Ікони (українські)

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8855
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3547 разів
Подякували: 2138 разів

Ікони (українські)

Повідомлення АннА »

Зображення
ІКОНИ, українські ікони. Ікона (від грецьк. είκών – зображення, образ) – прийнятий у церк. традиції, а від неї – в новітній історії мист-ва – термін на позначення зображень Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, святих, пророків, подій Святого Письма. В мистецтвознавстві цей термін також вживається для означення всіх портретних та сюжетних зображень священного характеру. Найширше стосується малярства на дереві, полотні та ін. основах, але також рельєфів на металі, камені, кістці, дереві, меншою мірою – об'єктів монументального малярства, шиття та золотарства. Із винайденням друкування з'явилися гравійовані І., здебільшого як відтиски на папері, згодом – репродукції конкретних шанованих та чудотворних І. Церк. традиція, виходячи з твердження про існування відбитка лику Ісуса Христа на тканині (Нерукотворний Образ), трактує І. як відтворення в священних образах духовного начала буття. На вірі в чудодійну силу Нерукотворного Образу розвинулося пошанування чудотворних ікон, насамперед численних Богородичних, якими вважалися прижиттєві зображення Пресвятої Богородиці, виконані євангелістом Лукою (хоча істор. підтверджень того, що Лука був маляром, однак, немає; перекази ж про те, що Лука є автором зображень Богородиці, як і приписування йому виконання ін. І., очевидно, сформувалися в церк. переданні досить пізно). Мист-во іконопису склалося в релігійній к-рі правосл. Сходу в часи визнання в Рим. імперії імп. Феодосієм I (379–95) християнства держ. релігією (едикт de fide catholika, 380). В подальшому своєму розвитку воно творчо засвоїло репертуар худож. форм і засобів попередньої дохристиян. традиції. Спочатку найчастіше практикувалася енкаустична техніка малювання на тонких дошках фарбами, змішаними із розігрітим воском, згодом утвердилася темперна техніка – послідовне накладення фарб із в'яжучим яєчним жовтком поверх попереднього просушеного шару. В іконописі широко застосовувалося золото: зображення виконувалися на золотому тлі, ним оздоблювався одяг, передавалося світло на найбільше освітлених місцях (від 16 ст. провінційні майстри практикували імітацію золота лаками на сріблі). Із падінням Візантії іконопис почав зазнавати істотного впливу реалістичного зх. малярства. Від 17 ст. поширилася розроблена в західноєвроп. малярстві олійна техніка, заснована на використанні як в'яжучого компонента різноманітних олій (на перших порах – у поєднанні з яєчним жовтком), відтоді ж як основу все частіше почали використовувати полотно.

У правосл. традиції питання про сутність І. було вирішено на VII Вселенському соборі (787; див. Собори вселенські) в Нікеї (нині м. Ізник, Туреччина), який засудив іконоборство та утвердив догмат про почитання ікон та хреста. Цій події передували десятиліття періоду іконоборства у Візантії, що були пов'язані з реліг. дискусіями, які часом переростали у фізичні дії, зокрема нищення І., з приводу тлумачення тексту Старого Завіту (див. Біблія) про недоступність Бога для людського ока, а отже, й про принципову неможливість малювання Його образів. Прихильники шанування І. у доказах своєї правоти виходили з догмату про втілення Ісуса Христа (на вірі втілення засновано Новий Завіт). Була розроблена струнка теологічна система, згідно з якою І. нарівні зі Святим Письмом є доказами втілення Ісуса Христа. Канонізація святих правосл. та катол. церквами надала І. виняткового значення в церк. традиції, забезпечила їх повсюдне утвердження. Тоді ж відбувся й відхід від закоріненого в елліністичній спадщині ранньохристиян. ікономалярства й було розроблено основи іконотворчості як виду церк. мист-ва, затверджено канон ікон.

На правосл. Сході до сьогодні збереглися переважно лише ікони, що були створені в 6 і наступних століттях, а також поодинокі найдавніші – у монастирі святої Катерини на п-ові Синай (Єгипет). Кілька давніх І. 6–7 ст. ("Богородиця", "Іоанн Предтеча", "Святі Сергій і Вакх" та "Мученик і мучениця") зберігаються в київ. Музеї мистецтв імені Варвари та Богдана Ханенків.

Із поширенням християнства сх. обряду (див. Православ'я) на слов'ян. землі канонічна візант. реліг. традиція ікономалярства утвердилася й на укр. ґрунті. В зх. церк. традиції (див. Католицизм) реліг. зображенням, однак, не надавалося особливого священного значення, їх було трактовано як картини на реліг. сюжети. З часом, починаючи з епохи Відродження, це привело до превалювання в зх. реліг. малярстві світських тенденцій. З поч. 17 ст. цей процес поширився й на Україну. Тут на ґрунті оригінального синтезу традиції та композиційних і тех. запозичень із арсеналу зх. к-ри утвердився своєрідний стиль професійного малярства, наділеного східнохристиян. духовністю й водночас елементами зх. реалізму. І цей свій самобутній стиль укр. іконопис, незважаючи на всезростаючий тиск світських тенденцій як із Заходу, так і з реформованого на його взірець у 18 ст. рос. сходу, зберігав і розвивав на професійному рівні аж до поч. 19 ст. У 19 ст. укр. іконопис увійшов у загальноєвроп. русло й потрапив у притаманний усьому християн. світові стан глибокої системної кризи реліг. малярства.

Найдавніші І., які з'явилися на укр. землях, походили з Візантії. В джерелах збереглися відомості лише про дві такі І. 11 ст.: в Успенському соборі Печерського монастиря (див. Києво-Печерська лавра) – "Успіння", що була втрачена 1718 внаслідок пожежі, та візант. ікону Богородиці "Заступниці" церкви Успіння Пресвятої Богородиці Пирогощі у Києві (див. Пирогоща; вшановування цієї ікони дало свого часу початок розроблюваній від 13 ст. і знаній сьогодні за пізнішими зразками укр. іконографії Покрови – покровительства, заступництва – Богородиці). До наших днів збереглася привезена до Києва в 1-й пол. 12 ст. Вишгородська ікона Богоматері.
Візант. та поствізант. І. надходили в укр. землі різними шляхами. Про рівень конкретних зразків цих І. свідчать Холмська ікона Богородиці константиноп. школи, що зберігається нині у Волинському краєзнавчому музеї (ВКМ, Луцьк), та "Спас" зламу 15–16 ст. із Свято-Троїцької церкви в с. Річиця Львів. обл., що зберігається в Рівненському краєзнавчому музеї (РКМ). Візант. спадщина (як безпосередня, так і її балканське відгалуження) слугувала гол. взірцем для укр. середньовічних майстрів. Її вплив частково зберігався ще й на початковому етапі творення звернутого вже до європ. Заходу нового стилю укр. реліг. малярства 17 ст. Перші І. власної, невізант. традиції були створені на укр. землях в 11 ст. Це були І. святих Бориса і Гліба (1200 р. факт існування цих І. зафіксовано навіть у Софійському соборі в м. Константинополь) та Антонія Печерського й Феодосія Печерського. Окрім малювання святих укр. правосл. церкви, оригінальна іконографія в Україні майже не розроблялася. Від поч. 17 ст. поширення набула лише одна, започаткована ще в 13 ст., власне укр. версія заг. східнохристиян. теми – Покрови Богородиці. Ця тема розроблялася також у запозиченій із європ. мист-ва композиції "Мадонна милосердя". В той же час було вироблено оригінальний варіант ансамблю І. в інтер'єрі храму. Від 14 ст. на основі візант. півфігурних (відомостей про вживання півфігурних І. на укр. землях немає) "Молінь із вибраними святими" та цілофігурних зображень Спаса (у візант. системі монументального малярства – на правому пілоні передвівтарної арки) склався комплекс І. з цілофігурними "Молінням" у верхньому та "Спасом" у намісному ряді передвівтарної огорожі (іконостаса). Від 2-ї пол. 15 ст. в комплексі з І. іконостаса з'явилися монументальні "Страсті Христові" та "Страшний суд", що дало унікальний для християн. світу триєдиний ансамбль, який об'єднав найважливіші в теологічному плані теми. Тоді ж утвердилися намісні І. Богородиці з похвалою (пророками) в парі зі "Спасом у славі" та "Нерукотворний Образ" над царськими вратами (ще один із показових виявів укр. іконографічних пошуків). Ці намісні І. найкраще були знані в Перемишльській землі та на Волині, проте були характерними і для ін. укр. земель до поч. 17 ст. Від поч. 16 ст. комплекс І., які розміщені в іконостасі, складався з кількох рядів, увібравши цикли Господніх та Богородичних свят, "Моління із вибраними святими" та ряд з образами пророків із "Розп'яттям" і пристоячими в завершенні, остаточно утвердивши ансамбль І. як гол. тему укр. реліг. малярства. Він став класичним укр. варіантом іконостаса, що допускав, однак, широку різноманітність конкретних вирішень, навіть у версії без верхніх рядів та окремих складових елементів.

На укр. землях малювання І. простежується від кін. 11 ст. у середовищі Києво-Печерського монастиря, до якого належав перший згаданий у писемних джерелах укр. маляр – св. Алімпій Печерський. До творінь його школи належить й ансамбль іконостаса в складі п'яти І. "Моління" та двох намісних (одна з них – Богородиці), а також найдавніша оригінальна укр. ікона – "Богородиця зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими" зі Свенського Свято-Успенського монастиря поблизу рос. м. Брянськ (нині зберігається в Держ. Третьяковській галереї, Москва).

В Україні середньовічні І. вціліли лише в зх. регіоні, а також на суміжних укр. етнічних та історично пов'язаних із ними територіях у складі нинішніх Білорусі, Польщі та Словаччини. Найбільша колекція І. зберігається у Львівському історичному музеї (бл. 3,5 тис., у т. ч. бл. 170 ікон 13–15 ст. та бл. 700 – 16 ст.), у Львівській галереї мистецтв (ЛГМ), Музеї народної архітектури і побуту, Музеї історії релігії (обидва – у Львові); в Національному художньому музеї України (НХМУ), Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, Музеї народної архітектури та побуту України (усі – у Києві); у краєзнавчих музеях Луцька (Музей волинської ікони), Острога, Рівного, багатьох регіональних музеях. В останні десятиліття складаються церк. збірки І., найбільшою з них (за чисельністю експонатів це друга в Україні після ЛІМ) є колекція львів. монастиря студитів "Студіон", а також приватні зібрання. Поза Україною найбільше укр. І. є в Польщі (від 16 ст.), де нині вони зосереджені в Істор. музеї та Музеї нар. буд-ва в Сяноку, Нац. музеї в Кракові, Нац. музеї Перемишльської землі в Пшемислі, Музеї-замку в Ланьцуті, Окружному музеї в Нови-Сончі, окремих регіональних та дієцезіальних музеях. У Словаччині найбільші колекції мають Шаришський музей у Бардейові та Музей української культури у Свіднику, в Білорусі – Національний мистецький музей Білорусі й Музей Ін-ту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Кондрата Крапіви НАН Білорусі в Мінську.

Найстарішими з відомих нині І. західноукр. походження є фрагмент "Менологію" із вибраними святими з церкви святого Миколая в с. Тур'я Буського р-ну Львів. обл. (ЛІМ) та незафіксованого походження "Покров Богородиці" (Київ, НХМУ), обидві – 2-ї пол. 13 ст. – саме тоді малярство Галицько-Волин. д-ви розробляло варіант монументального стилю доби ранніх Палеологів (династія візант. імператорів). До І. цього письма належать збережені І. – Дорогобузька ікона Богородиці "Одигітрія" кін. 13 ст. (РКМ) та І. з циклу "Молінь": архангела Михаїла і архангела Гавриїла з церкви святої великомучениці Параскеви в с. Далява Дрогобицького р-ну Львів. обл. та святого Георгія Переможця з церкви святого Миколая в Тур'ї (усі – 14 ст., ЛІМ). Пізню версію цього стилю передають цілофігурний "Спас" із церкви святих Кузьми і Дем'яна у Війському (Істор. музей у Сяноку), "Архангел Михаїл із діяннями" з церкви святого Миколая в с. Сторона Дрогобицького р-ну (ЛІМ), частково – "Богородиця" із церкви Покрови Богородиці в Луцьку (НХМУ), в останній уже переважають прикмети малярства доби пізніх Палеологів. Від серед. 14 ст. розвинувся варіант стилю доби пізніх Палеологів, до якого належать "Преображення" з церкви Собору Богородиці в с. Бусовисько Старосамбірського р-ну Львів. обл., "Стрітення зі сценами історії Марії за Протоєвангелієм Якова" з церкви Собору Йоакима та Анни з с. Станиля Дрогобицького р-ну, цілофігурний "Спас" із церкви Успіння Богородиці в Пшемислі (усі – ЛІМ).

Традиції доби візант. ісихазму серед. – 2-ї пол. 14 ст. відобразилися в трактуванні висвітлень на ликах в І. святої великомучениці Параскеви з чотирма сценами житія із придорожної каплиці в с. Кульчиці Самбірського р-ну Львів. обл. (ЛГМ) та двох версіях І. святого Георгія Переможця на коні – з церков Собору Йоакима й Анни в с. Станиля (ЛІМ) й Перенесення мощів св. Миколая в с. Старий Кропивник Дрогобицького р-ну (Львів, збірка "Студіон"). Характерною особливістю цих І. є своєрідна інтерпретація східнохристиян. канонів реліг. малярства на ґрунті місц. к-ри. За винятком двох волин. зразків, ці І. належать до доробку майстрів перемишльської школи. Піднесення на зламі 14–15 ст. у Перемишлі (нині м. Пшемисль) монументального малярства, реалізованого насамперед у костьолах Польщі, знайшло відображення в комплексі І. з церков св. Георгія Переможця у с. Вільшаниця Яворівського р-ну Львів. обл. ("Преображення", "Святий Миколай з житієм") та св. великомучениці Параскеви в Радружі в Польщі ("Спас Нерукотворний", "Зішестя Святого Духа", "Богоявлення", "Святий Миколай з житієм", усі – ЛІМ).

Від 2-ї пол. 15 ст., після відновлення Київської митрополії з центром у Києві та входження укр. земель до складу Великого князівства Литовського та Корони Польської й з остаточним завоюванням турками Візантії та слов'ян. країн Балканського п-ова, розпочався пізньосередньовічний період еволюції ікономалярства (знаний на початковому етапі насамперед за пам'ятками перемишльської школи). Тоді ж почали практикуватися часткові запозичення поодиноких мотивів із зх. іконографії, проте, за винятком орнаментального оздоблення тла та обрамлень, що з'явилися перед кін. 16 ст., ця практика не утвердилася. В цей же період утвердився порядок розміщення І. в іконостасі: число намісних І. дійшло до традиційних чотирьох. У 2-й пол. 16 ст. ряд "Моління із вибраними святими" повністю витіснив ряд з образами апостолів, тоді ж набув поширення ряд І. з образами пророків.

Перші І. з авторським підписом дійшли до нас із серед. 16 ст. – це І. перемишльського маляра Олексія (Олексія Горошковича) 1547. Від 2-ї пол. 17 ст. практика підписування І. набула поширення, насамперед у провінційних майстрів.

На зламі 15–16 ст. набула поширення Волинська школа ікономалярства: Межиріцька ікона Богородиці (с. Межиріч Острозького р-ну Рівнен. обл., Троїцький монастир); намісні "Спас" та "Богородиця" (Камінь-Каширський, церква Різдва Богородиці); царські врата з групою І. (виготовлені в майстерні з околиць м. Сарни Рівнен. обл.) з намісними "Спасом" (1592) зі Спасо-Преображенської церкви у с. Великі Цепцевичі Володимирецького р-ну Волин. обл. та "Богородицею" (1595) із вкладним написом Анни Мильської з князів Гольшанських із Покровської церкви в смт Нові Стрілища Львів. обл. (РКМ); "Покров Богородиці" з Свято-Троїцької церкви в Річиці (РКМ); храмові "Преображення" із церков у с. Кураш Дубровицького р-ну Рівнен. обл. та Белзі (обидва – ЛІМ); "Спас у Славі" з церкви архангела Михаїла в с. Промінь (колиш. Пілганів) Луцького р-ну Волин. обл. (ВКМ); "Богородиця" з церкви святого Миколая в смт Олевськ (місцезнаходження невідоме); одинока для середньовічної Волині ікона "Пророк Ілля з житієм" – з храмової церкви в Дубно (Дубнівський держ. історико-культ. заповідник). Вціліли деякі львів. пам'ятки поч. 16 ст., насамперед І. в готичному стилі "Святі Петро та Василій Великий" із "Моління" церкви святого Миколая в с. Лисятичі Стрийського р-ну Львів. обл., "Святі Юрій і великомучениця Параскева" з церкви святих Кузьми і Дем'яна в с. Корчин Львів. обл., "Розп'яття" з церкви святої великомучениці Параскеви в с. Борщовичі Пустомитівського р-ну Львів. обл. (усі – ЛІМ), а також І. Богородиці з церкви св. великомучениці Параскеви в с. Красів Львів. обл., Успіння Пресвятої Богородиці з церкви апостолів Петра і Павла в Йосипівці, цілофігурний "Спас" із церкви Різдва Богородиці в с. Ременів Кам'янка-Бузького р-ну Львів. обл., "Богоявлення" з церкви апостола Филипа в с. Хишевичі Городоцького р-ну Львів. обл. (усі – ЛІМ).

Деякі І. серед. 16 ст. збереглися на Прикарпатті: "Розп'яття" з церкви архангела Михаїла в с. Грабів Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл. (Івано-Франк. худож. музей), "Іоанн Предтеча з житієм та євангелістами" з церкви Зішестя Святого Духа у Рогатині, а також І., пов'язувані з іменем св. Димитрія, найперше із церков Різдва Богородиці та святого Миколая в Долині (усі – ЛІМ).

У 16 ст. у Закарпатській Україні були створені найдавніші І. – "Архангел Михаїл" з церкви Зішестя Святого Духа в с. Колочава Міжгірського р-ну (Ужгород, Музей нар. арх-ри і побуту), храмове "Вознесіння" церкви в Ясіні (місцезнаходження невідоме) та "Похвала Богородиці" (у с. Ужок Великоберезнянського р-ну; усі Закарп. обл.) з церкви Собору архангела Михаїла. Як і пам'ятки в Словаччині, вони належать до доробку Перемишльської школи ікономалярства та її послідовників.

16 ст. датуються поодинокі І. з Холмщини – "Похвала Богородиці" (Яблочин, Онуфріївський монастир), "Апостол Симон" із Яблочинського монастиря, незафіксованого походження "Воскресіння – Зішестя до аду" (обидві – Нац. Києво-Печерський історико-культ. заповідник).

У 16 ст. були створені й найдавніші І. Берестейщини: "Розп'яття" з церкви архангела Михаїла в с. Черськ (місцезнаходження невідоме), незафіксованого походження І. Богородиці "Одигітрія" (Мінськ, Музей Ін-ту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Кондрата Крапіви НАН Білорусі) та Богородиця "Одигітрія" з церкви Богородиці в Дубенці (Мінськ, Нац. мистецький музей Білорусі).

Вціліла чимала група І. поч. 16 ст. в Словаччині. Здебільшого вони належать перемишльським майстрам, напр., "Страшний суд" О.Горошковича з церкви Перенесення мощів св. Миколая в Рускій Бистрій (Музей укр. к-ри у Свіднику), та їх послідовникам 2-ї пол. 16 ст. із менших осередків.

У серед. 16 ст. в ікономалярстві перемишльської школи намітилася зміна стилю, позначена наростанням графічної стилізації, насамперед у новопосталих провінційних осередках, що стало одним із виявів кризи традиції. Аналогічні тенденції спостерігаються у всьому західноукр. регіоні, на Волині – у дещо своєрідному вираженні, без підкресленої графічної стилізації. До кінця століття ці тенденції стали заг., утвердивши на регіональному рівні якнайширшу нар. течію ікономалярства.

Водночас майстри-професіонали вели пошуки нового стилю в ікономалярстві (найповніше це простежується у львів. середовищі), все послідовніше орієнтуючись не на східнохристиян., а на західноєвроп. традиції. Ще перед кінцем століття у Львові через синтез власної традиції та окремих елементів європ. походження склалася нова мистецька система, фіксована від ікони "Похвала Богородиці" (1599) маляра Федора з церкви Покрови Богородиці в с. Ріпнів Буського р-ну (ЛГМ) й закріплена в іконостасі церкви св. великомучениці Параскеви П'ятниці 1610-х рр. Новий стиль, заснований на використанні західноєвроп. гравюр як іконографічних взірців при збереженні традиційних образних та планово-просторових засад, остаточно утвердився в іконостасі Успенської церкви майстрів Федора Сеньковича та Миколи Мороховського Петрахновича 1616–38 та дещо пізніше – в іконостасі Миколаївської церкви в м. Замосць, Польща (останній втрачений).

Поза Львовом та його колом (іконостас 1650 церкви Духа Святого в м. Рогатин; див. Духа Святого церква) зх. складова в новій системі ікономалярства мала менше значення. Це знаходить своє підтвердження у волинських та київських пам'ятках, у творах майстрів численних регіональних осередків. Як зазначив очевидець – Павло Алеппський – у нотатках про свої враження від робіт "козацьких малярів", нове малярство перейняло від європ. Заходу насамперед "красу малювання ликів і одеж" та пов'язані з ними формальні й тех. засоби, разом з тим воно повністю зберегло духовний склад образів християнства сх. обряду, відмежувавшись від європ. світського реалізму і завдяки цьому уникнувши перетворення ікон на картини реліг. тематики.

У Львові ж посилення європ. орієнтації привело до появи напряму, виразно звернутого до європ. Заходу. Цей напрям репрезентують, зокрема, Юрій Шимонович-старший (п. 1690), Матвій Домарацький, а також анонімний автор іконостаса Успенської церкви у Вербові (Львів, збірка "Студіон"). У 2-й пол. 17 ст. львів. осередок занепав, а його досвід підхопили майстри з м. Жовква, серед яких виділилися Дем'ян Роєвич (п. 1708) та І.Руткович (п. 1703). На Волині наприкінці 17 ст. вирізнилися пов'язані з Київ. ікономалярською традицією монастирські майстри Луцька та його околиць. Збереглися їхні роботи: намісний "Спас" із церкви Різдва Богородиці в м. Камінь-Каширський (ВКМ), іконостас замкової Успенської церкви знаного волин. роду Гулевичів у с. Білосток Луцького р-ну Волин. обл. (ЛІМ) та храмове "Воздвиження Хреста Господнього" в іконостасі Манявського скиту. На Рівненщині та Сх. Волині панувала насамперед нар. чи наближена до неї традиція. Ця тенденція характерна для більшості регіонів Правобережної України, де не склалися професійні осередки, а функціонували провінційні центри на зразок дочірніх середовищ Перемишля у Риботичах (Польща) та в м. Судова Вишня.

На зх. окраїні укр. етнічної тер. у Польщі, Словаччині, а також Закарпатті нерідко працювали провінційні майстри латинського культ. кола й ця практика поступово все розширювалася.

У Києві поряд із міськ. ремісниками традиційно діяли монастирські малярі. Поміж нечисленних пам'яток виділяються: незафіксованого походження мініатюрна І. "Святий Макарій, митрополит Київський" 1621 (ЛІМ); "Святий Миколай" (Київ, церква святого Миколи Набережного); епітафія 1632 "Святий Миколай" із Софійського собору; "Успіння зі святими Антонієм і Феодосієм Печерськими" з церкви Різдва Христового в Києві роботи гравера Івана Щирського (обидві – Київ, НХМУ). Окремі київ. І. збереглися у Волин. обл., наприклад, "Спас на престолі з ангелами" з церкви Покрови Богородиці в с. Дорогинич, "Моління" з Успенської церкви в с. Твердині (обидва села Локачинського р-ну) та церкви Різдва Богородиці в с. Рудка-Козинська Рожищенського р-ну (усі – ВКМ).

Окремі І., що були створені наприкінці 17 ст., вціліли на тер. Лівобережної України. Чернігівщину репрезентують намісні "Спас" та "Богородиця" зі Свято-Успенської церкви Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря (Чернігів, Нац. архіт.-істор. заповідник "Чернігів стародавній"), незафіксованого походження "Моління" 1690 та "Покров Богородиці" з церкви в с. Кобижчі Бобровицького р-ну (обидві – НХМУ). Серед поодиноких пам'яток Полтавщини виділяються намісна "Богородиця" (приватна збірка) та "Розп'яття з Богородицею, Іоанном Богословом та портретом лубенського полковника Леонтія Свічки" зі Свято-Вознесенської церкви с. Олексіївка Гребінківського р-ну, Сумщини – "Святий Миколай з житієм" з Михайлівської церкви в Михайлівці, "Святий Йоаким" та "Свята Анна" з Михайлівської Предтеченської пустині (усі – НХМУ). Харківщину репрезентують намісні "Спас", "Богородиця" та храмове "Різдво Богородиці" з церкви в с. Дворічний Кут Дергачівського р-ну (втрачені). І. Лівобережжя загалом відображають нові тенденції реліг. малярства 17 ст., вони майже позбавлені безпосередніх західноєвроп. впливів. Місц. ікономалярство склалося на основі київ. школи зусиллями київ. монастирських майстрів та митців, які прибували сюди з переселенцями з ін. регіонів.

Останнє десятиліття 17 ст. ознаменоване помітним піднесенням київ. ікономалярства, хоч його зразків доводиться шукати поза Києвом, насамперед на традиційно пов'язаній з ним Волині. Уявлення про Київ. ікономалярство 2-ї пол. 17 ст. дають також місц. пам'ятки 18 ст. До них належать насамперед частини іконостасів двох гол. київ. храмів – Софійського собору та Успенського собору Києво-Печерської лаври. В Успенському соборі зберігся намісний ряд з монументальними І. "Спас" та "Богородиця", від відбудованого після пожежі 1718 печерського ансамблю вціліли монументальний намісний "Собор святих отців печерських" та І. циклу великих празників "Різдво Христове", "В'їзд до Єрусалиму", "Тайна вечеря", "Зішестя Святого Духа". Єдиним майже повністю вцілілим у Києві з того часу є комплекс Свято-Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Цей ряд доповнюють окремі І. ансамблів з Покровської церкви в с. Сулимівка Яготинського р-ну Київ. обл., намісні "Спас" та "Богородиця" з церкви Різдва Богородиці в с. Мала Бугаївка Васильківського р-ну (усі – НХМУ). Поодинокі київ. І. від того часу збереглися також у сільс. церквах з околиць Луцька. Це, зокрема, "Преображення" з церкви Казанської ікони Богородиці с. Садів Луцького р-ну (ВКМ). Як і спадщина майстра Успенської церкви в Білостоку, ці І. за своїм стилем, образним та малярським трактуванням є попередниками центр. пам'ятки Лівобережжя 1-ї пол. 18 ст. – іконостаса Спасо-Преображенської церкви у с. Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтав. обл. Підкреслено монументальні, наділені внутр. глибиною образів та розвинутим декоративним чуттям, його композиції є однією з вершин нац. ікономалярства. Вони репрезентують течію мист-ва Лівобережжя, з якої нині відомі ще тільки намісні "Спас", "Богородиця" та "Іоанн Богослов" з церкви св. Миколая у с. Куцеволівка Онуфріївського р-ну Кіровогр. обл. (Дніпроп. ХМ). Ін. стилістичну лінію відтворюють ікони з Успенської церкви Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря: "Старозавітна Трійця", "Покров", "Святий Володимир Великий" (Нац. архіт.-істор. заповідник "Чернігів стародавній").

Пам'ятки Києва та Лівобережжя відзначені своєрідним підкреслено реалістичним стилем (початки його формування за оригінальними пам'ятками нині не відомі), визначальною особливістю якого є, на відміну від тогочасного європ. досвіду, не світська, а духовна складова. Поряд із послідовним униканням перспективних планово-просторових співвідношень це забезпечило цьому стилеві цілковиту самобутність, незважаючи на його формальну зовн. подібність до європ. світського малярства.

На Правобережжі у зв'язках із київ. середовищем виділяються насамперед майстри монастирських церков з околиць Луцька. Останнім значним зразком цього ікономалярства став створений бл. 1722 за участю маляра із Жовкви Йова Кондзелевича (бл. 1667 – між 1740–1748) комплекс І. церкви Різдва Богородиці Загоровського монастиря Різдва Богородиці (ЛІМ). Із прийняттям Берестейської церковної унії 1596 традиційні зв'язки Волині з Києвом перериваются й ікономалярство київ. школи тут занепадає. Ситуацію опанували майстри з малих осередків, а також провінційні польс. малярі. В істор. перемишльсько-львівському регіоні на заг. тлі занепаду традиційного укр. середовища певний час виділявся насамперед львів. осередок, проте невдовзі й він занепав. Лише майстри Жовкви найдовше зберігали свої позиції, на що вказує насамперед творчість визнаного місц. майстра 1-ї половини 18 ст. Василя Петрановича (п. 1759), але від середини 18 ст. ікономалярство Жовкви теж піддалося заг. тенденції.

Заключний період розвитку нового стилю в ікономалярстві 17–18 ст. дає багатопланову картину продовження традиції та посилення ролі запозичень іззовні. Найорганічніше власна система розвивалася в Києві та на Лівобережжі. Тут центр. пам'яткою є поодинокі вцілілі І. монументального іконостаса поч. 1760-х рр. Свято-Вознесенської церкви в смт Березна на Чернігівщині (НХМУ). Тогочасний київ. осередок, в якому провідну роль відігравала Лаврська іконописна школа, репрезентують насамперед такі І., як "Свята Варвара" та "Свята Катерина" з Хрестовоздвиженської церкви на Подолі (НХМУ). На Лівобережжі виділяються ранні І. В.Боровиковського 1780-х рр. (НХМУ). Тлом для них слугувала творчість майстрів численних регіональних осередків.

На Правобережжі від серед. 18 ст. посилився напрям, пов'язаний із європ. традицією, репрезентованою її провінційним варіантом. Досі він найбільше знаний за діяльністю заснованої на київ. лаврському взірці малярської майстерні Свято-Успенського Почаївського монастиря (див. Почаївська Свято-Успенська лавра), зорієнтованої на прості місц. зразки лат. малярства. В 2-й пол. 18 ст. ця тенденція стала загальною на тлі прогресуючого занепаду власного професійного малярства. Показово, що над ансамблем ікон новоспорудженого собору святого Юра у Львові працював зайнятий насамперед при магнатських дворах Юрій Радивиловський із м. Кам'янець-Подільський, а завершував цей ансамбль після студій у Відні Лука Долинський (1750–1824). Л.Долинському належала й більшість найважливіших малярських ансамблів Львова кінця століття. Природну західноєвроп. орієнтацію мало й реліг. малярство вихованця рим. Акад. св. Луки Євстахія Білявського (бл. 1740–1804). Із занепадом професійного середовища укр. малярів на якнайширшому тлі провінційної творчості для церков усе частіше працювали майстри західноєвроп. культ. орієнтації, цьому на Правобережжі сприяло також посилення латинізаційних процесів в Українській греко-католицькій церкві. Це призвело до остаточного розриву з нац. традицією на професійному рівні.

Ця тенденція переважала в ікономалярстві до 19 ст. Водночас на західноукр. землях звичною стала діяльність поряд із польс. також австрійських майстрів, зокрема з віденських фірм, які спеціалізувалися на облаштуванні храмів. Відродження нац. укр. реліг. малярства тут розпочалося від серед. 19 ст. в середовищі професійних укр. малярів, насамперед завдяки зусиллям Миколи Устияновича та Теофіла Копистинського, які творчо розвинули краківські та віденські академічні зразки.

На укр. землях, що перебували в межах кордонів Російської імперії, відродження нац. ікономалярства стало помітним дещо пізніше – напередодні Першої світової війни. Цьому сприяли, зокрема, археол. рух і викликаний ним інтерес до церк. старовини, а також інтенсивний розвиток церк. буд-ва, пошуки власної традиції на ґрунті новітніх малярських течій.

Після поразки української революції 1917–1921 нац. укр. ікономалярство активно розвивалося у львів. середовищі. Тут за участі емігрантів із УСРР амплітуда творчих пошуків ікономалярів була досить широкою: це і спроби опертися на середньовічні зразки або ж безпосередньо (М.Бойчук, П.Холодний, М.Осінчук), або опосередковано – через призму новітніх мистецьких здобутків (М.Сосенко, П.Холодний), і звернення до ренесансних традицій (Ю.Панькевич), і відродження академізму та реалістичних шукань (М.Їжакевич, Й.Курилас, А.Манастирський). Новаторські пошуки не виходили поза межі тех. та іконографічних наслідувань і не склали основи нового самобутнього стилю.

В УСРР–УРСР розвиток ікономалярства в 1930-х рр. перервався, це ж сталося й у західноукр. землях після входження їх до складу УРСР.

Традиції укр. ікономалярства з перегукуванням із середньовічними взірцями в ті часи продовжувалися насамперед в українській діаспорі (о. Ю.Мокрицький) та ізольованими зусиллями поодиноких майстрів в Україні (див. Іконотворчість).
Александрович В.С.
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8855
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3547 разів
Подякували: 2138 разів

Re: Ікони (українські)

Повідомлення АннА »

ІКОНОГРАФІЯ ЯК СПЕЦІАЛЬНА ІСТОРИЧНА ДИСЦИПЛІНА. Предметом дослідження іконографії (від грец. είκών – зображення, γράφω – пишу) є особливий тип джерел, в яких інформація зафіксована у вигляді зображень. Об'єктом дослідження іконографії виступають твори живопису, графіки, іконотворчості, скульптури, прикладного малярства тощо. Вивчає наскельні малюнки, петрогліфи, мініатюри (див. Мініатюра книжкова), гравюри (у т. ч. книжкові), ілюстрації, картини, портрети на папері та полотні, в емалі, ікони, фрески тощо. Іконографія досліджує зображення, історію їх появи, виникнення малярських стилів у різні істор. епохи, техніку виконання, встановлює авторську приналежність творів, форми фіксації зорової інформації та методику її інтерпретації.

Іконографія розробляє теор. прийоми та методи для визначення достовірності творів, здійснює їхнє датування, встановлює адекватність відображення дійсності та автентичності подій у наявних мистецьких тв. з метою використання отриманих сукупних даних в істор. дослідженнях.

Предметна область іконографії – простежити розвиток духовної к-ри, світогляду, обрядів, смаків людини завдяки та через будь-який вид зображень у певний хронологічний період розвитку цивілізації, встановити адекватність взаємозв'язків малярського мист-ва із заг. цивілізаційним поступом.

Перші іконографічні зображальні твори у вигляді наскельних малюнків виникли в епоху палеоліту пізнього. На тер. України відомі знахідки з Мезина та Межиріча: розмальовані червоною вохрою кістки мамонта, браслети з меандровим орнаментом, фігурки жінок. У Межирічі знайдено перший в Європі малюнок на кістці із зображенням поселення, який вважають пейзажем, або першим картографічним джерелом. Зображення птахів, звірів є в Кам'яній Могилі.

З розвитком матеріальної та духовної к-ри зображення зазнали великих змін, хоча осн. прийоми їх створення залишилися традиційними. До скіф. (див. Скіфи) часів належать зразки худож. виробів, оформлені у звіриному стилі, золота пектораль вагою 1150 г (Товста Могила) та ін.

За часів Київської Русі з'являються кольорові мініатюри. Так називали портрети невеликого розміру та малюнки, якими ілюстрували тексти. Розвиток книжкової мініатюри в умовах запровадження друкарської техніки спричинив появу гравюри. Одними з перших укр. гравюр є зображення апостола Луки та орнаменти в кн. "Апостол" Львівський 1574, виконані І.Федоровим. 1622 Касіян Сакович у Києво-Печерській друкарні опублікував "Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана війська... запорозкого". Видання ілюстроване портретом П.Конашевича-Сагайдачного на коні з рушницею, зображеннями герба Війська Запорозького і сцени захоплення козаками Кафи.

Портрети (графічні та малярські) істор. постатей та сцени істор. подій є важливим інформаційним джерелом.

Іконографія тісно пов'язана з дослідженнями ін. спеціальних історичних дисциплін – біографістикою, геральдикою, генеалогією, вексилологією, уніформознавством, кінодокументознавством, фотодокументознавством, а також з соціальною психологією, мистецтвознавством тощо.
Іщенко Я.О., Маркітан Л.П.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8855
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3547 разів
Подякували: 2138 разів

Re: Ікони (українські)

Повідомлення АннА »

ІКОНОТВОРЧІСТЬта українське ікономалярство. І. – реліг. мистецтво творення ікон. Терміном "ікона" (від грец. είκών – зображення, образ) у мистецтвознавстві означають мальоване фарбами, викладене мозаїчною смальтою, скомпоноване у вигляді скляного вітража, різьблене на дереві або камені чи відлите з металу у вигляді невисокого барельєфа зображення Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці Марії, апостолів, пророків і канонізованих правосл. (див. Православ'я) та катол. (див. Католицизм) церквами святих. У православ'ї та католицизмі ікона – це винятковий священний атрибут. У католицизмі, однак, ікона менш уживана, ніж у православ'ї. В ін. християн. конфесіях (див. Християнство) ікона або майже не вживається, або зовсім не вживається, як, напр., у протестантизмі та сучасній Вірменській апостольській церкві. Ін. релігії, як моно- (іудаїзм, іслам), так і політеїстичні (індуїзм, кришнаїзм, буддизм, синтоїзм тощо) не використовують у місцях моління ікон своїх святих, хоча політеїстичні релігії і вживають ін. типу зображення для поклоніння чи прикрашання своїх молільних місць чи споруд.

Усупереч твердженню деяких християн протестантського віровизнання, а також нехристиян, що ікона розвиває ідолопоклонські нахили віруючої людини (з посиланням при цьому на 2-гу заповідь Божу – Книга Повторення Закону, 5:7–10), православні і католики вірять у те, що ікони є "спадкоємицями" тих зображень Ісуса Христа, які Він, за переказами Церкви, лишив по собі (мова йде про 3 автентичні Його зображення: 2 Нерукотворні Образи на тканинах і погребальне полотнище із зображенням Його тіла в момент воскресіння з мертвих – т. зв. Турінська плащаниця), а також намальованого, згідно з ін. церк. переказами, апостолом і євангелістом Лукою образу Пресвятої Богородиці Марії. Віра в іконні образи як у священні реалії є основоположною засадою становлення і подальшого розвитку іконотворчості аж до нашого часу. Хоч чимало ранніх ікон не збереглося, але, оскільки те, що на них було зображено, постійно копіювалося майже без змін, то ці зображення у своїх формальних рисах та іконографічних особливостях дійшли до нас такими ж, якими вони були на початку їх створення. Цей факт робить іконні зображення важливим джерелом історичним. З канонізацією нових святих помісними (автокефальними) церквами число святих у християнстві постійно зростає, сьогодні воно сягає кількох тисяч. Традиційно ікона з кожного канонізованого святого малюється на основі збережених рисунків чи ін. даних про його зовнішність або опису його зовнішності. В кожному з храмів представлена досить обмежена кількість ікон, згрупованих в іконостасі: мучеників, святителів, чудотворців Ранньої Церкви (1–4 ст.) та Церкви Середньовіччя (5–15 ст.). Т. зв. класичний корпус святих складають зображення християн, які загинули за віру Христову і нетлінні мощі (чи їх частини) яких збереглися і виявили чудотворний вплив на віруючих. Такими є зображення, напр., св. Юрія Змієборця (Георгія Переможця), св. Івана Воїна, св. Катерини, св. Варвари великомучениці, св. Параскеви П'ятниці, св. Миколая Мір Лікійського чудотворця; а в Київській Русі – святих Бориса і Гліба, а також святих равноапостольних Володимира (див. Володимир Святославич) й Ольги, святих Антонія Печерського й Феодосія Печерського та ін.

Зображення давніх святих домінує в іконостасах храмів візант. церк. традиції сх. обрядовості – православних і греко-католиків (див. Українська греко-католицька церква). Проте цих святих за чисельністю значно менше, ніж святих, канонізованих упродовж останніх чотирьох–п'яти століть різними помісними Церквами. Оскільки ж іконостаси можуть вмістити обмежену кількість ікон, навіть коли йдеться про найвищі іконостаси з 5-ти ярусів, то для ликів нових святих тієї чи ін. помісної Церкви в її храмах традиційно відводяться або бічні вівтарі, або стіни за престолом гол. вівтаря, або стіни й стовпи, кіоти та аналої (тобто невеличкі прямокутні чи скісні столики для покладання ікон або книг Святого Письма) в осн. приміщенні храму, де моляться віруючі. Так вирішується проблема представлення в храмах зображень давніх і нових канонізованих святих.
Ікона має чимало спільних рис зі світським портретом, але істотно відрізняється від портрета своїм призначенням і стилістичними особливостями. Найістотніше призначення ікони – молитовне: молільник-християнин під час молитви, стоячи перед іконою й споглядаючи на святого, молитовно призиває святого у співмолільники. Крім цієї функції, ікона має ще чотири: 1) є зоровим образом персонажів Святого Письма (Біблії) – Господа Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, апостолів, пророків; 2) є зоровим образом багатьох святих Святого переказу, тобто записаних духовно-повчальних епізодів 2-тисячолітньої історії Церкви; 3) є сутнісним елементом при здійсненні богослужінь у храмах, зокрема, найважливішого з них – Божественної Літургії; 4) є обов'язковою прикрасою храму, службового приміщення чи приватного помешкання віруючої людини.

Усі ці 5 функцій ікони – віроповчальні, що не властиве, звичайно, світському портретові. Завдяки таким функціям ікона не тільки тісно пов'язана з богословською наукою (церк. ученням про Бога), а й є органічною ч. богослов'я, його зображальною стороною – іконологією. Супротивники ікон або зовсім заперечують віроповчальне значення зображень святих, трактуючи ці зображення як ухил в ідолопоклонство, або визнають ікону лише як особливу за стилем, але звичайнісіньку за сутністю ілюстрацію до Святого Письма. Свого часу, щоб ствердити віроповчально-богословське значення ікони, VII Вселенський собор (787; див. Собори вселенські) в Нікеї (нині м. Ізнік, Туреччина) засудив іконоборство та утвердив канон ікон (тобто церк.-законодавчу їх обов'язковість). Від серед. 9 ст. Вселенська церква низкою реформ ввела ікони в богословський канон у таких трьох моментах: іконології (богословському вченні про ікони), іконографії (категорії святих, які мають бути змальовані на іконах), іконотехніки (засобів, матеріалів, стилістичних прийомів малювання ікон).

Утвердження канону ікон упродовж 9–10 ст. у Візантії збіглося з християнізацією багатьох країн і народів Сх. й Зх. Разом зі Святим Письмом та візант. обрядовістю Константинополь передавав новоохрещеним народам завершену у своїй богословській та мистецько-естетичній суті іконотворчу спадщину. Хоча народи Вірменії та Грузії були охрещені ще в перші віки християн. ери, але їхні нац. школи іконотворчості сформувалися лише на межі 1 й 2 тис., особливо щодо стилю та матеріалів виготовлення ікон. Вірм. церква практикувала ілюстративний принцип ікон, часто ігноруючи константиноп. приписи щодо того, кого і як треба малювати на іконах. Вірм. храмові зображення багато в чому залежать від мальованої книжної мініатюри на рукописних пергаментних кодексах (зшитих книгах) і звитках. Грузин. правосл. церква пильніше дотримується візант. приписів, хоча місц. майстри, поряд із малярством, прихильні до металевої чеканки та до вирізьблювання ікон-барельєфів на камені.

По-своєму формуються регіональні школи іконотворчості на Балканах і в Київ. Русі. Материкова й острівна Греція найбільш послідовно впроваджувала в життя церк. приписи щодо ікон. Греки утворювали чимало локальних шкіл ікономалярства, важливішими з яких були: столична константиноп., нікейська, солунська, кіпрська, критська, містрійська, трапезундська. До поч. 11 ст. в цих ікономалярських школах спостерігалося значне розмаїття в іконографії й стилістиці. Цим були незадоволені Константиноп. патріархія (див. Константинопольський патріархат) й імператорський двір. З утвердженням сильної влади д-ви і Церкви при імператорській династії Комнінів (1081–1185) Константинополь домагається єдності іконографії по всій Візант. імперії. Ікони набувають монументального вигляду; образи святих стають дуже суворими; на зображеннях переважають темні тони коричнево-брунатних та синьо-зелених відтінків. Стиль цих ікон дістає назву "комнінівського" – і саме він нав'язується слов'ян. народам Балканського п-ова – болгарам, македонцям, сербам, боснійцям, чорногорцям.

Дещо ін. шляхом розвивалася іконотворчість у Київ. Русі. Хрещення Київської Русі стало спонукою інтенсивного розвитку ікономалярства, особливо цьому сприяло те, що в мурованих храмах Києва, в Десятинній церкві (989–996) та Софійському соборі (1-ша пол. 11 ст.) були іконостаси. На жаль, ці іконостаси не збереглися, а тому важко говорити про їхній зміст, характер і стиль. Але, судячи з опису життя й творчості визначного майстра київ. ікон св. Алімпія Печерського (цей опис містився в Патерику Києво-Печерському, новела "Преподобний Алімпій Іконописець") та записів про заснування малярської майстерні в Києво-Печерському монастирі (див. Києво-Печерська лавра, Лаврська іконописна школа; новели Патерика "Прихід церковних майстрів з Царгорода", "Прибуття царгородських малярів до ігумена Никона", "Чудо, яке збулось перед Богородичною іконою"), в Києві комнінівський "темний" стиль ікон протримався недовго. Уже з 11 ст. в Києві формується місц. школа ікономалярства.

Київ і вся Русь досить вибірково поставилися до запропонованої візант. малярськими осередками іконографії, не прийняли деяких варіантів ікон Богородиці ("Гра", "Годувальниця грудьми", "Вознесіння Богородиці на небо"), Ісуса Христа ("Спас – Ангел великої ради"), відмовилися вводити у вжиток образи багатьох невід. або маловідомих місц. людові грец. святих. Натомість наші митці почали малювали образ Богородиці Покрови, якої не було в грец. і слов'яно-балканському ікономалярстві, а також образи місц. святих – Ольги, Володимира Святославича, Бориса і Гліба, Антонія Печерського, Феодосія Печерського. Істотних змін зазнала стилістика ікон. Найперше – це відмова від "темної" палітри й значне просвітлення фарб; перехід від масивної, важкої на вигляд форми до полегшеної; щедре запровадження лінійної стилізації – пробілів, асистів (невеликих рисок золотистого кольору) та ін. декоративних елементів; заміна типових сх. ликів (облич) святих на місц., слов'ян.; уникання надмірної деформованості предметного середовища навколо святих, пейзажу й простору взагалі (зворотної перспективи, гір у формі кристалів, будівель у вигляді карткових макетів тощо).

Тривалий час київ. школа іконотворчості була гол. й найпотужнішою на укр. землях. Київ. ікони цінувалися так високо, що їх замовляли за срібло й золото єпископи та світські вельможі. Писемних даних про існування тоді ін. розвинутих осередків малювання ікон немає. Хоча можливо, що невеликі ікономалярські майстерні були при єпархіях у Володимирі (нині м. Володимир-Волинський), Чернігові, Переяславі, Новгороді Великому. За доби Київ. Русі сх. окраїни нашої д-ви зовсім не мали ні ікономалярів, ні малярських шкіл. Удільні князі з Суздаля (нині місто Владимирської обл., РФ), Владимира-на-Клязьмі (нині м. Владимир, РФ) організовували грабіжницькі набіги на столичний Київ, щоб серед найцінніших скарбів забрати й ікони. Найвідоміше пограбування ікон здійснив 1169 владимирській і суздальський кн. Андрій Боголюбський; з Києва він вивіз чудотворну Вишгородську ікону Богородиці Ніжності (див. Вишгородська ікона Богоматері) й багато ін. ікон.

У добу Київ. Русі іконостаси в храмах були невисокі – з одного яруса ікон. Кафедральні собори в єпископських містах оздоблювалися іконами, замовленими в майстернях при соборі св. Софії, при Десятинній церкві і в Печерському монастирі. Можливо, в Києві, крім цих трьох ікономалярських осередків, були ще й ін. майстерні: при Димитріївському, Михайлівському Золотоверхому монастирі (див. Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир), Видубицькому Свято-Михайлівському монастирі, в Китаївському печерному скиті, Кловському монастирі, у світських ремісників на Подолі. Київ цілком міг задовольнити запити на ікони всієї д-ви, особливо її пд. та пд.-зх. частин.

Від 13 ст. осередки іконотворення з'являються в Галицько-Волинському князівстві. Майстри й підмайстри поступово відходять від візант. стилю. Зберігається тільки богословська основа ікони – її заохочення до молитви. В стилістичному та іконографічному відношеннях укр. ікона пізнього середньовіччя, тобто 13–15 ст., розвивається в спільному ключі з пізньовізант. ікономалярством "палеологівського" стилю, дуже поширеного в ареалі візант. впливів доби династії Палеологів (1261–1453). Характерні особливості цих ікон – тенденція до монументалізації, суворі аскетичні вирази ликів святих, героїзація образів Божих угодників, певна пасіонарність, тобто готовність до жертв і страждань.

Істотний злам настає в укр. ікономалярстві в 16 ст. Воно знехтувало більшістю рис візант. стилю й наблизилося своєю ясністю й лаконічністю до укр. нар. мист-ва. Ін. важлива особливість – надання іконам життєрадісних рис у дусі ренесансних (див. Відродження) новацій, вироблення місц. укр. правосл. варіанту ікономалярства.

У греків, болгар, сербів, правосл. сирійців та ліванців, албанців, румунів, росіян стиль ікон був упродовж віків зорієнтований на візант. сакральне мист-во з дуже незначним виявом місц. особливостей. Навпаки, правосл. грузини, білоруси й українці за стилем помітніше віддалилися від візант. засобів іконного малярства. В грузинів розквітала шляхетна витончена декоративність сх. мотивів; у білорусів та українців ікони були максимально наближені до багатого нар. малярства – портрета і нар. побутової картини. Ще в добу Київ. Русі рус. маляри відмовилися дотримуватися єдиного стилю й прилучилися до пошуку стилістичних новацій, що було характерно також для більшості європ. країн.

Відомі кілька стилів зображення святих в укр. ікономалярстві. Перший стиль – це візантинізм, що утвердився у Візантії після поразки іконоборства, й саме він був прийнятий малярами Русі після хрещення ("комнінівський" стиль ікон). Він домінував від кін. 10 до серед. 13 ст. Визначним його представником був Алімпій Печерський.

Другий стиль укр. ікономалярства – теж візант. походження, але вже з помітнішими змінами в бік стилю доби Передвідродження – це "палеологівський" стиль. У цьому стилі намальовані кращі укр. ікони 2-ї пол. 13 – кін. 15 ст. В іконі переважають теми: героїчна (образи святих воїнів), мученицька (образи мучеників за християн. віру), заступницька (образи Богородиці, яка молитовно просить Господа заступитися за покривджений укр. народ). Стилістичною особливістю палеологівського візантинізму був контраст у сполученнях кольорів, виразна контурність і лінійність у малярських засобах.

Ренесанс – третій стиль ікон в укр. ікономалярстві – розвивається в 16 ст. Його ознаки: надання ликам святих вигляду, близького до вигляду європ. людини, змалювання обличчя не темновохристими, а світловохристими відтінками кольору, поступова заміна локального кольору змішаним, уведення світлотіні й використання побутових деталей. 16 ст. в укр. ікономалярстві було століттям іконографічної реформи.

Бароко – четвертий стиль укр. ікономалярства (про бароко як культ. епоху – див. Бароко). Він утвердився на переломі 16 і 17 ст. й тривав два віки – до кін. 18 ст. Ікони бароко відзначаються соковитістю барв, декоративністю в усьому – від мальовничого трактування численних складок одягу святих до тисненого золоченого тла й пишно різьблених рам, колонок та арок іконостаса.

На укр. барокову ікону найбільше нападали й продовжують нападати прихильники візантинізму в ікономалярстві. Стиль бароко в іконі виставляється цими критиками як такий, що знищив духовність, секуляризував ікону (тобто прирівняв її до світського малярства), заповнив ікону зх. елементами.

Бароко в укр. ікономалярстві, однак, не тільки не знищило духовність, а навпаки – надало цій духовності нових вимірів, розвинуло її.

Духовну наповненість укр. барокових ікон запримітили й іноземці. Серби пристосували укр. бароко до свого ікономалярства. Вчитися малювати ікони в стилі укр. бароко приїжджали до Києва білоруси й румуни, болгари та росіяни, молдовани і греки. Сирійський араб, правосл. архідиякон Павло Алеппський, супроводжуючи антіохійського патріарха Макарія III (див. Антіохійський патріархат) в Україні (1654 й 1656), залишив захоплені описи укр. барокових церков, ренесансно-барокових іконостасів та окремих ікон. Він писав, що, перебуваючи перед тим у неволі й рабстві, козаки нині живуть у радощах, веселощах та на волі; спорудили соборні церкви, створили боголіпні ікони, чесні й божественні іконостаси й корогви; церкви тут одна від одної величніші, кращі, вишуканіші, вищі й більші; іконостаси, тябла та ікони одні від одних гарніші й досконаліші, навіть сільс. церкви одна від одної кращі. Про іконостас Богородичної церкви в м. Васильків Павло писав як про твір пишного бароко. Він бачив багато іконостасів, починаючи від грец. країн і до Москви, але ніде не бачив іконостаса, подібного або рівного до цього. Ікона Владичиці, на його думку, – велична й прекрасна – вражає подивом розум; подібної сирійці ніколи не бачили. Богородиця так чудово намальована, що ніби говорить; одяг її – ніби темно-червоний блискучий оксамит, тло темне, а складки ясні, мов складки справжнього оксамиту. Щодо обруса (хустки Марії), який, спадаючи донизу, закривав її чоло, то здається, що він ніби переливається й ворушиться. Її обличчя й вуста дивують своєю красою. Господь сидить на її лоні й ніби говорить.

Укр. бароко було позбавлене відтінків як трагічності чи драматизму, так і тужливого макабризму (від іспанського macabro – похоронний), якими часто позначені твори цього стилю в зх. країнах. Воно приберегло життєрадісну ноту ренесансного мист-ва.

Класицизм – п'ятий стиль ікон в укр. ікономалярстві. В стилі класицизму змальована більшість ікон 19 й навіть 1-ї пол. 20 ст. Виняткову увагу ікономалярі зосереджували на композиції, пропорціях, світлотіні, перспективі й колориті. Поступово відходить у минуле малювання ікон яєчною темперою на дошках, покритих левкасом і скріплених тонкою тканиною – паволокою; натомість запроваджується олійне малярство на полотні. Образи Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, святих і преподобних змальовані в спокої та рівновазі. Елементи пейзажу, які часто вводилися в композицію ікон стилю бароко, знову замінюються золоченим і рельєфно тисненим тлом, як і в іконах ренесансного стилю, а самі постаті об'ємні, без натяку на площинність. В іконі класицизму завершується процес європеїзації ликів святих (а в ікономалярстві нар. течії – навіть українізації цих ликів) з ретельним виписуванням зовнішності та психологізацією (ікони В.Боровиковського, Л.Долинського, І.Сошенка, К.Пимоненка, М.Пимоненка, М.Мурашка, Ю.Панкевича, І.Їжакевича).

Модернізм – шостий стиль укр. ікономалярства, який, однак, сформувався не на укр. землях. Він перетворився з поодиноких експериментів митців української діаспори на явище в укр. ікономалярстві. В пошуках більшої духовності митці укр. діаспори (Ю.Новосільський з Польщі, Р.Глувко з Великої Британії, О.Мазурик з Франції, М.Левицький і Т.-Ю.Снігурович з Канади) вдаються до загострення характеристик образів святих, а для посилення експресії змінюють форму й традиційні іконні кольори, запроваджують власну іконографію, не засновану на традиціях.

Стильовий синкретизм – це не сьомий стиль, а стильовий синтез в ікономалярстві 2-ї пол. 20 ст. Його корені сягають творчості М.Бойчука, який зробив спробу відродити "палеологівський" стиль в укр. малярстві – не так у церк., як у світському. Самого М.Бойчука, його твори та твори його учнів комуніст. влада в 1930-х рр. фізично знищила.

Після поразки української революції 1917–1921 розвиток укр. ікономалярства в УСРР–УРСР припинився. 1930 в УСРР більшовики розгромили Українську автокефальну православну церкву, розгром супроводжувався спаленням, рубанням, розкраданням найцінніших ікон та іконостасів. Після Другої світової війни більшовики зробили те саме з Українською греко-католицькою церквою (див. також Львівський собор Української греко-католицької церкви 1946). Багато ієрархів та священиків було заарештовано, піддано тортурам, вислано в Сибір. Нитка ікономалярства місц. традиції в Західній Україні обірвалася. Ікономалярство перемістилося в розсіяні по всьому світі укр. церк. громади, до тамтешніх майстерень укр. митців. Вірні Церкви в УРСР могли лише оберігати ікони, колекціонувати їх задля збереження для нащадків, перемальовувати й тільки зрідка потай малювати нові. Особливого поширення в той час у народі набули фотографії ікон.

Після II світ. війни на закордонні, де жили українці, почалася активна розбудова укр. храмів – від Зх. Європи до США і Канади, від Бразилії й Аргентини до Австралії. Виникла потреба в архітекторах, різьбярах іконостасів, у малярах. Запити породжували пропозиції: до ікони вдалися майстри, які раніше іконного мист-ва не вивчали. Мало хто з них міг про себе сказати, що він веде лінію від якогось ікономалярського осередку в Україні з давніми традиціями – києво-печерського, львівського, почаївського, жовківського чи ін. З часом, однак, під пензлями переважної більшості цих митців традиція ожила, розвинулася й розквітла новими суцвіттями.

1991 у процесі відродження нац. ікономалярства настало якісне зрушення: ікона повернулася в незалежну Україну. На сьогодні в Україні вже намальовано кілька тисяч ікон і кожного року малюються все нові й нові для відновлених, новозбудованих і тих, що будуються, храмів правосл. і греко-катол. церков. (Див. також Ікони.)
Степовик Д.В.
Зображення Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9520
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6268 разів
Подякували: 3668 разів
Контактна інформація:

Re: Ікони (українські)

Повідомлення D_i_V_a »

З "історичної правди" http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2 ... /148628/#0
У запорозьких козаків був особливий культ Богородиці-Покрови як заступниці та захисниці від ворога. Головна січова церква завжди була на честь Покрови. Її ікона була в кожному козацькому курені.
Зображували її й на хоругвах, під якими козаки виступали в походи. Перед кожним походом навколішки ставали на молитву до Пресвятої Богородиці - "Під Твою милість прибігаємо".
"Під час походу ці люди дотримуються тверезості, - пише французький інженер Ґійом Левассер де Боплан. - І якщо між ними трапляється п'яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того, жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість". По завершенні походу - незалежно від його успішності – козаки відправляли молебень на честь Божої Матері.
Саме на свято Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня, на козацькій раді січовики щороку обирали собі кошового отамана. За звичаєм, він мав двічі відмовитися від честі очолити "шановане товариство". Погоджувався після третьої пропозиції. Цим ніби підкреслював, що йде на цей уряд не з власної волі, а на прохання козаків. Новообраний кошовий дякував січовикам за честь і кланявся на чотири боки.
- Будь, пане, здоровий та гладкий. Дай тобі, Боже, лебединий вік і журавлиний крик, - відповідали запорожці та клали йому на голову шмат землі.
Цим підкреслювали підлеглість кошового отамана волі всього січового товариства.
Особливе пошанування Покрови Богородиці збереглося, коли козацтво створило свою державу – Гетьманщину. У ній у XVII-XVIII ст. квітне "козацьке бароко". Виникає й новий тип ікони - "Козацька Покрова". На ній під покровом-омофором Богородиці іконописці розміщують українських ієрархів, гетьманів, старшину та значних козаків.
Донині в українських музеях ікон типу "Козацька Покрова" вціліло лише трохи більше десятка.
Матеріал зібрав та підготував Богдан Завітій, Український інститут національної пам'яті.



"Покров Богородиці" із зображенням Богдана Хмельницького і архієпископа Лазаря Барановича.
Перша половина XVIII ст. Походить із Покровської церкви села Дешки, тепер Богуславського району Київської областi.
Розмір - 88,5х60,5 см.
Дошка, рiзьблення, левкас, темпера, олiя, срiблення, золочення Із фондів Національного художнього музею України, Київ
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9520
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6268 разів
Подякували: 3668 разів
Контактна інформація:

Re: Ікони (українські)

Повідомлення D_i_V_a »

"Покров Богородиці" із зображенням наказного гетьмана запорозьких козаків Івана Сулими та його правнука Семена Сулими, козацької старшини, царя та цариці.
Між 1739–1741 роками - коли Семен Сулима отримав уряд переяславського полковника.
Походить із Покровської церкви села Сулимiвка, тепер Бориспiльського району Київської областi.
Розмір - 110х78см.
Дошка, левкас, олiя, золочення, на обрамленнi – сріблення.
Із фондів Національного художнього музею України, Київ
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9520
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6268 разів
Подякували: 3668 разів
Контактна інформація:

Re: Ікони (українські)

Повідомлення D_i_V_a »

"Покров Пресвятої Богородиці" - ікона з аналою січової Покровської церкви.
XVIII ст. Дерево, левкас, олія.
Із фондів Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9520
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6268 разів
Подякували: 3668 разів
Контактна інформація:

Re: Ікони (українські)

Повідомлення D_i_V_a »

Ікона "Покрова Богородиці" із зображенням запорозьких козаків.
Друга половина. XVII ст.
Походить із міста Бахмач на Чернігівщині.
Розмір - 51х38,5 см.
Дерево, левкас, олія, сріблення, тонування під золото, рельєфне тиснення, різьблення.
Із фондів Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Востаннє редагувалось 07 червня 2017, 16:10 користувачем D_i_V_a, всього редагувалось 1 раз.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9520
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6268 разів
Подякували: 3668 разів
Контактна інформація:

Re: Ікони (українські)

Повідомлення D_i_V_a »

"Покров Богородиці" із зображенням невідомого козацького старшини - ліворуч у гурті.
Середина XVII ст.
Походить із села Саварка, тепер Богуславського району Київської областi.
Розмір - 101х73 см. Дошка, левкас, темпера, золочення Із фондів Національного художнього музею України, Київ
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9520
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6268 разів
Подякували: 3668 разів
Контактна інформація:

Re: Ікони (українські)

Повідомлення D_i_V_a »

"Покров Богородиці" із зображенням невідомого козацького старшини - ліворуч у гурті.
Кінець XVII ст.
Походить з села Кобижча, колись – містечко, нині - село Бобровицького району Чернігівської областi.
Розмір - 134х75 см.
Дошка, левкас, ритування, темпера, олія, сріблення, золочення Із фондів Національного художнього музею України, Київ
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9520
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6268 разів
Подякували: 3668 разів
Контактна інформація:

Re: Ікони (українські)

Повідомлення D_i_V_a »

"Покров Богородиці" із зображенням у натовпі козацької старшини та їхніх дружин у вбранні часів Гетьманщини - в кунтушах і корабликах.
XVIII ст.
Походить із с. Мала Бугаївка, нині - Васильківського району Київської області.
За іншою версією - із Миргорода на Полтавщині.
Розмір - 100х75 см.
Дошка, левкас, темпера, золочення. Дерево, олія.
Із фондів Національного художнього музею України, Київ
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Відповісти

Повернутись до “"И-І-Ї-Й" з абетки”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей