Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ОЛЕКСАНДРІЯ (Усівка, Усиківка, Бечея), місто, Кіровоградська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3016
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1778 раз.
Подякували: 643 раз.
Стать: Жінка

ОЛЕКСАНДРІЯ (Усівка, Усиківка, Бечея), місто, Кіровоградська обл, Україна

Повідомлення АннА » 18 травня 2018, 14:14

ОЛЕКСАНДРІЯ (до 1758 – Усівка, Усиківка, 1758–84 – Бечея, 1784–95 – Олександрійськ, Олександрія, 1795–1806 – Усівка) – місто обласного підпорядкування Кіровоградської області, райцентр. Розташов. на берегах р. Інгулець (прит. Дніпра) та його прит. Березівка. Населення 92,6 тис. осіб (2005). Міськраді підпорядковані с-ща міськ. типу Димитрове та Пантаївка.

При впадінні в Інгулець р. Березівка вже з 1739 існувало кілька хуторів переселенців, власниками яких вважалися козаки Миргородського полку. Одним із них був Г.Усик.

Перша згадка про поселення на території міста датується 1746. Із часу свого заснування Усівка була укріпленим пунктом, який стояв на шляху набігів татар на землі поблизу Інгульця. У серед. 18 ст. в Усівці й навколо неї почали селитися селяни-втікачі. Поселення стояло на важливому торг. шляху в Крим. За переписом 1752, в Усівці налічувалося 109 дворів, населення – 256 осіб. 1759 збудована перша правосл. церква св. Миколая.

Статус поселення Усівка отримала 1754; після буд-ва фортеці св. Єлизавети (нині там м. Кіровоград) в Усівці розміщується військ. гарнізон – солдати й офіцери Пандурського полку. Зі створенням Нової Сербії на території сучасної О. спочатку з'явилися Усівський і Березівський шанці; 1758 їм було дано сербські назви – Слань-Камінь і Бечея. Остання вважалася центром Березівського шанцю, але паралельно вживалася і стара назва – Усівка. Населення хуторів, яке не бажало жити в сербських шанцях, переселялося в слободи Новослобідського козацького полку, на землі, що раніше формально належали паланкам Нової Січі.

Під назвою Бечея поселення позначене на карті, складеній інженером-полк. Д.Дебоскетом 1751. Пізніше в Бечеї розташовувалася 12-та рота Жовтого гусарського полку. Після скасування Нової Сербії як окремої адм. одиниці (1764) Бечея увійшла до складу Єлизаветградської провінції новоутвореної Новоросійської губернії. 1768 під час Коліївщини населення брало участь у здобутті Умані, 1769 чинило опір татар. війську.

1775–76 у зв'язку з поділом провінцій на повіти на території колиш. Єлизаветградської провінції виник Олександрійський пов. 1783 Новорос. губ. була об'єднана з Азовською губернією в Катеринославське намісництво. Відповідно до указу 24 січня 1784 Бечея стала повітовим містом із назвою Олександрійськ. Пізніше назва змінилася на Олександрію. 1793 тут було 120 хат, населення – 738 осіб.

Під час чергової адм. реформи 1795 повітовий центр перенесено в м-ко Крилів, поселенню повернуто стару назву Усівка, а Крилів почав іменуватися Олександрією. 1806 Крилову повернуто попередню назву, а Усівка знову стала Олександрією в статусі повітового центру, тепер – уже Херсонської губернії.

1816 в місті з'явилися перші освітні заклади: повітове уч-ще та парафіяльне уч-ще. На 1823 в О. налічувалося 332 будинки, населення – 1800 осіб. Працювали 42 крамниці, щороку відбувалися 3 ярмарки. 1847 затверджено герб міста. Під час Кримської війни 1853–1856 до О. було евакуйовано багато установ з Одеси, Херсона та ін. міст.

Із буд-вом 1872 поблизу О. залізниці Харків–Миколаїв екон. і культ. розвиток міста дещо прискорився, на поч. 20 ст. діяли 12 винокурних з-дів, зародилося пром. вир-во, почалася розробка місц. родовищ бурого вугілля. Значно зросла чисельність населення, яке на 1897 складало 14 тис. осіб. Із 1880-х рр. почав діяти театр, де розпочав акторську діяльність Г.Юра. Із 1909 видавалася газ. "Известия Александрийского уездного земства". 1910 засновано вчительську семінарію.

1917–20 влада в О. належала Українській Народній Республіці (листопад 1917 – січень 1918, березень–квітень 1918, грудень 1918 – лютий 1919), більшовикам (січень–березень 1918, лютий–серпень 1919), Українській Державі (квітень–листопад 1918), денікінцям (серпень 1919 – січень 1920). У березні–листопаді 1918 О. була під контролем австро-нім. військ. У травні 1919 місто захопили повстанці Н.Григор'єва. Остаточно рад. владу встановлено в січні 1920.

Із 1920 О. – повітове місто Кременчуцької губернії, із березня 1923 по червень 1925 – центр Олександрійської округи. Райцентр із 1923. Із 1925 – у складі Кременчуцької округи, із 1932 – Дніпропетровської області, із 1939 – Кіровогр. обл.

Наприкінці 1925 в місті діяли понад 90 кустарно-пром. підпр-в, населення – 20 048 осіб.

1929 стаціонарна геологорозвідувальна партія Укр. геол. управління виявила значні поклади вугілля на околицях О. Із Москви прибула спец. гідрогеологічна партія для вивчення режиму підземних вод. 1931 почалося спорудження Байдаківського вуглерозрізу, який 1932 дав перше вугілля, а 1936 досяг проектної потужності – 270 тис. т на рік.

1929–30 видавалася окружна газ. "До перемоги", із березня 1930 – районна газ. "Колективіст Олександрійщини", перейм. 1939 на "Більшовицьку правду".

Під час гітлерівської окупації (6 серпня 1941 – 6 грудня 1943) в місті діяло 5 підпільних груп. Територія входила до складу рейхскомісаріату "Україна", в О. знаходився гебітскомісаріат. Наказом Верховного головнокомандувача ЗС СРСР Й.Сталіна 11-ти військ. частинам, що відзначилися при звільненні міста в грудні 1943, було присвоєне найменування "Олександрійських".

Протягом 1951–71 в О. побудовано 20 пром. підпр-в, до 1955 завершено створення буровугільного басейну.

В О. народилися: Маршал Рад. Союзу, двічі Герой Рад. Союзу П.Кошовий, філософ, літературознавець Д.Чижевський, льотчик-космонавт Л.Попов, працювали нар. арт. СРСР Г.Юра, худож. Б.Йогансен.

Істор. пам'ятки: жін. г-зія (1873), земська управа (1910).
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3016
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 1778 раз.
Подякували: 643 раз.
Стать: Жінка

Re: ОЛЕКСАНДРІЯ (Усівка, Усиківка, Бечея), місто, Кіровоградська обл, Україна

Повідомлення АннА » 18 травня 2018, 14:17

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Олександрія — місто обласного підпорядкування, розташоване на річці Інгульці, за 75 км на північний схід від Кіровограда. Через місто проходить залізнична вітка Знам’янка—П’ятихатки і автошлях Київ —Дніпропетровськ. Населення — 72,4 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковано також селища Димитрове і Пантаївка.

За часів Нової Січі на місці сучасної Олександрії був зимівник, заснований козаком Усом. Поблизу Усиківки в середині XVIII ст. почали селитися розкольники з центральної Росії та українські селяни-втікачі від польсько-шляхетського гніту. Поселення стояло на важливому торговому шляху з Полтави у Крим. У 1752 році в ньому проживало 256 чоловік.

Із заснуванням Нової Сербії, коли тут розмістили солдатів Пандурського полку, поселення перейменовано на Бечею (паралельно вживалися — Беча, Бечка). Під такою назвою воно позначене на карті, складеній інженер-полковником де Боскетом 1751 року. Пізніше в Бечеї розташувалася 12-а рота Жовтого гусарського полку. Незважаючи на присутність військового гарнізону, мешканці її брали участь у народних виступах. Так, у 1768 році, під час Коліївщини, частина їх пішла в гайдамаки. У січні 1769 року місцеве населення разом з гарнізоном чинило впертий опір татарським загарбникам.

1784 року поселення перетворено на повітове місто і названо Олександрійськом, а згодом — Олександрією. У 1793 році тут було 120 хат-мазанок, в яких проживало 738 чоловік. Цегляні будівлі — міської ратуші, сирітського суду, казначейства, квартирної комісії з’явилися тільки на початку XIX ст. На 1823 рік у місті налічувалося 322 будинки з 1800 мешканцями. З 1857 року в Олександрії проживало 7800 чоловік. Частина населення займалася чумакуванням. Працювало 42 крамниці, щороку відбувалося 3 ярмарки. Під час Кримської війни 1853— 1856 рр. до Олександрії було евакуйовано багато установ з Одеси, Херсона та інших міст.

Протягом 30—50-х рр. XIX ст. у місті чотири рази спалахувала епідемія холери. Тільки в 1855 році від неї померло 142 чоловіка. Населення фактично було позбавлено кваліфікованої медичної допомоги. На 1858 рік тут функціонувала лише аптека. Повітове й церковнопарафіяльне училища — усі навчальні заклади міста на 1859 рік.

У пореформений період економічний та культурний розвиток Олександрії дещо прискорився. Поблизу неї у 1872 році прокладено залізницю Харків—Миколаїв, а ще за кілька років через місто пролягла лінія Користівка—П’ятихатки. Зростало й населення: на 1897 рік кількість жителів досягла 14 тис. чоловік (10 834 міщан, 2130 селян, 577 дворян, 177 купців і 60 чоловік духівництва).

На початку XX ст. в місті діяло 46 невеликих промислових підприємств, переважно для переробки сільськогосподарської сировини. На них було зайнято 132 чоловіка. У 17 ремісничих майстернях працювало 50 робітників. Оплата праці найманих чорноробочих чоловіків становила всього 60 коп. за день, а жінок— 40 коп. Кустарними промислами займалося понад 800 чоловік, серед них — 300 ткачів, 250 прядильниць і вишивальниць, 50 шевців і кравців, 20 теслярів і столярів, 30 штукатурів, 10 пічників тощо. Широко застосовувалась дитяча і жіноча праця. «Я,— писав один з тогочасних дослідників кустарних промислів,— ніколи не міг дивитися без особливого сердечного болю на цих бідних скитальниць-прядильниць, які переходили майже щоденно з будинку в будинок: де тільки вона знайде собі роботу, там і примоститься, в куточку, на прилавці, працює без відпочинку з 3— 4 години ранку і до 7—8 вечора».

Частина мешканців Олександрії займалася хліборобством. В середньому на душу сільського населення міста припадало всього 2 десятини. Малоземелля примушувало селян орендувати землю. Багато з них кидали господарства і йшли на відхожі промисли. Так, тільки 1903 року в пошуках заробітку місто покинули 4195 жителів.

Жорстока капіталістична експлуатація, важкі умови праці й побуту, політичне безправ’я — все це породжувало у передової частини робітників прагнення до боротьби за свої права. Наприкінці 1900 року в Олександрії виникає соціал-демократична група, до якої увійшли В. Кузьменко, Н. Грушецька, В. Захарченко, Я. Животинський та інші. Згодом вона поповнилася такими активними членами як А. Шнейдеров, Г. Грузинський. Група встановила зв’язки з соціал-демократичними організаціями Єлисаветграда, Кременчука й Полтави. Звідти вона одержувала нелегальну літературу і прокламації. З ініціативи членів РСДРП 1-го Травня 1901 року в лісі поблизу міста відбулася перша маївка, яка мала велике значення для політичного виховання робітників. Влітку 1902 року припинили роботу працівники цегельно-черепичних, слюсарних і мідно-жерстяних підприємств, а також шевських і картузних майстерень — усього понад 100 чоловік. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати, запровадження 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці. «Ще в лютому 1902 року,— говорилося в одному з донесень місцевої поліції шефу жандармів,— в Олександрії було виявлено революційні прокламації, а в 1904 році розповсюджувалися листівки за підписом «Видання летючого загону РСДРП». У 1905 році місцеві соціал-демократи створили в Олександрії кілька робітничих гуртків, проводили масовки, видавали прокламації. Особливо енергійно діяв гурток, очолюваний Г. Пащенком, до якого входило 13 чоловік. Незабаром його керівника й найбільш активних членів — Г. Чверткіна, І. Чорномазова та інших було заарештовано і заслано до Сибіру. З листа поліцейського наглядача Олександрії прокурору Одеської судової палати, датованого 7 квітня 1905 року, видно, що до міста завозилося багато революційної літератури. Так, у травні того ж року в одному з будинків на Бульварній вулиці знайдено прокламації РСДРП та іншу нелегальну літературу. Активно розповсюджував листівки в місті і селах повіту член РСДРП М. Харцилієв, на квартирі якого була конспіративна явка. 23 травня 1905 року в Олександрії розпочався загальний страйк робітників. Трудящі організовано вийшли за місто. На багатолюдному мітингу виступив робітник В. Т. Захарченко. Присутні висунули підприємцям вимоги: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати тощо.

Для попередження революційних виступів у червні 1905 року до Олександрії прибув перший батальйон 275-го піхотного полку. Незважаючи на це, протягом літа раз у раз страйкували понад 500 робітників, які прокладали другу залізничну колію на станції. Крім економічних вимог, залізничники висунули і політичний лозунг: «Геть царське самодержавство!» З 8 по 13 листопада 1905 року під час повстання матросів Чорноморського флоту водночас з робітниками станцій Знам’янка та Користівка вони знову страйкували. У листопаді—грудні студент Петербурзького політехнічного інституту Д. Г. Ступа та член Олександрійської організації РСДРП В. В. Кузьменко в театрі і на вулицях міста закликали трудящих до повстання проти самодержавства, встановлення влади народу і розподілу землі між селянами.

У грудні 1905 року олександрійські залізничники взяли участь у Всеросійському страйку. 9 грудня за наказом херсонського генерал-губернатора в повіті оголошено військовий стан. Каральні експедиції жорстоко розправлялися із страйкарями. В. В. Кузьменка і Д. Г. Ступу вислали до Сибіру. У січні 1908 року було заарештовано активних учасників революційних подій. К. М. Харченка та Я. І. Мельниченка заслано до Сибіру, а ВЛТ. Захарченка — до Вологодської губернії. Та місцеві соціал-демократи, яким вдалося уникнути арешту, не припинили боротьби. В адресній книзі ЦК РСДРП за 1912—1914 рр. значиться прізвище члена РСДРП з 1904 року М. А. Іванова, який працював рахівником в Олександрійському товаристві споживачів.

Кінець XIX — початок XX ст. позначився зрушенням у культурному житті міста. У 1873 році в Олександрії відкрито чотирикласну жіночу прогімназію, згодом перетворену на семикласну. 1904 року почала діяти чоловіча гімназія, а на базі повітового трикласного училища виникло міське чотирикласне. Відкрилася ще одна церковнопарафіяльна школа. У місті навчалося близько 900 дітей. 1910 року засновано перший спеціальний навчальний заклад — учительську семінарію. У трьох міських бібліотеках налічувалось 4827 книжок.

З 1 січня 1909 року видавалася газета «Известия Александрийского уездного земства». В театрі, збудованому на початку XX ст. купцем Чибісовим, влаштовувались вистави. У 1905—1906 рр. в Олександрії гастролювала трупа М. К. Садовського, а в 1916 — трупа «Українське товариство аматорів» («Сурма»). До її складу входили актори Ф. Барвінська, Т. Юра, М. Голядников. Театр показував твори української та російської класики. Наприкінці лютого 1914 року на одній з приватних квартир передові вчителі, лікарі, гімназисти зібралися відзначити 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Серед присутніх був і Г. П. Юра, який відбував військову службу в Олександрії.

1909 року в місті відкрилася лікарня на 100 ліжок, в якій працювало всього 5 лікарів і 2 фельдшери. Асигнування на охорону здоров’я населення на 1914 рік в бюджеті міської управи становили 5 524 крб.„ тоді як на утримання поліції — 12 422 карбованці.

Під час першої світової війни з Олександрійського повіту до армії мобілізували 18 тис. чоловік. Місто постачало продовольство для фронту, деякі підприємства виконували воєнні замовлення. Війна різко погіршила становище трудящих. Тривалість робочого дня на підприємствах зросла до 12—14 годин на добу.

Після повалення царизму в лютому 1917 року солдати 468-ї Таврійської стрілецької бригади, яка дислокувалась у місті, разом з робітниками роззброїли місцеву поліцію. Було організовано т. зв. народну міліцію. 7 березня 1917 року створено виконавчий комітет громадських організацій, до якого ввійшли в основному чиновники, землевласники, служителі культу. Реквізиціями на потреби армії займалася спеціальна комісія з місцевих чиновників, якій надавалися широкі повноваження. «Комісія,— говорилося в одному з наказів повітового комісара,— володіє всією повнотою влади і на випадок необхідності — військовою силою».

28—29 березня 1917 року в місті відбулася велика демонстрація трудящих, учасники якої обрали Раду робітничих і солдатських депутатів. До її складу ввійшли 10 членів РСДРП, 5 есерів, представники інших політичних партій, 17 безпартійних. У квітні 1917 року була створена Олександрійська Рада військових депутатів, у виконкомі і президії якої переважало реакційне офіцерство. 9 травня ця Рада ухвалила встановити контроль над ешелонами, що проходили через Олександрію, з метою повернення дезертирів на фронт.

Відразу після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції в Олександрії почала діяти об’єднана повітова організація РСДРП і Бунду. Вона видавала свою газету «Трудовая жизнь». Переважну частину її становили меншовики. В березні 1917 року з’явились й організації українських буржуазних націоналістів («Просвіта», «Громада» та ін.). Місцеві меншовики, бундівці та есери в питанні про владу блокувалися з націоналістами, підтримували заходи виконавчого комітету.

Більшовики міста К. Кошовий, Т. і О. Воробйови, С. Тарнопольська. Г. Грузинський, А. Шнейдеров та інші послідовно викривали угодовську політику керівництва Рад. На мітингах і зборах, в пресі вони закликали робітників і солдатів боротися за припинення імперіалістичної війни, за здійснення соціалістичних перетворень. Заклики «Хай живе соціалістична революція!» та «Вся влада Радам!», викладені в Квітневих тезах В. І. Леніна, були палко зустрінуті трудящими міста й повіту. Учасники скликаної більшовиками наради селянської бідноти схвалили Квітневі тези як програму своїх дій. Після розстрілу липневої демонстрації у Петрограді пройшла хвиля страйків і мітингів в Олександрії. Страйкували деревообробники, швейники і службовці магазинів. В зв’язку з підвищенням цін на хліб у вересні 1917 року відбулося кілька т. зв. походів робітників і робітниць до продовольчого комітету.

У жовтні 1917 року в місті оформилась більшовицька організація, яка встановила зв’язок з ЦК РСДРП(б)4. Вплив більшовиків на маси посилювався. З перемогою Жовтневого збройного повстання в Петрограді на пропозицію більшовиків в Олександрії організується військово-революційний комітет, який очолив боротьбу трудящих за перемогу Радянської влади в місті і повіті.

Буржуазно-націоналістичні сили, що створили загони вільного козацтва, чинили запеклий опір встановленню робітничо-селянської влади. Більшовики Олександрії і керований ними військово-революційний комітет організували на початку 1918 року перевибори Ради. З 40 її депутатів було 20 більшовиків, 11 лівих і 5 правих есерів, 4 меншовики. Створені ще в грудні 1917 року загони Червоної гвардії швидко поповнювалися революційними робітниками. Наприкінці січня наступного року при їх підтримці військово-революційний комітет узяв владу в свої руки. 16 лютого перший повітовий з’їзд Рад прийняв рішення про перехід влади в повіті до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Радянські органи приступили до соціалістичних перетворень. Але 24 березня Олександрію окупували австро-німецькі війська. Інтервенти та їхні прислужники — українські буржуазні націоналісти почали відновлювати старі порядки, жорстоко розправлялися з радянськими активістами. Були закатовані учасники революційних подій 1905—1907 рр. Г. Пащенко, І. Чорномазов, Т. Лужений та інші. Збройною боротьбою проти окупантів керував організований більшовиками підпільний повстансько-революційний комітет. В повіті виник ряд партизанських загонів, зокрема І. Д. Діброви і Д. С. Канатенка. Мужньо воювали з ворогами олександрійські підпільники — А. Шнейдеров, П. Таран, Ф. Нетреба та інші. У листопаді 1918 року австро-німецькі війська залишили місто, але владу захопили петлюрівці.

З лютого 1919 року Олександрія і повіт були визволені від військ Директорії 6-м Українським революційним полком, кінним полком Червоного козацтва, 6-ю Радянською дивізією і місцевими партизанськими загонами. Відразу ж було створено повітовий революційний комітет, який виконував функції тимчасового органу Радянської влади до повітового з’їзду Рад. Головою його став комуніст В. Макаров. Зміцненню Радянської влади в місті і селах повіту допомогли політоргани полку Червоного козацтва і особисто В. М. Примаков, який брав активну участь у роботі Олександрійського парткому, виступав на партійних зборах. У села повіту були направлені комуністи для організації волосних ревкомів і комбідів, роз’яснення селянам політичного і воєнного становища країни. Повітовий ревком здійснював заходи щодо налагодження роботи піприємств і транспорту, організував заготівлю хліба для робітників і Червоної Армії, сформував революційний загін для боротьби з контрреволюцією.

3-й повітовий з’їзд Рад, що відбувся 20—24 березня 1919 року, з усіх питань прийняв більшовицькі резолюції. В рішеннях з’їзду йшлося також про відбудову промислових підприємств міста, заохочення населення до створення комун, артільного обробітку землі тощо. За пропозицією партійної організації на з’їзді було обрано новий склад об’єднаного виконкому міста і повіту, до якого ввійшли 35 активних борців за Радянську владу (в т. ч. 15 від міста). 26 березня 1919 року в Олександрії почала видаватися газета «Известия Александрийского уездного исполкома Совета рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов».

Органи Радянської влади здійснили ряд заходів для боротьби з дитячою безпритульністю, нормалізації шкільного навчання, поліпшення медичної допомоги населенню тощо. Відроджувалось і культурне життя. У 1919 році розпочав роботу аматорський театр «Сурма». В театрі працювали Г. П. Юра — майбутній народний артист СРСР, його брати Терентій і Олександр, Б. Білоцерковський, Б. Йогансон, Л. Чернов та інші.

Велику організаторську та політичну роботу серед трудящих міста проводив партійний комітет КП(б)У. Партійна організація зростала за рахунок активних учасників боротьби за зміцнення Радянської влади в повіті. Тільки на міських партійних зборах 29 березня 1919 року в члени партії прийнято 20 недавніх підпільників. В резолюції зборів від 7 квітня того ж року, де присутніх було 67 членів партії, записано, що вони підтримують рішення ЦК про мобілізацію комуністів на боротьбу з контрреволюцією.

Навесні 1919 року в Олександрії виникло кілька осередків Комуністичної спілки молоді, зокрема в державній друкарні, ремонтних майстернях, на шкіряному заводі. Першими вступили в ряди комсомолу Єлизавета і Яків Шахунянц, Д. Ямпольський, Я. Тарнопольський та інші. Тоді ж були створені повітова й міська організації. Секретарем міської організації комсомолу стала Є. Шахунянц. Ряди олександрійської комсомоли швидко зростали. На 1920 рік у них налічувалося близько 100 чоловік, серед яких найбільш активними були І. Смілянський, Л. Дмитренко та ін. Комсомольці допомагали парторганізації міста вести боротьбу проти бандитизму, збирали одяг і взуття для воїнів Червоної Армії, проводили політосвітню роботу серед населення. Багато з них загинуло в боях з ворогами революції.

Працювати виконкому довелося в складних умовах боротьби з контрреволюційними бандами, що час від часу нападали на місто. Наприкінці квітня 1919 року Олександрія опинилася в центрі антирадянського заколоту Григор’єва. Григор’євці стратили 106 чоловік, у т. ч. комуніста члена виконкому Ради першого військового комісара міста О. С. Степанова. Про становище в місті і повіті свідчить телеграма повітвійськкомату в штаб військового округу: «Політичний стан у повіті поганий, великі григор’євські банди і частина махновських переходять з волості у волость і ведуть брехливу, мерзенну агітацію проти Радянської влади, головним чином проти Комуністичної партії, грабують населення, чинять єврейські погроми, псують залізниці… Агітаторам без риску для життя в більшості волостей появлятися не можна». Під керівництвом Олександрійської партійної організації у місті і повіті на початку травня почали створюватися робітничі й селянські загони для боротьби з григор’євцями. 23 травня 1919 року частини Червоної Армії з допомогою місцевих комуністів, комсомольців і партизанів очистили Олександрію від бандитів. Було захоплено 5 бронепоїздів, 30 гармат і багато іншої зброї. 24 травня 1919 року учасників боїв за Олександрію та Знам’янку телеграмою поздоровив В. І. Ленін.

Відразу ж відбулися загальноміські партійні збори, присвячені питанням відновлення органів Радянської влади, виявлення решток заколотників і відбудови господарства. Було прийнято також рішення про мобілізацію комуністів і комсомольців, створення комуністичного загону для боротьби з куркульським бандитизмом.

В середині серпня 1919 року місто захопили денікінці. Вони грабували населення, розстрілювали комуністів і комсомольців, палили будинки радянських і партійних працівників. Боротьбою трудящих у повіті керував підпільний Олександрійський повстанський штаб. 7 січня 1920 року війська 12-ї армії в складі 44-ї, 47-ї, 48-ї і 60-ї дивізій очистили місто від білогвардійської навали.

Партійна організація Олександрії, що налічувала 93 члени і 22 кандидати у члени партії, провела велику роботу щодо відновлення органів Радянської влади. До революційного комітету увійшли комуністи. 10 березня 1920 року повітовий з’їзд волосних ревкомів прийняв резолюцію, де говорилось, що селянство в союзі з робітниками підтримує робітничо-селянську владу, яка йде вірним шляхом побудови кращого, вільного життя, і висловлює повне довір’я революційній владі. Того ж місяця повітова партійна організація скликала робітничу конференцію і селянський з’їзд, які обговорили питання про посилення допомоги Червоній Армії, про залучення незаможного селянства до радянських органів.

З квітня 1920 року на повітовому з’їзді Рад обрано виконавчий комітет. Серед 20 його депутатів було 18 комуністів. У масово-політичній роботі з трудящими Олександрійській партійній організації надавали допомогу видатні діячі партії і Радянської держави. 15 травня 1920 року проїздом зупинився тут нарком освіти РРФСР А. В. Луначарський. На вокзалі відбувся мітинг, на якому А. В. Луначарський виголосив промову. 21 жовтня того ж року з агітпоїздом «Жовтнева революція» побував голова ВЦВК М. І. Калінін. У своєму виступі на загальноміському мітингу він розповів про внутрішнє і зовнішнє становище Радянської країни, брав участь у засіданні політвідділу поїзда, де представники Олександрійського парткому та профспілок інформували його про стан справ у місті і повіті.

Трудящі Олександрії вважали своєю кровною справою підтримку Радянської влади. У травні 1920 року сотні добровольців вступили до Першої Кінної Армії, яка рухалась через місто на польський фронт. Коли в серпні була оголошена мобілізація долав Червоної Армії, на збірний пункт з’явилося 10 тис. чоловік. У зв’язку з нападами на місто куркульських банд на початку жовтня 1920 року владу тимчасово було передано ревкому, який для боротьби з контрреволюцією створив робітничо-селянські загони.

У складних умовах громадянської війни почалася відбудова господарства. За рішенням виконкому від 8 червня 1920 року, запроваджується загальна трудова повинність. Яскравим виявом зростання свідомості трудящих стали комуністичні суботники і недільники за прикладом робітників Московсько-Казанської залізниці. У першому суботнику в Олександрії 1 травня 1920 року взяло участь майже все доросле населення. З навколишніх сіл було підвезено до залізничної станції чимало дров, ремонтувалися шляхи, мости, в багатьох селах засіяні ділянки для сімей червоноармійців. Тоді ж партком і ревком провели тиждень селянина, під час якого комуністи допомагали бідняцько-середняцьким масам міста і навколишніх сіл боротися проти куркульства і об’єднуватися в кооперативи.

Відбудовою промисловості міста безпосередньо керував Олександрійський раднаргосп, очолюваний комуністом М. С. Троцюком. Підвідділи раднаргоспу — фабрично-заводський, заготівельний, шкіряний, обліково-реквізиційний, страховий, будівельний, телефонний тощо — взяли на облік колишні приватні підприємства міста і здійснювали контроль за їх роботою. Так, у віданні фабрично-заводського відділу було два невеликі заводи сільськогосподарських машин і знарядь, 7 млинів, 8 олієнь та ін. дрібних підприємств. Він же керував і націоналізованими млинами, миловарним заводом, друкарнею.

У 1920 році в повіті комплектується геологорозвідувальна партія, яка мала визначити запаси бурого вугілля, виявлені ще до першої світової війни поблизу Олександрії. Того ж року на Семенівському родовищі (12 км від міста) почав працювати брикетний верстат на кінній тязі.

Питання відродження народного господарства були в центрі уваги партійних та радянських органів. На 1921 рік партійна організація міста налічувала 181 члена і 163 кандидати у члени партії. Партійні осередки діяли на найбільших промислових підприємствах і залізничному вузлі. Комуністи проводили велику виховну роботу серед трудящих. Кожному з них була видана трудова книжка, куди щодня записувалися виконані партійні доручення. Щотижня ці книжки перевірялися партійним комітетом. В умовах частих нападів на місто куркульських банд більшість членів і кандидатів у члени партії входила до комуністичного воєнізованого загону і перебувала на казарменому становищі.

Активну участь в ударних господарських і політичних кампаніях брала комсомольська організація міста, що в 1921 році об’єднувала до 150 членів. Так, юнаки й дівчата потурбувалися про розміщення і забезпечення продуктами евакуйованих до Олександрії кількох сот голодуючих дітей з Поволжя. Для роботи серед них комсомол направив 20 членів КСМ. У 1922 році під час тижня допомоги голодуючим і дітям молодь зібрала понад 100 млн. крб., 10 пудів борошна, виготовила 200 пар взуття і 60 ліжок.

Активну участь у відбудові міста брали профспілки, які налічували близько 2 тис. чоловік. У січні 1922 року, коли орендарі підприємств затримали заробітну плату робітникам, профспілки примусили власників протягом 24 годин розрахуватися з ними. Разом з комсомолом профспілки організовували допомогу голодуючим (1921 року вони пожертвували на користь голодуючих місячний заробіток і двотижневий пайок), виявляли велику турботу про безпритульних дітей, шефствували над військовими частинами, сім’ями червоноармійців.

Завдяки самовідданій праці робітників у 1921 році вдвічі проти попереднього було збільшено видобуток бурого вугілля. Почали працювати завод ремонту сільськогосподарських машин, ряд кустарно-ремісничих майстерень. Переборюючи опір місцевих непманів, 15 вересня 1922 року повітовий виконком ухвалив націоналізувати усі промислові підприємства. Трудящі гаряче підтримали ці заходи органів Радянської влади. Повністю було відбудовано залізничний вузол, значно збільшилися перевезення вантажів. 8 листопада 1922 року збори залізничників, присвячені 5-й річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, телеграфували В. І. Леніну: «Службовці, майстрові, робітники станції Олександрія Катеринославської залізниці вітають з п’ятиріччям Жовтневої робітничої революції, клянуться підтримувати її, не зупиняючись ні перед якими жертвами, а також підтримувати відбудову транспорту, вважаючи його головним нервом любимої Радянської Росії».

Наприкінці 1925 року в місті діяли понад 90 кустарно-промислових підприємств: 10 теплових млинів і крупорушок, 10 олійниць, 6 шкіряних майстерень, друкарня, електростанція тощо. В Олександрії налічувалось 24 державні, 44 кооперативні і 244 приватні торговельні підприємства. На цей час населення міста, що з 1923 року стало окружним центром Катеринославської губернії, досягло 20 048 чоловік. Робітники становили 10,86 проц., службовці — 16,68 проц., селяни — 37,7 проц., інші — 40,69 проц. його складу.

Зміцнювався союз робітничого класу і трудового селянства. Так, в день святкування 1 Травня 1921 року велика група олександрійських робітників виїхала в села допомогти хліборобам завершити посівну кампанію. Питання змички міста з селом обговорювалися окружною партконференцією, що відбулася у травні 1923 року.

Значна увага була звернута на охорону здоров’я трудящих. 1925 року у місті працювали поліклініка, тубдиспансер і чотири аптеки. В 1922 році побудовано дитячу консультацію, ще через два роки — молочну кухню. Лікарі відвідували хворих удома, діяли карети швидкої допомоги. 1920 року вчительська семінарія була реорганізована у педагогічну школу, а 1922 року — у педагогічні курси. На 1925 рік тут діяли 10 трудових загальноосвітніх шкіл, де навчалося 1835 дітей, педтехнікум на 110 учнів, професійна школа на 76 учнів. У трьох школах ліквідації неписьменності оволодівало грамотою доросле населення. 1922 року відкрито дитячий будинок. Населення обслуговували 6 бібліотек, в яких налічувалося 12 тис. книг, 3 клуби, театр і кінематограф, крім того, в передмісті діяли сельбуди, хати-читальні. У 1925 році відчинив двері будинок освіти ім. 8 Березня, який став центром залучення жінок до громадсько-політичного життя. Тут читалися лекції, доповіді, провадилися заняття гуртків ліквідації неписьменності, художньої самодіяльності тощо.

Про високу політичну свідомість і вірність принципам пролетарського інтернаціоналізму свідчить підтримка Олександрійцями учасників міжнародного і робітничого руху. У 1921 році вони збирали кошти на користь страйкуючих англійських гірників, а в 1924 році — німецьким робітникам і їх сім’ям. На підприємствах і в установах було створено осередки МОДРу, Червоного Хреста. Олександрійці разом з усіма жителями повіту гаряче вітали утворення СРСР. 28 листопада 1923 року окружний з’їзд Рад ухвалив розгорнути кампанію щодо роз’яснення широким масам суті СРСР як однієї з найвеличніших у світі держав.

Рік у рік зростав авторитет партійної і комсомольської організацій, поповнювалися їх ряди. На 1 квітня 1925 року майже вся робітнича молодь була прийнята в члени ЛКСМУ. Найбільш активні здобули право вступу до лав Комуністичної партії. Тільки в 1925 році 80 вихованців комсомолу стали членами партії. У серпні 1925 року під час виборів Олександрійської міської Ради робітничих і червоноармійських депутатів трудящі продемонстрували одностайно довір’я і підтримку Комуністичній партії. Головою Ради став С. Ф. Самійленко, член партії з 1917 року. До складу її входило 100 депутатів, в т. ч. робітників — 16, селян — 32, службовців — 44, комуністів — 324.

В ході соціалістичного будівництва підвищувалась трудова активність жителів міста. Наприкінці 20-х років поряд з кустарною розробкою вугільних родовищ в районі сучасного мікрорайону Октябрського, сіл Протопопівки, Михайлівки, Мошориного закладається ряд нових шурфів і невеликих шахт. Але вугілля в них видобували вручну, виробки часто заливало водою. Примітивна організація видобутку не могла забезпечити місцевим паливом підприємства Олександрії і Єлисаветграда. З 1929 року стаціонарна геологорозвідувальна партія Українського геологічного управління виявила значні поклади вугілля на околицях Олександрії. З Москви прибула спеціальна гідрогеологічна партія для вивчення режиму підземних вод. 1931 року почалося спорудження Байдаківського вуглерозрізу.

Наступного року вуглерозріз дав перше вугілля,— а 1936 — досяг проектної потужності — 270 тис. тонн на рік. На західній околиці міста за порівняно короткий строк — три роки — збудовано шахту № 2 із щорічною продуктивністю 100 тис. тонн палива. Вугільні підприємства оснащувалися новими машинами. У 30-х роках стали до ладу електроцентраль потужністю 5100 квт і брикетна фабрика. Так виник Байдаківський комплекс. Видобуток палива в 1939 році перевищив рівень 1930 року у п’ять разів. Районна партійна організація (у 1931 році вона об’єднувала 303 комуністи, з яких 225 — на промислових підприємствах) організувала серед гірників соціалістичне змагання за підвищення продуктивності праці. Попереду йшли трудівники шахти № 2. Добрими ділами прославилась відкатниця О. Бережна, кріпильники С. М’ясников, А. Кабузан, які у два-три рази перевиконували норми виробітку. 19 травня 1939 року бригада вибійника-стахановця І. Іванченка видала на-гора 44 тонни вугілля замість 22. Південна дільниця добилася виконання завдань на 146,2 проц., західна — на 115,5 процента.

Реконструйовувалися та розширювались діючі підприємства, зокрема завод «Червоний ливарник», згодом електромеханічний. Працювали 9 промислових артілей «Червоний тесляр», «Червона вишивальниця», «Виробник», «Перемога», «Хімпраця», гудзикова фабрика та інші. Багато жителів міста трудилися в колгоспах «Перебудова», «Перемога», «Борець за краще життя», «П’ятирічка», ім. Ворошилова, створених тут у період суцільної колективізації.

Розвиток промисловості і сільського господарства супроводжувався піднесенням добробуту трудящих, їх купівельної спроможності. Місто розширювало свої межі. Так, до 1941 року виросло селище при шахті № 2. Міська Рада надавала велику увагу забудові і розвитку комунального господарства. Олександрія прикрасилася палацом піонерів, літнім кінотеатром. Реконструйовано приміщення зимового і споруджено літній театр, закладено парки і сквери.

Поліпшилося медичне обслуговування населення. Якщо до революції тут був один лікар на 25 тис. чоловік, то в 1939 році на одного лікаря припадало 2260 жителів, а на одного працівника середнього медперсоналу — 475. Велика увага приділялась оздоровленню і відпочинку трудящих. Тільки за 9 місяців 1940 року 148 гірників лікувалися на курортах і зміцнювали здоров’я в будинках відпочинку, понад 900 дітей трудящих побували у піонерських таборах і дитячих санаторіях, 762 учні взяли участь у туристських походах. Для молоді побудовано стадіон на 1500 місць.

Загальною обов’язковою семирічною освітою були охоплені всі діти шкільного віку. В 1940/41 навчальному році 3690 дітей здобували освіту в 5 середніх, семирічній і початковій школах. Понад 100 чоловік робітничої молоді набували знань у вечірній школі. Працювали спеціальні середні навчальні заклади: педагогічна та сільськогосподарська школи, медичне училище. В них навчалося 1444 чоловіка. В 1929—1930 рр. тут видавалася окружна газета «До перемоги», з березня 1930 року — районна «Колективіст Олександрійщини», перейменована в березні 1939 року на «Більшовицьку правду». Вечорами гостинно відчинялись двері 10 клубів і червоних кутків. Напередодні Великої Вітчизняної війни в Олександрії діяв обласний робітничо-колгоспний драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького (створено 1938 року як пересувний). У 32 бібліотеках налічувалось 162 тис. книг. 1938 року трудящі передплачували майже 5 тис. примірників періодичних видань.
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера О

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], D_i_V_a, Emiliya, Google [Bot], Google Adsense [Bot], Kasia, ukrgenealogy