Антропоніміка – галузь ономастики, яка вивчає власні імена людей, прізвиська, клички та псевдоніми.
Ономастика – розділ мовознавства, який вивчає власні імена, їх виникнення, розвиток і функціонування.
Патронім – ім’я батька, що приєднується до імені дітей; по батькові; вид псевдоніму – прізвище, утворене від імені батька.
Патронімія – сукупність прізвищ, що походять від імені предків по батьківській лінії; група сімей, що походять від спільного предка і зберігають певну господарську і суспільну єдність.
Тлумачний словник пояснює слово «запорожець» як український козак, що жив в пониззі Дніпра за порогами. Цей неологізм виник майже одночасно із заснуванням у 1556 році князем Дмитром Вишневецьким на острові Мала Хортиця Січі-фортеці. З тих пір «запорожець» і «козак» стали словами-синонімами. Слово «запорожець» помандрувало від порогів навсібіч степами над Дніпром. Але мандрувало не тільки слово, яке стало першоосновою українського прізвища, і їх власники – запорозькі козаки.
Прізвище Запорожець, Запорожцев, Запорожченко, Запороженко, Запорожевський, Запорозький походить від загальної назви Запорозького краю – Запоріжжя, тому воно однозначно вказує на місце проживання Родоначальника носіїв цих прізвищ – всі Січі за Дніпровими порогами у ХУІ – ХУІІІ століттях. І нехай скептиків не вводять в оману чергування голосних і-, о- в коренях слів «Запоріжжя» і «Запорожець», - перше слово є первинним, а прізвище є його наслідком. Семантика й етимологія прізвища Запорожець (тут і далі будемо вживати тільки цей антропонім, бо всі інші – похідні від нього) настільки очевидні, що не потребують подальших пояснень, звідки воно виникло. Але мушу застерегти всіх сучасних носіїв цього прізвища – бажання знайти точне давнє місце проживання свого Родоначальника приречене на невдачу.
По-перше, це однозначно не сучасне місто Запоріжжя, бо цей топонім виник тільки в 1921 році.
По-друге, географія ж всіх Січей по Дніпру розтягнута на сотні кілометрів. Відомо вісім Запорозьких Січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території м. Запоріжжя). П’ять інших – на території сучасного м. Нікополя та Нікопольського району Дніпропетровської області, дві – в Херсонській області.
По-третє, кожен козак-запорожець приписувався до куреня – військової господарської одиниці на Січі. Куренів було 38. Кожен із них мав здебільшого таку саму назву, що й найменування місцевості, з якої походили козаки, об’єднані в ньому. Назви куренів – яскраве свідчення того, що Січ приймала вихідців з усієї України: були там Полтавський, Уманський, Корсунський, Канівський та інші курені.
Отож, антропонім Запорожець утворився після того, як Родоначальник вже був за межами Вольностей Війська Запорозького низового. До цього він мав, звичайно, інше прізвище чи кличку. Варто познайомитися з «Реєстром Війська Запорозького після Зборівського договору з королем польським Яном Казиміром, складений 1649 року жовтня 16 дня» й виданий О. М. Бодянським – істориком, секретарем імперського товариства історії та древностей російських при Московському університеті.
Декілька слів про цей «Реєстр». Під час національно-визвольної війни в серпні 1649 року була знаменна перемога Б. Хмельницького над поляками під Зборовом. Після неї Україна отримала право різко збільшити кількість козаків у реєстрі Війська Запорозького до 40 тисяч. Новий реєстр склав Генеральний писар Війська І. Виговський особисто, і в жовтні він уже був підписаний королем.
Наш Родоначальник Запорожців та Запорожцевих, звичайно ж, ще не мав цього прізвища. Можливо, він був одним з тих, хто значився в Реєстрі як Петро Візьмидуля, Сава Алілуй, Овдій Масло, Самійло Писарів зять, Лук’ян Кисла Брага чи Ясько Великого син або Савка Даниленко перший (бо був і другий!). Можна записати і простіше: Даць з Кам’янки. Ну, не було у І. Виговського іншої інформації, а козак, очевидно, був добрий!
Це лише декілька прізвищ з Реєстру, взятих зі списків одного тільки Корсунського полку. А всього по Реєстру 16 полків (9 – на правому березі Дніпра, 7 – на лівому), 40 тисяч прізвищ і прізвиськ. І всі в майбутньому могли стати Родоначальниками Запорожців, Запорожцевих, Запорожченків та Запороженків, бо були свого часу у Війську Запорозькому.
Та ось настали гірші часи. В червні 1651 року відбулася інша битва – Берестецька. Для козаків вона була, м’яко кажучи, невдалою. Як наслідок, у вересні того ж року в Білій Церкві було укладено новий договір, за яким різко обмежувалася територія і функції гетьманського управління, магнатам і шляхті поверталися їхні маєтності, а козацький реєстр зменшувався з 40 до 20 тисяч козаків.
Політичні наслідки наступних років виявилися катастрофічними, більшість здобутків визвольної боротьби на кінець 1653 року були знецінені, навіть автономія, не говорячи про незалежність України, була втрачена.
І ось тут почалося. Основна маса українців, особливо козацтво, сприйняла нав’язані поляками умови дуже боляче. В Україні розпочався козацько-селянський повстанський рух, очолюваний козацькими полковниками або повстанськими ватажками, які не бажали визнавати ні умови Зборовського (8 серпня 1649 року), ні Білоцерківського (18 вересня 1651 року) договору Б. Хмельницького з поляками. Новий козацький реєстр, зменшений вдвічі, викликав чергову хвилю покріпачення значної частини козацтва. Тікаючи від цього, в бік Московії на незайняті території майбутньої Слобожанщини потяглися валки козаків і селян.
Такі подробиці з історії національно-визвольної війни важливі для усвідомлення того, що відтепер оті згадувані вище Петро Візьмидуля, Сава Алілуй, Овдій Масло, Самійло Писарів зять, Лук’ян Кисла Брага, Ясько Великого син або Савка Даниленко перший і другий, а також тисячі інших носіїв прізвищ і прізвиськ Колибаба, Новохата, Лихоман, Моргосліп, Шаповал, М’якоход, Білоус, Чорноус, Рідкокаша, Стародуб, Семиряга, Суморок, Забийворота, Сухорада, Сухомлин тощо (або, за Білоцерківським договором, половина з них - умовно) стали «колишніми» козаками Війська Запорозького, тобто, колишніми запорожцями. Багато з них самостійно або, вливаючись в козацько-селянські загони, йшли на Слобожанщину.
Так, відомо, що на Слобожанщину відступили загони сотників Сахна та Чорного Лиха, які певний час протистояли польським військам, що намагалися закріпитись на Лівобережжі. Подалася туди й значна частина жителів Конотопа, які не бажали опинятися ні під владою польського гарнізону, ні підлеглим польському королеві козацьким підрозділам Б. Хмельницького. Після них найбільший козацько-селянський загін очолив полковник Іван Дзиковський (він же Дзик, він же Зіньківський). Сформувавши свій, уже військовий, а не адміністративний, козацько-селянський полк із залишків Чернігівського полку та згуртувавши навколо них дрібні гурти козаків, що прибули до Чернігова, він перейшов кордон з Московією і привів це своє воїнство до Путивля, де в цей час правив московський воєвода.
Воєводи в Путивлі, Валуйках, а згодом Острогожську, як представники царської адміністрації, дозволяли козакам з Надніпрянщини і Чернігівщини селитися на незайманих землях Слобожанщини. Так, полк Івана Дзика закріпився обабіч річки Тихої Сосни по Подонню.
Канцелярії воєвод проводили рутинну роботу – реєстрацію прибулих «черкас». Того часу ще не було законів про прізвища для простих підданих. Ім’я, прізвище і по батькові в Московії вживали лише цар, великі князі, бояри, окольничі та скарбники. Інші ж мали ім’я та батьківське наймення (патронім) із суфіксом –ов (значна частина селянства Росії не мала прізвищ навіть на початку ХІХ ст.). А тут прийшли українці зі сформованими напівофіційними найменнями та прізвиськами. Правда, воєводам та їх канцеляристам прийшлось покрутити носами над деякими прізвиськами, які, можливо, не подобалися і самим козакам (ну, був ти колись на Січі Самійлом Писаревим зятем чи Лук’яном Кисла Брага, а тепер - де те Запоріжжя з «Реєстром» Виговського?!). Тому, за обопільною згодою чи, навіть, не питаючи такої, декого писали за походженням або з добавкою до основи прізвищно-патронімічного українського суфікса -енко або московських суфіксів -ов, -ев. Так в московських «ревизских сказках» на Слобожанщині з’явилися антропоніми Запорожець, Запорожченко (тобто, син Запорожця) або Запорожцев (те ж саме).
Була у козаків і інша мотивація записатися під іншим прізвищем. Вона спільна для козаків Запоріжжя і Дону: прибувши на Січ чи на Дон, втікачі від польських чи російських гнобителів записувалися в козацькі документи під іншими іменами і прізвищами; і тоді, пане чи барине, листай реєстри не листай - шукай вітру в полі! Те ж саме завбачливо робилося і на Слобожанщині.
Та повернемося в 50-ті роки ХУІІ століття. Відомий «Реєстр» Івана Виговського формувався з різних категорій покозаченого населення України: 1) реєстрових козаків, внесених в списки, які існували на Січі до 1649 року; 2) охочекомонні (нереєстрові) козаки; 3) посполиті – простий люд, яких доля відірвала від позамілітарних справ. Аж ось частина з них в кінці 1653 року під тиском обставин залишилися поза офіційним скороченим реєстром. Козаки залишилися козаками, тільки нереєстровими, і на новому місці проживання чи вдома, на малій Батьківщині, їх прозвали «запорожцями». На Наддніпрянщині ця доморощена кличка у декого стала прізвиськом, потім прізвищем (без втручання царських воєвод, як на Слобожанщині). Згодом ці козаки доростали до старшинських звань і їм до прізвища добавляли характерну ознаку: суфікс –ський або –зький, що свідчило про «аристократизм» прізвища. Так, в книзі «Українська козацька старшина» (автори Кривошея В. В. і ін., кн. 3 «Значкове товариство») є два прізвища значкових товаришів козацьких військ Гетьманщини перед 1764 роком – Запорожевський і Запорозький. Можливо, я помиляюся щодо «аристократизму» і наявність суфіксів свідчить не про одворянення колишніх козаків, а лише про традицію робити основою своїх прізвищ назву місцевості (відтопонімічне прізвище). Тобто, прибув козак з Січі, з-за порогів, - став Запорожцем, - добавив відповідний суфікс і став Запорозький (подібних «географічних» прізвищ рядових козаків багато зустрічається у вже не раз згадуваному тут «Реєстрі» І. Виговського, особливо багато їх у Брацлавському полку).Козаки на сторожі
Географія прізвищ Запорожець була доволі широка вже у ХУІІІ ст. – від Бугу до Подоння, включно з м. Калач Воронежської губернії. В огляді найбільш розповсюджених прізвищ в Калачі на рубежі ХУІІІ-ХІХ століть були українські прізвища, серед яких знаходимо 5 дворів Запорожцевих (суто українське прізвище Запорожець стало писатися на московський манер - Запорожцев. І не тільки це. Вчитаймось там же: Котляров, Колесников, Бондарев, Хвостіков, Левченков, Бутков, Варавін і ін. Такий «гібрид» - наслідок давньої русифікації українського населення Слобожанщини).
У ХУІІ ст. Калач був сотенним містечком Острогозького слобідського полку. В 30-х роках ХУІІІ ст. завершилося переселення з деяких сіл і містечок Острогожчини частини козаків цього полку на Приайдарщину. Це була територія, «зачищена» від тих, хто підтримав повстання К. Булавіна. Серед козаків сотника Якова Головинського, які утворили на півночі нинішньої Луганщини Білолуцьку сотню Острогозького полку, очевидно, прийшли Запорожцеви. Пишу «очевидно», бо документального підтвердження цього ще немає, але декілька сімей у Білолуцьку і Можняківці (Головинські, Кореневи, Кузнецови і, власне, Запорожцеви), передають сімейні перекази, згідно яких їх предки прибули сюди з Воронежського Подоння, з тієї її частини, яку колонізували в 1653 році прийшлі українські козаки Івана Дзиковського (Зіньківського).
Можняківка постала як наслідок утворення Білолуцької сотні. І тільки тут ще в першій половині ХХ ст. на півночі Старобільського повіту жили носії прізвища Запорожець, предки яких здійснили карколомний шлях з Січі на Лівобережну Україну, і через Путивль, Валуйки та Острогозьк прийшли осадчими в слободу Білу Лучку і Можняків хутір.
За більш ніж 270 років з часу утворення Білолуцької сотні в моїй Можняківці утворилися п’ять гілок Запорожців, які не вважають себе кровними родичами один одного. Чи то часу пройшло багато і забувся спільний предок, чи, може, Родоначальник і дійсно був у Запорожців не один, вже не розберешся… Мої земляки ділять Запорожців за кличками, які давно прижилися в селі: Запорожці-Ґедзи, Запорожці-Холодняки, Запорожці-«кацапи» (бо один з предків цієї лінії говорив російською), Запорожці-Василенки (від «Василенківка »- місцевого можняківського топоніму), і Запорожці-Митрофани ( з Макітрівки).
Насправді ж ареал цього прізвища дуже широкий. Після введення в пошук Інтернету прізвища Запорожець і Запорожцев отримано близько 800 тис. відповідей (правда, це з прізвищем відомої малолітражки!), в т.ч. 1 тисяча по Луганській області. Та ще карта СНД з прапорцями місць, де живуть носії цих прізвищ. Інтеграційні і глобалізаційні процеси і далі розширятимуть цей ареал.
Інтернет також видав цікаву інформацію для досліджувачів інших ліній «розселення» запорожських козаків. На одному з сибірських сайтів я знайшов списки запорожців, засланих в Сибір в 1770 році за участь в гайдамацькому повстанні Залізняка і Гонти проти польських можновладців і панської сваволі. Як відомо, повстання подавлене російськими і польськими військами, а козаків, російських підданих, заслали. В списках засланих в різні місця 219 запорожців в Семипалатинську зустрілось прізвище Запороженко Клим Семенович, запорозький козак.
…Взагалі, прізвище – не примха. Відомий ономаст Володимир Никонов охарактеризував людське наймення, як соціальний знак. В одному випадку цей знак, скажімо, в сім’ї, якійсь громаді чи суспільстві, певним чином виділяє людину, в іншому – об’єднує з громадою чи групою людей. В нашому випадку таким соціальним знаком є антропонім Запорожець і похідні від нього, що, як мінімум, дає привід для гордощів за своє очевидне козацьке походження, і цим виділяє його із «тисяч свинопасів» (за Т. Шевченком). А як об’єднує цей соціальний знак Запорожців з суспільством – це вирішувати самим Запорожцям, Запорожцевим, Запорожченкам…
По-друге, географія ж всіх Січей по Дніпру розтягнута на сотні кілометрів. Відомо вісім Запорозьких Січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території м. Запоріжжя). П’ять інших – на території сучасного м. Нікополя та Нікопольського району Дніпропетровської області, дві – в Херсонській області.
По-третє, кожен козак-запорожець приписувався до куреня – військової господарської одиниці на Січі. Куренів було 38. Кожен із них мав здебільшого таку саму назву, що й найменування місцевості, з якої походили козаки, об’єднані в ньому. Назви куренів – яскраве свідчення того, що Січ приймала вихідців з усієї України: були там Полтавський, Уманський, Корсунський, Канівський та інші курені.
Отож, антропонім Запорожець утворився після того, як Родоначальник вже був за межами Вольностей Війська Запорозького низового. До цього він мав, звичайно, інше прізвище чи кличку. Варто познайомитися з «Реєстром Війська Запорозького після Зборівського договору з королем польським Яном Казиміром, складений 1649 року жовтня 16 дня» й виданий О. М. Бодянським – істориком, секретарем імперського товариства історії та древностей російських при Московському університеті.
Декілька слів про цей «Реєстр». Під час національно-визвольної війни в серпні 1649 року була знаменна перемога Б. Хмельницького над поляками під Зборовом. Після неї Україна отримала право різко збільшити кількість козаків у реєстрі Війська Запорозького до 40 тисяч. Новий реєстр склав Генеральний писар Війська І. Виговський особисто, і в жовтні він уже був підписаний королем.
Наш Родоначальник Запорожців та Запорожцевих, звичайно ж, ще не мав цього прізвища. Можливо, він був одним з тих, хто значився в Реєстрі як Петро Візьмидуля, Сава Алілуй, Овдій Масло, Самійло Писарів зять, Лук’ян Кисла Брага чи Ясько Великого син або Савка Даниленко перший (бо був і другий!). Можна записати і простіше: Даць з Кам’янки. Ну, не було у І. Виговського іншої інформації, а козак, очевидно, був добрий!
Це лише декілька прізвищ з Реєстру, взятих зі списків одного тільки Корсунського полку. А всього по Реєстру 16 полків (9 – на правому березі Дніпра, 7 – на лівому), 40 тисяч прізвищ і прізвиськ. І всі в майбутньому могли стати Родоначальниками Запорожців, Запорожцевих, Запорожченків та Запороженків, бо були свого часу у Війську Запорозькому.
Та ось настали гірші часи. В червні 1651 року відбулася інша битва – Берестецька. Для козаків вона була, м’яко кажучи, невдалою. Як наслідок, у вересні того ж року в Білій Церкві було укладено новий договір, за яким різко обмежувалася територія і функції гетьманського управління, магнатам і шляхті поверталися їхні маєтності, а козацький реєстр зменшувався з 40 до 20 тисяч козаків.
Політичні наслідки наступних років виявилися катастрофічними, більшість здобутків визвольної боротьби на кінець 1653 року були знецінені, навіть автономія, не говорячи про незалежність України, була втрачена.
І ось тут почалося. Основна маса українців, особливо козацтво, сприйняла нав’язані поляками умови дуже боляче. В Україні розпочався козацько-селянський повстанський рух, очолюваний козацькими полковниками або повстанськими ватажками, які не бажали визнавати ні умови Зборовського (8 серпня 1649 року), ні Білоцерківського (18 вересня 1651 року) договору Б. Хмельницького з поляками. Новий козацький реєстр, зменшений вдвічі, викликав чергову хвилю покріпачення значної частини козацтва. Тікаючи від цього, в бік Московії на незайняті території майбутньої Слобожанщини потяглися валки козаків і селян.
Такі подробиці з історії національно-визвольної війни важливі для усвідомлення того, що відтепер оті згадувані вище Петро Візьмидуля, Сава Алілуй, Овдій Масло, Самійло Писарів зять, Лук’ян Кисла Брага, Ясько Великого син або Савка Даниленко перший і другий, а також тисячі інших носіїв прізвищ і прізвиськ Колибаба, Новохата, Лихоман, Моргосліп, Шаповал, М’якоход, Білоус, Чорноус, Рідкокаша, Стародуб, Семиряга, Суморок, Забийворота, Сухорада, Сухомлин тощо (або, за Білоцерківським договором, половина з них - умовно) стали «колишніми» козаками Війська Запорозького, тобто, колишніми запорожцями. Багато з них самостійно або, вливаючись в козацько-селянські загони, йшли на Слобожанщину.
Так, відомо, що на Слобожанщину відступили загони сотників Сахна та Чорного Лиха, які певний час протистояли польським військам, що намагалися закріпитись на Лівобережжі. Подалася туди й значна частина жителів Конотопа, які не бажали опинятися ні під владою польського гарнізону, ні підлеглим польському королеві козацьким підрозділам Б. Хмельницького. Після них найбільший козацько-селянський загін очолив полковник Іван Дзиковський (він же Дзик, він же Зіньківський). Сформувавши свій, уже військовий, а не адміністративний, козацько-селянський полк із залишків Чернігівського полку та згуртувавши навколо них дрібні гурти козаків, що прибули до Чернігова, він перейшов кордон з Московією і привів це своє воїнство до Путивля, де в цей час правив московський воєвода.
Воєводи в Путивлі, Валуйках, а згодом Острогожську, як представники царської адміністрації, дозволяли козакам з Надніпрянщини і Чернігівщини селитися на незайманих землях Слобожанщини. Так, полк Івана Дзика закріпився обабіч річки Тихої Сосни по Подонню.
Канцелярії воєвод проводили рутинну роботу – реєстрацію прибулих «черкас». Того часу ще не було законів про прізвища для простих підданих. Ім’я, прізвище і по батькові в Московії вживали лише цар, великі князі, бояри, окольничі та скарбники. Інші ж мали ім’я та батьківське наймення (патронім) із суфіксом –ов (значна частина селянства Росії не мала прізвищ навіть на початку ХІХ ст.). А тут прийшли українці зі сформованими напівофіційними найменнями та прізвиськами. Правда, воєводам та їх канцеляристам прийшлось покрутити носами над деякими прізвиськами, які, можливо, не подобалися і самим козакам (ну, був ти колись на Січі Самійлом Писаревим зятем чи Лук’яном Кисла Брага, а тепер - де те Запоріжжя з «Реєстром» Виговського?!). Тому, за обопільною згодою чи, навіть, не питаючи такої, декого писали за походженням або з добавкою до основи прізвищно-патронімічного українського суфікса -енко або московських суфіксів -ов, -ев. Так в московських «ревизских сказках» на Слобожанщині з’явилися антропоніми Запорожець, Запорожченко (тобто, син Запорожця) або Запорожцев (те ж саме).
Була у козаків і інша мотивація записатися під іншим прізвищем. Вона спільна для козаків Запоріжжя і Дону: прибувши на Січ чи на Дон, втікачі від польських чи російських гнобителів записувалися в козацькі документи під іншими іменами і прізвищами; і тоді, пане чи барине, листай реєстри не листай - шукай вітру в полі! Те ж саме завбачливо робилося і на Слобожанщині.
Та повернемося в 50-ті роки ХУІІ століття. Відомий «Реєстр» Івана Виговського формувався з різних категорій покозаченого населення України: 1) реєстрових козаків, внесених в списки, які існували на Січі до 1649 року; 2) охочекомонні (нереєстрові) козаки; 3) посполиті – простий люд, яких доля відірвала від позамілітарних справ. Аж ось частина з них в кінці 1653 року під тиском обставин залишилися поза офіційним скороченим реєстром. Козаки залишилися козаками, тільки нереєстровими, і на новому місці проживання чи вдома, на малій Батьківщині, їх прозвали «запорожцями». На Наддніпрянщині ця доморощена кличка у декого стала прізвиськом, потім прізвищем (без втручання царських воєвод, як на Слобожанщині). Згодом ці козаки доростали до старшинських звань і їм до прізвища добавляли характерну ознаку: суфікс –ський або –зький, що свідчило про «аристократизм» прізвища. Так, в книзі «Українська козацька старшина» (автори Кривошея В. В. і ін., кн. 3 «Значкове товариство») є два прізвища значкових товаришів козацьких військ Гетьманщини перед 1764 роком – Запорожевський і Запорозький. Можливо, я помиляюся щодо «аристократизму» і наявність суфіксів свідчить не про одворянення колишніх козаків, а лише про традицію робити основою своїх прізвищ назву місцевості (відтопонімічне прізвище). Тобто, прибув козак з Січі, з-за порогів, - став Запорожцем, - добавив відповідний суфікс і став Запорозький (подібних «географічних» прізвищ рядових козаків багато зустрічається у вже не раз згадуваному тут «Реєстрі» І. Виговського, особливо багато їх у Брацлавському полку).Козаки на сторожі
Географія прізвищ Запорожець була доволі широка вже у ХУІІІ ст. – від Бугу до Подоння, включно з м. Калач Воронежської губернії. В огляді найбільш розповсюджених прізвищ в Калачі на рубежі ХУІІІ-ХІХ століть були українські прізвища, серед яких знаходимо 5 дворів Запорожцевих (суто українське прізвище Запорожець стало писатися на московський манер - Запорожцев. І не тільки це. Вчитаймось там же: Котляров, Колесников, Бондарев, Хвостіков, Левченков, Бутков, Варавін і ін. Такий «гібрид» - наслідок давньої русифікації українського населення Слобожанщини).
У ХУІІ ст. Калач був сотенним містечком Острогозького слобідського полку. В 30-х роках ХУІІІ ст. завершилося переселення з деяких сіл і містечок Острогожчини частини козаків цього полку на Приайдарщину. Це була територія, «зачищена» від тих, хто підтримав повстання К. Булавіна. Серед козаків сотника Якова Головинського, які утворили на півночі нинішньої Луганщини Білолуцьку сотню Острогозького полку, очевидно, прийшли Запорожцеви. Пишу «очевидно», бо документального підтвердження цього ще немає, але декілька сімей у Білолуцьку і Можняківці (Головинські, Кореневи, Кузнецови і, власне, Запорожцеви), передають сімейні перекази, згідно яких їх предки прибули сюди з Воронежського Подоння, з тієї її частини, яку колонізували в 1653 році прийшлі українські козаки Івана Дзиковського (Зіньківського).
Можняківка постала як наслідок утворення Білолуцької сотні. І тільки тут ще в першій половині ХХ ст. на півночі Старобільського повіту жили носії прізвища Запорожець, предки яких здійснили карколомний шлях з Січі на Лівобережну Україну, і через Путивль, Валуйки та Острогозьк прийшли осадчими в слободу Білу Лучку і Можняків хутір.
За більш ніж 270 років з часу утворення Білолуцької сотні в моїй Можняківці утворилися п’ять гілок Запорожців, які не вважають себе кровними родичами один одного. Чи то часу пройшло багато і забувся спільний предок, чи, може, Родоначальник і дійсно був у Запорожців не один, вже не розберешся… Мої земляки ділять Запорожців за кличками, які давно прижилися в селі: Запорожці-Ґедзи, Запорожці-Холодняки, Запорожці-«кацапи» (бо один з предків цієї лінії говорив російською), Запорожці-Василенки (від «Василенківка »- місцевого можняківського топоніму), і Запорожці-Митрофани ( з Макітрівки).
Насправді ж ареал цього прізвища дуже широкий. Після введення в пошук Інтернету прізвища Запорожець і Запорожцев отримано близько 800 тис. відповідей (правда, це з прізвищем відомої малолітражки!), в т.ч. 1 тисяча по Луганській області. Та ще карта СНД з прапорцями місць, де живуть носії цих прізвищ. Інтеграційні і глобалізаційні процеси і далі розширятимуть цей ареал.
Інтернет також видав цікаву інформацію для досліджувачів інших ліній «розселення» запорожських козаків. На одному з сибірських сайтів я знайшов списки запорожців, засланих в Сибір в 1770 році за участь в гайдамацькому повстанні Залізняка і Гонти проти польських можновладців і панської сваволі. Як відомо, повстання подавлене російськими і польськими військами, а козаків, російських підданих, заслали. В списках засланих в різні місця 219 запорожців в Семипалатинську зустрілось прізвище Запороженко Клим Семенович, запорозький козак.
…Взагалі, прізвище – не примха. Відомий ономаст Володимир Никонов охарактеризував людське наймення, як соціальний знак. В одному випадку цей знак, скажімо, в сім’ї, якійсь громаді чи суспільстві, певним чином виділяє людину, в іншому – об’єднує з громадою чи групою людей. В нашому випадку таким соціальним знаком є антропонім Запорожець і похідні від нього, що, як мінімум, дає привід для гордощів за своє очевидне козацьке походження, і цим виділяє його із «тисяч свинопасів» (за Т. Шевченком). А як об’єднує цей соціальний знак Запорожців з суспільством – це вирішувати самим Запорожцям, Запорожцевим, Запорожченкам…