Духóвенство

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Духóвенство

Повідомлення АннА »

ДУХОВЕНСТВО, духівництво, клір, причет на теренах України. Осн. зміст терміна «духовенство» визначається положеннями Нового Завіту про нову людину, яка має Дух Христовий і служить Святому Духові. Водночас існує традиція, пов’язана з установленням Ісусом Христом особливої групи своїх послідовників (первісно це були 12 апостолів), якій він передав владу берегти та передавати правду віри, навчати вірних, здійснювати таїнства. По вознесінні на небо Ісуса Христа апостоли стали висвячувати священиків шляхом обряду покладання на них своїх рук. Згодом чисельність апостолів збільшилася до 70, вони продовжували практику висвячення священиків та їхніх помічників, пізніше названих дияконами. В післяапостольські часи починається диференціація осіб, які служать у церкві, зростає їх кількість. Згідно з правилами правосл. Церкви (див. Православ’я), до складу Д. входять дві категорії осіб: священнослужителі 3-х ступенів священства (1-й ст. — диякони; 2-й ст. — священики (ієреї); 3-й ст. — єпископи) та церковнослужителі, які не мають священничого сану (іподиякони, дяки, регенти, паламарі і т.д.). У катол. Церкві (див. Католицизм) церковнослужителі звичайно не входять до складу Д. Гол. роль серед Д. належала і належить священнослужителям, які висвячуються на служіння через таїнство священства шляхом рукопокладання (хіротонії). Першорядне місце належить єпископові (архієпископу, вікарієві, митрополиту, патріархові), який має право на звершення таїнства священства, освячення мира для таїнства миропомазання, освячення престолів та церк. антиминсів, без чого неможливе здійснення таїнства Святої Євхаристії (Літургії). Чинопослідовність та особливості архієрейського (єпископського) богослужіння викладаються в особливих книгах (див. Богослужбові книги в православ’ї). Єпископ є предстоятелем спільноти вірних. Священик (ієрей, пресвітер) — ієрархічно залежний від єпископа, хоч і рівний йому в богослужінні. Через рукопокладання від єпископа він отримує право звершувати всі церк. служби. Але на відміну від єпископа священик не звершує таїнство рукопокладання. Диякони — помічники священиків та єпископів, вони не правлять самостійно богослужіння і не чинять таїнства. Зі стану Д. можна добровільно вийти чи бути виведеним з нього за істотні провинності, або коли буде визнано, що висвячення було недійсним (у такому разі колиш. священнослужителі не можуть бути допущені до престолу й брати участь у богослужінні як духовні особи). Священнослужителі повинні вести зразковий спосіб життя, перебувати й служити у власній парафії (за деякими, чітко окресленими, винятками), постійно навчатися теології або займатися самоосвітою; їм заборонено грати в азартні ігри, полювати на тварин, служити добровольцями в армії і т.д. Правосл. Д. традиційно поділяється на біле й чорне. Біле складається з Д. 1-го й 2-го ст. священства: дияконів (протодияконів), ієреїв, протоієреїв, пресвітерів (священиків у кафедральних соборах) та протопресвітерів. До чорного Д. належать монахи (ієродиякони, ієромонахи) та єпископат. До духовного стану в певні періоди формально належали й церковнослужителі, тобто служителі Церкви, які не мали ступеня священства — іподиякони, дяки, псаломщики тощо. За місцем служби Д. поділялося на кафедральне, парафіяльне, домове, військове, придворне, закордонне.
В катол. Церкві існує такий само, як і в правосл., принцип ієрархії священнослужителів, але у латинському обряді для всіх них є обов’язковим целібат (безшлюбність). Згідно з вченням катол. Церкви, єдиним головою Церкви на землі визнається тільки рим. єпископ (рим. папа), який у своїй діяльності спирається на розгалужений церк.-адм. апарат (курії єпископів, колегії кардиналів). Єпископи мають свої духовні ради — капітули каноніків. Від 4 ст., коли християнство стає держ. релігією в багатьох країнах Європи, Бл. Сходу та Пн. Африки, Д. значно розширює свої права. У Франкській імперії Карла Великого, Д. отримало особисту недоторканність, підпорядкованість церк. суду, звільнення від податків, гарантоване утримання (земельні угіддя, церк. десятина, плата за треби тощо). В такому ж напрямку провадилась і церк. політика у Візантії. Одночасно для священнослужителів встановлювався освіт. ценз, висувалися високі моральні вимоги. Представники Д. підлягали серйозним обмеженням (заборона, за деякими винятками, займатися світськими справами та розвагами; скромний одяг тощо). Д. на тер. сучасної України бере свій початок від перших десятиліть історії християнства. Спершу на її пд. теренах виникло 6 єпархій, що підлягали Константинопольському патріархату: Скіф., Херсон., Готська, Сурозька, Фульська й Боспорська в Криму. Відомо про 12 єпископів Скіф. єпархії, першим з яких був Євангелик (кін. 2 ст.); вони та ін. єпископи брали участь у вселенських соборах та помісних соборах Візант. імперії у 4—9 ст. Подальший злет поширення християнства на укр. землях пов’язаний з іменами св. рівноапостольних Кирила і Мефодія. Вже за часів раннього християнства виникають парафії. Особливо важлива роль у запровадженні християнства на тер. Київської Русі (див. Хрещення Київської Русі) належить вел. кн. київ. Володимиру Святославичу. В його часи на Русь прибула велика кількість правосл. Д. з Візант. імперії, в першу чергу греки та пд. слов’яни (болгари, македонці, серби). Першим митрополитом Русі був напівлегендарний Михаїл, якого було призначено з благословення константиноп. патріарха. З цього часу митрополити та єпископи відігравали важливу роль у сусп.-політ. житті Русі — були учасниками княжих дум, виконували дипломатичні доручення. Наприкінці 10 — поч. 13 ст. були створені перші єпархії Київської митрополії (усього понад 10), в першу чергу Білгородська, Переяславська, Черніг., Юр’ївська (пізніше — Канівська), Перемиська, Володимирська (з кін. 18 ст. — Володимир-Волин.), Галицька, Угровська (пізніше — Холмська), Луцька. Крім Київської, у 11 ст. певний час існували Чернігівська та Переяславська митрополії, які мали статус титулярних. Одночасно виникала мережа монастирів. Назагал монастирський статут на Русі був суворішим, ніж грец. статут. Монастирська братія самостійно обирала ігумена (керівника обителі) і вирішувала господарчі справи. Церковний устав Володимира Святославича окреслив коло питань стосовно Д. До останнього належали священнослужителі та церковнослужителі із членами їхніх (священнослужителів) родин, ченці, проскурниці, особи, які перебували під церк. покровительством, церк. піддані, а також хворі, каліки, вільновідпущеники, странники. Всі вони підлягали церк. суду. На відміну від Візантії, світська влада на Русі не мала права втручатися в церк. справи. Володимир Святославич узаконив певні привілеї для Д., насамперед церк. десятину, яку мали сплачувати світські особи на користь Церкви. Значна її ч. йшла на доброчинність; а також суд. мита для єпископів та митрополита. За давньою традицією, кожна парафія сплачувала певну суму грошей єпископу, а останній — митрополиту. В 10—11 ст. Д. утримувалося переважно за рахунок державного скарбу. Великий князь та ін. особи надавали українській церкві різні земельні угіддя, які поступово ставали гол. джерелом церковних прибутків, що дало їй змогу відмовитися від десятини й державного утримання. Нижче Д. жило переважно за рахунок плат за треби (хрещення, вінчання, поховання тощо). Практично все Д. було виборним. Формувалися крилоси (клироси) — церк.-адм. апарат зі священиків, на чолі якого стояв єпископський намісник. Крилоси допомагали єпископу в управлінні єпархією, виконували суд. функції, розглядали кандидатури на висвячення дияконів чи священиків. Діяли також ієрейські собори (зібрання священиків), які виконували роль дорадчих органів або ж вирішували повсякденні справи в межах своєї компетенції. З давніх часів відомі правосл. братства, що пізніше (16—17 ст.) відігравали чималу роль в обороні правосл. церкви від катол. експансії. Втрата держ. незалежності Русі-України негативно позначилася на становищі правосл. Д., яке почало зазнавати дискримінації, було змушене сплачувати податки; посилилося втручання світських осіб у внутрішні справи Церкви. Берестейська церковна унія 1596 та Ужгородська церковна унія 1646 привели до створення окремої Української греко-католицької церкви, складової ч. катол. церкви. Д. в УГКЦ не мало первісно якихось значних відмінностей від правосл., але пізніше, особливо від часів Замойського собору 1720, такі відмінності стають виразнішими. 1620—21 відроджується ієрархія УПЦ, яка завдяки митрополиту П.Могилі була 1633 легалізована в Речі Посполитій. Українське Д. відзначалося тоді відносно високим рівнем культури та освіти, воно дало укр. культурі плеяду визначних письменників, істориків, філософів тощо. Національна революція 1648—1676 покінчила з дискримінацією правосл. церкви на тер. Гетьманщини. УПЦ стала держ. і єдиною церквою. Це зміцнило і статус правосл. Д. в укр. сусп-ві, піднесло його роль у політ., громад. та культ. житті. Після підписання Переяславських статей 1659 почався планомірний наступ на УПЦ з боку царського уряду та РПЦ. 1685—86 Київ. митрополія була підпорядкована Московському патріархату. Було знищено її соборноправні традиції, виборність духовних посад, починаючи від паламаря. Водночас різко погіршилося становище православ’я на Правобережній Україні, де панівні кола Речі Посполитої відновили переслідування щодо православних, насаджуючи унію. Після поділів Польщі 1772, 1793, 1795 реліг. ситуація тут різко змінилася: унію було заборонено, діяльність катол. церкви істотно обмежено. На початку 18 ст. Д. зазнало істотних змін. Петро I юридично ліквідував патріаршество, затвердивши Духовний регламент 1721, згідно з яким встановлювалося верховенство Синоду, яким керував обер-прокурор, але формально його очолював цар. Отже, главою Церкви ставав світський правитель (правительниця) Російської імперії, що суперечило духу Святого Письма. 1718 Петро I затвердив штат Д., який почав діяти від 1722. Ці заходи прискорили формування Д. як стану. Священики, які не мали парафій, були переведені в податний стан. Церк. влада стала цілком підлягати світській, Синод перетворився, по суті, на мін-во царського уряду з реліг. справ. Вища ієрархія Київ. митрополії призначалася Синодом. Від 1799 київ. митрополитами висвячувалися переважно росіяни. Якщо раніше ієрархія й більшість церк. посад формувалися переважно з чорного Д., до лав якого міг вступити кожен, то з 1786 Д. почало поповнюватися переважно вихідцями зі свого ж стану. Якщо раніше укр. ченці не вповні розривали зв’язки з миром (зберігали право власності, спадку тощо), то за часів імп. Катерини II була проведена секуляризація монастирських земель, яка супроводжувалась закриттям кількох монастирів, пов’язаних з козацтвом (див. Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир). На решту обителей були поширені норми, типові для рос. монастирів. Від часів Петра I відбувалось скорочення чисельності чернецтва, монастирів, за Анни Іванівни постригали в ченці тільки овдовілих священиків та дияконів. Наприкінці 18 ст. кількість монастирів зменшилася з 1072 до 452. За Петра I та імп. Анни Іванівни починають діяти обмеження для козац. стану, представники якого доти вільно висвячувалися в біле Д. Петро I заборонив укр. мову в друкованих церк. виданнях, а від 25 трав. 1817 обмежено функції Києво-Могилянської акад.: вона втрачає значення заг.-визнаного центру духовного й нац. життя України (див. Київська духовна академія). Царський уряд прагнув лояльного ставлення до себе з боку українського Д., надаючи йому певні права. Це знайшло підтримку в середовищі духовних осіб, які бажали, щоб їх зрівняли із дворянством, або принаймні визнали міжстановою групою на зразок військових. Але царат зарахував Д. до середнього стану поруч із міщанством (див. Міщани). Павло I повернув Д. ч. конфіскованих раніше церк. земель. Поліпшилася орг. структура РПЦ: 1797 було здійснено поділ єпархій на благочинія (благочинні округи) на чолі з благочинними, які об’єднували по 10—30 парафій. 1808 відмінено тілесні покарання для священиків та дияконів (1862 ця норма поширилася на всіх церковнослужителів та чл. їхніх сімей). Пізніше Д. почали нагороджувати орденами, що мало певне значення для отримання духовними особами спадкового дворянства. Впроваджено також нагородження почесними головними уборами (скуфією, камілавкою, митрою), а також наперсними хрестами (ця практика існує й нині. 1863 випускники духовних семінарій дістали право вступати до університетів, 1864 дітям Д. дозволено було навчатися в г-зіях, а 1866 — вступати до військ. уч-щ. Нарешті, було скасовано станові обмеження для вступу православних до духовних семінарій (1867).1869—71 царський уряд виключив із духовного стану осіб, які не мали сану й не були на церк.-службових посадах (півчі, церковні сторожі, дзвонарі тощо), ліквідував спадкові парафії, але подбав про поліпшення матеріального стану Д., особливо вищого. Від 1876 державними пенсіями були забезпечені протодиякони, від 1880 — диякони. Зрощення РПЦ з царатом призвело до перетворення Д. на опору самодержавства і послабило його зв’язок з суспільством. Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 Церкві довелося діяти в умовах червоного терору, політики войовничого атеїзму з боку рад. влади. Вже за два роки було фізично знищено більшу ч. Д., конфісковано церк. майно (шпиталі, дитячі притулки, школи тощо), храмові споруди оголошувалися власністю д-ви (див. Кампанія по вилученню церковних цінностей 1922). Від кін. 1920-х рр. розгорнулися масові руйнації храмів та монастирів. В роки української революції 1917—1921 було створено Українську автокефальну православну церкву, яка почала повертати укр. мову та укр. традиції в богослужіння, запровадила деякі нововведення (духовенству дозволила носити світський одяг та зачіски, ліквідувала обов’язковий целібат для єпископів). 1930 рад. влада ліквідувала УАПЦ, фізично винищивши майже весь клір. На Волині та в Зх. Білорусі, що були під владою Польщі, було створено окрему Церкву — Польс. автокефальну правосл. церкву, яка хоча нібито й могла вільно діяти, але постійно зазнавала дискримінації. 1946 парт.-держ. кер-вом СРСР було ліквідовано УГКЦ (див. Львівський собор Української греко-католицької церкви 1946). Більшість її Д. увійшла до РПЦ «в сущем сане», а незгідні мусили діяти в катакомбних нелегальних умовах та жорстоко переслідувалися. Правосл. Д. опинилося під контролем КПРС та її каральних органів. Тільки наприкінці 1980 — поч. 1990-х рр. сталися значні зміни в церк. житті України. Нині правосл. церква в Україні представлена трьома гілками: Українська православна церква Київського патріархату, УПЦ (МП), УАПЦ; діє РКЦ та УГКЦ. Зареєстровано понад 10 тис. правосл. парафій (найбільше в світі), понад 3 тис. греко-катол. парафій, а катол. Д. відіграє сьогодні помітну роль у житті укр. суспільства.
http://history.org.ua/?termin=Dukhovenstvo
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Re: Духовенство, духівництво

Повідомлення АннА »

МИТРОПОЛИТ (грец. μητροπολίτης, від μητρόπολις — столиця, митрополія) — титул єпископа гол. міста (столиці), де знаходилася резиденція М. Раніше деякі єпископи мали у своєму підпорядкуванні кілька єпископів, які керували єпархіями. Кафедра М. знаходилася в гол. місті провінції Рим. імперії (див. Рим Стародавній), згодом — Візантії. Термін «митрополит» уперше згадується в канонах I Нікейського собору (325; див. Собори церковні): «Утверждати же таковыя действия в каждой области подобает ея митрополиту». Одним з елементів облачення М. є білий клобук.

Вищий церк. сан та звання в православ’ї; глава митрополії. У церквах, де встановлено патріаршество, — другий після патріарха сан у церк. ієрархії (див. Духовенство).

У Київ. митрополії в часи перебування під зверхністю константиноп. патріарха (див. Константинопольський патріархат), пізніше — моск. патріарха (див. Московський патріархат),титул М. надавався виключно її предстоятелю — митрополиту Київському (див. Київські ієрархи).
http://history.org.ua/?termin=Mytropolyt
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Re: Духовенство, духівництво

Повідомлення АннА »

КИЇВСЬКІ ІЄРАРХИ, загальний перелік київських єпископів, архієпископів, митрополитів і патріархів. Від самого виникнення Київ. митрополії і до серед. 15 ст. київ. ієрархи були предстоятелями Рус. правосл. церкви, що перебувала на той час у канонічній юрисдикції константиноп. патрі арха (див. Константинопольський патріархат). Перші митрополити київські перебували в єдності з Вселенською Церквою і, як правило, прибували до Києва після хіротонії в Константинополі.

Різні джерела містять дещо відмінні одні від одних фактичні дані про київ. ієрархів цього і наступного періодів. Заг. перелік їхніх імен, із вказівкою посад, найбільш імовірних дат хіротонізації тощо (для кожного з них число таких відомостей може бути неоднаковим), є таким: 1) Феофілакт (вступив на каф-ру в кін. 980-х рр., імовірно 988, залишив — перед 1018); 2) Іоанн І (став митрополитом перед 1018; залишив каф-ру перед 1030; див. Іоанн І); 3) Феопемпт (став митрополитом, імовірно, бл. 1035; займав каф-ру до 1040-х рр.); 4) Іларіон (рукопокладений із ієромонахів церкви св. Апостолів у с. Берестове; був обраний собором руських єпископів, посвячений і настолований у Софійському соборі в Києві, займав посаду митрополита з 1051 до 1054; див. Іларіон).
Після розколу 1054 Вселенської Церкви на римо-католицьку та православну в Києві митрополичу кафедру займали: 5) Єфрем (згадується у джерелах від 1054/55 до бл. 1065); 6) Георгій (згадується бл. 1065 — бл. 1076); 7) Іоанн ІІ (Продром; згадується як митрополит не пізніше 1076/ 1077 — помер після серп. 1089; див. Іоанн ІІ); 8) Іоанн ІІІ (прибув до Києва влітку 1090, помер перед 14 серп. 1091; див. Іоанн ІІІ); 9) Миколай (згадується бл. 1093 — помер раніше 1104); 10) Никифор І (прибув до Києва 18 груд. 1104, помер у квіт. 1121); 11) Микита (прибув до Києва 15 жовт. 1122, помер 9 берез. 1126); 12) Михаїл І (прибув до Києва 1130, помер 1145); 13) Климент Смолятич (хіротонія 27 лип. 1147, згадується як митрополит на поч. 1155; див. Климент Смолятич); 14) Константин І (прибув до Києва 1156, помер 1158, за ін. даними 1159; див. Константин І); 15) Федір (прибув до Києва в серп. 1160, згадується як митрополит до черв. 1163); 16) Іоанн ІV (прибув до Києва навесні 1164, помер 1166; див. Іоанн IV); 17) Константин ІІ (прибув до Києва 1167, помер 1169, за ін. даними 1170; див. Константин ІІ); 18) Михаїл ІІ (згадується як митрополит весною 1171); 19) Никифор ІІ (згадується перед 1183 — помер після 1201); 20) Матвій (згадується перед 1210 — 19 серп. 1220); 21) Кирило І (згадується 1224/25, помер улітку 1233; див. Кирило І); 22) Йосиф (прибув до Києва 1236, імовірно, загинув 1240).

Після монголо-татарської навали К.і. титулувалися «Митрополит Київський і всієї Русі»: 1) Кирило ІІ (згадується 1242/1247 — 27 листоп. 1281; див. Кирило ІІ); 2) Максим (прибув на Русь 1283, помер 6 груд. 1305, переніс резиденцію до м. Владимир на Клязьмі, нині м. Владимир, РФ); 3) Петро Волинянин (хіротонія 1308, помер 21 груд. 1326, похований у Москві; канонізований РПЦ); 4) Феогност (за походженням грек, прибув на Русь 1328, помер 11 березня 1353; канонізований РПЦ); 5) Алексій (в миру — Бяконт Єлевферій Федорович, єпископ Владимирський і Суздальський; рукопокладений 30 черв. 1354, помер 12 лют. 1378; канонізований РПЦ); 6) Кипріан (за походженням серб, рукопокладений 2 груд. 1375, до смерті митрополита Алексія перебував у Києві, з 1381 — у Москві, 1382 вигнаний з Москви і перебував у Києві, від 6 берез. 1390 вдруге в Москві, помер 16 верес. 1406; канонізований РПЦ; див. Кипріян); 7) Михаїл (Митяй; наречений митрополит з 1378, не рукопокладений, помер 1379).

Хронологія київ. митрополитів, починаючи з 14 ст. і до 1622, на сьогодні з’ясована найгірше. Із серед. 14 ст. було два митрополити: один у Галичині (у 12—16 ст. там був центр окремої Галицької єпархії, згодом Львівської та Кам’янець-Подільської), другий — у Москві: 8) Пимон (архімандрит Горицького монастиря у Переславлі-Залєському, рукопокладений 1380, прийнятий у Москві 1382, взимку 1384/85 посли константиноп. патріарха скинули його з митрополичої кафедри, усунення підтвердив константиноп. патріарх наприкінці 1387 — поч. 1388, помер 11 верес. 1389); 9) Діонісій (архієпископ Суздальський, рукопокладений 1384, помер 15 жовт. 1385 в Києві); 10) Фотій (за походженням грек, рукопокладений 1 верес. 1408, прибув на Русь 1409, помер 2 лип. 1431; канонізований РПЦ); 11) Григорій (у миру — Цамблак Гавриїл, митрополит Волино-Литовський, рукопокладений 15 листоп. 1415, помер 1419; див. Цамблак); 12) Герасим (єпископ Смоленський, рукопокладений 1433, помер 1435, був спалений литов. кн. Свидригайлом); 13) Ісидор (за походженням грек, рукопокладений 1436, прибув на Русь у квіт. 1437, утік з Москви до Литви, 15 верес. 1441 прибув до Риму, де 1463 й помер; див. Ісидор); 14) Йона (Одноушев, наречений митрополит з 1442/43, рукопокладений 15 груд. 1448, останній моск. митрополит, який підписувався «Митрополит Київський і всієї Русі», після нього Моск. митрополія виділилася в окремий церк. організм, а її митрополити стали титулуватися «Митрополит Московський і всієї Русі», помер 31 берез. 1461; канонізований РПЦ; див. Йона). У наступні роки митрополитами були: 15) Григорій Болгарин (рукопокладений 1458, помер 1472; див. Григорій Болгарин); 16) Мисаїл (Друцький, єпископ Смоленський, займав митрополичу кафедру з 1474, помер 1477); 17) Спиридон (рукопокладений 1476, не прийнятий ні у Великому князівстві Литовському, ні в Москві, помер 1503 у Ферапонтовому монастирі); 18) Симеон (згадується 1477, помер 1488).

Від 1481/82 митрополит Київський став титулуватися «Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі». У цей період київ. митрополитами були: 19) Йона (Глезна, рукопокладений, імовірно, 1482, згадується у 1492; див. Йона І); 20) Макарій (архімандрит Віленського Свято-Троїцького монастиря, рукопокладений 1495, убитий 1 трав. 1497; канонізований РПЦ; див. Макарій I); 21) Йосиф (Солтан, єпископ Смоленський, рукопокладений 1 трав. 1500, помер 1519; див. Йосиф ІІ); 22) Йона (архімандрит Віленсько-Вознесенського монастиря, рукопокладений 1520, помер 1526); 23) Йосиф (Русин, єпископ Полоцький, переведений до Києва 1526, помер 1535; див. Йосиф III); 24) Макарій (Москвитянин, рукопокладений 1535, помер 1555; Макарій II); 25) Сильвестр (у миру — Белкевич Стефан Андрійович, архімандрит Віленського Свято-Троїцького монастиря, рукопокладений 1556, помер 1568); 26) Йона (у миру — Протасевич-Островський, єпископ Туровсько-Пінський, рукопокладений 1568, помер 1577); 27) Ілля (у миру — Куча, рукопокладений 23 верес. 1576, помер 1579; див. Ілля Куча); 28) Онисифор (у миру — Дівочка, рукопокладений 27 лют. 1583, відлучений 1588; див. Дівочка); 29) Михаїл (у миру — Рогоза, архімандрит Свято-Троїцького Слуцького монастиря, рукопокладений 27 лип. 1589, помер у верес. 1599; див. Рогоза). Після укладання Берестейської церковної унії 1596 з жовт. цього ж року до 9 жовт. 1620 у Києві існувала лише унійна митрополія. У цей час митрополичу кафедру займав — 30) Іпатій (в миру — Поцій (Потій) Адам, єпископ Володимиро-Волинський, греко-катол. митрополит Київський і Галицький, затверджений 1599, помер 8 лип. 1613; див. Потій).

Від 1622 митрополитами Київськими, екзархами Константиноп. престолу були: 31) Іов (у миру — Борецький Іван Матвійович, ігумен Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, рукопокладений 9 жовт. 1620, помер 12(2) берез. 1631; див. Іов Борецький); 32) Ісайя (у миру — Копинський, архієпископ Смоленський, обраний 1631, зведений 1633; див. Ісайя Копинський); 33) Петро (у миру — Могила Петро Симеонович, архімандрит Києво-Печерської лаври, рукопокладений 8 квіт. 1633, помер 31 груд. (в ніч на 1 січня 1647); див. Могила); 34) Сильвестр (у миру — Косів (Косов) Сильвестр-Адам, єпископ Оршанський, Мстиславський та Могильовський, керував митрополією з 25 лют. 1647, помер 13 квіт. 1667; див. Косов); 35) Діонісій (у миру — Балабан, єпископ Луцький, займав кафедру з кінця 1657, помер 1663; див. Діонісій Балабан); 36) Йосиф (у миру — Нелюбович-Тукальський, єпископ Могилівський, Мстиславський та Оршанський, керував митрополією з 1664, помер 26 лип. 1676; див. Йосиф Нелюбович-Тукальський); 37) Антоній (у миру — Вінницький, єпископ Перемишльський, керував митрополією з 1679).

Перейшовши під канонічну юрисдикцію Московського патріархату (з 1721 — Найсвятіший Синод; див. Синод), Київ. правосл. церква 1685 увійшла до складу РПЦ, зберігаючи тривалий час місц. особливості. Митрополія перетворилася на єпархію. До 1797 київ. митрополит керував монастирями й парафіяльними церквами за тодішнім держ. кордоном, включаючи Віленський Святого Духа монастир та польс. правосл. церкву у Варшаві (варшавську капеланію). У Лівобережній Україні Київ. митрополія охоплювала землі пізніших Полтавської та значну частину Чернігівської єпархій. Протягом 18 ст. різні частини Київ. митрополії перейшли до Переяславської, Слов’янської та Херсонської єпархій і на 1785 її кордони стали збігатися з кордонами Київського намісництва. Адм.-тер. принцип управління зберігався й надалі. 1700 було утворено Переяславсько-Бориспільське вікаріатство (перший єпископ — Захарій (Корнилович; 1700—15), існувало до Амфілохія (Леонтовича), 1795—99), 1799 — Чигиринське вікаріатство (перший єпископ — Феофан (Шиянов-Чернявський)) з осідком у Київ. Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, 1874 — Уманське вікаріатство (перший єпископ — Філарет (Філаретов)) в Київському Братському Богоявленському монастирі, 1884 — Канівське (перший єпископ — Сильвестр (Малеванський)).

Від 1688 київ. митрополити титулувалися «Митрополит Київський, Галицький та всієї Малої Росії». Цей титул мали: 1) Гедеон (у миру — Святополк, кн. Четвертинський, єпископ Луцький, рукопокладений 8 листоп. 1685 у Москві, помер 5 квіт. 1690; 2) Варлаам (у миру — Ясинський, архімандрит Києво-Печерської лаври, рукопокладений 31 серп. 1690, помер 22 серп. 1707; див. Ясинський); 3) Йоасаф (у миру — Кроковський Олександр, архімандрит Києво—Печерської лаври, рукопокладений 15 серп. 1708, помер 1 лип. 1718; див. Кроковський); 4) Варлаам (у миру — Ванатович Василь, архімандрит Тихвінський, рукопокладений 14 трав. 1722, 20 листоп. 1730 позбавлений сану, засланий до Кирило-Бєлозєрського монастиря, помер 1751; див. Ванатович); 5) Рафаїл (у миру — Заборовський Михайло, єпископ Псковський і Нарвський, з 13 квіт. 1731 возведений у сан архієпископа, 16 черв. 1743 в сані митрополита, помер 22 жовт. 1747; див. Заборовський); 6) Тимофій (у миру — Щербацький Тихон, архімандрит Києво-Печерської лаври, рукопокладений 10 берез. 1748, 22 жовт. 1757 переведений до Москви); 7) Арсеній (у миру — Могилянський Олексій, архієпископ Переяславський, рукопокладений 22 жовт. 1757, помер 8 черв. 1770).

Указом імп. Катерини ІІ від 2 квіт. 1767 з титулу «Митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії» вилучені слова «і всієї Малої Росії».

Митрополитами Київськими і Галицькими, окрім Арсенія, були: 1) Гавриїл (у миру — Кременецький Гавриїл Федорович, н. 1707, переведений із Санкт-Петербурзької каф-ри, з 22 верес. 1770 у сані митрополита, помер 8 серп. 1783); 2) Самуїл (у миру — Миславський Семен Григорович, н. 24 трав. 1731, єпископ Ростовський і Ярославський, з 22 верес. 1783 у сані митрополита, помер 5 січня 1796; див. Миславський).

10 квіт. 1786 до титулу «Митрополит Київський і Галицький» додано слова «і архімандрит Києво-Печерської Лаври». Цей титул мали: 3) Ієрофей (у миру —Малицький Іоаникій, н. 1727, єпископ Чернігівський і Ніжинський, з 1 квіт. 1796 у сані митрополита, помер 2 верес. 1799); 4) Гавриїл (у миру — Банулеско-Бодоні Григорій Григорович, н. 1746, єпископ Катеринославський і Херсонесько-Таврійський, з 29 верес. 1799 в сані митрополита, помер 11 квіт. (30 берез.) 1821; див. Банулеско-Бодоні); 5) Серапіон (у миру —Александровський, н. 22 лип. 1747, переведений з Казанської каф-ри, з 11 груд. 1803 в сані митрополита, 24 січ. 1822 звільнений на спокій, помер 14 верес. 1824); 6) Євгеній (у миру — Болховітінов Євфимій Олексійович, н. 29 груд. 1767, єпископ Псковський, з 24 січ. 1822 в сані митрополита — помер 7 берез. (23 лют.) 1837; див. Болховітінов); 7) Філарет (у схимі, з 1841, Феодосій, у миру — Амфітеатров Федір Георгійович, н. 17 квіт. 1779, переведений з Ярославської каф-ри, з 18 квіт. 1837 в сані митрополита, помер 21 груд. 1857, канонізований РПЦ); 8) Ісидор (у миру — Нікольський Яків Сергійович, н. 1 жовт. 1799, екзарх Грузії, з 1 берез. 1858 в сані митрополита, 1 лип. 1860 переведений до Новгородської каф-ри, помер 7 верес. 1892); 9) Арсеній (у миру — Москвін Федір Павлович, р. н. невід., переведений з Варшави, керував кафедрою з 1 лип. 1860, помер 28 квіт. 1876); 10) Філофей (у миру — Успенський Тимофій Григорович, н. 15 січ. 1808, переведений з Санкт-Петербурзької каф-ри, з 5 трав. 1876 у сані митрополита, помер 29 січ. 1882); 11) Платон (у миру — Городецький Микола Іванович, н. 2 трав. 1803, переведений з Херсонської та Одеської каф-ри, з 4 лют. 1882 в сані митрополита, помер 1 жовт. 1891); 12) Іоаникій (у миру — Руднєв Іоанн, н. 20 лют. 1826, з 17 листоп. 1891 у сані митрополита, помер 7 черв. 1900); 13) Сильвестр (у миру — Мальованський Стефан Васильович, н. 10 січ. 1828, керував каф-рою з 7 черв. до 13 серп. 1900, помер 12 листоп. 1908); 14) Феогност (у миру — Лебедєв Георгій Іванович, н. 1830, з 13 серп. 1900 в сані митрополита, помер 21 січ. 1903); 15) Флавіан (у миру — Городецький Микола Миколайович, н. 26 лип. 1840, з січ. 1903 в сані митрополита, помер 4 листоп. 1915; див. Флавіан).

На період становлення укр. державності припадає діяльність трьох осіб: 16) Володимира (священномученик, у миру — Богоявленський Василій Никифорович, н. 1 січ. 1848, з 23 листоп. 1915 в сані митрополита, убитий 24 січ. 1918); 17) Антонія (у миру — Храповицький Олексій Павлович, н. 30(17) берез. 1863, з 17 трав. 1918 у сані митрополита, усунений 1919, помер 10 серп. 1936; див. Антоній); 18) Назарія (архієпископ, у миру — Блінов Микола Михайлович, н. 24 січ. 1852, керував каф-рою з 1919 до 1921, р. с. невід.).

Після падіння укр. державності — за рад. влади замість однієї церкви постало кілька нових церков зі своїми ієрархами. Так, у Києві 1917—37 діяло 8 ієрархів Старослов’янської церкви, 1921—34 — 4 ієрархи Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), 1923—37 — 5 ієрархів Обновленської церкви (див. Обновленство). Всі вони були знищені.

Згідно з постановою патріарха Тихона, Священного Синоду й Вищої церк. ради від 20 листоп. 1920 з приводу самоуправління єпархій на випадок відсутності зв’язку з вищим церк. кер-вом, протягом 1920—30-х рр. кількість єпископських кафедр у СРСР збільшилася до 66. Київ. єпархією в цей час керували (окремі відомості про строки кер-ва не є точними): 19) Михаїл (у миру — Єрмаков Василій Федорович, н. 31 черв. 1862, перший раз очолював єпархію з 1921 по 1924; вдруге — у сані митрополита Київського, екзарха України з 1927, помер 17 берез. 1929); 20) Георгій (у миру — Делієв Спиридон Георгійович, н. 11 груд. 1878, єпископ Таращанський, очолював єпархію з 1923 до 1930, помер 1937); 21) Димитрій (у миру — Вербицький Максим Андрійович, н. 4 серп. 1869, архієпископ, очолював єпархію з 1930 до 1932, помер 1 лют. 1932 у Києві); 22) Сергій (у миру — Гришин Олексій, н. 12 лют. 1889, архієпископ, очолював єпархію з 1932 до 1934, помер у жовт. 1943); 23) Костянтин (у миру — Дьяков Костянтин Григорович, н. 21 трав. 1871, у сані митрополита з 1935 до 1937, помер 23 жовт. 1938); 24) Олександр (у миру — Петровський Олександр Феофілович, н. 23 серп. 1851, архієпископ, тимчасово управляв єпархією з 1937 до 1938, помер 12 трав. 1940); 25) Миколай (у миру — Ярушевич Борис Дорофійович, н. 31 груд. 1891, архієпископ, у сані митрополита з 15 лип. 1941 до лют. 1942, помер 13 груд. 1961).

До 1927 митрополити УАПЦ титулувалися «Митрополит Київський і всієї України», 1927—34 — «Митрополит Харківський і всієї України». До 1927 митрополит мав одного заступника, 1927—30 — двох. У цей час митрополитами УАПЦ були: 1) Василь Липківський (н. 20(7) берез. 1864, очолював церкву з 1921 по 1927, розстріляний 27 листоп. 1937; див. В.Липківський); 2) Микола Борецький (н. 19(6) груд. 1879, очолював церкву з 1927 до 1930, архієпископ Харківський з 1930 до 1934, р. с. невід.; див. М.Борецький) 3) Іван Павловський (н. 20 трав. 1890, очолював церкву з 1934 до 1936, помер, ймовірно, 1938).

Заст. митрополита Василя Липківського був архієпископ Нестор Шараївський (1921—27), першим заст. Миколи Борецького — архієпископ Йосиф Оксіюк (1927—30), другим — архієпископ Костянтин Малюшкевич (1927—30). Окремих ієрархів обирали для київ. міської та київ. сільської округ (до складу останньої входила Переяславщина). Київ. міськ. округою керував митрополит Василь Липківський, сільською — Нестор Шараївський. 27 листоп. 1921 для управління Київ. повітом був висвячений єпископ Григорій Стороженко, керував справами повіту до 1925, потім відійшов від праці в церкві.

Київ. ієрархами Обновленської церкви були: 1) Тихон (у миру — Василевський Микола, н. 1 трав. 1867, митрополит Київський і всієї України з 1923 до 1924, помер 17 лип. 1926); 2) Інокентій (у миру — Пустинський Олександр, н. 1869, митрополит Київський і Галицький з 1924 до 1929, помер 1942); 3) Ювеналій (у миру — Машковський, н. 15 листоп. 1883, очолював церкву з 1928 до 1929, помер не раніше 1943); 4) Пимон (у миру — Пєгов Павло Григорович, н. 26 жовт. 1875, митрополит Київський і всієї України з 1934 до 1935, помер 1942); 5) Олександр (у миру — Чекановський Олексій Іванович, н. 1881, очолював церкву з 1935 до 14 груд. 1937, помер 1939).

У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 у Києві діяли УАПЦ та Автономна православна церква в Україні.

УАПЦ тоді управляв Полікарп (у миру — Петро Дмитрович Сікорський, н. 20 черв. 1875, з 24 груд. 1941 до січ. 1944 був тимчасовим адміністратором церкви, з трав. 1942 — митрополит, помер 22 жовт. 1953).

Київ. каф-ру Автономної церкви займали: 1) Олексій (у миру — Громадський, н. 1882, очолював кафедру з 16 лип. 1941 до 7 трав. 1943, помер 7 трав. 1943; див. Громадський); 2) Пантелеймон (у миру — Рудик Петро, н. 16 черв. 1898, очолював кафедру з черв. 1943 до лип. 1944, помер не раніше 1959).

Після відновлення патріаршества в РПЦ К.і. з 1944 до 1990 титулувалися «Митрополит Київський і Галицький, Екзарх України». Цей титул мали: 1) Іоанн (у миру — Соколов Іван Олександрович, н. 1 січ. 1877, рукопокладений на єпископа Орехово-Зуєвського 29 верес. 1928, у сані митрополита з 12 лют. 1944 до 30 берез. 1964, помер 29 берез. 1968); 2) Йоасаф (у миру — Лелюхін Віталій Михайлович, н. 28 квіт. 1903, рукопокладений на єпископа Сумського і Охтирського 17 серп. 1958, у сані митрополита з 30 берез. 1964 до 5 лют. 1965, помер 24 квіт. 1966); 3) Аліпій (у миру — Хотовицький Антоній Антонович, н. 17 листоп. 1901, рукопокладений на єпископа Полтавського і Кременчуцького 15 черв. 1958, архієпископ, виконуючий обов’язки керуючого митрополією з квіт. до трав. 1966, помер 30 трав. 1977); 4) Філарет (у миру — Денисенко Михайло Андрійович, н. 28 січ. 1929, рукопокладений на єпископа Лузького 4 лют. 1962, з 14 трав. 1966 архієпископ Київський і Галицький, з 25 лют. 1968 в сані митрополита, згідно з рішенням Архієрейського собору РПЦ 25—27 жовт. 1990, одержав для УПЦ самостійність в управлінні з вилученням слів «Український Екзархат» і зміною титулу на «Блаженніший митрополит Київський і всієї України». Архієрейський собор РПЦ 11 черв. 1992 позбавив його всіх наданих йому РПЦ церк. санів; див. Філарет).

Від 27 трав. 1992 підпорядкованим Моск. патріархатові предстоятелем УПЦ є Володимир (у миру — Сабодан Віктор Маркіянович, н. 23 листоп. 1935, рукопокладений на єпископа Звенигородського 9 лип. 1966; див. Володимир).

УАПЦ та УПЦ КП керували: 1) Мстислав (у миру — Скрипник Степан Іванович, н. 10 квіт. 1898, титулувався «Патріарх Київський і всієї України», на Соборі УАПЦ 5—6 черв. 1990 обраний патріархом (інтронізація 16 листоп. 1990), після утворення Української православної церкви Київського патріархату проголошений патріархом цієї церкви, зберіг структуру УАПЦ, де також лишався патріархом, помер 11 черв. 1993; див. Мстислав), 2) Володимир (у миру — Романюк Василь Омелянович, н. 9 груд. 1925, з червня 1993 патріарх Київський і всієї Руси-України УАПЦ, після смерті патріарха Мстислава 14 черв. 1993 обраний Місцеблюстителем патріаршого престолу з возведенням у сан митрополита, на Всеукр. православ. соборі 21 жовт. 1993 обраний патріархом, інтронізація відбулася 24 жовт. 1993 у Софійському соборі у Києві, помер 14 лип. 1995; див. Володимир).

На Соборі УПЦ КП 22 жовт. 1995 патріархом Київським і всієї Руси-України УПЦ КП обрано Філарета (Денисенка).

Після смерті патріарха УАПЦ Мстислава патріархом церкви став Димитрій (у миру — Ярема Володимир Васильович, н. 9 груд. 1915, рукопокладений на єпископа Переяславського і Січеславського 5 верес. 1993, з 7 вересня 1993 патріарх, помер 25 лют. 2000; див. Димитрій).

Від 14 верес. 2000 в сані митрополита УАПЦ очолює Мефодій (у миру — Кудряков Валерій, н. 11 берез. 1949, рукопокладений на єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського УПЦ КП у трав. 1995, з 10 листоп. 1998 і до обрання предстоятелем — єпископ Тернопільський і Подільський УАПЦ).
http://history.org.ua/?termin=Kyivski_ierarkhy
ps Інформація застаріла
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Re: Духовенство, духівництво

Повідомлення АннА »

ПАТРІАРХ — (від грец. πατήρ — батько та ảρχή — початок, причина; πατριαρχής — родоначальник) — 1) почесний титул предстоятелів кількох правосл. автокефальних церков. Із 6 ст. патріархами звалися 5 єпископів, що мали кафедри в найвизначніших політ. та реліг. центрах Рим. імперії (див. Рим Стародавній). Документально титул П. закріплено в канонах Трульського собору (691—92). Пізніше кількість правосл. патріархів не раз змінювалася. Зокрема, 1589 титул П. було надано митрополиту Московському. На сьогодні існує 9 православних патріархів: Константинопольський, Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський, Московський, Грузинський, Сербський, Румунський, Болгарський. Патріаршу форму правління також зберегли Давньосхідні церкви, що в різний час відокремилися від Вселенської церкви (т. зв. Дохалкідонські церкви): Вірменська, Коптська, Ефіопська, Еритрейська, Сирійська, Малабарська (Індійська) та Ассирійська. В Україні титул П. вживається в кількох правосл. церквах, що не мають офіц. спілкування з ін. помісними церквами. 1990—97 титул П. мали лідери Української автокефальної православної церкви. 1992 створено Українську православну церкву Київського патріархату, яка також очолюється П.;

2) титул предстоятелів сх. катол. церков, що мають самоврядування в найбільш можливому в межах Катол. церкви обсязі. 1620—30 обговорювалася можливість створення патріархату в Києві як засобу примирення греко-католиків та православних, але тоді ця ідея не була реалізована. 1963 митрополит Української греко-католицької церкви Й.Сліпий виступив на 2-му Ватиканському Соборі з вимогою про надання УГКЦ статусу патріархату. У відповідь Рим надав їй лише статус верховного архієпископства. Тим не менше із 1975 Й.Сліпий, без згоди Риму, титулував себе П. Сьогодні УГКЦ неофіційно продовжує вживати цей титул та домагається його визнання з боку Папи Римського;

3) почесний титул кількох єпископів лат. обряду в Римо-католицькій церкві (зокрема, Венеціанського, Лісабонського та Єрусалимського), не пов’язаний із владними прерогативами.
http://history.org.ua/?termin=Patriarkh
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Re: Духовенство, духівництво

Повідомлення АннА »

ДЯК (від грец. διάϰουος — прислужник) — церковнослужитель у правосл. і катол. церквах. Термін «дяк» відомий ще від часів раннього християнства і походить від слова «диякон». Ним означають одну з тих груп церковнослужителів, які, на відміну від дияконів, не належать до стану духовенства. Нерідко, особливо в наш час, цей термін вживається як універсальний замінник цілої низки ін. термінів, якими означають тих чи ін. представників досить численної та різнорідної групи церковнослужителів (іподиякон, читець, співак, паламар, регент, псаломщик, канонарх, параксесіарх). До обов’язків Д. належить насамперед читання «часів», тобто молитов, що входять до циклу богослужіння і передують Літургії, вечірній або всеношній службам; він може також читати Апостол під час Літургії, брати участь у церк. хорі, виконувати обов’язки регента (кер. церк. хору). Під час богослужіння у храмі Д. виконує допоміжні обов’язки (приносить у вівтар вино, воду, проскури, готує та подає кадило, омиває руки священикові під час літургії тощо), підтримує в належній чистоті вівтар, може виконувати обов’язки дзвонаря.

В Україні дяки відомі ще з часів Київської Русі, вони входили до числа церковних людей, підлягали церковному суду, нерідко користувалися ч. церковної землі. 1718, за розпорядженням Петра I, були затверджені штати правосл. духовенства (уведені в дію 1722), згідно з якими в парафії (100—150 дворів) мали бути священик, диякон, а також Д. і паламар.

Дяки були досить освіченими людьми, переписували багато письмових пам’яток, рятуючи їх від природного руйнування. Особливий статус Д. як церковнослужителів, але не священнослужителів, давав їм змогу активно працювати в держ. установах. Дуже велика кількість Д. служили канцеляристами у Генеральній військовій канцелярії, полкових та сотенних канцеляріях Гетьманщини, в магістратах, ратушах тощо.

В Україні з давніх часів Д. відомі й як учителі при церквах чи в заможних родинах. Їх називали «дидаскалами» (грец. — учитель) та «бакалярами» — бакалаврами. Багато хто з них закінчував Києво-Могилянський колегіум (див. Києво-Могилянська академія) чи Чернігівський колегіум тощо. Нерідко в пошуках роботи вони мандрували, часто змінюючи місця служби. В Російській імперії 1782 інститут мандрівних дяків було заборонено. Проте Д. і в подальшому відігравали важливу роль у розвитку нар. освіти. Австрійс. уряд 1788 навіть звільнив їх від військ. служби, цінуючи як учителів у початкових школах. У 19—20 ст. діяли дяківські курси при кафедральних соборах і монастирях, які тривали від кількох місяців до кількох років; подекуди для Д. існували бурси. 1817 у Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща) було створено «Заведение певческо-учительское», тобто Дяко-вчительський інститут. Дяківські курси діяли в Крем’янці (нині м. Кременець), Яблочині, під час Другої світової війни — в Луцьку. В Галичині тривалий час існувала окрема професійна організація дяків (т-во «Взаємна поміч дяків»), яка видавала «Дяківські відомості» (1923—39). Й нині Д. іноді працюють вчителями Закону Божого в недільних школах.
http://history.org.ua/?termin=Dyak
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Re: Духовенство, духівництво

Повідомлення АннА »

Дия́кон (грец. διάκονος — «служитель») — клірик в християнстві, духовна особа.
Історія
Уперше згадуються в Біблії в книзі Діянь святих апостолів і в посланнях апостола Павла. У теологічній науці (догматика) перший ступінь святого Таїнства Священства із трьох можливих (диякон, пресвітер, єпископ) в ієрархії Церкви. В його обов'язки входить співслужіння єпископам і пресвітерам при уділенні ними святих Таїнств, здійсненні богослужінь.

Самостійно служити не може (не є ієреєм), безпосередньо підпорядковується настоятелю храму, виконує всі його канонічні розпорядження. В період формування церковної ієрархії у II–III ст. н. д. в їх функції входить нагляд за порядком в громаді. Прислуговують іншим клірикам у вівтарі, читають Євангеліє під час богослужінь чи виголошують проповідь з дозволу пресвітера чи єпископа. Так само, якщо в релігійній громаді понад 700 парафіян з благословення старшого клірика (пресвітера або єпископа) у крайній потребі (з виправданих причин у канонічному порядку) — можуть відслужити Панахиду, Похорон, Акафіст, Молебень, Вечірню, Утреню. А також — викладати в Недільній школі.

Формування дияконів відбувається так само, як і інших кліриків (пресвітерів з єпископами) — в духовній семінарії або в духовній академії (повністю завершена освіта).

Ієродиякон — до прийняття сану диякона прийняв постриг у монахи. Той, хто прийняв святе Таїнство шлюбу до прийняття сану диякона — білий священик у сані диякона (одружений клірик).
Протодиякон — старший серед одружених дияконів по чину, а серед ченців дияконів — «архідиякон». Монах, коли прийняв схиму і є дияконом — називається «схиієродиякон».
Целібат у кліриків — не стосується кліриків в чернецтві чи до одружених кліриків.
Дяк і диякон — це відмінні поняття.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0 ... 0%BE%D0%BD
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Re: Духовенство, духівництво

Повідомлення АннА »

ІЄРЕЙ (від грец. ίερεύς — жрець, духовна особа) — священик середнього (другого) ступеня церк. ієрархії (див. також Духовенство). Офіц. назва священика у правосл. церкві (див. Православ’я). Назва перейшла до християн. термінології з антич. обрядовості.

АРХІЄРЕЙ (від грец. – головний, старший та – духовна особа, священик) у правосл. церкві спільна назва вищих церк. ієрархів (єпископ православний, архієпископ, МИТРОПОЛИТ, патріарх).
Архієрей править єпархією, висвячує священиків, дияконів, призначає священнослужителів на парафії, вирішує незгоди між мирянами та ієреями.
За Старим Завітом, архієрей – вищий жрець, первосвященик. Новий Завіт так іменує Ісуса Христа.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Re: Духовенство, духівництво

Повідомлення АннА »

ПРОТОІЄРЕЙ (грец. πρωτοιερεύς «первосвященик», з πρώτος «перший» і ίερεύς «священик») — у Правосл. церкві почесний титул, який надають представникам білого духовенства. П., як правило, обіймає посаду настоятеля храму.
http://history.org.ua/?termin=Protoiierej
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Re: Духовенство, духівництво

Повідомлення АннА »

Священнослужитель — в православ'ї — вищий клірик; особа, яка має одну зі ступенів священства в Церкві.
У строгому церковному слововживанні поняття священнослужитель відмежовується від поняття церковнослужитель і має на увазі особу, яка має благодать безпосередньо брати участь у відправленні Таїнств (диякона), здійснювати Таїнства (пресвітера) або поставляти інших людей для здійснення Таїнств (єпископа).
Поділяються на три ієрархічні ступені (по висхідній): диякони, священики (пресвітери) і єпископи (архієреї); поставляються через хіротонію.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0 ... 0%BB%D1%8C
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3546 разів
Подякували: 2136 разів

Re: Духовенство, духівництво

Повідомлення АннА »

Церковнослужитель в православ'ї - нижчий клірик, допомагає священнослужителям у відправленні богослужіння. В наш час[Коли?] тільки в деякі ступені церковнослужителів ставленики возводяться через чин архієрейської хіротесії у читця/співака[1] і, потім, у іподиякона [2] (поставленому іподиякону після цього не забороняється одружуватися). Справи (прийом навіть на парафіяльне служіння, звільнення, переміщення) церковнослужителів, висвячених архієреєм у читця і в іподиякона, на відміну від справ мирян, розглядаються безпосередньо правлячим архієреєм.
Право входу в вівтар присвоєно Православною церквою виключно особам, посвяченим в який-небудь церковний чин (ступінь). Церковні правила: 5-е Антиохійського собору, 19-е Лаодикійського собору, 69-е VI Вселенського собору. Існуюча в наш час[Коли?] практика дозволу деякими духовними особами входу у вівтар мирянам і навіть жінкам є церковним безчинством.
Співаки і читці в православних храмах Європи тепер, у зв'язку із загальним занепадом церковної культури і благочестя, рідко мають єпископське поставлення (над жінками хіротесія взагалі не проводиться, хоча в давнину літні самотні жінки посвячувалися в диякониси). Іноді для церковного співу та читання запрошують оперних співаків (навіть невоцерковлених). У єпархіях Америки, Австралії та Африки в цілому більше дотримуються вимоги мати при кожному храмі канонічно поставлених церковнослужителів.
Крім того, при кожному храмі існує штат співробітників (співробітниць), яких часто називають церковнослужителями: псаломщик (уставщик), дзвонар, просфорник, свічник, продавець в іконній лавці, прибиральниця, сторож, староста, бухгалтер, скарбник, водій, і т. д., які часто підміняють один одного.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0 ... 0%BB%D1%8C
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Духовенство”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей