло за собою назву Старий Косів.

Околиці Косова багаті буковими та сосновими лісами і пасовищами — полонинами. Землеробство, скотарство, полювання поєднувалося з домашніми промислами, які пізніше зросли до рівня ремесла. З давніх-давен розвивалися такі ремесла, як обробка дерева, вишивка, килимарство, кушнірство, мосяжництво, різьба по кості і дереву, гончарство. Частина мешканців мала сади і поля, займалася городництвом. Важливим заняттям косівчан була виварка солі. Ще в 1472 році тут була копальня солі і найбільша в цій місцевості солеварня. В XVII ст. копальня завалилась, і на її місці утворилось озеро. До 1630 року солеварня давала власникові Косова шляхтичу Язловецькому 200 злотих річного прибутку.

Важливим промислом косівчан було також ткацтво. Збереглася згадка про ткача Олексу Головчука, який у 40-х роках XVIII ст. ходив учитися ткати аж у Могилів-Подільський. Повернувшись додому, він майже 10 років працював на верстаті у різних ткачів Косова, Жабйого і Ясенова. Не витримавши експлуатації й поневірянь, пішов в опришки.

Населення Косівського маєіку сплачувало різні побори, брало участь в обороні замку, працювало на солеварні й виконувало ряд інших повинностей. Прибутки власників маєтку були високими, тому за право володіти Косовом між польськими феодалами точилася вперта боротьба, від чого терпіли насамперед трудящі міста і його околиць. У 1628 році Косів разом з іншими селами і солеварнями здано в оренду за 11 тис. злотих — дуже велику для того часу суму.

Здавши маєток в оренду, власник одержував прибутки, а орендар, намагаючись вилучити з маєтку якнайбільше доходів, змушував селян виконувати непередбачені договором роботи. Часто «після закінчення строку оренди,— писав польський буржуазний історик В. Лозинський,— все мало такий вигляд, як після набігу татар: будівлі знищені, селяни розорені, ліси спустошені, земля повністю виснажена».

Великої шкоди місту завдали турецько-татарські набіги, зокрема у 1621— 1624 роках.

Жорстока феодальна експлуатація, здирство лихварів, що обплутували боргами міську бідноту й селян, змушували багатьох з них утікати в гори, ставати опришками.

У 1648 році косівчани напали на маєтки місцевого шляхтича Шанявського, а також разом з селянами Рожнева та інших сіл — на шляхетські маєтки в Лючі й Дебеславцях. У 1674 році через військові постої багато розорених селян втекли з Косова в гори.

У липні 1698 року галицькі й закарпатські опришківсько-селянські загони захопили Косів, перебили панів і завдали багачам збитків на 120 тис. злотих. 1704 року на місто напав загін Пинти та Пискливого. В 1740 році у Косові побував Олекса Довбуш, а в травні 1749 року — загін В. Баюрака.

Польська шляхта перетворила Косів в опорний пункт для боротьби з опришками. Шляхті вдалося відтіснити опришків Івана Бойчука у гори, а спійманих косівчан І. Варцабу, О. Головчука і кількох їхніх товаришів стратити в Косові.

У другій половині XVIII ст. ще більше посилюється феодальна експлуатація населення. Чинші бралися не від двору чи землі, а залежно від майна, худоби, врожаю конопель, тютюну, фруктів, овочів. Крім цього, громада забезпечувала виконання таких повинностей, як повози, сторожування, або сплату їх грішми.

В 1772 році Косів відійшов до Австрії. Як свідчать документи, рух опришків невпинно зростав і набув значних розмірів вже у перші роки загарбання Галичини Австрією. Лави опришків поповнювалися за рахунок селян, які втікали від поміщиків. Багато років у районі Косова й Кутів діяв загін Мирона Штолюка. Австрійські власті змушені були тримати в Косові пости безпеки.

Не стало краще трудящим і після реформи 1848 року. Селяни змушені були платити викупні платежі, до того ж, втратили пасовища. Міщани, як і раніше, платили великі податки.

Після реформи помітним став розвиток капіталістичних відносин. Посилились економічні зв’язки з іншими районами Галичини і навіть з закордонними країнами, інтенсивніше розвивалося ремесло, зокрема ткацтво. 1850 року в Косові заснували ткацьке товариство, яке не тільки виготовляло тканини, але й скуповувало народні вишивки та інші вироби. У 1891 році ткацьке товариство мало вже окреме приміщення, 20 верстатів. 15 челядників і учнів виробляли полотна, килими й фартушки.

Наприкінці XIX ст. в Косові виникло нафтове товариство, члени якого платили 1 тис. злотих вступних внесків. Проте запаси нафти, виявлені у Косові, були дуже малі і видобування її припинили, а товариство розпалося.

Водночас створювалися товариства кредитні, правові, культурні та ін. Товариство по експлуатації деревини, центральна контора якого містилась у Відні, по-хижацьки винищувало ліси Покуття і Буковини, нещадно експлуатувало робітників. Зібрані з робітників 80 тис. злотих, ніби для допомоги хворим, керівники товариства поділили між собою.

З 1863 року Косів стає повітовим містом, значним торговим центром. Домінуючими товарами на місцевому ринку були худоба, шкіра, килими, кераміка, вироби з дерева. Щороку 7 липня в Косові відбувався великий ярмарок, куди з’їжджалися купці з багатьох міст. Розвиток ремесла й торгівлі сприяв зростанню населення.

В 1857 році в Косові жив 2271 чоловік, у 1889 — 2784, у 1900 році—3099 чоловік.

Посилюється соціальне розшарування міського населення і селян. Більшість землі, лісів і пасовищ належала поміщикам, куркулям та монастирям. Поміщик Яворський мав 30 га землі, монастирі — 184, куркулям належало 4837 га, лікареві Тарновському — 32 га орної землі і 60 га полонини. Він же був власником заснованого 1891 року в Косові курорту, де розважалася європейська буржуазія.

Втрачаючи свою землю, селяни поступово перетворювалися на батраків. Не знаходячи роботи у Косові, вони разом з безробітними міщанами виїжджали на заробітки в інші міста, на лісорозробки, а також емігрували в країни Європи й Америки. З 1880 по 1910 рік Косівський повіт залишило 7346 чоловік.

Трудящі міста боролися за право на освіту. У 1792 році в Косові відкрили першу школу з німецькою та польською мовами навчання, у 1821 — тривіальну народну школу, де вчили дітей лише читати, писати й рахувати. Школа містилася в старому дерев’яному будиночку, її відвідували також діти Москалівки, Монастириська й Города.

У 60-х роках XIX ст. школа стала трикласною, а з 80-х — шестикласною. Вона утримувалася повністю за рахунок населення. Проте більшість дітей лишалася поза навчанням. У 1870 році з 1029 дітей Косова і названих сіл училося лише 72. У 1884 році з 121 учня закінчили школу 39.

Оскільки й далі навчали польською і німецькою мовами, шкільна рада Косівської гміни 1868 року звернулася до вищої шкільної ради у Львові з клопотанням запровадити замість німецької мови українську, яка була б обов’язковою для всіх учнів. У 1883 році шкільна рада Косова просила сейм виділити їй 8000 злотих безпроцентної позики на будівництво нової школи. Проте ці просьби не були задоволені.

В другій половині XIX ст. на Косів поширився революційно-демократичний напрям суспільного руху, який сприяв розгортанню революційної боротьби ремісників і селян. Пропагандистами й активними діячами цього напряму в Косові і за його межами стають І. Я. Франко, М. І. Павлик, його сестра Ганна, брати Фокшеї, вчитель Геник та ін. В 70-х роках XIX ст. вони заснували культурно-освітні товариства, розповсюджували легальні і нелегальні прогресивні видання.

М. І. Павлик в листі до Драгоманова (1876 рік) писав із Косова про те, що місцеві жителі захоплюються ідеями соціалізму. Газета «Хлібороб», яку видавав М. І. Павлик разом з І. Я. Франком, підкреслювала, що в 1877— 1880 рр. до Д. Фокшея «сходилися люди читати наші перші соціалістичні видання та радити над людською бідою і темнотою». Поширення соціалістичних ідей так занепокоїло власті і клерикалів, що вони вимагали від священиків більше повчати громадян християнських догматів.

За пропаганду соціалістичних ідей не раз заарештовували і притягали до суду Ганну Павлик. У січні 1880 року поліція затримала на пошті в Кутах анонімний лист, адресований селянам Москалівки. Експертиза виявила, що його написала Г. І. Павлик. Вона закликала селян не боятися панів і попів, сміливіше виступати проти них.

Того ж року поліція заарештувала 19 жителів Косова. Справу розглядав коломийський повітовий суд. Підсудні мужньо трималися на судовому процесі. Ганна Павлик заявила, що вона визнає соціалістичні ідеї і буде їх далі поширювати серед народу. Брати Фокшеї звинувачувалися в організації таємних сходок селян, на яких читалась соціалістична література, обговорювалися різні соціальні питання. Вони навіть у тюрмі вели пропаганду серед в’язнів.

Завдяки соціалістичній агітації у Косівському повіті 1890 року сталися селянські заворушення. Активну участь у них взяли й селяни Косова. Вони відмовилися платити податки, намагалися розправитися з місцевим війтом. У 1893 році робітники міста розгорнули боротьбу за загальне виборче право. їх підтримали селяни. На спільних робітничо-селянських вічах обговорювалися питання економічної і політичної боротьби, виборчої системи.

На початку 1900 року трудящі Косова знайомляться з ідеями В. І. Леніна. Ганна Павлик, повернувшись із в’язниці, разом з братом продовжує революційну діяльність, розповсюджує «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, праці В. І. Леніна, ленінську «Искру».

Під впливом революційних подій в Росії 1905—1907 рр. у Косівському повіті пройшли збори селян. їх учасники вимагали виборчої реформи. 10 січня 1906 року в Косові відбулися збори й демонстрації. Трудящі несли транспаранти з написом: «Домагаємось загального, таємного, безпосереднього права виборчого!». Під тиском народних мас австрійський уряд змушений був у січні 1907 року запровадити нове виборче право.

У 1909 році на Косівській солеварні засновано першу профспілкову організацію. Ініціатором її створення і першим головою був І. М. Кременюк. Під керівництвом профспілки почала працювати бібліотека, яка мала соціалістичну літературу, зокрема твори К. Маркса і Ф. Енгельса. В бібліотеці влаштовували бесіди, читали лекції на політичні теми.

1 травня 1911 року в Косові відбувся великий святковий мітинг, де виступив І. М. Кременюк. Після мітингу колона, незважаючи на заборону поліції, з піснею «Червоний прапор» пройшла вулицями міста. 19 жовтня у зборах робітників солеварні взяв участь польський соціал-демократ В. І. Морачевський. Він закликав боротися за підвищення зарплати і скорочення робочого дня з 12 до 8 годин. А 30 жовтня в народному домі відбулося віче, яке ухвалило боротися за загальне виборче право, за створення народно-кооперативної школи в Косові.

Австро-угорський уряд жорстоко переслідував виступи трудящих. 30 листопада 1912 року жандарми заарештували в Косові М. І. Гавриша та І. М. Кременюка. «За образу цісаря» військовий трибунал засудив М. І. Гавриша на 8 місяців суворого тюремного режиму, а І. М. Кременюка — на 2 місяці.

Боротьба трудящих Косова проти австрійських властей не припинялась і в наступні роки. 1914 року з ініціативи профспілкової організації солеварні в місті відбулося урочисте відзначення 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. На кошти, зібрані робітниками й селянами, Кобзареві спорудили пам’ятник.

Місцеві урядовці уважно слідкували за тими, хто проявляв симпатії до Росії, наказували поліції брати на облік навіть тих, хто ходив у Росію на богомілля чи в комерційних справах, стежити за діяльністю русофілів різних напрямків. По Косівському повіту списки таких людей були складені ще в 1912 році. Список найбільш небезпечних агітаторів з Косова налічував 15 чоловік.

На початку першої світової війни 18 чоловік з Косівського повіту було ув’язнено і відправлено в різні концентраційні табори. Крім того, австрійські власті мобілізували і відправили на фронт, а також на будівництво укріплень найбільш небезпечних, революційно настроєних робітників, насамперед солеварів.

Восени 1914 року після важких боїв до Косова увійшли частини російської армії. 1915 року містом оволоділи австро-німецькі війська. А в червні 1916 року російські солдати знову вступили сюди й перебували у Косові до липня 1917 року.

Російські солдати розповідали населенню про перемогу Лютневої революції. Колишній голова профспілки косівських солеварів І. М. Кременюк, який був мобілізований в австро-угорську армію і добровільно здався російським військам у полон, писав 1917 року в листах до своєї дружини: «Тішусь переворотом в Росії, бо і наш народ, нарешті, отримає права… Цей переворот в Росії принесе немало добра для всього людства в світі, а передо всім народові українському…».

У квітні 1917 року в Косові виникла Рада робітничих і солдатських депутатів, до якої ввійшли солдати російської армії Левченко, Лебединський, Караченцев, Брадін, місцеві робітники Г. І. Тимків, Д. М. Боєчко, Й. М. Вацловик, М. Д. Корней. Рада проіснувала до 27 липня 1917 року. За короткий час своєї діяльності вона встановила 8-годинний робочий день, розв’язала питання про пенсії, організувала продовольчий пункт для сиріт, вжила заходів для організації навчання дітей. Коли до Косова знову ввійшли австро-угорські війська, Раду ліквідували, її заходи скасували, а члени Ради (робітники) пішли в підпілля.

З листопада 1918 року в Косові була створена друга Рада робітничих депутатів, яку очолив місцевий швець М. В. Близнюк. До її складу входили робітники Ф. М. Бович, М. Ф. Вінтоняк, М. С. Дзюбей, Д. М. Кременюк, М. І. Кучурак, Г. І. Тимків, Д. І. Стопчицький, І. М. Феркуняк та ін. В офіційних документах того часу підкреслювався «чисто більшовицький» характер Ради. Вона відновила заходи попередньої Ради, виступала проти зунрівців. Однак інтервенція румунських військ весною 1919 року змусила членів Ради перейти на нелегальне становище. Влітку 1919 року, коли Косів окупувала Польща, 11 членів Ради було заарештовано.

Настав час страшного лихоліття. Голод, епідемії тифу, холери та інших інфекційних захворювань буквально косили людей, позбавлених будь-якої медичної допомоги. Населення міста скоротилося з 5545 чоловік (1920 р.) до 4797 (1921 р.). Виробництво занепало, міські кустарі не мали збуту своїм товарам. Польські гроші знецінювались. Населення не хотіло визнавати окупаційну владу, бойкотувало всі її заходи. Молодь переховувалась, уникаючи призову до армії. На це уряд відповідав жорстокими каральними заходами.

В середині 20-х років економічне життя Косова дещо пожвавилось. У місто кинулися різні лихварі, підприємці, які наймали місцевих майстрів для виготовлення ткацьких і кушнірських виробів. Багаті підприємці, маючи свої цехи (приблизно на 100 майстрів кожен), наймали до 1 тис. надомників. Підприємці давали ткачеві сировину й аванс на придбання верстата, а потім за безцінь забирали продукцію. Селянин працював день і ніч у жахливих умовах, у власній хаті тримав верстат, жив, виховував дітей. Туберкульоз був його постійним супутником. За 1 кв. м килима підприємець платив 3 злотих. При місячній нормі 12 кв. м ткач заробляв 36 злотих (за 1 злотий можна було купити 1 кг цукру або 3 кг солі).

Частина населення міста займалася землеробством. В умовах безземелля перед-гірської зони селянський двір у середньому мав до 0,5 га придатної для обробітку землі. Багато безробітних ішло на лісорозробки.

В 20—30-х роках Косів стає центром гуцульського прикладного мистецтва. У творах косівських різьбярів дістали дальший розвиток художні традиції майстрів Яворова, Річки, Брустурова. Твори косівського різьбяра і мосяжника В. Г. Девдюка експонувалися на виставках у Львові, Кракові, Відні, де відзначалися нагородами. З майстерні Девдюка вийшло немало талановитих різьбярів, серед них В. Кабин, П. Баранюк, М. Тимків, син Девдюка Микола.

У 1921 році до міста стали повертатися колишні військовополонені, учасники революційних подій у Росії й на Україні. Вони розповідали про В. І. Леніна, про націоналізацію промислових підприємств, розподіл землі серед селян та інші заходи Радянської влади, були активними агітаторами за возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

1922 року в місті відбулися збори робітників солеварні, які обговорили питання про боротьбу з безробіттям і про захист звільнених молодих робітників. З доповіддю про діяльність професійних і політичних організацій виступив комуніст О. О. Ясінський, учасник революційних подій у Росії. Заарештувавши О. О. Ясінського, поліція встановила, що в Косові поширювався «Маніфест Комуністичної партії».

Однією з форм боротьби проти польської окупації був бойкот виборів до польського сейму (1922 р.). Незважаючи на введення у місто батальйону піхоти й ескадрону кінноти, косівчани бойкотували вибори: з 1057 виборців голосувало 349.

На початку 1924 року в Косові виникають перші дві первинні організації (комірки) КПЗУ. їх організатори й активні члени — селянин С. В. Букатчук, ткач П. І. Гавриш та інші вели агітаційну роботу, організовували Першотравневі демонстрації, мітинги з нагоди річниць Жовтня і Паризької комуни, розповсюджували революційну літературу.

У травні 1924 року колона косівчан разом з селянами Кобаків, Рожнева й Химчина (100 чоловік) взяла участь у відомій Заболотівській першотравневій демонстрації.

До революційної роботи комуністи залучали комсомольців (1926 року вони об’єдналися у групи), сельробівців. Секретаря місцевої організації «Сельроб-єдності» Г. В. Гавриша косівчани делегували у Львів на II конгрес «Сельробу» (1930 рік).

1 травня 1927 року у Косові відбувся мітинг, на якому виступив діяч «Сельробу» Осип Букшований. Він говорив про значення першотравневих свят, про загрозу війни проти СРСР, закликав до робітничої солідарності. 10 жовтня 1927 року під керівництвом комуністів страйкували робітники кравецьких підприємств.

У 1930 році, коли проходили вибори до польського сейму, комуністи через «Сельроб-єдність» висунули до сейму своїх кандидатів С. В. Букатчука і А. М. Райна. За них голосувало 60 проц. виборців. Хоч результати виборів скасували, проте вони показали зростання впливу комуністів.

Організовано виступали робітники Косова в Першотравневі дні. 1 травня 1931 року на вулиці міста вийшло 500 чоловік. Поліція розігнала демонстрантів, а їх організаторів заарештувала. 1 травня 1932 року до демонстрантів Косова приєдналися селяни навколишніх сіл. З червоним прапором, з піснею «Шалійте, шалійте, скажені кати» вони рушили до міста, де виголошували лозунги: «Хай живе Радянський Союз!», «Геть владу Пілсудського!».

‘ 3 1925 року в місті діяв повітовий комітет КПЗУ. Очолював його делегат окружної конференції В. Д. Павлюк з Старого Косова. Своїх активістів повітком мав також у Москалівці, Кутах, Рожневі, Химчині, Вербівцях та Микитинцях. У місті діяли також повітовий комітет КСМЗУ, організації МОДРу.

Через повітком ЦК КПЗУ систематично надсилав у Косів політичну літературу, листівки. Особливо багато листівок було розповсюджено у 1935 році. Вони закликали трудящих відзначати революційні свята, не платити податків, виступати проти окупації й уряду Пілсудського, проти підготовки війни, вимагати амністії для політичних в’язнів.

Повітком організовував страйки робітників. У січні 1934 року не працювали килимарі. Вони вимагали збільшити заробітну плату, поліпшити умови праці. 6 листопада 1935 року 57 страйкарів-робітників, зайнятих на укріпленні берегів Рибниці, вимагали підвищити щоденну заробітну плату на 2 злоті. Страйкуючі обрали комуну, яка відстоювала вимоги робітників, організовувала боротьбу проти штрейкбрехерів. Серед страйкарів розповсюджувалися комуністичні листівки. Проте вимоги страйкарів не було задоволено, а членів комуни разом з 5 робітниками заарештували.

Комуністи створили в місті читальню, під їх впливом обновився репертуар аматорських гуртків; усе частіше виконувалися твори Івана Франка, Лесі Українки, Мирослава Ірчана. З 1927 року і читальню «Просвіти» очолили комуністи, а сельробівця Г. В. Гавриша обрано делегатом на збори «Просвіти» у Львові. Комуністи контролювали майже всі організації трудящих: кооперацію, народний дім «Бесіда», профспілку килимарів «Солідарність», створену в січні 1934 року косівськими килимарями. Через це «Солідарність» було закрито. Однак після масових протестів робітників у серпні 1935 року вона відновила свою діяльність, організувала кілька страйків.

Поліція постійно переслідувала комуністів. Під час обшуків вона виявила революційну літературу, встановила місця проведення зборів організацій КПЗУ. Поліцейські репресії змусили комуністів перебазувати повітовий комітет спочатку в село Рожнів, а пізніше в Химчин. У грудні 1936 року поліція заарештувала 50 комуністів, комсомольців і безпартійних активістів. Серед заарештованих були члени повіткомів КПЗУ і КСМЗУ.

Комуністи продовжували боротьбу. В 1938—1939 рр. у Косові відбулося 30 антиурядових виступів робітників.

17 вересня 1939 року, ще до приходу Червоної Армії, на зборах трудящих міста було обрано народний орган влади — революційний комітет. Створена для підтримання громадського порядку міська народна дружина з 40 чоловік роззброїла польську поліцію і взяла під охорону промислові підприємства та культурні заклади.

22 вересня косівчани урочисто зустрічали Червону Армію. Колона трудящих, святково одягнених в українські національні костюми, з квітами, хлібом-сіллю, з червоним прапором, який робітники міста зберігали з 1912 року і під ним виходили на демонстрації і мітинги, рушила назустріч воїнам-визволителям. У перших лавах крокували підпільники. В центрі міста відбувся великий мітинг трудящих і червоноармійців.

Тимчасове управління, яке очолив М. С. Фенчук, взяло на облік цінності і майно державних установ та багатіїв. Була націоналізована приватна власність, зокрема килимарні, електростанція, банк, кінотеатр, дві редакції, великі будинки, магазини, два млини, земля, ліси.

Почала виходити газета «Радянська правда». У школах розпочалося навчання.

Трудящі міста взяли активну участь у радянському будівництві. Депутатом до Народних Зборів було обрано колишнього секретаря повіткому КСМЗУ М. І. Джуранюк. Депутатом Верховної Ради УРСР косівчани обрали колишнього діяча КПЗУ С. В. Букатчука, який багато років боровся за визволення рідного краю, за що 10 років відсидів у тюрмах і концентраційних таборах.

Керівні посади в партійних, радянських і громадських організаціях посіли вихідці з місцевого населення, а також досвідчені спеціалісти із східних областей республіки, направлені сюди ЦК КП(б)У.

За короткий період у Косові відбулися великі соціалістичні перетворення. На початку 1940 року міські різьбярі об’єдналися в промислову артіль художніх виробів «Гуцульщина», яка через рік налічувала вже 538 чоловік. Ткачі й килимарі створили артіль ім. Т. Г. Шевченка, де працювало 500 майстрів. Вироби обох артілей відправляли для реалізації в усі кінці країни. Артілі були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року.

Всі безробітні дістали роботу. Запроваджувалася система охорони праці, безплатна медична допомога. При лікарні, яку було значно розширено, відкрили пологовий і дитячий відділи, поліклініку. На базі приватного солярію створили курорт «Косів». Перші дитячі ясла прийняли 75 дітей. Почала працювати середня школа.

Всі діти шкільного віку навчалися рідною мовою. Дорослі відвідували групи ліквідації неписьменності при середній школі. Відкрилися будинок культури, кінотеатр, бібліотека, училище гуцульського прикладного мистецтва.

Звістка про початок Великої Вітчизняної війни глибоко стривожила косівчан. На мітингах, що відбулися на підприємствах і в установах міста першого дня війни, трудящі таврували ганьбою гітлерівський фашизм, клялися віддати всі свої сили для перемоги над ворогом. Сотні жителів Косова поповнили лави діючої Червоної Армії, стали бійцями винищувальних загонів, які вирушили в бік Жабйого для знешкодження ворожих парашутистів.

1 липня 1941 року до міста вдерлися війська фашистської Угорщини, а на початку серпня владу прибрала німецько-фашистська адміністрація. В місто повернулися оунівські бандити.

Окупанти чинили криваві розправи над радянськими громадянами, насамперед над відомими своєю відданістю справі соціалізму. Протягом перших днів окупації у місті було вбито 262 активісти. Здійснювалося знищення єврейського населення. 16—17 жовтня гітлерівці разом з оунівцями вдалися до масових облав у місті і навколишніх селах, захопивши 4618 чоловік, переважно дітей, в т. ч. й новонароджених. Понад 1 тис. чоловік було спалено в синагозі, 1,5 тис.— розстріляно або закопано живими за містом, а 1,9 тис. страчено в Коломиї. Крім того, було заарештовано і піддано репресіям 2068 чоловік. 460 юнаків і дівчат вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Багато з них загинули на чужині.

Окупанти пограбували артілі «Гуцульщина», ім. Т. Г. Шевченка, підприємства, державні та громадські установи, зруйнували адміністративні споруди та більшість житлового фонду, пограбували майно 837 сімей.

Репресії і терор не зламали волі радянських людей до боротьби. В серпні 1941 року в районі почала діяти підпільна антифашистська група, яку очолив голова артілі «Гуцульщина» М. Ф. Кіщук. До складу групи входило 8 чоловік. Підпільників підтримували сотні патріотів з сіл Річки, Шешорів, Брустурова та інших.

Група мала два радіоприймачі. Вона підготувала й випустила понад 50 листівок загальним тиражем до 3 тис. примірників, які розповсюджено в селах Косівського, Жаб’ївського і Кутського районів. Підпільники перешкоджали окупантам вивозити молодь до Німеччини, мобілізовувати в дивізію «СС Галичина». Влітку 1943 року вони допомагали партизанам-ковпаківцям. За ініціативою підпільників населення гірських сіл зібрало для ковпаківців продукти харчування, одяг, підготувало транспорт. Узимку підпільники перебували в горах.

Жителі міста переховували активістів, саботували виконання різних примусових повинностей, ухилялися від німецької каторги. Окупанти й оунівці переслідували учасників опору. В ніч на 31 березня 1944 року, коли до міста вже підходили частини Червоної Армії, вони влаштували нову розправу над патріотами, вбивши 130 чоловік.

31 березня загін автоматників при підтримці танків увірвався в місто і вибив з нього ворога. Це були воїни 40-ї гвардійської танкової бригади.

Але ще довгий час підрозділам 17-го гвардійського стрілецького корпусу довелося вести бої на околицях міста. Косів не раз зазнавав ворожого артилерійського обстрілу. На час боїв населення евакуювалося з небезпечної зони, його майно, яке грабували бандерівці, охороняли військові частини й органи Радянської влади, що відновлювалися.

В один з напружених днів у корпус прибув начальник політвідділу 18-ї армії полковник Л. І. Брежнєв. Вислухавши доповідь командира корпусу А. Й. Гастиловича про стан військ, Леонід Ілліч направився в підрозділи, побував на передньому краї, розмовляв з командирами, політпрацівниками, солдатами, давав поради, цікавився, як налагоджено постачання їжі і забезпечення боєприпасами. Серед бійців Л. І. Брежнєв зустрів Ф. І. Паршина, який брав участь у боях за Косів ще 27 років тому як солдат царської армії, сердечно поговорив з ним. За порадою Л. І. Брежнєва старші солдати, які мали досвід ведення боїв у горах, зайнялися підготовкою молодих.

У боях за місто загинуло 772 радянські воїни, останки яких поховано в братській могилі. Тепер тут палає вогонь вічної Слави. Серед викарбованих на пам’ятнику прізвищ полеглих — імена представників багатьох народів нашої країни.

Після визволення понад 300 косівчан влилися до лав героїчної Червоної Армії, щоб взяти участь у розгромі окупантів. Вони визволяли Чехословаччину, були учасниками боїв за Польщу, штурму Берліна. Багато з них удостоєно нагород.

У травні 1944 року відновили свою діяльність міська Рада депутатів трудящих, партійні, господарські і громадські організації, у серпні — промислова артіль «Гуцульщина». Почала виходити газета «Ленінська правда». До кінця року стали до ладу міська електростанція, лісгосп, ліспромгосп, промкомбінат, харчокомбінат, маслозавод, у 1946 році — артілі ім. Т. Г. Шевченка та «Килимарка». Відновило роботу училище прикладного мистецтва.

Поступово налагоджувалося культурно-освітнє життя. В будинку культури запрацювали гуртки художньої самодіяльності. Методом народної будови відроджено кінотеатр, спалений бандерівцями.

Лікарі боролися проти епідемій, вживали рішучих заходів проти таких хвороб, як туберкульоз, зоб, малярія. Місцевим медичним працівникам допомагали бригади лікарів обласного центру. Мережа лікувальних установ створювалася заново. Адже те, що вдалося здійснити за перші роки Радянської влади до війни, окупанти знищили. Уже в 1945 році районну лікарню розширили до 50 ліжок, створили санепідстанцію, тубдиспансер. У 1947 році прийняв хворих санаторій «Косів».

Протягом перших післявоєнних років на всіх промислових підприємствах і в установах міста були створені партійні, комсомольські, профспілкові та інші громадські організації. Парторганізації зростали за рахунок робітників, службовців. В 1947 році одного з перших членів КПРС М. Ф. Кіщука косівчани обрали депутатом до Верховної Ради УРСР.

Партійні організації скеровували трудящих на успішне виконання виробничих завдань. У соціалістичному змаганні, що розгорнулося між колективами підприємств, переможцем не раз виходила артіль «Гуцульщина», колектив якої систематично виконував планові завдання на 170—200 процентів.

Багато уваги приділялося зміцненню матеріальної бази підприємств і артілей. Артіль «Гуцульщина» одержала в 1947 році 32 нові верстати для виготовлення напівфабрикатів. З нагоди 30-річчя Великого Жовтня тут виготовили в дар Радянському урядові художнє обладнання кабінету. Цей подарунок нині зберігається в Музеї революції в Москві.

Трудовому ентузіазмові косівчан всіляко перешкоджали банди українських буржуазних націоналістів. Терором, залякуванням населення вони гальмували розвиток соціалістичного будівництва. Від рук оунівських головорізів загинули 22 жителі. Серед них секретар райкому комсомолу В. П. Гавриш, учителі М. Л. Фокшей, М. В. Фокшей, І. М. Сорохан та інші.

Терористичні акти й грабежі оунівських бандитів викликали гнів і ненависть трудящих. У місті створили групу охорони громадського порядку. Назавжди залишаться в пам’яті вдячних косівчан імена синів радянського народу — К. К. Авдєєнка, Г. Д. Межеурова, Ю. С. Слюсара, С. М. Закірова, В. Р. Мельниченка та інших, які віддали своє життя, очищаючи гори від бандитської погані.

У 1948 році на підприємствах Косова вже працювало 1679 робітників. Промисловість міста за рівнем виробництва продукції досягла довоєнного рівня, а наступного, 1949 року, довоєнний рівень перевищено вдвічі. Було збудовано новий сироварний завод, потужність якого дедалі зростала. Якщо в 1949 році надходило на завод 8 тонн молока, вироблялось лише масло й казеїн, то у 1959 році підприємство одержувало 35 тонн молока, випускало понад 15 видів молочної продукції. Сир «Російський» люблять не лише в Косові, а й у Києві та інших містах України.

Проте головним напрямком промисловості Косова який визначився вже у перші роки післявоєнної п’ятирічки, є всебічний розвиток традиційних художніх промислів. Саме тому основні кошти йдуть на реконструкцію й розширення артілей «Гуцульщина» та ім. Т. Г. Шевченка. Зростали виробничі потужності, і артілі згодом перетворилися на фабрики.

У травні 1968 року на базі трьох фабрик — «Гуцульщина», ім. Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка — створено виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина». Заснування його сприятливо позначилося на збільшенні обсягу виробництва, поліпшенні механізації праці. Якщо в 1950 році виробничий план артілей становив 586 тис. крб., тут працювало 602 майстри, то в 1969 році плановий обсяг продукції об’єднання становив 4,6 млн. крб., а працювало 2404 робітники. Понад 100 робітників, готуючи гідну зустріч 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, виконали свій п’ятирічний план ще до кінця 1969 року. Серед них кавалери орденів Леніна і «Знак Пошани» ткач Ю. І. Бович, різьбяр І. Ю. Павлик та інші.

На виробництві часто працюють цілі сім’ї — батько й син, брати, сестри. М. С. Балагурак трудиться на виробництві разом з своїм чоловіком і двома братами. Як кращу килимарницю М. С. Балагурак обрано депутатом Верховної Ради УРСР, нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

Продукція «Гуцульщини» користується великою популярністю не тільки в Радянському Союзі, а й за кордоном. Вона удостоювалась високої оцінки на міжнародних виставках і ярмарках у братніх соціалістичних країнах, у США, Канаді, Австрії, Туреччині, Індонезії, її охоче купують у Франції, Англії, Голландії та інших країнах.

Високу художню майстерність різьби та інкрустації показали майстри «Гуцульщини» при виготовленні древка до Державного прапора УРСР, який був урочисто вручений РРФСР від України з нагоди 300-річчя возз’єднання України з Росією.

Багато сил і творчих здібностей віддала розквітові об’єднання майстер кераміки П. Й. Цвілик. Досконало вивчивши мистецтво своїх попередників, вона стала новатором у галузі побутової кераміки. Її писанки, пічні кахлі, підвазонники, декоративні тарілки, вази, баклаги, цукорниці, фруктівниці, горщики були не тільки окрасою, а й використовувалися у побуті. Ще у 20-х роках на вироби П. Й. Цвілик звернули увагу туристи з Франції, Швейцарії. Вони закуповували їх і вивозили за кордон. У 1929—1934 рр. вироби П. Й. Цвілик відзначені нагородами на багатьох виставках у Львові, Ворохті, Кутах.

По-справжньому розквітнув талант художниці за часів Радянської влади. Її прийнято в члени Спілки художників України, нагороджено орденом «Знак Пошани». П. Й. Цвілик — незмінний учасник республіканських, всесоюзних та всесвітніх виставок. Її роботи експонувалися на Всесвітній виставці у Брюсселі, на виставці народного мистецтва в Софії, у Нью-Йорку, Бельгії. В 1962 році на виставці у Празі вона одержала срібну медаль. Керамічні вироби П. Й. Цвілик стали надбанням найбільших музеїв СРСР і світу.

Творчість талановитої жінки вивчають науково-дослідні установи. Її наслідують майстри художньо-промислових підприємств Косова, Кутів та інших міст.

Постійним учасником художніх виставок і конкурсів є заслужений майстер народної творчості УРСР І. В. Балагурак. Його твори оглядали на міжнародних виставках і ярмарках в Австрії, Болгарії, НДР, Чехословаччині, Франції, Монголії, США, їх можна побачити в союзних і республіканських музеях країни.

Складний і своєрідний творчий шлях різьбяра пройшов М. П. Тимків. Митець виготовив понад 1200 творів декоративно-прикладного мистецтва. Кращі з них представлені на виставках і в музеях Варшави, Софії, Лейпціга.

За Радянської влади розвинувся талант різьбяра М. Ю. Федірка. В 1945 році він переселився у Косів з Ланцутського повіту (Польща). Високу майстерність М. Ю. Федірко виявив ще навчаючись у Косівському училищі на відділі художньої різьби по дереву. Кращі роботи М. Ю. Федірка були представлені на Міжнародній виставці в Софії, поповнили фонди обласних та республіканських музеїв. У 1955 році на художньому конкурсі Міжнародного фестивалю молоді і студентів у Варшаві М. Ю. Федірко одержав золоту медаль і диплом лауреата. З 1958 року Микола Юрійович — член Спілки художників УРСР. Свою творчу працю він поєднує з педагогічною роботою в Косівському технікумі народних художніх промислів.

У Косові живуть і працюють ще багато чудових майстрів. Серед них різьбярі В. В. Гавриш, В. В. Гуз, М. М. Бернацький, М. П. Кабин, Д. Д. Лучук, М. В. Девдюк, М. Ю. Довбенчук, М. І. Юсипчук, майстри випалювання І. Ю. Грималюк, І. М. Савченко, майстри художнього ткацтва Р. І. Горбовий і О. І. Горбова, майстри кераміки Н. В. Вербівська, М. І. Рощибюк.

Широке визнання здобули праці майстра народної творчості УРСР, члена Спілки художників УРСР Г. Ю. Герасимович. Багато її вишивок включено до експозицій музеїв Києва, Львова, Івано-Франківська. Г. Ю. Герасимович з грудня 1939 року і до виходу на пенсію працювала в Косівському училищі прикладного мистецтва. Вона виховала й навчила багатьох спеціалістів.

1969 року училище перейменовано на технікум народних художніх промислів. За час його існування випущено близько 500 фахівців, які працюють на підприємствах країни або викладають у різних навчальних закладах. Понад 200 випускників взяли участь у республіканських, всесоюзних та зарубіжних виставках, багато з них є членами Спілки художників УРСР. У технікумі відкрито новий відділ — художньої кераміки, створено музей, де зберігаються кращі роботи викладачів та учнів.

Велику збірку творів гуцульського мистецтва зібрав у своїй квартирі, перетворивши її на музей для огляду, український радянський художник, викладач Косівського технікуму народних художніх промислів Є. Л. Сагайдачний (1886— 1960). Гуцульські вишивки, писанки, різьблені речі, народний одяг, декоративно-вжиткові тканини, а також понад 100 кольорових зарисовок гуцульських кептарів, виконаних художником і його дружиною Зоєю Антонівною, були передані Косівському музею народного мистецтва Гуцульщини.

Активним пропагандистом гуцульського прикладного мистецтва є також викладач технікуму О. Г. Соломченко, автор книг про людей з золотими руками, народних умільців, чия самобутня творчість прославила Гуцульщину на весь світ.

Після створення у Косові відділення Спілки художників УРСР в місті почали працювати художньо-виробничі майстерні.

За роки Радянської влади високого рівня розвитку досягла в місті освіта. Нині в Косові є середня школа, школа-інтернат, школа робітничої молоді, районна заочна та восьмирічна школи, в яких викладають 165 учителів. Кращими серед них є заслужений учитель Української РСР І. М. Михайлюк, відмінник народної освіти, викладач російської літератури О. А. Ліхашва та ін. Учні середньої школи зібрали цікавий матеріал про життя і творчість свого земляка, уродженця Косова письменника-демократа М. Павлика. Виявлені експонати стали основою шкільного музею, відкритого 1967 року.

Багато випускників Косівської середньої школи закінчили вищі учбові заклади, а тепер вчителюють або працюють агрономами, лікарями, інженерами, стали офіцерами Радянської Армії. 8 чоловік захистили кандидатські дисертації, зокрема Н. І. Библюк, Г. М. Довбенчук, М. Ю. Атаманюк, В. А. Пелепейко, Ф. П. Погребенник та інші.

У Косові відкрито музичну школу. Місто славиться художньою самодіяльністю районного будинку культури. В ньому працюють хоровий, драматичний, танцювальний, інструментальний колективи. Косівській художній самодіяльності повсякденно допомагають знавці хорової справи з Івано-Франківська, Львова та інших міст. Композитор А. Й. Кос-Анатольський написав для косівчан ряд хорових і вокальних творів.

На конкурсі-фестивалю до 50-річчя Радянської влади Косівському самодіяльному хору (керівник М. О. Процюк) присвоєно звання самодіяльної народної хорової капели, Косівському оркестру народних інструментів (керівник П. І. Терпелюк) — звання самодіяльного народного оркестру. їх нагороджено золотими й срібними медалями, а також грамотами Президії Верховної Ради УРСР та дипломами 1-го ступеня.

З 1963 року драматичний колектив має назву самодіяльного народного театру. Хор об’єднання «Гуцульщина» здобув звання заслуженої народної хорової капели. На республіканському огляді, присвяченому 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, хор і оркестр удостоєні золотих медалей.

Чимало робить районний будинок культури і щодо впровадження нових народних обрядів: реєстрації одруження та новонароджених, новорічних щедрівок, зустрічі весни, проводів на полонини, свята врожаю тощо. Своє дозвілля косівчани проводять у кінотеатрі, бібліотеках, будинку піонерів.

У Косові працює міська організація товариства «Знання». Її лектори читають щороку до тисячі лекцій, проводять теоретичні конференції, тематичні вечори, усні журнали. Створено районну організацію Українського Товариства охорони пам’яток історії і культури.

Жителі міста забезпечені кваліфікованою медичною допомогою.

Нині тут працює 47 лікарів і 110 медичних сестер, функціонують райлікарня, дитяча лікарня, тубдиспансер, здоровпункт при об’єднанні «Гуцульщина», пологовий будинок, дві аптеки, санепідстанція, санаторій «Косів», де хворі не лише лікуються, а й вчаться.

Місто стає своєрідним курортом, куди приїжджає багато відпочиваючих і туристів.

Повсякденно дбають у Косові про розвиток фізичної культури і спорту. 3350 чоловік набуває гарту в різних спортивних колективах, 200 учнів — в дитячо-юнацькій спортивній школі. В розпорядженні косівчан є 2 футбольні, З баскетбольні, 5 волейбольних полів, плавальний басейн, де відбуваються обласні, республіканські і всесоюзні змагання. Влітку в Косові проходять збори учні московських шкіл, члени студентських спортивних товариств, учні Петропавловської дитячо-юнацької спортивної школи.

Серед місцевих спортсменів є 3 майстри спорту СРСР. У місті і селах району щороку відбувається багато туристських походів.

Дбайливі руки працьовитих косівчан змінили зовнішній вигляд міста. Тепер воно одержує струм від високовольтної лінії Бурштинської ДРЕС, має своє родовище газу, який по трубопроводу йде також у Чернівці. Зведено новий готель, поштамт, побуткомбінат, адміністративні приміщення, понад 200 житлових будинків. Вулиці заасфальтовані, освітлюються. З 1965 по 1969 рік житловий фонд міста зріс з 14 до 16 тис. кв. м. За останні роки новосілля справили 252 сім’ї у комунальних квартирах і 43 — у власних будинках.

Ще кращим стане Косів у майбутньому. Розпочато будівництво водопроводу, школи, плодоовочевого заводу, туристської бази, корпус технікуму народних художніх промислів, каналізації. Незабаром розпочнеться спорудження будинку відпочинку для членів Спілки художників УРСР. На околиці міста створено музей етнографії просто неба.

Косів часто називають «перлиною Гуцульщини». Це дійсно чудове прикарпатське місто, де живуть щасливі гуцули, які разом з усім радянським народом будують комунізм.

В. О. ДУХНИЧ, Т. А. ХОХА, А. Л. ЯСІНСЬКИЙ
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера К

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: An64, АннА, Balymba, Bing [Bot], D_i_V_a, Google [Bot], Google Adsense [Bot], ukrgenealogy