Із кін. 14 ст., коли почалося екон. і політ. піднесення укр. земель, К. розвивалося прискореними темпами. Від кін. 15 ст. на цей процес мала істотний вплив торгівля з європ. виробниками й споживачами, саме цим впливом було зумовлене, зокрема, зростання експорту зерна, худоби і т. зв. лісових товарів. У період залежності укр. земель від Корони Польської лідером у цьому секторі торгівлі став шляхетський стан (див. Шляхта), який ухвалою вального сейму 1559 отримав для себе право на безмитне вивезення на зовн. ринок продукції власного госп-ва. Ця норма була зафіксована й для земель Великого князівства Литовського в 2-му Литов. статуті 1566 (див. Статути Великого князівства Литовського) в артикулі «О неданье мыта шляхте». Найбільшими експортерами були магнати. Шляхта й навіть магнати практикували також торгівлю попередньо закупленими у виробників товарами, оренду маєтків і лісів із метою вир-ва товарної продукції. Організацією збуту продукції заможних госп-в, насамперед магнатських, займалися представники залежної шляхти, їхня господарська діяльність фактично мала професійно-купецький характер. Частина шляхетства, яка була причетною до торгівлі, фактично становила собою купецьку верству в Речі Посполитій. Магнатсько-шляхетське К. вже у 16 ст. стало силою, що впливала на тенденції розвитку великої міжнар. і внутр. торгівлі й на шляхи поступу своєї країни. Традиції магнатсько-шляхетської торгівлі в умовах Лівобережної України 2-ї пол. 17 — 18 ст. продовжувала козацька старшина.
Професійне К. з міщан було витиснуте з найприбутковішої європ. торгівлі магнатами й шляхтою і грало в цій торгівлі лише другорядну роль. Активністю тут відзначалася тільки верхівка правобереж. міщанства, здебільшого — привілейованого шляхетського походження.
В експорті худоби на європ. ринок із міщан Львова і волин. міст Острог, Меджибіж, Олесько, Буськ сформувалася така верства К., як гуртоправи. На Лівобережжі гуртоправів представляли міщани Києва, Полтави й Миргорода, які постачали худобу на рос. ринок. Серед К. Києва і Луцька були великі оптовики, вони закуповували на місц. ринках і збували в Білорусь і прилеглі рос. землі товарний хліб, худобу та уходницькі продукти (див. Уходництво). За даними Люблінського трибуналу, київ. К. не раз захищало свої торг. права перед королів. судом, що засвідчує його (цього К.) значну силу.
Внутр. товарообіг забезпечувало К. переважно міщанського походження. Найзаможнішу його верству становили крамарі, які здійснювали реалізацію на місц. ринку мануфактурних товарів, передусім імпортного походження. У джерелах 16 ст. згадуються також дрібні крамарі «з коробками». Мобільну частину міськ. К. представляла верства середньої заможності — перекупники, вони скуповували в селах різноманітні товари місц. вир-ва і торгували ними в містах. Продукти місц. ремесла і вироблялися, і реалізовувалися цеховими ремісниками (див. Цехи). До міськ. цехових ремісників-торговців належали різники, які закуповували худобу, тримали міські скотобійні й торгували на міськ. ринках м’ясом, пекарі (перепечаї), котрі виробляли й продавали у містах хліб, та риболови, які реалізовували рибу на міськ. ринку. Торг. права ремісників регламентувалися цеховими статутами, це забезпечувало монопольне становище цехових майстрів у міськ. торгівлі. У джерелах також згадуються фаринники (від лат. farina — борошно), які постачали містам борошно.
Спеціалізовану верству К. становили коломийці, прасоли, соленики, які забезпечували населення укр. і значної частини білорус. земель прикарпатською сіллю й були одночасно представниками як візницького, так і торгового промислів. Чумаки (див. Чумацтво) привозили сіль з північнокрим. і хаджибейських озер у Наддніпрянську Україну.
Професійні об’єднання К. — крамарські й перекупницькі цехи — контролювали міську торгівлю. Приїжджі купці повинні були заявляти про своє прибуття («оповідатися») цехмістрові й сплачувати певний податок на користь цеху за право на торгівлю, окрім того, торгівля приїжджих обмежувалася щодо строків (мала здійснюватися протягом лише певної кількості днів) і місця (лише в певних місцях) торгівлі, а також приїжджі зобов’язані були залучати до роботи у своїй торгівлі місц. жителів тощо (див. Право складу, Баришництво). Представники заможнішої частини К. займали виборні посади в магістратах і ратушах.
Здавна значний вплив на формування на укр. землях К. мали іноз. купці, які тут оселялися. Представники іноз. К. мали в давньорус. містах свої колонії й входили до кола місц. купців-гостей. У найдавніший час у Києві існувала колонія хозарських купців, пізніше — купців з європ. країн, а також із різних міст Русі, зокрема Новгорода Великого й Турова (нині с-ще міськ. типу Гомельської обл., Білорусь). Рус. купці також мали свої закордонні колонії, особливо великими такі колонії були в Хозарії (див. Хозарський каганат), Константинополі та містах Криму. В добу пізнього середньовіччя закордонна активність купців з укр. земель ослабла: з 14 ст. значну роль у торгівлі європ. напрямку відігравала лише колонія у Вроцлаві (нині місто в Польщі). А на укр. землях у цей же час К. іноз. походження (вірмени, генуезці, греки, євреї) поступово зливалося з місц. населенням.
Наприкінці 18 ст. багатша частина укр. К. на землях Рос. імперії офіційно виділилася в купецький стан, увійшовши до привілейованих купецьких гільдій, створених 1775 і законодавчо оформлених Жалуваною грамотою містам 1785 (існували до 1861). У купецьку організацію входили промисловці, купці з більш значними капіталами, а також представники банк. капіталу, що зароджувався, і лихварі. Решта ж, як і раніше, входила до складу міщан.
Рос. К. вже на серед. 18 ст. отримало повне юрид. оформлення станових орг-цій — купецьких гільдій, магістрату, словесних і совісних судів, міськ. уложення. Замість подушного сплачувало спеціальний податок — 1 % від об’явленого капіталу. Звільнялося від казенної служби, рекрутської повинності та ін. натуральних повинностей, тілесних покарань, мало право на ведення внутр. і зовн. оптової торгівлі, займатися підрядами і відкупами, заводити ф-ки і з-ди, посідати виборні посади (представники 1-ї та 2-ї гільдій) у міськ. станових установах, отримувати почесні звання — спадкових почесних громадян, комерції- і мануфактур-радників, клопотатися про свої потреби перед мін-вом фінансів, приїздити до царського двору. Їх зовн. атрибутикою було носіння шпаги, їзда по місту в кареті парою для купців 1-ї гільдії та в колясці парою — для другогільдійців.
Протягом 19 ст. заняття торгівлею у більш-менш значних розмірах законодавчо поєднувалося з належністю до купецького стану, а саме К. було єдиним станом, для вступу до якого необхідно було сплатити грошовий внесок. До купецького стану, розділеного на поч. 60-х рр. 19 ст. на дві (замість трьох) гільдії, вступали, купуючи одночасно гільдійське (станове) та пром. посвідчення.
Після 1898, коли було введено нові правила про держ. пром. податок, прямий зв’язок між отриманням пром. посвідчення і купівлею гільдійного документа порушився. На поч. 20 ст. К. як корпоративна організація об’єднувало вузьке коло заможних людей міста, які традиційно мали купецькі звання, а також тих, хто намагався шляхом запису до цього міськ. розряду населення позбутися деяких адм. утисків. Зокрема, для осіб єврейс. національності, стосовно яких діяв закон про межу осілості (див. Смуга осілості), стимулом до запису до К. було звільнення від необхідності приписування.