Угорці

Відповісти
Онлайн
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Угорці

Повідомлення D_i_V_a »

Нічого не знаю, не маю ніякого відношення до цієї етнічної групи, але цікаво почути думки.

Почула про Тріанон, якась болюча рана для угорців, що відбулася у 20-му столітті. Зрозуміла, що це стосується українських територій.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Угорці

Повідомлення АннА »

УГОРЩИНА (угор. Magyarország) — країна в Центр. Європі. Межує на пн. зі Словаччиною, на пн. сх. — з Україною, на пд. сх. — з Румунією, на пд. — із Сербією та Хорватією, на пд. зх. — зі Словенією, на зх. — з Австрією. Площа території 93 тис. км2. Населення 10 млн осіб (2009). Більшість населення — угорці (92,3 %), серед етнічних меншин — німці (1,2 %), роми (1,1 %), євреї (1 %), румуни (0,8 %), словаки (0,4 %), хорвати (0,2 %), серби (0,2 %). Держ. мова — угорська. Серед вірян найбільше римо-католиків (більше 50 % населення), решта — кальвіністи (16 %), лютерани (3 %), греко-католики (2,6 %) та ін. Столиця — Будапешт (1,7 млн мешканців). Адм.-тер. поділ: 19 медьє (областей); столичне місто прирівняне до медьє. Грошова одиниця — форинт. За формою правління У. — парламентська республіка. Глава д-ви — президент, якого обирає парламент терміном на 5 років. Законодавча влада належить однопалатному парламенту (Держ. збори), що складається з 386 депутатів, які обираються за складною пропорційно-мажоритарною системою терміном на 4 роки. Виконавчу владу здійснює уряд, сформований партією, що перемогла на виборах.
Територією сучасної У. проходила одна з ділянок кордону Риму Стародавнього з варварськими племенами (кельтами та іллірійцями). У 1—5 ст. існувала рим провінція Паннонія, до якої входили території зх. У., сх. Австрії, частини Словенії та Словаччини. 108 н. е. Паннонія була розділена на Верхню та Нижню, згодом зазнавала ін. адм. змін. Упродовж 2—9 ст. цей регіон зазнавав нападів і був ареалом розселення різних германських, сарматських, гето-дакійських племен, гунів, слов’ян (давніх), аварів (див. також Велике переселення народів). Схожість між природними умовами Середньодунайської низовини та євразійського степу впродовж тривалого часу робила терени У. західною межею експансії та міграцій кочових племен, останніми з яких стали мадяри (угри), печеніги та половці.

894—95 кочовики-угри на чолі з вождем Арпадом унаслідок політики Хозарського каганату та під тиском печенігів залишили територію сучасної України та оселилися в межиріччі Дунаю та його прит. Тиси. 906 вони заволоділи територією Великоморавського князівства. Угри здійснювали далекі грабіжницькі походи Зх. Європою, які закінчилися 955 їхньою поразкою від війська нім. короля Оттона I, після чого угри почали переходити до осілого способу життя та формування територіальної державності. Епоха "здобуття батьківщини" тривала до прийняття християнства у 1000; ця подія є умовною хронологічною межею між історією "угрів" як степового кочового племені та "угорців" як населення сталого держ. утворення на теренах Центр. Європи. В 11 ст. угорці оволоділи Трансильванією (Семигородом), що завершило формування осердя території середньовічного Угор. королівства.

Входження У. до системи християн. д-в відбулося у 1000, коли Стефан І отримав від Папи Римського титул короля. Надалі У. стала активним учасником європ. династичних відносин, зокрема з держ. утвореннями на теренах України. До 15 ст. У. була однією з провідних потуг у Подунав’ї, на Балканах, у Зх. Причорномор’ї та на Прикарпатті, зокрема суттєво впливала на політику Галицького князівства, Королівства Польського, Молдавського князівства та Волоського князівства (Волощини). Від 10 ст. У. володіла теренами сучасного Закарпаття. З 12 ст. члени династії Арпадів (пов’язаної шлюбами з Рюриковичами) епізодично претендували на галицький князівський стіл.

Свідченням усталення Угор. д-ви як феодальної станово-представницької монархії стала "Золота булла" 1222. Угорські рицарі взяли участь у хрестових походах. Під час монголо-татарської навали 1241—42 угор. війська зазнали розгрому, територія всієї країни була сплюндрована загарбниками. Втім, У. не стала складовою Монгольської імперії. Рятуючись від монголів, на теренах У. оселилася деяка кількість половців (куманів). Останні згодом асимілювалися, склавши субетнічні групи угорців.

1301 перервалася династія Арпадів, і 1308 її заступила Анжуйсько-Сицилійська династія. Це сприяло посиленню участі У. в європ. політ. процесах, до експансії в Італію включно. Угор. д-ва досягла розквіту за Лайоша (Людовіка) Великого (1342—82), влада якого після опанування польс. трону в 1370 поширювалася від Адріатики до Прибалтики та Причорномор’я. За його правління У. встановила контроль над частиною території колиш. Галицько-Волинського князівства. Подальше послаблення У. було спричинено Кревською унією 1385 Польщі та Великого князівства Литовського, експансією османів (поразка під Нікополем (нині місто в Болгарії) 1396), гуситським рухом. Наступний розквіт угор. к-ри та держ. впливів припав на правління Матяша Корвіна (1458—90), який поєднував піклування про освіту і науку з прагненням об’єднати Центр. Європу в опорі осман. загрозі, проте його політ. проекти не підтримали Габсбурги та Ягеллони. Надалі угор. корона перейшла до представників Ягеллонів.

Поразка від османів у битві під Могачем 1526 призвела до втрати Угор. королівством держ. самостійності та поділу його на три частини: Королівську Угорщину у складі володінь австрійс. Габсбургів, Трансильванське князівство під протекцією Османської імперії та територію, яка увійшла безпосередньо до Осман. імперії. Більша частина У. перебувала під осман. владою до 1699, а південніші терени — до 1718. У перебігу низки протитурец. війн Австрія відвоювала У. від Осман. імперії. 1687 угор. шляхта визнала права на угор. трон за чоловічою лінією австрійс. Габсбургів. Проявом місц. опору Габсбургам стала Національно-визвольна війна угорського народу 1703—1711.

У 2-й пол. 18 ст. політика Габсбургів сприяла інкорпорації угор. еліти до адм. і політ. інститутів австрійс. монархії. Від правління Марії-Терезії (1740—80) формувалися політ. напрями угор. національно-політ. відродження, які поступово переросли з аристократичної регіональної опозиції в широкий соціальний рух. Апогеєм останнього стала Угор. революція 1848—49. Подальші репресії виявилися контрпродуктивними і тимчасовими. Складна і надто сприятлива для виникнення конфліктів етнополіт. структура австрійських володінь потребувала для Габсбургів лояльного внутр. політ. партнера. Угорська або мадяризована місц. еліта, що традиційно домінувала від Хорватії і Далмації до Словаччини та Трансильванії, могла стабілізувати австрійс. державність. Після поразки Австрії в австро-прусській війні 1866 компроміс Відня та Буди привів до утворення в 1867 двоєдиної Австро-Угорщини, в якій У. були підпорядковані терени, що історично входили до середньовічного Угор королівства (Транслейтанія). Надалі У. виступала як партнер загальноавстрійс. зовн. політики та як ініціатор процесу мадяризації підвладних територій, зокрема Підкарпатської Русі (сучасне Закарпаття). Перша світова війна призвела до поразки та розпаду Австро-Угорщини та відновлення самостійної Угор. д-ви.

2 листопада 1918 уряд М.Карої проголосив незалежність Угорщини. Підкарпатська Русь отримала автономний статус, але згодом була передана Антантою під контроль Чехословаччини. Підтримка переможною Антантою територіальних претензій сусідніх д-в до У. та соціальна напруга дестабілізували ситуацію в країні. М.Карої передав владу коаліції соціал-демократів і комуністів, а 21 березня 1919 Б.Кун проголосив створення Угор Рад. Республіки, яку рос. більшовики намагалися перетворити на плацдарм "світової революції" в Європі. Спроба націоналізації зем-лі та "червоний терор" підірва-ли симпатії населення до нового режиму, а ініційований Антантою наступ румун. військ на Будапешт закінчився 6 серпня 1919 поваленням рад. республіки. У незайнятій румун. військом зх. У. праві сили сформували уряд на чолі з І.Бетленом та М.Горті. У січні 1920 після виведення окупаційної армії в Угорщині було формально відновлено конституційну монархію, але монарх не був визначений. Адмірал М.Горті був призначений регентом з фактично необмеженою владою і встановив у країні консервативний авторитарний режим (1920—44).

За Тріанонським мирним договором (1920) У. як одна з двох "метрополій" Австро-Угорщини втратила дві третини території: Трансильванія, Мармарощина і східна частина Банату відійшли до Румунії; Хорватія, Бачка і західна частина Банату — до Королівства сербів, хорватів і словенців; Словаччина і Підкарпатська Русь — до Чехословаччини, Бургенланд — до Австрії. Це обумовило подальшу орієнтацію У. на д-ви, що прагнули ревізії Версальської системи міжнародних відносин, — Німеччину та Італію. 1922 У. стала членом Ліги націй, а 1927 уклала договір про дружбу з Італією, що позначило вихід країни з міжнар. ізоляції.

У серед. 1930-х рр. в У. ви-ник праворадикальний рух на чолі з Ф.Салаші, який виступав за повну підтримку експансії нацистської Німеччини задля створення "Великої Угорщини". Проте консервативний режим М.Горті піддавав його переслідуванням, через що він 1940—44 був нелегальним.

За підтримки Німеччини та Італії У. за першим Віденським арбітражем (листопад 1938; див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) одержала пд. райони Словаччини і Карпатської України. У березні 1939 після приєднання У. до Антикомінтернівського пакту за згоди А.Гітлера угор армія окупувала територію Карпатської України. У серпні 1940 за другим Віденським арбітражем Румунія передала У. північну та північно-східну частини Трансильванії. У. не могла надалі претендувати на словацькі землі, оскільки там була проголошена незалежна Словацька д-ва. Внаслідок нападу Німеччини на Югославію навесні 1941 угор війська оволоділи Воєводиною.

27 червня 1941 У. оголосила війну СРСР. На Сх. фронті перебувало бл. 200 тис. угор. солдатів. У січні 1943 2-га угор армія була розбита під Воронежем (нині місто в РФ). За безперспективності подальшого союзу з Німеччиною уряд У. намагався розпочати переговори про перемир’я з д-вами антигітлерівської коаліції. Стратегічна важливість У. у завершальний період Другої світової війни обумовлювалася наявністю покладів нафти. Саме це змусило А.Гітлера у вересні усунути М.Горті на користь Ф.Салаші ("останнього союзника Німеччини") та окупувати У. Впродовж жовтня 1944 — лютого 1945 тривала запекла боротьба за територію У., яка завершилася 13 лютого 1945 поразкою будапештського угруповання Вермахту.

1 лютого 1946 новообрані Нац. збори проголосили Угор. Республіку. 10 лютого 1947 за умовами Паризького мирного договору (див. Паризькі мирні договори 1947) Угорщина фактично повернулася до кордонів 1920. 1947 під тиском СРСР в У. було встановлено комуніст. режим, заборонені ін. політ. партії; у серпні 1949 було проголошено Угор Нар. Республіку. Політика провідника Угор. партії праці (УПП; створена 1948 як наступниця комуністичної та соціал-демократичної партій) М.Ракоші полягала в копіюванні дій сталінського режиму в СРСР: індустріалізація та насильницька колективізація, репресії проти представників колиш. режиму, Церкви та потенційних опонентів всередині панівної партії.

З початком десталінізації внутр. конфлікти в середовищі влади та сусп. невдоволення політикою УПП вилилися в національно-демократ. революцію 23 жовтня — 4 листопада 1956, очолену урядом І.Надя. Спроба політ. реформ була придушена рад. військ. частинами як "контрреволюційний заколот". Сформований натомість уряд на чолі з Я.Кадаром (1956—88 очолював створену замість УПП Угор. соціаліст. робітн. партію) сприяв замиренню країни широкою амністією, послабленням цензури та подальшими ліберальними екон. реформами, зокрема дозволом приватної власності та дрібного підприємництва в сільс. госп-ві та сфері обслуговування. До серед. 1980-х рр. У. займала одну з чільних позицій серед країн рад. блоку в низці галузей, зокрема в туризмі, сільс. госп-ві та електроніці. Впродовж 1960—80-х рр. інтенсивно розвивалося співробітництво Угорщини з СРСР у рамках Ради економічної взаємодопомоги. До кооперації з угор. партнерами залучалися підпр-ва УРСР.

Перебудова в СРСР дала можливість розпочати демократизацію У. 1989 почав роботу "круглий стіл" керівної партії та демократ. опозиції. У березні 1990 відбулися вільні парламентські вибори. Угор. Республіка (офіц. назва д-ви 1989—2011) взяла курс на інтеграцію до Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу. 16 листопада 1997 на референдумі більшість угорців проголосували за вступ до НАТО, членом якого країна стала у квітні 1999. Завдяки глибоким сусп. трансформаціям Угорщина успішно завершила переговори про вступ до ЄС і 1 травня 2004 стала його членом. У квітні 2010 за результатами парламентських виборів до коаліції з партією молодих демократів "ФІДЕС" увійшла ультраправа націоналістична партія "За кращу Угорщину", внаслідок чого загострилися стосунки Угорщини із сусідніми Словаччиною та Румунією, особливо після ухвалення Закону про статус закордонних угорців, згідно з яким угор. громадянство стали надавати мешканцям суміжних з У. д-в. Утім спільне членство в ЄС завадило подальшому розвиткові конфлікту. Згідно з поправками до Конституції, ухваленими 2012, офіц. назвою д-ви стала "Угорщина".

Вперше дипломатичні відносини між Україною (Українською Народною Республікою) та У. були встановлені незабаром після розпаду Австро-Угорщини. У січні 1919 послом Директорії УНР у Будапешті був призначений М.Ґалаґан. У жовтні 1919 секретарем посольства був М.Шаповал.

Угор. Республіка однією з перших визнала новітню незалежність України. 6 грудня 1991 було укладено Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та У. Тоді ж було офіційно встановлено дипломатичні відносини. Впродовж 1990-х рр. інтенсивно розвивались усі сфери українсько-угор. співробітництва. Пріоритетною зоною взаємодії двох д-в є Закарпаття та Карпатський єврорегіон, а також співпраця в рамках Дунайської комісії. Для протидії повеням у Закарпатті було створено спільний українсько-угорсько-румунсько-словацький батальйон "Тиса".

2009 У. приєдналася до консорціуму з побудови газопроводу "Набукко". У. також бере участь у реалізації рос. газотранспортного проекту "Південний потік" в обхід укр. газотранспортної системи. Однак 2010 У. підтримала долучення України до програми ЄС "Східне партнерство". Цей курс було продовжено в першому півріччі 2011, коли У. головувала в Євросоюзі. Було запроваджено "малий прикордонний рух", який дав можливість мешканцям суміжних прикордонних громад України та У. здійснювати безвізові подорожі. Водночас неврегульованою залишалася проблема подвійного громадянства угорців Закарпаття, що забороняється Конституцією України. На території У. мешкають закарпатці, частина яких вважає себе русинами. "Русинське питання" залишається одним із найгостріших на порядку денному сучасних українсько-угор. відносин.

2001 в У. українцями себе визнали 5070 осіб, русинами — 1098 осіб. Українсько-русинська етнічна група займає шосте місце серед 13-ти істор. етнічних меншин У. В країні діють "Товариство українців Угорщини" та "Товариство русинів Угорщини". Від 1999 раз на чотири роки ці громади обирають органи самоуправління в Будапешті, Сегеді, Мішкольці, Ніредьгазі, Ваці. У 4-х угор. вишах викладається укр. мова та література.
ГАЛУШКО Кирило ЮрійовичЮ.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Угорці

Повідомлення АннА »

УГОРЦІ В УКРАЇНІ. Угорці (самоназва magyarok — мадяри) — народ, який належить до уральської мовної сім’ї. На терито-рії України компактно проживають у Закарпатській області. За даними перепису 2001, в Україні налічувалося 156,6 тис. угорців, 96,8 % (151,5 тис. осіб) яких зафіксовано на Закарпатті. Поза межами Закарпат. обл. незначна кількість угорців, переважно закарпат. походження, проживає у великих містах.

Предки угорців (угри) прийшли в Карпатський басейн наприкінці 9 ст. з північнопричорномор. степів. Один із шляхів, яким угри проникли в цей регіон, пролягав через територію сучасного Закарпаття. Уже в 10 ст. в низинній частині сучасної Закарпат. обл. та вздовж шляхів, що вели до гірських перевалів, почав осідати угор. етнічний елемент, який зустрів тут густу мережу слов’ян. поселень. Після утворення бл. 1000 Угор. королівства ця територія стала частиною нової д-ви.
У березні 1241 в Угорщину через Верецький перевал вторглися монголи на чолі з ханом Батиєм. Значна частина угор. поселень та їхніх мешканців загинули. Після цього в край прийшли нові поселенці. Крім угорців, з’явилися нім. колоністи, а в 14 ст. — "руські" (русини) та волохи, які поступово заселили гірську частину Закарпаття. На цей час тут сформувалися 4 комітати (Унг, Берег, Угоча та Мараморош); були збудовані перші муровані замки (Невицький замок, Мукачівський замок та ін.); сформувалася мережа катол. парафій, частина церков яких разом із чудовими фресками збереглися донині; виникли численні катол. монастирі різних орденів — іоаннітів, францисканців й особливо павліканців (Ужгород, Великі Береги (нині село Берегівського р-ну Закарпат. обл.), Берегове та ін.).

Наприкінці 14 — на поч. 15 ст. сформувалися великі феод. володіння — домінії (Ужанська, Мукачівська, Ньолабська). Найбільшими землевласниками стали родини Другетів, Перені, Палоці та ін. Угор. населення краю займалося переважно землеробством, а в містах (Берегове, Мукачеве, Ужгород) — ремеслом, торгівлею та виноградарством. Угорці займали всі уряди в органах місц. і комітатського управління, а найбільші землевласники часто посідали й найвищі держ. уряди при дворі угор. короля (Другети).

1514 частина місц. дворян взяли участь у повстанні Дєрдя Дожі (див. Дожі Дєрдя повстання 1514).

Після поразки угорців від османців у битві під Могачем (Угорщина; 1526) Угорщина розпалася на 3 частини: Королів. Угорщину у складі володінь Габсбургів, Трансильванське князівство (Семигороддя) під протекцією Османської імперії та території, які ввійшли безпосередньо до Осман. імперії. Сучасне Закарпаття було поділене між Королів. Угорщиною (зх. частина) та Трансильванським князівством (сх. частина) по лінії, яка проходила через Мукачеве. У цей же час серед місц. угорців поширилася реформація кальвіністського напряму (див. Кальвінізм).

Протягом 17 ст. на території сучасного Закарпаття відбувалися запеклі сутички між прихильниками трансильванських князів — реформатами та прихильниками австрійс. правителів — католиками (повстання Іштвана Бочкої (1605—06), війни Габора Бетлена), внаслідок яких і зх. частина краю була включена до Семигороддя. У 1630—40-х рр. Мукачівська домінія перейшла в руки родини Ракоці, яка зіграла видатну роль не тільки в історії угорців Закарпаття, але і всієї Угорщини.

1657 угор. поселення зазнали великих спустошень після вторгнення польських загонів кн. Є.-С.Любомирського. Між 1682 і 1684 османці нагородили одного з ватажків антигабсбурзької боротьби Імре Текелі окремою "державою" — т. зв. Верхньою Угорщиною. Його дружина — Ілона Зріні — протягом майже 3-х років захищала від австрійс. військ Мукачівський замок. Після вигнання османців з Угорщини, наприкінці 17 ст. всі землі сучасного Закарпаття були включені до складу імперії Габсбургів. На цей час у 4-х комітатах — Унг, Берег, Угоча й Мараморош — угор. населення перестало бути домінуючим етнічним елементом.

Протягом 1703—11 край став центром антигабсбурзької визвол. боротьби під кер-вом кн. Ференца II Ракоці (див. Національно-визвольна війна угорського народу 1703—1711). У цій боротьбі активну участь взяло й укр. населення. Визвол. війна 1703—11, татар. напад 1717 та моровиця 1738—42 призвели на серед. 18 ст. до величезного скорочення угор. населення Закарпаття. Почалося нове заселення, переважно з навколишніх угор. областей. Цей процес тривав до поч. 19 ст., а потім продовжився в його другій половині. Проте угорці назавжди втратили в 4-х комітатах — Унг, Берег, Угоча й Мараморош — більшість серед населення, поступившись русинам (українцям).

Під час революції 1848—49 (див. Революції 1848—1849 років в Європі) угорці краю були її активними учасниками (Підгорянська битва). 1880 на території сучасного Закарпаття проживало 410 тис. осіб, з яких ті, які вважали своєю рідною угор. мову, становили 105 тис. (25,7 %). На 1910 ця цифра зросла до 185 тис., тобто 30,6 %. Однак це було частково пов’язане з інтенсивною політикою мадяризації неугор. етносів та зарахування до угорців більшості євреїв. Під час Першої світової війни закарпат. угорці брали участь у воєнних діях у лавах австро-угор. армії.

Із 1919 по 1938—39 територія сучасного Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь входила до складу Чехословаччини. Угор. етнос утратив свою панівну політичну, а значною мірою — й екон. роль. За переписом 1931, кількість угорців склала всього 116 584 особи. У всіх містах, крім Берегового, кількість угорців впала нижче 20-відсоткової відмітки, що привело до втрати ними права вживання угор. мови в муніципалітетах. У цей час також значно звузилася мережа угорськомовних шкіл, але політ., сусп. й культ. активність угорців не впала.

У листопаді 1938 заселені переважно угорцями землі краю були приєднані до Угорщини (згідно з 1-м Віденським арбітражем; див. Віденські арбітражі 1938 і 1940), а в середині березня 1939 — решта території Закарпаття (Карпатська Україна).

Протягом Другої світової війни закарпат. угорці (бл. 7—10 тис. осіб) взяли участь у бойових діях на Сх. фронті проти СРСР. У листопаді 1944, коли Закарпаття вже було під рад. військ. управлінням, бл. 10—15 тис. військовозобов’язаних угорців — чоловіків віком від 18-ти до 50-ти років — були вивезені на примусові відбудовні роботи вглиб СРСР. Із них 3—5 тис. осіб не повернулися додому.

У рад. час (1945—91) угор. етнічна меншина Закарпаття почала кількісно зростати: у 1959 їхня кількість на Закарпатті склала 146 тис. осіб (15,9 % населення області), у 1970 — 151 тис. (14,4 %), у 1979 — 158 тис. (13,7 %), у 1989 — 155 тис. (12,5 %).

За роки незалежності України (1991—2013) угорці Закарпаття переживають різноманітні трансформації. Понад 10 тис. етнічних угорців переселилися в Угорщину, що справило значний вплив на зменшення їхньої кількості й питомої ваги в складі всього населення Закарпаття. З другого боку, угорці України, перш за все за рахунок підтримки Угорщини, активно розвивають свою освітню інфраструктуру, яка на сьогоднішній день включає повну вертикаль від дошкільних закладів до вищого навч. закладу — Закарпат. угор. педагогічного інституту ім. Ференца II Ракоці (м. Берегове). Тут діють 2 угор. етнічні політ. партії та понад 20 різних громад. орг-цій. Угорці України видають угорськомовні газети, літературні, фахові й реліг. журнали; активно розвивають книговидавничу справу; мають професійний театр; угорськомовні радіо- і телепередачі; проводять різноманітні культ. заходи.
КОБАЛЬ Йосип Васильович
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Угорці

Повідомлення АннА »

УГРИ (давні мадяри) — предки сучасних угорців. Кочовий народ угор. мовної групи, що на рубежі 8—9 ст. мігрував із Зауралля на територію сучасної Башкирії (земля союзу "Дентумогер"), звідки незабаром був витіснений печенігами (кангарами). У 1-й третині 9 ст. У. отримали місце поселення на пн.-сх. кордонах Хозарського каганату в Нижньому Прикам’ї, яке стало відоме в джерелах під назвою "Леведія" (за ім’ям воєводи Леведі). Поширена локалізація Леведії між Дніпром і Доном відкидається археологією. В якості союзників хозар У. на чолі з Леведі відзначилися у війнах, однак 830—36 після нової поразки від печенігів були переселені на зх. кордони Хозар. каганату в Пн. Причорномор’я.

Країна У. періоду 830—89 відома з джерел як "Ателькез" (Etelköz), а самоназвою цього об’єднання було "Хетумогер" ("сім племен мадяр"). Після усобиці в Хозарії 860-х рр. до союзу У. приєдналося плем’я хозар. походження — кабари, що повстали проти центр. влади. Напередодні усобиці не пізніше 850-х рр. хозари надали можливість У. обрати єдиного правителя, яким став Алмош, батько Арпада — засновника угор. королів. династії Арпадів.

За час перебування на території України У. відзначилися конфліктом з візант. переселенцями на Дунаї (837), завадили поверненню посольства русів із Константинополя (838; див. Бертинські аннали), взяли участь у хозар. облозі Херсона (861; див. Херсонес Таврійський) і вторгненнях в Австрію (862 і 881). Араб. джерела відзначають напади У. на слов’ян (давніх) і їхню участь у работоргівлі. "Повість временних літ" також згадує про епізод появи У. під Києвом, пов’язуючи саме з ним назву київ. урочища Угорське. Археол. пам’ятки У. Пн. Причорномор’я репрезентовані похованнями та невеликими могильниками 9 ст. типу Суботців з виразними приуральськими елементами к-ри.

889 хозари переселили в Пн. Причорномор’я ворогів У. — печенігів, під тиском яких У. мігрували до Нижнього Дунаю. 894 як союзники Візантії У. вторглися в Болгарію (див. Болгари дунайські), однак 895 болг. кн. Симеон уклав союз із печенігами проти У., змусивши їх тікати в Карпатську котловину. У. на чолі з Арпадом зайняли сучасну Угорщину, витіснили та частково підкорили місц. слов’ян та заснували тут Угор. д-ву (896). Передана в пізнішому угор. літописанні (див. Анонім Угорський) легенда про швидке переселення У. лісовим маршрутом через Суздаль (нині місто Владимирської обл., РФ), Київ, Володимир (нині м. Володимир-Волинський), Галич (давній) і перевали в Сх. Карпатах не відповідає істор. реаліям.
КОМАР Олексій Вікторович
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Угорці

Повідомлення АннА »

ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА, Закарпаття – істор. назва тер. сучасної Закарпатської області. Найдавніші сліди присутності людини на цих землях виявлено поблизу смт Королеве, тут в 20-метрових геол. нашаруваннях знайдено 16 горизонтів залягання кам'яних виробів, що датуються раннім, середнім та пізнім палеолітом (див. Королево). Найдавніші кам'яні вироби датуються 1 млн років тому й належать Homo erectus. Стоянка поблизу смт Королево є найдавнішою з відомих в Україні стоянок первісної людини. Особливо швидко Закарпаття почало заселятися в період неоліту (6–4 тис. до н. е.). Тут знайдено чимало предметів часів мідного віку, бронзового віку та залізного віку. Помірно континентальний клімат і природні багатства Закарпаття роблять цю місцевість привабливою для проживання. Тут свого часу осіли фракійські племена, які залишили після себе пам'ятки куштановицької культури, та кельти, репрезентовані пам'ятками латенської к-ри (див. Латенські пам'ятки). Вчені вважають, що в Закарпатті в 3–1 ст. до н. е. склалася змішана кельто-фракійська к-ра, на основі якої утворився досить стійкий симбіоз племен, що проіснував бл. 200 років і сприяв поширенню цивілізаційних досягнень із зх. на укр. тер. Пізніше на Закарпатті з'явилися бастарни (їхня етнічна приналежність не з'ясована). В 2 ст. н. е. ч. Закарпаття була приєднана до рим. провінції Дакія. В часи Великого переселення народів через Закарпаття проходили гуни й авари. На Закарпатті побували герм. племена, в т. ч. гепіди. З перших століть н. е. почалося розселення слов'ян. За археол. даними, з 2 ст. н. е. тут міцно осіло хліборобське слов'ян. нас. – білі хорвати (див. Хорвати), матеріальна й духовна к-ра яких була тісно пов'язана з к-рою східнослов'ян. племен, що населяли Прикарпаття, Волинь, Придністров'я і Придніпров'я. В 9–10 ст. Закарпаття входило до складу Болг. д-ви, а з 2-ї пол. 10 ст. перебувало у сфері впливу Київської Русі, про що свідчить, зокрема, міграція сюди нас. із Прикарпаття. В "Повісті временних літ" є згадки про участь білих хорватів у війнах київ. князів проти Візантії та про похід вел. кн. київ. Володимира Святославича на білих хорватів 992. З того часу за Закарпаттям закріплюється назва "Русь". Після смерті вел. кн. київ. Володимира Святославича (1015) Закарпаття почав завойовувати угор. король Стефан I, його син Емеріх мав титул "князь русинів". На поч. 13 ст. всі землі Закарпаття опинилися під владою Угорщини. До поч. 20 ст. Закарпаття, перебуваючи в складі Угорщини, Австрії та Австро-Угорщини, мало назву "Угорська Русь". У 13–15 ст. сх. ч. Закарпаття колонізували волохи (румуни), а зх. – німці та словаки, водночас сюди збільшився потік селян-переселенців з укр. земель. Для захисту закарп. земель від татар. наскоків угор. феодали в 13–14 ст. замість києво-руської системи оборонних засік почали будувати тут замки, здатні витримувати тривалі облоги. Поступово в краї поширювалася адм.-тер. система Угорщини (жупи–комітати; тер. Закарпаття і прилеглі землі було поділено між 7 жупами і тільки 2 з них – Угочанська та Березька – охоплювали лише закарп. землі). В цілому поглиблювався процес феодалізації, утворювалися магнатські землеволодіння, причому панівна верства нас. в Закарпатті складалася з угорців, а кріпаками (див. Кріпацтво) тут були русини (українці). Не випадково закарп. русини-українці брали активну участь у повстаннях проти угор. феодалів, зокрема у Дожі Дєрдя повстанні 1514 та в нац.-визвол. війні, очоленій трансільванським кн. Ференцом II Ракоці (1703–11), за що отримали від останнього почесну назву "найвірнішого народу".
Тісні зв'язки Закарпаття з укр. землями ніколи не переривалися. Край у духовно-культ. й соціально-екон. відношеннях розвивався переважно тим самим шляхом, що й укр. землі на сх. від Карпат. Із Києва, Галича (давнього) та ін. рус. міст сюди доставлялися церк. книги, які потім переписувалися в монастирях краю. Закарпатці приїжджали до Києва, вчили слов'ян. грамоту в Києво-Печерському монастирі (див. Києво-Печерська лавра). Розширенню зв'язків краю з ін. укр. землями й розвитку к-ри та православ'я сприяли прихід і поселення в Мукачівській домінії наприкінці 14 ст. подільського кн. Федора Коріятовича. Він збудував у Мукачевому замок і монастир, поширив свою владу на Земплин (Земплийн) та Марамарош. За його правління за Карпати – на Загір'я – стало тікати від лихоліття чимало уродженців Галичини, Волині, Поділля, заселяючи Марамарощину, Бережанщину, Ужанщину та ін. тамтешні землі.

Коли після поразки від турец. війська султана Сулеймана I Кануні в битві під Могачем (1526) Угорщина була поділена між Османською імперією, Австрією та Трансільванським князівством, Закарпаття теж поділили: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а сх. частина – у складі Трансільванського князівства. Після австро-турец. війни 1683–99 за договором, підписаним на Карловицькому конгресі 1698–1699, до Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина) відійшла і пд.-сх. ч. Закарпаття.

Зберегти свою мову і нац.-культ. самобутність закарп. русинам-українцям та укр. селянам, які переселилися на Закарпаття з ін. регіонів України, допомагала їхня реліг. окремішність у тамтешньому провладному катол. середовищі. Християнство сх. обряду поширилося на Закарпатті, вірогідно, ще за часів перебування цієї землі в межах Болгарії, під впливом діяльності Кирила і Мефодія. 1491 датується перша документальна згадка про правосл. єпархію в м. Мукачеве. 1646 укр. священство зх. (королів.) ч. Закарпаття прийняло католицизм у сх. обряді (див. Ужгородська церковна унія 1646). Служба Божа правилася на Закарпатті, як і на Західній Україні, укр. та церковнослов'ян. мовами. Однак після прийняття унії почалися конфлікти між православними й унійцями. Твердинею православ'я деякий час залишалася сх. ч. З.У. – Марамарощина, яка до 1720 в політ. відношенні належала Трансільванії (істор. обл. на пн. зх. Румунії). Від кін. 18 ст. унія була запроваджена по всьому Закарпаттю. В серед. та в 2-й пол. 19 ст. Закарпаття охопила хвиля нац.-культ. відродження. В цей час розгортають активну літ. й громад.-культ. діяльність "будителі" – І.Базилович, В.Довгович, М.Лучкай, О.Духнович, А.Добрянський, А.Кралицький, О.Павлович та ін., які черпали ідейно-худож. та сусп.-політ. імпульси переважно з політико-публіцистичних тв. рос. та укр. літ. Ч. інтелігенції З. У., не знайшовши застосування своїх інтелектуальних сил у краї, переїхали працювати до Російської імперії, де стали визнаними діячами науки і к-ри (П.Лодій, І.Земанчик, М.Балудянський, І.Орлай, Ю.Венелін та ін.), тоді як ін. ч., яка, за визначенням І.Франка, не порвала тісних зв'язків із простим народом і його мовою, а прагнула служити йому, очолила в 19 ст. процес нац.-культ. відродження краю й рух опору панівним колам Угорщини, що провадили політику мадяризації місц. населення. Щоправда, цей процес через низку причин набув досить відчутного русофільського забарвлення (див. Москвофільство), аж до утвердження як літературної "русинської мови", яка була, по суті, "язичієм" – сумішшю церковнослов'ян., рос. та укр. мов. Це призвело до того, що аж до поч. 20 ст. корінне укр. нас. Закарпаття не визнавало самоназву "українці" й називало себе "руснаками", "русинами", "руськими людьми" (див. Русинство політичне). Водночас завдяки діяльності "будителів" серед нас. Закарпаття набули поширення ідеї об'єднання слов'ян у боротьбі проти нац. та соціального гноблення. Зокрема, закарп. "будителям" – групі А.Добрянського–О.Духновича – належить ідея створення на правах "культурно-національної автономії" в рамках Австрійс. федеративної конституційної монархії окремого "коронного краю" закарп. і галицьких русинів. Ця ідея обґрунтовувалася посиланням на "кровну спорідненість" та "історичні права русинів". Угор. правлячі кола всіляко перешкоджали культ. й політ. зближенню закарпатців із галичанами, а після утворення 1867 Австро-Угорщини посилили курс на мадяризацію нас. краю, зокрема через підтримку греко-католиків (див. Українська греко-католицька церква) і заміну кирилиці лат. алфавітом. Бідою закарп. селянства після ліквідації кріпацтва 1848 (див. Селянська реформа 1848 в Галичині, на Буковині та Закарпатті) стали малоземелля й повна залежність від поміщиків та лихварів. Це змусило багатьох селян емігрувати до Пн. та Пд. Америки (за різними даними, кількість емігрантів із Закарпаття до США на 1914 становила від 100 до 300 тис. осіб). Не запобігла зубожінню закарпатців і Верховинська господарська акція угор. уряду 1897–1902, спрямована на піднесення економіки й покращення становища селянства Закарпаття.

Поч. 20 ст. був позначений, з одного боку, посиленням асиміляторської політики угор. уряду (запровадження угор. мови в церк. школах згідно з т. зв. законами А.Аппоньї 1902 і 1907, денаціоналізація місц. інтелігенції тощо) та новою хвилею москвофільської пропаганди з боку діячів Галичини та Рос. імперії, а з ін. – постанням народовецької (див. Народовці) течії в культурному житті краю, що виникла в колі передової ч. нац. інтелігенції (Ю.Жаткович, А.Волошин, Г.Стрипський, В.Гаджега, Л.Чопей та ін.), яка прагнула писати укр. мовою (не в останню чергу під впливом творчості М.Драгоманова, І.Франка, В.Гнатюка, І.Верхратського, С.Томашівського, Ф.Вовка та ін. діячів України, які зацікавилися в той час закарп. тематикою). Після розвалу Австро-Угорщини внаслідок поразки в Першій світовій війні, під впливом революц. подій в Росії та проголошення в сх. і зх. регіонах України укр. держ. утворень – Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, народовецький рух у Закарпатті набув політ. забарвлення. Укр. закарпатці були невдоволені обмеженою автономією Закарпаття під назвою "Руська країна" в складі проголошеної Угор. Нар. Республіки (закон за № 10 угор. уряду від 21 груд. 1918 "Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині"). Тому спочатку з'їзди нар. рад у містах Стара-Любовня (нині місто в Словаччині), Свалява та Мараморош-Сігет (нині м. Сігету-Мармацієй, Румунія) в листоп. і груд. 1918, а невдовзі 21 січ. 1919 Всенародні збори угорських русинів у м. Хуст (420 обраних делегатів від 175 населених пунктів Закарпаття) прийняли ухвали про возз'єднання Закарпаття з Великою Україною. Однак долю краю вирішили д-ви-переможниці у I світ. війні на Паризькій мирній конференції 1919–1920 : за Сен-Жерменським мирним договором 1919 З.У. під назвою "Підкарпатська Русь" було включено до складу новоутвореної Чехословаччини з "наданням їй щонайширшої автономії". На це рішення вплинули як тогочасні міжнар. обставини, так і угода закарп. еміграції в США з лідерами Чехословаччини і результати плебісциту серед амер. русинів у листоп. 1918 щодо майбутнього рідного краю. Майже 20-річне перебування З.У. в складі Чехословаччини мало для нас. чимало й позитивних наслідків: у період між двома світ. війнами умови життя закарп. українців у складі ЧСР були значно кращими, ніж умови життя українців під угор., румун., польс. та рад. владами. Щоправда, надання повної автономії З.У. через об'єктивні й суб'єктивні причини тривалий час затягувалося чехословац. урядом. Лише під впливом міжнар. подій і внутр.-політ. кризи, викликаної Мюнхенським диктатом (див. Мюнхенська угода 1938), чехословац. уряд змушений був слідом за урядом Словаччини надати автономію краєві: 11 жовт. 1938 призначений перший автономний уряд Підкарп. Русі на чолі з А.Бродієм – лідером русофільського напряму, який проводив проугор. політику. 26 жовт. 1938 сформовано новий автономний уряд краю на чолі з А.Волошиним, який у складних умовах розпочав буд-во карпато-укр. автономної д-ви в складі федеративної Чехословаччини. За рішеннями першого Віденського арбітражу Німеччини та Італії від 2 листоп. 1938 (див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) пд.-зх. р-ни З.У. з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове (понад 12 % тер. краю) було передано Угорщині. Уряд А.Волошина перебрався до м. Хуст, де 12 лют. 1939 відбулися вибори до сойму (парламенту) краю. 15 берез. 1939 сойм проголосив незалежність Карпатської України й обрав її президентом А.Волошина. Того ж дня за згодою Німеччини угор. війська почали окупацію щойно проголошеної укр. д-ви й протягом трьох днів захопили все Закарпаття. Уряд А.Волошина та багато укр. політ. і культ. діячів емігрували за кордон, а ті з них, які залишилися, зазнали репресій. Угор. окупації було покладено край восени 1944, коли до Закарпаття прийшли рад. війська. Хоч юридично З.У. залишалася ч. Чехословаччини, чехословац. адміністрація відновила свою діяльність лише на сх. краю. Тим часом Комуніст. партія Закарп. України, створена за підтримки політ. органів Червоної армії (див. Радянська армія), 26 листоп. 1944 скликала з'їзд народних комітетів у Мукачевому. На нього прибуло 663 делегати, які прийняли Маніфест про вихід З.У. зі складу Чехословаччини та возз'єднання краю з ін. укр. землями в складі УРСР(див. Закарпатська Україна 1944–1946). 29 черв. 1945 у Москві підписано Договір між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну 1945. Його підписання ознаменувало завершення об'єднання практично всіх укр. земель (Пряшівщина залишалася за Чехословаччиною). На тер. З.У. указом Президії ВР СРСР 22 січ. 1946 утворено Закарп. область УРСР.
ВІДНЯНСЬКИЙ Степан Васильович
дата публікації: 2005 р.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Багатонаціональна Україна + Етно”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 15 гостей